Частина IX. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ В КРАЇНАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Розділ 46. Четверта класична ситуація: формування новітніх напрямів світової економічної теорії.
§ 1. Пошуки нової класичної ситуації в останній третині XX ст,: загальне і специфічне
§ 2. "Неокласичне відродження" і монетаризм
§ 3. Теорія раціональних сподівань - радикальний варіант "неокласичної революції"
§ 4. Економіка пропозиції
§ 5. Неоінституціоналізм - пошуки альтернативи пануючої ортодоксії

Розділ 46
ЧЕТВЕРТА КЛАСИЧНА СИТУАЦІЯ: ФОРМУВАННЯ НОВІТНІХ НАПРЯМІВ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
§ 1. Пошуки нової класичної ситуації в останній третині XX ст.: загальне і специфічне
До початку 70-х років економічна теорія існувала і .розвивалась в умовах третього класичного стану. Він не виключав наявності інших, периферійних напрямів в науці, свободи творчості і крити-ки пануючої ортодоксії. Пробним каменем для економістів стало їх відношення до кривої Філліпса (1958), яка показувала існування стійкого і передбачуваного оберненого зв'язку між рівнем безро-біття і рівнем інфляції. Звідси виводився і альтернативний взаємо-зв'язок між цими показниками: високі темпи інфляції повинні су-проводжуватися низьким рівнем безробіття і навпаки.

У 1968 р., коли кейнсіансько-неокласичний синтез був ще досить непохитним, відомі американські вчені М. Фрідмен та Е. Фелпс під-дали сумнівам криву Філліпса. Вони стверджували, що емпіричний взаємозв'язок між безробіттям та інфляцією щезне, якщо на ньому намагатимуться будувати економічну політику. М. Фрідмен і Е. Фелпс доводили, що рівноваговий, або природний, рівень безробіття визна-чається пропозицією праці, попиту на неї, оптимальним часом по-шуків роботи та іншими мікроекономічними факторами, а не се-реднім темпом зростання грошової маси.
Світова економічна криза 1974-1975 рр. супроводжувалась зрос-таючою високою інфляцією разом із зростаючим безробіттям та падінням виробництва.'Такий хід подій спростував один із основ-них постулатів кейнсіанської економічної теорії, згідно з яким інфля-ція і безробіття - взаємовиключні явища.
Так, у США в 1970-1975 рр. інфляція і безробіття були при-близно на однаково високому рівні. Межі коливання середньоріч-них темпів зростання інфляції становили 5,7-9,1 відсотка, а безро-біття - 4,9-8,5 відсотка. Подібне становище було типовим і для інших країн - членів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).
Неокласики значно применшують або й заперечують сприятли-вий вплив кейнсіанського макроекономічного регулювання на ста-білізацію сукупного попиту і підтримання зайнятості в повоєнний період. Разом з тим віра в ефективність механізму макроекономіч-ного регулювання була значно підірвана в зв'язку з рядом невирі-шених проблем (структурне безробіття, взаємосуперечливість мети підтримання рівноваги платіжного балансу і повної зайнятості, дес-табілізуючий вплив часових лагів, невизначеність регулюючого впли-ву окремих інструментів, стагфляція тощо). Уразливість кейнсіансь-кої теорії була обумовлена також тим, що в ній принижувалась роль змін грошової маси, грошово-кредитної політики як засобу регулювання кон'юнктури.
Отже, в кінцевому підсумку комплекс причин призвів до кон-статації кризи пануючої ортодоксії (кейнсіанства) і чергового пере-осмислення та переоцінки економічних теорій і програм держав-ного макроекономічного регулювання в країнах розвиненої ринко-вої економіки. "Більше не існувало консенсусу, що кейнсіанська модель є надійним орієнтиром при формуванні політики, спрямо-ваної на усунення розриву між потенційним і фактичним рівнем виробництва" (Дж. Стейн).
