РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ
Тема 1. ФІНАНСОВИЙ РИНОК ТА ЙОГО РОЛЬ В ЕКОНОМІЦІ
1.1. Місце фінансового ринку в фінансовій системі

Функціонування ринку неможливе без роботи фінансової системи, що забезпечує його нормальне існування і розвиток. Фінансовий ринок є важливим каналом фінансування економіки, фундаментом фінансової системи, що надає їй стабільності й усталеності.
Таблиця 1.1
Структурні сфери фінансової системи

Як показує світовий досвід, основними елементами ринкової економіки повинні бути тісно пов’язані між собою ринки: матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, основних фондів, предметів споживання, фінансовий та інші. Ринки, на яких обертаються досить однорідні матеріальні або фінансові активи, можуть входити до складу інших, більш об’ємних. До такої категорії складних ринків належить фінансовий ринок. 
Фінансовий ринок є похідною трансформаційних процесів і повинен бути створений відповідно до таких критеріїв, як відкритість, справедливість і необоротність. Він повинен управляти потоками інформації, заохочувати тих, хто виконує правила, карати порушників і гарантувати кожному інвестору, що він може розбагатіти чи збанкрутувати на зовсім рівних умовах з усіма іншими. 
Сучасний рівень розвитку фінансового ринку в розвинених країнах обумовлюється, головним чином, рівнем накопичення, господарськими традиціями, розмірами суспільного багатства та благополуччя нації. На фінансовому ринку формуються взаємовідношення заощаджень та інвестицій, де для залучання заощаджень вкладника необхідно запропонувати прибуток, що мінімально компенсуватиме втрати від інфляції. Інакше заощадження будуть переведені у товарну форму. 
Розвинені фінансові ринки відображають стійке економічне зростання, відносно однорідний розвиток галузей та регіонів, низькі темпи інфляції, розумні режими оподаткування, стабільну законодавчу базу, сприятливий політичний клімат у країні та певний баланс фінансово-економічних інтересів у суспільстві. 
Для нормального функціонування економіки постійно необхідна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів між її сферами і секторами. Мобілізація та розміщення цих ресурсів можуть бути виконані за допомогою бюджету, що мобілізує ресурси через податки і розміщує їх відповідно до потреб уряду; фінансового ринку, що мобілізує заощадження на добровільних засадах і надає позички чи інвестиції, реагуючи на ринкову ситуацію.
Схема створення та використання валового національного продукту (ВНП) дозволяє виявити фактори, що обумовлюють розвиток ринкової фінансової системи, а отже, і можливості економічного зростання.
ВНП = Споживання + Інвестиції + Держвитрати + Сальдо зовнішньої торгівлі:
(Y)=(C) + (I) + (G) + (X-M).
Споживання = ВНП – Податки – Заощадження:
(C) = (Y) – (T) – (S).
Баланс державного бюджету: G = T.
Торговельний баланс: Х =М.
Звідси: Y = (Y – T – S) + I + G + (X – M),
S + T =I + G (X – M),
S = I + (G – T) + (X – M),
S = (X – M) = (G – T).
Таким чином, можливості економічного зростання (інвестування) залежать від заощаджень, сальдо торговельного балансу, збалансованості державного бюджету. 
Бюджет та фінансовий ринок не діють ізольовано, бо, з одного боку, уряд досить часто звертається до фінансових ринків за грошовими ресурсами, а з іншого – «доводить» ресурси до приватного сектора через фінансові інститути (державні позики, державні облігації). Але уряд несе головну відповідальність за створення середовища, яке буде сприяти ефективному розвитку фінансових систем. Це передбачає необхідність вирішення проблем, пов’язаних із:
- економічними стимулами та макроекономічним середовищем;
- політикою фінансового сектора;
- юридичною і регулятивною інфраструктурою;
- встановленням меж сфери послуг фінансового сектора;
- надійністю та конкурентоспроможністю фінансових інститутів.

1.2. Рух фінансових ресурсів та капіталу в економіці
Економічне буття влаштоване так, що завжди в кожний конкретний момент часу поряд знаходяться одні юридичні та фізичні особи, у яких є деякий надлишок грошових коштів, інші – у яких їх не вистачає. У ролі тих, хто потребує додаткового капіталу, головним чином, виступають держава та різні суб’єкти господарської діяльності. Інвестиційний капітал надходить до тих, хто його потребує, з двох джерел: власних і чужих коштів. Власними коштами для держави є надходження до державного бюджету, для підприємств – нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування. До категорії чужих коштів відносяться тимчасово вільні грошові кошти (заощадження) інших держав, суб’єктів господарської діяльності та населення.
Якби в реальному житті товари та послуги, що надаються населенню, знаходились у повній відповідності з грошовими коштами, якими воно оперує, то всі одержані гроші витрачались би на придбання товарів і послуг. Така система взаємовідносин більш характерна для натурального господарства: коли все, що виробляється, споживається, а те, що залишається, обмінюється на необхідні товари або послуги. Проте в умовах ринкової економіки розмір щорічних прибутків населення, як правило, перевищує розмір його щорічних видатків, тобто залишається якась частина грошових коштів, яка не витрачається на придбання товарів і послуг, сплату податків. Вона називається заощадженнями.
Тим часом підприємства та фірми у середньому щорічно витрачають більше, ніж одержують від продажу товарів: їм доводиться це робити, бо крім платежів за ресурси, фірми повинні інвестувати свою діяльність, спрямовуючи кошти або в основний капітал, або у товарно-матеріальні запаси. Зумовлено це, насамперед, неспівпаданням у часі витрат, пов’язаних з виробництвом, і прибутку, одержаного у результаті реалізації продукції. Витрати здійснюються раніше, ніж підприємство одержить прибуток, оскільки для виробництва продукції необхідно вкласти кошти у сировину, матеріали, обладнання, обробку сировини для одержання готової продукції та організувати її продаж. Саме тому підприємства потребують авансування грошових коштів, які після реалізації продукції повинні повернутись на підприємство вже у більшому обсязі, але через деякий час. Великих обсягів грошових коштів потребують підприємства при організації нової справи, а також при її істотному розширенні або переоснащенні вже існуючої. У цьому випадку підприємець найбільше потребує інвестицій.
Оскільки більшість заощаджень припадає на населення, а більшість інвестицій здійснюється підприємствами і фірмами, то очевидно, що необхідний механізм, який буде переміщувати потоки грошових фондів від перших до других. Цей механізм створюється завдяки функціонуванню фінансових ринків (таблиця 1.2). 
Таблиця 1.2
Передумови виникнення фінансового ринку 

1.3. Передумови виникнення фінансового ринку
Мета утворення та функціонування фінансового ринку. Метою утворення та функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці, стан якої, у свою чергу, значною мірою зумовлений ефективністю переливу інвестиційних коштів від тих, хто має заощадження, до тих, у кого на даний момент є потреба в капіталі. Чим різноманітніша, з точки зору суб’єктів і розмірів, структура заощаджень та можливостей інвестицій, тим більшою є необхідність в існуванні фінансового ринку.
