Глава 12. Вирішення міжнародних комерційних спорів
12.1. Переговори
12.2. Суд
12.3. Третейський суд
12.4. Виконання іноземних судових рішень

Глава 12 Вирішення міжнародних комерційних спорів

Переговори. Суд. Третейський суд. Виконання іноземних судових рішень.

Ще у процесі укладання зовнішньоекономічного договору до нього бажано включити умови про порядок вирішення спорів. У такий спосіб сторони будуть знати про порядок вирішення спору ще до того, як він виникне.

12.1. ПЕРЕГОВОРИ
наверх
Якщо виник спір, то перед тим, як звертатися в суд, найкраще спробувати вирішити його за допомогою посередників - третіх осіб. У зовнішньоекономічних договорах можна навіть зробити застереження про те, що необхідною умовою передачі справи в суд є переговори через посередників, зазначених у договорі. Посередницькі послуги для вирішення торгових спорів дуже поширені в Азії.
Крім того, якщо контракт є довгостроковим, спору про тлумачення договору можна уникнути, встановивши у договорі оперативний і неформальний механізм запобігання цьому спору. Наприклад, можна домовитися, що сторони будуть проводити регулярні зустрічі й погоджувати своє розуміння тексту договору.

Якщо все-таки вирішено звернутися в суд, то тут у сторін є два варіанти:
1) звернутися в державний суд;
2) звернутися в недержавний (третейський) суд.

12.2. СУД
наверх
Для вирішення справи з міжнародної торгівлі необхідно, щоб:
1) суд направив відповідачу або свідкам повідомлення про явку до суду;
2) були зібрані й подані до суду докази, в тому числі документи;
3) після ухвалення рішення позивач повинен одержати виконавчий документ і домогтися виконання рішення.
У рішенні всіх цих питань у міжнародних спорах можуть виникнути складнощі.
В кожній країні є свої норми міжнародного приватного права. Ці норми визначають, матеріальне право якої країни потрібно застосовувати судам для вирішення юридичних питань, які виникають при укладанні і виконанні міжнародних комерційних угод. Дуже часто норми міжнародного приватного права надають сторонам право відійти від встановлених державою правил. Проте деякі норми в законодавстві чітко визначені, і сторони не мають права вирішувати відповідні питання інакше, ніж передбачено законодавством.
У тому, що стосується міжнародного приватного права, потрібно бути дуже уважним, інакше легко дійти помилкових висновків.
Матеріальним правом звичайно називають всі правові норми, які діють у певних країнах і не стосуються процесу. Щодо норм процесу (процесуальних норм), то в будь-якому спорі, в тому числі міжнародному, державні суди застосовують тільки "вітчизняні" процесуальні норми. Складність тут полягає в тому, що не в усіх країнах однаковий підхід до питання про те, що слід вважати матеріальним правом.
Розгляд спору в іноземному суді пов'язаний з додатковими накладними витратами та витратами часу.
Крім того, можуть виникнути процедурні труднощі, пов'язані з необхідністю:
- одержати документи, важливі для розгляду справи, за кордоном;
- вручити судові документи (наприклад, із вимогою про явку в суд) відповідачу, свідкам, експертам, що знаходяться за кордоном, і т.ін.;
- зібрати докази за кордоном.
Одержання документів, необхідних для розгляду справи. Часто доказом у суді може бути документ, виданий державним органом іншої країни (іноземний публічний документ). Законодавство багатьох країн встановлює, що іноземні публічні документи визнаються в суді тільки після того, як вони були легалізовані консульською службою країни суду або іншого уповноваженого органу. Проблема визнання судами країни "Б" деяких іноземних державних документів може бути вирішена, якщо країна суду і країна походження документів беруть участь у Конвенції 1960 року, яка відміняє вимоги про легалізацію іноземних публічних документів. Конвенція вимагає, щоб суди визнавали документи, що були засвідчені спеціально уповноваженим органом у країні походження документа.
Вручення судових документів (наприклад, із вимогою про явку в суд) відповідачу, свідкам, експертам, які знаходяться за кордоном, і т.ін. Проблема полягає в тому, що країна, де знаходиться та чи інша "необхідна особа", може просто не визнавати такий документ іноземного суду юридичне обов'язковим. У такій ситуації немає ніяких юридичних засобів змусити потрібну особу явитися до суду або вчинити інші необхідні дії.
Вирішити цю проблему покликана Гаазька конвенція 1965 р. про подачу за кордоном судових і позасудових документів із цивільних та торгових справ. Вона застосовується до всіх торгових спорів, в яких необхідно направити за кордон судовий або позасудовий документ. Кожна країна-учасниця визначає такий спеціально уповноважений орган.
Збір доказів за кордоном. Збір доказів у різних країнах відбувається по-різному. Наприклад, у країнах англо-американського права докази повинні збирати самі сторони процесу. В деяких інших країнах збір доказів розглядається як виняткова функція судів.
У багатьох державах спроби зібрати докази без участі місцевих судів і без їхньої згоди можуть розглядатися як загроза суверенітету. В тих же випадках, коли місцеві суди дають згоду зібрати докази, їх можна буде подати в тій формі, що прийнята судовою процедурою цієї країни. Суд, що розглядає ці документи, не завжди має право використовувати ці документи, оскільки вони не відповідають вимогам права країни цього суду.
Полегшити такі труднощі в судовому процесі покликана Гаазька конвенція 1970 р. про збір доказів за кордоном у цивільних або торгових справах. Гаазька конвенція допускає три методи для збору доказів за кордоном.
1. Сторона спору може запропонувати суду надіслати прохання до спеціально уповноваженого для цього органу країни, де знаходяться докази. Цей орган передає прохання у відповідний суд цієї іноземної держави. Суд проводить розгляд доказів за тією процедурою, яка прийнята в країні подання прохання, якщо це не суперечить законодавству країни цього суду.
2. Сторона спору може попросити зібрати докази дипломатичного або консульського працівника країни суду, акредитованого в країні, де знаходяться докази.
3. Сторона спору може попросити зібрати докази спеціально призначену уповноважену особу.
З цих трьох процедур найефективнішою є перша, оскільки інші дві і не обов'язкові для дипломатичного (консульського) працівника або спеціального уповноваженого.

