РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ
ТЕМА 3. СТРУКТУРИЗАЦІЯ ТА СЕГМЕНТАЦІЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

3.1. Методологічні підходи до вирішення проблеми структуризації фінансового ринку
Хоча термін «фінансовий ринок» дуже широко використовується в економічній літературі, однозначне трактування цього поняття відсутнє (див. тему 1). Це ускладнює структуризацію фінансового ринку, яка дозволяє визначити місце кожного його структурного сегмента в загальній ринковій фінансовій системі, охарактеризувати основні етапи їх історичного розвитку, а також розглянути можливі напрями їх подальшої еволюції.
І.А. Бланк у праці «Інвестиційний менеджмент» розглядає фінансовий ринок як ринок об’єктів реального і фінансового інвестування, у складі якого пропонується виділяти ринок прямих капітальних вкладень, ринок приватизованих об’єктів, ринок нерухомості, ринок інших об’єктів реального інвестування, фондовий ринок, грошовий ринок. Виділення інвестиційного ринку та запропонована класифікація на етапі становлення ринкових відносин дозволяє здійснювати аналіз і прогнозування його розвитку в розрізі окремих сегментів і визначати пріоритетні об’єкти інвестування. Ринок прямих капітальних вкладень продовжує залишатися одним із найбільш значимих сегментів вітчизняного фінансового ринку. Формою інвестування на цьому ринку виступають капітальні вкладення в усіх видах – нове будівництво; розширення; реконструкція; технічне переозброєння. Ринок приватизованих об’єктів одержує широкий розвиток у нашій країні у зв’язку із процесами приватизації державних підприємств. Проте предметом реального інвестування на цьому ринку виступають не всі об’єкти приватизації, а тільки ті з них, що цілком продаються на аукціонах, за конкурсом або цілком викуповуються трудовими колективами за грошові кошти тощо. Та ж частина приватизованих об’єктів, що спочатку акціонується (корпоратизується), а потім реалізується у вигляді пакетів акцій, є об’єктом інвестування через механізм ринку цінних паперів.
Подальше вдосконалення ринкових відносин пов’язане з розвитком фінансового ринку. У праці «Основи фінансового менеджменту» більшість сегментів інвестиційного ринку, виділених І.А. Бланком у попередній праці, автор розглядає у складі фінансового ринку (за винятком ринку капіталовкладень, приватизованих об’єктів та ринку нерухомості). За основу виділення кредитного ринку (або ринку позичкового капіталу), ринку цінних паперів (або фондового ринку), валютного ринку, страхового ринку, ринку золота І.А Бланк пропонує окремі види фінансових активів (інструментів, послуг). Але, на нашу думку, означені І.А. Бланком види фінансового ринку в своїй основі містять окрему групу фінансових активів, а залежно від конкретного виду фінансового активу вони можуть бути сегментовані на окремі сектори у складі виділених ринків (наприклад, ринок цінних паперів може бути сегментований на ринок акцій, ринок облігацій, ринок векселів тощо). 
Н.С. Кузнєцова, І.Р. Назарчук розглядають фінансовий ринок як частину загального ринкового простору, що охоплює фінансові зв’язки та значну кількість форм кредитних відносин. Відповідно до форм обертання грошових ресурсів на фінансовому ринку в його складі виділяють ринок банківських кредитів і ринок цінних паперів. Ринок банківських кредитів – це сукупність правових відносин, що виникають з приводу надання кредитними установами платних позик, які повинні повертатися. Платні позики надаються без оформлення спеціальних документів, вони можуть самостійно продаватися, купуватися чи погашатися. Ринок цінних паперів – це сукупність відносин цивільно-правового характеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів. Він доповнює у структурі фінансового ринку ринок банківських кредитів і тісно взаємодіє з ним.
Залежно від виду фінансових активів, які обертаються на певному сегменті фінансового ринку, Н.С. Рязанова пропонує наступну класифікацію:
- ринки фінансових активів, які також називаються фінансовими ринками і на яких обертаються частки капіталу (акції), облігації, векселі та інші вимоги на реальні активи;
- ринки грошей, тобто кредитних зобов’язань тривалістю до одного року;
- ринки капіталів, які є ринками довгострокових (понад один рік) кредитних зобов’язань і часток капіталу акціонерних товариств;
- ринки споживчого кредиту, де надаються позички на придбання споживчих товарів, навчання та відпочинок тощо. 
Л. Павлова розглядає фінансовий ринок як ринок капіталів і визначає його як механізм управління потоками грошових ресурсів, платіжних засобів, що приносять прибуток і об’єднують емітентів та інвесторів.
Я. Комаринський розглядає ринок позичкових капіталів як систему економічних відносин, що забезпечують акумуляцію вільних грошових коштів, перетворення їх в позичковий капітал і його перерозподіл між учасниками процесу відтворення. 
О.І. Шнирков, розкриваючи зміст грошової та фінансово-кредитної політики у країнах Східної Європи, веде мову про створення в цих країнах, починаючи з другої половини 80-х років, таких ринків, як фінансовий, кредитний, цінних паперів, валютний. При цьому не вдається до розкриття змісту виділених ним ринків. 
Є.Ф. Жуков при відображенні світового досвіду створення фінансових ринків наголошує, що поняття «ринок капіталів» і «ринок цінних паперів», прийняті в розвинених країнах, більше відповідають формуванню аналогічних понять для нашої економіки, ніж поняття «грошовий», «кредитний», «фінансовий» ринок, що отримали широке розповсюдження в наших засобах масової інформації та в ряді офіційних документів.

