|
Лекція 8. Хіміко-лісовий комплекс і будівельній комплекси
План
1. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення хімічного
комплексу
2. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення лісовго комплексу
3. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення будівельного
комплексу
1. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення хімічного
комплексу
До таких складних міжгалузевих комплексів належить і хіміко-лісовий,
що охоплює виробництва хімічної та лісової промисловості.
Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює
близько двохсот взаємопов’язаних виробництв з великою номенклатурою продукції.
Ці виробництва об’єднані у чотири великих групи галузей: неорганічна або
основна хімія, хімія органічного синтезу, гірничо-хімічна та фармацевтична
промисловість.
Неорганічна хімія переважно виробляє напівфабрикати, що використовуються
в інших галузях промисловості, мінеральні добрива, соду, кислоти та луги.
До органічної хімії входять виробництво синтетичних смол, каучуку, лаків,
фарб, миючих засобів, пластмас, хімічних волокон тощо. Основною сировиною
для хімії органічного синтезу є вуглеводи нафти, природного та супутнього
газу. Використовуються також вуглеводнисті сполуки, що одержуються з вугілля.
Гірничо-хімічна промисловість створює сировинну базу передусім для неорганічної
хімії.
Найважливіше значення для розміщення галузей хімічної промисловості мають
сировинний, паливно-енергетичний та споживчий фактори. Сировина для хімічної
промисловості має вирішальне значення. Її частка у собівартості готової
продукції коливається від 45% до 90%. Наприклад, витрати сировини на 1
т капролактаму сягають 8 т, ацетилену – 4,5 т, аміаку з коксу –5,5 т.
Питома витрата сировини понад одиницю спостерігається у содовій, азотно-туковій
галузях, у виробництві синтетичного каучуку, пластмас та інших продуктів.
У промисловості органічного синтезу на один і той самий продукт одразу
йде кілька видів сировини.
Важливим є також фактор водомісткості, що дуже обмежує можливості вибору
при розміщенні підприємств хімічної промисловості. Це тим більш важливо,
що чимало видів сировини зустрічається у маловодних місцевостях.
При виробництві багатьох видів синтетичної продукції поглинається теплова
енергія – пара. Тому дуже часто підприємства орієнтують лише на паливно-енергетичний
фактор.
Споживчий фактор поширюється переважно на галузі основної хімії – на виробництво
мінеральних добрив (крім калійних) та сірчаної кислоти. У галузях хімії
органічного синтезу споживач має важливе значення лише при розташуванні
підприємств кінцевої продукції. У цих випадках важливим є також вибір
робочої сили.
Попри розмежування факторів розміщення хімічної промисловості, у багатьох
районах світу вони можуть змінюватися й мати власну специфіку. Хімічна
промисловість розташована передусім у розвинутих країнах. Лише у США виробляється
понад чверть, а в шістьох найрозвинутіших країнах – понад 3/4 хімічної
продукції світу.
Закономірність розвитку хімічної промисловості у США пояснюється наявністю
на їхній території чималої кількості практично усіх видів хімічної сировини:
нафти, газу, солей, фосфоритів тощо. Інші розвинуті країни дуже залежать
від імпорту хімічної сировини.
Незважаючи на величезні сировинні ресурси, у більшості країн, що розвиваються,
хімічна промисловість слабка. Це здебільшого виробництво мінеральних добрив
та синтетичних волокон.
На розміщення підприємств хімічної промисловості впливають такі фактори,
як наявність води, палива, енергії, споживача. На форми розташування хімічної
промисловості впливає технологічний фактор. Якщо виробництво не схильне
до внутрішньогалузевого комбінування і являє собою технологічно самостійні
спеціалізовані підприємства, – воно не зосереджується на певній території.
Таким є виробництво мінеральних добрив, фарб, лаків, переробка пластмас.
Навпаки, якщо комбінування є необхідною умовою функціонування підприємств,
їхнє розміщення має форму взаємопов’язаних виробництв-комплексів. Такими
є нафтохімічні комплекси, що виробляють полімерні матеріали та напівфабрикати
для їхнього одержання, барвники та неорганічні хімікати.
У США хімічна промисловість зосереджена у штатах Нью-Йорк, Пенсільванія,
Нью-Джерсі, у районі Великих озер, на узбережжі Мексиканської затоки та
у Каліфорнії. У Німеччині виокремлюються Рейнсько-Вестфальський район,
Рур, Рейнсько-Майнський район, Людвігсгафен, Галле, Котбус. У Великобританії
хімічна продукція виробляється у Ланкаширі й Північно-Східному Уельсі,
у Франції – в Паризькому, Рейнсько-Альпійському та Північному районах,
в Італії – у Ломбардії, в Японії – на о. Хонсю (Токіо, Осака, Нагоя).
Хімічна промисловість Росії зосереджена здебільшого в Центральному, Волго-Вятському,
Поволзькому, Уральському та Північно-Західному районах.
У територіально невеликих державах Європи хімічна промисловість концентрується
у старих індустріальних районах.
Основна хімія як галузь обіймає кислотну, содову промисловість та виробництво
мінеральних добрив.