Дії на фінансових ринках визначаються основними функціями, що притаманні грошам, тому зупинимося на них більш докладно. Отже, існує три функції грошей.
Гроші як засіб обігу. Ця функція грошей реалізується тоді, коли гроші використовуються як засіб оплати за товари і послуги. Вона стимулювала розвиток торгівлі та спеціалізації у виробництві. В умовах високого рівня інфляції використання грошей як засобу обігу знижується, і торгівля за допомогою бартеру за цих умов переважає. Пов’язано це, насамперед, з тим, що при високих темпах інфляції витрати, пов’язані зі зберіганням грошей для здійснення угод, багаторазово перевищують втрати і незручності бартеру.
Гроші як міра вартості. Окрім функції обігу, гроші виконують ще і роль міри вартості. Але для виконання цієї функції вони повинні бути однорідні для зіставлення і порівняння вартості різних товарів швидко і без особливих зусиль. Не виконується ця функція грошей у період швидкої інфляції. Для визначення вартості товарів і послуг у цьому випадку розділяють функції грошей як міри вартості і як засобу обігу. Як правило, ціна на товар встановлюється у ВКВ, наприклад, у доларах США, а розрахунки здійснюються у національній валюті на основі обмінного курсу відповідно до ВКВ. Тобто ціна, виражена у національній валюті, росте, а ціни у ВКВ залишаються загалом на попередньому рівні. Таким чином, національна валюта виконує роль засобу обігу, а ВКВ є стандартною мірою вартості.
Гроші як засіб накопичення. У цьому випадку вони є особливого роду активами, що зберігаються після продажу товарів та послуг і забезпечують власникові цього активу купівельну спроможність у майбутньому. Звичайно, люди можуть зберігати свою майбутню купівельну спроможність або багатство у вигляді дорогоцінностей, творів мистецтва, нерухомості тощо. Проте гроші понад усе підходять для виконання цієї функції, оскільки їм властива ліквідність, тобто здатність активу бути використаним у якості засобу платежу (або бути перетвореним у засіб платежу) і мати фіксовану номінальну вартість. Гроші володіють абсолютною ліквідністю, оскільки вони використовуються як засіб платежу і, виконуючи функцію міри вартості, не змінюють своєї власної номінальної вартості у термінах масштабу цін. Усім іншим видам активів ліквідність властива у більшому або меншому ступені.
І хоч абсолютна ліквідність грошей повинна робити їх ідеальним засобом накопичення, це можливо тільки протягом коротких періодів часу. При тривалому зберіганні грошей їх власникові не доводиться одержувати той прибуток, який міг би бути при використанні менш ліквідних активів. Наприклад, розміщення вільних грошових коштів у певні види цінних паперів може забезпечити високий рівень прибутків. Тим часом зберігання грошей на окремих банківських рахунках практично може не приносити прибутку їх власникові. Особливо втрачається привабливість грошей як засобу накопичення у період швидкої інфляції, не дивлячись на високу ліквідність. Оскільки на грошову одиницю щоденно можна буде придбати все меншу кількість товарів, природним виглядає бажання людини зберігати вартість у вигляді грошей тільки протягом дуже коротких проміжків часу.
Кажучи про гроші як засіб накопичення, не можна забувати про те, що навіть у країнах, які нормально розвиваються, присутня так звана повзуча інфляція, яка при незначних розмірах (1 – 3 % на рік) все ж призводить до знецінення грошей, тому що за одну і ту ж грошову масу можна придбати меншу товарну масу. Проаналізувавши функції грошей в умовах інфляції, можна зробити висновок, що інфляційні процеси призводять до їх зміни і порушення.
В економічній літературі виділяється ще дві функції грошей: гроші як засіб платежу і світові гроші. 
У випадку виконання грішми функції засобу платежу відбувається розрив між строками одержання товару і грошей за нього, тобто коли купівля товарів або основних фондів здійснюється у кредит. Але й тоді гроші виступають засобом обігу як у випадку авансованих платежів, так і у випадку кредитів. 
Функція світових грошей реалізується при обслуговуванні світових ринків. Останнім часом світова торгівля набуває все більшого значення, тому дуже важко уявити собі наше життя без міжнародного товарообміну. І знову гроші виконують свої основні функції міри вартості і засобу обігу, оскільки вартість товару призводиться до еквівалентної вартості і після цього сплачується.
Визначившись із основними функціями грошей і зрозумівши природу створення фінансових ринків, ми можемо відзначити, що, діючи на фінансовому ринку кожен з його учасників керується однією метою – примножити свій капітал, тобто одержати додатковий прибуток.
Історичні та економічні особливості становлення окремих елементів фінансового ринку. Категорія фінансовий ринок з’явилася з появою фінансів і в умовах подальшого розвитку товарно-грошових відносин перетворилася в особливу сферу економічних відносин. Розвиток товарного виробництва на певному етапі призвів до появи у його учасників гострої потреби у додатковому капіталі, необхідного для подальшого розширення виробництва. Цей капітал називається інвестиційним капіталом, а в радянській літературі – капітальні вкладення. Використовується інвестиційний капітал на створення робочих місць, придбання знарядь праці, основних фондів, нових технологій та інших елементів виробництва. 
Вільні грошові кошти (заощадження) перетворюються на інвестиційний капітал з моменту їх надходження до споживачів. Таке перетворення може бути прямим та опосередкованим. Заощадження прямо перетворюються на інвестиції, коли підприємство використовує свій нерозподілений прибуток для придбання нових технологій, основних фондів або коли уряд здійснює будівництво шляхів за рахунок відповідної статті державного бюджету. Прямо перетворюватись на інвестиції можуть лише власні кошти, а чужі повинні пройти певний опосередкований шлях, який лежить через фінансовий ринок.
Розвинений національний (внутрішній) фінансовий ринок може суттєво полегшити інтеграцію в світовий фінансовий ринок і створити канал для інвестування іноземного капіталу у вітчизняну економіку через розміщення цінних паперів. Атрибутом світового фінансового ринку є направлення національного капіталу (певних фінансових активів) за кордон, у розпорядження іноземного банку або залучення іноземного капіталу. Історично світовий фінансовий ринок з’явився на базі міжнародних фінансових операцій національних фінансових ринків, потім сформувався на основі їх інтернаціоналізації. Спочатку він розвивався повільно і переважно як світовий грошовий ринок. Сучасний світовий фінансовий ринок відродився на початку 60-х років ХХ сторіччя. До цього, протягом 40 років, він був паралізований у результаті світової економічної кризи 1929 – 1933 рр., другої світової війни, валютних обмежень.
Розглядаючи в історичному аспекті фінансовий ринок в Україні, слід зазначити, що він існував у дореволюційний період (до 1917 року), потім у період НЕПу в кінці 20-х рр., а також і в наступний період, але в досить звуженому й урізаному вигляді. Усі ці етапи суттєво розрізняються певною специфікою, диференціацією і глибиною категорії, що розглядається.