3.2. Методи структуризації фінансового ринку
Єдиного методу структуризації фінансового ринку не існує. У практиці розвинених країн оптимальна структура фінансового ринку визначається двома основними ознаками – часовим та інституційним. Відповідно до часової ознаки ринок поділяється на два основних елементи: грошовий ринок (ринок короткострокових капіталів або грошових коштів, що виступають у платіжних засобах) і ринок середньострокових та довгострокових капіталів (або грошових коштів), що представляють інвестиційний фактор у розвитку економіки. 
Структура фінансового ринку розвинених країн в інституційному розумінні складається, перш за все, із кредитно-фінансових інститутів (банків та інших установ) і ринку цінних паперів, який, у свою чергу, поділяється на позабіржовий оборот (нові емісії цінних паперів) і фондову біржу. При цьому в розвинених країнах існують деякі відмінності. У США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи і в Японії більша частка припадає на напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи. Для більш чіткого розуміння проблеми структуризації (сегментації) пропонується наступний підхід до змісту структури фінансового ринку та його просторової організації. 
В основі первинного поділу фінансового ринку лежить певна група фінансових активів. Це пояснюється тим, що саме фінансовий актив визначає зміст поняття «фінансового ринку». Тоді структура фінансового ринку набуває наступного вигляду: ринок капіталів (кредитний ринок) та грошовий ринок, які можуть бути представлені як ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, валютний ринок, ринок дорогоцінних металів і каміння, страховий ринок, ринок інструментів нерухомості. Кожен виділений структурний сегмент фінансового ринку можна розбити на окремі сектори (мікросегменти). В основу виділення того чи іншого сектора (мікросегмента) покладено конкретний вид фінансового активу: конкретна послуга (як товар); ф’ючерс; акція конкретного емітента; золото, діаманти тощо. Кожний із вказаних сегментів фінансового ринку є самостійною ланкою національного фінансового ринку. Існуючі методологічні підходи до сегментації фінансового ринку детально розглядатимуться окремо. 
Для розвитку означених структурних сегментів фінансового ринку в регіонах країни (область, економічний район чи інше територіальне угруповання) повинна створюватись відповідна інфраструктура. В умовах розвиненої ринкової економіки це дає можливість вирішувати регіональні проблеми, що пов’язані з фінансовим забезпеченням повноцінного відтворення та можливості створення доданої вартості у реальному секторі економіки регіону. Для кожного сегмента фінансового ринку характерна своя специфіка та особливості функціонування, власні правила укладання угод із фінансовими активами тощо. Один і той самий фінансовий актив може бути товаром декількох ринків. Наприклад, кредит у гривнях – це об’єкт діяльності грошового, кредитного, а також валютного ринку. 
Процес переливу фінансових ресурсів із одного виду фінансового ринку і сегмента на інші називається сек’юритизацією. В останні роки процес сек’юритизації характеризується переміщенням операцій з ринку позичкових капіталів на ринок цінних паперів (у першу чергу, ринок облігацій) і забезпечує зниження витрат у залученні кредитів. 
Це робить виділені ринки (сегменти) тісно взаємозалежними між собою.

3.3. Поняття сегментації фінансового ринку
Для підвищення якості клієнтської бази фінансові установи вдаються до наступних заходів: проведення сегментації ринку, визначення привабливих з ринкового погляду галузей та оцінювання потенціалу їх розвитку; визначення клієнтської бази щодо галузей, а також раціональності співвідношення діючої структури клієнтів у плані ринкової привабливості; визначення ключових цільових клієнтів у привабливих сегментах, аналіз їх потреб; розробка відповідних фінансових продуктів, послуг і стратегії ціноутворення.
Важливим етапом розробки маркетингової стратегії фінансових інститутів, що діють на фінансовому ринку, є визначення характеристик споживачів і на основі цього – сегментація ринку. 
Сегментація фінансового ринку – це класифікація потенційних споживачів фінансових послуг згідно з їхніми вимогами до розвитку фінансового ринку. Вона базується на застосуванні різних критеріїв поділу споживачів на групи, що представляють різний за якістю й обсягом попит на окремі види фінансових активів (послуг). 
За І.А. Бланком, сегментація фінансового ринку – це процес цілеспрямованого поділу його видів на індивідуальні сегменти, які розрізняються залежно від характеру фінансових інструментів, що обертаються на ньому (таблиця 3.1). 

Таблиця 3.1
Структуризація та сегментація фінансового ринку (за групою та видами фінансових активів)