12.3. ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД
наверх
Отже, з попередньої глави зрозуміло, чому багато торговців вважають, що державні суди не підходять для спорів, що виникають у міжнародній торгівлі. Адже торговці не завжди можуть заздалегідь сказати:
- в якій країні буде розглядатися спір;
- яке право застосовується до спору;
- чи буде забезпечена конфіденційність тієї інформації, яка використовуватиметься у ході судового розгляду;
- скільки часу займе розгляд спору;
- чи можна буде визнати і виконати рішення суду однієї країни в іншій країні.
В той же час у багатьох країнах ще у дев'ятнадцятому столітті почали виникати "приватні", недержавні суди, які мали право вирішувати спори, передані на їхній розгляд сторонами, їх почали називати третейськими судами.
Використання недержавних судів дає учасникам торгівлі більше впевненості. Сторони можуть самі визначати склад суду, встановлювати право, застосовуване для вирішення спору. Вони можуть забезпечити конфіденційність інформації в ході судового розгляду.
Для розгляду справи в такому третейському суді необхідно, щоб сторони домовилися про це. Для цього вони можуть:
- включити відповідне положення в договір, по якому може виникнути спір ("арбітражне застереження"), або
- укласти окремий ("арбітражний") договір. При укладанні арбітражного договору бажано передбачити декілька питань.
1. Місце розгляду спору. Краще вибрати країну, в якій легко одержати в'їздну візу, де сприятливі матеріальні умови, немає труднощів з обміном валют, високий рівень комунікацій. Саме в силу цих причин історично склалося декілька центрів міжнародного третейського судочинства. Серед них: Лондон, Стокгольм (був особливо популярний при розгляді спорів з підприємствами колишнього СРСР), Гонконг, Нью-Йорк.
2. Імперативні норми права (норми, від яких не можна відступити). Справа в тому, що питання про застосовуваність права країни для розгляду спору є дуже важливим. Сторони можуть домовитися про те, що воно не є застосовуваним. Проте в переважній більшості держав є цілий ряд норм, від яких не можна відходити при укладанні угод (у тому числі про вирішення спору), їх називають "імперативними нормами". Такі норми будуть застосовуватися до спору, який відбуватиметься на території цієї країни, в будь-якому випадку (наприклад, імперативні норми шведського права до спору, який розглядається третейським судом у Стокгольмі).
Учасники торгової діяльності завжди прагнули звести до мінімуму труднощі, викликані розбіжностями в нормах законодавства про арбітраж. ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі) навіть приготувала декілька документів, які містять типові правила про доарбітражне врегулювання спорів і про арбітраж:
- Правила про арбітраж 1976 p. ("UNCITRAL Arbitration Rules");
- Правила про доарбітражне врегулювання спорів 1980 р. ("UNCITRAL Conciliation Rules");
- Типовий закон про арбітраж 1985 p. ("UNCITRAL Model Law on Arbitration").
Ці документи держави можуть брати за основу у розробленні власних законодавчих актів. Багато країн вже це зробили.
Наприклад, у Німеччині був прийнятий закон про комерційний арбітраж, створений на основі Типового закону про арбітраж ЮНСІТРАЛ.
В основі українського закону про арбітраж2 теж лежить Типовий закон про арбітраж 1985 року.