Особливо значних змін зазнала західна економічна теорія в 70- 80-ті роки XX ст., насамперед під вирішальним впливом змін умов соціально-економічного розвитку ринкового господарства. Всі на-прями економічної думки збагатилися новітніми теоріями: неокла-сика - монетаристськими, пропозиції, суспільного вибору, ра-ціональних сподівань тощо; неокейнсіанство - фінансової неста-більності, ендогенності пропозиції грошей, імпліцитних (неявних, неписаних) контрактів, пошуку ефективної заробітної плати, інсай-дерів - аутсайдерів та ін.; неоінституціоналізм - індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства, трьох хвиль ци-вілізації тощо; неолібералізм - екологічно спрямованого соціаль-ного ринкового господарства тощо. Зросло розшарування, "розми-вання" всередині кожного з напрямів. Ще більше посилилась взаємна
опозиція між ними, відцентрові (дезінтеграційні) процеси. Проте разом з тим кожний із наведених вище напрямів продовжує збері-гати свої докорінні напрямоутворюючі ознаки. Прибічники неокла-сики, як і раніше, твердять про тенденцію розвинутої ринкової еко-номіки до рівноваги, стабільності, оптимального використання ре-сурсів завдяки конкуренції, гнучкості цін і заробітної плати, стиму-лам і доходам. Прихильники неокейнсіанства, навпаки, виходять з того, що в розвиненій ринковій економіці існують корінні причини, які здатні викликати відхилення від стабільності та повного вико-ристання ресурсів, тому необхідне активне втручання держави в господарське життя. Їх об'єднує спільна мета - спростувати нео-класичну систему, довести до кінця розпочату Кейнсом революцію в економічній теорії, створити новий синтез макро- і мікроекономіки.
§ 2. "Неокласичне відродження" і монетаризм
Процес руйнації попереднього класичного стану і пошуків ново-го консенсусу отримав в західній літературі назву "неокласичного відродження", або "неоконсервативної контрреволюції". Дійсно, в основі його лежить висунення на перший план і подальший розви-ток неокласичного напряму з його обгрунтуванням тільки ринко-вих механізмів регулювання економіки. Проте такий поворот по-дій - це не просто збіг традиційних постулатів і висновків неокла-сичної ортодоксії з економічною кон'юнктурою 70-80-х років. Особливості сучасного етапу НТР, інтернаціоналізації господарських відносин, а також кардинальні зрушення в соціальній структурі розвинених країн ринкової економіки, безсумнівно, стимулювали процес переосмислення і певного перегляду застарілих уявлень неокласики, розробки нових теорій.
Процес "неокласичного відродження" включав такі основні еле-менти, просякнуті ідеями докейнсової економічної теорії.
1. Реституцію (відновлення) монетаризму, яка означала повер-нення мікроекономіці її вирішального місця в економічній теорії.
2. Розробку та уточнення теорії сподівань, вихід із визнання раціональності поведінки господарських агентів.
3. Поширення принципів індивідуалізму на процес прийняття урядових рішень (теорія суспільного вибору).
4. Подальшу лібералізацію економічного життя і політики в ме-жах теорії і практики економіки пропозиції, соціального ринково-го господарства.
Ядро економічного неоконсерватизму становить монетаризм як досить суперечлива амальгама положень ряду відомих шкіл і тео-рій (зокрема, маржиналізму, кількісної теорії грошей, концепцій австрійської і чиказької шкіл). У літературі вказується на значні розбіжності в розумінні змісту і цілей монетаризму як його прибіч-никами, так і противниками. "Навіть ті, хто вважає себе монета-ристами, розходяться в думках з приводу точного змісту доктрини, яку вони сповідують" (Р. Селден). В найбільш широкому смислі під монетаризмом розуміють всі економічні доктрини, які надають особ-ливого значення ключовій ролі грошей і пов'язані з розробкою кредитно-грошової політики, спрямованої на регулювання грошо-вої маси в обігу. "Монетаризм розуміємо як сполучення двох при-нципів: 1) "гроші мають значення", іншими словами, зміни в кре-дитно-грошовій сфері чинять домінуючий вплив на загальну госпо-дарську кон'юнктуру; 2) центральні банки можуть регулювати за-гальну кількість грошей, що обертаються" (Р. Селден). Саме такі концепції регулюючого впливу на відтворювальні процеси через сферу грошового обігу реалізуються у 80-90-х роках у різних фор-мах і з різною часткою успіху в господарській політиці США та ряду інших розвинених країн Заходу. Однак необхідно підкресли-ти, що "монетаристська контрреволюція" - це зовсім не раптова і несподівана відповідь на стагфляцію 70-х років або реакція на кри-зу кейнсіансько-неокласичного синтезу. Монетаризм має власну історію, глибоке коріння і яскраво виражені особливості в еконо-мічній науці, а його основоположні принципи тією чи іншою мі-рою постійно присутні або враховуються в різних програмах регу-лювання економіки.
