Библиотека Воеводина _ Господарське право України / В.С. Щербина Бібліотека Воєводіна. У електронній книзі ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО розглянуто: товариство, державна і приватна власність, договори, банкрутство, регулювання цін, майно, приватизація, біржа, страхування, зовнішньоекономічна діяльність, арбітраж, інвестиції та кредит, оренда


Библиотека Воеводина ... Главная страница   "Господарське право" / В.С. Щербина




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

Розділ IX
Правове регулювання відносин власності в економіці України

§ 1. Поняття та форми власності в економіці України. Право власності
Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному - це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно відношення до них усіх інших осіб як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ - це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого". Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність" власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є
рівноправними.
Інакше регулюються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності вживаються терміни "приватна", "державна" та "комунальна" і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".
Право власності. Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.
Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначається Законом України "Про власність" та Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування - це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження - це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб.
Кожне із зазначених повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що перебуває в їх володінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію.
Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається).
Способи виникнення і припинення права власності. Всі способи набуття права власності, зазначені в законодавстві, поділяються на первісні і похідні.
Первісними визначаються такі способи, коли право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них належать, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного майна, безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.
Похідними визнаються такі способи набуття права власності, за яких право нового власника грунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. В усіх випадках похідного набуття права власності має місце пра-вонаступництво, тобто перехід прав від однієї особи до іншої. Найпоширеніший похідний спосіб набуття права владності - передача майна за договором (поставки, купівлі-продажу, міни тощо).
Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (угоди щодо відчуження майна, повне споживання майна внаслідок користування ним), і такі, що від неї не залежать (примусовий продаж чи примусове вилучення майна згідно із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха тощо).
Суб'єкти права власності. Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності відповідно до ст. З Закону України "Про власність" можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.
Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати власниками майна в Україні у разі придбання об'єктів приватизації (див. закони України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)"), а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначених Законом України "Про режим іноземного інвестування".
Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності законодавство допускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.
§ 2. Право державної власності
Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага буде досить значною.
До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).
Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської - Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).
Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади. Як виняток, функції з управління майном, що є у державній власності, було делеговано ряду корпорацій - "Укрбуд", "Украгропромбуд", "Укрмонтажспецбуд", "Укрбудматеріали" та ін.
Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження таким чином:
o приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності;
o затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх додержання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень);
o укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності;
o контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна;
o дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю;
o готують разом з відповідними місцевими радами висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю;
o беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України з питань державної власності.
При здійсненні зазначених повноважень з управління майном міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств.
Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна, його значення для народу, держави, законодавство відносить до об'єктів права державної власності:
- землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх
військ;
- оборонні об'єкти; єдину енергетичну систему; системи транспорту загального користування, зв'язку та інфбрмації, що мають загальнодержавне значення;
- кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди;
- майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.
Певні особливості встановлені законодавством щодо управління державним майном, закріпленим за казенним підприємством. Більш жорсткий характер управління майном цих підприємств з боку органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону України "Про підприємства в Україні") говорити про управління казенним підприємством.
Міністерство або інший центральний орган виконавчої влади:
o призначає на посаду та звільняє з посади керівника казенного підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України;
o затверджує статут казенного підприємства та зміни до нього, здійснює контроль за додержанням статуту та приймає рішення у зв'язку з його порушенням;
o здійснює контроль за ефективністю використання майна, Що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством;
o здійснює планування і фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства, затверджує фінансовий план і план розвитку казенного підприємства та обов'язково Укладає з ним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб;
o визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку;
o затверджує умови та фонд оплати праці казенного підприємства з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.
Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.
Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. від імені і в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради, які на своїх пленарних засіданнях вирішують питання:
- встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;
- про відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; придбання у встановленому законом порядку приватизованого майна, включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого у встановленому порядку розірвано або визнано недійсним; створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади;
- про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;
- створення у разі потреби органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);
- відповідно до законодавства про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.
