Частина VIII. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
Розділ 37. Політика державного регулювання економіки
§ 1. Політика державного регулювання як складова частина господарської системи
§ 2. Концепції макроекономічної рівноваги в системі ринкового господарства як підґрунтя економічної політики
§ 3. Основні функції державного регулювання
§ 4. Національні особливості державного регулювання
§ 5. Основні форми державного регулювання
§ 6. Політика економічного розвитку: державне коригування економіко-соціального розвитку суспільства
§ 7. Зовнішньоекономічна політика держави

Розділ 37
ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
§ 1. Політика державного регулювання як складова частина господарської системи
Високорозвинена ринкова економіка - це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регу-лювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання народного госпо-дарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "не-видимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена еконо-мічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарно-го виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонува-ло безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворен-ня визначали оптимальні пропорції виробництва та його економіч-ну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробницт-ва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвит-ком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало роз-в'язання суперечностей між частковою монополістичною плано-мірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною фор-мою економічних зв'язків у суспільстві;
Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з дер-жавними методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.
В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характери" зується наявністю великої кількості не'лише дрібних і середніх під-приємств, а й великих виробничих комплексів, про "вільну гру" еко-номічних сил не може бути й мови. Щодо діалектики розвитку еко-номіки країн Заходу та еволюції механізму її регулювання американ-ський економіст П. Самуельсон писав, що, .мабуть, Америка XIX ст. підійшла ближче, ніж. будь-яка інша країна, до стану laissezfaire (не-втручання. -Авт.), який Карлейль назвав "анархія плюс констебль". Результатом цього виявилися ціле століття прискореного економіч-ного розвитку та обстановка індивідуальної свободи. Однак це приз-вело також до періодичних економічних циклів, виснаження природ-них ресурсів, які не відновлюються, до бідності й багатства, розкла-ду державного апарату, які переслідують різні Цілі, і часом до витіс-нення монополією саморегульованої конкуренції*.
У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно під-вищилася економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної влади в країні, надає їй можливість використо-вувати норми правового примусу і розпоряджатися значними еко-номічними ресурсами. Вона не лише стала власником багатьох за-водів, земельних ділянок, залізниці, морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими галузями економіки, які потребують для свого розвитку величезних капіталовкладень і найменше орієнтовані на прибуткове функціонування (атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).
У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюд-жет половину валового національного продукту, здійснює до 20 від-сотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контро-лем уряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.
Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес сус-пільного виробництва і висока концентрація останнього модифіку-вали традиційний механізм саморегулювання економіки, різко об-межили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку держав-ного сектора економіки, а також ринкової кон'юнктури.
Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого еконо-мічна система стала високоефективною. Політика державного ре-гулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні про-цеси і небажані відхилення, які періодично переривають і дефор-мують рух економічного циклу.
Економічна політика держави формується свідомо через мере-жу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масо-вої інформації. Важливу роль в цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та "групи тиску". Підприємницькі ор-ганізації, наприклад Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької промисловості. Конфедерація бри-танської промисловості, Конфіндустрія (Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх ви-конанням.
Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами дер-жавної влади. Оскільки в кожній з розвинених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба за лідерство і отримання певних пільг. Наприклад, у США лідерами є групи Морганів, Рок-феллерів, каліфорнійська на чолі з "Бенк оф Америка", у Велико-британії - "Ллойдз", "Барклейз", в Німеччині - групи на чолі з "Дойче банк", "Дрезденер банк" та "Комерцбанк".
"Групи тиску" зародилися у США, сьогодні вони широко вико-ристовуються в країнах Західної Європи та в ін. Вони формуються з метою впливу на офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при розв'язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії інтереси приватного сектора представляють 9 таких груп: в паперовій промисловості - Інститут па-перу, в металургії - Союз виробників чорних металів, у суднобу-дуванні - Техніко-торговельне управління суднобудівників та ін.
Місце політики державного регулювання в господарській сис-темі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються не-змінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регу-лювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалі-зації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.
Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не під-порядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розста-новку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню ве-ликих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток - забезпе-чення безперервності процесу відтворення національного госпо-дарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.
§ 2. Концепції макроекономічної рівноваги в системі ринкового господарства як підґрунтя економічної політики
Ще в XIX ст. періодичне виникнення економічних криз, що су-проводжувалися зниженням цін, банкрутствами підприємств, зрос-танням безробіття, змусило численних представників економічної науки й господарської практики вдатися до розробки політики дер-жавного регулювання економіки з метою стабілізації її розвитку. Найефективнішими інструментами її виявилися державні фінанси, грошовий обіг і кредит. Завдяки їм стало можливим здійснювати відповідну фіскальну, кредитно-грошову, структурну та інвестиційну політику і впливати на рух промислового циклу, а також регулюва-ти міжнародні економічні та валютні відносини.
В окремі періоди економічної історії Підприємницького суспіль-ства фінансовим і грошово-кредитним важелям макроекономічно-го регулювання відводилася неоднакова роль. Пріоритетним було то регулювання економіки через систему податків і державних ви-трат, то регулювання руху промислового циклу через кредитно-грошову сферу. Застосування тих чи інших методів визначалося передусім тим, якої економічної доктрини дотримувалися лідери
політичних партій, що приходили до влади, або які течії та школи економічної думки брали гору в той чи інший період історії.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. у світовій економічній думці набула поширення неокласична політекономія. Її наріжним каменем був постулат про абсолютну стабільність економіки, що розвивається на засадах приватної власності і саморегульованої конкуренції. Неокласики вважали, що економіка в своєму розвит-ку зазнає впливу лише з боку так званих реальних факторів, зо-крема попиту й пропозиції, конкуренції, розміру та розподілу ре-сурсів, кваліфікаційного рівня робочої сили тощо. Характерною особливістю неокласичної теорії була зосередженість на мікроеко-номічному аналізі, в основі якого були діяльність приватно-підпри-ємницької фірми, її місце на ринку і відносини з іншими комерцій-ними підприємствами. Щодо аналізу макроекономічних процесів (валовий національний продукт, національний доход, сукупні інвес-тиції, загальна зайнятість тощо), то він лишався поза її увагою.
Неокласики, особливо раннього періоду, вважали, що гроші не відіграють суттєвої ролі в економічному розвитку, тому впливати через них на рух промислового циклу неможливо. На їх думку, гроші - лише "вуаль", яка прикриває реальні економічні процеси і, зокрема, угоди купівлі-продажу, які є по суті бартерними опера-ціями.
Відомий економіст-неокласик - французький учений Ж. Б. Сей. Йому належить розробка теорії ринку, в якій економічна система виступає як модифікована модель натурального господарства з влас-тивим йому простим (бартерним) товарообміном. Щодо грошей, то їм відводилася пасивна роль посередника в товарообмінних опера-ціях.
Ж. Б. Сей вважав, що оскільки товари на ринках представляють один одного, то пропозиція сама автоматично створює для себе попит, внаслідок чого не може більш-менш тривалий час існувати ні надлишковий попит, ні надмірна пропозиція товарів. Пропозиція товарів урівноважується попитом, а продаж товару є одночасно і його купівлею, тому економічна система здатна автоматично, за до-помогою власних регулюючих механізмів усувати порушення своєї внутрішньої рівноваги. Найефективнішим з них, на думку Ж. Б. Сея, є еластичність "відносних" цін, тобто цін одних товарів відносно цін інших товарів. Гнучкі ціни, які швидко реагують на попит і пропозицію товарів, є своєрідним механізмом стихійного перели-вання капіталу і праці зі сфери виробництва одних видів товарів на виробництво інших. Саме ця мобільність ресурсів і забезпечує вста-новлення рівноваги в економіці.
Щодо загального рівня цін, то це питання не привертало до себе особливої уваги неокласиків, оскільки навіть протягом більш-менш тривалого часу так звані абсолютні ціни не зазнавали помітних коливань.
Порівняна стабільність загального індексу цін у другій половині XIX ст. - на початку XX ст. пояснювалася існуванням системи золотомонетного стандарту з властивим йому механізмом автома-тичного саморегулювання грошової системи. Тому за цих еконо-мічних умов інфляція не набула розвитку, якщо не зважати на окремі періоди зростання цін виключно з причин циклічних чин-ників.
