Частина IV. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІКРОЕКОНОМІКИ
Розділ 19. Капітал і підприємництво
§ 1. Стимули і механізм підприємницької діяльності. Сутність капіталу
§ 2. Структура і функціонування капіталу підприємства нефінансової сфери
§ 3. Особливості підприємницької діяльності і функціонування капіталу в різних сферах економіки

Розділ 19 КАПІТАЛ І ПІДПРИЄМНИЦТВО
§ 1. Стимули і механізм підприємницької діяльності. Сутність капіталу
Розпочинаючи виробничо-господарську діяльність, господарю-ючий суб'єкт має чітко уявляти, задля чого він збирається органі-зовувати виробництво тих чи інших матеріальних благ або надання послуг. Уявлення про мотивацію діяльності виробничих ланок в тій або іншій сфері має важливе значення в процесі управління еконо-мікою. Від того, наскільки ефективно впливають різні адміністра-тивні або економічні заходи на інтереси господарських одиниць,
залежать спроможність управляти економічними процесами на національному, галузевому чи регіональному рівні, пошук найефек-тивніших засобів для реалізації цієї мети.
Розглянемо мотивацію господарської діяльності в умовах ринко-вої економіки та головні фактори, необхідні для ії ефективного
здійснення.

В основу мотивації господарської діяльності покладено досить банальну тезу: може чи ні цей суб'єкт задовольнити свої еконо-мічні інтереси завдяки певному виду господарської діяльності, тоб-то матиме він від цього певну вигоду чи ні? Якщо ні, то, напевне, немає сенсу і розпочинати. Звичайно, певне підприємство може діяти, нехтуючи своїми економічними інтересами через будь-які причини. Проте це не може тривати довго, оскільки закони еконо-міки змусять цей господарюючий суб'єкт або підкоритися цим за-конам, або припинити свою діяльність. В крайньому разі воно може функціонувати лише завдяки підтримці ззовні: з боку держави, бла-годійних фондів, громадських організацій. Однак більшість підпри-ємств так працювати не може. Отже, підприємство має працювати заради задоволення економічних інтересів своїх власників і персо-налу.
Господарська діяльність стає засобом реалізації економічних інте-ресів господарюючих суб'єктів тоді, коли результати діяльності кон-кретного виробника задовольняють суспільні потреби, тобто сус-пільство в процесі використання результатів діяльності господар-ських одиниць визнає їх за суспільне необхідні насамперед щодо витрат, які мало підприємство. Величина цих витрат має бути та-кою, щоб виробник міг відтворити себе як виробника і сформувати фонд особистого споживання.
Один з основоположників класичної економічної теорії А. Сміт відзначав, що підприємці, маючи власний інтерес (а він полягає в особистому збагаченні), організують свою господарську діяльність у тих сферах, які, на їхній погляд, дадуть змогу отримати високий доход. Так вони сприяють і найефективнішому задоволенню пот-реб суспільства, адже діяльність у тих сферах, що приносять най-вищі доходи, дістає завдяки механізму ринкового ціноутворення високу суспільну оцінку. Приватний інтерес стає засобом реалі-зації суспільного інтересу. "Дбаючи тільки про свої інтереси, він (підприємець. - Авт.) часто дієвішим способом служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається зробити це"". Цією "невидимою рукою", що узгоджує приватні та суспільні інтереси, є ринок.
Для того щоб приватні інтереси реалізувалися в своїй сукуп-ності, потрібно, щоб виробнича діяльність давала виробникові над-лишок доходу над його витратами, тобто можливість збагачення. Наявність такого надлишку означає, що вся продукція підприємст-ва визнається суспільством необхідною щодо споживної та мінової вартості, що створюються фонди для виплати заробітної плати пер-соналу, нормального відтворення засобів виробництва і нагромад-ження, робляться певні відрахування на задоволення суспільних потреб, повніше задовольняються особисті потреби. Отримання надлишку над витратами є основним рушієм підприємництва. Та-кий висновок цілком справедливий для більшої частини ділових одиниць (бізнесів). Проте значення збагачення як мотиву функціо-нування деяких з них суттєво відрізняється залежно від форми власності, на якій грунтується діяльність певної господарської оди-ниці.
Для державного підприємства збагачення не є головним стиму-лом господарської діяльності. Найчастіше вона підпорядковується суспільним потребам: забезпеченню соціальної стабільності, надан-ню допомоги національному підприємництву, забезпеченню пев-ного рівня зайнятості тощо. Певна частина невеликих приватних господарств, що перебувають переважно в індивідуально-сімейній формі власності, мають на меті не збагачення, а забезпечення сво-го самовідтворення. Такі економічні структури англійський учений Т. Шанін назвав експолярними.
Так, за даними опитування власників невеликих компаній Вели-кобританії, лише 8 відсотків з них вважають головним стимулом своєї підприємницької діяльності персональне збагачення, а 87 від-сотків - можливість відчувати себе незалежними і мати задово-лення від власної роботи".
