Библиотека Воеводина _ "Міжнародна економіка. Курс лекцій" / Лазебник

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Міжнародна економіка. Курс лекцій" / Лазебник_ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

Розділ І. Сутність, середовище і розвиток теорії міжнародних економічних відносин
1.1. Система міжнародних економічних відносин
1.2. Середовище міжнародних економічних відносин
1.3. Принципи і моделі розвитку міжнародних економічних відносин

1.3. Принципи і моделі розвитку міжнародних економічних відносин

Принципи розвитку міжнародних економічних відносин
Прагнення будь-якої держави, в тому числі й України, увійти до складу світового ринку ще не означає, що її ділові кола та законодавці мають чітке уявлення про правила і принципи взаємодії на світовому ринку та пов’язані з цим реальні складнощі та проблеми.
В Україні участь у міжнародному поділі праці нерідко уявляється тільки як одержання прав та додаткових надходжень без визнання обов’язків та обмежень.
Врахування загальновизнаних правил розвитку світового ринку та підпорядкування їм – невід’ємна умова функціонування відкритої економіки, хоч це звужує національний суверенітет та ставить вирішення низки внутрішніх питань у залежність від дії зовнішніх чинників, які складно, або взагалі неможливо коригувати.
Принципи розвитку міжнародних економічних відносин визначають як суттєві, об’єктивні та загальновизнані норми і правила міжнародної господарської взаємодії.
Уся сукупність таких принципів поділяється на: загальні та специфічні. До загальних принципів світогосподарської взаємодії належать:
1) об’єктивність міжнародних економічних відносин, тобто відповідність їх розвитку об’єктивним економічним законам (ігнорування міжнародних зв’язків – це втрати як потенціал втрачених можливостей);
2) взаємовигідність економічних зв’язків для двох і більше партнерів;
3) конкурентні підвалини механізму зовнішньоекономічних зв’язків;
4) компромісний характер міжнародної економічної взаємодії, що передбачає певні поступки один одному з боку партнерів;
5) неконфронтаційність міжнародних економічних відносин;
6) спільне вирішення глобальних проблем людства.
Специфічні принципи розвитку міжнародної економічної взаємодії конкретизують зміст загальних:
1) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні і культурні системи;
2) економічне співробітництво між державами повинно здійснюватись незалежно від розбіжностей побудови їхніх політичних, економічних і соціальних систем;
3) своєчасні міжнародні розрахунки;
4) надійність і конвертованість валют, що передбачає організацію валютного контролю, використання тих чи інших форм валютного регулювання;
5) підвищена роль транспортної проблеми та пов’язаних з нею витрат;
6) повага права власності;
7) підтримка платіжного балансу;
8) міжнародна стандартизація та сертифікація продукції, виконання вимог яких потребує суттєвих додаткових витрат;
9) сприяння економічному зростанню у найбідніших країнах;
10) співпраця у подоланні глобальних проблем існування людства з приводу охорони довкілля, конверсії, безпеки, ліквідація голоду тощо.

Моделі розвитку міжнародних економічних відносин
Проблема пошуку об’єктивної основи міжнародного поділу праці для забезпечення зростання багатства суспільства є фундаментальною серед комплексу проблем міжнародної економічної взаємодії.
У дослідженні цього питання науковці часто користуються спрощеними теоріями, які мають назву моделей. У них у логічному або математичному вигляді виражається співвідношення між різними економічними параметрами. Використання моделей доцільне, оскільки дозволяє відволіктись від несуттєвих деталей і виявити принципові економічні зв’язки (у нашому випадку на міжнародному рівні).