Проте згодом, в міру нагромадження господарського досвіду і зростання суперечностей в процесі відтворення суспільного капіта-лу, серед економістів все більше почала утверджуватися думка про те, що грошова сфера відіграє важливу роль в економічному роз-витку. Господарська практика все переконливіше свідчила, що не-дооцінка грошового чинника в ринковій економіці призводить до ігнорування цілої низки важелів, якими можна впливати на рух промислового циклу. З'явилися теоретичні погляди, згідно з якими диспропорції, що виникають у процесі суспільного виробництва, та й сам циклічний характер його розвитку пояснювались саме пору-шеннями у сфері грошового обігу й кредиту. Як наслідок в еконо-мічній науці виникла ціла школа, яка давала чисто монетарне пояс-нення внутрішнього механізму розвитку економічного циклу, а та-кож зумовлених ним аномалій у суспільному господарстві.
Найновішим теоретиком монетарної природи розвитку товарної економіки був англійський економіст Р. Дж. Гоутрі. В його працях найповніше і найпослідовніше викладена монетарна концепція роз-витку ринкової економіки. Для Р. Дж. Гоутрі промислово-товарний цикл був чисто грошовим явищем у тому розумінні, що зміна грошо-вого потоку є єдиною і достатньою причиною змін економічної ак-тивності, чергування розквіту і депресій, пожвавленої та нежвавої торгівлі. Якщо попит на товари, виражений у грошах (тобто грошо-вий потік), збільшується, торгівля жвавішає, виробництво розширю-ється, ціни зростають. Якщо попит зменшується, торгівля слабкішає, виробництво скорочується, ціни знижуються.
На думку Р. Дж. Гоутрі, ці процеси регулюються відповідною грошово-кредитною політикою центрального банку країни. Він вва-жав, що грошовий потік складається в основному з кредитних за-собів (чеків, векселів та інших кредитних паперів), а не з готівки. Оскільки кредитні засоби створюються банком, то їм і відводиться головна роль при визначенні обсягу і швидкості грошового потоку.
За монетарною концепцією господарської кон'юнктури Р. Дж. Го-утрі, фаза пожвавлення економічного циклу починається тоді, коли банки видають позики на сприятливих для тих, хто позичає, умовах, тобто за якомога нижчий процент і у великій кількості, оскільки дешевий і необмежений кредит стимулює ділову активність. Процес активізації господарської кон'юнктури, який починається в резуль-таті влиття в економіку кредитних ресурсів, далі посилюється завдя-ки взаємозалежності між динамікою зростання товарних цін і збіль-шенням попиту на позичковий капітал. Господарське піднесення три-ває доти, поки банки з якихось причин не обмежують кредити функ-ціонуючим господарським суб'єктам. Кредитна рестрикція банків обумовлює послаблення грошового потоку в господарство, обсяг су-купного попиту зменшується, в результаті чого фаза піднесення змі-нюється спадом. Цей зворотний процес супроводжується явищами, протилежними тим, які відбувалися при кредитній експансії банків, а саме: обмеження кредиту зумовлює сповільнення швидкості грошо-вого обігу, зниження товарних цін тощо.
Як і інші прихильники монетарної теорії кон'юнктури, Р. Дж. Гоут-рі дотримувався думки, що грошово-кредитні чинники є вирішаль-ними в розвитку економічного циклу і його регулюванні. Він і його послідовники стверджували, що, доки розширюється кредит, виник-нення кризи малоймовірне. Криза є прямим наслідком кредитної рестрикції. Якби кредит не обмежувався, то активна фаза торгово-промислового циклу могла б тривати безмежно.
Вважаючи, що циклічні коливання залежать від банківських опе-рацій і що регулюванням кредиту можна усунути ці коливання, Р. Дж. Гоутрі писав: "Своєчасна інтервенція центральних банків світу, яка перешкоджає експансії кредиту, перш ніж вона зайде надто далеко, звільнить від необхідності його наступного скорочен-ня. Рівень цін в усьому світі стане відносно стабільним, безробіття і фінансові кризи, пов'язані із зниженням цін, будуть знищені"*.
"Велика депресія" початку 30-х років XX ст., яка глибоко по-трясла світове ринкове господарство, довела, що в нових економіч-них умовах використання лише кредитно-грошових важелів регу-лювання економіки дає вкрай обмежений і малоефективний ре-зультат. Для забезпечення належних темпів економічного зростан-ня і повної зайнятості всіх виробничих і трудових ресурсів в умо-вах високомонополізованої економіки необхідним стало впровад-ження і функціонування нової системи господарювання. Надзви-чайно важливу роль в її теоретичній розробці відіграли праці Дж. Кейнса, а у практичній реалізації - "новий курс" президента США Ф. Д. Рузвельта.
У господарське життя впроваджувалися нові методи макроеко-номічного регулювання. Виникла необхідність "вмонтувати" в еко-номічну систему більш ефективні "стабілізатори". Йшлося перед-усім про використання в процесі регулювання економічних процесів фіскальної політики (податки, амортизаційні відрахування, бюд-жетні надходження і витрати, субсидії виробникам тощо), яка мала доповнити кредитно-грошову політику. В зв'язку з цим виникла по-треба теоретично осмислити нові явища, зокрема переглянути кон-цепцію економічної ролі держави. Замість констебля - "поліцейсько-го", яким вона була в попередніх умовах, держава стала власником численних засобів виробництва, фінансових і матеріальних ресур-сів, такою могутньою силою, яка може суттєво впливати на хід про-мислового циклу, здійснювати пряме регулювання економіки.
§ 3. Основні функції державного регулювання
Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем визначальною мірою залежать від поділу функ-цій між суб'єктами господарської системи. Головна функція цен-тралізованого регулювання полягає в управлінні економічним роз-витком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Вона реалізується через ряд конкретних функ-цій, частина з яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структури суспільства і управлін-ня нею; фінансування і організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не га-рантують отримання найближчим часом значних прибутків; допо-мога проектам високого ризику.
Не менш важливим є функції перерозподілу національного до-ходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури.
Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.
Функція створення та розвитку соціально-економічної інфра-структури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які ство-рюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регу-лювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.
Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдя-ки йому держава бере безпосередню участь в економічних проце-сах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона виконує також
функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єк-тів господарювання та охорони навколишнього середовища.
Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і суспільну атмосферу, які сприя-ють ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські економісти К. Р. Макконелл та С. Л. Брю зазначають, що це перед-бачає такі заходи, як надання законного статусу приватним під-приємствам, визначення прав приватної власності та гарантування обов'язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює за-конні "правила гри", які регулюють відносини між підприємства-ми, постачальниками ресурсів і споживачами*.
Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної еко-номічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяль-ності всі економічні одиниці. Законодавче закріплюються перед-усім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпе-чення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалі-зованої продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.
Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мі-рою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мі-кро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням в діяльність господарських об'єк-тів, так і через опосередковане регулювання.
У першому випадку йдеться про так звану природну монополію, яка властива тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандар-ти на послуги, що надаються". До цієї природної монополії нале-жать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них держав-на економічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і вироб-ничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність необ-хідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональ-ному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.
У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє в двох напрямах. Перший- часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий напрям - зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання - через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для пев-ної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.
§ 4. Національні особливості державного регулювання
У різних країнах системи державного регулювання та місце, яке вони займають у господарській системі, мають свої національні від-мінності. В цьому плані поняття "державне регулювання" та "гос-подарська система" є досить абстрактними. Їх наповнення реаль-ним змістом відбувається в конкретних історичних і економічних умовах, зазнає впливу національних традицій, культури, релігії. Однак суть їх від цього не змінюється. Держава за допомогою еко-номічних важелів намагається стимулювати певні напрями розвит-ку економіки, не руйнуючи і не усуваючи ринкового механізму. У сучасних розвинених ринкових системах держава намагається оптимально поєднати конкурентні ринкові, та державні регулюючі сили в господарській системі.
Найбільшим ступенем національних відмінностей відрізняються країни колишньої командно-адміністративної системи, що перехо-дять до ринкової економіки, в тому числі й Україна. В силу специ-фіки історичного розвитку державне регулювання тут набуло якіс-но іншої форми, ніж у США, країнах Західної Європи та ін. Його головна особливість полягала в тому, що воно перетворилось на самодостатню форму господарської системи. Державна власність набула гіпертрофованих форм, а її суб'єктом фактично виступала лише держава. Це призвело до панування в політиці і економіці державно-монополістичних структур. Державне регулювання замі-нило всі інші механізми регулювання, їх еволюційний розвиток був штучно зруйнований. Держава безпосередньо втручалася в усі відтворювальні та господарські процеси, в управління кожним ок-ремим підприємством. Підприємницькі функції господарських оди-ниць звузились до виконання централізованих указів та оператив-ного управління. Підприємства не мали навіть елементів впливу на господарську систему. Закономірно, що така форма державного втручання сприяла Зростанню консерватизму, бюрократизму, без-
контрольності дій центральних виконавчих органів. Знищення ево-люційних форм економічного руху практично припинило еконо-мічний, соціальний і науково-технічний прогрес суспільства.