Згідно з Законом України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. (ст. 19) місцева державна адміністрація:
o здійснює на відповідній території управління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквіда-
цію підприємств, установ та організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад;
o здійснює управління майном інших суб'єктів права власності в разі передачі його у встановленому порядку;
o вносить пропозиції власникам майна підприємств, установ та організацій, що має важливе значення для забезпечення державних потреб, щодо його відчуження у власність держави.
Перелік об'єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України "Про власність". До нього входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб'єктами права власності.
У зв'язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінет Міністрів України прийняв постанову "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 5 листопада 1991 p., якою затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.
Слід зазначити, що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об'єктів із загальнодержавної власності у комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України "Про передачу майна, що перебуває у комунальній власності, до загальнодержавної власності" від 9 січня 1996 р. № 23, "Про передачу загальнодержавного майна у власність Автономної Республіки Крим та областей" від 9 січня 1996 р. № 26).
Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р., який регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 p. № 1482.
§ 3. Право колективної власності
Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій.
Члени таких організацій об'єднують свою працю (підприємницьку діяльність) і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів.
Колективна власність в економіці України, яка прийшла на зміну традиційним колгоспно-кооперативній власності та власності громадських організацій, набуває сьогодні іншого характеру. Вона має значні можливості для розвитку і могла б бути використана протягом тривалого часу.
Чинним законодавством значно розширено коло суб'єктів колективної власності. Стаття 20 Закону України "Про власність" відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Разом з тим, стосовно такого специфічного об'єкта права власності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільськогосподарськими підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськими акціонерними товариствами.
Трудовий колектив державного підприємства може бути суб'єктом права колективної власності щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у
випадках, передбачених статутом підприємства (п. З ст. 18 Закону України "Про підприємства в Україні"). Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку встановлює рада або збори (конференція) трудового колективу.
У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.
Відповідно до Закону України "Про власність" (п. 2 ст. 23) у майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення.
На вклад працівника колективного підприємства нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом виходячи з результатів господарської діяльності підприємства.
Працівникові, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника виплачується вартість вкладу.
Окрему групу об'єктів права колективної власності становить майно, належне кооперативам (колективним сільськогосподарським підприємствам). За своїм правовим режимом до цієї групи належить майно споживчої та сільськогосподарської кооперації, а також майно колективних сільськогосподарських підприємств (КСП).
Власність споживчої кооперації - одна з форм колективної власності. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їхньої спільної власності. Власністю споживчих товариств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Споживчим товариствам" та їхнім спілкам можуть належати будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей їх діяльності. Власність споживчих товариств створюється з внесків їхніх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством.
Об'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства визначені ст. 7 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р.
Об'єктами прав власності такого підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об'єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є підприємство.
До характерних особливостей права колективної власності кооперативу (КСП) слід віднести визначення часток (паїв) членів кооперативів (КСП) у майні, що належить кооперативу (КСП).
Так, кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів (п. 1 ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію" від 10 квітня 1992 p.).
У колективному сільськогосподарському підприємстві його члену щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді, яку, за його бажанням, може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулює статут підприємства.
Пай є власністю члена колективного сільськогосподарського підприємства, проте право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд член підприємства набуває після припинення членства в підприємстві. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України. У разі добровільного виходу з кооперативу (КСП) громадянин має право на виділення належної йому частки в майні кооперативу (КСП) в натурі, грошах або цінних паперах.
Здійснюючи повноваження власника, колективне підприємство самостійно володіє, користується і розпоряджається належними йому об'єктами власності.
Право колективної власності здійснюють загальні збори членів підприємства, збори уповноважених або створений ними орган управління підприємства, якому передано окремі функції господарського управління колективним майном. Разом з тим, передати належне колективному сільськогосподарському підприємству майно державним, кооперативним та іншим підприємствам, організаціям і громадянам можна лише за рішенням загальних зборів членів підприємства або зборів уповноважених.
Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано в оренду, надано в позичку і безплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим
громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів.
При ліквідації кооперативу (КСП) майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу (КСП). Це загальне правило конкретизовано, наприклад, у законах України "Про споживчу кооперацію" (ст. 18) та "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 33).
Об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом.
Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники цього товариства, а також інші громадяни, якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом товариства.