Меркантилістський підхід
З економічної теорії відомо, що економічна наука як система економічних знань, зародилася 500 – 600 років тому течією, яку тепер називають меркантилізмом. Ця теорія стверджувала, що багатство країни вимірюється кількістю золота та інших цінностей, якими володіє держава, а тому держава повинна більше експортувати товарів, ніж імпортувати, щоб більше золота надходило в країну (Т. Мен, А. Монкретьєн).
Виходячи з тези про визначальну роль сфери обігу, яка лежала в основі їх поглядів, багатство країни полягає у володінні, насамперед, дорогоцінними металами. Представники меркантилізму вважали, що примноження золотих запасів є найважливішим завданням держави, а зовнішня торгівля має, насамперед, забезпечити одержання золота. Чого можна досягти, якщо експорт буде перевищувати імпорт. Тим самим передбачалось активне державне регулювання зовнішньої торгівлі. Торговельна політика держави орієнтувалась на всебічне заохочення вивозу і обмеження імпорту шляхом встановлення митних тарифів на імпортні товари. Така державна політика отримала назву протекціонізму. Вона ускладнювала зовнішню торгівлю, створюючи переваги для окремих країн (метрополій), обмежуючи колоніальні території (див. схему 1.3).
За таких умов створились засади стійкого дисбалансу в зовнішньоторговельних відносинах, невигідності їх для однієї з сторін. Це істотно ускладнювало розвиток ринкових відносин, які з необхідністю передбачали розширення зовнішньоторговельного обміну.
Меркантилістський підхід втратив свої позиції, поступившись місцем теоріям, заснованим на принципі вільної торгівлі (free trade).
Френкос Куезней, представник школи фізіократів, стверджував, що багатство походить не від золота, а продукується аграрними верствами населення, на відміну від торговців та промисловців, які лише маніпулюють ним.
Доктрина французьких фізіократів ґрунтувалась на принципах вільної торгівлі. Оскільки джерелом багатства є тільки природа, вони пропонували використовувати важелі державного впливу лише щодо сільського господарства, а промисловості і торгівлі вважали за потрібне надати свободу дій.

Схема 1.3. Опорна схема меркантилістської моделі зовнішньої торгівлі

Теорія абсолютних переваг А. Сміта
Класична школа економіки в цілому погоджувалась з Куезнеєм, окрім положення про непродуктивність несільськогосподарських верств. Найчіткіше теоретичні постулати цієї школи втілив Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.). Обґрунтувавши, що основою багатства є поділ праці, спеціалізація всіх економічних структур, а для держави – міжнародний поділ праці, Адам Сміт довів, що реальне багатство країни складається з товарів і послуг, які можуть бути куплені її громадянами.
Він виступав за широкий розвиток міжнародної торгівлі, розробивши теорію абсолютних переваг. Абсолютні переваги, за Смітом, визначаються різницею в абсолютних витратах на виробництво (кількість зайнятих на виготовленні одиниці товару в кожній з країн). Його загальне правило зводиться до наступних фраз: «Не потрібно вагатись, купуючи за кордоном усе те, що іноземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні». «Якщо якась чужа країна може постачати нас якимось товаром за нижчою ціною, ніж ми самі здатні виготовляти його, доцільніше купувати його в неї за деяку частину продукту нашої власної промислової праці, затраченої в тій сфері, в якій ми маємо деяку перевагу».* 
Сміт доводив, що якщо торгівля не буде обмежуватись, то кожна країна почне спеціалізуватись на тій продукції, яка має конкурентну перевагу. При цьому підвищиться продуктивність праці, надлишки продукції матимуть збут за кордоном, зросте кваліфікація робітників, зростатимуть доходи, збільшуватиметься нагромадження капіталу, зростатиме національне багатство. 
Можливості виробництва, на думку А. Сміта, сприятливі умови для його здійснення визначаються природними факторами. Переваги у наділеності цими факторами спричиняють ведення того чи іншого виробництва, зокрема, й для продажу за кордоном (див. схему 1.4).
Для ілюстрації своєї концепції Адам Сміт запропонував абстрактний приклад, який ґрунтується на таких припущеннях:
1) світ складається з двох країн – Англії та Португалії;
2) сукупний світовий продукт складається з двох товарів – вина та сукна, які можуть вироблятись в обох країнах;
3) передбачається внутрішня мобільність праці у межах однієї країни;
4) немобільність факторів виробництва між країнами;