Кожен сегмент фінансового ринку залежно від того чи іншого критерію може бути поділений на більш вузькі мікросегменти. Сегментація передбачає визначення меж територіальних ділянок ринку. З цією метою він розбивається на географічні зони (країна, регіон, район, область, місто, населений пункт), характеристика яких дається за такими показниками: фінансова база, інвестиційні потреби, інвестиційна привабливість, галузеві ознаки тощо. 
Критерії сегментації фінансового ринку: види фінансових активів (інструментів, послуг), галузева приналежність споживачів; місцезнаходження споживачів; оцінка й прогнозування фінансового стану та кредитоспроможності споживачів. При виборі оптимальних сегментів ринку перевага надається великим сегментам, сегментам з чітко окресленими межами, фінансовою стабільністю, сегментам з інтенсивним розвитком попиту на фінансові послуги.
Попит на фінансові послуги знаходиться під впливом деяких основних факторів. Для визначення такого впливу у взаємозв’язку з обсягом та структурою потреб формується інформація, що характеризує показники, що розглядаються далі. 
За юридичними особами: розміри (статутний фонд, активи, чисельність зайнятих, оборот, інші характеристики); галузь, вид діяльності; номенклатура продукції, основні постачальники і споживачі; термін перебування клієнтом фінансової установи. За підприємствами це сегментація за галузями економіки, розміром обороту, економічним становищем, місцезнаходженням тощо.
На ринку фізичних осіб сегментація може бути проведена за географічною чи соціально-демографічною (вік, стать, рівень доходу, соціальне становище, регіон мешкання і роботи, склад сім’ї, рівень освіти) ознакою, за майновим станом.
Способи класифікації фінансових ринків залежать від того, з яких позицій розглядаються фінансові угоди.
За ступенем організованості кожен сегмент фінансового ринку можна поділити на організований і неорганізований. Певні сегменти фінансового ринку (наприклад, ринок цінних паперів та валютний) можуть поділятися на біржові та позабіржові. 
Організований (біржовий) фінансовий ринок функціонує за визначеними правилами, встановленими спеціальними фінансовими установами: банками, ломбардами та фінансовими біржами (фондовою, валютною, дорогоцінних металів і каміння тощо). Біржовий ринок пов’язують з поняттям фондової (валютної) біржі як особливо організованого, як правило, вторинного ринку фінансових активів (цінних паперів, валюти), що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальних ринкових цін активів. У розвинених країнах на біржу можуть потрапити не всі емітовані акції, а тільки гарантовані, що відповідають вимогам не тільки лістингу, але і потребі суспільства у розвитку конкретної галузі національного господарства. 
На організованому фінансовому ринку забезпечується висока концентрація попиту і пропозиції в одному місці; складається найбільш об’єктивна система цін на окремі фінансові інструменти та послуги (активи); проводиться перевірка фінансової спроможності емітентів основних видів цінних паперів, які допускаються до торгів; процедура торгів носить відкритий характер; гарантується виконання укладених угод. Але біржовий ринок має і окремі слабкі сторони – коло фінансових інструментів різних емітентів, які реалізуються на ньому, носить обмежений характер; цей ринок більш суворо регулюється державою, що знижує його гнучкість; виконання всіх нормативно-правових актів його функціонування збільшує витрати на здійснення операцій купівлі-продажу; великомасштабні угоди, які здійснюються окремими торговцями на біржі, практично неможливо зберегти у таємниці. 
Неорганізований (позабіржовий або «вуличний») фінансовий ринок є сферою купівлі-продажу фінансових активів через інші різноманітні фінансові інститути, фізичні та юридичні особи. Цей ринок охоплює ринок операцій з фінансовими активами (цінними паперами, валютою) поза біржею: первинне розміщення, а також перепродаж, наприклад, цінних паперів тих емітентів, які не бажають потрапити на біржу.
Неорганізований ринок характеризується більш високим рівнем фінансового ризику, більш низьким рівнем юридичної захищеності покупців, меншим рівнем їх поточної інформованості і т. п. Разом з тим, цей ринок забезпечує обіг більш широкої номенклатури фінансових інструментів і послуг; задовольняє потребу окремих інвесторів у фінансових інструментах з високим рівнем ризику і, відповідно, приносить більш високий дохід; більшою мірою забезпечує таємницю здійснення окремих угод. У режимі неорганізованого фінансового ринку здійснюється більша частина операцій з цінними паперами та основний обсяг кредитних, страхових і валютних операцій. 
За характером руху фінансових інструментів фінансовий ринок поділяється на первинний і вторинний (тут мова йде виключно про фондові інструменти).
Первинний ринок характеризує ринок цінних паперів, на якому здійснюється первинне розміщення їх емісії. Це розміщення, як правило, організовує андерайтер (інвестиційний дилер), який самостійно або з групою інших андерайтерів купує весь (або основний) обсяг емітованих акцій, облігацій і т. п. з метою їх наступного продажу інвесторам більш дрібними партіями.
Вторинний ринок характеризує ринок, де постійно обертаються цінні папери, які раніше були продані на первинному ринку. Вторинний ринок охоплює переважну частину біржового і позабіржового обороту цінних паперів. Без розвиненого вторинного фондового ринку, який забезпечує постійну ліквідність і розподіл фінансових ризиків, не може ефективно існувати первинний ринок цінних паперів. Однією із основних функцій вторинного ринку є встановлення реальної ринкової ціни (курсової вартості) на окремі цінні папери, що відображає всю інформацію про фінансовий стан їх емітентів і умови емісії.
У США групування фондових ринків за цією ознакою вже отримало подальший розвиток шляхом виділення «третього ринку» (позабіржової торгівлі великими пакетами цінних паперів, які одночасно котируються на центральних фондових біржах, з метою суттєвого зниження витрат за їх угодами), а також «четвертого ринку» (на якому здійснюються прямі угоди між великими інституціональними інвесторами і продавцями цінних паперів без участі фірм-посередників).
За терміновістю реалізації угод, укладених на фінансовому ринку, виділяють наступні види ринків.
Ринок з терміновою реалізацією умов угод (ринок «спот» або «кеш»). Він характеризує ринок фінансових інструментів, укладені угоди на якому здійснюються в суворо обумовлений короткий період часу.
Ринок з реалізацією умов угод у майбутньому періоді (ринок «угод на термін» – ф’ючерсний, опціонний і т.п.). Предметом обігу на ньому є, як правило, фондові, валютні і товарні деривативи (похідні цінні папери).
Розподіл і організаційне оформлення цих видів фінансових ринків у країнах з розвиненою ринковою економікою відбулося порівняно недавно. У нашій країні в силу невеликого обсягу операцій з деривативами ці ринки поки що організаційно не розмежовані.
Загальна сегментація фінансового ринку виділяє такі ринки: 
1) ризикові, безризикові;
2) місцеві, регіональні, національні, міжнародні, світові;
3) відповідно до трьох основних форм збереження заощаджень: вклади в банки; придбання цінних паперів; вкладання грошей у цільові фонди (страховий, пенсійний);