Сірчанокислотна промисловість виробляє продукт, що потрібний у багатьох
галузях, – сірчану кислоту. Основним джерелом є поклади самородної сірки,
сірчаного й залізного колчедану, нафти й природного газу. Сірка міститься
також у відходах металургійної промисловості. Родовища природної сірки
розташовані переважно у США, Канаді, Мексиці, Італії, Польщі, Росії. Важливою
сировиною є пірит, його поклади якого є у багатьох країнах, але головний
видобуток здійснюється в Іспанії, Італії, Норвегії, Португалії, Росії,
Японії, Іраку, США, Канаді. Проте сірки з піриту видобувається небагато.
Головним джерелом сірки є сірчистий природний газ. Найбільшими виробниками
сірчаної кислоти є ті країни, що мають розвинену хімічну промисловість.
Промисловість мінеральних добрив виробляє азотні, фосфорні та калійні
добрива. На азотні добрива припадає половина усього виробництва, а фосфорні
й калійні добрива продукуються приблизно в однаковій кількості. Провідне
місце у виробництві добрив посідають країни Західної Європи, Північної
Америки та Японія. Значне місце займають також Росія, Україна, Казахстан,
Білорусь.
В азотнотуковій промисловості за сировину править природний та коксовий
газ, нафта, буре вугілля. Розміщення підприємств тісно пов’язане з розташуванням
сировини: підприємства, що використовують коксовий газ, споруджуються
поблизу коксохімічної промисловості, нафтову сировину – у центрах нафтопереробки
тощо.
До найбільших виробників азотних добрив належать США, країни Західної
Європи, Японія, Росія, Україна, Індія, Кувейт, Венесуела, Мексика, Румунія,
Польща. У Чилі азотні добрива виробляють із природної селітри.
Калійна промисловість використовує калійні солі і чітко орієнтується на
сировинну базу. Родовища калійних солей є у Центральній Європі (Німеччина,
Франція), США (штат Нью-Мексико, Велике Солоне озеро), Канаді (Саскачеван),
Україні (Передкарпаття), Білорусі, Росії (Урал), Казахстані, Конго, Тунісі.
Виробництво розташовується безпосередньо у місцях видобутку калійних солей.
До найбільших виробників належать США, Канада, Німеччина, Україна, Білорусь,
Росія.
Фосфатнодобривна промисловість використовує як сировину фосфорити й апатити.
Переважна частина фосфоритів знаходиться у Північній Африці, Перу, США
(Флорида, Скелясті гори), – на ці реґіони припадає 90% світових запасів.
Фосфорити є також у Китаї, Австралії, Казахстані, Росії, Мексиці, Йорданії,
Того, Сенегалі. Апатити – в Росії, Бразилії, В’єтнамі.
До найбільших виробників фосфорних добрив належать США, Марокко, країни
Західної Європи, Україна, Казахстан, Індія, Росія, Бразилія, Польща.
Промисловість хімії органічного синтезу використовує як сировину вуглеводороди.
Це багатогалузеве виробництво. Підприємства тяжіють до районів нафтовидобутку,
масового споживання нафтопродуктів та магістральних нафто- і газопроводів.
Виробництво синтетичних смол і пластмас зосереджено переважно у США, Німеччині,
Японії, а також у Польщі, Чехії, Росії. Хімічне волокно виробляється в
економічно розвинутих країнах: США, Японії, Великій Британії, Італії,
Франції, а також в Україні, Єгипті, Росії, Бразилії, Польщі, Білорусі.
Виробництво синтетичного каучуку зосереджено у США, деяких країнах Західної
Європи, Японії, Канаді.
Навіть найбільші виробники – США, Японія, Німеччина, Велика Британія,
Італія, Франція –не задовольняють свої потреби за рахунок власного виробництва.
У Канаді, Голландії, Бельгії виробництво синтетичного каучуку орієнтується
на експорт. З країн, що розвиваються, й країн Східної Європи у цій галузі
виокремлюються Росія, Польща, Чехія, Румунія, Венесуела, Іран, Єгипет.
Фармацевтична промисловість посідає одне з найважливіших місць у хімічній
індустрії світу. Важливими факторами розміщення цієї галузі є наявність
наукової бази та сировини. У деяких країнах, як от у Швейцарії, питома
вага фармацевтичних виробів у загальному обсязі хімічної продукції дорівнює
майже половині. У виробництві медикаментів перед ведуть США, Японія, Німеччина,
Швейцарія, Велика Британія, Угорщина, Франція.
2. Лісова, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість.
Лісова промисловість включає заготівлю, механічну обробку й хімічну
переробку деревини. Механічна обробка включає лісопиляння, виробництво
фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблів, деревоволокнистих
та деревостружкових плит, сірників. До складу лісової промисловості входить
лісохімія, де переважає хімічна технологія, а також целюлозно-паперова
промисловість, де поєднуються механічна та хімічна технології.
Лісосировинні бази світу характеризуються запасами та якістю деревини,
транспортною забезпеченістю територій, природними умовами, розташуванням
стосовно місць споживання.