Конкретна величина доходу від підприємницької діяльності за-лежить від економічних, організаційних та інших факторів. Еконо-мічні можна поділити на дві групи: ті, що залежать і не залежать від підприємця.
До головних внутрішніх факторів належать: наявність певної величини капіталу; якісний рівень засобів виробництва та вироб-ничого персоналу; якість управління виробничими процесами і комерційною діяльністю.
Найпершою засадою господарської діяльності, без якої вона вза-галі неможлива, є наявність засобів виробництва та кваліфікованих працівників, тобто грошових засобів підприємства має бути достатньо для того, щоб організувати ефективне виробництво, доход від якого перевищуватиме витрати. Отже, для того щоб функціонувати як виробник, потрібно мати достатню кількість грошей, купити за них засоби виробництва, найняти працівників, організувати виробницт-во певних товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що пере-вищує витрачену. Саме такий перебіг подій, які становлять життє-вий цикл виробника, перетворює витрачені ним гроші на капітал, тобто капітал - це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає.
Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як суто технічні, техніко-організаційні, так і соціально-економічні моменти. По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступи-ти у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва. По-друге, якщо його наявного капіталу недостатньо для організації ефективного виробництва, йому доведеться зверта-тися до кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонуван-ня засобів виробництва, якщо цього потребують обсяги виробництва.
Отже, перетворюючи свої гроші на капітал, виробник має всту-пити в економічні відносини з підприємствами, що виробляють необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні причини отримують засоби для існування не завдяки власній під-приємницькій діяльності, а шляхом найму за гроші.
Отже, капітал - це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-еконо-мічних умов. Такими умовами є:
1) високорозвинені товарне виробництво і обіг;
2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;
3) зосередження у частини господарюючих агентів значної част-ки засобів виробництва, тобто певний ступінь концентрації вироб-ництва і капіталу;
4) відсутність власних засобів виробництва у частини гос-подарюючих агентів, що змушує їх найматися (Маркс К. Капітал. Т. І // Маркс К„ Енгельс Ф. Твори. - Т. 23. - С. 157-187).
Дане трактування капіталу може бути визначене як соціально-економічне. Звичайно, є й інші погляди на сутність капіталу, зок-рема так званий предметно-функціональний і грошовий підходи.
Багато дослідників вважають, що капітал - це сукупність засо-бів виробництва, які приносять доход їхньому власникові. А. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить доход [Смит А. Исследование о природе и причи-нах богатства народов. - С. 205); Д. Рікардо - як ту частину багат-ства, що зайнята у виробництві і необхідна для приведення в дію праці (Рикардо Д. Соч. Т. 1. - М., 1941. - С. 9-10); Дж. С. Мілльяк попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на час виробничого процесу [Милль Дж. С. Основы политической экономии. - М., 1980. - Т. 1. - С. 148); А. Мар-шалл - як сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійс-нюватися з однаковою ефективністю, але які не є безплатними дарами природи (Маршалл А. Принципи политической экономии. - М., 1984. - Т. 3. - С. 234). Перелічені підходи до визначення капі-талу дещо односторонні, пов'язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Вони звертають увагу на речову форму капіталу, хоча навіть з цього боку не врахована така части-на капіталу, як грошовий капітал, який ніяк не можна ототожнити з засобами виробництва і який призначається для придбання фак-торів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу.
Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу от-римувати доход, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу. Цей підхід, запропонований Г. Беккером, Дж. Мінсером та іншими вченими, має назву "концепції людського капіталу". Під ним розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда (навчання в школі, вузі, на виробництві, піклуван-ня про власне здоров'я).
Значного поширення набув погляд на капітал як на один з ви-робничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея.
Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як на-родногосподарські (макроекономічні). З погляду підприємця капі-тал є сумою вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. З цієї точки зору прин-циповим моментом є співвідношення між власним і чужим капі-талом.
Для того щоб зрозуміти, звідки береться надлишок над авансо-ваним капіталом, треба проаналізувати процеси, що відбуваються безпосередньо у фазі виробництва, тобто є результатом свідомих дій підприємця. При цьому слід абстрагуватися від таких факторів зростання капіталу, як нечесна торгівля, крадіжка майна тощо, ос-кільки інакше не можна зрозуміти, чому може зростати багатство суспільства в цілому, а не лише окремих осіб.
Отже, треба виключити всі можливі порушення економічних законів (особливо закону вартості) та існуючих юридичних наста-нов, розглядаючи проблему абстрактно. Крім того, можна знехту-вати тими зовнішніми економічними факторами, що суттєво впливають на діяльність виробника, - реалізацією продукції та зміною цін на фактори виробництва, перерозподілом доходу, що здійсню-ється державою.