4) за принципом повернення фінансовий ринок поділяється на ринок боргових зобов’язань і ринок інструментів власності;
5) за формою організації фінансові ринки поділяються на організаційні та розподільні.
На кожному із цих ринків здійснюється специфічна фінансово-економічна діяльність і проводяться операції та угоди, що підпадають під різні фінансові ризики. Їх відчувають суб’єкти діяльності. Ризики, виникаючи у зв’язку з рухом фінансових потоків, проявляються на ринках фінансових ресурсів в основному у вигляді процентного, валютного, кредитного, комерційного (бізнес-ризик), інвестиційного ризиків і обумовлені дією як макроекономічних (екзогенних), так і внутрішньофірмових (ендогенних) факторів та умов. 

3.4. Характеристика структури фінансового ринку (за основною групою фінансових активів)
3.4.1. Грошовий ринок
Грошовий ринок як сегмент фінансового ринку, на якому здійснюються короткострокові депозитно-позичкові операції (на термін до 1 року), обслуговує рух оборотних коштів підприємств та організацій, короткострокових коштів банків, установ, громадських організацій, держави та населення. Об’єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові кошти. Грошовий ринок включений до складу елементів фінансового ринку в зв’язку з тим, що пов’язаний з такими об’єктами фінансового інвестування, як депозитні внески – термінові і до запитання. Крім того, яскраво виражені інфляційні процеси в нашій країні зробили об’єктом інвестування на цьому ринку вільноконвертовану валюту ряду країн (у першу чергу, країн із найменшими темпами інфляції). 
Функціонування цього короткострокового сектора фінансового ринку дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як поповнення недостатності грошових активів для забезпечення поточної платоспроможності, так і ефективного використання їх тимчасово вільного залишку. Фінансові активи, що обертаються на ринку грошей, є найбільш ліквідними; для них характерний найменший рівень фінансового ризику, а система формування цін на цьому ринку є відносно простою. Ці властивості забезпечують підприємству більш простий та ефективний процес формування і управління портфелем короткострокових фінансових інструментів.
Інструментами грошового ринку служать скарбницькі та комерційні векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо. Ціною «товару», що продається і купується на ринку, є позичковий процент. Важливий елемент усієї грошово-кредитної політики держави – визначення та регулювання на грошовому ринку рівня процента, що є базовим для процента на фінансовому ринку.
Як показує світовий досвід, основними (класичними) суб’єктами грошового ринку виступають комерційні банки, брокерські контори, дисконтні компанії та інші фінансово-кредитні інститути, які мобілізують і перерозподіляють грошові кошти підприємств, банків, населення, установ.
Згідно з українським законодавством, банк – юридична особа, яка на пiдставi лiцензiї Нацiонального банку України здiйснює дiяльнiсть щодо залучення вкладiв вiд фiзичних та юридичних осiб, ведення рахункiв i надання кредитiв на власних умовах. Кредитор останньої iнстанцiї – це, як правило, Нацiональний банк України, до якого може звернутися банк або iнша кредитна установа для отримання кредитів для рефiнансування у випадку вичерпання iнших можливостей. Нацiональний банк України має право, але не зобов’язаний надавати кредити для рефiнансування банку, якщо це не тягне за собою ризикiв для банкiвської системи. 
Діяльність комерційних банків багатогранна, їх функції постійно поширюються, охоплюють практично всі сфери життя суспільства. Вони відіграють вирішальну ролі у трансформаційній функції. Досить вагома їх роль і у функції створення нових грошей, у поповненні та регулюванні грошової маси. Менш вагома їх роль у функції забезпечення сталості банківської діяльності та грошовому ринку, оскільки гонитва за високими прибутками підштовхує їх до найбільш ризикованих операцій. Тому в цій функції визначальна роль належить центральному банку, проте не варто недооцінювати роль комерційних.
Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи:
- пасивні операції;
- активні операції;
- послуги.
Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому понад власний капітал для забезпечення нормальної діяльності, ліквідності та одержання запланованого доходу. Сформовані у результаті пасивних операцій кошти становлять переважну частину всіх ресурсів банків, що визначає важливу роль цих операцій в їх діяльності.
Активні операції – це розміщення банками власних та залучених коштів з метою одержання доходу та забезпечення своєї ліквідності.
До активних операцій належать:
- операції з надання кредитів;
- вкладення в цінні папери;
- формування касових залишків та резервів;
- формування інших активів (формування основних засобів – будівель, обладнання тощо).
Кредитні операції здійснюються у формі надання позичок під зобов’язання позичальників повернути кошти та сплатити проценти у встановлені строки. Це основний вид активних операцій, вони забезпечують переважну частину доходів багатьох банків. Позички банків – важливе джерело грошових коштів для бізнесового і споживчого секторів економіки.
Крім операцій, пов’язаних з формуванням банківських пасивів і розміщенням коштів у активи, банки займаються багатьма іншими видами діяльності, які об’єднують в окрему групу, що дістала назву банківських послуг.
Характерною ознакою банківських послуг є те, що для їх надання банкам не потрібні додаткові ресурси. Свою діяльність з надання послуг банки здійснюють, як правило, в процесі виконання звичайних пасивних і активних операцій. Єдине, що для цього додатково потрібно, – це високий професійний потенціал працівників банків та високі банківські технології. Доходи від послуг банки одержують не у вигляді процентів, а у формі комісійних виплат. Банківські послуги – надзвичайно дохідний, майже безризиковий вид діяльності. Тому він швидко розвивається. Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів та банків-кореспондентів і проводять їх касове обслуговування. Крім того, вони можуть виконувати всі або деякі з наступних операцій:
- ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;
- фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів;
- випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, облігацій тощо);
- купівля, продаж і збереження державних платіжних документів, інших цінних паперів;
- видача доручень, гарантій, інших зобов’язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
- придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття на себе ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг);
- купівля в організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти; 
- купівля і продаж у держави та за кордоном дорогоцінних металів, природного дорогоцінного каміння, а також виробів з нього;
- довірчі операції (залучення і розміщення коштів, управління цінними паперами та ін.) за дорученням клієнтів;
- надання консультаційних послуг, пов’язаних з банківською діяльністю.
Комерційні банки зобов’язані виконувати операції за касовим виконанням бюджету за дорученням центрального банку. Їм забороняється вести діяльність у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також проводити всі види страхування.

