|
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ
Тема 2. СУБ'ЄКТИ ФІНАНСОВОГО РИНКУ
2.1. Суб'єкти фінансового ринку та
їх класифікація
На ринках діють суб’єкти ринку (продавці – посередники – покупці), які
беруть участь у торговельних операціях різних специфічних товарів – інструментів
ринку. Характер (тактика) поведінки суб’єкта на ринку залежить від мети,
яку він поставив перед собою (стратегія).
Суб’єктами фінансового ринку є:
- фізичні особи;
- юридичні особи;
- фінансові посередники, які отримують для управління гроші клієнтів і
повинні, виконуючи правила й вимоги банківського та інвестиційного менеджменту,
одержати дохід у розмірі, що дозволяє задовольнити вимоги клієнтів, та
мати норму прибутку, середню для цього виду діяльності.
Суб’єктами фінансового ринку можуть бути: практично кожний індивідуум
як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності;
групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи усіх форм
власності.
Суб’єкти фінансового ринку класифікуються за формою та функціями.
За формою:
- господарчі суб’єкти;
- домашні господарства;
- держава;
- місцеві органи влади.
За функціями:
- емітенти;
- інвестори;
- інституційні інвестори;
- фінансові посередники;
- інститути інфраструктури ринку тощо.
2.2. Характеристика суб'єктів фінансового ринку
2.2.1. Юридичні особи усіх форм власності як суб'єкти фінансового ринку
Світова практика нагромадила значну кількість різних форм господарювання,
які водночас є господарськими суб’єктами. Зокрема, йдеться про такі організаційно-господарські
форми, як:
- індивідуально-трудова діяльність;
- державні підприємства;
- кооперативи;
- орендні підприємства;
- фермерські господарства;
- колективні господарства;
- народні підприємства;
- акціонерні товариства;
- малі підприємства;
- корпорації;
- об’єднання;
- господарські товариства;
- асоціації;
- консорціуми;
- спільні (змішані) підприємства.
Найпоширенішими є три основні форми підприємництва (бізнесу): одноосібне
володіння; товариства; корпорації.
Узагальнюючим для всіх цих форм є поняття фірми, тобто всі вони є юридичними
особами, суб’єктами як ринкової економіки, так і учасниками ринку фінансових
послуг.
2.2.2. Домогосподарство як суб'єкт фінансового ринку
Домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного
та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку
факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного
споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх майбутніх
потреб.
Домогосподарству належить надзвичайно важлива роль у системі ринку фінансових
послуг. Воно є одним із його суб’єктів, тому що частина доходу, що не
використовується домогосподарством упродовж поточного періоду, перетворюється
на заощадження і може, за наявності відповідного фінансового механізму,
стати потужним джерелом економічного зростання країни.
Сфера фінансів домашніх господарств є складовою частиною фінансової системи
країни. Це грошові фонди, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих
на основі трудової, господарської та інших видів діяльності. Основною
метою фінансів цієї сфери є формування дохідної частини загальносімейних
бюджетів (бюджетів окремих громадян) і використання цих доходів на цілі
поточного споживання і накопичення.
Заощадження населення – це та частина доходу сімейних господарств, що
не йде на купівлю товарів і послуг, а також на сплату податків. При цьому
кошти, призначені для накопичення, можуть бути інвестовані громадянами
в різні види дохідних фінансових інструментів, об’єкти тезаврації тощо.
Сфера фінансів домашніх господарств забезпечує надходження грошових коштів
у загальнодержавний і регіональні (місцеві) бюджети у формі податків,
зборів та інших обов’язкових платежів, а також інвестиції в різні цінні
папери (інші фінансові активи), емітовані різними державними органами
та окремими підприємствами.
Можна констатувати, що домогосподарство виконує в економіці три основні
функції:
– споживання;
– постачання факторів виробництва;
– заощадження.
Найбільш розповсюдженою формою заощаджень є використання частини доходу
для створення накопичень у вигляді готівкових грошей чи вкладів в ощадних
банках або для придбання цінних паперів.
У США економісти-професіонали вважають, що виплата сімейними господарствами
боргів також належать до процесу накопичення, оскільки гроші, що виплачуються
при погашенні боргу, не йдуть як на споживання, так і на сплату податків.
Слід відмітити, що не всі домашні господарства відносяться до категорії
заощаджуючих. Наприклад, молоді сім’ї витрачають набагато більше, ніж
заробляють, щоб придбати деякі дорогі товари і послуги, такі, наприклад,
як житло і освіта. Ці покупки здійснюються за рахунок позик. Люди похилого
віку, перебуваючи на пенсії, теж схильні витрачати більше коштів, але
за рахунок вилучення засобів, накопичених у результаті здійснених у минулому
заощаджень. Однак від’ємна величина заощаджень сімейних господарств такого
типу перекривається позитивною величиною заощаджень сімейних господарств,
що складаються із осіб з високими доходами і стабільною кар’єрою.
Якщо домашні господарства в середньому витрачають протягом року менше,
ніж заробляють, то підприємства і фірми в середньому щорічно витрачають
трохи більше, ніж отримують від продажу своєї продукції. Вони так чинять,
бо, крім плати за ресурси, підприємства повинні здійснювати й інвестиції
(в основний капітал та у товарно-матеріальні запаси).