Вихід з цієї кризи лежить у площині відносин власності. Форми власності повинні відповідати стану продуктивних сил, ступеню суспільного поділу праці, кооперації та спеціалізації, які в нашій країні досить відрізняються в окремих галузях, сферах і районах. За цих умов об'єктивною необхідністю розвитку суспільства є роз-державлення економіки і відродження паралельного існування різ-них форм власності на засоби виробництва: державної, колективної, приватної та їх різновидів: кооперативної, змішаної, індивідуально-сімейної, колективної, акціонерної. Практика довела, що прогре-сивний розвиток людського суспільства супроводжується не уніфі-кацією структури відносин власності, а її ускладненням, багато-гранністю форм економічного життя.
Відновлення плюралізму форм власності об'єктивно потребує розширення складових господарської системи через впроваджен-ня таких елементів, як ринок з притаманною йому конкуренцією та міжфірмовим контрактним регулюванням, що грунтуються на частковій планомірності. Узгодження названих механізмів з метою досягнення макроекономічної ефективності бере на себе держава. Проблема в тому, щоб обгрунтовано розподілити функції між цен-тралізованим державним і ринковим регулюванням, визначити пріо-ритети і межі кожного, створити певні економічні умови для їхньої сприятливої дії і взаємодії.
Перебудова системи господарства в Україні - це відновлення не тільки економічної основи, а й механізмів, які перебувають з нею у функціональних і причинно-наслідкових зв'язках. На прак-тиці це означає, що політика державного регулювання повинна ви-конувати такі конкретні й цілеспрямовані функції, як координація економічних процесів на макрорівні, підтримання оптимальних про-порцій суспільного виробництва та безперервності процесу відтворення.
Отже, в господарській системі економічно розвиненого суспіль-ства державне регулювання виступає як сила, спрямована на кори-гування та доповнення ринкового регулювання, а не на його лікві-дацію або підміну.
§ 5. Основні форми державного регулювання
Централізоване регулювання економіки проявляється у корот-ко- і довгостроковій державній економічній політиці.
Короткострокове або емпіричне, державне регулювання набу-ло поширення в західних країнах у перед- та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямо-ваних на пом'якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з'ясо-вуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і пря-мо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, суб-сидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспромож-ного попиту, і пропозиція,' тобто інвестиційні дії компаній.
Уперше короткострокове регулювання розвиненої ринкової еко-номіки запровадив президент США Ф.Д. Рузвельт. У межах його "нового курсу" було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості, відповідно до якого провадилась картелізація і вироблялися "ко-декси чесної, конкуренції"; про регулювання сільського господар-ства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулю-вання американської економіки періоду "великої економічної де-пресії" та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під час Другої світової війни.
У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткостро-кового централізованого регулювання, спрямованих на спробу роз-в'язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної систе-ми на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.
Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здій-снюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування про-дуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.
На відміну від емпіричного регулювання програмування харак-теризується більшим ступенем узгодженості часткової планомір-ності, властивої окремим господарським одиницям, помітним ско-
роченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямо-ваного впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також: своєчасній не-обхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова дер-жавна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.
Конкретна мета і масштаби економічного програмування виз-начаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне і структурне програмуван-ня. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулю-вання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночас-ному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабіль-ності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які розрізня-ються між собою за об'єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіан-ські методи стимулювання економічного розвитку передбачають вплив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попи-ту, яка, врешті-решт, визначає і динаміку реального виробництва, залежить від стану податків, державних витрат, обсягу бюджетно-го дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інстру-ментів відводиться податково-бюджетному регулюванню та дефі-цитному фінансуванню економіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали довгострокові плани розвитку і струк-турної перебудови економіки аж до середини 70-х років.
Характерною рисою консервативних і неоконсерватйвних моде-лей державного регулювання, які почали застосовуватися переважно з кінця 70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької ініціативи. На думку неокон-серваторів, досягнення високих темпів реального економічного роз-витку можливе за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Становлення кон'юнктурного програмування пов'язане з державною антикри-зовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних за-ходів, а з другої половини 70-х років стала включати й антиінфля-ційну політику. Розвинені форми такого програмування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам.
Структурне програмування - вища форма економічного регу-лювання. Його основу становить кон'юнктурне програмування, доповнене науково обгрунтованими планами економічного і со-ціального розвитку. Це пов'язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та знач-ним ринком державного споживання. Крій того, на структурне про-грамування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне станови-ще. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.
Частково структурне програмування відповідає завданням струк-турної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в ок-ремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і со-ціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енер-гетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Частково структурне програмування застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах. У цих країнах частково структурне програмування почало запроваджуватись в 50-60-х роках. Голов-на його мета полягала в регулюванні між- і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для роз-витку національного економічного потенціалу. Частково структур-не програмування об'єктивно переростало у власне структурне.
Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва. Проте у кожній країні цей процес мав свої особливості. У ФРН, наприклад, державна струк-турна політика не набула форми загальнонаціонального економіч-ного регулювання. Доктрина "соціального ринкового господарст-ва", проголошена канцлером ФРН Л. Ерхардом, заперечувала ме-тоди прямого державного втручання в економічні процеси. На пер-ший план було висунуто підготовку науково-технічних кадрів у державних науково-дослідних установах і галузеві та регіональні аспекти централізованого регулювання. У франції, навпаки, наяв-ність розвинутого державного сектора зумовила посилення пря-мих форм регулювання, що сприяло становленню загальнонаціо-нальної системи індикатного планування.
Національне планування як форма реалізації власне структурно-го регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національ-ної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвит-ку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як інди-кативне і як директивне планування.
Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розра-хована на п'ять (у франції) і більше (в Японії) років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств дер-жавного підпорядкування, а для приватних господарств мають ха-
рактер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяль-ності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фі-нансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здій-снюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням під-приємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарсь-кої чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням в забез-печенні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проя-вів циклічного розвитку. Однак, грунтуючись на розроблених спе-ціальними державними органами, промисловими і банківськими кор-пораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.
Директивне планування - прерогатива колишньої радянської економічної системи, що грунтувалася на одержавленні привлас-нення й управління. Її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ре-сурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забез-печували реалізацію розроблених планів. Державне планування ве-лося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожно-го виду продукції для кожного підприємства, Проте світова практи-ка свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються пе-ребудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.
Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється зниженням сту-пеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під-приємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загаль-них умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференцію-вати підходи до державного управління різними групами підпри-ємств залежно від виконуваних ними функцій у народному госпо-дарстві. Наприклад, вирішальними можуть бути директивне плану-вання і управління стосовно підприємств оборонних галузей та ви-робничої інфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні зобов'язання, працю-ють підприємства важкої індустрії.
У цілому система державного планування і управління не по-винна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правила господарювання, нор-мативні межі і умови діяльності підприємств.
На відміну від Японії та західноєвропейських країн у США струк-турне програмування не застосовують. Державне підприємництво там розвинуте недостатньо, хоч державна власність за своїми роз-мірами значно перевищує аналогічну західноєвропейську. Внаслі-док цього централізоване регулювання здійснюється здебільшого опосередкованими економічними методами - кредитними та бюд-жетними. З прямих методів управління держава широко застосо-вує контрактну систему: Весь комплекс заходів з національного регулювання у США спрямований на стимулювання НТР і відпо-відну модернізацію економічної структури країни. Визначенню під-лягають найзагальніші показники економічного розвитку - темпи приросту валового національного продукту і промислового вироб-ництва, відповідні методи непрямого регулювання. В науково-тех-нічній сфері (насамперед військово-технічній) розробляються дер-жавні програми.