В основу сучасних монетаристських концепцій покладено тра-диційну кількісну теорію грошей, ідейні витоки якої відносяться ще до XVII ст. Вона розроблена в працях таких видатних теорети-ків грошей, як Р. Кантільон, Д. Юм, Г. Торнтон, Д. Рікардо, А. Мар-шалл, І. Фішер та ін. "Те, що ми звикли називати кількісною тео-рією грошей, - пише визнаний основоположник монетаризму, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) М. Фрідмен, - ... тепер називається монетаризмом". Відповідно до цієї теорії ціни товарів і вартість грошей встановлюються лише на ринку, де рі-вень товарних цін буде тим вищий, чим більша кількість грошей в обігу і, отже, нижча їх купівельна спроможність.
Новітній етап в розвитку монетаризму розпочався наприкінці 60-х - на початку 70-х років. В умовах стагфляції монетаристи і їх противники зосередили увагу на розробці моделей процесів, які відбувалися в кредитно-грошовій сфері.
Спостерігається чітке розмежування сучасного монетаризму з основними постулатами кейнсіанської теорії і політики, що здій-снюється по таких лініях:
1. Реабілітація закону Сея, в результаті якої кейнсіанство, що орієнтується на управління сукупним попитом, повинно поступи-тися місцем теорії, яка орієнтується на пропозицію.
2. Монетаристська критика активного втручання держави в еко-номіку зовсім не означає принципового заперечення державного втручання в процес відтворення, а пов'язана з критикою конкрет-ної економічної політики. (В цьому випадку йдеться про політику, засновану на кейнсіанських методах регулювання ринкової еконо-міки.)
3. Вихваляння приватного підприємництва, безмірного його під-несення як двигуна економічного розвитку.
4. Монетаристська політика регулювання грошової маси як го-ловний інструмент управління економікою.
В цілому монетаристи з інших позицій, ніж кейнсіанці, підхо-дять до аналізу проблеми впливу грошей на економіку. М. Фрідмен вважає неправильним постулат постійної швидкості обігу грошей. На його думку, вона є функцією ряду ключових економічних змін-них, які не брались до уваги кейнсіанцями. Останні ж розглядають фрідменівське трактування кількісної теорії грошей як спробу більш витонченої модифікації кейнсіанської концепції переваги ліквідності.
На противагу кейнсіанській фіскальній політиці монетаристи пропонують різні заходи щодо регулювання грошової маси в обігу як головної форми державного регулювання економіки. На почат-ку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою з тим, щоб щорічно збільшувати її на декілька відсотків. При цьому М. Фрідмен і його прихильники з чиказької школи виходили з передумов, згідно з якими розширен-ня процесу відтворення в довготерміновому періоді відбувається нібито з приростом грошової маси в обігу. Звідси вони вважають можливим зробити висновок про те, що збільшення грошової маси, яке регулюється Центральним банком, неминуче супроводжується економічним зростанням.
По суті головна функція монетаризму полягає в тому, щоб під-порядкувати економічну теорію практичним завданням держави, щоб політика в галузі грошового обігу більшою мірою відповідала потребам держави і господарюючих суб'єктів у збільшенні грошо-во-кредитної маси в конкретних умовах перманентної інфляції,
Очевидно, що "монетаристська революція" пов'язана не лише з активізацією політики регулювання грошового обігу. Її необхідно розглядати в більш широкому політико-економічному контексті. При такому аналізі специфічно монетаристських уявлень про регулю-вання сучасної ринкової економіки виразно проявляється їх глибо-ко консервативний характер, відвертий захист інтересів підприєм-ців в отриманні максимального прибутку. Монетаристи рішуче ви-ступають за згортання соціальних програм, припинення виплати державних пенсій тощо. Тут легко виявляється антипрофспілкова, антиробітнича спрямованість. Відстоюючи ідеї свободи вибору у своїх працях, М. Фрідмен та інші провідні теоретики монетаризму (Ф. Кейген, К. Бруннер, Д. Лейдлер та ін.) часто забувають вказу-вати ціну, яку доведеться за це заплатити суспільству, і позбавля-ють людей можливості зробити дійсно вільний, незалежний вибір, відокремити ілюзії від реалій.
§ 3. Теорія раціональних сподівань - радикальний варіант "неокласичної революції"
Важливу складову частину неокласичного напряму становить теорія раціональних сподівань (ТРС). В літературі вона має також назву теорії макрораціональних сподівань (Ф. Модільяні), нової класичної школи ("новокласики"), відгалуження монетаризму з ра-ціональними сподіваннями (Дж. Тобін), школи Р. Лукаса Т. Сар-джента - Н. Уоллеса (К. Хувер) та ін. Всі назви так чи інакше відбивають різні риси теорії - від її провідного персонального складу до гіпотези про раціональний характер сподівань агентів господа-рювання.