Припустімо, що певне підприємство виробляє окремі елементи
для комп'ютерів. На придбання господарських будівель і устатку-вання витрачено 1200 тис. г. о., на закупівлю комплектуючих виро-бів, додаткових матеріалів, оплату електроенергії тощо щомісяця треба витратити 800 тис. г. о.; найнято 10 працівників з середньою місячною заробітною платою 6000 г. о. Місячне виробництво ста-новитиме 1000 певних елементів, кожен з яких згідно з контрак-том, підписаним з комп'ютерною фірмою, буде коштувати 1000 г. о. Отже, загальна сума реалізації становитиме 1000 тис. г. о. за місяць.
Для того щоб визначити, чи буде виробництво вигідним, тобто
чи зросте капітал, треба порівняти виручку від проданої продукції з витратами на її виготовлення. В нашому випадку сума місячного чистого доходу (за умови, що все основне устаткування функціо-нує в середньому протягом 10 років, отже, місячна сума зносу йо-го - 10 тис. г. о.) становитиме: 1 000 000 - (10 000 + 800 000 + + 60 000) = 130 000 г. о.
Однак виникає питання: завдяки яким факторам виробництва,
частин капіталу виник цей надлишок? Для того щоб відповісти на це питання, треба розглянути кожен з цих факторів окремо. Зупинимо-ся передусім на постійному і змінному капіталі. Якщо взяти кошти, вкладені в купівлю будівель і основного устаткування (1200 тис. г. о.), то у вартість місячного продукту включається 1/120 їхня частина (1 200 000 : 10 : 12), тобто 10 тис. г. о. Якщо підприємство нормально працюватиме впродовж усього періоду функціонування цих засобів виробництва, то через 10 років воно просто поверне авансовану су-му - 1200 тис. г. о. Очевидно, що ніякого зростання капіталу в цьому
випадку немає.
Далі розглянемо виробничі витрати, що їх підприємство несе
щомісячно: сплачує рахунки за комплектуючі вироби, додаткові матеріали, електроенергію, воду, транспортні послуги тощо. Їх ве-личина, якщо не враховувати можливі коливання кон'юнктури на ринках цих товарів, послуг тощо, з місяця в місяць є однаковою - 800 тис. г. о., і ця сума щомісяця повертається до підприємства як частина вартості реалізованої продукції. Отже, в цьому випадку
жодного зростання капіталу немає.
Останній фактор - наймані робітники. Згідно з контрактом мі-сячна зарплата одного працівника становить у середньому 6000 г.о. Завдяки чому наймані робітники можуть бути фактором зростання капіталу? Відповідь на це питання криється у характері найманої праці як такої. Її виконують за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові; цим процесом керує власник засобів ви-робництва; результати виробництва не належать безпосередньому виробникові. Однак, попри це наймана праця залишається працею, що за умов товарного виробництва зберігає притаманні праці това-ровиробника ознаки: вона утворює завдяки своєму подвійному ха-рактеру споживну вартість і вартість товару. Отже, підприємець наймає працівників саме тому, що їхня праця може створювати вартість, на відміну від засобів виробництва, які, не створюючи вар-тості, лише переносять власну вартість на продукт.
Власник засобів виробництва, наймаючи робітника, на перший погляд, купує його працю, але це не так, оскільки працю як таку купити неможливо. Праця - це процес, в якому створюються ма-теріальні та нематеріальні блага. Те, що купує власник засобів виробництва, - це специфічна риса людської особистості, її здат-ність до праці. Її й називають робочою силою.
Робоча сила є сукупністю фізичних і духовних здібностей, які людина використовує в процесі виробництва. Як і будь-який інший товар, вона має вартість. Вартість товару "робоча сила" визнача-ється тією кількістю суспільне необхідної праці, яка потрібна для відтворення працівника як такого у всій сукупності його фізичних та інтелектуальних рис. Оскільки для робочої сили -властиве посту-пове зношування (тривалість найпродуктивнішого періоду її функ-ціонування становить приблизно 40-45 років), то до суспільне необхідних витрат на відтворення робочої сили мають входити вит-рати на утримання сім'ї.
Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу в под-війному характері товару "робоча сила". Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар - робочу силу - на основі його вартості, що становить основу заробітної плати. Спо-живання цього товару відбувається в процесі виробництва, тому вартість, створювана робітником завдяки абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у вигляді платні. В іншому разі підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою, має бути більшою, ніж вартість самої робочої сили.
Продовжимо аналіз процесу виробництва капіталу. Місячна вар-тість робочої сили, необхідної для виробництва певних елементів комп'ютерів, становитиме 60 тис. г. о„ а чистий доход - 130 тис. г. о. (13 тис. г. о. на одного працівника). Це означає, що робітник отри-мує за свою працю не повну вартість продукту, створену ним (19 тис. г. о.), а лише певну частину, величина якої в цілому достат-ня для відтворення працівник як такого. Цей надлишок над вар-тістю робочої сили К. Маркс назвав додатковою вартістю. Він детально обгрунтував зроблений ще Д. Рікардо висновок про те,
що найманий робітник отримує у вигляді заробітної плати лише частину створеної ним вартості й поклав його в основу теорії до-даткової вартості.