2.2.3. Держава як суб’скт фінансового ринку
Державний сектор пов’язаний з усією економічною системою наступними
трьома способами: через податки, державні закупки і, нарешті, через позики.
Останній спосіб зв’язку держави в особі уряду з усією економічною системою
– державні позики, що здійснюються на фінансових ринках.
Державні витрати не завжди співпадають (точніше – ніколи) із податковими
надходженнями. Бюджетний дефіцит, що виникає, покривається за рахунок
позик, які здійснюються на фінансових ринках. Ці позики здійснюються шляхом
продажу урядових облігацій та інших цінних паперів як фінансовим посередникам,
так і безпосередньо домашнім господарствам. Якщо у держави виникає надлишок
фінансових ресурсів, то уряд стає «чистим» постачальником грошових коштів
на фінансові ринки.
Вплив держави на процес кругообігу фінансових активів на фінансовому ринку
позначається через таке джерело, як фіскальна політика. Від ступеня досконалості
податкової системи великою мірою залежить ефективність заходів щодо виходу
економіки із системної кризи. В Україні непродумана фіскальна політика
призвела до посилення приховування національним виробником своїх доходів
і перекачування грошей на зовнішні фінансові ринки. Коли економіка знаходиться
в депресивному стані, фіскальна політика держави повинна бути спрямована
на зниження податкового тиску.
Збільшуючи прямі податки, уряд може збільшити і об’єм грошових коштів,
що вилучаються з домашніх господарств. Домашні господарства, в свою чергу,
в цій ситуації змушені урізати або заощадження, або витрати на споживання.
У будь-якому випадку результатом буде зменшення національного продукту.
Це може статися як безпосередньо, тобто через скорочення доходів, що отримують
фірми від продажу споживчих товарів, так і опосередковано, з огляду на
зменшення об’ємів заощаджень, а це означає, і об’ємів інвестиційних засобів,
які фірми можуть витратити на придбання капітальних благ. Зниження прямих
податків стимулює як ріст заощаджень, так і ріст споживання, позитивно
впливаючи на ріст національного продукту.
Характерним прикладом недоліків системи оподаткування в Україні (яка за
своєю суттю повинна бути провідною ланкою в процесі створення привабливого
інвестиційного клімату) є діючий порядок оподаткування корпоративних боргових
зобов’язань. Його побудовано таким чином, що з сум, залучених від первинного
розміщення облігацій або ощадних сертифікатів, емітент зобов’язаний відразу
сплатити 30 відсотків податку. Можна припустити, що такий підхід до оподаткування
корпоративних облігацій виключить їх з обігу як конкурентів держоблігацій
на ринку боргових цінних паперів. З іншого боку, підприємства не мають
можливості залучати кошти на фондовому ринку за значно нижчою ставкою,
ніж банківський кредит. Якщо кредити необхідно повертати, то облігації
можна погашати майном (облігації, конвертовані в акції підприємств) або
продукцією, що може бути більш прийнятним для підприємства-позичальника.
Перераховані вище проблеми прямо або опосередковано впливають на розвиток
фінансового ринку, запровадження нових фінансових інструментів, на обсяги
операцій та ліквідність ринку цінних паперів. Згідно зі світовим досвідом,
удосконалення податкової системи потребує дотримання таких принципових
умов: незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний
період, у перспективі основу податкової системи повинні становити прямі
податки, за яких об’єктом оподаткування є дохід юридичної та фізичної
особи, земля, майно і капітал; непрямі податки слід використовувати лише
у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів товарів, невиправдано
високих доходів виробника-монополіста, а також для оподаткування предметів
розкошу) та невеликого (за ставкою 10 – 12 %) податку на додану вартість;
обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об’єктивні особливості
й умови надходження доходів; ліквідувати надмірну кількість податкових
пільг, які сприяють перерозподілу доходів, деформують вартісні показники
в економіці і знижують конкурентоспроможність товаровиробників (пільги
можна надавати на певний строк із умовою, що кошти використовуватимуться
на визначені державою цілі); система податків повинна бути прогнозованою
і сталою; розрахунок податків – простим і зрозумілим, сума податків відносно
доходів – поміркованою, що забезпечить певні стимули для розвитку підприємства
та повноцінне включення його в механізм національного фінансового ринку;
суворо додержуватися системи розмежування податків за бюджетами різних
рівнів.
Як показує світовий досвід, зниження ставок податків сприяє пожвавленню
підприємницької активності на фінансовому ринку і в підсумку не зменшує,
а, навпаки, збільшує податкові надходження до бюджету. Кроком у напрямі
стимулювання розвитку фінансового ринку повинно стати звільнення від оподаткування
(часткове або повне) доходів від інвестицій, зокрема, у цінні папери виробничих
підприємств. Крім того, режим пільгового оподаткування і сприяння притоку
іноземних інвестицій доцільно встановити і для самих підприємств, що стали
точками зростання.