Все це робиться для того, щоб уникнути спорів з процесуальних питань, щоб розгляд вівся по суті справи.
3. Вибір матеріального права, згідно з яким буде розглядатися спір.
4. Межі дії арбітражного застереження. В деяких країнах не визнається дія арбітражного застереження відносно спорів, які виникнуть у майбутньому, якщо тільки це прямо не передбачено в угоді про розгляд спору. В деяких країнах визнається сила тільки таких угод, у яких мова йде про конкретні події, наприклад, "розбіжності, що можуть виникнути з приводу даної угоди". В договорі чітко повинно бути передбачено, які саме дії сторони будуть розглядатися як відмова від права застосовувати арбітражне застереження (арбітражна угода). Якщо сторони хочуть, щоб перед розглядом справи в третейському суді була задіяна процедура доарбітражного врегулювання, бажано згадати про це в договорі.
5. Вибір арбітрів.
6. Оплата третейського суду за розгляд спору, розподіл витрат (наприклад, витрат на оплату послуг адвокатів) між учасниками.
7. Мова, якою буде розглядатися спір.
8. Характер розгляду справи. Наприклад, у Китаї слухання таких справ носить привселюдний характер, в інших країнах воно закрите. В деяких державах розгляд справи в третейському суді не може продовжуватися довше визначеного терміну, після якого вважається, що повноваження третейських суддів (арбітрів) закінчилися. В багатьох випадках сторони можуть бути представлені адвокатами.
9. Процедура, якої мають дотримуватись арбітри. В деяких третейських судах склався звичай розглядати спори шляхом розгляду документів, без слухань. В інших третейських судах спори розглядаються й усно, зокрема, проводиться опитування свідків, експертів тощо.
10. Чи мають арбітри право розглядати спір ex aequo et bono (виходячи зі своїх уявлень про принципи добра і справедливості).
11. Необхідно передбачити в договорі, що третейський суд повинен винести рішення в справі, якщо тільки сторони не вирішать спір мирно. В різних країнах існують різні підходи до рішення третейського суду:
- в одних прийнято, щоб рішення містило об'рунтування, в інших не склалося такого звичаю;
- в деяких країнах для винесення рішення необхідна одноголосність арбітрів;
- в деяких країнах склався звичай, згідно з яким сторона, що програла, сплачує всі арбітражні витрати (включаючи витрати на оплату послуг адвоката, вартість роботи стенографістів, витрати на використання устаткування, вартість послуг експертів). Рішення повинно бути настільки остаточним і обов'язковим для сторін, наскільки це дозволяє право країни суду. При цьому варто зауважити, що в деяких країнах державні суди мають право переглядати деякі питання матеріального права, а в деяких також і питання факту і процесуального права.
12. Чи впливає недійсність окремих положень арбітражної угоди на дійсність угоди в цілому.
13. В яких випадках можна вважати, що ще не вичерпані процедури "мирного" позасудового врегулювання спору (посередництво, переговори тощо).
У більшості країн договори про передачу майбутнього спору на розгляд третейського суду мають силу. Це означає, що:
- інша сторона спору не може у випадку його виникнення відмовитися від розгляду в третейському суді;
- суд, на прохання будь-якої зі сторін, повинен передати спір, відносно якого діє арбітражна угода (застереження), до третейського суду.