З погляду зростання вартості капітал можна поділити на дві час-тини: постійний, уречевлений у засобах виробництва, вартість якого в процесі виробництва залишається незмінною, і змінний, пред-ставлений робочою силою, вартість якого в процесі виробництва змінюється, зростає. Виходячи з цього, структуру вартості товару, виробленого із застосуванням найманої праці, можна подати так:
Ф.13_2
де с - вартість постійного капіталу, перенесена на продукт; V - вартість змінного капіталу; т - додаткова вартість.
Висновок про те, що нову вартість в цілому і додаткову, зокре-ма, створює робоча сила, а засоби виробництва лише переносять свою вартість на продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у виробництві додаткової вартості. Безпосередньо не створюючи її, він є найважливішим фактором, що впливає на розміри додаткової вартості. Процес праці неможливий без зна-рядь і предметів праці, отже, і виробництво вартості та додаткової вартості без них. неможливе. І навпаки, без живої праці, носієм якої є робоча сила, засоби виробництва не можуть функціонувати.
Аналіз впливу цих факторів виробництва на величину нової вар-тості було здійснено американськими вченими К. У. Коббом та П. X. Дугласом (так звана виробнича функція). За їхніми розрахун-ками, проведеними в середині 50-х років на матеріалах американ-ської економіки, внесок живої праці у зростання національного доходу становив 3/4, а капіталу (знаряддя праці) - 1/4.
Постійний капітал впливає на створення вартості завдяки підви-щенню ефективності живої праці: чим досконаліші засоби вироб-ництва, тим більшу вартість може створити робоча сила за певний проміжок часу, тим більшою може бути величина додаткової вар-тості. Використання досконаліших засобів виробництва потребує й вищого рівня кваліфікації робітника.
Розглянемо робочий день найманого робітника. Оскільки робіт-ник отримує у вигляді еквівалента вартості своєї робочої сили тіль-ки частину створеної ним нової вартості, то на себе він працює лише частину робочого часу. Отже, його робочий день поділяється на дві частини: час, за який створюється еквівалент вартості робо-чої сили, і час, за який створюється додаткова вартість. Перший можна назвати необхідним робочим часом; другий - додатковим робочим часом. Впродовж необхідного робочого часу створюється вартість тієї частини продукту, що витрачається на задоволення особистих потреб працівника, тобто

рис.18
необхідного продукту. Протягом додаткового часу створюється додатковий продукт, вартість яко-го є джерелом доходів підприємців та задоволення потреб членів суспільства, безпосередньо не зайнятих виробництвом, і суспільст-ва в цілому. Поняття необхідного і додаткового часу, необхідного і додаткового продукту є загальноекономічними і відбивають відно-сини виробництва взагалі, незалежно від історично визначених со-ціально-економічних відносин. Співвідношення між цими части-нами робочого часу характеризує ефективність суспільного вироб-ництва за тих чи інших умов: чим вища частка додаткового часу в сукупному робочому часі, тим ефективніше функціонує виробнича система, і навпаки. Так, робочий день людини за умов первісного суспільства майже на 100 відсотків складався з необхідного часу, відповідно весь продукт був необхідним. Наявність додаткового про-дукту була не правилом, а винятком. В умовах сучасного вироб-ництва значну частку робочого дня становить саме додатковий час.
За умов товарного виробництва, особливо ринкової економіки, необхідний і додатковий продукт набувають вартісної форми, вис-тупають відповідно у вигляді вартості робочої сили та додаткової вартості.
Структуру і результати робочого дня найманого робітника на-ведено на рис. 18.
Величина чистого доходу підприємця зумовлена не лише вели-чиною додаткової вартості, що склалася за рахунок найманої праці. Так може бути лише в тому разі, коли індивідуальні витрати праці на підприємстві збігаються з суспільними, а останні - з вартісною оцінкою продукту споживачами, іншими словами, коли індивіду-альна вартість продукту капіталу дорівнює його ринковій ціні. Проте такий випадок є винятком, а не правилом у конкурентній еконо-міці. Отже, вироблена додаткова вартість найчастіше не збігати-меться з фактично отриманим чистим доходом, а більша або мен-ша від нього.
Основні положення теорії додаткової вартості сформульовані К. Марксом. Сутність його концепції можна коротко подати так:
1) умовою виробництва додаткової вартості є повне відчуження найманого робітника від засобів виробництва, внаслідок чого пов-ністю змінюється співвідношення між живою та уречевленою пра-цею: не виробник споживає засоби виробництва, а, навпаки, засо-би виробництва, "споживають" виробника;
2) відчуження працівника від засобів виробництва і управління процесом виробництва призводить до того, що останній нібито не має жодного відношення до результату своєї праці - товару. То-вар, вироблений найманим робітником, стає приватною власністю господаря засобів виробництва;
3) усе це дає змогу власникові капіталу, реалізуючи продукцію, виплачувати найманому робітникові лише частину створеної ним вартості, привласнюючи собі надлишок над вартістю необхідного продукту - додаткову вартість;
4) оскільки меж для зростання капіталу немає, власник капіталу всіляко намагається збільшувати свою частку в новій вартості, тоб-то посилює експлуатацію робочої сили, внаслідок чого становище робітника з часом погіршується як абсолютно, так і відносно.