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками акціонерного товариства нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.
Слід мати на увазі, що Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р. № 24-92 зупинено дію частин 1 та 2 ст. З Закону України "Про господарські товариства" у частині права державних підприємств бути засновниками та учасниками господарських товариств (у тому числі й акціонерних).
Державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу та уповноваженого на те державного органу може бути перетворено на акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходять до відповідного бюджету.
Особливості створення відкритих акціонерних товариств шляхом корпоратизації визначені Указом Президента України "Про корпоратизацію підприємств" від 15 червня 1993 р. та Положенням про корпоратизацію підприємств, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 508.
Об'єкти права власності господарського товариства визначені, крім ст. 26 Закону України "Про власність", також ст. 12 Закону України "Про господарські товариства", згідно з якою товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів, а також іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.
Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (у тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України.
Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій (асоціації, корпорації, концерну, консорціуму тощо) є майно, добровільно передане йому підприємствами та організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності та на інших підставах, не заборонених законом.
Оскільки підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи і на них поширюється дія Закону України "Про підприємства в Україні", їхнє майно не входить до складу об'єктів права власності господарського об'єднання. Проте майно створених об'єднанням підприємств є власністю об'єднання. Такі підприємства можуть вийти зі складу об'єднання лише за його згодою. Якщо діяльність господарського об'єднання припиняється, майно, що залишилося, розподіляється між підприємствами та організаціями, які входили до нього.
Об'єктами права власності громадських об'єднань, у тому числі професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, в тому числі майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, акції та інші цінні папери, житлові будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, обладнання, устаткування, транспортні засоби та ін. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти, на інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Для виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об'єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ та організацій зі статусом юридичної особи, засну-
вання підприємств у порядку, встановленому законодавством. Громадські організації мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.
Право власності об'єднань громадян реалізують їхні вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами.
Чинним законодавством встановлено специфічний правовий режим щодо майна, належного політичним партіям та організаціям. Зазначені об'єднання громадян можуть мати у власності майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій. Політичні партії, створювані ними установи та організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів. Законом України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. встановлено й інші особливості правового режиму майна політичних партій, зокрема обмеження щодо одержання коштів та іншого майна (ст. 22 Закону).
Релігійні організації як суб'єкти права колективної власності володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном. У їх власності можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. Хоч релігійні організації мають право відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. здійснювати виробничу та господарську діяльність, питома вага такої діяльності в економіці України незначна.
§ 4. Право приватної власності
Приватна власність в Україні, як і в інших державах - республіках колишнього СРСР, має незначну питому вагу в економічному житті. І хоч у процесі приватизації вона зростатиме, проте, враховуючи економічні та історичні умови розвитку України, ця форма власності навряд чи матиме найближчим часом вирішальне значення і зможе стати основою господарювання.
Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються (ч. З ст. 11 Закону України "Про власність").
Основою створення і примноження власності громадян є їхня праця. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.
Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" Верховна Рада України постановою "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську
зброю, об'єкти - пам'ятки історії та культури, радіоактивні речовини.
Окрема стаття Закону України "Про власність" присвячена праву приватної власності громадян на землю. Згідно зі ст. 14 громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва, дачного і гаражного будівництва.
Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Що стосується майна селянського (фермерського) господарства, правовий режим якого, крім ст. 18 Закону України "Про власність", визначається також статтями 16-19 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції закону від 24 червня 1993 p.), то воно належить особам, які об'єдналися для ведення селянського (фермерського) господарства, на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.
Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності.
§ 5. Правовий режим майна державних підприємств. Особливості правового режиму майна державних бюджетних установ
Держава здійснює належні їй повноваження власника майна, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, зокрема, у формі нормативно-правового регулювання. Зміст останнього розкриває категорія правового режиму майна.
Під правовим режимом майна підприємства звичайно розуміють встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його придбання (формування), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.
Майно державних підприємств поділяється на різні фонди, тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріальних цінностей або грошових коштів, що мають спільне цільове призначення і підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму. Закон України "Про підприємства в Україні" (п. 1 ст. 10) називає три такі групи - основні фонди, оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства.