12.4. ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИХ СУДОВИХ РІШЕНЬ
наверх
Виконання рішень іноземних державних судів. Не виключено, що рішення, винесене судом, повинен виконувати суд іншої країни. В міжнародній практиці склалося два механізми виконання іноземних судових рішень:
1) безпосереднє застосування іноземних судових рішень. У рамках такої процедури суд країни А приймає рішення про те, що рішення суду країни Б підлягає обов'язковому виконанню в країні А, так ніби воно було винесено судом країни А. Цей механізм зустрічається нечасто;
2) визнання іноземних судових рішень. У рамках такої процедури відбувається наступне:
а) суд країни А вирішує, що, оскільки справа вже розглянута судом країни Б, її не потрібно розглядати знову;
б) таке рішення суду є підставою для початку нового судового розгляду в країні А;
в) суд країни А на основі поданого документа про визнання рішення суду країни Б приймає рішення в справі;
г) рішення суду виконується в країні А.
Цей механізм зустрічається частіше, ніж попередній.
Варто мати на увазі, що в деяких країнах іноземні судові рішення взагалі не визнаються, а розглядаються тільки як факт, що має відношення до справи.
Примусове виконання рішень іноземних третейських судів. Торговці, як правило, не схильні звертатися в державні суди, тому що практично жодна країна не визнає рішень іноземних державних судів. Такі судові рішення визнаються тільки в деяких випадках, найчастіше, якщо між відповідними державами укладена угода про це. Така угода, наприклад, була укладена між країнами - членами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Деякі країни визнавали іноземні судові рішення односто-ронньо або за якихось умов. Як правило, щоб бути визнаним, рішення іноземного державного суду мало відповідати певним критеріям.
Є й інші причини, що зробили державні суди "непривабливими" для торговців:
- розгляд у державному суді може призвести до розірвання ділових відносин, до втрати постійних клієнтів і т.ін.;
- при розгляді справи в суді сторони змушені розголошувати будь-яку інформацію, яка стосується справи, в тому числі конфіденційну.
Тому дуже часто торговці вирішують свої спори в третейських судах. Рішення третейського суду в багатьох випадках виконується добровільно. Якщо рішення третейського суду сторона, що програла, не
виконує добровільно, воно підлягає примусовому виконанню через державний суд. Якщо сторона, що програла, знаходиться в тій країні, де було винесене рішення третейського суду, то рішення виконується, звичайно, без ускладнень. Щодо виконання рішень третейських судів, розташованих в інших країнах, то тут могли виникнути труднощі.
Але не у всіх країнах система третейських судів розвивалася однаково. В багатьох державах суди довгий час обережно ставилися до третейських судів і тому намагалися не визнавати рішення будь-яких третейських судів, як вітчизняних, так і іноземних. З іншого боку, законодавча влада багатьох країн ставилася до арбітражу прихильно, і вже наприкінці дев'ятнадцятого - на початку двадцятого століття почали прийматися закони, які вимагають визнавати рішення арбітражних судів. Як правило, рішення мають визнаватися, якщо вони відповідають певним вимогам, наприклад, дотриманню процедурних правил при розгляді спору і т.ін.
Після Другої світової війни практично в усіх країнах державні суди визнають і виконують рішення "вітчизняних" третейських судів. Рішення ж іноземних арбітражних судів, як правило, не виконуються в інших країнах або ж їхнє виконання обумовлене цілим рядом обставин, які у різних країнах не однакові. Такі рішення в більшості випадків здійснюються тільки на основі взаємності, наприклад, відповідно до двостороннього міжнародного договору. Проблема в тому, що далеко не всі країни уклали такий договір.