При стимулюванні розвитку інфраструктури ринку нерухомості центральні
органи влади та органи місцевого самоврядування повинні керуватись наступними
положеннями: податки на операції з нерухомістю поповнюють дохідну частину
місцевих бюджетів; деякі фінансові установи страхують як саме нерухоме
майно, так і операції з ним (тобто розвиток ринку нерухомості корелюється
з розвитком страхового ринку); державні органи контролю матимуть можливість
відслідковувати великі суми «тіньового» капіталу в регіонах, що активно
«відмивається» на нині діючому (так званому) ринку нерухомості; під заставу
нерухомого майна банки надають кредити (так звана іпотека, що широко розповсюджена
в країнах з ринковою економікою); вкладення коштів у нерухоме майно є
одним із фінансових інструментів, який має свою дохідність і може приваблювати
(враховуючи недовіру до інших ринкових інститутів) як юридичних, так і
фізичних осіб.
Податок на нерухомість в умовах ринкової економіки забезпечує вирішення
кількох завдань: забезпечення місцевих органів влади достатніми доходами
для виконання ними своїх функцій; регулювання цін на ринку нерухомості;
попередження спекулятивного зростання цін на нерухоме майно; регулювання
відносин у сфері землекористування, будівництва та інвестиційної діяльності;
виконання соціальної функції при оподаткуванні нерухомості як основного
компонента багатства. Об’єкти нерухомості в системі оподаткування України
повинні розрізнятися як нерухомість в якості житла, виробнича нерухомість,
прибуткова нерухомість, спекулятивна нерухомість.
Розглянемо ще декілька аспектів впливу регуляторної функції держави, що
впливає на фінансовий ринок і діяльність суб’єктів економіки. При інфляційних
тенденціях в економіці облікова ставка (рефінансування) збільшується.
У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим.
Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають
суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження залучених
інвестиційних ресурсів. Дані обставини гальмують збільшення об’ємів виробництва,
зменшуючи, таким чином, інфляційні тенденції в економіці. У випадку економічного
застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що
викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестиційних
засобів, що забезпечує розширення виробництва. При інфляції НБУ збільшує
норми резервування. У такому випадку зв’язуються грошові кошти комерційних
банків. Обсяг грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується.
Коли в економіці спостерігається зниження обсягів виробництва, НБУ зменшує
норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту
інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.
2.2.4. Місцеве та регіональне самоврядування як суб’скт фінансового
ринку
Фактори та умови формування ринку муніципальних (регіональних) цінних
паперів як інструменту врегулювання міжбюджетних відносин у країні.
Рефінансування бюджетів місцевих адміністрацій за допомогою випуску боргових
зобов’язань вже близько ста років є нормою фіскальної політики будь-якої
країни з розвиненою ринковою економікою. У деяких країнах за допомогою
ринку цінних паперів вдається повністю обслуговувати бюджетний дефіцит.
Сучасна Україна, в якій ринкові відносини тільки формуються, намагається
відродити досить розвинений колись спосіб мобілізації фінансових ресурсів.
Згідно з чинним законодавством України рішення про випуск облігацій приймається
органами місцевого самоврядування.
Можливість одержати значні додаткові фінансові ресурси для розвитку інфраструктури
регіонів через випуск облігацій обумовлює, згідно зі світовим досвідом,
високі темпи розвитку ринку муніципальних (регіональних) цінних паперів,
суб’єктами якого, перш за все, виступають місцеві (регіональні) органи
влади.
Світова практика свідчить, що випуск цінних паперів, забезпечених доходами
за інвестиційними проектами, – досить поширений механізм залучення необхідних
грошових коштів у інфраструктуру регіонів: інституційну, інформаційну,
законодавчу, соціальну, ділову, управлінську.
Муніципальні позики є одним із важливих інструментів фінансування критичних
суспільних потреб, таких, як розвиток систем електро-, водопостачання
та каналізації, будівництва житла, розвиток транспортних мереж, будівництво
об’єктів освіти, охорони здоров’я тощо. Перерозподіл боргових зобов’язань
між різними рівнями управління дозволяє реалізувати регіональні програми,
підвищує фінансові можливості місцевого самоврядування та знижує тиск
на загальнодержавний бюджет.
Привабливі риси облігаційної форми муніципального запозичення:
- зниження вартості запозичень (емісія облігацій дозволяє знижувати відсоткові
ставки за запозиченими ресурсами, мобілізуючи на внутрішньому фінансовому
ринку вільні кошти нерезидентів, фізичних осіб і небанківських установ
для покриття дефіцитів і тимчасових касових розривів місцевих бюджетів,
фінансування сезонних робіт. Широке коло інвесторів забезпечує можливість
запозичення на більш привабливих умовах порівняно із залученням на ці
цілі прямих кредитів комерційних банків);
- відсутність негативних перерозподільчих ефектів (на відміну від використання
для фінансування бюджетних розрахунків банківських векселів, випуск облігацій
дає можливість уникнути негативного впливу ефекту перерозподілу, у результаті
якого профінансовані за допомогою векселів за номіналом підприємства й
організації бюджетної сфери з метою отримання «живих» грошей змушені продавати
їх із 15 – 40 % дисконтом кінцевим інвесторам, що негайно погашають векселі
за номіналом шляхом сплати податків або пред’являють їх до погашення за
номіналом після закінчення строку обігу);
- фінансування виробничих проектів (велика надійність і ліквідність муніципальних
облігацій дозволяє зробити їх оптимальним інструментом залучення інвестицій
у виробництво. Емісія конвертованих муніципальних облігацій, призначених
для фінансування конкретних виробничих проектів, дозволяє забезпечити
страхування прямих іноземних інвестицій);
- удосконалення інфраструктури регіональних фінансових ринків (успішне
проведення позик відіграє важливу роль у поліпшенні інвестиційного клімату
в регіоні, створює потужний імпульс для розвитку інфраструктури регіональних
фондових ринків);
- сприяння міжрегіональному руху капіталів;
- сприяння трансформації заощаджень населення в інвестиції (емісія муніципальних
облігацій дозволяє вирішити проблему трансформації заощаджень населення
в інвестиції).