США мають один з найбільших у світі державний ринок про-дукції високотехнічних галузей промисловості. Через федеральну контрактну систему щорічно реалізується до 20 млн замовлень на їх продукцію. Через ці зв'язки держава безпосередньо впливає на галузеву структуру промисловості. Вона закуповує більше полови-ни продукції літакобудування, радіо- та телевізійного обладнання, четверту частину наукових приладів та інструментів, що виробля-ються. Прямо чи опосередковано держава утримує більш як 35 від-сотків учених та інженерів, зайнятих у сфері науково-дослідних і конструкторських робіт, а її частка у фінансуванні цих робіт ста-новила у 80-х роках 47 відсотків, у їхній реалізації - 12 відсотків.
Значний досвід макроекономічного регулювання накопичений також багатьма країнами ринкової економіки Азії, Африки і Ла-тинської Америки. Використовуючи світовий досвід, ці країни роз-робляють плани різного типу: стабілізаційні для розв'язання кон-кретних завдань подолання кризового стану, коротко- та середньо-строкові для вирішення проблем індустріального розвитку, довгос-трокові щодо структурної перебудови економіки. Кілька десятиліть такого планування підтвердили необхідність його поєднання з роз-витком ринкових механізмів регулювання економічної рівноваги та пропорційності.
Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього ком-плексу методів державного регулювання економіки країни ринко-
вого господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання дер-жавних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфля-ція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обме-ження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це ско-рочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що приз-водить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В ре-зультаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, змен-шується зайнятість населення.
Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ре-сурсів у державній скарбниці, а з другого - призводять до погір-шення господарської кон'юнктури та зростання безробіття. Інфля-ція - це ціна, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.
Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регу-люванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподатку-вання. Важливим антиінфляційним заходом є регулювання креди-ту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кре-дитними установами через операції з цінними паперами на відкри-тому ринку, регулювання дисконтної* ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.
Прибічники теорії "нової інфляції", згідно з якою основною при-чиною розвитку сучасного інфляційного процесу є надмірне зрос-тання заробітної плати та інших доходів, пропонують відповідні методи боротьби з інфляцією. Вони вважають, що оскільки "інфля-ція витрат" є результатом зростання витрат виробництва і заробіт-ної плати, то необхідно здійснювати "політику доходів", яка пе-редбачає контроль над цінами та заробітною платою, централізо-ване та обов'язкове обмеження зростання як доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. За їх ре-комендаціями, корпорації не повинні підвищувати ціни, а проф-спілкам слід відмовитися від боротьби за підвищення заробітної плати.
Головними об'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує державі виконання економічних функцій централізованого управління. Конкретними методами тут ви-ступає податково-бюджетна та кредитно-грошова політика, що здій-снюється за допомогою фінансово-кредитного механізму.
§ 6. Політика економічного розвитку: державне коригування економіко-соціального розвитку суспільства
Термін "політика розвитку" - умовний. Він використовується з метою розмежування сфер і інструментів економічної діяльності держави і визначення специфіки її дій як суб'єкта державності, скарб-ника і власника засобів виробництва. Її призначенням є управління оперативними і поточними ринковими подіями через використан-ня відповідних кожній сфері впливу засобів. З цією метою запро-ваджується спеціальне законодавче регулювання. Воно грунтується на загальних правилах економічної поведінки господарств і осіб. Одночасно воно містить певні конкретні обмежувальні параметри економічної поведінки зазначених суб'єктів. Спеціальне державне регулювання охоплює також адміністративний контроль і нагляд за дотриманням державних вимог, право держави на примус до укла-дання і виконання певних типів контрактів, регламентацію умов договорів і ділової політики.
Політика економічного розвитку втілюється в життя на основі концепції соціально-економічного розвитку через політику держа-ви в економічно-правовій сфері. Загальна мета макроекономічної політики держави полягає в досягненні економічного оптимуму роз-витку народного' господарства країни. Форми і спосіб дій держави як суб'єкта економічної політики визначаються основними пара-метрами концепції соціально-економічного розвитку, прийнятої у тій чи іншій країні. Проте сама концепція соціально-економічного розвитку країни не встановлює і не регламентує масштаби та сфери економічної політики держави. Її роль полягає в тому, щоб з'ясува-ти кінцеву мету суспільного розвитку на певний етап, розкрити засоби її досягнення, описати принципові правила поведінки госпо-дарських суб'єктів та індивідів і зробити можливою економічну полі-тику, яка буде довгостроковою і послідовно запроваджуваною. Кон-цепція акцентує увагу на питаннях, без вирішення яких неможливе проведення раціональної економічної політики: встановлює зв'язки між кінцевою та проміжними цілями, звертає увагу на можливість виникнення побічних дій при реалізації поставлених цілей, виявляє можливі конфлікти між цілями тощо. Чіткість постановки цілей і вибору методів їх реалізації, системність у визначенні напрямів роз-витку, обгрунтованість взаємозв'язку цілей та інструментів визна-чають раціональність і ефективність державної економічної політики.
Загальні умови реалізації економічної політики створює політи-ка держави в економіко-правовій сфері, що полягає у сукупності норм і правил (насамперед закріплених законодавче, а також "не-писаних", які, проте, визнаються суспільством традиційно), в ме-жах яких має відбуватись економічне життя суспільства. Цей тер-мін посів постійне місце не тільки в теорії економічної політики, а й у практиці господарських відносин у розвинених ринкових країнах.
Необхідність проведення державою спеціальної політики в еко-номіко-правовій сфері поділяють політики і економісти всіх країн з ринковим економічним устроєм. На перше місце серед усіх видів економічної політики держави ставлять її автори американських підручників з економіки К. Р. Макконнелл, С. Л. Брю та С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі. Як першочергову при усуненні дисфунк-ції ринку називають її автори "Макроекономіки" П. .Самуелсон і В. Нордхауз. Особливого значення як формі ліквідації невизначе-ності ринкових рішень і контролю за прийняттям рішень надає їй відомий нідерландський вчений Р. Кнаак. Важливе місце у розробці теоретичних питань економіко-правової політики належить німець-ким ученим, зокрема В. Ойкену.
Політика економічного розвитку втілюється в політику стабілі-зації, структурну політику, політику розподілу доходів тощо. Ці кон-кретні види економічної політики сприяють реалізації цілей еконо-мічної діяльності держави у сфері стабілізації економічного розвитку, розподілу економічних ресурсів, перерозподілу доходів.
Політика стабілізації. Поняття "політика стабілізації" характе-ризує складову економічної політики, яка націлена на сукупну еко-номічну рівновагу і стабілізацію її. До показників, що визначають таку рівновагу, належать: обсяг національного виробництва, зайня-тість, стабільність цін і зовнішньоекономічне сальдо.
Відповідно до фази ділового або економічного циклу ВНП має тенденцію до зростання або зниження. У повоєнний період ці тен-денції послабли, оскільки країни з ринковою економікою почали активно провадити макроекономічну політику щодо запобігання значним коливанням ВНП. Короткострокові коливання ВНП, які є типовими для сучасних ділових циклів, не шкодять його довгостро-ковому зростанню. Дії держави, спрямовані на забезпечення тако-го зростання, становлять політику економічного зростання, яка є складовою політики стабілізації, оскільки має на меті стабільний розвиток національного виробництва.
Другою метою і одночасно показником політики стабілізації є висока зайнятість працездатного населення країни або низький рі-вень безробіття. Як і економічне зростання, рівень безробіття в країні залежить від ділового циклу. У фазі спаду його рівень найвищий, а з пожвавленням знижується, оскільки виробництво потре-бує все більше працівників. Коливання на ринку праці можуть бути фактором, що дестабілізує соціально-економічні відносини в сус-пільстві та підриває засади ринкового устрою країни. Держава втру-чається в ситуацію на ринку праці з тим, щоб не допустити знач-них розривів у рівнях безробіття на різних фазах циклу і забезпе-чити його відповідність темпам розвитку виробництва.
Вимога підтримання стабільних цін грунтується на тому, що в ринковій економіці головним регулятором суспільного виробницт-ва має бути ринково-конкурентний механізм, серцевиною якого є ринкове ціноутворення. При руйнуванні цінового механізму враз-ливою стає вся система ринкового регулювання і навіть економіч-на система в цілому. Показником і вимірником загального рівня цін є індекс споживчих цін. Він показує вартість фіксованого "спо-живчого кошика". Зміни рівня його цін називають темпами інфляції. Проводячи політику стабілізації, держава встановлює орієнтовні по-казники темпів інфляції, які не руйнують цінового механізму регу-лювання економіки.