Поняття "раціональні сподівання" вперше запропонував амери-канський економіст Дж. Мут ще в 1961 р. Однак його значення для теорії стабілізаційної політики було з'ясовано лише через десятиліт-тя, після виходу в світ статті Р. Лукаса "Сподівання і нейтральність грошей" (1972). В ній вперше були викладені положення ТРС. За-гальні причини появи ТРС ті самі, що й у випадку інших сучасних теорій неокласичного напряму. Проте існувала і важлива специфіч-на причина, а саме - безпосередня реакція на "недостатню ради-кальність" монетаризму. В рамках моделі Фрідмена - Фелпса гро-шова і фіскальна політика не чинить впливу на довготерміновий рівноваговий рівень безробіття або реального виробництва, але може мати короткотерміновий ефект. Така модель виходить з того, що якщо подібний ефект дійсно існує, то не слід ігнорувати його роль для короткотермінових стабілізаційних заходів. Стверджується, що довгочасна рівновага в реальному господарстві ніколи не досягаєть-ся і що всі ми завжди живемо в світі короткотермінових процесів.
Представники ТРС піддають критиці такий підхід, виступають за "чистоту" класичної теорії, проти певної непослідовності М. Фрід-мена і його прихильників, їх поступки посткейнсіанцям у вигляді визнання можливостей короткотермінового впливу урядових захо-дів на стан виробництва і зайнятості. З цією метою теоретики "но-вокласики" запропонували замість теорії адаптивних сподівань М. Фрідмена теорію раціональних сподівань.
У рамках моделі Фрідмена - Фелпса уряд може контролювати безробіття лише тоді, коли темп поточної інфляції відхиляється від сподіваного темпу. При умові раціональності сподівань подібні від-
хилення не можуть виникнути, крім випадків, коли органи влади примудряються якимось чином здійснювати цілком непередбачу-вану грошову (або в межах кейнсіанських традицій - фіскальну) політику. Тому ТРС розглядається як альтернатива можливому монетаристсько-посткейнсіанському синтезу, як варіант відновлення неокласичних принципів на новій основі, очищення від будь-яких натяків на державне втручання - навіть у вузьких межах монетаристських антиінфляційних заходів або податкової політики в дусі "економіки пропозиції".
З одного боку, існує тісний генетичний зв'язок ТРС з монета-ризмом. Його визнають і самі представники ТРС. Значна частина відомих представників інших напрямів економічної теорії (Дж. То-бін, Ф. Хан, Н. Калдор) взагалі вважають ТРС відгалуженням моне-таризму, згідно з яким гроші нейтральні як в довготерміновому, так і в короткотерміновому періоді. Проте, з другого боку, ТРС має ряд особливостей, які обумовлюють її суть як варіанта "неокласичної
революції".
В основу ТРС покладені три фундаментальні передумови:
1) раціональний характер формування сподівань господарських агентів, згідно з яким останні ефективно і цілеспрямовано вико-ристовують усю наявну інформацію для прогнозування майбут-нього розвитку кон'юнктури і грунтують на цих сподіваннях свої рішення;
2) гнучкість ставок заробітної плати і цін, а також швидке (прак-тично миттєве) їх пристосування до змін попиту і пропозиції;
3) високий ступінь конкурентності ринків (товарів і економічних ресурсів) і їх здатність швидко та повністю "розчищатися" від над-лишків, в результаті чого для системи характерний стан постійної рівноваги (В. М. Усоскін, Л. Харріс, К. Р. Макконнелл, С. Л. Брю).
Звідси робиться висновок: ТРС - більш радикальна атака на стандартну (тобто традиційний кейнсіансько-неокласичний син-тез.- Авт.) макроекономічну теорію, ніж монетаризм (Р. Дорн-буш, С. Фішер).
Представники ТРС стверджують, що попередні концепції (в тому числі і ортодоксальні монетаристські) мають передумовою систе-матичний "обмін" господарюючих агентів, а це суперечить осно-вам раціональної поведінки в ринковій системі. Економічний інди-від не лише пасивно пристосовується до минулого досвіду, а й ак-тивно використовує величезний обсяг наявної поточної інформації, насамперед прогнози відносно урядових заходів, для більш точного передбачення наступних тенденцій господарського розвитку. Об-разно кажучи, він діє як досконалий комп'ютер. В умовах форму-вання сподівань учасників господарського процесу на "раціональ-ній" основі урядові заходи, спрямовані на "обман" населення, зокрема розрахунок на несподіване прискорення інфляції, не можуть мати успіху. Вони будуть "розшифровані" і випереджені відповід-но діями господарських суб'єктів.