Можна вважати, що ці основні положення виходили з реально-го становища безпосереднього виробника в період вільної конку-ренції (том І "Капіталу" вийшов друком 1867 р.). Проте подальший перебіг подій показав, що в процесі виробництва додаткової вар-тості відбуваються суттєві зміни.
По-перше, змінилася роль суб'єктивного фактора в процесі ви-робництва: якщо за часів К. Маркса результати виробничої діяль-ності зумовлювалися тим, наскільки ефективно засоби виробницт-ва "споживали" робочу силу, то тепер вони все більше залежать від того, як їх використовує робітник, наскільки він зацікавлений в ефективному виробництві.
По-друге, відбулися радикальні зміни в структурі найманого пер-соналу: різко зменшилася частка працівників, зайнятих фізичною працею (а саме таку працю виконували більшість робітників у XIX ст.) і виготовленням матеріальних благ, натомість різко зросла частка працівників, що зайняті духовною, творчою діяльністю і ви-робляють не матеріальні блага, а послуги, ідеї, нові знання. Так, у США, за даними на середину 80-х років, частка найманих робітни-ків, які працюють у промисловості, становила 44,7 відсотка загаль-ної кількості найманих робітників у всіх галузях господарства; тор-гівлею та управлінською діяльністю зайнято 53,7 відсотка, безпосе-редньо у сільському господарстві, що стало частиною складного агропромислового комплексу, - 1,6 відсотка. Відповідні дані для України на кінець 80-х років становили 47,9; 32,7; 19,4 відсотка.
Частка працівників, що займаються переважно творчою працею, а отже, потребують більш високого рівня освіти, у США дорівнює 44 відсотки, Німеччині - 40, Великобританії -50, Японії - 45 від-сотків і має чітку тенденцію до подальшого зростання. Відповідно до деяких прогнозів після 2000 р. практично всі додаткові робочі місця у промислове розвинених країнах заповнюватимуть праців-ники лише з вищою освітою.
По-третє, докорінно змінилися відносини між найманим робіт-ником і власником капіталу в процесі виробництва. Сучасне висо-котехнологічне устаткування потребує сумлінної професійно ком-петентної роботи персоналу, а науково-технічна творчість - польоту думки, не стримуваного нагальними повсякденними турботами про хліб насущний. Для стимулювання творчого внеску в результати роботи підприємств у багатьох компаніях, що досягли всесвітнього визнання як лідери технічного прогресу, практикується розповсюд-ження серед працівників акцій підприємства, розвивається систе-ма участі в прибутках та управлінні виробництвом. Численні захід-ноєвропейські та північно-американські компанії намагаються запозичити накопичений у японських корпораціях досвід ство-рення "корпоративної сім'ї". Отже, ступінь відчуженості виробни-ка від засобів і результатів виробництва порівняно з умовами XIX ст. відчутно знизився, а розподіл нової вартості став сприятли-вішим для нього. Про це свідчать як підвищення добробуту більшої частини найманих верств суспільства, так і зростання частки опла-ти праці у національному доході, виходячи з розрахунків на основі виробничої функції факторів, тобто впливу всіх факторів вироб-ництва на зростання національного доходу (у США - 60, в Япо-нії - 75 відсотків).
До цього можна додати також суттєві зрушення у відносинах власності. Якщо за часів К. Маркса власником капіталу був індиві-дуальний капіталіст, то тепер все частіше йдеться про інституціо-налізацію власності, насамперед у великих компаніях. Так, серед акціонерів різко зростає частка інституцій - банків, пенсійних та страхових фондів, інших юридичних осіб. У США співвідношення між вартістю акцій, що знаходяться в руках юридичних, з одного боку, та фізичних осіб - з іншого, становить 1 : 1, у країнах Захід-ної Європи воно вище, в Японії - 7:3. Отже, власність на засоби виробництва стає анонімною, деперсоніфікованою.
Усе це стосується країн, у яких за часів К. Маркса бурхливо розвивалося підприємництво у виробництві. Тепер їх називають промислове розвиненими, в них утверджується соціальне орієнто-ване ринкове господарство. Країни, які належать до тих, що розви-ваються, і тепер застосовують описані в "Капіталі" методи експлуа-тації Найманих робітників.
Оскільки додаткову вартість створює робоча сила, то зростання капіталу глід вимірювати відношенням додаткової вартості до змін-ного капіталу:

ф.14
Отже, норма додаткової вартості, на відміну від норми прибут-ку, характеризує зростання не всього капіталу, а лише його змін-ної частини, що випливає з аналізу процесу виробництва додатко-вої вартості.