Схема 1.4. Опорна схема теорії абсолютних переваг А. Сміта

5) передбачається існування ринків з досконалою конкуренцією;
6) вважається, що закони, які регулюють світогосподарську взаємодію, носять гармонійний характер;
7) ігноруються транспортні витрати при перевезеннях

Згідно з вищенаведеними даними, Англія, витрачаючи три трудоодиниці, виробляє одну одиницю вина і одну одиницю сукна. Португалія може виробити одну одиницю вина та одну одиницю сукна, витрачаючи чотири трудоодиниці. Тобто, за умов відсутності міжнародної торгівлі на виробництво двох одиниць вина і двох одиниць сукна у світі витрачається сім трудоодиниць.
У прикладі Адама Сміта виробництво вина в Португалії характеризується більш високою продуктивністю, ніж в Англії, а виробництво сукна є більш продуктивним в Англії, ніж у Португалії. За цих умов було б нерозумним виготовляти вино в Англії, якщо набагато дешевше привезти його з Португалії.
Коли Англія буде спеціалізуватись на виробництві сукна, вона, відмовившись від виробництва вина, зможе видати додатково дві одиниці сукна. Португалія, спеціалізуючись винятково на вині, виробить додатково три одиниці вина.
Тобто – розвиток міжнародної спеціалізації спричинив зростання світового сукупного продукту: витрачаючи ті ж самі сім трудоодиниць, у світі виробляється на одну одиницю сукна і на дві одиниці вина більше.
Положення А. Сміта одержують свій розвиток, якщо враховувати не тільки природні, а й набуті переваги, пов’язані з використанням нових технологій.
Але виникають питання.
1. А що буде, якщо країна зможе знайти на світовому ринку усі товари, які будуть дешевшими? При такій ситуації чим вона має розплачуватись за імпорт? 
2. Якщо країна має абсолютні переваги у виготовленні всіх товарів, чи вигідною буде для неї будь-яка міжнародна спеціалізація (тобто імпорт хоч яких-небудь товарів)?

Д. Рікардо про порівняльні переваги
Д. Рікардо пішов далі А. Сміта, заклавши дуже важливі теоретичні підвалини багатьох наступних концепцій світової торгівлі.
Вважаючи положення А. Сміта правильним, але окремим випадком він сформулював ідею про порівняльні (компаративні) переваги, які, як і А. Сміт, визначав як різницю у витратах, але не абсолютними, а відносними розмірами.
Він запропонував правило: кожна країна зацікавлена спеціалізуватись на такому виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість.
Рікардо доводить свою теорію на прикладі, що схожий на приклад А. Сміта з виробництвом вина і сукна в Англії та Португалії. Припущення Д. Рікардо такі ж, як і в Адама Сміта:

За А. Смітом, Португалія мала б виготовляти обидва продукти, а Англія, не виготовляючи цих продуктів за відсутності абсолютних переваг, повинна існувати тільки на португальському вині та сукні, що практично є неможливим.
Якщо спеціалізуватись таким чином, щоб:
1) Португалія виробляла продукт, у якому має найбільшу перевагу – вино;
2) Англія виробляла продукт, у якому має найменшу слабкість – сукно, то виграють обидві країни, зокрема, і вся світова економіка загалом.
Доведення 
1. Португалія витрачатиме на виробництво вина для себе і Англії 160 (80 + 80) трудоодиниць, а не 170 (80 + 90), якщо б вона виробляла обидва продукти сама.
2. Англія витрачатиме на виробництво сукна для себе і для Португалії 200 трудоодиниць (100 + 100), а не 220 (120 + 200), за умови відсутності спеціалізації.
3. Англія, і Португалія мали б економію в ресурсах, що можуть використовувати для збільшення виробництва.
4. Світова економіка також має економію в 30 (390 - 360) трудоодиниць.
Теорія порівняльних переваг стверджує, що доти, доки за відсутності торгівлі у співвідношеннях цін між країнами зберігаються хоч найменші відмінності, кожна країна матиме порівняльні переваги, тобто у кожної з них знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим за існуючим співвідношенням витрат, ніж виробництво інших товарів.
Теорія порівняльних переваг – ідеальна схема, яка потребує уточнень за такими напрямами:
1) модель передбачає крайній ступінь міжнародної спеціалізації, чого немає в реальній дійсності;
2) модель не бере до уваги вплив торгівлі на розподіл доходів всередині країни, тобто передбачає, що від торгівлі виграють країни, які беруть у ній участь, в цілому;
3) модель не приділяє уваги різниці в ресурсному забезпеченні країн як причині торгівлі;
4) у рікардіанській моделі немає місця такій причині торгівлі, як економія на масштабі виробництва, що не дозволяє пояснити обсяги торгівлі між країнами, практично однаковими за всіма показниками.
Теорія міжнародної вартості
Якщо країни беруть участь у міжнародній торгівлі, то ціни на товари вже не будуть залежати тільки від внутрішніх чинників. Коли відносна ціна сукна в Португалії буде вищою, ніж в Англії, то стане вигідним везти з Англії в Португалію сукно, а звідти – вино. Але так довго тривати не може. Як тільки потреби Португалії в імпортному сукні, а Англії – в португальському вині будуть задоволені, відбудеться вирівнювання відносних цін. Це вирівнювання дозволить визначити, якою буде світова відносна ціна сукна після того, як країни візьмуть участь у міжнародній торгівлі.
У середині минулого століття зародилась теорія міжнародної вартості, що дала відповідь на поставлене вище питання. Її розробив Джон Стюарт Мілль, який стверджував, що ціна міжнародного обміну встановлюється за законом попиту та пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дозволяє оплачувати сукупність її імпорту.
За цією теорією, країні вигідно, щоб її товар користувався більшим попитом за кордоном, ніж іноземні товари користуються попитом на її території, бо тоді ціни на товари даної країни зростуть і вона зможе заплатити за більшу кількість іноземних товарів.
Альфред Маршалл, підхопивши ідею Мілля і модель Рікардо, надав теорії міжнародної вартості вираження на графіку (див. рис. 1.1). 

Рис.1.1. Графічна ілюстрація теорії міжнародної вартості

Найбільшим досягненням теорії міжнародної вартості є відкриття ціни, яка оптимізує обмін товарами і послугами між країнами і залежить від попиту і пропозиції.
Зона між прямими С1 і С2 є зоною відносних цін сукна і вина, у якій міжнародний обмін є можливим відповідно до принципу порівняльних переваг.
D1 і D2 – криві взаємного попиту для кожної з двох країн.
Ці криві є кордонами зон, за межами яких міжнародний обмін втрачає свою привабливість для тієї чи іншої країни.
С1 – кількість сукна, отримана за певну кількість вина в Португалії.
С2 – кількість вина, отримана за певну кількість сукна в Англії.
Між прямою С2 і D2 знаходиться зона, яка є вигідною для Португалії, а між прямою С1 і D1 – зона, вигідна для Англії.
Точка перетину двох кривих є єдиною точкою стійкої ринкової рівноваги.
Вищевикладені теорії не пояснюють причини порівняльної переваги, яку має країна щодо того чи іншого продукту. Основи сучасних уявлень про визначення напрямів і структури міжнародних торговельних потоків були закладені шведськими вченими, які в своїх роботах показали, що пояснення проходження порівняльної переваги знаходиться на рівні забезпеченості факторами виробництва.