Профанація фінансового ринку та його інфраструктури в радянський час була обумовлена розвитком командно-адміністративної системи управління, повним одержавленням засобів виробництва, що об’єктивно заважало існуванню альтернативних форм власності, які є основою формування фінансового ринку. Переведення мобілізації грошових ресурсів тільки на держпозики було досить обмеженим інструментом і реалізувалось виключно під впливом командно-адміністративної системи без відповідної ефективності та гнучкості. Це обумовило об’єктивне відставання нашої економіки у багатьох галузях. Через складність концентрації грошей з внутрішніх резервів на створення конкурентоспроможних виробництв у всіх секторах реальної економіки не використовувався могутній науково-технічний потенціал, що був створений у радянські часи.
В інституційній структурі фінансового ринку в колишньому СРСР був лише один елемент – досить обмежена і неефективна банківська система. Реорганізація банківської системи 1987 року носила адміністративний характер і проводилась при відсутності концепції перебудови заради реорганізації, а не заради досягнення ефективного використання грошових ресурсів. До кінця 1990 року кредитна система залишалась примітивною. Страхові установи СРСР, що володіли довгостроковими резервами, продовжували знаходитись поза сферою кредитної системи і діяли відокремлено. Банківська реформа 1987 року і випуск цінних паперів в умовах відсутності приватизації (акціонування) підприємств не сприяли формуванню в той період таких структурних сегментів фінансового ринку, як ринок позичкових капіталів і ринок цінних паперів.
У колишньому СРСР, у т. ч. в Україні, грошовий ринок був нерозвинений і зводився лише до короткострокового банківського кредитування. Сьогодні відбувається поступове формування позабанківської сфери грошового обігу: дозволений комерційний кредит і використання векселя, формуються фондові біржі із мережею брокерських контор, розгалужена система торгових посередників (торговців цінними паперами) тощо. Крім того, яскраво виражені інфляційні процеси в нашій країні зробили об’єктом інвестування на цьому ринку вільноконвертовану валюту ряду країн (у першу чергу країн з найменшими темпами інфляції).
На нинішньому етапі розвитку у нас склалась дворівнева структура кредитної системи. Як показує світовий досвід, структура кредитної системи України повинна бути близькою до наведеної таблиці 1.1. Представлена структура може бути трансформована в трьох’ярусну шляхом інтегрування страхових компаній і пенсійних фондів у спеціалізовані інститути. Важливу роль відіграє те, яка форма власності закладена в різні кредитно-фінансові установи. В інтересах створення конкуренції на фінансовому ринку потрібна альтернативна власність (державна, акціонерна, кооперативна, індивідуальна). Без розгалуженої, гнучкої кредитної системи неможливий розвиток не тільки кредитного ринку в структурі фінансового, але й інших його структурних сегментів, особливо ринку цінних паперів.
У колишньому СРСР були зроблені перші спроби створення окремих елементів такого сегмента фінансового ринку як ринок цінних паперів лише в кінці 1980-х років. До того часу в СРСР не було вільної торгівлі грошима і титулами власності. Створення фінансового ринку, що ототожнювався в колишньому СРСР з ринком цінних паперів, вимагало обговорення проблеми структури цього ринку. Або буде діяти один ринок – фондова біржа, де будуть одночасно котируватися нові і старі випуски цінних паперів, або буде два ринки – за зразком західних країн.
Практика розвинених країн свідчить, що ринок цінних паперів – це не тільки фондова біржа. Він ділиться на: первинний, де вільно розміщуються нові випуски акцій і облігацій інвестиційними банками, банкірськими фірмами, брокерськими фірмами серед юридичних та індивідуальних осіб, та вторинний (фондова біржа), де здійснюється перепродаж раніше випущених цінних паперів.

Таблиця 1.1
Можлива структура кредитної системи України в умовах ринкової економіки

У країнах колишнього СРСР протягом ряду десятиліть старанно «імплантувались» основні норми і принципи регулювання і функціонування ринку цінних паперів, еталоном яких є американська модель. Система державного моніторингу учасників ринку створюється за американським типом, але інфраструктурні інститути формуються в Україні за принципами, які близькі до директив Європейського Співтовариства. Це стосується біржової і депозитарної системи, засобів регулювання ринків похідних цінних паперів і фінансових продуктів. Ближче до європейських підходів вирішуються питання регулювання вексельного обігу, впровадження сучасних стандартів бухгалтерського обліку та облікової системи ринку в цілому. 
Серед найбільш значимих передумов формування фінансового ринку в Україні слід виділити такі: розвиток альтернативного сектора економіки, формування ринкової інфраструктури, комерціалізація банківської сфери, відміна монополії зовнішньої торгівлі, пільговий порядок оподаткування доходів із цінних паперів, відсутність силового державного регулювання операцій із цінними паперами. Все це дозволяє посилити платоспроможний попит, який вже зараз формується на ринковій основі. Основним критерієм повинні стати вигідність вкладання капіталу в рамках ринкового механізму і конкурентоспроможність тих, хто хоче його залучити.

1.4. Проблеми щодо трактування економічної сутності поняття “фінансовий ринок”
На сучасному етапі в фінансовій галузі здійснюється багато наукових досліджень, мета яких – розгляд та встановлення взаємозв’язків між тими процесами, що відбуваються на фінансовому ринку. Теоретико-методологічні проблеми вивчення фінансового ринку пов’язані з відсутністю єдиного трактування основоположних фінансових категорій, таких, як фінанси, фінансова система, фінансовий ринок, фінанси підприємств, державні фінанси, регіональні фінанси, місцеві фінанси тощо. В економічній літературі відсутня єдина концепція трактування економічної сутності цих понять.
Так, у літературних джерелах визначення фінансам дається по-різному. 
Фінанси – це гроші (гроші – основа і необхідна умова функціонування фінансів).
Фінанси – це система грошових відносин із приводу руху фондів коштів.
Фінанси є системою імперативних («наказових» – вимога, наказ, закон) грошових відносин.
Фінанси – це планомірний рух фінансових фондів, які виражають відносини із приводу необхідного, обов’язкового (індиспенсабельного) вилучення вартості та їхнього використання в суспільних інтересах. 
Фінанси (франц. finance, від латинського finantla – оплата) – система грошових відносин, що зумовлена характером економічного ладу суспільства і його політичної надбудови – держави.
Фінанси – це застосування різноманітних економічних засобів для досягнення максимальної прибутковості фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу.
Фінанси – система грошових відносин, що виражають формування і використання грошових фондів у процесі їх кругообігу.
Фінанси – це система грошових відносин, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу на макрорівні валового внутрішнього продукту і національного доходу (на мікрорівні – виручки і прибутку) із приводу утворення і розподілу, використання фінансових ресурсів (що найчастіше відбувається у фондовій формі) з метою задоволення суспільних інтересів і потреб.
Характерні ознаки, які випливають з економічної суті фінансів:
- фінанси – це категорія розподільна;
- фінанси беруть участь у вартісній формі розподілу; у процесі вартісного розподілу ВВП беруть участь не тільки фінанси, а й ціни, кредит, доходи домогосподарств у різних формах (заробітна плата, премії, субсидії, пенсії, державні допомоги, стипендії, дивіденди, відсотки, орендна плата тощо);
- фінанси завжди мають справу з рухом фінансових ресурсів.