Зовнішньоекономічне сальдо як показник політики стабілізації грунтується на тому, що зовнішньоекономічна діяльність має орга-нізовуватися так, щоб між експортними та імпортними операція-ми, які проводять суб'єкти економічної діяльності, підтримувалася рівновага. Якщо ця вимога оформляється, то цілі політики стабілі-зації досягаються, якщо ні, то виникають передумови для посилен-ня економічної дестабілізації суспільства.
Отже, важлива риса політики стабілізації полягає в намаганні досягнення всіх чотирьох цілей одночасно. Лише за такої умови можна забезпечити усунення різких коливань ділового циклу і пев-ною мірою вирівняти рух його фаз. У зв'язку з цим цілі політики стабілізації визначаються як так званий магічний чотирикутник. У 70-80-і роки він перетворився на полікутник, який подано на рис. 46.
У політиці стабілізації можна виділити дві практично самостійні частини: власне політика стабілізації, в якій активність держави має на меті досягнення заданого нормативного стану, і політика стабільності, в якій діяльність держави зосереджується на заходах з підтримання досягнутого стану.
Інструментарій політики стабілізації охоплює всі методи, які є в розпорядженні економічної політики в цілому, але провідна роль на-лежить податковим, грошово-кредитним та зовнішньоекономічним.
Структурна політика тісно пов'язана з політикою стабілізації. Вона часто розглядається навіть як одна зі складових останньої, проте має свої специфічні завдання. По-перше, структурна політика охоплює завдання вирішення сукупних економічних проблем, які виникають

рис.46
внаслідок структурних зрушень всередині галузей народного госпо-дарства та між ними, регіонами і між групами підприємств. По-дру-ге, вона включає в себе завдання коригування відносин певних аг-регатних частин сукупної економіки, які визначають її структуру, з метою регулювання їх за допомогою загальних принципів.
Перший напрям дій держави характеризується орієнтацією на усереднення витрат пристосування до структурних зрушень у про-цесі економічного зростання і розвитку науково-технічного про-гресу. Цей напрям визначають як структурну політику розвитку. Другий напрям дій держави відповідає меті якомога "безболісні-шою" пристосування економіки до регіональних і галузевих змін і завданню довгострокових гарантій конкурентоспроможності галу-зей і регіонів.
Структурна політика розвитку використовується там і тоді, де і коли виникає потреба у скороченні періоду адаптації галузей і ре-гіонів до необхідних змін макроекономічної структури та коли струк-турні зрушення мають стати соціальне вигідними для економічних суб'єктів. Її заходи передбачають ліквідацію галузевих і регіональ-них перепон, які гальмують прискорення структурних перетворень. Вони націлені на активізацію галузевого та регіонального потенці-алів розвитку і сприяння оптимальному використанню факторів виробництва. Особливою метою цієї структурної політики є стиму-лювання технічного прогресу, спрямованого на зростання сукуп-ної економічної продуктивності. Одночасно заходи структурної по-літики мають бути спроможними уповільнити ті структурні пере-творення, які призводять до негативних соціальних наслідків.
Заходи держави, орієнтовані на галузі народного господарства, визначаються як галузева структурна політика, а спрямовані на регіони - як регіональна структурна політика.
Галузева структурна політика грунтується на значній фінансо-вій допомозі держави галузям. Вона може охоплювати, залежно від прийнятої в країні концепції економічного і соціального розвитку, множинність галузей або окремі галузі, доводячи ефективність їх до народногосподарського рівня. Для цього держава використовує всі інструменти, які має у своєму розпорядженні. Найважливіши-ми серед них вважаються субвенції, дотації, митний захист, регу-лювання цін, політика досліджень і технологічна політика.
Регіональна структурна політика розвитку має своїм змістом узгодження програм економічного розвитку, що розробляються і впроваджуються суб'єктами економічної політики територіального підпорядкування з метою стимулювання економічного розвитку свого регіону. Узгоджуючи програми територіального розвитку, дер-жава складає на цій підставі єдину національну програму. Як пра-вило, такі національні програми містять заходи від розв'язання проблем надзвичайного стану регіону до довгострокового стиму-лювання регіонального розвитку і глобального управління умова-ми життя. Використовуються практично всі засоби впливу, почи-наючи із стимулювання приватних і державних інвестицій і закін-чуючи спеціальними законодавчими актами та нормативами.
Регіональну структурну політику відрізняє чисельність суб'єк-тів. Через це складно оцінити ефективність її дії. Щонайменша неуз-годженість територіальних програм може призвести до результа-тів, протилежних очікуваним. Наприклад, якщо область або інша територіальна одиниця зайнята розробкою проектів міського пла-нування, а в цей час на державному рівні приймається рішення про розміщення на її території виробничих приміщень і виробни-чих потужностей, то це не лише може поставити під загрозу намі-ри місцевих органів влади, а й нанести суттєву шкоду оптимально-му розміщенню економічних ресурсів у країні. У зв'язку з цим одним з визначальних факторів ефективності регіональної струк-турної політики є ступінь узгодженості конкретних програм і захо-дів політиків різного рівня. Витрати, що супроводжують таку неуз-годженість, вимірюються не лише фінансовими збитками муніци-палітетів, міст, селищ та держави. Вони наносять шкоду людським інтересам, заради яких власне ці заходи плануються. Через це дер-жава та її відповідні інститути мають ретельно вивчати проблеми і виходити у своїх діях не лише з потреб національного рівня, а й обов'язково враховувати пропозиції місцевих органів влади, зі-ставляючи економіко-технічну значимість проектів різних рівнів та їхнє фінансове забезпечення.
Структурна політика провадиться у випадках, коли існує потре-ба у постійному коригуванні розвитку певних галузей економіки. Це є галузева структурна політика, об'єктом якої виступають га-лузі, де конкурентне регулювання не може привести до суспільне бажаних результатів. До них насамперед належать галузі суспіль-ного користування (галузі природної монополії), сільське, лісове та рибне господарство, кам'яновугільна промисловість, металургія тощо. Через різні причини ці галузі не можуть бути ефективними, якщо їх розвиток підпадає під ринково-конкурентне регулювання. Тому держава бере на себе функцію по проведенню сталої політи-ки структурного регулювання, яке вирівнює ринкові хиби.
До кола інструментів структурного регулювання належать адмі-ністративні, які є формою прямого державного втручання у процес прийняття підприємницьких рішень про масштаби, кількість та ціну вироблюваної продукції, і фінансові, які залишають недоторканим ядро підприємницьких рішень.
Основними формами адміністративних інструментів є регулю-вання державою вступу нових підприємств на ринок цих галузей, регулювання ціноутворення та обсягу виробництва. Регулюючи вступ на ринок, держава може обмежувати число продавців або, навпаки, розширювати кількість їх.
Другий інструмент прямого державного контролю - ціни. Дер-жава, виходячи з конкретних політичних, економічних і соціаль-них умов, може встановлювати для учасників ринку рекомендовані межі ціни реалізації. До таких ринків належать ринки галузей по-стачання, транспорт, зв'язок, оренда житла тощо. В одних випад-ках держава встановлює максимальні ціни, вище за які підприє-мець не має права реалізовувати свою продукцію чи надавати пос-лугу (наприклад, оренда житла, газо-, водо-, тепло-, енергопостачан-ня), в інших - мінімальні, нижче за які продавець не може прода-вати свій продукт чи послугу (наприклад, сільське господарство), можуть бути встановлені відповідно до суспільних інтересів і фік-совані ціни (транспорт, зв'язок).
Державна політика цінового регулювання безперечно здійснює тиск на учасників ринку. Вони змушені дотримуватися диктованих державою цін і нести від цього суттєві збитки. Для того щоб запо-бігти виникненню на цьому грунті конфліктів, держава часто супро-воджує регулювання ціни наданням фінансової допомоги. У сукуп-ності пряме цінове і фінансові регулювання оптималізують наслід-ки державних дій і при запровадженні регульованої ціни не допус-кають банкрутства та економічну ліквідацію підприємств на ре-гульованих ринках.
Третій інструмент прямого галузевого державного втручання - регулювання кількості виробництва певних товарів та розміру окремих видів виробництва. Регулювання кількості вироблюваної про-дукції застосовується в розвинених країнах найчастіше в сіль-ськогосподарському виробництві (квотування виробництва цукру, молока тощо) та на транспорті (обмеження дозволу повітряного сполучення на певних ділянках руху, видача ліцензій на переве-зення вантажу автомобілями тощо). Регулювання розмірів вироб-ництва стосується переважно кам'яновугільної промисловості, за-лізорудної та сталеливарної.