Теорія Гекшера – Оліна
Основна причина критики теорії порівняльних переваг прибічниками інших поглядів ґрунтувалась на необхідності наближення її до реальної дійсності, насамперед, у плані зведення всіх витрат до праці.
У реальній дійсності, на думку багатьох науковців, у тому числі і сучасних, потрібно враховувати, крім праці, ще й інші фактори виробництва.
Основоположник вчення про фактори виробництва Ж.-Б. Сей в якості таких виділив:
• працю;
• землю;
• капітал.
Їх ринкова ціна (заробітна плата, земельна рента, процент на капітал) формує витрати виробництва і дозволяє оцінювати фактори виробництва.
Е. Гекшер у 1919 році та Б. Олін у 1933 році сформулювали закон пропорційності факторів, який належить уже до неокласичної теорії міжнародної торгівлі. Основною відмінністю останньої від класичного напряму є визначення вартості товару: 
• корисністю;
• ступенем задоволення потреб;
• попитом на товар.
Припущення моделі пропорційності факторів Гекшера – Оліна:
1) різне співвідношення факторів виробництва у виробництві різних товарів;
2) неоднакова відносна забезпеченість країн факторами виробництва;
3) однаковий рівень технології у різних країнах;
4) досконала конкуренція.
Елі Гекшер, відомий шведський економіст, сформулював вихідні принципи теорії пропорційності факторів у коротенькій статті (1919 р.), в якій він стверджував, що міжнародний обмін витікає з відносного надлишку або відносної рідкості факторів виробництва, які знаходяться у розпорядженні різних країн. Країна вважається надлишково наділеною певним фактором виробництва, якщо співвідношення між кількістю цього фактора і рештою факторів у ній вища, ніж в інших країнах. Кожна країна має тенденцію до спеціалізації на тому виробництві, для якого співвідношення факторів виробництва, якими вона володіє, є найбільш сприятливим.
Наприклад, Австралія у своєму обміні з Великобританією повинна спеціалізуватись на виробництві пшениці, кормових культур і тваринництва, оскільки є відносно біднішою на капітал і працю при багатстві на землю.
У 30-х рр. Бертіл Олін уточнив теорію свого вчителя думкою, що міжнародний обмін є обміном надлишкових факторів на рідкісні фактори, тобто мобільність товарів замінює складнішу мобільність факторів виробництва. Це уточнення отримало назву «Теореми Гекшера – Оліна».
У 1948 році Пол Самюелсон вивів математичні умови, за яких теорема Гекшера – Оліна ставала цілком реальною, після чого отримала назву «Теореми Гекшера – Оліна – Самюелсона». Вона набрала приблизно такого звучання: у випадку однорідності факторів виробництва, ідентичної техніки, досконалої конкуренції та повної мобільності товарів, міжнародний обмін вирівнює ціну факторів виробництва між країнами.
Таким чином, за Гекшером, Оліном, Сомюелсоном порівняльна оцінка факторів виробництва призводить до таких висновків:
1) у країнах-учасницях міжнародного обміну існує тенденція до вивозу тих товарів, для виготовлення яких використовуються переважно надлишкові фактори виробництва, і ввозу тієї продукції, для виготовлення якої потрібні дефіцитні фактори;
2) розвиток міжнародної торгівлі вирівнює «факторні» ціни, тобто доходи, які отримують власники факторів у різних країнах;
3) за умови міжнародної мобільності факторів виробництва існує можливість заміни експорту товарів переміщенням факторів між країнами.
У цілому структура зовнішньої торгівлі сформувалася відповідно до такої наділеності факторами виробництва: Японія експортує техноємні продукти, а імпортує сировину; Канада експортує сировину та продукцію металургійної, деревообробної, целюлозно-паперової галузей, нафту, а імпортує працеємні товари та послуги. Та все ж, окрім очевидних переваг, ця теорія має і певні обмеження. Вона, зокрема, не спроможна пояснити таку тенденцію у післявоєнному розвитку, як зростання зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі між подібними країнами. Тобто, теорія Гекшера – Оліна – Самюелсона дає пояснення загального характеру, а не конкретних життєвих нюансів.
У 1953 році відомий американський економіст російського походження, лауреат Нобелівської премії з економіки В. Леонтьєв на основі статистичних даних перевірив положення про експорт з США капіталоємних товарів. Він поставив собі за мету довести, що показник затрат капіталу в розрахунку на одного робітника у стандартному наборі товарів, які експортувалися зі США, є вищим, порівняно з аналогічним показником в імпортозаміщувальній продукції у наборі товарів, які імпортувались у США.
Результати досліджень були парадоксальні: у США галузі, яким найбільше таланить в експорті, мають вищу працеємність, ніж ті галузі, що страждають від конкуренції імпортних товарів.
Сам же Леонтьєв та інші науковці-прибічники теорії Гекшера – Оліна – Самюелсона запропонували шукати пояснення цьому парадоксу в надто спрощеному підході шведських вчених, які не враховували якості факторів. Якщо брати до уваги якість факторів, то теорема Гекшера – Оліна – Самюелсона залишається справедливою, адже фактор праці, що входив у той час до складу американського експорту, був специфічним, оскільки США мали кваліфікованішу робочу силу порівняно з країнами-партнерами. Крім цього, на той час за критерієм надлишку перше місце у США належало землі, що оброблялась, друге – кваліфікованим кадрам, а вже потім – капіталу. Тому й експорт з США, у першу чергу, складався з товарів, які поглинули фактори, що займали провідні місця. Під цим кутом зору теорія Гекшера – Оліна – Самюелсона не заперечувалась, а, навпаки, підтверджувалась.