Структура та обсяги випуску муніципальних позик залежать від грошової
та фінансової ситуації, а також від загального соціально-економічного
стану країни. Світовий досвід показує, що відсутність інформаційної відкритості
ринку муніципальних облігацій суттєво стримує його якісний розвиток.
Серед вад формування вітчизняного ринку муніципальних облігацій: неможливість
для учасників ринку централізованого доступу до проспектів емісії муніципальних
облігацій; не доступність для учасників ринку інформації про кількісні
результати проведення емісії муніципальних цінних паперів; нестача наукових
досліджень, присвячених проблемам розвитку і функціонування ринку муніципальних
цінних паперів в Україні і за кордоном. Спроба будь-що отримати кошти
призводить часом до грубих порушень, ставить під загрозу фінансову безпеку
окремих регіонів і держави в цілому. Так, розповсюдження муніципальних
позик, побудованих за принципом ОВДП, веде, насамкінець, до будівництва
фінансових пірамід з добре відомими наслідками. Світова практика показує,
що єдино виправданим може бути використання засобів позики тільки у виробничих
проектах, що матимуть конкретну економічну віддачу і відіграватимуть важливу
роль у соціально-економічному розвитку регіону.
2.2.5. Інститути інфраструктури фінансового ринку як суб'єкти фінансового
ринку
Поняття ринкової інфраструктури та інфраструктури фінансового ринку.
Фінансово-економічний механізм ринку фінансових послуг передбачає наявність
об’єкта управління – інфраструктури фінансового ринку. Перехідний характер
української економіки зумовлює необхідність формування розвиненої ринкової
інфраструктури, яка забезпечуватиме нормальне функціонування економіки
країни. Для чіткого розуміння поняття «інфраструктура фінансового ринку»
проаналізуємо методологічні підходи щодо трактування економічної сутності
базових понять: «інфраструктура», «ринкова інфраструктура».
А.П. Голіков, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко розглядають інфраструктуру
як сукупність галузей господарства, що обслуговують виробництво і населення.
Особливістю інфраструктури, на їх думку, є «гнучкість», що дозволяє їй
швидко реагувати на зміни умов виробництва й життя населення. До певного
рівня вона сприяє розвиткові господарства, підвищенню його ефективності.
Якщо цей рівень перевищує допустимий, то необхідно вдосконалювати інфраструктуру
. Під ринковою інфраструктурою автори пропонують розуміти весь комплекс
елементів і видів діяльності, які створюють організаційно–економічні умови
для функціонування ринкового механізму. Об’єкти ринкової інфраструктури
здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх
інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування
разом із лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань,
сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств,
регулюють рух робочої сили тощо.
А.М. Мороз визначає ринкову інфраструктуру як сукупність (в ідеальному
випадку – комплекс) установ, організацій та інших суб’єктів сфери обігу,
що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній
країні чи регіоні. Залежно від видів ринку вона поділяється на інфраструктуру
ринку капіталу , ринку засобів виробництва, ринку праці.
Ринкова інфраструктура, за Я. Комаринським, – це система установ і організацій
(банків, бірж, страхових компаній, консультаційних та інформаційно-маркетингових
фірм тощо), які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку.
І.А. Бланк використовує поняття інвестиційної інфраструктури, що включає
найбільш важливі галузі економіки, установи і засоби, що безпосередньо
забезпечують процес безперебійного здійснення інвестицій. Інфраструктура
фінансового ринку, за І.А. Бланком, є комплексом установ і підприємств,
що обслуговують безпосередньо його учасників з метою підвищення ефективності
операцій, що виконуються ними. У складі цих суб’єктів інфраструктури фінансового
ринку І.А. Бланк виділяє наступні основні установи: фондова біржа, валютна
біржа, депозитарій цінних паперів, реєстратор цінних паперів, розрахунково-клірингові
центри, інформаційно-консультаційні центри.