Норма додаткової вартості є відносним показником. Абсолютна величина її (маса) може бути визначена множенням норми додат-кової вартості на величину змінного капіталу:

ф.15
або

ф.16
де k - середня норма додаткової вартості; V - середня вартість одиниці робочої сили; n - кількість найманих робітників.
У наведеному прикладі норма додаткової вартості округлено ста-новитиме:

ф.17
Маса додаткової вартості округлено дорівнюватиме:

ф.18
Оскільки метою підприємця є отримання додаткової вартості, він прагне отримати її у якомога більшому обсязі. Для збільшення маси додаткової вартості найпростіше найняти за тією самою став-кою місячної платні (6000 г. о.) додаткову кількість робітників. Не-хай кількість зайнятих у нашому прикладі збільшиться на 50 відсотків і досягне 15 чол. Це, на перший погляд, дає можливість збільшити виробництво додаткової вартості на 50 відсотків, тобто до 130 000 + + 65 000 =195 000 г. о. Однак для цього потрібні не тільки кошти на зростання фонду заробітної плати, а й додатковий постійний капітал для обладнання нових робочих місць і придбання більшого обсягу комплектуючих виробів, матеріалів тощо, тобто для збіль-шення на 50 відсотків маси додаткової вартості треба відповідно збільшити весь авансовий капітал. Зазначимо, що це збільшення буде дещо меншим, ніж відсоткове зростання змінного капіталу, тому що будуть економитися ті елементи постійного капіталу, зрос-тання яких не потрібне (наприклад, якщо додаткові робітники бу-дуть розміщені на тих самих виробничих площах) або темпи зрос-тання яких відставатимуть від зростання фонду заробітної плати, як, наприклад, по умовно-постійних витратах, зокрема витратах на управління тощо.
Джерелами коштів для збільшення капіталу можуть бути додат-кова вартість, накопичена за певний проміжок часу, тобто фонд нагромадження, фонд амортизації, банківський кредит, фінансу-вання підприємства за рахунок державних коштів, а також розпро-дажу майнових паїв підприємств (акцій). Очевидно, що головним джерелом збільшення капіталу для невеликого підприємства може бути саме фондонагромадження. Як же можна збільшити його? Якщо абстрагуватися від пропорції розподілу додаткової вартості на фонди споживання і нагромадження, відповідь може бути од-нозначною: треба збільшити додаткову вартість, не збільшуючи на перших етапах розмір свого капіталу, тобто не застосовуючи пра-цю додаткових робітників.
Цю проблему можна вирішити двома основними шляхами:
а) поставити робітника в умови, за яких він буде за ту саму платню більше працювати;
б) удосконалювати виробничий процес так, щоб індивідуальна вартість товару була нижча за суспільну.
Перший шлях можна реалізувати подовженням робочого дня або підвищенням інтенсивності праці. В першому випадку при не-змінному необхідному робочому часі збільшується тривалість ро-бочого дня; в другому при зовні незмінній тривалості робочого дня змінюється співвідношення між необхідним і додатковим робочим часом на користь останнього (проте за цією зовнішньою видимі-стю криється те саме подовження робочого дня, тому що робітник повинен за ту саму платню віддавати більше своєї праці). Оскільки цей спосіб збільшення додаткової вартості пов'язаний з абсолют-ним збільшенням кількості праці, яку виконує найманий робітник, його називають виробництвом абсолютної додаткової вартості, а додаткову вартість, вироблену завдяки цьому, - абсолютною додатковою вартістю.
Зазначимо, що додаткові витрати праці при виробництві абсо-лютної додаткової вартості потребують з боку робочої сили додат-кових коштів для відповідної компенсації цих витрат, оскільки в противному разі матиме місце неповне відтворення робочої сили. Тому, якщо не брати до уваги тих випадків, коли робітник вимуше-ний силою економічних умов (наприклад, ситуація на ринку праці) віддавати без відповідної компенсації додаткову кількість своєї праці при збільшенні робочого дня чи посиленні інтенсивності праці, під-приємство буде нести всезростаючі витрати на додаткову оплату робочої сили, що призведе до зниження норми додаткової вартості. Крім того, за певними межами подовження робочого дня настає виснаження робочої сили, яке вже не може бути компенсоване
будь-яким підвищенням заробітної плати. Отже, виробництво аб-солютної додаткової вартості може відбуватися у досить обмеже-них межах, що їх висуває характер відтворення товару робоча сила.
Зі зростанням тривалості робочого дня до певної межі зростає також величина абсолютної додаткової вартості, після чого вона починає скорочуватися, що означає перевищення витрат на ком-пенсацію робітникам за збільшення обсягу праці над зростанням додаткової вартості, досягнутим завдяки цьому. І знову в процесі конкурентної боротьби окремі підприємства починають застосову-вати науково-технічні та організаційні нововведення, що знижує їхні індивідуальні витрати виробництва порівняно з суспільне не-обхідними. Такі підприємства отримують надлишкову вартість. Інші підприємства або вводять подібні нововведення, або розорюються. Знижені витрати виробництва стають суспільне необхідними і зни-кає надлишкова вартість, що існувала. І все розпочинається по но-вому колі.