3.4.2. Ринок капіталу (кредитний ринок)
Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал виконує наступні функції. По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки. По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо. Кредитний ринок дозволяє здійснити накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між сферами економіки.
Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах. У той же час кредитний ринок – це синтез ринків різних платіжних засобів. У країнах з розвиненою ринковою економікою кредитні угоди опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг і надають позички, і, по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, які забезпечують випуск і рух різних боргових зобов’язань, що реалізуються на особливому ринку цінних паперів.
Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності. 
Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки.
Характеризуючи окремі види фінансових ринків за обома вищерозглянутими ознаками, слід відмітити, що ці види ринків тісно взаємопов’язані і функціонують в одному ринковому просторі. Так, всі види ринків, які обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів (інструментів, послуг), є одночасно складовою частиною як ринку грошей, так і ринку капіталів. 

3.4.3. Валютний ринок
Валютний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються правові та економічні взаємовідносини між споживачами і продавцями валют, система сталих і водночас різноманітних економічних та організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу валютних операцій, зовнішньої торгівлі, надання фінансових послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют. Стрижнем валютних операцій, що здійснюються на валютному ринку, є валютний курс, рівень якого постійно коливається під впливом попиту й пропозиції учасників цих операцій.
Валютна біржа є організаційно оформленим регулярним валютним ринком, на якому відбувається торгівля валютою на основі попиту і пропозиції. Членами валютної біржі в Україні можуть бути комерційні банки, яким видані ліцензії на проведення валютних операцій, а також фінансові установи, яким чинним законодавством надане право на їх проведення. Як самостійна структура вона широко функціонувала ще в період домонополістичного капіталізму. У сучасний період у розвинених країнах операції з іноземною валютою зосереджені переважно у великих банках. Лише в деяких країнах збереглися валютні біржі як самостійні структури (наприклад, у Німеччині, Франції).
Головними суб’єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНД). Залежно від обсягу, характеру операцій і кількості використаних валют розрізняють світові, національні та регіональні валютні ринки. Більша частина операцій припадає на долари США, а також німецькі марки, англійські фунти стерлінгів, японську єну, французький та швейцарський франки. 
Попит на іноземну валюту пов’язаний із залежністю національної економіки від імпорту та обумовлений її конвертованістю. Конвертованість – це гарантована можливість грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти. При повній конвертованості національної валюти кожна юридична і фізична особа може вільно брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, продавати, купувати та обмінювати національну валюту на іноземну за певними курсами без будь-яких обмежень або прямого втручання держави. 
Чим нижче рівень конвертації національної валюти, тим більше валютний ринок підвласний державному регулюванню (перш за все, встановленню фіксованого курсу національної валюти щодо інших валют). Основними формами валютних операцій щодо забезпечення міжнародних розрахунків є негайна поставка – «спот», поставка через певний період – «форвард», обов’язкові поставки – «аутрайт» і з правом відмови – «опціон». Підтримуються ці стосунки через мережу супутникового моніторного, телетайпного та телефонного зв’язку, який об’єднує практично весь світ. Навіть строкові валютні угоди укладаються за допомогою телефону або телексу і лише пізніше підтверджуються письмово. 
Валютний ринок України на всіх своїх організаційних сегментах (біржовому, позабіржовому та готівковому) має розвивати власну інфраструктуру шляхом «диверсифікованого» проникнення в усі регіони країни та створення реально функціонуючих регіональних валютних ринків з метою запобігання розвитку тіньового валютного ринку та зменшення числа жертв махінацій, що характерні для даного сегмента валютного ринку. 