Конвенція ООН 1958р. про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень. Менеджери, торговці, політики давно прагнули подолати ускладнення в процесі міжнародної торгівлі. Велику роль у спрощенні міжнародної торгівлі відіграла Конвенція ООН 1958 р. "Про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень" (далі в цьому підрозділі - Конвенція).
Основні положення Конвенції:
1. Державні суди в кожній державі - учасниці договору зобов'язані визнавати і виконувати рішення третейських судів будь-якої іншої держави - учасниці договору.
2. Державний суд повинен передати спір у відповідний третейський суд, якщо:
- сторони спору уклали між собою угоду про передачу її спору в третейський суд, і
- хоча б одна із сторін попросить це зробити, і
- зазначений державний суд не дійде висновку, що арбітражна угода не має юридичної сили або втратила силу, або не виконується.
3. Державний суд будь-якої договірної держави зобов'язаний визнавати і виконувати іноземні арбітражні рішення, винесені в інших договірних державах. Державний суд може не визнавати таких рішень тільки тоді, коли:
а) про це просить одна зі сторін спору, для якої винесено рішення, і
- сторона арбітражної угоди була за застосовуваним до неї законом якоюсь мірою недієздатна або ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки - за законом країни, де рішення було винесено, або
- сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином сповіщена про призначення арбітра, або про арбітражний розгляд, або з інших причин не могла надати свої пояснення, або
- іноземне арбітражне рішення винесено за спором, який не передбачений або не підпадає під арбітражну угоду або арбітражне застереження в договорі, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, проте якщо постанови охоплюються арбітражною угодою або арбітражним застереженням, то вони можуть бути відділені від тих, що не охоплюються такою угодою або таким застереженням. Отже, у частині арбітражного рішення, що містить постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнано і приведено у виконання, або
- склад арбітражного органу чи арбітражний процес не відповідали договору сторін, або, за відсутності такого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж, або
- рішення ще не стало остаточним для сторін, або було скасоване, або припинене компетентною владою країни, де його було винесено, чи країни, закон якої застосовано;
б) компетентна влада країни, яка має визнати і привести у виконання рішення, вирішить, що:
- об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни, або
- визнання і приведення у виконання цього рішення суперечить публічному порядку цієї країни.
Остання вимога про "публічний порядок" по-різному трактується в різних країнах. Суди деяких країн приймали рішення, у яких поняття "публічний порядок" розуміється вузько і охоплює тільки основні уявлення про мораль і моральність країни суду. У США суди визнавали іноземні рішення, що мали відношення до законодавства США про цінні папери і фондову біржу або антимонопольне законодавство.

Контрольні запитання і завдання
1. Які засоби вирішення міжнародних комерційних спорів ви знаєте?
2. У чому полягає різниця між третейськими судами та арбітражними судами, що діють в Україні?
3. Чому третейські суди більш "популярні" серед торговців, ніж державні?
4. Які головні питання варто згадати в угоді про передачу спору до третейського суду?
5. Що ви знаєте про українське законодавство щодо третейських судів?
6. Які головні юридичні проблеми можуть виникнути при виконанні рішень іноземних державних судів?Які міжнародні угоди націлені на подолання цих проблем ?
7. Які головні положення Нью-Йоркської конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень ?
Література
1. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. - 3-тє вид., стер. - К., 2001.
2. Энг М.В. Мировые финансы: Пер. с англ. - М., 1998.