Висновок представників ТРС полягає в тому, що грошово-кре-дитна і фіскальна політика неефективна не лише в довготерміно-вому, айв короткотерміновому періоді. Вони вважають, що дис-кретна стабілізаційна політика скоріше посилює, ніж пом'якшує циклічні коливання (виникнення останніх приписується "недоскона-лій інформації"). У зв'язку з цим вона повинна бути усунена на користь принципу "правил політики", тобто на користь дотримання правил монетарної політики. Як слушно зауважує Л. Харріс, це по-ложення має давні традиції в монетаристський думці, хоч до 70-х років для його обгрунтування не застосовувалась схема раціональ-них сподівань.
1 Головну ставку прибічники ТРС роблять на відродження віри у можливості і ефективність раціональної поведінки господарських суб'єктів на основі раціональних сподівань.
Однак чимало вчених піддають ТРС гострій критиці. Вона зво-диться до кількох основних заперечень.
По-перше, сумнівна передумова ТРС про те, що господарські агенти добре обізнані із способом функціонування економіки і майбутніми результатами економічної політики держави.
По-друге, існують відмінності в наявній інформації урядових органів і господарських агентів. Економічна політика уряду може сприяти виникненню відмінностей між фактичним і сподіваним темпом інфляції навіть у випадках систематичного зв'язку її (полі-тики) з попередніми подіями, адже розуміння цих подій і власних рішень урядовими органами відрізняється від аналогічних уявлень господарських суб'єктів. ,
По-третє, навіть при умові рівномірного розподілу всієї інфор-мації немає підстав для обгрунтованих тверджень про раціональ-ність сподівань. Вони можуть формуватися як адаптивні.
По-четверте, нереалістичне допущення про високий ступінь конкурентності всіх ринків і миттєве (або хоч би швидке) присто-сування їх до зміни ринкових умов. Ціни і ставки заробітної плати негнучкі.
По-п'яте, виходячи з нереалістичного припущення про швидке і повне пристосування ринків, ТРС не може переконливо пояснити причини існування загальних економічних криз і високих рівнів безробіття.
По-шосте, на противагу твердженням прихильників ТРС існує достатньо свідчень про реальний вплив активної державної еконо-мічної політики на рівень виробництва і зайнятості. Кінцеві оцінки ТРС неоднозначні. З одного боку, стверджується, що в нинішній
момент переважна більшість економістів не згодна з ТРС. Звер-тається також увага на малий практичний ефект ТРС. З другого боку, підкреслюється наукове значення і з певними застереження-ми, перспективність ТРС. Автори відомого підручника "Макроеко-номікс" професори Р. Дорнбуш та С. Фішер пишуть: "Може мати місце революція раціональних сподівань. Проте якщо навіть вона досягне успіхів, то буде багато в чому спиратися на існуючу струк-туру макроекономічної теорії. І навіть якщо вона радикально не переформує макроекономічну теорію, то все ж таки призведе до серйозних змін в розумінні формування сподівань і процесу еко-номічної політики. На додаток вона дасть поштовх новій роботі в галузі мікрооснов, заробітної плати і визначення цін". Відносно відсутності теперішнього загального визнання доречності ТРС про-фесори Р. Макконнелл і С. Брю застерігають, що нові ідеї, які спо-чатку здаються нереалістичними і революційними, мають здатність стати з часом правдоподібними і загальноприйнятими. Отже, оста-точна оцінка ТРС залишається відкритою, ставка зроблена на плин часу.
§ 4. Економіка пропозиції
Серед теорій, що мають. неокласичний напрям, помітне місце займає теорія економіки пропозиції, або економічна теорія, орієн-тована на пропозицію. З іменами її родоначальників - американ-ських вчених А. Лаффера, Р. Манделла, П. Робертса, Рутледжа, жур-налістів Дж. Гілдера і Д. Ванніекі, конгресмена Дж. Кемпа - нероз-ривно пов'язана консервативна трансформація бюджетно-фінан-сового регулювання економіки США.
Відношення до цієї теорії в сучасній літературі неоднозначне. Одні західні дослідники, як, наприклад, Я. Шісслер (ФРН), зводять її в ранг економічної філософії американського консервативного руху. Інші розглядають її як черговий міф, що поширюється й рек-ламується засобами масової інформації і вимагає до себе обереж-ного відношення в силу своєї схематичності й дуже спрощених підходів. Так, американський дослідник неоконсерватизму К. Бун-нер взагалі вважає, що ніякої економіки пропозиції немає, бо еко-номічна наука протягом всієї своєї історії завжди займалась дослі-дженнями пропозиції і попиту залежно від руху цін виробництва і зайнятості. Однак за повоєнний період у зв'язку з розвитком кейн-сіанської макроекономічної теорії ослабло значення динаміки про-позиції або вона взагалі не бралась до уваги. Нині йдеться про відновлення вже давно детально розробленого аналізу шляхів і можливостей взаємозв'язку сукупних доходів і фіскальної політи-ки якраз через діючі на ринку сили з боку пропозиції.