Для того щоб не дати можливості окремим підприємцям, які, користуючись скрутними обставинами певної частини працездат-ного населення, прагнуть надмірно використовувати трудовий по-тенціал суспільства, у більшості розвинених країн держава регу-лює тривалість робочого дня. Проте фактично відпрацьований се-реднім робітником час, як правило, дещо довший. Так, наприкінці 80-х років у Японії робітник відпрацьовував у середньому за рік 2150 год., у США - 1950, у Німеччині - 1650 год.
Найвигіднішим з погляду як підприємця, так і найманого робіт-ника є вдосконалення виробничого процесу, впровадження нових технологій і засобів виробництва, підвищення кваліфікації робіт-ників, організаційні новації. Все це підвищує ефективність живої праці, що веде до збільшення виробництва споживних вартостей за одиницю часу (або зменшення витрат часу на виробництво оди-ниці продукції), тобто до підвищення продуктивної сили живої праці. Оскільки таке підвищення відбувається лише на окремому підпри-ємстві, то це підприємство, реалізуючи свою продукцію за цінами, що встановлюються відповідно до рівня суспільне необхідних ви-трат, отримує додаткову вартість, вищу за середню в цій галузі, або надлишкову додаткову вартість. Величина останньої залежить від того, наскільки відрізняються витрати постійного і змінного капі-талу від суспільне необхідних.
Особливість надлишкової вартості за умов дрібного виробницт-ва полягає в тому, що вона не має постійного характеру. Лише за умов висококонцентрованого виробництва вона стає більш-менш сталою частиною отримуваної підприємством додаткової вартості. Проте конкурентна боротьба примушує вдосконалювати виробни-цтво, внаслідок чого зменшуються суспільне необхідні витрати. Як наслідок, надлишкова вартість, що утворилася за умов виробни-цтва, що існували раніше, поступово зменшується, доки не зникне зовсім.
Зниження суспільне необхідних витрат зумовлює зниження цін реалізації продукції галузі. Аналогічні процеси відбуваються у всіх сферах виробництва, що призводить до зниження вартості бага-тьох товарів. Якщо таке зниження охоплює виробництво товарів народного споживання, то знижується вартість товару "робоча сила". Оскільки за ту саму кількість грошей робітник може купити більшу кількість товарів, з'являється можливість за рахунок цього збільши-ти додаткову вартість. Остання, що виникає завдяки скороченню частки необхідного робочого часу і відповідному збільшенню до-даткового робочого часу, називається відносною додатковою вар-тістю.
На відміну від надлишкової додаткової вартості відносна додат-кова вартість, по-перше, має стабільний характер; по-друге, вироб-ляється на всіх підприємствах, що застосовують найману робочу силу; по-третє, є результатом підвищення суспільної, а не індиві-дуальної продуктивної сили праці.
Відносна додаткова вартість виникає лише за умов технічного прогресу: чим вищі його темпи, тим можливості для виробництва її також вищі. Зауважимо при цьому, що високі темпи технічного прогресу потребують великих суспільних витрат на підготовку ро-бочої сили, а отже, породжують тенденцію, протилежну зниженню частки необхідного часу.
До цього моменту в цілому виходили з того, що зростання капі-талу зумовлене тим, що робоча сила створює вартість, величина якої більша, ніж витрати підприємця на оплату робочої сили.
Інший підхід до джерела зростання капіталу сформульований у теорії "граничної продуктивності". Витоки цієї теорії знаходимо у К. Менгера і теоретиків неокласичного напряму - А. Маршалла, Ф. Вікстіда, К. Вікселя, а також у Дж. Хікса та П. Самуельсона. Ці вчені вважають, що кожний виробничий фактор (а до них нале-жать насамперед капітал і праця) сплачується згідно з принципом рівності "граничної продуктивності". Збільшення обсягу необхід-них для виробництва факторів здійснюється доти, поки вартісна величина граничного продукту цього фактора не зрівняється з його ціною.
"Гранична продуктивність" кожного фактора зі зростанням його обсягу знижується, оскільки приріст фактора на кожну додаткову одиницю не супроводжується відповідним зростанням обсягу ви-роблюваного за його допомогою продукту. Про це свідчать зміни виробничої функції, якщо виходити з того, що всі інші виробничі фактори залишаються незмінними.

рис.19
Для того щоб визначити обсяг використання того або іншого фактора, треба визначити ціну кожного з них. За умов вільної кон-куренції ціна на вироблюваний продукт задається підприємству ззовні як сукупний результат взаємодії попиту та пропозиції. Доки вартість граничного продукту капіталу перевищуватиме ціну до-даткової одиниці капіталу, підприємець збільшуватиме застосуван-ня цього фактора. Це триватиме доти, поки вартісний обсяг гра-ничного продукту не зрівняється з ціною капіталу. Такий обсяг застосування фактора "капітал" дає підприємцю максимальний обсяг перевищення доходу над витратами.