3.4.4. Ринок цінних паперів
У сучасних умовах розвинений ринок цінних паперів є необхідним елементом ефективно функціонуючої національної економіки. Ринок цінних паперів – це специфічна сфера ринкових відносин, де об’єктом операцій є цінні папери. На ньому здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважуються попит і пропозиція. 
Як і будь-який інший, ринок цінних паперів формується, виходячи з попиту і пропозиції, а також урівноважуючої ціни. Попит створюється державою та суб’єктами господарської діяльності, яким не вистачає власних доходів для фінансування інвестицій. Держава та бізнес виступають на ринку цінних паперів чистими позичальниками (змушені більше позичати в інших), а чистим кредитором є населення, в якого з різних причин доходи перевищують суму витрат.
Завданням ринку цінних паперів є створення умов та забезпечення, якщо можливо, більш повного та швидкого переливу заощаджень в інвестиції за ціною, яка задовольняла б обидві сторони. Через ринок цінних паперів акумулюються грошові нагромадження кредитно-фінансових інститутів, корпорацій, підприємств, держав, приватних осіб і спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів.
Ринок цінних паперів об’єднує частину кредитного ринку (ринок боргових інструментів позики або боргових зобов’язань) і ринок інструментів власності. Іншими словами, цей ринок охоплює операції з випуску і обертання інструментів позики, інструментів власності, а також їх гібридів і похідних. До інструментів позики відносять облігації, векселі, сертифікати; до інструментів власності – всі види акцій; до гібридних інструментів – цінні папери, що мають ознаки як облігацій, так і акцій; до похідних інструментів – варанти, опціони, ф’ючерси та інші аналогічні цінні папери. 
Отже, ринок інструментів позики як елемент кредитного ринку має справу з позичковим капіталом, у той час як ринок інструментів власності – з власним капіталом, тобто з частками (паями) власників у власному капіталі компанії. 
Ринок цінних паперів в Україні нині складається з ринків акцій, державних та муніципальних облігацій внутрішньої позики, облігацій підприємницьких структур, казначейських зобов’язань, векселів, інвестиційних, ощадних, майнових і компенсаційних сертифікатів, житлових чеків, облігацій зовнішньої позики. 
Залежно від стадії обігу цінних паперів розрізняють первинний та вторинний ринок. На первинному ринку розміщуються вперше випущені (емітовані) цінні папери, відбувається мобілізація капіталів корпораціями, товариствами, підприємствами і запозичення коштів ними та державою. 
На вторинному ринку обертаються цінні папери, які вже реалізовані на первинному, тобто тут продаються та купуються раніше випущені цінні папери, відбувається зміна їх власників. З точки зору організації, вторинний ринок поділяється на позабіржовий (вуличний) та біржовий. Термін «вуличний ринок» (торгівля з прилавку) зберігається з тих далеких часів, коли лондонські брокери укладали угоди просто на вулиці чи в кафе. Позабіржовий ринок ще називають децентралізованим, на відміну від біржового – централізованого.
Біржовий ринок пов’язують з поняттям фондової біржі як особливо організованого, як правило, вторинного ринку цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальних ринкових цін активів. Історично позабіржовий ринок передує біржовому. Позабіржовий ринок охоплює ринок операцій із цінними паперами поза біржею: первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, що не бажають потрапити на біржу. 
У країнах з ринковою економікою біржі природно виростали з вуличного ринку в міру того, як збільшувалися масштаби фондових операцій, множилися емітенти цінних паперів, удосконалювалася техніка брокерської справи. На позабіржовому ринку обертаються цінні папери молодих, маловідомих, невеликих компаній, які не одержали допуску до операцій на фондовій біржі. Проте на ньому можна зустріти й цінні папери відомих компаній, які з тієї чи іншої причини віддають перевагу позабіржовому ринку.
Структура цінних паперів, що обертаються на позабіржовому ринку, розрізняється за країнами. Наприклад, у США, на відміну від Франції, Англії, державні цінні папери обертаються, головним чином, на позабіржовому ринку. На цей же ринок у США, як правило, потрапляють і корпоративні облігації, навіть якщо вони випущені великими корпораціями.
Позабіржовий ринок є мережею брокерських та дилерських фірм, які часто є членами біржі і пов’язані між собою та з найбільшими інституціональними інвесторами телефоном, телетайпом та телексом. Існують автоматизовані системи позабіржової торгівлі. Наприклад, у США, де позабіржовий обіг цінних паперів значно перевищує біржовий, функціонує комп’ютеризована система NASDAQ, яка інформує брокерів та дилерів про котирування цін на цінні папери, що продаються поза біржею. Отримавши від свого клієнта замовлення на купівлю чи продаж цінних паперів, посередницька фірма шукає відповідного продавця чи покупця. Інформацію про заявки, ціни фірми одержують, головним чином, один у одного за допомогою телефону чи через комп’ютерну мережу.
Здійснення операції на позабіржовому ринку коштує дешевше, ніж на фондовій біржі. Проте компанії, як правило, прагнуть того, щоб їх цінними паперами торгували на біржі. Обіг цінних паперів на біржі підвищує престиж компанії в інвесторів, покращує купівлю-продаж паперів на ринку, тобто підвищує їх ліквідність, поліпшує умови кредитування під заставу цінних паперів.
Крім вказаної класифікації, ринок цінних паперів може поділятися на наступні сегменти: 
- за категоріями емітентів (ринок цінних паперів підприємств, державних цінних паперів тощо); 
- за термінами випуску (ринок безтермінових цінних паперів, термінових цінних паперів із встановленим терміном обертання та без встановленого терміну обертання тощо);
- за територією розповсюдження (світовий, національний, регіональний);
- за видами (категоріями) цінних паперів (ринок акцій, у тому числі за їх видами, облігацій тощо);
- за формою організації (організаційні і розподільчі ринки);
- за принципом повернення фінансових активів, що підлягають поверненню (ринок боргових зобов’язань і ринок інструментів власності).
Необхідною умовою існування ринку цінних паперів є його інфраструктура та наявність державного органу, що регулює обіг цінних паперів і забезпечує необхідну нормативно-правову базу його функціонування.
Для функціонування ринку цінних паперів необхідна наявність: емітентів, зацікавлених у мобілізації вільних коштів; інвесторів, що мають вільні кошти і шукають розміщення, яке їм вигідне; посередників, що забезпечують обмін зобов’язань (цінних паперів) емітентів на грошові кошти інвесторів. Саме емітенти цінних паперів, інвестори (покупці) та фінансові посередники при укладанні угод є основними суб’єктами операцій на ринку цінних паперів. 
У ролі емітентів на ринку цінних паперів виступають компанії, товариства, підприємства та держава в особі національного уряду і місцевих органів управління. Відповідно й ринок цінних паперів можна поділити на ринок цінних паперів, що випускаються юридичними особами, та ринок державних цінних паперів.
Суб’єктами ринку цінних паперів України є:
- Державна комісія із цінних паперів та фондового ринку;
- Національний банк України;
- емітенти;
- депозитарії;
- реєстратори власників іменних цінних паперів;
- зберігачі цінних паперів;
- банки;
- організатори торгівлі цінними паперами;
- торговці цінними паперами.
Важливу роль на ринку цінних паперів та, зокрема, на ринку державних цінних паперів відіграє центральний банк. Разом з Міністерством фінансів (Казначейством) він вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов’язань, визначає умови їх обігу, розробляє заходи щодо забезпечення сталого курсу державних цінних паперів. Крім того, центральний банк, здійснюючи операції з цінними паперами на відкритому ринку, впливає на розмір резервів комерційних банків і, таким чином, на стан кредиту та грошового обігу. Банк купує цінні папери, коли дотримується курсу на стимулювання кредитної діяльності комерційних банків та ринку в цілому, і продає цінні папери, коли має намір обмежити активність банків. Різноманітні операції із цінними паперами здійснюють комерційні банки. 
Особливості формування ринку цінних паперів в Україні. Формування цивілізованого ринку цінних паперів в Україні є центральною ланкою ринкових перетворень, що сприяє оздоровленню економіки України, інвестуванню її пріоритетних галузей та об’єктів, прискоренню процесу приватизації державного майна.
Моделі ринків цінних паперів розвинених країн є результатом їх еволюції. Характер будь-якої моделі ринку цінних паперів визначається багатьма факторами. З одного боку, це конкретні історико-національні особливості певної країни, а також особливості ментальності її населення. З іншого – ринок цінних паперів є складною сукупністю правовідносин щодо цінних паперів, яка від них не залежить.
На формування ринку цінних паперів в Україні значний вплив має той факт, що на відміну від «американської» моделі, де банк має значні обмеження на операції із цінними паперами, в українській практиці, по суті, склалась європейська модель універсального комерційного банку. Тому змішана, проміжна модель ринку цінних паперів, що стихійно обрана в Україні, призвела до того, що на ньому одночасно та з рівними правами присутні і комерційні банки, які мають усі права на операції із цінними паперами, і небанківські інститути. 
Головними передумовами становлення ринку цінних паперів в Україні є:
– масштабна приватизація і пов’язаний з нею масовий випуск цінних паперів;
– створення і діяльність комерційних утворень, які залучають кошти на акціонерній основі;
– розширення практики акумуляції коштів через боргові цінні папери загальнодержавними та муніципальними органами;
– використання підприємствами і регіонами облігаційних позик, які є більш дешевим видом ресурсів порівняно з банківськими кредитами;
– поява похідних цінних паперів у процесі розвитку національних ринків товарів, послуг, нерухомості;
– використання цінних паперів у міжнародних взаєморозрахунках, доступ до міжнародних ринків капіталу;
– швидке становлення інфраструктури фондового ринку, покращання його технологічної бази;
– динамічний розвиток і усталена мотивація професійних учасників ринку цінних паперів.
Процес розвитку ринку цінних паперів стимулюють наступні фактори:
– активна приватизація;
– діяльність державних інститутів, спрямована на збільшення обсягів ринку облігацій внутрішньої державної позики та вдосконалення його організаційно-економічного механізму;
– створення позабіржової фондової торговельної системи;
– поява інституту незалежних реєстраторів;
– вихід України на міжнародний ринок капіталів.
До основних тенденцій розвитку ринку цінних паперів в Україні можна віднести:
– розширення спектра фондових інструментів, які знаходяться в обігу;
– становлення інфраструктури його обслуговування;
– цілеспрямоване формування адекватної сучасним потребам нормативно-правової бази функціонування фондового ринку.
Основними факторами, які сьогодні стримують розвиток ринку цінних паперів, є:
– недосконала податкова нормативна база;
– звужений, непрозорий позабіржовий ринок;
– інертний вторинний ринок;
– нерозвинені похідні фінансові інструменти;
– не вирішено проблеми надання гарантій щодо доставки корпоративних цінних паперів та їх перереєстрації в режимі, який не перевищує Т+3 (режим, за якого гроші в обмін на цінні папери реально повинні бути поставлені на третій день після укладення угоди);
– відсутній механізм «поставки проти оплати», внаслідок чого левова частка угод здійснюється на умовах передоплати або передпоставки. 
Пріоритетні напрями розвитку ринку цінних паперів України визначені Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленою Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995 року № 342 / 95 (див: Голос України. – 1995. – № 06 – 207.) Відповідно до Концепції створення і функціонування ринку цінних паперів повинні будуватися на принципах соціальної справедливості, надійності захисту інвесторів, регульованості, контрольованості, ефективності, правової упорядкованості, прозорості, відкритості та конкурентності. Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи, що діє під егідою Національної фондової біржі, систем Національного депозитарію та клірингу (розрахунків) за цінними паперами. Принцип цілісності потребує впровадження єдиних основних правил щодо ціноутворення на ринку цінних паперів на всій території України. 