До найбільш забезпечених лісовими ресурсами країн належать Росія, Канада,
Бразилія, США, Китай, Заїр, Індонезія, Фінляндія, Швеція, Румунія. Чимало
країн зовсім не мають лісу: деякі держави Африки, Центральної Азії, Близького
Сходу, деякі в Південній Азії та Південній Америці. У багатьох країнах,
що розвиваються, до 80% заготовленої деревини йде на дрова, а у розвинутих
країнах понад 90% використовується як сировина для різних сфер економіки.
У Північній Америці – США й Канаді – лісорозробки розташовані на заході.
Виняток становлять південні райони США з прискореним вирощуванням сосни,
тополі, евкаліпта, а також північ Квебеку на сході Канади. На ці дві країни
припадає шоста частина залісених площ світу. Приблизно така сама частка
припадає на Росію, її ліси розташовані переважно на півночі європейської
частини, у Сибіру й на Далекому Сході.
У Європі найбільшу залісену площу мають Швеція та Фінляндія. Надлишкове
виробництво – порівняно зі споживанням – мають Австрія та Норвегія. У
решті країн Європи лісів менше. Промислові ліси збереглись у горах, на
піскових пустирях і заболочених землях. Тут поширене штучне лісорозведення
(вирощування сосни, тополі). Якість лісів у Німеччині, Швейцарії, Данії,
Нідерландах дуже висока. На півдні Європи лісів мало: це здебільшого низькоросле
рідколісся.
У Японії лісу багато, але переважають широколисті породи, – тому Японія
імпортує чимало деревини.
У країнах, що розвиваються, у районі Амазонки, Тропічної Африки, Південно-Східної
Азії є велетенські запаси лісу. Нині тропічні ліси активно розробляються
і їхня продукція вже відіграє помітну роль на світовому ринку.
У тропічних країнах слабко розвинута лісопильна промисловість, і тому
експортується кругляк, що цінується набагато нижче за пиломатеріали. У
комплексі галузей лісової індустрії найважливіше значення має целюлозно-паперова
промисловість.
Світове целюлозно-паперове виробництво неухильно зростає, як зростає й
попит. Воно зосереджене передусім у США, Канаді, Японії, Швеції, Фінляндії,
Росії. Чимало цієї продукції виготовляє Німеччина, Франція, Чехія, Польща,
Норвегія, Австрія. Найбільшими експортерами є Канада та деякі європейські
країни – Швеція, Фінляндія, Норвегія, Австрія. Імпортери: США, великі
європейські країни, Японія.
У багатьох країнах, що розвиваються, в целюлозно-паперовому виробництві
замість лісу використовують недеревні рослини: стебло цукрової тростини
після видобування з нього цукру, солому збіжжя й сабаї, сизаль, генекен,
бамбук. Недеревні матеріали розглядають як дуже важливу альтернативу деревній
сировині. Це пов’язано зі зростанням дефіциту деревини та цін на вироби
з целюлози, особливо на папір. Найбільші виробники паперу – США, Канада,
Японія, Росія, Німеччина, Фінляндія, Швеція, Франція, Велика Британія.
Головні постачальники паперу й картону на світовий ринок – Канада, Швеція,
Фінляндія, Норвегія.
Хімічна промисловість становить основу виробничого потенціалу України.
Ця галузь не має великої міцної сировинної бази, крім калійних та магнієвих
солей, кухонної солі, самородної сірки, цеолітових туфів. Україна цілком
залежить від імпорту каучуку, на 50–60% – синтетичних волокон, пластмас,
гірничо-хімічної сировини, фарб, на 30–40% – продуктів основної хімії
та мінеральних добрив.
Багатогалузева хімічна промисловість України випускає продукцію більш
як 120 тис. найменувань. До її складу входить більше 200 підприємств таких
галузей: гірничо-хімічної, коксохімії, основної хімії, хімічних і синтетичних
волокон і пластмас, лакофарбових і синтетичних фарбників.
Функцією гірничо-хімічної промисловості є видобуток сировини: сірки, фосфатів
і калійних солей, кухонної солі, карбонату. Підприємства гірничо-хімічної
галузі розміщуються у Прикарпатті, Придніпров’ї та Донбасі.
Розміщення коксохімічної промисловості зорієнтоване на сировину – кам’яне
вугілля та споживача – виробництво чорних металів. Протягом багатьох десятиріч
Україна експортувала кокс у Росію (1,5–2,0 млн. т щорічно), країни східної
Європи (біля 4 млн. т щорічно). В останні роки виробництво коксу скоротилось.
Обсяг його експорту становить не більше 0,6 млн. т на рік. Ресурсна база
Донбасу для коксохімічного виробництва майже вичерпана і ця галузь залежить
від імпорту сировини з Росії (5 млн. т на рік), Казахстану (2 млн. т),
Польщі (3–4 млн. т). Коксохімічне виробництво зосереджене на 16 підприємствах
в Донбасі та Придніпров’ї.
Важлива роль у хімічній промисловості належить виробництву мінеральних
добрив. У структурі виробництва мінеральних добрив переважає випуск азотних
добрив, що наближений до центрів коксу та переробки природного газу. Азотні
добрива виробляють у Дніпродзержинську, Горлівці, Лисичанську, Сєвєродонецьку,
Запоріжжі, Черкасах. Рівному.