Коло фінансових інструментів структурної політики устрою утворюють пряма фінансова допомога підприємствам у формі суб-сидій, кредитів, різних гарантій і прихована у формі пільгового оподаткування. Без втручання у підприємницькі рішення ці інстру-менти впливають на зміну відносних цін товарів, послуг і навіть факторів виробництва. Завдяки цьому вони можуть розглядатися і як інструменти політики стабілізації і політики розподілу факторів виробництва.
Отже, структурна політика може суттєво впливати на поліпшен-ня народногосподарської структури: вона сприяє її модернізації відповідно до вимог НТП і створює умови для оптимального роз-витку всіх галузей економіки; зокрема тих, на які покладаються суспільні функції і які в силу об'єктивних причин не можуть бути в сучасних умовах конкурентоспроможними. Проводячи структурну політику, держава розв'язує також: проблеми ефективного розпо-ділу факторів виробництва.
Політика перерозподілу доходів. Цілям держави у сфері цієї політики відповідає насамперед соціальна політика. Формуючись як наслідок ринкових результатів, вона виступає інструментом їх коригування. Перерозподіляючи ринкові результати, соціальна полі-тика має на меті коригування пов'язаного з виробництвом первіс-ного розподілу доходів. Здійснюється воно за допомогою системи трансфертних соціальних послуг та субсидій у поєднанні з необхід-ним для їхнього фінансування оподаткуванням. Завдяки цьому вер-стви населення з низькими доходами і ті, хто їх не може мати в силу певних причин (вік, інвалідність, стан здоров'я тощо), отриму-ють можливість підвищити свою частку в споживанні благ. Соціальна політика має будуватися так, щоб трансферт частини доходів від одних осіб іншим відбувався таким способом, щоб прагнення до-сягнення високих доходів не зникало, а допомога надавалася лише тим, хто її дійсно потребує.
Коригування розподілу доходів за допомогою соціальної політи-ки здійснюється через державний бюджет та участь держави в ор-ганізації соціального страхування. Вторинний розподіл доходів здій-снюється за допомогою прямих і непрямих заходів і включає захо-ди щодо:
соціальної допомоги, яку отримує кожний, хто потрапляє в скрут-не матеріальне чи соціальне становище;
соціального страхування, мета якого захистити населення у ви-падках "класичних" ризиків життя (безробіття, старість,хвороба);
суспільної структурної допомоги, до якої належать охорона ма-теринства, допомога на дітей, стимулювання придбання майна, здо-буття освіти тощо.
Вторинний розподіл доходів не позбавлений вад: недостатня гнучкість і слабка узгодженість між різними заходами соціальної політики. Складно оцінити в грошах суму цих пільг (навіть при-близно). Проте відомо, що чим більша частина ринкового доходу розподіляється на соціальні потреби, тим менш ефективною є еко-номічна система, оскільки, по-перше, вона не дає змоги забезпечи-ти належний життєвий рівень населення через отримання ним тру-дового доходу, по-друге, вона вичерпує свої потенційні можливості щодо подальшого інвестування, а отже, подальшого розвитку. Че-рез це для політики перерозподілу доходів важливо відшукати певні межі, які відповідали б завданню збереження як соціального, так і економічного устрою суспільства.
На соціальне вирівнювання суспільства спрямована також полі-тика вирівнювання на ринку праці. Вирівнювання на ринку праці означає вирівнювання попиту і пропозиції робочої сили на відпо-відному ринку. Через заходи щодо збереження старих і створення нових робочих місць, на яких зайняті певні групи населення (ро-бітники у віці, жінки, молодь), держава сприяє стабільності ринку праці. В центрі такої політики стоїть діяльність держави з розвитку профосвіти, профорієнтації, перепідготовки кадрів, їхньої переква-ліфікації тощо.
Вирівнювання на ринку праці доповнюється політикою охорони праці. Її предметом є захист праці, зокрема в промисловості, через регулювання загальних умов праці. В конкретних ситуаціях вона може бути подана як захист від необгрунтованого звільнення з роботи, захист праці жінок та майбутніх матерів, захист праці мо-лоді. Захист праці жінок, наприклад, реалізується в таких заходах держави, як заборона нічної роботи, надання більш тривалих пе-рерв на відпочинок, ніж чоловікам, заборона жіночої праці в пев-них галузях економіки (шахти, кам'яні кар'єри, рудники тощо). В цілому політика захисту праці мусить вести до гуманізації праці, гуманізації робочих місць, до покращення якості трудового життя.
До системи соціального вирівнювання в окремих країнах при-числяють також політику держави по залученню працівників до участі в управлінні виробництвом та політику заробітної плати.
Отже, стабілізаційна, структурна і соціальна політика, що прова-диться в межах політики розвитку, підпорядковує економічний і соціальний розвиток країни досягненню цілей, закріплених у концеп-ціях соціально-економічного розвитку, прийнятих певною країною. Інструменти, які використовує держава в проведенні різних форм політики розвитку, поділяються на прямі і непрямі: прямі інструмен-ти економічної політики передбачають втручання держави в процес прийняття рішень господарських суб'єктів щодо визначення ціни та обсягу виробництва продукції, обсягів підприємства, вступу нових підприємств на ринок; непрямі інструменти економічної політики за-лишають ядро підприємницьких рішень недоторканим.
Найбільш поширеними непрямими інструментами є фінансова політика (насамперед податкова та кредитна), грошова, зовнішньо-економічна, політика доходів. Суб'єкти економічної політики ма-ють бути носіями суспільних інтересів, компетентними, вміти пра-вильно оцінювати інформацію про економічний стан суспільства і приймати оптимальні економічні і соціальні рішення. Для цього мають забезпечуватись їх особисті інтереси.
§ 7. Зовнішньоекономічна політика держави
Початкові теоретичні засади зовнішньоекономічної діяльності держави були означені в контексті розгляду основних форм між-народних економічних відносин. Щодо цілей, методів та регулю-вання зовнішньоекономічних зв'язків, то вони потребують спе-ціального висвітлення як напрям політики держави.
Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі економічні опе-рації, що здійснюються між господарськими суб'єктами певної краї-ни та їхніми іноземними партнерами (імпорт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили і гро-шей). До зовнішньоекономічної діяльності також належать:
торгово-політичні заходи, такі як введення, зміна та відміна мита та інших (нетарифних) торгових перешкод або укладення догово-рів про торгівлю, кооперацію та запобігання подвійному оподатку-ванню;
валютно-політичні заходи (ревальвація і девальвація власної валю-ти, введення, зміна та відміна обмежень на шляху руху капіталу);
участь у міжнародних економічних організаціях, включаючи заснування нових організацій.
Зовнішньоекономічна політика грунтується на теорії світової економіки, яка досліджує засади зовнішньоекономічних операцій та їхній вплив на господарські події в країні та за кордоном. Отри-мані при цьому знання є основою для формулювання цілей та прий-няття рішень для ефективної зовнішньоекономічної політики.
Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політи-ки, яка, у свою чергу, виступає складовою політики держави вза-галі. Її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та політики в цілому. Зовнішньоекономічні заходи повинні відповіда-ти політико-економічному та суспільно-політичному устрою сус-пільства. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загально-економічної або загальнополітичної мети.
Вищою метою зовнішньоекономічної політики є дотримання або досягнення зовнішньоекономічної рівноваги. В широкому значенні зовнішньоекономічна рівновага має забезпечити процес національ-ного макроекономічного відтворення при пропорційному розвитку економіки. Це відповідає загальній стратегічній меті стабілізації та подальшого зростання економіки України.
У вузькому значенні зовнішньоекономічну рівновагу визнача-ють як платіжний баланс країни, в якому знаходять відображення всі платіжні потоки між країною та зарубіжними партнерами. При цьому є різні концептуальні підходи до визначення її. Відповідно до них народне господарство перебуває в стані зовнішньоекономічної рівноваги тоді, коли урівноважені платіжний баланс, баланс зобо-в'язань або так званий основний баланс як сума балансу зобов'язань та балансу довгострокового руху капіталу.