Р. Дорнбуш і С. Фішер вважають, що відбулася кейнсіанська революція, можлива революція раціональних сподівань, але ніколи не було радикальної революції економіки пропозиції.
Теорія економіки пропозиції була покликана стимулювати еко-номічне зростання за рахунок перерозподілу національного дохо-ду в інтересах середніх і великих власників, виправдати проведен-ня урядових заходів в США, Великобританії щодо скорочення дер-жавних витрат за рахунок соціальних програм. Сучасні прихиль-ники неокласичного трактування закону Сея вважають, що через гнучкість цін, заробітної плати, оподаткування та інших основних елементів ринкове господарство може стихійно саморегулюватися, уникаючи серйозних кризових потрясінь.
На противагу кейнсіанству, яке орієнтоване на ефективний по-пит, прибічники економіки пропозиції вважають, що серцевину економічної політики повинно становити всемірне стимулювання і формування саме пропозиції. Практична реалізація цієї політики передбачає, на думку теоретиків економіки пропозиції, обов'язко-ву наявність таких основних елементів: регулювання грошової маси; усунення державного втручання в економіку, яке ставить перепо-ни для технічного прогресу, вільного інвестування і скорочення податків з метою вивільнення частини прибутків для інвестицій; скорочення витрат (насамперед в соціальній сфері, а також на ут-римання бюрократичного апарату), відмова від витрат на субсидії промисловим підприємствам, розвиток інфраструктури тощо.
Тут особливо помітне взаємодоповнення монетаризму і економі-ки пропозиції. Теоретики монетаризму в своїх рекомендаціях щодо розроблення економічної політики головний акцент роблять на ре-гулюванні грошової маси в обігу. У прибічників економіки пропо-зиції особливе значення має використання податкових інструмен-тів державного регулювання економіки. Вони вважають, що стиму-лювання пропозиції шляхом надання фінансових пільг для приват-них інвесторів автоматично повинно створити необхідний попит і привести, врешті-решт, до оздоровлення ринкового господарства. Отже, теоретики економіки пропозиції пов'язують життєздатність і ефективність ринкового господарства з ініціативою приватного сек-тора, яка, на їх думку, цілком залежить від розмірів податку. Зав-дання будь-якого уряду полягає в тому, щоб знайти оптимальну став-ку оподаткування, яка б забезпечувала максимальні надходження в держбюджет і в той самий час не ослабляла стимули до високої продуктивності.
Подібні дещо ідеалізовані уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність приватного сектора теоретично обгрунтовані з допомогою відомої кривої Лаффера. Вона встановлює гіпотетичне співвідношення між рівнем податкових ставок у відсотках і сумою податкових надходжень у федеральний бюджет. Така залежність, на думку Лаффера, показує, що в "забо-ронній зоні" (а це насамперед ситуація прогресивного оподатку-вання) доходи федерального бюджету все більше знижуються по мірі підвищення податків - у зв'язку із зменшенням заінтересова-ності й ініціативи до інвестування, мотивації до праці.
У США стрижнем реформ на основі теорії економіки пропо-зиції стала зміна федеральної податкової системи (1981-1986 рр.). Загально визнано, що результати державної економічної політики, орієнтованої на економіку пропозиції, досить суперечливі. В ціло-му ж вони на початок 90-х років мали вигляд скоріше позитивний, ніж негативний. Однак на рубежі XIX і XX ст. західному суспільст-ву все ще потрібно довести, що воно зможе ефективно вирішити проблеми бюджетних дефіцитів, державної заборгованості з гли-бокими міжнародними макроекономічними диспропорціями без використання протекціоністських інструментів, на основі теорій нео-класичного напряму.
§ 5. Неоінституціоналізм пошуки альтернативи пануючої ортодоксії
Неоінституціоналізм - це напрям сучасної економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції американського інсти-туціоналізму кінця XIX - початку XX ст. Немарксистські против-ники неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтоване вза-галі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, айв країнах Західної Європи. Це було пов'язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки.
Найбільш відомі представники неоінституціоналізму - У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Шве-ція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.
У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки Неоін-ституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і мен-талітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими.
Визначальна риса неоінституціоналізму - критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система "прийнятна як описання суспіль-ства, яке колись існувало, - вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. - І як відбиття тієї частини економі-ки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною". Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства.