Сучасні теорії міжнародної торгівлі
Міжнародна торгівля у сучасних умовах стала об’єктом нового підходу до аналізу міжнародних економічних відносин. Це зумовлено тим, що, крім традиційних учасників міжнародного обміну – націй-держав, значний обсяг зовнішньоторговельних операцій виконують багатонаціональні фірми. Нині між країнами переміщуються не тільки товари і послуги, а все мобільнішими стають і фактори виробництва, особливо капітал.
Глобальну стратегію фірм одним з перших намагався пояснити шведський вчений С.Б. Ліндер. Він вважав, що закон пропорційності факторів виробництва може обґрунтувати лише певну частку обсягу міжнародної торгівлі, зокрема, обмін промислових товарів на сировину, які здійснюють між собою держави Півночі та Півдня.
Ліндер, а також Ж. Лафай для пояснення торгівлі промисловими товарами почали розглядати фактори, пов’язані з природою та обсягом попиту. Вони стверджували, що технологічно складні товари фірма виготовляє для задоволення потреб, перш за все, внутрішнього ринку, а після задоволення внутрішнього попиту, через розширення виробництва робляться спроби завоювати зовнішній ринок.
Отже, зовнішні ринки вчені розглядали як продовження внутрішніх. Експорт товарів з країни, як вони стверджували, вимагає певної передумови – існування місткого внутрішнього ринку, що є певною стартовою точкою завоювання зовнішнього ринку. Але структура споживання країни, яка імпортує, повинна бути подібною до тієї, де знаходиться експортна компанія. Отже, ця теорія робить спробу в торгівлі технологічно складними виробами пояснити зустрічні потоки подібних виробів між країнами, що близькі між собою за рівнем доходів і вимогами до якості продукції.
Ця теорія була доповнена введенням такого поняття, як диференційований попит (французький економіст Б. Лассюдрі-Дюшен). Товари, якими торгують країни, подібні, але не ідентичні. Вони відрізняються між собою певними специфічними рисами, інакше зникне природний стимул до торгівлі. Країни, в яких усе однакове, не мають чим обмінюватись між собою.
Суттєве продовження теорія Ліндера отримала в концепції «життєвого циклу продукту» (Раймонд Вернон), яка пояснює закономірності розвитку зовнішньої торгівлі великої кількості товарів. Цю концепцію розробляли, виходячи з досвіду США 60-х років.
За моделлю Р. Вернона, деякі види продукції в своєму розвитку проходять цикл чотирьох етапів:
1) впровадження (фірми США, задовольняючи потреби певного кола своїх заможних споживачів, розробляють нові види продукції. Попит на цю продукцію виникає не тільки в США, а й в інших країнах, де є такі ж забезпечені люди. Тому американські фірми започатковують експорт нових продуктів);
2) зростання (за кордоном попит на нові імпортні товари постійно зростає. На це починають реагувати і місцеві виробники. У результаті виникає імпортозамінне виробництво. Імпорт зі США скорочується);
3) зрілість (місцеве виробництво розширюється настільки, що починається зворотний рух товарів – з місцевих ринків на ринки США);