Україна займає одне з провідних місць у світі і має великі експортні можливості
щодо мінеральних добрив. Це визначається сировинним фактором – наявністю
багатих родовищ калійних солей і фосфоритів. Калійні солі є в Прикарпатті
(Калуш, Стебник), а фосфорити – у Донбасі та Придністров’ї. Наявність
сировини дозволила Україні створити розвинену технологічну базу для виробництва
мінеральних добрив на експорт. Більше 90% експорту мінеральних добрив
становлять азотні добрива, а їх головними покупцями є Китай, Індія. Бразилія,
Туреччина, Молдова, Туркменистан.
Недостатньо використовуються експортні можливості виробництва калійних
добрив. Значну кількість цих добрив Україна імпортує. В той же час в Україні
є калійна галузь, потужності якої можуть задовольнити багатьох зарубіжних
споживачів. Калійні добрива виробляють в Калуші й Стебнику. Виробництво
фосфатних добрив налагоджено на основі привізних (кольських) апатитів
і північно-африканських фосфоритів у Вінниці, Одесі, Сумах, Костянтинівці.
У хімічній промисловості широко використовуються кислоти. Найбільше застосовується
сірчана кислота, сировиною для неї є самородна сірка, котру видобувають
у західних реґіонах, сірчані колчедани, сірчані домішки у газах тощо.
У зв’язку з низькою транспортабельністю сірчаної кислоти її виробляють
здебільшого у місцях споживання. Так, найбільшими споживачами цього хімічного
продукту є підприємства фосфатних добрив: основні центри випуску добрив
є й центрами виробництва сірчаної кислоти (Суми, Вінниця, Одеса, Костянтинівка).
Сірчану кислоту виробляють також коксохімічні заводи Придніпров’я та Донбасу.
Підприємства содового виробництва у своєму розміщенні тяжіють до сировини
– вапняків та кухонної солі. Напрочуд сприятливі умови для розташування
содового виробництва є у Донбасі (Слов’янську та Лисичанську) та в Криму
(Червоноперекопськ). Відмітною особливістю содового виробництва є висока
питома вага випуску кальцинованої соди. У багатьох містах в усіх реґіонах
держави налагоджене лакофарбне виробництво.
Хімія органічного синтезу в Україні виготовляє також гумоазбестові вироби.
Найбільшими центрами цієї галузі є Дніпропетровський шинний завод. Білоцерківський
завод гумотехнічних виробів тощо. Технічну сажу для виготовлення гуми
роблять у Дашаві, Кременчуці, Лисичанську.
Виробництво хімічних волокон та ниток зосереджено в Києві, Черкасах, Сахалі,
Житомирі, Чернігові. виробничий процес на підприємствах цієї галузі в
значній мірі залежить від імпортної сировини. Так, для виробництва віскозних
ниток необхідна целюлоза, яку в Україні виготовляють в обмеженій кількості,
до того ж незадовільної для цього виробництва якості. Підприємства з виробництва
смол і пластмас розміщені в районах видобутку кам’яного вугілля, нафти,
газу (Донбас, Придніпров’я).
Значне місце у хімічній промисловості належить фармацевтиці. За нормативами
Всесвітньої організації охорони здоров’я, країна з населенням більше 50
млн. чол. для забезпечення власних потреб повинна мати на фармацевтичному
ринку не менше 3000 найменувань медичних препаратів, самостійно забезпечувати
потреби національної медицини необхідними ліками та вакцинами вітчизняного
виробництва для лікування найбільш поширених інфекційних хвороб. Цим стандартам
Україна поки що не відповідає. Вітчизняна фармацевтична промисловість
виробляє більше 2400 найменувань препаратів, з яких біля 80% виготовляється
з імпортної сировини. Відсутність власної сировини знижує конкурентоспроможність
українських ліків.
Фармацевтична промисловість України має у своєму складі 87 підприємств,
за останні 20 років не споруджено жодного нового. В Україні ведеться будівництво
потужного заводу «Фармація», який належить концерну «Стирол». Цей завод
буде виготовляти біля 950 млн. таблеток і капсул на рік; розміщується
він у м. Горлівка.
Фармацевтична промисловість складається з п’яти груп підприємств.
Перша група – це підприємства медичної промисловості. До її складу входять
хіміко-фармацевтичні заводи.
Друга група – мікробіологічна промисловість, заводи якої виготовляють
ферментні препарати, кормові добавки і антибіотики.
Третя група – підприємства з виготовлення продукції медичного призначення:
шприців, систем переливання крові, діалізаторів тощо.
До четвертної групи відносяться підприємства з виготовлення медичного
скла.
У п’яту групу входять різноманітні науково-дослідні і проектні інститути,
тобто підприємства і установи галузевої науки.
Найбільшими центрами фармацевтичної промисловості в Україні є: Київ, Львів.
Одеса, Луганськ, Лубни, Горлівка та ін.
Лісова промисловість України сформувалась під впливом цілої низки факторів.
