Частина 2
Механізм функціонування ТНК

Розділ 5
Теорії прямого іноземного інвестування і ТНК

5.2. Альтернативні пояснення суті та причин прямого іноземного інвестування
Незважаючи на домінування визначення суті прямих закордонних інвестицій як інвестицій, що реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу, в економічній науці існують і інші тлумачення. Через недосконалість їх не використовують часто, однак в окремих випадках, передусім коли здійснюється багатофакторний аналіз причин міжнародного інвестування, вони використовуються активно. Найчастіше беруть до уваги два пояснення. Перше пояснює прямі інвестиції як наслідок поліпольної конкуренції через яку окремі фірми цілком випадково опиняються на іноземних ринках. У такому трактуванні інвестиції постають як похідна від дії суто об'єктивних сил - сил ринку. Суб'єкт процесу - компанія, що приймає рішення про інвестування, - залишається за межами визначення. У цьому - однобокість пояснення. Процес прямого інвестування не є простим або випадковим. Заснування іноземних філій і здійснення успішної діяльності - результат складної комплексної роботи компанії. Оскільки місцеві фірми вже з самого початку мають безперечні переваги перед ТНК, для кожної компанії, що прагне до інвестування за кордон, прийняття рішення базується на свідомому аналізі власних потенцій і обґрунтуванні майбутнього ефекту від виходу на іноземний ринок інвестицій. Тому процес прямого інвестування не можна визначати як об'єктивний. Його суть у тому, що він об'єктивно зумовлений.
Друге пояснення прямих іноземних інвестицій є суто фінансовим: прямі іноземні інвестиції - це форма міжнародних потоків капіталу, які базуються на відмінностях у ставках доходу та ризику в різних країнах. У чому недосконалість такого твердження? Дохід і ризик дійсно беруться компанією до уваги, коли приймається рішення стосовно здійснення нею прямого іноземного інвестування. Однак це обмежений підхід. Він не пояснює, як пряме іноземне інвестування пов'язане зі встановленням управлінського контролю за іноземними підприємствами. Якщо проблема полягає лише у переведенні капіталу з однієї країни до іншої з метою отримання доходу за вищою ставкою, то міжнародні портфельні інвестиції можуть виконати це завдання краще, ніж пряме інвестування фірмами, основним бізнесом яких є виробництво і маркетинг.
В альтернативних поясненнях причин, що спонукають до прямого іноземного інвестування, вчені відійшли від моделей поліпольної конкуренції. В основу їх пояснень покладено поєднання прямого іноземного інвестування з конкретним типом ринкової влади. Відтак набули поширення два підходи: підхід С. Хімера і теорія привласнення.
Головна ідея Стівена Хімера, викладена у книзі "Міжнародні операції національних фірм: Дослідження прямих іноземних інвестицій", - поєднання вчення про прямі іноземні інвестиції з класичними моделями недосконалої конкуренції на товарних ринках. За С. Хімером, прямим іноземним інвестором є монополіст або олігополіст (що трапляється частіше) на товарних ринках. Причина інвестування в іноземні підприємства - послаблення конкуренції та захист своєї ринкової влади.
Підхід С. Хімера пояснює досить поширену серед ТНК стратегію "захисного інвестування". Багато компаній засновують закордонні підприємства, які не є прибутковими, з метою обійти своїх основних конкурентів на закордонних ринках. Так, "Кока Кола" може створити іноземну філію лише тому, що коли вона цього не зробить, то це зробить "Пепсі Кола". "Форд" та "Дженерал Моторз" заснували підприємства зі збирання автомобілів у країнах третього світу, щоб не допустити один одного на ці ринки. Хоча таке "захисне інвестування" значною мірою нагадує звичайну конкуренцію, С. Хімер досить переконливо розглядає це явище як олігополістичну поведінку, яка втілюється у короткострокову конкуренцію між невеликою кількістю господарюючих суб'єктів для завоювання ринкової влади.
Вплив на конкуренцію через "захисне інвестування" породжує щонайменше дві важливі проблеми. По-перше, якщо припустити, що прямі іноземні інвестиції, як вважає С. Хімер, насправді знищують конкуренцію на товарних Ринках, то уряди відповідних країн повинні бути готові їх контролювати. Отже, проблема перша: будь-який монополіст чи олігополіст, який прагне захистити свою ринкову владу, вступає у суперечність з національними інтересами країни, яка приймає його капітал. Наприклад, дочірнє підприємство англійської компанії з виробництва паперу, розташоване в Сінгапурі, може за вказівкою материнської компанії не продавати продукцію до Австралії та Індії, ринки яких приносять великі прибутки тамтешнім дочірнім підприємствам. Уряд країни-реципієнта, тобто уряд Сінгапуру, може розцінити ці дії як такі, що суперечать його інтересам, і вплинути на діяльність материнської компанії, змусивши її або не обмежувати конкуренцію, або залишити Сінгапур і звільнити місце для інших інвесторів, які активно експортуватимуть із Сінгапуру.