Враховуючи вищевикладене, ми вважаємо, що вказані трактування «інфраструктури»,
«ринкової інфраструктури» та «інфраструктури фінансового ринку» не можуть
використовуватися без попередніх серйозних обумовлень. По-перше, в сучасних
умовах значення невиробничих галузей вже не можна зводити до виконання
ними деяких допоміжних функцій типу «обслуговування». У розвинених країнах
«третинний сектор» (сфера послуг у всій її різноманітності) перетворюється
у провідну сферу зайнятості. Типовим прикладом можуть бути інформаційні
системи, що пронизують усі сфери діяльності людства. По-друге, необхідно
відійти від галузевого підходу, що зводиться до виділення «головних» і
«другорядних» галузей. Ринкова інфраструктура може бути правильно визначена
на основі макроекономічного підходу, згідно з яким інфраструктура в ринковій
економіці – це підсистема ринкової економічної системи, сукупність елементів
якої забезпечує функціонування взаємозв’язків між господарчими суб’єктами;
оптимізує рух товарно-грошових потоків і носить не обслуговуючий, а забезпечуючий
характер щодо економіки країни. По-третє, характеризуючи ринкову інфраструктуру,
слід виходити із того, що на розвиток економіки впливають не тільки об’єктивні,
але і суб’єктивні фактори, причому роль останніх в сучасних умовах зростає.
Отже, до складу інфраструктури потрібно включати не тільки матеріальні
елементи.
Ринкова економіка – це товарно-грошова економіка. Забезпечення просування
товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та
спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової
інфраструктури.
Відомо, що фінансові ринки складаються з великої кількості різноманітних
«каналів», за якими грошові кошти «перетікають» від власників заощаджень
до позичальників. Ці канали можна поділити на дві основні групи. До першої
належать так звані канали прямого фінансування, тобто канали, за якими
грошові кошти переміщуються безпосередньо від власників заощаджень до
позичальників. Друга група – це канали непрямого фінансування. При непрямому
фінансуванні грошові кошти, що переміщуються від домашніх господарств
у напрямі фірм, проходять через особливі інститути, до числа яких відносяться,
наприклад, банки, взаємні фонди, а також страхові компанії; ці організації
називаються фінансовими посередниками. Фінансові посередники є водночас
інститутами інфраструктури фінансового ринку.
Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як з кількісної,
так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфраструктури не може бути
зведений до сукупності лише інституціональних елементів.
У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент.
Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об’єднання,
що представляють інтереси інших інститутів «знизу» (наприклад, Асоціація
українських банків). А також інститути, що забезпечують зворотний зв’язок
між суб’єктами ринкових відносин ( наприклад, засоби масової інформації).
Під законодавчим елементом інфраструктури розуміють відповідну частину
господарського законодавства, що регламентує як діяльність інститутів
ринкової інфраструктури, так і поведінку суб’єктів ринкових відносин.
Власне, він задає «правила гри» в ринковій економіці.
Соціальний елемент відображає рівень ринкового мислення (менталітет) населення
і його готовність дотримуватись правил і закономірностей функціонування
ринку. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової
інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів.
З огляду на викладене, механізм, що здійснює переміщення потоків грошових
фондів від населення до виробництва створюється завдяки розвитку інфраструктури
фінансового ринку. Автор розглядає інфраструктуру фінансового ринку в
декількох контекстах. По-перше, фінансовий ринок та його інфраструктуру
як певну автономну систему. Але з припущенням, що його автономність не
абсолютна, тому що в реальному житті фінансовий ринок не існує ізольовано
від всієї економіки. По-друге, розрізняє глобальну (на національному,
світовому, міжнародному рівні) і локальну інфраструктуру фінансового ринку
на рівні окремих регіонів (всередині країни або групи країн) та територіально-адміністративних
утворень. Як суб’єкти фінансового ринку – інститути його інфраструктури,
щоб в умовах ринкової економіки носять обслуговуючий характер щодо фінансового
ринку і забезпечують його нормальне функціонування як на мікро-, так і
на макроструктурних економічних рівнях, відображають внутрішній і зовнішній
попит та пропозицію фінансових активів у рамках централізованої саморегулюючої
системи глобальних та локальних фінансових ринків.
У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансового ринку включають
наступні структурні утворення: фондові та валютні біржі, комерційні банки,
брокерські компанії, інвестиційних дилерів та андеррайтерів, системи міжбіржових
і міжброкерських (міждилерських) зв’язків, інвестиційні компанії та фонди,
трастові компанії та інвестиційні управляючі, фінансово-промислові групи
або фінансові холдингові компанії, фінансові будинки або фінансові супермаркети,
страхові компанії, пенсійні фонди, національну депозитарну систему, реєстраторів
цінних паперів, інформаційно-консультативні центри, розрахунково-клірингові
установи та інші кредитно-фінансові й інвестиційні інститути.
2.3. Функції суб'єктів (учасників) фінансового ринку
З урахуванням принципових форм укладання угод на фінансовому ринку,
його суб’єктів можна поділити на три групи:
1) продавці і покупці фінансових активів (інструментів, послуг);
2) фінансові посередники;
3) суб’єкти, що виконують допоміжні функції (функції обслуговування основних
учасників фінансового ринку; функції обслуговування окремих операцій на
фінансовому ринку тощо).
Розглянемо конкретні види учасників фінансового ринку в розрізі основних
їх груп.
Продавці і покупці фінансових активів (послуг) складають групу прямих
учасників фінансового ринку, які здійснюють на ньому основні функції у
проведенні фінансових операцій.