4) занепад (фірмам США потрібно переходити на виробництво нового товару, попит на який уже виник).
Ці етапи можуть відбуватися по-різному і тривати від кількох років до кількох десятиріч.
Виробництво такої продукції переміщується з країни в країну залежно від стану життєвого циклу товару. Якщо в якійсь країні настає стан зрілості і вона насичена певним товаром, в іншій країні в цей час може відбуватись впровадження цього товару як нового.
Американський економіст Джонсон розвив положення теорії Давіда Рікардо про порівняльні переваги, поєднавши його концепцію з теоремою Гекшера – Оліна – Самюелсона та сучасними економічними поглядами. Він показав, що первинні порівняльні переваги після проходження певного часу зникають, розчиняючись у світовій економіці. Отже, теорія порівняльних переваг на сьогодні містить у собі такі поняття:
а) технічного прогресу й нерівномірності його розповсюдження;
б) зростаючої віддачі, що підсилює концентрацію виробництва;
в) позафірмової економії засобів, які сприяють розвитку відповідних галузей промисловості;
г) різниці між країнами за рівнями заробітної плати, що впливає на розміщення капіталовкладень;
д) зовнішньої дії (особливо втручання іноземних держав), яка може модифікувати порівняльні переваги.
Зовнішньоекономічну стратегію фірм (але вже наприкінці 80-х років) пояснював вчений із США М. Портер у теорії міжнародної конкурентоспроможності націй. За цією теорією, конкурентоспроможність країни на світових ринках залежить від чотирьох параметрів:
1) здатності створювати відсутні фактори;
2) умов попиту на внутрішньому ринку;
3) впливу споріднених та обслуговуючих галузей;
4) стратегії фірми та конкуренції.
Отже, міжнародна спеціалізація є функцією порівняльної ефективності комбінації факторів виробництва у набагато складнішому просторі, ніж запропонував Рікардо.
Це такий простір, де:
– якісним елементам належить основна роль;
– фактори виробництва мають певну мобільність;
– виробництвом вважається будь-яка доцільна діяльність людини;
– ефекти розміру з’являються як на рівні виробничих одиниць, так і ринків збуту;
– державна політика може викликати викривлення.
При цьому слід відзначити, що більшість теорій будується у масштабах країни і міждержавних зв’язків, але рішення про торгівлю, як правило, приймаються на рівні фірм, розглядаючи стимули до експорту та імпорту. 
Стимули до експорту:
1) використання надлишкових потужностей;
2) зниження собівартості одиниці продукції;
3) збільшення націнок;
4) розподіл ризику збуту.
Стимули до імпорту:
1) дешевше постачання товарів;
2) розширення асортименту;
3) зниження ризику переривання постачання товарів.
Усі розглянуті школи економічної думки відзначають, що вільний міжнародний поділ праці дозволяє досягти економічного оптимуму як на світовому рівні, так і на рівні кожної країни.

<< 1.2. Середовище міжнародних економічних відносин
2.1. Міжнародна торгівля  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Міжнародна економіка. Курс лекцій" / Лазебник_ Зміст