Библиотека Воеводина _ "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)_ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления


Лекція 2. Форми розміщення і територіальної організації продуктивних сил

План
1. Визначення основних понять та термінів
2. Поняття про територіальний поділ праці
3. ТВК та їх роль у ПРС
4. Основи економічного районування території

Проблема територіальної організації продуктивних сил для будь-якої країни є визначальною, бо вона лежить в основі господарського управління територією. Кожна держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в довколишньому просторі, оцінює власні економічні, демографічні, природні, територіальні можливості, шукає нішу в територіальному й міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізації як між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.
Територіальний поділ праці, що закріплює певні галузі виробництва за реґіонами, виявляється не лише у їхньому розташуванні, формуванні зон виробництва й збуту, але й у спеціалізації економічних районів, та поєднанні їхніх галузей, у між- і внутрішньорайонних зв’язках.
Потенціал спеціалізації території виявляється за допомогою економічного районування. Аби науково обґрунтувати межі економічних районів у країні, треба виділити компактні й виробничо взаємопов’язані ланки розміщення продуктивних сил, що їхню основу складають ТВК (форми територіальної організації продуктивних сил, покликані комплексно розвивати території з максимально ефективним використанням місцевих природних ресурсів) та енерго-виробничі цикли (продуктивне поєднання підприємств і галузей довкола певного виду сировини та енергії). Вони дають можливість об’єднати виробничі процеси на території та виявити напрями господарської спеціалізації реґіонів.
Численні сучасні дослідники піддають сумніву необхідність виділяти ТВК, ППК та економічні райони, бо вони недостатньо працюють на економіку країни. Проте світовий досвід доводить, що завжди була й буде потреба керувати територіями на макрорівні, розробляти довготермінові плани розвитку країни або реґіону.
Оскільки розвиток територій і розміщення продуктивних сил перебувають під впливом загальних і специфічних економічних законів, ще нещодавно (за умов планового господарства) наголос робився на державному керуванні територіями на усіх рівнях. У цей період формувалася мережа економічних районів, створювалися теорії функціонування ТВК і ППК.
Орієнтація на ринкові відносини зберегла за державою функцію управління макропроцесами на рівні реґіонів та економічних районів, а також сприяла формуванню таких структур РПС, у яких, поруч з державними, переважають інші форми власності, а управління територіями здійснюється і на макро-, і на мікрорівнях. Мається на увазі створення зон спільного підприємництва, науково-технологічних зон, реґіональних економічних просторів (проект господарської самостійності східних областей України, Закарпаття, Криму).

1. Визначення основних понять та термінів
Систематизація основних термінів і визначень
Розглядаючи форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил, треба впорядкувати термінологію, що використовується для докладнішого вивчення цих понять. Оскільки йдеться про виробництво, території, продуктивні сили, територіальну структуру тощо, слід розділити ці поняття. Спочатку розглянемо поняття, що визначають зв’язок об’єкта з територією, а потім ті, що стосуються розміщення на тому ж терені виробництва.
Територіальна організація ПС – це просторовий взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.
Розміщення продуктивних сил – це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін «розміщення» виражає конкретне поняття, а саме – приуроченість господарських об’єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке «розміщення» розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС.
Територіальна організація ПС передбачає зв’язки виробництва з природним середовищем та економічні зв’язки. Економічні зв’язки – це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв’язки дедалі ускладнюються.
Класифікація економічних зв’язків характеризується багатоплановістю. Для територіально-виробничого комплексу можна виокремити два типи економічних зв’язків: виробничі та невиробничі. У межах промислового комплексу є такі групи зв’язків:
– зв’язки, зумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);
– матеріально-технічні (постачально-збутові) зв’язки стосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;
– зв’язки за кооперуванням, цебто за спільним виготовленням продукції;
– зв’язки за комбінуванням, цебто за послідовною обробкою сировини.
З реґіонального погляду зв’язки бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.
Залежно від рівня загосподарювання території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва.
Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм суспільної організації виробництва, який спирається на галузевий та територіальний поділ праці.
Більш спрощеним є поняття «розміщення виробництва», цебто географічне поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на Земній кулі. З цим поняттям пов’язане використання природних ресурсів, а також налагодження зв’язків між країнами й реґіонами. Оскільки під розміщенням ПС розуміють «налагодження господарських зв’язків», треба визначити територіальну структуру господарства.
Поняття «територіальна структура господарства» ширше й ближче до поняття «територіальна організація продуктивних сил», а «територіальна організація господарства», що розглядає тільки «територіальну приуроченість її елементів до певної території», включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв’язок.
З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.
Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.
Територіальна структура – це сукупність стійких зв’язків між елементами об’єкта, причому обов’язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, що кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об’єкта). Цими об’єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.
Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію виробництва або промисловості, але оскільки в їхній основі лежить «територія», – вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як за форми територіальної організації виробництва, так і за форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил.
Такі поняття, як-от ТВК, ППК, енерговиробничі цикли, технополіси, більше тяжіють до «виробництва», проте вони завжди функціонально пов’язані з довколишньою територією й розвиваються переважно завдяки їй.
Залежно від рівня концентрації ПС на території та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.
Форми розміщення продуктивних сил – це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов’язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.
Первісними елементами територіальної організації ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території. У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.
Центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні.
Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.
Вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.
Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.
Виробничий комплекс – це поєднання підприємств, об’єднаних виконанням єдиної господарської функції та взаємопов’язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв’язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.
Територіально-виробничий комплекс – це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.
Район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.
Технополіс – це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.
Портово-промисловий комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності.