На ринку позичкових капіталів основними видами прямих учасників фінансових
операцій є:
– кредитори. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які надають
позичку у тимчасове користування під певний відсоток. Основною функцією
кредиторів є продаж грошових активів (як власних, так і залучених) для
задоволення різноманітних потреб позикоотримувачів у фінансових ресурсах.
Кредиторами на фінансовому ринку можуть виступати: держава (здійснюючи
цільове кредитування підприємств за рахунок загальнодержавного та місцевих
бюджетів, а також державних цільових позабюджетних фондів); комерційні
банки, які здійснюють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій;
небанківські кредитно-фінансові установи;
– позичальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які отримують
позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату
у формі відсотка. Основними позичальниками грошових активів на фінансовому
ринку виступають держава (отримуючи кредити від міжнародних фінансових
організацій і банків), комерційні банки (отримуючи кредити на міжбанківському
кредитному ринку), підприємства (для задоволення потреб у грошових активах
з метою поповнення оборотних коштів і формування інвестиційних ресурсів);
населення (у формі споживчого фінансового кредиту, який використовується
в інвестиційних цілях).
На ринку цінних паперів основними видами прямих учасників фінансових операцій
є:
– емітенти. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які залучають
необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів.
На фінансовому ринку емітенти виступають виключно в ролі продавця цінних
паперів із зобов’язанням виконувати всі вимоги, які випливають із умов
їх випуску. Емітентами цінних паперів є держава (виконавчі органи державної
влади та органи місцевого самоуправління), а також різноманітні юридичні
особи, створені, як правило, у формі акціонерних товариств. Крім того,
на національному фінансовому ринку можуть обертатись цінні папери, емітовані
нерезидентами;
– інвестори. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які вкладають
свої грошові кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання
доходу. Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами відсотків,
дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів. Інвестори, які
здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку, класифікуються за такими
ознаками: за своїм статусом вони поділяються на індивідуальних (окремі
підприємства, фізичні особи) й інституціональних інвесторів (представлені
різними фінансово-інвестиційними інститутами); залежно від цілі інвестування
виділяють стратегічних (купують контрольний пакет акцій для здійснення
стратегічного управління підприємством) і портфельних інвесторів (купують
окремі види цінних паперів виключно в цілях отримання доходу); за приналежністю
до резидентів на національному фінансовому ринку розрізняють вітчизняних
та іноземних інвесторів.
На валютному ринку основними видами учасників валютних операцій є:
– продавці валюти. Основними продавцями валюти виступають: держава (реалізує
на ринку через уповноважені органи частину валютних резервів); комерційні
банки (мають ліцензію на здійснення валютних операцій); підприємства,
які ведуть зовнішньоекономічну діяльність (реалізують на ринку свою валютну
виручку за експортовану продукцію); фізичні особи (які реалізують наявну
у них валюту через мережу обмінних валютних пунктів);
– покупці валюти. Основними покупцями валюти є ті ж суб’єкти, що й її
продавці;
На страховому ринку основними видами прямих учасників фінансових операцій
виступають:
– страховики. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які реалізують
різні види страхових послуг (страхових продуктів). Основною функцією страховиків
на фінансовому ринку є здійснення всіх видів і форм страхування шляхом
прийняття на себе за певну плату різноманітних видів ризиків із зобов’язанням
відшкодувати суб’єкту страхування збитки при настанні страхового випадку.
Основними страховиками є: страхові фірми і компанії відкритого типу (надають
страхові послуги всім категоріям суб’єктів страхування); кептивні страхові
компанії і фірми – дочірня компанія у складі холдингової компанії (фінансово-промислової
групи), створена з метою страхування переважно суб’єктів господарювання,
які входять до її складу (співпадання стратегічних економічних інтересів
страховика та його клієнтів у цьому випадку створює широкі фінансові можливості
для ефективного використання страхових платежів); компанії перестрахування
ризику (перестраховики), які беруть на себе частину (або всю суму) ризику
від інших страхових компаній (основною метою операцій перестрахування
є дроблення великих ризиків для зменшення сум збитку, який відшкодовується
первинним страховиком при настанні страхового випадку;
– страхувальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які
купують страхові послуги у страхових компаній та фірм з метою мінімізації
своїх фінансових втрат при настанні страхової події. Страхувальниками
виступають як юридичні, так і фізичні особи.
На ринку золота (та інших дорогоцінних металів) та дорогоцінного каміння
основними видами прямих учасників фінансових операцій є:
– продавці дорогоцінних металів та каміння, у якості яких можуть виступати:
держава (реалізує частину свого золотого запасу); комерційні банки (реалізують
частину своїх золотих авуарів); юридичні та фізичні особи (при необхідності
реінвестування коштів, які раніше були вкладені в цей вид активів (засобів
тезаврації). Склад продавців цього ринку вимагає в нашій країні відповідного
нормативно-правового регулювання, пов’язаного з функціонуванням цього
ринку;
– покупцями дорогоцінних металів і каміння є ті ж суб’єкти, що і продавці
(при відповідному нормативно-правовому регулюванні їх складу).
На ринку нерухомості основні суб’єкти поділяються на учасників первинного
і вторинного ринку нерухомості.