Згідно з першою концепцією для народного господарства харак-терний стан зовнішньоекономічної рівноваги, коли сума всіх пла-тіжних надходжень із-за кордону дорівнює сумі всіх платежів за кордон, тобто коли золотий і валютний запаси країни не зміню-ються. Цю концепцію критикують за те, що сальдо платіжного ба-лансу може відображати також політико-економічні заходи уряду цієї країни чи результати операцій центрального банку її з метою досягнення рівноваги платіжного балансу, а отже, викривляти дій-сне зовнішньоекономічне становище країни.
Автори другої концепції відстоюють думку, що зовнішньоеконо-мічна рівновага досягається тоді, коли поточний рух товарів між країною та її закордонними партнерами урівноважений. Оскільки у цьому випадку країна спроможна оплатити весь імпорт товарів за рахунок експорту товарів власного поточного виробництва, вона не повинна ні одержувати кредити за кордоном, ні надавати кре-дити за кордон. Недоліком цієї концепції є те, що вона недостатньо враховує різноманітність міждержавних потоків капіталу.
Прихильники третьої концепції визначають зовнішньоекономічну рівновагу як баланс так званих автономних .операцій, тобто баланс міжнародного руху платежів, який заснований на нормальній еко-номічній активності приватних чи державних підприємств. Однак при цьому не враховується те, що при проведенні спеціальних операцій, орієнтованих на досягнення рівноваги платіжного балансу, йдеться переважно про короткостроковий рух капіталу.
Зовнішньоекономічна рівновага у вузькому значенні може до-сягатися або шляхом вільної торгівлі чи протекціонізму, або поєд-нувати обидва в певних галузях економіки та напрямах зовнішньо-економічних зв'язків. Коригування цих форм зовнішньоекономіч-ної політики має здійснюватися за показниками зовнішньоеконо-мічної рівноваги в широкому значенні.
Економічна інтеграція народного господарства з економікою інших країн також може бути засобом досягнення економічної рів-новаги в широкому значенні. При цьому ступінь єдності визначає ступінь інтеграції та її конкретні форми.
Метою зовнішньоекономічної політики може бути також праг-нення незалежності від такого імпорту, який підриває національну безпеку та політичну незалежність країни. Таке прагнення обме-жується окремими секторами економіки (наприклад, сільське гос-подарство, виробництво сталі) або окремими товарами, які мають особливе значення для вітчизняного процесу виробництва (вугілля, нафта тощо). Метою в цьому випадку є досягнення вищого ступеня самозабезпечення, підвищення безпеки постачання. Певну роль тут відіграють також стратегічні міркування.
Ці абстрактні цілі зовнішньоекономічної політики кожна країна реалізує не ізольовано, а в певних пропорціях, з певними акцента-ми на певних історичних етапах. Так, для України сьогодні актуальні такі цілі зовнішньоекономічної політики. " 1. Інтеграція України в світове господарство та динамізація її зовнішньоекономічних зв'язків.
2. Органічне поєднання заходів щодо послідовної лібералізації сфери зовнішньоекономічних зв'язків з регулюючою роллю дер-жави в цій сфері при переважному використанні ринкових, а не адміністративних засобів регулювання.
3. Орієнтація на цілеспрямоване формування і ефективну реалі-зацію експортного потенціалу країни.
4. Багатовекторність зовнішніх економічних зв'язків України. Для реалізації зазначених цілей в Україні розробляється кон-цепція довгострокової зовнішньоекономічної політики та держав-на програма розвитку експортного потенціалу.
Розглянемо інструменти реалізації зовнішньоекономічної полі-тики. Потоки товарів, послуг та капіталу між країною та її закор-донними партнерами регулюються сукупністю інструментів. Через те що експорт - імпорт товарів і послуг та міжнародні платіжні операції є складовою частиною нормальної економічної діяльності країни, всі макроекономічні заходи, які впливають на економічну активність країни, впливають і на них.
Інструментами зовнішньоекономічної політики називають тіль-ки ті політико-економічні інструменти, які призначені для ціле-спрямованого безпосереднього впливу на зовнішньоекономічні опе-рації. Вони можуть поділятися на торгово-політичні та валютно-політичні інструменти. До перших належать ті, які впливають на реальні характеристики міжнародного обміну товарами. Найваж-ливішими торгово-політичними інструментами є мито, континген-ти та інші нетарифні торгові обмеження.
Мито є найдавнішим інструментом торгової політики. В цілому його розглядають як податок, який держава накладає на товар, якщо він перетинає державний кордон або кордон митної зони. Відпо-відно до напряму товарних потоків розрізняють ввізне, вивізне та транзитне мито. Найбільше економічне значення має сьогодні ввізне мито. Вивізне мито накладають лише деякі країни, насамперед на аграрні продукти і сировину.
Раніше мито слугувало насамперед фіскальним цілям - форму-ванню державних доходів. Історично воно належить до найстарі-ших джерел доходів держави. Однак мито є не тільки джерелом доходів держави, а й так званою тарифною перешкодою торгівлі. Нарахування мита штучно підвищує ціну товарів при переміщенні їх через кордон, що впливає на попит і пропозицію. Мотиви нара-хування мита сьогодні такі:
для формування доходів держави (так званий фіскальний мо-тив);
для коригування рівноваги платіжного балансу;
для захисту вітчизняних товаровиробників (класичний аргумент захисного мита);
для захисту вітчизняних робочих місць.
Незалежно від того, з яких мотивів країна хоче встановити мито, вона має при цьому враховувати те, що торгові партнери, які через введення цього мита понесуть збитки, з свого боку, відреагують застосуванням так званого відповідного мита.
Якщо мито діє на зовнішню торгівлю опосередковано, через ціни на товари, що продаються, держава може здійснювати також без-посередній вплив за допомогою контингентування імпорту або екс-порту товарів. Контингенти - це кількісні і(або) вартісні обмежен-ня ввезення або вивезення певного товару, що вводяться на певний період. Реалізується контингентування через імпортні та експортні квоти, які можуть бути генеральними, груповими та індивідуальни-ми і поширюватись відповідно на всі країни, групу країн чи якусь окрему країну. Якщо торговий партнер певної країни йде через переговори "добровільно" на обмеження свого експорту в цю краї-ну, то говорять про так званий договір добровільного самообме-ження.
На практиці імпортні квоти мають більше значення, ніж експорт-не контингентування. І навпаки, імпортне мито має багато переваг над імпортними контингентами, тому що кількісні обмеження приз-водять до підвищення ціни імпортних товарів, а користується цим експортер, одержуючи більший прибуток. Водночас імпортне мито поповнює бюджет держави-імпортера.
Усі торгові перешкоди, за винятком мита, охоплюються понят-тям нетарифні торгові перешкоди. Контингенти є тільки формою нетарифних торгових перешкод, які виділяються разом з митом через їх гласність як інструмент державного впливу на торгівлю. Крім контингентів є ще багато інших нетарифних торгових пере-шкод, які також уже давно використовуються як інструмент зов-нішньоекономічної політики. На відміну від мита і контингентів вони перешкоджають торгівлі в більш чи менш прихованій формі, вплив їх важко оцінити кількісно. Часто вони є побічним наслідком заходів, що провадяться з іншою метою, наприклад підвищення стандартів охорони здоров'я, безпеки чи охорони навколишнього середовища. .
Найважливішими нетарифними торговими перешкодами поряд з кількісними обмеженнями виступають:
надання всіх видів субвенцій вітчизняним підприємствам та га-лузям економіки; що беруть участь у міжнародній конкуренції;
введення певного податкового регулювання на користь вітчиз-няних галузей економіки, які підпадають під вплив міжнародної конкуренції;
так звані технічні торгові перешкоди, які встановлюються через національні норми та інші технічні нормативи;
забезпечення переваг вітчизняним продавцям при розподілі дер-жавних замовлень;
встановлення правових нормативів, які перешкоджають торгівлі;
певні методи визначення митної вартості та митного оформлення, що відступають від міжнародних норм, наприклад адміністративні акти щодо ввізних документів, упаковки чи маркування.
Правові та управлінські розпорядження, що перешкоджають тор-гівлі, називають також адміністративними торговими перешкода-ми. Приховані нетарифні торгові перешкоди дійсні сьогодні для біль-шої частини світової торгівлі як найсуттєвіша перешкода для вільного товарообміну. Оскільки за численними міжнародними договорами, зокрема ГАТТ-СОТ, мито і контингенти як інструмент торгової полі-тики значною мірою втратили своє значення, то приховані нета-рифні торгові перешкоди залишаються єдиним інструментом впли-ву на торгівлю. Це явище дістало назву "неопротекціонізм".