Обмеженість лісових ресурсів помітно впливає на розміри та внутрішньогалузеву
структуру деревообробної підгалузі, що посідає провідне місце в межах
лісової, деревообробної та целюлозно-паперової індустрії. На неї припадає
більша частина виробничників та товарної продукції. Ліс заготовляють у
Карпатах, Лісостепу й на Поліссі. Величезних збитків лісовій промисловості
завдала аварія на Чорнобильській АЕС, що вивела з народногосподарського
обігу більш як половину лісових ресурсів України. Тепер найбільше лісозаготівля
розвинута у Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій,
Волинській та Рівненській областях.
Серед деревообробних галузей перед веде меблева промисловість, на яку
припадає понад половина товарної продукції. Вона є в усіх великих містах:
Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Львів, Мукачеве, Житомир,
Чернігів та ін.
У деревообробній промисловості щорічно утворюється велика кількість відходів.
Їх використовують у целюлозно-паперовому і лісохімічному виробництвах,
при виготовлені деревостружкових та деревоволокнистих плит. Найбільші
центри з виробництва деревостружкових та деревоволокнистих плит - Київ,
Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич та ін.
На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинної
сировини у нас створена целюлозно-паперова промисловість. Головними центрами
целюлозно-паперової промисловості є Жидачів, Рахів, Херсон, Ізмаїл, Обухів,
Корюківка, Малин, Понінка, Великий Бичків, Перечин, Свалява, Коростень
тощо. Целюлозно-паперова промисловість виробляє більше 150 видів продукції,
але задовольняє потреби держави і населення в папері в середньому лише
на 50%. В Україні не виробляють зовсім або виробляють в недостатній кількості
окремі види паперу, попит на які всюди у світі має тенденцію до підвищення:
газетний, офсетний, пергамент та ін. Виробляються також будівельні матеріали,
деревостружкові плити, фанера з лісової сировини та відходів.
Ресурси деревини у країні скорочуються; для збереження теперішнього рівня
виробництва треба щороку закуповувати деревину та її продукти за рубежем.
Залучення до господарського обігу додаткових деревних ресурсів можливе
завдяки повнішому використанню усієї біомаси дерева, вторинних та інших
матеріалів та вивільненню цільної деревини за рахунок застосування замінників.
Істотним резервом одержання деревини є ідея доцільного розведення лісів.
За дефіциту деревини проблематичною стала орієнтація на вилучення з експлуатації
захисних лісів. У практиці не виключаються варіанти насадження й посіву
лісу на невикористовуваних (еродованих) або низькопродуктивних землях.
З їхнього загального обсягу для цього можна використати близько 4 млн.
га. Переорієнтація на запровадження захисних смуг і насаджень за промислово-експлуатаційним
типом дозволила б щороку одержувати до 2,5 млн. кубометрів деревини.
Важливим резервом є лісосічні відходи, що майже не використовуються (пеньки,
кора, гілки). Ці втрати становлять 1/3 біомаси вирубуваного деревостану,
тоді як можна з неї виготовляти паливні брикети, добрива, хімічні препарати.
Можна замінити деревину у тарному, целюлозно-паперовому виробництві, у
будівництві, паливному балансі вторинними матеріалами (макулатура, терміття,
лушпиння, лоза). Перспективним є також використання місцевої недеревної
сировини: соломи, збіжжя, комишу.
3. Будівельний комплекс
Будівельний комплекс складається з таких основних блоків: виробництво
будівельних матеріалів (галузь промисловості); власне будівництво; будівельне
машинобудування; проектно-конструктоські та дослідні роботи в галузі будівництва.
Частка будівельного комплексу в народному господарстві досить значна.
В Україні питома вага в ВВП тільки будівництва становить 8%. Комплекс
охоплює майже 10% усіх зайнятих в народному господарстві, з них 6% – в
будівництві.
Будівництво – дуже чутливий показник стану економіки країни. Так, фаза
підйому в економіці найперше відчувається саме у будівництві, бо швидко
збільшуються капіталовкладення в основні фонди. Зростання рівня життя
населення відбивається на розширенні житлового й соціально-культурного
будівництва. У фазах спаду й кризи темпи падіння обсягів будівництва чи
не найбільші серед інших галузей народного господарства. Водночас будівництво
може стати важливим регулятором розвитку економіки. Ось, наприклад, в
часи «великої депресії» 30-х років президент США Ф. Рузвельт ініціював
на державний кошт нечуване доти за. обсягом будівництво шляхів, мостів,
соціально-побутових споруд. Це потребувало значної кількості будівельних
матеріалів, металевих конструкцій, скла, деревини тощо. З’явився стимул
для пожвавлення виробництва. Окрім того, тисячі безробітних отримали роботу;
купівельна спроможність населення почала зростати, а це, в свою чергу,
стимулювало виробництво товарів легкої й харчової промисловості, розвиток
сільського господарства й сфери послуг. Згодом для цих галузей настала
нагальна потреба в новому обладнанні – запрацювало машинобудування. Економіка
зміцніла, кризу було подолано.
Будівництво – одна з найстаріших галузей народного господарства. Протягом
довгого часу воно мало переважно житловий напрямок, хоч іще в стародавні
епохи створювались, наприклад, іригаційні споруди, культові заклади та
ін. Будівельні матеріали були досить простими: у першу чергу це було те,
що давала сама природа – камінь (переважно вапняк або піщаник), глина,
вапно, деревина; по-друге, це були штучні вироби невеликої складності
– цегла, черепиця.