Проблема друга: "захисне інвестування" спричиняє певні додаткові витрати. Зарубіжний підрозділ ТНК буде схильний до лобіювання у місцевому уряді певних захисних заходів, наприклад, запровадження імпортних обмежень на папір. Сінгапурський підрозділ .англійської компанії отримає від цього додаткові прибутки, а країна-реципієнт програє, оскільки на ринку створиться монополія іноземного виробника.
Таким чином, підхід С. Хімера спрямований не лише на визначення причини прямого іноземного інвестування, а й на з'ясування проблем, які можуть його супроводжувати.
В теорії привласнення основні переваги, якими володіє фірма та які зумовлюють існування прямих іноземних інвестицій, не таять у собі загрози конкуренції на товарних ринках, які розглядає С. Хімер. Вихідним у теорії привласнення є положення, що компанія має здійснювати інвестування для розвитку досконалого управління, отримання якісної інформації про покупців, використання нових технологій і створення кращих продуктів. Головна проблема компанії в цьому випадку - отримання відповідного прибутку на інвестиції та продовження інвестування для постійного поглиблення специфічних для цієї фірми переваг. Величина прибутку, який фірма може отримати, обмежується конкуренцією з боку інших компаній, представлених на цьому товарному ринку. Кожна компанія намагається створити й використати власні специфічні переваги. Реалізація таких переваг є ядром теорії.
Специфічні для компанії переваги змушують її здійснювати пряме іноземне інвестування з тих самих причин, з яких вона будує "вдома" власні виробничі потужності. Питання "чи інвестувати за, кордон" є міжнародним аспектом проблеми щодо розмірів фірми (виробляти чи купувати; придбати у власність чи орендувати тощо). Для отримання потенційних доходів від своїх переваг компанії нерідко вигідніше встановлювати контроль за виробництвом і мати підприємство у своїй власності: за відсутності жорсткого контролю й розподілу іноземного підприємства між кількома власниками специфічні для фірми, переваги можуть бути втрачені. Наприклад, коли компанія володіє виключною інформацією щодо організації та контролю за певними технологічними процесами, то поділ контролю між кількома власниками неминуче призведе до зниження ефективності та якості. Якщо компанія розкриє свою інформацію для партнерів у країні-реципієнті, ці знання можуть бути використані для конкуренції з самою компанією.
Теорія привласнення визнана як така, що має більшу силу передбачення порівняно з підходом С. Хімера. її відносно сильні сторони полягають у тому, що вона передбачає комплексне тлумачення цілей прямого іноземного інвестування і проблем, які постають з їх реалізацією. Цілями, що одночасно трактуються як причини інвестування, пропону-ється динамічний розвиток галузей високих технологій. Це теоретичне припущення обґрунтоване практикою функціонування ТНК. Прямі іноземні інвестиції тяжіють до високотехнологічних галузей, оскільки їх залежність від комплексу навичок і знань приносить фірмам додатковий прибуток від прямого контролю за всіма іноземними філіями. Проблеми у транснаціональної компанії виникають у тому разі, коли стає складно гарантувати, що всі доходи від технологічних переваг будуть отримані безпосередньо компанією. З огляду на це, якщо компанія сумнівається в тому, чи вдасться їй зберегти ефективний контроль за своїми іноземними філіями, вона утримається від інвестицій у виробництво.
Теорія привласнення має також відмінне від теорії С. Хімера політичне значення. Вона наголошує на виробничій природі більшості специфічних для фірми переваг, надаючи перевагу політиці, яка або не втручається у процес прямого іноземного інвестування, або за допомогою сприятливого державного економіко-правового режиму позитивно впливає на нього. Відповідь На питання, "яка політика є більш доцільною: політика невтручання чи преференційна політика", залежить від того, якою мірою компанія здатна привласнити результати інвестування у виробництво. Якщо вона спроможна зробити це, уряду приймаючої країни варто здійснювати політику невтручання. Якщо компанія неспроможна привласнити результати інвестування, уряд, зацікавлений в отриманні інвестицій, має здійснювати преференційну політику, спрямовану на підтримку прямого інвестування.
Отже, альтернативними причинами прямого іноземного інвестування є, по-перше, прагнення компанії до зменшення конкуренції та захисту своєї ринкової влади, які породжують "захисне інвестування", по-друге, наявність у компанії специфічних переваг, що формуються передусім у результаті опанування високотехнологічним виробництвом і реалізуються через привласнення результатів інвестування.