У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погля-ди представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет еконо-мічної теорії зводиться до розподілу обмежених економічних ре-сурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізації за-доволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується широкий підхід, в основу якого покла-дена взаємодія "інститутів". До "інститутів" належать різноманітні категорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприєм-ництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, полі-тичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між господар-ськими агентами в економічній системі.
Таке розуміння предмета дослідження тісно пов'язане з праг-ненням до інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з ві-рою в переваги "міждисциплінарного підходу". Це одна з визна-чальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоін-ституціоналізму.
В дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціона-лісти протиставляють "методологічному індивідуалізму" неокласи-ки (тобто аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослі-дження "колективних дій" і "колективних інститутів" - корпора-цій, профспілок, політичних партій тощо.
Неоінституціоналісти висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіриз-му, особливо статичним характером досліджень. Вони відзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління як сфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: істо-ричний підхід до аналізу економічних явищ та процесів; емпірич-ний, описовий метод дослідження, який спирається на використан-ня широкого статистичного і фактичного матеріалу; розгляд меха-нізму управління як основного застосування економічної теорії.
Статичному підходу представників неокласичного напряму нео-інституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в історичній послідовності. Наголошуючи на "феномені розвитку",
тобто на змінах, що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналіс-ти вивчають динаміку соціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип еволюційного підходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний генетичний зв'язок між історичною школою і неоінституціоналізмом.
Відмітні риси неоінституціонального напряму - критична спря-мованість замість відвертого вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролю замість упередженого за-хисту конкурентної ринкової економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різку соціаль-ну диференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальні і глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові, багатих і бід-них країн тощо). Соціальний контроль над економікою неоінститу-ціоналісти покладають на державне втручання в механізм відтво-рення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодо економічної політики, альтернативної монетаризму і еконо-міці пропозиції. В цілому неоінституціоналісти, як і їх попередни-ки, не виходять за межі реформізму.
Характерна риса сучасного інституціоналізму - всебічна роз-робка різних концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них - концепції індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта та ін.), пост-індустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічному розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільст-ва (Дж. Несбіта) та ін.
У кожній з цих концепцій розглядається взаємодія різних тенден-цій в умовах сучасної НТР, які приводять до трансформації суспіль-ства. На перший план висунуті ті чи інші пануючі аспекти реальності (зростання значення і частки сфери послуг, ролі комп'ютеризованих знань, інформації як особливого ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо).
Оцінки місця, значення і перспектив розвитку неоінституціоналізму в сучасній економічній думці країн ринкової економіки неодно-значні. Пануюча неокласична ортодоксія і ряд відомих істориків економічної теорії фактично ігнорують його як самостійний і пер-спективний напрям сучасної економічної науки. Вони вважають, що інституціоналізм "зник" у 30-і роки XX ст. і не знайшов свого продовження в неоінституціоналізмі. "Не дивлячись на деякі спільні риси, школа "інституціональної теорії" являє собою не більше, ніж легку схильність до відступу від ортодоксальної економічної нау-ки, - пише М. Блауг. - В галузі аналізу "інституціоналістам" не вдалось виконати свою обіцянку і створити життєздатну альтерна-тиву неокласичної теорії. Саме з цієї причини ця течія поступово втратила свій вплив, хоч критика "інституціоналістами" неокласичної ортодоксії часто була цілком обгрунтованою'".
Представники неоінституціоналізму відверто визнають недо-статність позитивної розробки власної теорії як альтернативи неокласиці. Однак вони справедливо вказують на окремі сильні сто-рони неоінституціональної теорії, інтенсивність роботи щодо її подальшого розвитку, перспективи можливої зміни співвідношен-ня напрямів в структурі сучасної економічної думки тощо. В свою чергу, посткейнсіанці підтримують неоінституціоналізм, підкрес-люючи, що він може "очолити нову атаку проти безплідного тео-ретизування" (С. Вайнтрауб). Ортодоксальний марксизм піддає неоінституціоналізм дещо заідеологізованому критичному аналі-зу. Врешті-решт, незважаючи на значну специфіку, взаємовідно-сини неоінституціоналізму та інших напрямів сучасної економіч-ної думки не виходять за межі типової для них подвійної альтер-нативності.
Такими є основні напрями розвитку і досягнення економічної теорії у світлі розвитку західної економічної думки, яка сьогодні знаходиться на передових позиціях у світі.