Ситуація почала докорінно змінюватись після промислової революції, а особливо
з другої половини XIX ст., коли індустріалізація поширилась на значні
території світу й просочилась майже у всі галузі народного господарства.
Промислове будівництво, створення основних виробничих фондів стає провідним
напрямком. Урбанізація змінює форми розселення населення. Великі, багатомільйонні
міста вимагають нового типу забудови. З’являються багатоповерхові споруди,
які спочатку сприймаються як якесь диво, чи навіть монстр. Символом нового
стану в будівництві став славетний Емпайр Стейтс білдінг в Нью-Йорку –
будинок на 86 поверхів висотою 375 м. Згодом так звані «хмарочоси» перетворились
на, типове явище багатьох американських, а далі – європейських та японських
міст. Прикметою часу стали велетенські мостові споруди, наприклад «Золоті
ворота» в Сан-Франциско, міст через р. Гудзон. Ще одним символом нової
епохи в архітектурі й будівництві можна вважати Ейфелеву вежу в Парижі
(висота 300 м), споруджену наприкінці XIX ст.
Новий тип забудівлі вимагав принципово нових методів будівництва й нових
будівельних матеріалів. Сучасна споруда – навіть житловий будинок, а тим
більше споруда виробничого призначення – це складна інженерна система,
насичена механізмами й комунікаціями. Традиційні стінові матеріали (вапняк,
цегла, деревина) вже не витримують багатоповерхового навантаження. Натомість
з’являються залізобетон, сталеві й алюмінієві конструкції, армоване скло.
Винахід залізобетону спричинив справжню революцію в будівництві. Можна
сказати, що XX сторіччя – це не тільки епоха електрики, автомобілів, атому
чи космічних кораблів, але й епоха залізобетону.
Будівельний комплекс тісно пов’язаний з іншими галузями народного господарства.
Насамперед, за його участю створюється значна частина основних (виробничих
й невиробничих) фондів. З іншого боку, комплекс є споживачем продукції
багатьох галузей. Так, будівництво використовує 10% продукції машинобудування,
20% прокату чорних металів, 40% лісоматеріалів. Воно споживає також вироби
хімічної промисловості (лаки, фарби, пластмаси). Для продукування будівельних
матеріалів потрібна велика кількість палива, а іноді й води. Будівельні
матеріали, конструкції є важливою складовою частиною вантажообігу транспорту.
Транспортні витрати в собівартості будівництва складають близько 25%.
Розгляньмо тепер особливості розміщення галузей будівельного комплексу,
фактори, що на нього впливають.
Промисловість будівельних матеріалів. Ця галузь складається: 1) з видобутку
природної сировини (камінь, пісок, глина, гравій, крейда, гіпс, мергель,
азбест тощо); 2) з виготовлення матеріалів і конструкцій (цегла, шифер,
цемент, залізобетон, різноманітні будівельні конструкції, скло, облицювальні
матеріали).
В історії будівництва найчастіше вживались такі стінові матеріали як вапняк
та піщаник, вони легше піддаються обробці. Для спорудження палаців, а
також як облицювальний матеріал використовується мармур. В XX сторіччі
для облицювання вживається граніт, особливо в будівництві метрополітенів,
урядових споруд.
Україна має значні поклади будівельного каменю. Різноманітні родовища
граніту, діориту й інших гірничих порід цієї групи зосереджені в Українському
кристалічному масиві; мармур видобувається в Криму, вапняки поширені на
великому просторі, зокрема, в Причорномор’ї. Інші країни також мають родовища
будівельного каменю, іноді всесвітньо відомі: білий каррарський мармур
в Італії, чорний лабрадорит в Канаді (великі поклади є також в Україні),
рожевий туф у Вірменії.
Для виготовлення цегли, черепиці, порцеляни, фаянсу використовуються глини
певної якості. Вони поширені в багатьох країнах, також є і у нас. Для
виробництва скла потрібні кварцеві піски; така сировина є, зокрема, в
Донбасі, на Харківщині, в Поліссі.
Найважливішим будівельним матеріалом є цемент. Він використовується у
виготовленні майже всіх будівельних виробів і конструкцій; найбільше його
йде на виробництво бетону. Ось чому обсяг виробництва цементу такий саме
індикатор розвитку будівельної індустрії, як для хімічного комплексу –
виробництво сірчаної кислоти.
Зауважимо, що значна кількість виробництва цементу в Китаї та Індії –
наслідок не тільки економічного підйому, але й великої чисельності населення,
що стимулює великообсяжне житлове будівництво.
На виготовлення цементу використовуються карбонатні породи (вапняк, мергель,
крейда) й глини певної якості. Співвідношення між карбонатами й глинами
приблизно 75%:25%. Крім того, додаються ще деякі домішки: гіпс, шлаки
та інші. Первинні матеріали дробляться, змішуються, а потім випалюються
в печах з високою температурою (до 1500°); продуктом випалення є клінкер
– своєрідні розжарені шматки суміші. На виготовлення клінкеру витрачається
багато тепла – 178 кг у.п. на тону. Потім клінкер розмелюється на цементозмелюваних
установках і ще після деяких обробок отримують готовий портланд-цемент.