Фінанси – це категорія базису, а не надбудови. Надбудовною категорією є фінансова політика, зокрема, фінансова політика держави. Мета їх функціонування – задоволення суспільних інтересів та потреб, до складу яких входять: загальнодержавні, галузеві, відомчі, корпоративні, колективні, групові, регіональні, місцеві, особисті, а також міжнародні, міждержавні та глобальні інтереси. 
Поняття «фінансовий ринок» є дуже широким, оскільки охоплює не тільки фінансові зв’язки, але і значну кількість форм відносин власності та їх перерозподілу (трансформації). Плутанину в об’єктивність оцінки фінансового ринку та його територіальної організації вносить той факт, що «фінансовий ринок» намагаються замінити в літературі поняттям «грошового» або «кредитного ринку», «інвестиційного ринку». 
З огляду на викладене вище, досить важко досліджувати той сегмент загальноринкового простору, який, маючи історичне й економічне підґрунтя, не знайшов чіткого визначення в економічній літературі як самостійна категорія. 
Л.М. Красавіна при розгляді міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин, використовує поняття «світового кредитного ринку» як специфічної сфери ринкових відносин, де здійснюється рух грошового капіталу між країнами на умовах повернення і сплати відсотків та формується попит і пропозиція. «Світовий фінансовий ринок» – це частина ринку позичкових капіталів, де переважно здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, у тому числі в євровалютах. Протиріччя полягає в наступному: у структурі світового ринку позичкових капіталів, яку пропонує Красавіна, такого поняття, як «світовий кредитний ринок», ми не знаходимо, а натомість розглядається світовий ринок позичкових капіталів. Він, згідно із запропонованою автором диверсифікацією, включає: світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів, світовий фінансовий ринок. Далі автор зазначає, що грошовий ринок – це ринок короткотермінових позичкових капіталів, а ринок капіталів – це ринок середньо- і довгострокових капіталів, що включає і фінансовий ринок. На нашу думку, даний підхід не дає можливості об’єктивно судити про економічну сутність таких понять, як «кредитний ринок», «фінансовий ринок», «ринок позичкових капіталів» та ін.
Т. Райс і Б. Койлі відзначають, що для нормального розвитку економіки постійно потрібна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових засобів між її сферами і секторами. В ефективно функціонуючих економіках цей процес здійснюється на ринку фінансових ресурсів. Ринок фінансових ресурсів, на їх думку, – це загальне визначення тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні платіжні засоби, а структура цього ринку представлена кредитним ринком, ринком інструментів власності та валютним ринком. Ринок фінансових ресурсів може інтегрувати ринок інструментів власності та частину кредитного ринку (ринок інструментів позики), яка, на думку авторів, може бути позначена в літературі як ринок цінних паперів. 
К. Редхед, С. Х’юс при розгляді проблем управління фінансовими ризиками прив’язують її до «валютного і фондового ринку, а також ринку позичкових капіталів», також мова йде і про фінансовий ринок, ринки акцій та облігацій, при цьому розкриття економічного змісту ключових понять відсутнє.
А.А. Пересада, наводячи схему класифікації ринків, наголошує, що найбільш розроблені класифікації фінансових ринків, але єдиної принципової схеми не існує. У його «спрощеному розумінні» (дослівно) «фінансовий інвестиційний ринок капіталу – це місце, де громадяни й організації, які хочуть взяти гроші в борг, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші». 
Н.С. Рязанова розкриває зміст фінансового ринку через наступне визначення: «Фінансовий ринок – це грошові відносини, що складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах».
І.А. Бланк відзначає, що «у найбільш загальному вигляді фінансовий ринок є ринком, на якому об’єктом купівлі-продажу виступають різноманітні фінансові інструменти і фінансові послуги». 
Методологічні підходи різних авторів можна звести до наступних положень.
Фінансовий ринок – це складна економічна система, що є:
- сферою прояву економічних відносин при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи. Під фінансовими активами розуміють грошові зобов’язання та інвестиційні цінності. Інвестиційні цінності – це інструменти утворення фінансових ресурсів (цінні папери, валютні цінності, дорогоцінні метали, нерухомість та ін.);
- сферою прояву економічних відносин між продавцями і покупцями фінансових активів. На фінансовому ринку взаємодіють попит в особі покупця фінансових активів і пропозиція в особі продавця цих активів. Кожний з них має свої інтереси, що можуть збігатися або не збігатися. При збігу інтересів відбувається акт купівлі-продажу, дарування, застави фінансових активів. А це означає реалізацію вартості і споживчої вартості, укладених у даних активах;
- сферою прояву економічних відносин між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на цьому ринку. Товари, що обертаються на фінансовому ринку, – це фінансові активи. До них відносяться гроші (як гривня, так і валюта), депозити, цінні папери різних видів, зобов’язання та борги (що навіть хочуть закласти в бюджет), позичковий капітал, дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, об’єкти нерухомості.
Фінансовий ринок для конкретного підприємця – це сукупність споживачів (покупців, вкладників), які зацікавлені в активах (тобто в продукції) і послугах, запропонованих цим підприємцем, і мають засоби купити їх сьогодні або завтра. Підприємець залежить від свого ринку (від своєї «ніші» на ньому). Кожен підприємець багатий не тільки тим, що в нього є майно, фінансові активи, робітники, але й тим, що в нього є ринок, на якому реалізується його продукція, у т. ч. фінансові активи та послуги.
Фінансовий ринок – це відношення між населенням, виробниками і державою щодо перерозподілу вільних грошових засобів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньогалузевого і міжгалузевого переливу фінансових ресурсів.

1.5. Економічний зміст поняття «фінансовий ринок»
Фінансовий ринок – це вся система економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги – фінансові послуги, пов’язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб’єктів національної, регіональної та світової економіки. 
Як економічна категорія фінансовий ринок виражає економічні відносини між суб’єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживчої вартості, укладеної у фінансових активах. Ці економічні відносини визначаються об’єктивними економічними законами і фінансовою політикою держави, впливом політичних партій та кланів (особливо в сучасній Україні на стадії становлення цивілізованої державності), які формують в остаточному підсумку сутність фінансового ринку, тобто зв’язки і відносини як на самому ринку, так і у його взаємозв’язку з іншими економічними категоріями. Економічні відносини та взаємозв’язки, які виникають на фінансовому ринку, визначаються об’єктивними економічними законами, фінансовою політикою держави та реальною потребою суб’єктів економіки здійснювати заощадження та інвестиції, надавати та брати грошові кошти в борг. На фінансовому ринку діють закони попиту та пропозиції, граничної корисності, конкуренції, що зумовлюють реальні можливості функціонування всіх суб’єктів економіки відповідно до умов ринкової економіки. На фінансовому ринку відбувається суспільне визначення якості та ціни фінансів. 