3.4.5. Страховий ринок
Страховий ринок є сферою грошових відносин, де об’єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар – страхова послуга (страховий захист), формується попит і пропозиція на неї. 

3.4.6. Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об'єктів реального інвестування
Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’єктів реального інвестування розглядається як сукупний для таких операцій, як інвестиції в предмети колекціонування (художні твори, антикваріат, нумізматичні цінності і т. п.), у дорогоцінні метали і камені та інші матеріальні цінності. У країнах з розвиненою ринковою економікою інвестиційна діяльність, що пов’язана із цими об’єктами реального інвестування, уже здійснюється на спеціалізованих ринках, які оформилися (ринку золота тощо). Проте в нашій країні обсяг такого інвестування не відіграє поки суттєвої ролі.

3.4.7. Ринок нерухомості
Ринок нерухомості виділений у самостійний елемент фінансового ринку у зв’язку з його відчутним розвитком у найближчій перспективі. Уже нині на цьому ринку здійснюється суттєвий обсяг операцій з продажу квартир, офісів, дач і т. п. З подальшою приватизацією житлового фонду, а особливо із включенням до складу об’єктів цього ринку земельних ділянок, обсяг операцій значно розшириться.
У праці І.Т. Балабанова «Операції з нерухомістю в Росії» подається наступне визначення ринку нерухомості: «Ринок нерухомості є сферою вкладення капіталу в об’єкти нерухомості і систему економічних відносин, що виникають при операціях з нерухомістю. Ці відносини виникають між інвесторами при купівлі-продажу нерухомості, іпотеці, наданні об’єктів нерухомості в довірче управління, найм тощо». На думку В. Павленка, ринок нерухомості не може бути зведений тільки до дохідного підходу при визначенні нерухомості. Нерухомість може купуватись не лише з метою отримання доходу, але й придбання нерухомості у власність без намагань отримати дохід від неї, наприклад, власний будинок для житла. Тобто ринок нерухомості – це область вкладення капіталу в об’єкти нерухомості з метою отримання прибутку або ж з метою придбання нерухомості в особисту власність. При операціях купівлі-продажу нерухомості інвестори розглядають нерухоме майно не лише як товар, а, насамперед, як фінансовий актив, що може принести дохід через певний проміжок часу.
Під нерухомим майном слід розуміти нерухомі речі. Автор праці «Оцінка об’єктів нерухомості» В.В. Григор’єв так визначає об’єкт нерухомості: «Термін “об’єкт нерухомості” у нашому випадку відноситься до будь-якого товару, який жорстко прив’язаний до земельної ділянки, і його перенос неможливий без руйнування і втрати споживчої вартості об’єкта». У І.Т. Балабанова об’єкт нерухомості визначається наступним чином: «Нерухомість – це ділянка території з приналежними їй природними ресурсами (ґрунтом, водою та іншими мінеральними і рослинними ресурсами), а також будівлі та споруди». Таким чином, до нерухомого майна потрібно віднести землю, житлові будинки, інші споруди, а також ділянки, в надрах яких є природні ресурси, лісові насадження, водні об’єкти.
Що стосується визначення об’єктів нерухомості у законодавстві різних країн, то, наприклад, у Цивільному кодексі Російської Федерації до нерухомості відносяться земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об’єкти та все, що пов’язане із землею, тобто об’єкти, пересування яких без значної шкоди для їх призначення неможливе, у тому числі ліси, багаторічні насадження, будівлі, споруди. Також до нерухомості належать повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти. Згідно з відповідним законодавством до нерухомості можуть бути віднесені квартира, підприємство тощо.
В українському законодавстві в цілому і Цивільному кодексі зокрема відсутнє визначення терміна «нерухомість», яке б відповідало існуючим ринковим умовам. У статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» до нерухомого майна віднесено лише будівлі, споруди, приміщення та інше, індивідуально визначене майно підприємств. У даному визначенні не враховані такі види нерухомого майна, як земля, ділянки лісового фонду тощо.
Узагальнююче визначення нерухомості можна сформулювати наступним чином: нерухомість – це ділянка землі з природними ресурсами та побудованими на ній будинками та спорудами.
У ринковій економіці нерухомість є об’єктом вкладання капіталу, тобто є фінансовим активом. У праці І.Т. Балабанова «Операції з нерухомістю в Росії» виділяються такі групи фінансових активів у складі нерухомості:
– земля;
– житло;
– нежитлові приміщення;
– підприємства;
– будівлі та споруди;
– ділянки лісового фонду;
– повітряні та морські судна.
Інший підхід до класифікації об’єктів нерухомості, викладений у праці В.В. Григор’єва «Оцінка об’єктів нерухомості», полягає у класифікації нерухомого майна за наступними ознаками. 
1. За походженням:
– природні об’єкти;
– будівлі.
2. За призначенням:
– вільні земельні ділянки під будівництво або для сільського господарства;
– природні комплекси для експлуатації;
– будівлі для житла;
– будівлі під офіси;
– інші будівлі.
3. За масштабом:
– земельні масиви;
– окремі земельні ділянки;
– комплекси будівель та споруд;
– багатоквартирний житловий будинок;
– одноквартирний житловий будинок;
– квартира;
– кімната.
4. За готовністю до використання:
– готові;
– ті, що потребують реконструкції чи капітального ремонту;
– незавершене будівництво.
У країнах з розвиненою ринковою економікою застосовується інша класифікація. Так, об’єкти нерухомості поділяються за категоріями А, Б та В.
До категорії А належить нерухомість, що використовується власником для ведення підприємницької діяльності. У свою чергу категорія А поділяється на декілька класів:
– спеціалізована нерухомість – нафтопереробні та хімічні заводи;
– неспеціалізована нерухомість – магазини, офіси, склади.
До категорії Б належить нерухомість, яка використовується для інвестицій. Особливістю є вид доходу у вигляді орендної плати, іпотеки або процентних доходів на закладні.
До категорії В належить нерухомість, що є надлишковою і не використовується для ведення бізнесу.
Наведені вище підходи до класифікації нерухомого майна доповнюють один одного, бо побудовані за різними принципами. Класифікація, що застосовується у країнах з ринковою економікою, орієнтована на показники дохідності нерухомого майна, в той час як класифікація, запропонована у праці В.В. Григор’єва «Оцінка об’єктів нерухомості», побудована без урахування принципу дохідності та відображає зовнішні фактори, що відрізняють об’єкти нерухомості один від одного.
Нерухомість як виробниче благо є формою існування капіталу, а нерухомість споживчого призначення виступає функцією доходу. У кожній країні існує своя особлива класифікація нерухомості з метою оподаткування. Так, наприклад, у США вся нерухомість поділяється на виробничу, інвестиційну, споживчу та спекулятивну. Щодо кожного з видів складається особлива система вилучення податків. У Німеччині в системі оподаткування майна спеціально виділяється податок на нерухоме майно юридичних і фізичних осіб.
Наведені визначення та підходи до класифікації нерухомості дозволяють чітко визначити об’єкт дослідження або оцінки, спростити розробку методології оцінки різних об’єктів нерухомого майна та різних секторів ринку нерухомості.
Для характеристики ринку нерухомості застосовують різні показники. Взагалі, у сучасній фінансовій науці не існує якоїсь загальновизначеної величини, яка б характеризувала вартість інвестиційних активів. Тому для оцінки використовуються різні економічні показники. Так, для оцінки величини ринку американської нерухомості у 70-их роках застосовувався спосіб порівняння невиплачених іпотечних боргових зобов’язань з іншими борговими зобов’язаннями (облігаціями тощо). Другим показником, що характеризує розміри вартості нерухомості, американські економісти вважають вартість нового будівництва. Активність пенсійного фонду США на ринку нерухомості призвела до зростання інтересу банківських установ до кредитування проектів, пов’язаних з новим будівництвом, бо в особі пенсійних фондів для комерційних банків з’явився платоспроможний інвестор. Діяльність пенсійного фонду на ринку нерухомості визначила новий напрям в інвестуванні вільного капіталу й іншим стратегічним інвесторам. При формуванні інвестиційних портфелів інвестори розглядають нерухомість як один із засобів диверсифікації інвестиційного ризику. Крім того, особливості інвестиційного ринку дозволяють таким інституціональним інвесторам, як пенсійні фонди, використовувати недоліки ринку нерухомості – низьку ліквідність. Така характеристика ліквідності цього ринку фактично позбавляє можливості участі у ньому інвесторів з короткотерміновими перспективами, які спрямовані на отримання спекулятивного доходу.
У ринковій економіці нерухомість є досить привабливим фінансовим активом. Це підтверджують розміри ставок дохідності за різними видами активів. 
Порівняно з рівнем дохідності облігацій та акцій, нерухомість не демонструє рекордних показників. Проте на відміну від акцій та облігацій, кожен рік протягом періоду, що досліджується, нерухомість давала позитивні реальні ставки дохідності, окрім одного року (1974).
Точно оцінити інвестиційні активи, які існують в економіці, неможливо. Проте можна стверджувати, що нерухомість, тобто земля та все, що на ній знаходиться, займає найбільшу частину світового «портфеля» багатства та є одним з найпривабливіших фінансових активів, вартість якого постійно зростає. Особливо це характерно для вартості земельних ресурсів.