Якась частина клінкеру може транспортуватись із заводу в міста з великим
споживанням цементу, де він розмелюється. Справа в тому, що клінкер менше
псується при транспортуванні, ніж готовий цемент.
Виготовлення цементу – дуже матеріаломістке й теплоємне виробництво. Але
головним фактором розміщення цементної промисловості все ж таки є сировина.
До того ж, як паливо застосовують переважно газ, а він надходить трубопроводами
туди, куди треба. В структурі собівартості цементу на сировину, паливо,
електроенергію й допоміжні матеріали припадає понад дві третини витрат.
Україна має значні запаси цементної сировини, серед якої переважають вапняки.
Найпотужніші родовища крейди та мергелю розташовані в Донецько-Придніпровській
западині та в Донбасі (Амвросіївське, Новгород-Сіверське). Вапняки переважають
в Прикарпатті, Причорномор’ї.
В Україні налічується 15 цементних заводів; їх загальна потужність –24
млн т на рік, але в 1998 р. було вироблено лише 5,6 млн т цементу. Найбільші
заводи: Балаклійський (Харківська область), сировина – крейда; Амвросіївський
(Донецька область) – працює на мергелю й крейді; Миколаївський (Львівська
область) – вапняк і гіпс; Здолбуновський (Рівненська область) – мергель.
Краматорський – крейда. Заводи середньої потужності є в Одесі, Бахчисараї
та інших містах.
Україна в післявоєнні роки була значним виробником (в 1990 – 23 млн т)
і експортером цементу. Але технологія його виробництва вже застаріла.
В усьому світі цемент продукують так званим «сухим» способом, при якому
витрачається лише 120 кг у. п. на тону; у нас же переважає «мокрий спосіб»
– 85% всього виробництва. Застосування нової технології, а також використання
дешевих сортів вугілля замість газу дозволять істотно знизити собівартість
цієї важливої продукції.
До цементних заводів тяжіє виробництво шиферу та азбоцементних труб; для
їх вироблення потрібно багато цементу й азбесту. Азбест надходить в Україну
з Росії. Найбільші заводи азбоцементного виробництва – в Краматорську,
Києві, Балаклії, Здолбунові, Амвросієвці, Запоріжжі.
Одним з найстаріших будівельних матеріалів є цегла. Сировиною для її виготовлення
раніше була тільки глина; в наші часи, поряд з традиційною цеглою виготовляють
також силікатну й шлакову, для чого використовують вапняки, крейду, пісок,
шлаки. Цегла, як і цемент, матеріало- й енергомісткий матеріал. Вона потребує
ще більше палива – 216 кг у.п. на тону виробів. Але цегла погано транспортується.
До того ж, вона дешева, й транспортування її на велику відстань веде до
великих питомих витрат. Тому цегельні заводи розташовуються поблизу споживача
– великих міст; щодо сировини, то вона досить поширена.
Скло як будівельний матеріал має широкий вжиток. Його використання дедалі
збільшується, що пов’язано з новим архітектурним стилем (великі вікна),
новою будівельною технологією (скло застосовується як облицювальний матеріал).
Для виготовлення скла потрібні кварцеві піски, кальцинована сода, крейда,
доломіт. Для виробництва так званих шлакоситалів використовуються металургійні
шлаки. Основним компонентом є кварцеві піски, що містять не менше як 90%
кремнезему. В Україні родовища скляних пісків є в Донбасі (Авдіївське
родовище). Харківській області (Новоселівське), Рівненській (Рокитнянське),
Чернігівській (Глібовське), в Львівській, Одеській областях.
Виробництво скла – дуже теплоємний процес. На виробництво тони продукту
витрачається 970 кг у.п., тобто набагато більше, ніж для цементу й цегли.
Колись, ще до середини XIX ст., для виготовлення скла вживалась майже
тільки деревина. Багато лісів у розвинених європейських країнах щезало
просто на очах, щоб задовольнити потреби ґутниць. Відомо, що Петро І заборонив
будувати нові ґутниці в межах 200 верст навколо Москви й Петербургу, аби
не знищити зелене оточення цих міст.
Зважаючи на високу теплоємність виробництва скла, природно, що воно розташовується
поблизу паливних баз. Найбільшим центром виготовлення скла в Україні є
Костянтинівка в Донбасі. Тут виробляють віконне скло, шлакосталеві плитки,
армоване, вітринне скло та інші його види. Склоробні заводи є також у
Лисичанську, Львові, Запоріжжі.
Для оздоблення будинків широко застосовується будівельна кераміка – керамічні
плитки для підлог, облицювальні глазуровані плитки, а також каналізаційні
труби, санітарно-технічне устаткування. Ці вироби виготовляють з тугоплавкої
або вогнетривкої глини з домішками каоліну, кварцевого піску та деяких
інших сполук. Виробництво будівельної кераміки – матеріалоємний та теплоємний
процес. Водночас воно орієнтується на моду, на естетичне сприйняття споживача.