Інвестування, як було відзначено вище, забезпечується через якісно розвинений фінансовий ринок. Чим же цей ринок та його сегменти відрізняються від інших? Головна відмінність їх у тому, що товаром на цих ринках виступають фінансові активи. 
Фінансові активи в системі національних рахунків класифікуються у семи основних категоріях. До них належать: золото і спеціальні права позики (СПЗ), готівка і депозити, цінні папери, крім акцій, позики, акції та інший акціонерний капітал, страхові технічні резерви, інші рахунки до одержання або до оплати. 
Фінансові активи включають також монетарне золото і спеціальні права запозичення (СПЗ) міжнародного валютного фонду, утримувачі яких розглядають їх як фінансові вимоги. Монетарне золото і спеціальні права запозичення відносяться до активів, за якими не буває невиконаних зобов’язань. До монетарного золота відноситься золото у формі монет, злитків або брусків не менше ніж 995 проби. Право власності на монетарне золото належить центральному (Національному) банку і центральному уряду. Отже, фінансові активи складаються з фінансових вимог, що виставляються боржнику і надають право кредитору на одержання від нього платежу.
В інтересах розуміння фінансових активів і зобов’язань доцільно виходити з їхнього загального визначення. У системі національних рахунків активи визначаються як об’єкти, що мають вартість і знаходяться у власності економічних суб’єктів, від яких слід очікувати в майбутньому одержання прибутку або інших доходів. 
Фінансові активи відповідають цьому визначенню як засоби накопичення вартості. Володіння акціями та іншими цінними паперами приносять їхнім володарям прибуток від власності, а також холдинговий прибуток. Одержують прибуток від власності власники більшості акцій. Кредиторам виплачується відсоток за вкладами.
Характерною ознакою фінансових активів є обов’язковість вимог до інших інституційних одиниць, які, будучи позичальниками, несуть зобов’язання перед своїми кредиторами. Фінансові зобов’язання – це зобов’язання боржника перед своїм кредитором на оплату вимог, що йому виставляються.
У цілому, фінансовий ринок (ринок фінансових послуг) – це узагальнена назва тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні фінансові активи (фінансові послуги), це сукупність усіх фінансових активів країни, що є сферою реалізації фінансових активів і фінансових відносин між продавцями та покупцями цих активів. Тобто поняття «фінансовий ринок» – це саморегулююча система ринків, де концентрується попит і пропозиція на різні фінансові активи та послуги, що пов’язані з придбанням активів; це сфера економічних відносин між суб’єктами ринку в процесі формування та реалізації попиту і пропозиції фінансових активів. З організаційної точки зору, фінансовий ринок є системою самостійних окремих ринків (сегментів), у кожному з яких виділяються ринки конкретних видів фінансових активів (сегменти).
Відомо, що послуги створюються не тільки у виробництві, але й у сфері обміну. Обов’язковою умовою процесу обміну є еквівалентність, що передбачає безумовне отримання блага за певну грошову суму. Фінансовий актив, як і будь-який інший товар, має споживчу та мінову вартість. Згідно з дією законів ринку, ціна на товар формується під впливом попиту та пропозиції, порівняння показників конкуруючих виробників. За умов ринкової конкуренції ціна на фінансовому ринку утримується у певних межах. Мінова вартість проявляється через ціну, яка набуває форми страхового тарифу, відсотка за кредит, дивіденду за цінними паперами тощо. У певному розумінні віднесення фінансового ринку до сфери обміну є питанням досить проблемним. Це означає, що не на всіх сегментах фінансового ринку, наприклад, страховому, передбачається еквівалентність. 

1.6. Функції фінансового ринку
Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях, основними з яких є: 
1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал;
2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників);
3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із метою їх ефективнішого використання;
4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері;
5) вплив на грошовий обіг та прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів;
6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів;
7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків;
8) операції, пов’язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші фінансові операції, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю;
9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів;
10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу тощо.
Тимчасово вільний капітал, який перебуває у формі суспільних заощаджень, тобто грошових та інших фінансових ресурсів населення, підприємств, державних органів, не витрачений на споживання і реальне інвестування, залучається через механізм фінансового ринку окремими його учасниками для наступного ефективного використання в економіці країни.
Механізм функціонування фінансового ринку забезпечує виявлення обсягу і структури попиту на окремі фінансові активи та своєчасне його задоволення в межах всіх категорій споживачів, які тимчасово мають потребу в залученні капіталу із зовнішніх джерел. 
Функція фінансового ринку, що полягає в організації процесу доведення фінансових активів до споживача, виявляється через створення мережі різноманітних інститутів з реалізації фінансових активів (банків, бірж, брокерських контор, інвестиційних фондів, фондових магазинів, страхових компаній і т.п.). Її завдання полягає в створенні нормальних умов для реалізації грошових ресурсів (заощаджень) споживачів (покупців, вкладників) в обмін на фінансові активи, що їх цікавлять. 
Задовольняючи значний обсяг і широке коло інвестиційних потреб господарюючих суб’єктів, механізм фінансового ринку через систему ціноутворення на окремі інвестиційні інструменти виявляє найбільш ефективні сфери і напрями інвестиційних потоків з позицій забезпечення високого рівня дохідності капіталу, який використовується із цією метою.
Зміст функції фінансового забезпечення процесів інвестування полягає в створенні фінансовим ринком умов для залучення (концентрації) підприємцем фінансових ресурсів, необхідних для розвитку виробничо-торгового процесу. Процес залучення фінансових ресурсів містить у собі як накопичення капіталу, так і взяття його в борг (позика), у найм (селенг). 
Сутність функції впливу на грошовий обіг зводиться до створення фінансовим ринком умов для безупинного переміщення грошей у процесі здійснення різноманітних платежів і регулювання обсягу грошової маси в обігу. Через дану функцію здійснюється реалізація на фінансовому ринку грошової політики держави. Від усталеності грошового обігу залежить усталеність фінансового ринку.
Ринковий механізм ціноутворення на фінансовому ринку протилежний державному, хоча і перебуває під певним впливом державного регулювання. Він дозволяє повністю врахувати поточне співвідношення попиту і пропозиції за різними фінансовими активами, яке формує відповідний рівень цін на них; максимальною мірою задовольнити економічні інтереси продавців і покупців фінансових активів.
Робота з таким специфічним товаром, як фінансовий актив, передбачає наявність каналів, за якими грошові кошти (фінансові активи) переміщуються від власників заощаджень до користувачів коштів. Це переміщення може здійснюватись за двома напрямами: каналами прямого та непрямого інвестування. Можна виділити два види каналів прямого фінансування: дольова участь і фінансування шляхом одержання позик. У першому випадку власник заощаджень шляхом обміну одержує право на дольову участь у власності фірми або на умовах пайовика, або на умовах акціонера. А при позиках фірми одержують грошові кошти у вигляді інвестицій в обмін на зобов’язання виплатити ці гроші у майбутньому з обумовленим відсотком, при цьому правом власності власник грошового внеску не володіє.