Слід, проте, мати на увазі, що перебування майна на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою наявності у цього підприємства права повного господарського відання державним майном.
Баланс підприємства чи організації є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав перебування майна у володінні підприємства.
Як роз'яснив Вищий арбітражний суд України, одним з основних критеріїв визначення законності володіння державним майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування (централізовані або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання.
Так, перебування будинку, що належить до державної власності, на балансі одного підприємства (організації) не означає, що останнє має виключне право користування всіма приміщеннями цього будинку. Якщо будинок збудований за рахунок державних централізованих джерел фінансування і власник (орган, уповноважений управляти державним майном) визначив належність спірного приміщення кожному з підприємств (організацій), то факт перебування будинку на балансі одного з підприємств не є підставою для визнання його єдиним законним володільцем усіх приміщень цього будинку. Аналогічні питання виникають і тоді, коли будинок збудовано за участю кількох підприємств (організацій). За таких обставин підтвердженням права одного підприємства на користування і розпорядження конкретним нежитловим приміщенням, яке перебуває на балансі іншого підприємства, є документи, що підтверджують участь підприємства у витратах на будівництво будинку, для визначення його частки приміщення або рішення власника (органу, уповноваженого управляти державним майном) про закріплення за ним певної частки будинку на праві повного господарського відання (оперативного управління).
Основну і визначальну частину становлять виробничі фонди - майно, призначене для безпосереднього використання у вироб-
ничому процесі. Залежно від їх ролі у цьому процесі та від способу перенесення своєї вартості на продукцію виробничі фонди поділяються неосновні та оборотні фонди (засоби).
Основні засоби підприємства - це сукупність матеріально-речових цінностей, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу. Погашення їхньої вартості здійснюється шляхом віднесення зносу (амортизаційних відрахувань) за затвердженими нормами на витрати виробництва, обігу протягом терміну, за який первісна вартість повністю переноситься на витрати виробництва та обігу. До основних засобів належать будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, продуктивна та робоча худоба, багаторічні насадження тощо.
Оборотні засоби (сировина, матеріали, паливо та інші предмети праці) кваліфікуються як матеріальні витрати (витрати на обслуговування виробничого процесу), що їх відносять на собівартість продукції (робіт, послуг). Вони споживаються протягом одного виробничого циклу, трансформуючись у виготовлену продукцію (роботи, послуги).
Крім основних та оборотних засобів, до виробничих фондів підприємства можна віднести нематеріальні активи, у складі яких відображаються придбані підприємством права користування землею, водою, іншими природними ресурсами, промисловими зразками, товарними знаками, об'єктами промислової та інтелектуальної власності та інші аналогічні майнові права. Погашення вартості нематеріальних активів здійснюється щомісяця нарахуванням зносу, виходячи з їхньої первісної вартості та строку корисного використання, але не більше як десять років, або строку діяльності підприємства. Не нараховується знос на ноу-хау, гудвіли, знаки для товарів і послуг, вартість яких не зменшується у процесі їх використання.
Основним повноваженням державного підприємства стосовно виробничих фондів є повноваження користування, здійснюючи яке підприємство забезпечує раціональну організацію процесу виробництва. Підприємство зобов'язане:
o додержуватися встановлених державою або самим підприємством норм та нормативів; вести облік належних йому фондів; закріпити за внутрішніми підрозділами виробничі фонди засобами бухгалтерського обліку;
o організувати і здійснювати облік руху майна між своїми підрозділами;
o забезпечити ремонт та зберігання матеріальних цінностей, Що належать до виробничих фондів.
Щодо основних фондів підприємство зобов'язане проводити амортизаційні відрахування їхньої вартості на реконструкцію, модернізацію та капітальний ремонт фондів, обчислені за балансовою вартістю цих фондів відповідно до встановлених норм, включаючи прискорену амортизацію їхньої активної частини.
Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Водночас слід мати на увазі, що відчуження від держави засобів виробництва, які є державною власністю і закріплені за державними підприємствами, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, визначеному Положенням про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю, затвердженим Фондом державного майна України 30 липня 1999 р. Чинність цього Положення поширюється на майно, яке віднесено до основних засобів (фондів) та перебуває на балансі державних підприємств на правах повного господарського відання, оперативного управління, державного майна інших суб'єктів підприємницької діяльності та державного майна, наданого в оренду.
Разом з тим дія цього Положення не поширюється на:
а) цілісні майнові комплекси підприємств, їхні структурні підрозділи, об'єкти незавершеного будівництва, законсервовані об'єкти та інше майно, яке підлягає відчуженню шляхом приватизації відповідно до законодавчих актів України з питань приватизації;
б) цілісні майнові комплекси підприємств, їхні структурні підрозділи та інше майно, які є предметом застави згідно з договором застави і відчуження яких здійснюється з урахуванням вимог, що визначаються Законом України "Про заставу";
в) державне майно, порядок відчуження якого визначається окремими нормативно-правовими актами України (майно, на яке звернено стягнення за рішенням суду, арбітражного суду; майно Збройних Сил України та інших військових формувань та інше).
Відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном (далі - орган управління майном), за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим.
Початкова ціна продажу майна визначається підприємством на підставі висновків звіту про експертну оцінку майна.
Експертна оцінка майна, яке підлягає відчуженню, проводиться відповідно до нормативно-правових актів та міжнародних стандартів оцінки, що діють на момент її проведення, юридичними особами (експертами), які мають угоду з Фондом державного майна України на право проведення експертної оцінки майна.
Одержані внаслідок відчуження державного майна кошти (за вирахуванням плати за послуги) зараховуються до позабюджетного Державного фонду приватизації.
Державному підприємству також надано право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть перебувати в їхній власності. Декретом Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1992 p. № 8-92, підприємства, засновані на загальнодержавній власності, позбавлені права передавати безоплатно громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності.
Другу велику частину майна державного підприємства становлять спеціальні фонди. Це грошові кошти, що прямо і безпосередньо не беруть участі у процесі виробництва, а слугують іншим спеціальним цілям, перебаченим чинним законодавством або статутом підприємства. Використання коштів одного фонду для цілей іншого, як правило, не допускається.
Серед фондів підприємства передусім слід виділити статутний фонд, що являє собою сукупність вкладів (у грошовому вираженні) учасників (власників) у майно при створенні підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами.
На відміну від законодавства про господарські товариства, яким визначається мінімальний розмір статутного фонду та порядок його формування як щодо господарських товариств взагалі, так і щодо окремих їх видів (банків, інвестиційних компаній та інвестиційних фондів), нормативні акти, що регулюють діяльність державних підприємств (як, до речі, і приватних та індивідуальних), не лише не визначають мінімального розміру статутного фонду державного підприємства, а й взагалі не визнають його наявність обов'язковою для цього виду підприємства.
Підприємство, якщо це передбачено законодавством, створює з прибутку резервний фонд для покриття непередбачених втрат і збитків. Залишки невикористаних коштів цього фонду переходять на наступний рік.
Відповідно до ст. 21 Закону України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. на підприємствах створюються фонди охорони праці. Формування їх здійснюється у порядку, встановленому Положенням про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1993 р., та Інструкцією про порядок перерахування, обліку та витрачання коштів державного, галузевих, регіональних фондів охорони праці та фондів охорони праці підприємств, затвердженою наказом Держнаглядохоронпраці і Мінфіну України від 25 січня 1994 р. Кошти зазначеного фонду використовуються тільки на виконання заходів, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці на виробництві.
Підприємство може створювати резерв сумнівних боргів для розрахунків з іншими підприємствами з віднесенням суми резерву на результати фінансово-господарської діяльності. Сумнівним боргом визнається не сплачена у встановлені договором терміни і не забезпечена відповідними гарантіями дебіторська заборгованість підприємства за відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги) у разі зарахування її до обсягу реалізації та визначення за нею прибутку. Резерв створюється на основі результатів інвентаризації дебіторської заборгованості підприємства окремо за кожним сумнівним боргом залежно від фінансового стану (платоспроможності) боржника і оцінки можливості погашення боргу повністю або частково.