Тому виготовлення плиток, сантехнічних виробів потребує наявності художнього
смаку. Моду сьогодні «диктують» Італія, Іспанія, Франція, Німеччина, Чехія,
Словаччина.
В Україні також виготовляється багато керамічних виробів. Найбільші підприємства
– Харківський плитковий завод, Артемівський завод будівельної кераміки.
Львівський, Київський та Слов’янський керамічні заводи.
Залізобетонні та бетонні конструкції й вироби – головний будівельний матеріал
сучасного індустріального будівництва. Вони широко використовуються в
промисловому й житловому будівництві, в гідротехнічних спорудах, в прокладенні
автомобільних і залізничних шляхів. Застосування залізобетонних конструкцій
сприяє зниженню собівартості будівництва й значно прискорює його темпи.
Наприклад, спорудження великопанельного будинку порівняно з цегельним
вимагає вдвічі менше часу.
Завод залізобетонних конструкцій та виробів виготовляє стінові панелі,
плити перекриттів, колони, ферми, дорожні плити, шпали та багато іншої
продукції. Сировиною для залізобетонних виробів служать: арматурна сталь,
портланд-цемент, шлакоцемент, щебінь, гравій, пісок, металургійний шлак,
керамзит. Останнього часу все ширше вживається шлакобетон, який набагато
легше звичайного, а за міцністю йому не поступається. В США із шлакобетону
споруджують навіть стоповерхові будинки. Шлакобетон дешевший, до того
ж він вигідний в екологічному відношенні, бо його виробництво утилізує
відходи металургійних заводів.
Виготовлення залізобетонних конструкцій та виробів – процес матеріаломісткий;
сировина й матеріали складають понад половину всіх витрат у собівартості
продукції. Але ця продукція – нетранспортабельна. Тому її виробництво
тяжіє до споживача, до великих міст, індустріальних центрів, гідротехнічних
споруд, взагалі до великого промислового і житлового будівництва. Першою
залізобетонною спорудою в Україні був маяк, збудований в 1904 р. в Миколаєві
– перший в світі маяк такого типу. Сьогодні в країні налічується декілька
сот заводів, що виготовляють бетонні й залізобетонні вироби. Найбільші
з них – в Києві, Харкові, Запоріжжі, Кривому Розі, Донецьку, Дніпропетровську,
Каховці, Іллічівську.
Будівництво – головна ланка комплексу, воно створює основні фонди народного
господарства. Будівництво має специфічні особливості, що відрізняють його
від інших галузей народного господарства: його продукція (будівлі) нерухома,
великогабаритна; виробничий процес має переривчастий характер, відбувається
протягом довгого часу, на відкритому повітрі. Природно, що будівництво
орієнтується тільки на споживача. Це обумовлює територіальну мобільність
робочої сили в будівництві. Часто буває так, що будівельні бригади переміщуються
не тільки в межах одного міста, а від’їздять до інших міст і реґіонів.
Велике будівництво може стати важливим містоутворюючим фактором. Наприклад,
коли в 50-х роках споруджувався Каховський гідровузол, то практично на
порожньому місці було збудовано підприємства будівельних матеріалів, житло
для будівників, створена виробнича й соціальна інфраструктура (шляхи,
електромережі, зв’язок, школи, магазини, лікарні тощо), з’явилися кадри
фахівців суміжних галузей. Коли будівництво ГЕС закінчилося, вся ця забудова
стала основою для розвитку інших видів виробництва – електротехнічного
машинобудування, харчової промисловості. На карті країни з’явилось нове
місто – Нова Каховка.
Залежно від призначення будівництво розподіляється на промислове (спорудження
заводів, фабрик), гідротехнічне (гідроелектростанції, водосховища, канали),
енергетичне (електростанції, електромережі), транспортне (автомобільні,
залізничні шляхи, аеропорти, трубопроводи), сільське (спорудження тваринних
ферм, елеваторів), житлове. Капітальні вкладення в економіці України в
1998 р. дорівнювали 12,1 млрд грн., вартість будівельних та монтажних
робіт – 6,9 млрд грн. Найбільше капіталовкладень пішло в промисловість
– 37%, житлове будівництво – 19%, будівництво комунальних підприємств,
закладів освіти, культури, охорони здоров’я – 15%.
Будівельне машинобудування – галузь важкого машинобудування, проте воно
є також часткою будівельного комплексу. Основна продукція галузі: екскаватори,
бульдозери, грейдери, бетономішалки, скрепери, крани. Україна практично
повністю забезпечує себе будівельною технікою. найбільшими центрами її
виробництва є: Київ (виробництво екскаваторів), Харків (бетономішалки,
шляхові машини), Одеса (важкі крани), Миколаїв (шляхові машини), Краматорськ,
Кременчук, Бердянськ.
Проектно-конструкторські роботи в будівництві – важлива складова частина
комплексу. Власне, вони започинають всі будівельні роботи. В проектних
роботах зайняті сотні тисяч фахівців з різних галузей будівництва, а також
економісти, екологи, географи. Проектування зосереджено у великих індустріальних
центрах, які мають розвинену мережу науково-дослідних і вищих учбових
закладів, значний контингент фахівців-будівельників. В Україні такими
центрами є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса.
|