При непрямому фінансуванні заощадження населення, пересуваючись до фірм, проходять через так званих фінансових посередників, до числа яких можна віднести: банки, фінансові, страхові, інвестиційні компанії, позиково-ощадні асоціації, пенсійні фонди та фонди грошового ринку. У США, наприклад, близько 2/3 щорічного обсягу інвестицій проходить саме каналами непрямого фінансування.
Фінансовий ринок пов’язаний із здійсненням кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем фінансових активів. Такі фінансові посередники добре обізнані зі станом поточної фінансової кон’юнктури, умовами здійснення угод з різними фінансовими інструментами та в найкоротші терміни можуть забезпечити зв’язок продавців і покупців. Фінансове посередництво сприяє прискоренню не тільки фінансових, але і товарних потоків, забезпечує мінімізацію пов’язаних з цим суспільних витрат.
Наявність фінансового ринку та фінансових інститутів, що забезпечують його функціонування, допомагає мобілізувати великий обсяг заощаджень, ефективніше їх розмістити та знизити ризики, ніж це можуть зробити окремі вкладники, а також сприяє скороченню оперативних витрат; об’єднанню та диверсифікації ризиків; розвиткові спеціалізованих консультаційних послуг з управління ризику, перспектив інвестицій, оцінки платоспроможності тих, хто їх залучає; задоволенню потреб вкладників у ліквідності та безпечності; задоволенню потреб інвесторів у терміновому вкладенні вільних коштів.
Фінансовий ринок виробив власний механізм страхування цінового ризику (і відповідно систему спеціальних фінансових інструментів), який в умовах нестабільності економічного розвитку країни та кон’юнктури фінансового і товарного ринків дозволяє знизити до мінімуму фінансовий та комерційний ризик продавців і покупців фінансових активів і реального товару, пов’язаний зі зміною цін на нього. Крім того, в системі фінансового ринку отримала широкого розвитку пропозиція різноманітних страхових послуг. 
Вищеназвані функції фінансовий ринок здійснює переважно через: відкриття банківських рахунків і заснування спеціальних фондів (пенсійних, страхових тощо); надання банківських кредитів, комерційних та інших позичок; здійснення операцій із цінними паперами підприємств та держави (акціями, облігаціями) тощо. 
Забезпечуючи мобілізацію, розподіл і ефективне використання вільного капіталу, забезпечення в найкоротші терміни потреби в ньому окремих господарюючих суб’єктів, фінансовий ринок сприяє прискоренню обороту використаного капіталу, кожний цикл якого генерує додатковий прибуток і приріст національного доходу в цілому.
Ці функції і обумовлюють структуру фінансового ринку. 

1.7. Характеристика основних інструментів фінансового ринку
Здійснюючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають відповідні фінансові інструменти їх проведення. Фінансові інструменти – це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку.
Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, характеризуються на сучасному етапі великою різноманітністю.
За окремими видами фінансових ринків розрізняють наступні інструменти, які їх обслуговують.
Інструменти ринку позичкових капіталів. До них відносять гроші і розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку.
Інструменти ринку цінних паперів – різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку (склад цінних паперів за їх видами, особливостями емісії та обігу затверджується відповідними нормативно-правовими актами).
Інструменти валютного ринку. До них відносять іноземну валюту, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.
Інструменти страхового ринку – страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи та окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.
Ринок золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння. До них належать вказані види цінних металів та каменів, які купуються з метою формування фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні папери, що обслуговують цей ринок.
До інструментів ринку нерухомості відносять цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.
За термінами обігу виділяють наступні види фінансових інструментів.
Короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року). Цей вид фінансових інструментів є найбільш багаточисленним і покликаний обслуговувати операції на ринку грошей.
Довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного року). До цього виду фінансових інструментів належать і так звані «безтермінові фінансові інструменти», кінцевий термін погашення яких не встановлено (наприклад, акції). Вони обслуговують операції на ринку капіталу.
За характером фінансових зобов’язань фінансові інструменти поділяються на наступні види.
Інструменти, наступні фінансові зобов’язання за якими не виникають (інструменти без наступних фінансових зобов’язань). Вони є, як правило, предметом самої фінансові операції, і при їх передачі покупцю не несуть додаткових фінансових зобов’язань з боку продавця (наприклад, валютні цінності, золото тощо).
Боргові фінансові інструменти. Ці інструменти, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, зобов’язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у формі відсотка (якщо вона не входить до складу номінальної вартості боргового фінансового інструменту, який погашається). Прикладом боргових фінансових інструментів є облігації, векселя, чеки тощо.
Дольові фінансові інструменти. Вони підтверджують право їх власника на частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду, відсотку і т.п.). Дольовими фінансовими інструментами є, як правило, цінні папери відповідних видів (акції, інвестиційні сертифікати тощо).
Залежно від пріоритетної значимості розрізняють наступні види фінансових інструментів.
Первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти першого порядку). Такі фінансові інструменти (як правило, цінні папери) характеризуються їх випуском в обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселя і т.п.).
Вторинні фінансові інструменти або деривативи (фінансові інструменти другого порядку) характеризують виключно цінні папери, що підтверджують право або зобов’язання їх власника купити або продати первинні цінні папери, які обертаються, валюту, товари або нематеріальні активи на попередньо визначених умовах у майбутньому періоді. Вони використовуються для проведення спекулятивних фінансових операцій та страхування цінового ризику («хеджування»). Залежно від складу первинних фінансових інструментів або активів, відповідно до яких вони випущені в обіг, деривативи поділяються на фондові, валютні, страхові, товарні і т. п. Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф’ючерсні і форвардні контракти.
За гарантованістю рівня дохідності фінансові інструменти бувають наступних видів.
Фінансові інструменти з фіксованим доходом. Вони характеризують фінансові інструменти з гарантованим рівнем дохідності при їх погашенні (або протягом періоду їх обігу) незалежно від кон’юнктурних коливань ставки позикового відсотка (норми прибутку на капітал) на фінансовому ринку.
Фінансові інструменти з невизначеним доходом. Вони характеризують фінансові інструменти, рівень дохідності яких може змінюватись залежно від фінансового стану емітента (прості акції, інвестиційні сертифікати) або у зв’язку зі зміною кон’юнктури фінансового ринку (боргові фінансові інструменти із плаваючою відсотковою ставкою, «прив’язаною» до встановленої облікової ставки, курсу певної «твердої» іноземної валюти і т.п.).
За рівнем ризику виділяють наступні види фінансових інструментів.
Безризикові фінансові інструменти. До них відносять державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків, «тверду» іноземну валюту, золото та інші цінні метали та каміння, придбані на короткий період. Термін «безризикові» є певною мірою умовним, так як потенційний фінансовий ризик несе в собі будь-який із перерахованих видів фінансових інструментів; вони служать лише для формування точки відрахунку виміру рівня ризику за іншими фінансовими інструментами.
Фінансові інструменти з низьким рівнем ризику. До них належать, як правило, короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов’язань за якими гарантовано стійким фінансовим станом і надійною репутацією позичальника (характеризується терміном «першокласний позичальник»).