Розгляд основних напрямів розвитку економічної теорії свідчить, що це динамічна наука, яка відбиває зміни тенденцій в розвитку економічних явищ і процесів, у навколишньому середовищі, світо-вому господарстві та суспільстві в цілому. Динамізм економічної теорії проявляється також у тому, що вона сама не залишається незмінною, а прогресує відповідно до соціально-економічних змін і власних законів розвитку, оскільки еволюція ідей підкоряється внут-рішній логіці, яка не обов'язково відбиває події безпосередньо.
Поняття "класична ситуація і її зміни" дає змогу не лише послі-довно розкрити становлення і динамічний розвиток економічної теорії як самостійної науки, а й виявити довготермінові тенденції цього розвитку. В галузі позитивної економічної теорії, яка має справу з фактами і явищами, такими тенденціями з розвитком рин-кового господарства і продуктивних сил суспільства є еволюційний перехід від переважання однофакторних концепцій цінності, вар-тості до переважання багатофакторних концепцій, зростання зна-чення проблеми попиту і пропозиції; від надання переваги вивчен-ню питань мікроекономіки до надання першочергового значення питанням макроекономіки, а потім - синтезу мікро- і макроекономічних проблем; у вивченні проблем зростання багатства до дослі-
дження ефективного розподілу та використання обмежених еко-номічних ресурсів з метою максимально можливого задоволення людських потреб; від превалювання абстрактно-дедуктивного ме-тоду до сукупності різних методів дослідження з використанням усіх можливих прийомів наукового пізнання, щоб прийти до за-довільного пояснення дійсності, тощо. В галузі нормативної еконо-мічної теорії, яка має справу з оцінними судженнями про стан і цілі економіки, найбільш яскравою тенденцією є зміна відношення до питання про участь держави (уряду) в економічному житті. Під цим кутом зору можна виділити три великі хвилі в становленні та розвитку економічної теорії. Перша - захист і пропаганда актив-ної участі держави; друга - обгрунтування і захист принципу Іаіз-зег іаіге; третя - обгрунтування необхідності активного втручання держави в економіку, розробка його форм та методів, визначення меж.
Зміна класичної ситуації кожного разу супроводжується зміною в структурі економічної думки, появою нової ортодоксії.
Для XX ст., особливо останньої його третини, характерне роз-ширення спектра напрямів і шкіл економічної теорії, його усклад-нення, загострення суперництва між ними за досягнення статусу пануючої ортодоксії. За такий статус продовжується боротьба на-самперед між монетаризмом і різними варіантами неокейнсіанства. Інші напрями, особливо неолібералізм та неоінституціоналізм, зміцнили свої позиції, здобули нових прибічників.
При цьому слід мати на увазі, що до широкого спектра сього-денної неокласики належать, по-перше, неоконсервативні теорії (ця назва відбиває швидше політичне спрямування), до яких належать теорії монетаризму, економіки пропозиції, раціональних сподівань;
по-друге, неоліберальні концепції. Монетаристські моделі еконо-мічного розвитку широко застосовували відповідно до конкретних умов своїх високорозвинених країн такі визначні державні діячі, як Р. Рейган, М. Тетчер, Г. Коль та їх послідовники. Відоме застосу-вання неоліберальних концепцій Л. Ерхардом. Концепції соціальне орієнтованої ринкової економіки з активним втручанням держави в розподіл доходів використовуються в країнах Скандинавії, у Франції, Австрії та ін.
Сьогодення незалежної України нагальне вимагає не просто за-стосування сучасних моделей економічного розвитку, а насампе-ред використання посткейнсіанських та неоінституційних засад, відкоригованих відповідно до конкретних умов і національно-дер-жавних інтересів країни в цілому та превалюючої більшості її насе-лення зокрема. Підкреслимо, що в теперішніх умовах в усьому світі не стоїть питання про відкидання ролі держави в економіці, бо й новітні неокласичні моделі фактично пропонують різні механізми участі держави в економічному житті, виходячи зі ступеня розви-неності країни, її досягнень в науково-технічному прогресі.
Для представників усіх напрямів сучасної економічної теорії характерна переорієнтація на поєднання мікро- і макропідходів до вивчення економічних явищ і процесів.
Провідні представники кожного з основних напрямів сучасної економічної теорії обстоюють точку зору про життєздатність і пер-спективність у майбутньому XXI ст. саме свого напряму. Тим са-мим вони, незважаючи на численні заяви про об'єктивність став-лення до інших напрямів, врешті-решт, демонструють свою певну упередженість. Однак невизначеність майбутнього змушує їх звер-татися до фактора часу як вирішального підтвердження ефектив-ності (чи неефективності) впливу теорії на економічну політику і практику.