2. Поняття про територіальний поділ праці. Вплив територіального поділу праці на структуру господарства
Територіальний поділ праці (ТПП) – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжреґіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.
Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.
У межах однієї країни, виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).
Природні умови є об’єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:
1. Генеральний – між країнами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Росії та Японією – за експортом до останньої деревини й кам’яного вугілля. Між Західно-Сибірським економічним районом Росії та Україною – за експортом нафти й газу.
2. Внутрішньорайонний – між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому – його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.
3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й поставки його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію.
4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз’єднані (ловіння риби – переробка – консервування, копчення, соління).
5. Фазовий – одна й та сама продукція (наприклад, фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.
6. Епізодичний – райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.
За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва. 
Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.
Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричинюють спеціалізацію районів.
, (1)
де С – загальний рівень спеціалізації району (реґіону); Р – сукупний суспільний продукт, створений у районі, у вартісному вираженні; РВ – частина сукупного суспільного продукту району (реґіону), що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).
Галузі спеціалізації обраховують за допомогою коефіцієнта локалізації, середньогалузевого відсотка, коефіцієнта виробництва продукції району (реґіону) на душу населення.
Середньогалузевий відсоток обчислюється за формулою
Kd =
,
де n – число галузей у регіоні. Їх може бути будь-скільки : 2-10-15, кожна з них виробляє певний відсоток валової продукції (ВП) та утримує певну кількість робітників (КР). Наприклад, коли галузей 15, то Р = 100% : 15 = 6,67%. Таким чином, до галузей спеціалізації даного регіону належать ті, у яких частка (di) вище середньогалузевого ( тобто 6,67%).
di > Р

Коефіціент душового виробництва (Kd) обчислюється за формулою:
Kd =
,
Де Гр – показник галузі регіону ( валова продукція, кількість робітників, вартість основних фондів); Гк – показник галузі країни; Нр – населення регіону; Нк – населення країни. Ліва частка співвідношення характеризує розвиток галузі в регіоні по відношенню до країни; права – частку населення регіону – до всього населення країни. Коли Кd=1, ці частки однакові, що свідчить про рівномірний, пропорційний населенню розподіл даної галузі у регіоні.
Якщо Kd >1, то означена галузь сконцентрована у регіоні більше, ніж у середньому по країні. Чим більше значення Кd, тим вищий рівень концентрації галузі на території.
Коефіцієнт локалізації (Кл):
Кл =
,
Де Гр- показники галузі регіону ( за ВП, КР, вартістю ОФ); Гк –аналогічні показники для країни; Пр – загальний показник промисловості регіону ( за ВП, КР, вартістю ОФ); Пк – аналогічний показник для промисловості країни.
Ліва частина співвідношення показує частку галузі у промисловому виробництві регіону, права – частку цієї ж галузі у промисловості країни.
Кл =1, коли обидві частини рівні, тобто коли частка галузі у промисловості регіону та країни однакові. Це означає рівномірну концентрацію галузі у регіоні ( наприклад, харчова промисловість).
Якщо Кл >1, то мова йде про вищу, ніж середнє значення, концентрацію промисловості на території ( наприклад, чорна металургія в Донецько – Придніпровському регіоні). І така концентрація тим більша, чим більше значення Кл.
Коефіцієнт міжрайонної товарності дає можливість оцінити потенціал району й точніше визначити його місце в товарообміні:
, (4)
де Ввив.р – вартість продукції даної галузі району (реґіону), що вивозиться за його межі; Ввир.р – загальна вартість продукції, що виробляється у районі (реґіоні).
Для галузей спеціалізації Кл та Кд > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції. Ці коефіцієнти можуть сягати значення Кл > 2, що свідчить про високу товарність даної галузі (наприклад, цукрова промисловість в Україні, бавовництво в Таджикистані тощо).

3. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони
З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжреґіональних проблем, розв’язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.
Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов’язане з реалізацією довготермінових цільових реґіональних проблем.
М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.
Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв’язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.
Таким чином, враховуючи роль і місце ЕПЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п’ять таких типів:
1. ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕПЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим реґіонам України, Західної Європи, Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом.
2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за рубежем: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський – у Росії).
3. ТВК енергетичної промисловості з провідними паливно-енергопромисловими ЕПЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам’яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росії, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький – у США, Донецький – в Україні).
4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕПЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов’язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі – Прикарпатський, за рубежем – Нижньообський, Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський у Казахстані).
5. ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕПЦ.
Останній ЕПЦ увіходить до складу такої форми територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).
Територіально-виробничий комплекс – об’єднання за певною народно-господарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв’язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв’язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.
Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.
Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з’являються додаткові якості.
ТВК – сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:
– тривалості взаємозв’язків і ритмічності виробничого процесу;
– скорочення транспортних витрат;
– раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;
– створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.
На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій:
1. Монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість – перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).
2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Росії).
3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).
Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими.
Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:
а) у стислі терміни треба розв’язати велику реґіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;
б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.
Програмно-цільовими є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування 
Портово-промисловий комплекс (ППК) – це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор’я, взаємопов’язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об’єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв’язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв’язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.
ППК утворюються у контактній зоні «суходіл-море» й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилеглої території, але й акваторії 
Основні типи ППК:
– океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марґанцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв’язки;
– морський (прибережний), пов’язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);
– приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це – освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху, Крайньої Півночі Канади, Аляски США).
В світі існує багато портово-промислових комплексів, як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв’язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.
Найбільшим у світі є ППК на базі Європорту у Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його хінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн–Майн–Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські країни. Спеціалізація цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.
У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.
В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх хінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії).
Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення.
Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне, вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.
На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють. Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.
Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати цього острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів – створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння реґіональному промисловому розвитку.
Науково-технологічна зона – це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.
Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного клімату.
Перша така зона була створена в США неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону – кремнію (Si) і отримала назву «Сіліконова долина». Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові гори, Сіліконова рівнин, Тех-Айленд та інші.
Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв.
Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного реґіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні. 
В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк «Шоссе–128» з виробництва міні-комп’ютерів. Всього в США налічується майже 30 науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та інші.
В Європі вони створені у Великій Британії – навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп’ютерні технології; в Единбурзі; в «коридорі М-4» між Лондоном та Брістолем.
У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще «Дорога високої технології», «Техноузбережжя» та інші.
В ФРН технопарки з’явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший – «Ізар Веллі» на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці.
В Італії найбільшим технопарком є «Новус Ортус» на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.
Країни НІС також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп’ютерів тощо. поріч із столицею Тайваню – Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп’ютерів, біотехнології, напівпровідників. Всього в країнах НІС нараховується понад 10 технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та інших.
Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило. нове місто, в якому запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.
В Японії створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франції – м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.
На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов’язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології.
Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнологічних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму «технополіс». Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.
Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:
– максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;
– сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;
– рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;
– розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.
«Мозковий центр» технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій («ноу-хау»).
У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса – Миколаїв – Херсон, Львів – Івано-Франковськ – Чернівці.
Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5.