Фінансові інструменти з помірним рівнем ризику. Вони характеризують групу фінансових інструментів, рівень ризику за якими приблизно рівний середньоринковому.
Фінансові інструменти з високим рівнем ризику. До них відносяться фінансові інструменти, рівень ризику за якими суттєво перевищує середньоринковий.
Фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику («спекулятивні»). Вони характеризуються найвищим рівнем ризику і використовуються для здійснення найбільш ризикованих спекулятивних операцій на фінансовому ринку. Прикладом таких високоризикованих фінансових інструментів є акції «венчурних» (ризикових) підприємств; облігації з високим рівнем відсотка, емітовані підприємством з кризовим фінансовим станом; опціонні та ф’ючерсні контракти тощо.
Наведена класифікація відображає поділ фінансових інструментів лише за найбільш суттєвими загальними ознаками. Кожна з розглянутих груп фінансових інструментів, у свою чергу, класифікується за окремими специфічними ознаками, які відображають особливості їх випуску, обігу і погашення. 

1.8. Регіоналізація фінансових відносин як передумова формування регіональних фінансових ринків
В умовах ринкової економіки фінансовий ринок є важливим каналом фінансуванням економіки. Реагуючи на її потреби, він виконує своєрідну роль «фундаменту» фінансової системи країни. Процеси регіоналізації фінансових відносин у країнах з перехідною економікою передбачають створення та розвиток у регіонах країни власних (локальних) фінансових систем та, відповідно, і регіональних фінансових ринків. 
Для покращання регіонального менеджменту необхідно знати джерела і масштаби утворення фінансових ресурсів у регіоні; напрями їх використання; канали відпливу за межі регіону, розміри сальдо за зовнішніми потоками фінансових ресурсів тощо. Щоб вміло користуватися фінансовими важелями впливу на економічні процеси, місцеві, регіональні та державні органи економічного регулювання повинні чітко відслідковувати і контролювати фінансові потоки, зони нестачі та полюси концентрації фінансових ресурсів. Необхідно стимулювати внутрішній попит на фінансові ресурси, щоб вони не «витікали» з території регіону. 
Поняття фінансових ресурсів території (регіону, муніципалітету). Фінансові ресурси території у самому вузькому їх розумінні включають прибуток, інші елементи чистого доходу юридичних осіб регіону та амортизацію основних фондів території без амортизації житлового фонду, будівель і споруд органів державної влади. Основними статтями дохідної частини фінансових балансів територій є прибуток, податок на додану вартість, акцизи, надходження позабюджетних фондів, прибутковий податок з громадян, доходи держбюджету від зовнішньоекономічної діяльності. У видатковій частині показуються бюджетні інвестиції, дотації та інші надходження з держбюджету (в т. ч. на соціально-культурні заходи), витрати на утримання державного апарату, витрати підприємств із прибутку.
При більш широкому розумінні фінансових ресурсів регіонів у них включаються доходи домогосподарств. У такому випадку в дохідній частині фінансового балансу місце статті прибуткового податку з населення займають доходи населення, у видатковій частині з’являється стаття роздрібного товарообороту (еквівалент для населення статті витрат підприємств). У такій формі фінансовий баланс є більш наочним і очевидним. У найбільш широкому трактуванні фінансових ресурсів території їх об’єкт пов’язується з валовими доходами суб’єктів економіки регіону. Адекватною формою статистичного відображення фінансових взаємовідносин у цьому випадку виступає так званий матеріально-фінансовий баланс, до якого включені бюджети всіх основних суб’єктів економіки регіону в їх природній формі.
Матеріально-фінансовий баланс розробляється в розрізі суб’єктів економіки регіону, серед яких, поряд з галузями матеріального виробництва і нематеріальних послуг, окремо виділяються банківсько-фінансова сфера, держава і населення. У широкому розумінні цей баланс включає таблиці двох типів: баланс капіталу і баланс потоків. Баланс капіталу дає повну і достовірну інформацію про стан економіки регіону (на конкретну дату), включаючи такі нетрадиційні для регіону узагальнюючі показники, як власний капітал, зовнішній борг, сумарні активи тощо. Баланс потоків, або безпосередньо матеріально-фінансовий баланс регіону (у вузькому розумінні), показує зміни економіки регіону за рік (з використанням фактичних цін).
Особливості процесу регіоналізації фінансових відносин в Україні. Фінансові відносини між центром і регіонами здійснюються за двома основними напрямами: а) лінією розділу між ними державних податків та інших платежів; б) лінією додаткових надходжень у регіони засобів держбюджету у вигляді бюджетних трансфертів. На сучасному етапі при плануванні бюджетного процесу в Україні відсутній єдиний конструктивний методичний підхід до визначення регіональних квот на бюджетні трансферти. При розподілі останніх залишається сильним суб’єктивний фактор. 
В економічній діяльності суб’єктів ринкової економіки все більшу роль починають відігравати її фінансові аспекти. Фінансові ресурси стають основними обмежувачами масштабів виробництва і споживання, різні фінансові інститути визначають положення суб’єктів економіки та ринку і напрями господарської діяльності. Процеси децентралізації фінансової системи, що здійснюються в країнах з перехідною економікою, передбачають поступове перенесення основного обсягу соціальних витрат на місцевий та регіональний рівні. 
Фінансові ресурси регіонів в Україні визначаються виробленим у розрахунку на душу населення національним доходом, оскільки фінансові надходження забезпечуються, насамперед, з доходів економічних суб’єктів. Потребу у фінансових ресурсах регіонів розраховують на основі фактичного рівня витрат. У той же час існують суб’єктивні відмінності у розмірах території, географічному положенні, кліматі, економічній структурі регіонів. Фактичні витрати, з одного боку, можуть не охоплювати завдань, які не розв’язуються через відсутність коштів, а з іншого – вони можуть зростати при нецільових витратах. Крім того, за рівнем витрат не можна визначити, на скільки жителі регіону забезпечені суспільними благами. 

1.9. Теоретичні засади територіальної організації фінансового ринку
Виходячи з того, що система – це сукупність елементів, внутрішні зв’язки між якими більш сталі, ніж зв’язки з елементами іншої системи, та яка має характерну інтеграційну ознаку, то національний фінансовий ринок – це централізована, саморегулююча система регіональних та місцевих фінансових ринків, взаємопов’язаних між собою в рамках загальнонаціонального ринку.
Розвиток національного фінансового ринку обумовлюють сформовані на базі фінансових ресурсів регіону регіональні фінансові ринки – відносно самостійні структурні елементи саморегулюючої системи національного фінансового ринку з чітко визначеною інтеграційною ознакою, що відіграють важливу роль у перетворенні заощаджень в інвестиції і переміщенні грошей та капіталу з метою більш ефективного їх використання та зміцнення фінансової бази регіонів.