Таблиця 3.2
Показники ставок дохідності за акціями, облігаціями, нерухомістю порівняно з рівнем інфляції у 1971 – 1989 роках (станом на 31.12.89)

Наведені особливості нерухомості, а також те, що багатство найчастіше асоціюється саме з об’єктами нерухомого майна, створили необхідні умови для розвитку оподаткування операцій з нерухомим майном у ринковій економіці.
Податок на нерухомість в умовах ринкової економіки забезпечує вирішення кількох завдань:
1) забезпечення місцевих органів влади достатніми доходами для виконання ними своїх функцій;
2) регулювання цін на ринку нерухомості;
3) попередження спекулятивного зростання цін на нерухоме майно;
4) регулювання відносин у сфері землекористування, будівництва та інвестиційної діяльності;
5) виконання соціальної функції при оподаткуванні нерухомості як основного компонента багатства.
Об’єкти нерухомості в системі оподаткування України повинні розрізнятися як нерухомість в якості житла, виробнича нерухомість (із внутрішнім поділом на виробничі будинки і споруди) та прибуткова нерухомість (приміщення крамниць, ресторанів та інше). Важливим аспектом формування ефективної системи оподаткування нерухомості є врахування внутрішньої природи нерухомості як такої. У класичному варіанті під нерухомістю розуміється власне земля і те, що міцно пов’язано з нею природно-фізичним чином або діями людей (невіддільні від землі капітальні поліпшення). Запровадження такого податку повинно сприяти розвитку фінансового ринку шляхом обмежень можливостей здійснення значних спекулятивних операцій на ринку нерухомості, а також забезпечити виконання податком функції соціальної справедливості. Це дасть можливість основний тягар платежів перекласти на власників великої нерухомості. Крім того, даний податок може забезпечити дохідну частину місцевих бюджетів, на території яких знаходиться нерухомість.
Досвід країн з ринковою економікою при управлінні нерухомістю має знайти відображення у вітчизняній економіці з урахуванням особливостей її розвитку. 

Питання для контролю
1. Назвіть причини, що ускладнюють вирішення проблеми структуризації фінансового ринку.
2. Наведіть приклади оригінальних методологічних підходів щодо побудови структури фінансового ринку.
3. Поняття сегментації фінансового ринку.
4. Назвіть основні критерії та ознаки сегментації фінансового ринку. Наведіть приклади.
5. Попит на фінансові послуги перебуває під впливом деяких основних факторів. Для визначення такого впливу у взаємозв’язку з обсягом та структурою потреб за юридичними особами фінансові посередники, як правило, формують певну інформаційну базу, що характеризує такі показники: (назвіть основні). 
6. Попит на фінансові послуги перебуває під впливом деяких основних факторів. Для визначення такого впливу у взаємозв’язку з обсягом та структурою потреб за фізичними особами фінансові посередники, як правило, формують певну інформаційну базу, що характеризує такі показники: (назвіть основні).
7. Методи структуризації фінансового ринку.
8. Структуризація фінансового ринку за основною групою фінансових активів. 
9. Структуризація фінансового ринку за видами фінансових активів. Наведіть приклади.
10. Які види фінансових ринків можна виділити, керуючись основними принципами загальної сегментації ринку?
11. За ступенем організованості кожен сегмент фінансового ринку можна розділити на організований та неорганізований. Вкажіть особливості цих ринків. 
12. Певні сегменти фінансового ринку (наприклад, ринок цінних паперів та валютний) можуть бути поділені на біржовий та позабіржовий. Назвіть особливості функціонування цих ринків.
13. Грошовий ринок як сегмент фінансового ринку. 
14. Об’єкт купівлі-продажу на грошовому ринку. 
15. Інструменти грошового ринку.
16. Ціною «товару», що продається і купується на грошовому ринку, є…
17. Згідно зі світовим досвідом, основними (класичними) суб’єктами грошового ринку виступають …
18. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. У чому економічний зміст пасивних операцій банків?
19. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. У чому полягає економічний зміст активних операцій банків?
20. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. У чому полягає економічний зміст банківських послуг? Назвіть характерну(- і) ознаку (-и) банківських послуг?
21. Ринок капіталів (кредитний ринок) як частина фінансового ринку. Назвіть функції цього ринку.
22. Валютний ринок як сегмент фінансового ринку. Головні суб’єкти валютного ринку.
23. Значення ринку цінних паперів у процесі накопичення капіталу. 
24. Ринок цінних паперів охоплює операції з випуску та обертання інструментів позики, інструментів власності, а також їх гібридів і похідних інструментів. Назвіть їх види.
25. Ринок цінних паперів в Україні нині складається з: ...
26. У чому особливості та переваги позабіржового ринку цінних паперів?
27. Методологічні підходи до класифікації (сегментації) ринку цінних паперів. Наведіть приклади. 
28. Для функціонування ринку цінних паперів необхідна наявність: …
29. У ролі емітентів на ринку цінних паперів виступають …
30. Суб’єктами ринку цінних паперів України є:…
31. Покупцями цінних паперів є… 
32. Головними передумовами становлення ринку цінних паперів в Україні є:…
33. Стимулюють процес розвитку ринку цінних паперів в Україні такі фактори:…
34. До основних тенденцій розвитку ринку цінних паперів в Україні на сучасному етапі можна віднести:…
35. Серед основних факторів, які сьогодні стримують розвиток ринку цінних паперів в Україні, можна виділити наступні:…
36. Пріоритетні напрями розвитку ринку цінних паперів України визначені Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленою Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995 року № 342 / 95. Відповідно до Концепції, створення і функціонування ринку цінних паперів повинні будуватися на принципах:… 
37. Місце страхового ринку на ринку фінансових послуг.
38. Чому ринок нерухомості виділений у самостійний елемент фінансового ринку?
39. Методологічні підходи щодо визначення економічної сутності ринку нерухомості. Наведіть приклади.
40. При операціях купівлі-продажу нерухомості інвестори розглядають нерухоме майно не лише як товар, а, насамперед, як фінансовий актив, що може принести дохід через певний проміжок часу. Що розуміють під нерухомим майном?
41. Чи існують методологічні проблеми визначення об’єктів нерухомості, що відповідало б існуючим ринковим умовам. Як визначається в українському законодавстві у цілому і Цивільному кодексі зокрема термін «нерухомість»? 
42. У ринковій економіці нерухомість є об’єктом вкладання капіталу, тобто є фінансовим активом. Які групи фінансових активів у складі нерухомості прийнято виділяти?
43. Назвіть особливості нерухомості, що створили необхідні умови для розвитку оподаткування операцій з нерухомим майном у ринковій економіці.
44. Податок на нерухомість в умовах ринкової економіки забезпечує вирішення кількох завдань:…(назвіть основні).
45. Проблеми та підходи до визначення об’єктів нерухомості в системі оподаткування України.

Рекомендована література: /16; 18; 22; 23; 44; 47; 51; 56; 59; 61/.