4. Основи економічного районування
Економічний район – це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:
– спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);
– комплексність – у широкому розумінні – як взаємопов’язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;
– керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов’язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.
Об’єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.
Основи економічного районування України, – а спочатку це було фізико-географічне районування, – створювалися досить давно. 
Найліпшим географічним описом вважався твір Яна Длуґоша «Хорографія Польського Королівства». На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої був чималий український контингент. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійської науки, – йдеться про Tractatus de duabus Sarmatiis.
З кінця XVI й до половини XVII ст. з’явилося ціле ґроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв. 
Серед засновників районування був І. Кирилов (1689–1737), укладач першого атласу Росії. У праці «Квітучий стан Всеросійської держави» він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686–1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711–1765) запровадив у Росії термін «економічна географія». Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв’язку з природним середовищем. К. Герман (1764–1838) поділив країну на вісім груп губерній: північні, балтійські, губернії біля витоків Волги, біля Середньої Волги – західні й східні, – Білої Русі, Литви, Малої Русі, степові й Сибір.
1842 року з’явилася «Економічна карта» для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість «країв», що їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід), 2) промисловість взагалі (Підмосков’я), 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви), 4) промисловість гірничозаводська (Урал), 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Росії), 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).
П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що «для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна». На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.
У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв’язку з планом «ГОЕЛРО». Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади – економічна та енергетична, а зв’язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.
Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду «економічної цілісності», що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.
Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.
Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв – енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК – здатність формувати економічний район, ЕВЦ – спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.
Після здобуття Україною незалежності, її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів. В розділі 8 наводиться ділення України на п’ять економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій – 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів.
Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.
Німеччина. Адміністративний поділ визначає землі, в основі економічного районування країни – 8 районів. Іноді до складу економічного району входить одна адміністративна одиниця (Південно-Східний район – це територія Баварії), частіше до складу району входить кілька земель.
1. Рейнсько-Вестфальський. Головне місто –Кельн.
2. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, рибальство, автомобілебудування, сільське господарство). Головне місто – Гамбург.
3. Південно-Західний район (спеціалізація: машинобудування, автомобілебудування, точна оптика, легка й харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто – Франкфурт.
4. Південно-Східний район – Баварія (спеціалізація: транспортне машинобудування, електротехніка, харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто – Мюнхен.
Після приєднання НДР до ФРН у складі Німеччини з’явилися Східні землі, що нараховують 4 економічних райони:
5. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, хімічна промисловість, м’ясо-молочне тваринництво, вирощування картоплі). Головне місто – Росток.
6. Центрально-Приодерський район (спеціалізація: нафтопереробка, металургія, електротехніка, електроніка й приладобудування; у сільському господарстві – свинарство, вирощування жита й картоплі). Головне місто – Берлін.
7. Центрально-Приельбський район (спеціалізація: видобуток вугілля, електроенергетика, хімічна промисловість, важке машинобудування, у сільському господарстві – вирощування пшениці, цукрового буряка, м’ясо-молочне тваринництво). Головне місто – Лейпциґ.
8. Південний район (спеціалізація: машинобудування, текстильна промисловість, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість, точна механіка й оптика; у сільському господарстві – племінне тваринництво, свинарство, вирощування великої рогатої худоби. Головне місто – Хемніц.
Франція складається з 96 департаментів та низки округів. Є 7 великих економічних районів (Паризький, Північний, Східний, Ліонський, Західний, Південно-Західний, Середземноморський). Вони, у свою чергу, поділяються на 22 економіко-планувальних райони (наприклад, Лотарингія, Бургундія, Бретань тощо).
США адміністративно поділяються на 50 штатів і федеральний округ Колумбію. Є такі економічні райони: Захід, Середній Захід, Північний Схід, Північ і Південь; кожний з них має ще й дрібніший поділ.
Японія адміністративно поділяється на 47 префектур (включно з трьома міськими – Токіо, Осака, Кіото). Хоккайдо має 14 областей. Разом налічується 10 економічних районів: Південно-Західні райони, Центральна Японія, Північна Японія тощо.
Бразилія адміністративно складається з 23 штатів, 3 територій та 1 федерального округу. Є 5 економічних районів: Південно-Східний (промисловий), Південний (аграрний), Північно-Східний (плантаційного господарства), Центральнозахідний (м’ясного тваринництва), Північний (Амазонія – рибальства й збирання каучуку, лісової промисловості).

<< Лекція 1. Предмет, методологія та завдання курсу. Закономірності, передумови та принципи РПС
Лекція 3. Передумови розміщення продуктивних сил  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)_ Зміст