Продавцями на первинному ринку нерухомості виступають поодинокі будівельні
фірми та муніципальна влада. На вторинному продавцями є рієлторські фірми,
приватні особи, що прагнуть покращити своє житлове або матеріальне становище,
особи, що емігрують тощо. На вторинному ринку житла виділяється орендний
сектор. Надання житла в оренду практикується як приватними власниками,
так і муніципальною владою.
Покупцями житла виступають рієлторські фірми, юридичні та фізичні особи.
Окрім продавців і покупців, інфраструктуру ринку житла утворюють агентства
з нерухомості (рієлторскі фірми), оцінники житла, банки, що займаються
кредитуванням та фінансуванням житлового будівництва, кредитуванням купівлі
житла та іпотечними операціями, юристи, що спеціалізуються на операціях
з нерухомістю, страхові компанії, інформаційні (в тому числі рекламні)
структури.
Більш детально склад суб’єктів ринку фінансових послуг, за ознакою функцій,
що виконуються ними, розглянемо на прикладі ринку цінних паперів.
2.4. Система взаємодії суб'єктів ринку цінних паперів
Суб’єкти операцій на ринку цінних паперів – це емітенти цінних паперів,
інвестори (покупці) та посередники при укладанні угод. У ролі емітентів
виступають компанії, товариства, підприємства та держава в особі національного
уряду і місцевих органів управління.
Відповідно й ринок цінних паперів можна поділити на ринок корпоративних
цінних паперів (що випускаються юридичними особами) та ринок державних
цінних паперів.
Залежно від стадії обігу цінних паперів розрізняють первинний та вторинний
ринок. Первинний – це ринок, на якому розміщуються вперше випущені (емітовані)
цінні папери, відбувається мобілізація капіталів корпораціями, товариствами,
підприємствами і запозичення коштів ними та державою.
Покупцями цінних паперів є як індивідуальні, так й інституціональні інвестори
(юридичні особи). Наприклад, у США близько 47 млн. американців є власниками
акцій. На Нью-Йоркській фондовій біржі на індивідуальних інвесторів припадає
30 % усіх операцій. Найбільшими інституціональними інвесторами є пенсійні
та ощадні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, банки, траст-компанії
та інші фінансово-кредитні інститути. У цінні папери також вкладають кошти
корпорації, холдинг-компанії, церкви, профспілки, університети тощо.
Розміщення цінних паперів на ринку може здійснюватися:
1) безпосередньо їх емітентом;
2) через посередників;
3) на аукціонах.
1. Розміщення цінних паперів на ринку безпосередньо емітентом (прямий
продаж) відбувається дуже рідко і, головним чином, тоді, коли емітент
не тільки добре відомий, а й має зв’язки з можливими покупцями. Зокрема,
прямий продаж набув поширення на ринку корпоративних облігацій у вигляді
їх продажу безпосередньо інституціональним інвесторам без публічного оголошення
та відкритої передплати, а також без попередньої купівлі облігацій інвестиційним
дилером. Прямий продаж дає можливість корпораціям уникнути витрат, пов’язаних
зі складною процедурою публічних випусків та оплатою послуг дилерів, і,
крім того, уникнути гласності.
2. Посередники, які беруть участь в операціях з цінними паперами, поділяються
на брокерів та дилерів. Брокер зводить продавця з покупцем, одержуючи
за посередництво комісійні. Дилер купує цінні папери від свого імені та
за свій рахунок з метою їх перепродажу.
У ролі посередників виступають як окремі особи, так і цілі фірми, інтегруючи
у своїй роботі брокерські та дилерські операції, а також комерційні банки.
Спеціалізовані посередницькі фірми не мають єдиної загальноприйнятої назви.
Найчастіше їх називають інвестиційними дилерами (банками, домами), біржовими,
дилерськими фірмами.
В економічно розвинених країнах найпоширеніший спосіб розміщення цінних
паперів – через інвестиційних дилерів, що мають великий досвід проведення
операцій на ринку. Емітент укладає угоду з інвестиційним дилером на розміщення
цінних паперів нового випуску. Спочатку дилер здійснює старанний аналіз
передбачуваного випуску з точки зору вигідності. Наприклад, якщо мова
йде про випуск цінних паперів акціонерною компанією, він вивчає фінансовий
стан компанії-емітента та перспективи її розвитку, аналізує стан галузі,
в якій діє компанія, та економіки країни у цілому.
Відносини між емітентом та дилером можуть будуватися по-різному. Дилер
може виступити в ролі покупця цінних паперів з метою їх подальшого перепродажу.
Така купівля цінних паперів називається передплатою (андерайтингом), а
сам дилер – передплатником (андерайтагентом).
Іноді дилер бере у емітента опціон, тобто право купити випуск. Таке право
він реалізує, тільки якщо знайде покупців.
Дилер може виступати у ролі агента емітента – брокера. У цьому випадку
він бере цінні папери на комісію та намагається їх продати.
3. Розміщення цінних паперів може здійснюватися за допомогою аукціонів.