Формування регіональних фінансових ринків та створення умов для їх функціонування – проблема надзвичайно важлива. Її вирішення потребує як глибоких наукових розробок, так і практичних дій з боку держави, місцевих громадських організацій та суспільства в цілому щодо чіткого наукового обґрунтування методологічних основ організації фінансового ринку та його просторового збалансування. 
Розвиток регіональних фінансових ринків у країнах з перехідною економікою є важливим елементом економічних реформ. У багатьох країнах на початкових етапах переходу до ринку регіональні фінансові ринки, й особливо ринки цінних паперів, побудовані на оформленні державного та муніципального боргу випуском облігацій, масовій приватизації і швидкому зростанні приватного сектора, створенні великої кількості нових компаній. Такі ринки відкривають доступ до міжнародних ринків грошей та капіталу, стимулюють розвиток системи фінансових установ і сприяють вдосконаленню ринкових відносин та інфраструктури. Однак ці ринки залишаються маленькими і відокремленими з точки зору інструментів, галузей та регіонів, не здатні належним чином відобразити та відреагувати на важливі економічні та соціальні події. Підтвердженням цього факту є нерозвиненість системи територіальної організації фінансового ринку в Україні.
Раціональна територіальна організація – це науково обґрунтована, керована дією економічних законів, впорядкована, динамічна система оптимального просторового поєднання суб’єктів економіки, об’єднаних в єдине ціле комплексом різнопланових зв’язків, яка характеризується пропорційністю і комплексністю розвитку, раціональним використанням наявних умов та місцевих ресурсів і діяльність якої спрямована на вирішення соціально-економічних проблем та покращання життєвого середовища суспільства.
Під територіальною організацією фінансового ринку ми розуміємо динамічний саморегулюючий процес поєднання у межах певної території економічно та фінансово взаємопов’язаних прямих учасників фінансового ринку і фінансових посередників різних форм власності, діяльність яких забезпечується функціонуванням ринкової інфраструктури фінансового ринку і спрямована на всебічне задоволення економічних, фінансових та соціальних потреб суб’єктів економіки у фінансових активах та фінансових послугах і оптимізацію процесу трансформації вільних грошових коштів в інвестиційний та фінансовий капітал з метою їх залучення у процеси економічного розвитку території та зміцнення її фінансово-економічної самостійності. 
Стратегія територіальної організації фінансового ринку – створення фінансового фундаменту для розвитку продуктивних сил країни та її окремих територій; сприяння процесу перебудови, регіоналізації фінансових відносин та реалізації регіональних програм вирівнювання рівнів економічного, фінансового і соціального розвитку територій з метою удосконалення системи міжбюджетних відносин та зміцнення фінансової самостійності територій; сприяння зміцненню фінансової бази регіональних суб’єктів господарювання; забезпечення зовнішніх джерел фінансування усіх суб’єктів економіки; адаптація до міжнародного поділу праці, що передбачає зближення і взаємоіснування національних економік в процесі глобалізації фінансово-економічних відносин. 
Завданням територіальної організації фінансового ринку є об’єднання дрібних, відокремлених заощаджень населення, державних органів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів, створення регіональних грошових фондів і трансформація цих коштів у позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування суб’єктів економіки, сприяє зміцненню фінансової бази регіональних суб’єктів господарювання.
Щоб наблизити територіальну структуру національного фінансового ринку до моделі ринку фінансових ресурсів фінансово розвинених країн, необхідно задовольнити первісні умови формування регіонального фінансового ринку. Тобто це наявність у регіонах країни таких ринкових елементів, як матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, основних фондів, робочої сили та ін. 
Тільки збалансована територіальна структура фінансового ринку країни здатна забезпечити повне використання фінансових ресурсів, прискорити розвиток галузей і регіонів, а ефективне управління процесами одночасної регіоналізації та інтернаціоналізації фінансів сприяє входженню системи регіональних фінансових ринків у світовий фінансовий простір і є запорукою зовнішньої економічної інтеграції економіки регіонів України.
Нерівномірний розподіл фінансових ресурсів у країні, нестача професійних знань, недосконале законодавство та обмеження, що накладені органами державної влади на банки та інші фінансові установи, перешкоджають створенню єдиної збалансованої системи фінансових ринків, і останні залишаються роздробленими з точки зору регіонів і доступу до різних ринкових інструментів.
Запорукою економічної інтеграції України повинен стати процес одночасної регіоналізації та інтернаціоналізації її фінансових ринків, які є необхідним середовищем для роботи компаній та фізичних осіб, бо, як показує світовий досвід, розвиток промисловості й інших сфер регіональної економіки відбувається, як правило, за рахунок самофінансування (прибуток та амортизація) та із залученням на фінансовому ринку позичкових та інвестиційних капіталів. У світовій економічній практиці склався певний баланс між внутрішніми і позичковими джерелами фінансування (відповідно 50 % і 50 %). Винятком була Японія, де частка позичкового капіталу становила 80 %. Для того, щоб Україна не потрапила у повну фінансову залежність від окремих чи їх груп, саме вдосконалення територіальної організації країн регіональних фінансових ринків та їх економічна інтеграція повинна покладатися в основу не тільки зовнішньоекономічної діяльності, а, перш за все, внутрішньої політики України. 

Питання для контролю
1. Місце фінансового ринку в фінансовій системі країни.
2. Передумови виникнення фінансового ринку. Фінансовий ринок як історична категорія.
3. Мета утворення та функціонування фінансового ринку. 
4. Фактори, що визначають розвиток фінансового ринку на сучасному етапі.
5. Методологічні проблеми щодо трактування економічної сутності поняття «фінансовий ринок».
6. Економічний зміст поняття «фінансовий ринок» (3 – 4 тези, що визначають його сутність як економічної категорії).
7. Поняття фінансових активів та їх характерні ознаки.
8. Функції фінансового ринку.
9. Робота з таким специфічним товаром, як фінансовий актив, передбачає наявність каналів, за якими грошові кошти (фінансові активи) переміщаються від власників заощаджень до користувачів коштів. Це переміщення може здійснюватись за двома напрямами: каналами прямого та непрямого інвестування. Розкрийте механізм здійснення цього переміщення.
10. Рух фінансових потоків у економіці країни.
11. Наведіть приклади суб’єктів економіки, що мають надлишок заощаджень, і суб’єктів, що мають недостатні заощадження.
12. Чим розрізняються первинний і вторинний ринок цінних паперів?
13. Чим розрізняються грошовий ринок і ринок капіталів?
14. Яким чином розподіляються фінансові інструменти залежно від ризику?
15. Що таке «фінансовий актив»? Чим він відрізняється від «капітального активу»?
16. Які види фінансових активів ви знаєте?
17. Які види фінансових інструментів ви знаєте?
18. Мета та завдання територіальної організації фінансового ринку.
19. Розвиток регіональних фінансових ринків у країнах з перехідною економікою є важливим елементом економічних реформ. Назвіть суттєві проблеми територіальної організації фінансового ринку в Україні.

Рекомендована література: /17, С. 200–295; 21, С. 12–23, 46–71; 49, С. 3–8; 55, С. 5–17; 56; 57; 59; 61/