Крім зазначених, з метою рівномірного включення наступних витрат до витрат виробництва та обігу звітного періоду, підприємство може створювати й інші резерви: на наступну виплату відпусток працівникам, включаючи відрахування на державне соціальне страхування з цих сум; на ремонт основних засобів (у межах норм амортизаційних відрахувань на їхнє повне відновлення); на виробничі витрати для підготовчих робіт на підприємствах промисловості з сезонним виробництвом; наступні витрати для ремонту предметів прокату.
Майновим фондом особливого роду можна вважати прибуток підприємства. Правовий режим прибутку державного підприємства охоплює: поняття прибутку, порядок та методи його нарахування; зобов'язання підприємства щодо сплати податків з прибутку та механізм їх здійснення; права підприємства щодо використання прибутку.
Прибуток (дохід) є основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх (у тому числі і державних) підприємствах. Для цілей оподаткування прибутку підприємств, а також організації бухгалтерського обліку і звітності в законодавстві вживається термін "балансовий прибуток", під яким розуміють загальну суму прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний період, отриману як на території України, її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами, яка відображена в його балансі і включає прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), у тому числі продукції допоміжних і обслуговуючих виробництв, що не мають окремого балансу, основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також від позареалізаційних операцій.
Для більшості підприємств переважну частку в балансовому прибутку становить прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто виручка від реалізації продукції (робіт, послуг), зменшена на суму нарахованого (сплаченого) податку на додану вартість (за винятком товарообмінних операцій з нерезидентами), акцизного збору, ввізного мита, митного збору та інших визначених чинним законодавством обов'язкових зборів і платежів, а також на суму витрат, що включаються до собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг). Порядок використання прибутку визначає власник підприємства або уповноважений ним орган згідно зі статутом підприємства та чинним законодавством. Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку здійснюється через установлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства України.
Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р. та Положенням про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482 встановлено, що об'єктами передачі згідно з цими актами є:
а) цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі - підприємства). Структурний підрозділ підприємства може бути об'єктом передачі після виділення його у встановленому порядку в цілісний майновий комплекс на підставі розподільного балансу;
б) нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, а також нежитлові приміщення після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об'єкт) на підставі складання у встановленому порядку розподільного балансу за умови обов'язкового наступного укладення з іншими ба-лансоутримувачами будинку, в якому розташовані ці приміщення, угоди про спільне користування та утримання будинку і при-будинкової території);
в) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств (крім передачі акцій державним органам приватизації засновниками відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації);
г) державне майно, що не увійшло до статутного фонду господарських товариств, створених у процесі приватизації, корпоратизації;
д) цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів у зв'язку з прийняттям рішення про їх приватизацію;
е) інше окреме індивідуально-визначене майно підприємств (крім нерухомого).
Передача об'єктів права державної власності здійснюється за рішенням:
- Кабінету Міністрів України - щодо об'єктів, визначених пунктами "а" і "в";
- органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій за погодженням з Мінекономіки, Мінфіном і Фондом державного майна - щодо об'єктів, визначених пунктами "б" і "е";
- засновника господарського товариства та органу, уповноваженого управляти державним майном, який приймає майно, за погодженням з Мінекономіки, Мінфіном і Фондом державного майна - щодо об'єктів, визначених п. "г";
- органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій та Фонду державного майна - щодо об'єктів, визначених п. "д".
Передача об'єктів права державної власності від одного підприємства іншому, що належать до сфери управління того самого органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації, здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482 затверджено також Порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об'єктів з комунальної у державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі об'єктів у державну власність.
Передача об'єктів з комунальної у державну власність здійснюється за рішенням:
сільських, селищних, міських рад - щодо об'єктів права комунальної власності відповідних територіальних громад;
районних, обласних рад - щодо об'єктів права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад.