Держава може впливати на зовнішньоекономічні операції не тіль-ки з економічного боку, а й через монетарну сторону, через валют-
но-політичні заходи. Міжнародний рух платежів може відбува-тись тільки тоді, коли можливий обмін національних платіжних засобів один на одного. Це відбувається на валютному ринку, на якому складаються певні пропорції обміну між окремими валюта-ми, валютні курси. Через ці валютні курси господарства окремих країн пов'язані одне з одним на монетарній основі. Державний вплив на міжнародну торгівлю і рух капіталу через монетарну сто-рону реалізується шляхом грошової політики, політики валютно-го курсу, а також прямих обмежень, контролю міжнародних пла-тежів.
Перше рішення у валютній політиці - це рішення про систему фіксованого валютного курсу чи курсу, що коливається. Перевага фіксованого валютного курсу полягає в тому, що він підвищує без-пеку в міжнародній торгівлі та русі платежів, а недолік - в тому, що він може відступати від ціни рівноваги, через що призводити до неврівноваження платіжного балансу. Валютний курс, що коли-вається, має ту перевагу, що (за відсутності інтервенцій держави на валютний ринок) забезпечує урівноваження платіжного балан-су. Недолік його полягає в тому, що він може суттєво коливатись, що негативно впливає на міжнародну торгівлю.
За фіксованого валютного курсу держава має можливість або встановлювати для всіх операцій єдиний валютний курс, або для різних операцій різні валютні курси, що називають розщеплен-ням валютного курсу. В першому випадку для захисту фіксова-ного курсу достатньо державних інтервенцій на валютний ринок, в другому - неминучі валютні обмеження і прямий контроль руху платежів.
За фіксованого валютного курсу держава може цілеспрямовано змінювати валютний курс, девальвувати чи ревальвувати свою ва-люту. Ревальвація національної валюти призводить до подорожчання національного продукту за кордоном та до здешевлення імпорту. Тому експорт кількісно зменшується, а імпорт зростає і баланс зо-бов'язань погіршується. Наслідком ревальвації є одночасно поліп-шення реальних відносин обміну і підвищення добробуту в цій країні, адже після ревальвації за одиницю експорту можна одержати біль-шу кількість імпорту.
Девальвація національної валюти призводить до здешевлення віт-чизняних товарів за кордоном та до подорожчання імпорту. У зв'язку з цим зростає експорт і зменшується обсяг імпорту. Девальвація сприяє також поліпшенню міжнародної конкурентоспроможності вітчизняних товарів. З іншого боку, девальвація через погіршення реальних відносин обміну зумовлює падіння добробуту. Країна де-вальвує свою валюту тільки для того, щоб через зростання експор-ту та заміщення імпорту вітчизняними товарами підвищити зайнятість в національній економіці. Таку політику називають "політи-кою бідного сусіда", тому що проблема зайнятості експортується за кордон.
Можливість стимулювання економіки через отримання зов-нішньоторгового сальдо (надлишку) відома вже давно і мала важ-ливе значення вже в меркантилізмі XVII ст. Країни, які провадять сьогодні таку політику, наприклад Японія, часто звинувачують у недобросовісній "неомеркантилістичній" зовнішньоекономічній політиці.
За гнучкого валютного курсу держава може впливати на валют-ний курс через інтервенції на валютному ринку. Це може мати сенс у разі необхідності амортизувати звичайні коливання валют-ного курсу та уникнути можливих різких коливань його. У цьо-му випадку говорять про контрольовану плавучість валютного кур-су. Держава може також штучно занижувати валютний курс через інтервенції на валютний ринок для досягнення свого довго-строкового курсу на рівновагу та створення переваг у міжнарод-ній конкуренції. Таку ситуацію характеризують як "брудну плаву-чість".
Політика валютного курсу регулюється суворими міжнародни-ми правилами, тому що заходи політики валютного курсу основ-них країн - учасниць міжнародної торгівлі мають також суттєві міжнародні наслідки. Так, країни-члени Європейської валютної системи (ЄВС), яка передбачає фіксацію валютного курсу, можуть змінювати його лише за взаємною згодою. Більш як 150 країн- членів МВФ, статут яких передбачає валютний курс, що коливаєть-ся, зобов'язані не вживати таких заходів, як маніпулювання валют-ним курсом або міжнародною валютною системою, що можуть порушити існуючий стан платіжного балансу або надати недобро-совісні переваги в конкуренції проти інших країн-членів.
У той час, як інструменти грошової політики та політики валют-ного курсу тільки опосередковано, через відсоток і валютний курс впливають на зовнішню торгівлю та міжнародний рух капіталу, обмеження руху міжнародних платежів слід розглядати як безпо-середнє, пряме втручання держави в зовнішньоекономічні операції через монетарну сторону. Під обмеженнями міжнародного руху пла-тежів слід розуміти всі адміністративні постанови і заходи країни, які заважають вільній купівлі-продажу іноземної валюти, що озна-чає обмеження вільної конвертації однієї валюти в іншу.
Контроль міжнародного руху платежів може здійснюватися двома шляхами.
1. Міжнародні операції можливі, але купівля-продаж валюти, необхідної для їх оплати, підлягає державному контролю і обме-женням.
2. Купівля-продаж валюти не обмежена, але потрібні для цього юридичні угоди перебувають під контролем держави і лімітуються за певних обставин.
Який шлях із цих двох обере держава, залежить насамперед від методів обліку, тому що вони діють однаково як прямий контроль усіх міжнародних платежів, дозволених законодавством. Найчасті-ше обмеження руху платежів поширюються лише на певні части-ни зовнішньоекономічної діяльності, наприклад на міжнародний рух капіталу чи на валютні операції при міжнародному туризмі. Будь-які обмеження міжнародного руху платежів можуть застосо-вуватись також до резидентів і нерезидентів.
Організаційні засади зовнішньоекономічної політики визнача-ються національними законодавчими актами, міжнародними пра-вилами і звичаями, а також спеціальними міжнародними угодами та різноманітними актами міжнародного права. Оформлення цього правового порядку на національному рівні та його формування на міжнародному рівні через укладання відповідних міжнародних угод і вступ до відповідних міжнародних організацій та договорів є та-кож завданням зовнішньоекономічної політики.
Для України національні організаційні рамки у цій сфері окрес-лені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. з наступними доповненнями, Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютно-го контролю" від 19 лютого 1993 р. та іншими законодавчими акта-ми. Зазначений закон регулює рух товарів, послуг, капіталу, плате-жів та інші зовнішньоекономічні відносини. Він визначає зміст, роз-мір та обсяг обмежень, які дійсні для зовнішньоекономічних зв'яз-ків України та можуть вводитись окремими нормативними актами.
Міжнародні організаційні засади для української зовнішньоеко-номічної політики витікають з міждержавних угод і правил, які Україна визнає через своє членство в міжнародних організаціях та як договірний партнер дво- та багатосторонніх договорів. Найваж-ливішими серед них є договори з країнами близького зарубіжжя як основними торговими партнерами України, країнами Східної Європи, Німеччиною, США та ін. З міждержавних угод слід зазна-чити передусім договори в межах СНД і документ про членство України в МВФ.
Важливим є вступ нашої країни до ГАТТ-СОТ. Ця організація має за мету лібералізацію світової торгівлі та регулює близько 90 відсотків її загального обсягу. Для досягнення зазначеної мети ГАТТ-СОТ встановив такі принципи міжнародної торгівлі.
1. Принцип торгово-політичної недискримінації, який зобов'язує учасників договору вводити режим найбільшого сприяння у взаєм-ній торгівлі.
2. Принципова заборона нетарифних торгових перешкод, відхи-лення від якої можливі лише в особливих випадках.
3. Принцип, за яким країна має захищати свою економіку тіль-ки через мито, а не через інші (нетарифні) торгові перепони.
4. Принцип взаємності при митних переговорах, а також при вирішенні спірних питань.
5. Право на рекламаційні та реторсійні, зворотні заходи при порушенні правил ГАТТ-СОТ однією з сторін договору.
Україна як самостійна держава використовує практично всі інструменти зовнішньоекономічної політики. Однак робиться це стохастично, без належного теоретичного обгрунтування необхід-ності введення того чи іншого торгового обмеження та прогнозу-вання його наслідків для вітчизняної економіки. Набагато складніша ситуація з організаційними засадами зовнішньоекономічної політики. Вони практично тільки формуються як на національно-му, так і на міжнародному рівні.