Так, у США федеральні резервні банки реалізують казначейські векселі,
облігації на аукціонах. Інвестори подають заявки на купівлю векселів із
зазначенням ціни. Спочатку виконуються заявки з найвищою ціною, потім
наступні, з нижчою ціною і т. д., поки не буде продана необхідна кількість
векселів. Інвестори можуть подавати заявки без зазначення ціни. У такому
випадку вони повинні сплатити середню ціну, яка склалася на аукціоні.
Процедура аукціону облігацій така ж, як і аукціону векселів, за винятком
того, що у заявках зазначаються не ціни, а ставка доходу. При цьому покупець,
який запропонував найнижчу ставку, одержує всю замовлену кількість цінних
паперів, потім задовольняють заявку з більш високим доходом.
Розміщення цінних паперів може відбуватися публічно чи приватно. При публічному
розміщенні цінні папери за допомогою реклами пропонуються широкій публіці.
Емітент публікує проспект, який повинен містити у собі повну, достовірну,
недвозначну інформацію про новий випуск, відомості про передплатників
та про їх зобов’язання щодо передплати. Цей проспект потрібно узгодити
з компетентною урядовою установою. За погодженням з емітентом дилер може
запросити й інших дилерів для участі у розміщенні цінних паперів. У цьому
випадку він поділяє з ними власність на випуск, відповідальність за його
збут та прибуток.
Важливим питанням, що обумовлюється в угоді, є питання про ціни, за якими
цінні папери продаються дилеру та населенню. Прибуток дилерів формується
за рахунок різниці у цих цінах. Продаж цінних паперів може здійснюватися
після пред’явлення попиту або ж у визначений строк після збору заявок
на купівлю.
У випадку приватного розміщення цінних паперів інвестицій дилер виступає
агентом емітента і за комісійну винагороду знаходить покупців.
Роль центрального банку та комерційних банків на ринку цінних паперів.
Різноманітні операції з цінними паперами здійснюють комерційні банки.
Вони виконують роль інвесторів і купують цінні папери для власного портфеля,
беруть участь у первинному розповсюдженні нововипущених паперів серед
покупців, виступають посередниками при перепродажу цінних паперів, виконують
операції з цінними паперами за дорученням клієнтів, видають позички під
цінні папери. У ряді країн – США, Англії, Франції та деяких інших – банківське
законодавство обмежує інвестиційну діяльність комерційних банків і забороняє
їм використовувати ресурси банку для інвестицій в акції та корпоративні
облігації. У цих країнах портфель цінних паперів комерційних банків складається,
головним чином, з державних цінних паперів. Проте банки намагаються обминати
цю заборону: вони створюють холдинг-компанії, які вкладають капітал в
акції та корпоративні облігації, надають кредити інвестиційним банкам
та посередникам фондової біржі під заставу цінних паперів тощо.
Важливу роль на ринку цінних паперів та, зокрема, на ринку державних цінних
паперів відіграє центральний банк. Разом з Міністерством фінансів та Казначейством
він вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов’язань,
визначає умови їх обігу, розробляє заходи щодо забезпечення сталого курсу
державних цінних паперів. Крім того, центральний банк, здійснюючи операції
з цінними паперами на відкритому ринку, впливає на розмір резервів комерційних
банків і, таким чином, на стан їх кредитної діяльності та грошового обігу.
Банк купує цінні папери, коли дотримується курсу на стимулювання кредитної
діяльності комерційних банків та ринку в цілому, і продає цінні папери,
коли має намір обмежити активність банків.
Питання для контролю
1. Суб’єкти фінансового ринку та їх класифікація.
2. Господарюючі суб’єкти всіх форм власності як суб’єкти фінансового ринку.
Найпоширеніші форми підприємництва (бізнесу).
3. Домогосподарство як суб’єкт фінансового ринку.
4. Фінанси домашніх господарств як складова частина фінансової системи
країни.
5. Основні функції домогосподарств в економіці.
6. Чи всі домогосподарства відносяться до категорії заощаджуючих?
7. Держава як суб’єкт фінансового ринку.
8. Вплив держави на процес кругообігу фінансових активів на фінансовому
ринку позначається через таке джерело, як фіскальна політика. Поясніть.
9. Місцеве самоврядування як суб’єкт фінансового ринку.
10. Муніципальні позики як інструмент фінансування критичних суспільних
потреб.
11. Інститути інфраструктури фінансового ринку як суб’єкти фінансового
ринку.
12. У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансового ринку включають
наступні структурні утворення: …
13. Кредитором останньої iнстанцiї є, як правило, …, до якого може звернутися
банк або iнша кредитна установа для отримання кредитів для рефiнансування
у разi вичерпання iнших можливостей.
14. Система взаємодії суб’єктів ринку цінних паперів.
15. Назвіть та коротко охарактеризуйте способи розміщення цінних паперів
на ринку (тобто хто і як цей процес реалізує).
16. Як можуть будуватися на ринку цінних паперів відносини між емітентом
та дилером?
17. Розміщення цінних паперів може здійснюватися за допомогою аукціонів.
Опишіть механізм розміщення.
18. У чому різниця між публічним та приватним розміщенням цінних паперів?
19. Роль центрального та комерційних банків на ринку цінних паперів.
Рекомендована література: /32; 50; 55; 56; 57; 59; 60; 61/.
|