Передача об'єктів з комунальної у державну власність здійснюється за наявності згоди на передачу:
а) Кабінету Міністрів України щодо:
цілісних майнових комплексів підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі - підприємства). Згода на передачу структурних підрозділів дається після виділення їх у встановленому порядку в цілісні майнові комплекси на підставі розподільного балансу;
нерухомого майна (будівель, споруд, у тому числі об'єктів незавершеного будівництва, а також нежитлових приміщень після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об'єкт) на підставі складання у встановленому порядку розподільного балансу за умови обов'язкового наступного укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому розташовані ці приміщення, угоди про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території);
акцій (часток, паїв), що належать суб'єктам права комунальної власності у майні господарських товариств;
б) органів, уповноважених управляти державним майном, - щодо іншого окремого індивідуально-визначеного майна підприємств (крім нерухомого майна).
Майнові фонди державних бюджетних установ складаються з основних засобів та матеріалів і належать їм на праві оперативного управління. Обсяг прав таких установ значно вужчий порівняно з госпрозрахунковими підприємствами, оскільки вони фінансуються з державного бюджету і, як правило, не займаються виробничою чи іншою господарською діяльністю. До них входять державні установи у сфері культури, охорони здоров'я, освіти, адміністративного управління.
Правовий режим майна таких установ (організацій) визначається, зокрема:
Інструкцією з обліку основних засобів бюджетних установ, затвердженою наказом Головного управління Державного казначейства України, Мінекономіки та Держкомстату України від 12 грудня 1997 р. № 124/136/71;
Типовою інструкцією про порядок списання основних засобів бюджетних установ, затвердженою наказом Головного управління Державного казначейства України та Мінекономіки від 12 грудня 1997 р. № 126/137;
Порядком дооцінки матеріальних запасів, малоцінних і швидкозношуваних предметів бюджетних установ, затвердженим наказом Головного управління Державного казначейства України та Мінекономіки від 12 грудня 1997 р. № 127/138.
Державні бюджетні установи витрачають виділені їм кошти за бюджетними кошторисами відповідно до призначення конкретних цільових коштів. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. № 164 затверджено Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи (організації), згідно з яким єдиний кошторис доходів і видатків бюджетної установи та організації є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільове надходження, використання і поквартальний розподіл коштів установи. Єдиний кошторис доходів і видатків складається усіма установами на календарний рік і затверджується, як правило, керівником відповідної вищестоящої організації не пізніше ніж через місяць після затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа. У процесі виконання кошторисів керівники установ мають право в межах затвердженої загальної суми видатків на оплату праці самостійно перерозподіляти кошти між фондом заробітної плати за основним окладом, фондом заробітної плати з доплат і надбавок та фондом на преміювання. Зазначені зміни можуть вноситися лише за наявності відповідних підстав згідно із законодавством з питань оплати праці. У разі внесення таких змін обгрунтування пояснювальною запискою подаються установою до квартальних та річних звітів про виконання кошторису доходів і видатків.
Якщо ж державним бюджетним установам (організаціям) дозволено певну господарську діяльність (як правило, йдеться про платні послуги, які можуть надаватися державними навчальними закладами, державними закладами охорони здоров'я та вищими медичними закладами освіти, закладами культури і мистецтв, заснованими на державній та комунальній власності, органами реєстрації актів громадянського стану, державними архівними установами), то доходами, отриманими від такої діяльності, вони розпоряджаються самостійно.

Завдання та запитання на закріплення вивченого
1. Що таке власність в економічному аспекті?
2. Які є форми власності в Україні?
3. Що таке право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні?
4. Назвіть способи виникнення і припинення права власності.
5. Хто є суб'єктами права загальнодержавної і комунальної власності?
6. Назвіть основні повноваження органів управління загальнодержавною власністю.
7. Якими правами щодо управління майном наділені органи місцевого самоврядування?
8. Перелічіть основні об'єкти права загальнодержавної та комунальної власності.
9. Назвіть коло суб'єктів колективної власності.
10. Яким чином реалізуються повноваження власника щодо майна, належного йому на праві колективної власності?
11. У чому полягають особливості права колективної власності акціонерного товариства?
12. Охарактеризуйте особливості права власності громадських об'єднань і політичних партій.
13. Чи можуть іноземні громадяни бути суб'єктами права приватної власності в Україні?
14. Які обмеження встановлено законодавством щодо порядку придбання окремих видів майна громадянами?