Після того як вартість граничного продукту і ціни капіталу зрів-няються, застосування кожної додаткової одиниці капіталу призве-де до зниження маси доходу, оскільки витрати перевищуватимуть після певного значення k* додатковий доход, який приноситиме кожна нова одиниця капіталу (рис. 19).
Оптимальний обсяг виробництва має дорівнювати витратам на фактори виробництва, тобто

ф.19
де р - ціна продукції; Р - обсяг продукції; n - кількість факторів виробництва; і - порядковий номер фактора виробництва; VI - обсяг 1-го фактора виробництва; рi - ціна і-го фактора вироб-ництва.
Отже, в цьому підході до аналізу зростання капіталу праця пос-тавлена в один ряд з усіма іншими факторами виробництва.

§ 2. Структура і функціонування капіталу підприємства нефінансової сфери
До підприємств нефінансової сфери належать усі ділові одиниці, що виробляють і реалізують товари, а також надають послуги. До них не належать банківські та інші кредитні установи, пенсійні, страхові, добродійні фонди та компанії. Прикладом такого підпри-ємства може бути промислове підприємство.
Капітал підприємства складається з трьох частин:
1) знаряддя праці, запаси сировини, матеріалів, тощо, тобто все те, що називають "засоби виробництва";
2) готова продукція;
3) гроші та грошові документи.
Підприємство насамперед має авансувати кошти для придбання факторів виробництва, тобто елементів постійного та змінного ка-піталу. Для цього потрібно вийти: а) на ринки засобів виробництва і вступити в економічні відносини з продавцями (ними можуть бути безпосередні виробники або оптові посередники); б) на ринок праці для придбання необхідної за кількістю і якістю робочої сили.
Отже, для нового підприємства капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал, функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу.
За наявності засобів виробництва і робочої сили можна почина-ти виробничий процес. Капітал тут виступатиме як виробничий капітал, функцією якого є виробництво товару і додаткової вар-тості.
Для одержання вартості та додаткової вартості у грошовій формі треба продати продукт капіталу: доставити товар на відповідний ринок, знайти покупця. При цьому капітал набуває форми товар-ного капіталу, головною функцією якого є реалізація товару і одер-жання додаткової вартості у грошовій формі.
Отже, капітал проходить три стадії і набуває відповідно трьох форм - грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають кругооборотом капіталу. Припинення руху на одній із стадій кругооборот призводить до порушення процесу зростання капіталу. Довга затримка в одній із функціональних форм капіталу веде до загибелі його.
Формула кругообороту капіталу нефінансової сфери така:

ф.20
де Г - гроші; Т - товар; 3В - засоби виробництва; РС - робоча сила; В - виробництво; ... - переривання процесу обороту при переході до стадії виробництва і від неї до стадії обігу.
Оскільки зростання вартості в основному" відбувається на стадії виробництва, Т' і Г' вже містять додаткову вартість, тобто розклада-ються відповідно на Т + т і Г + г.
На кожний певний момент для капіталу, зайнятого в певній сфері виробництва, характерне певне співвідношення між функціональ-ними формами його. Абсолютний обсяг капіталу підприємства ви-значається насамперед оптимальним розміром підприємства цієї сфе-ри, а отже, величиною виробничого капіталу. Так, для роздрібної торгівлі або побутових послуг великого капіталу не потрібно, тоді як, наприклад, машинобудування потребує значних капіталів, адже оптимальний розмір підприємства тут значно більший. Чим трива-ліший процес виробництва продукту, тим більшим має бути вироб-ничий капітал.
Хоча саме виробничий капітал створює додаткову вартість, значна частина капіталу фіксується у грошовій формі. Мотиви, що харак-теризують поведінку підприємців, які тримають певну частину ка-піталу у цій формі, сформулював Дж. М. Кейнс:
1) трансакційний - потреба в наявних грошах для забезпечен-ня безперервності кругообороту капіталу;
2) перестороги - бажання мати частину капіталу в найліквідні-шій формі на випадок непередбачених подій;
3) спекулятивний - бажання мати певний резерв, який можна при нагоді пустити в обіг для швидкого отримання прибутку (ку-півля-продаж цінних паперів або іноземної валюти);
4) економії - висока ціна кредиту спонукає підприємців ефек-тивніше використовувати власний капітал, а не брати позичку в банку".
Основними факторами, що впливають на розмір капіталу під-приємства, є розмір виробничого капіталу (і зумовлений цим обсяг господарських операцій), відсоток за кредитні ресурси та інфля-ційні очікування (останній фактор сприяє зменшенню розміру гро-шового капіталу).
Розмір товарного капіталу обумовлений договірними і кредит-ними зобов'язаннями виробника, а також спекулятивними момен-тами - бажанням продати дорожче, притримавши товар. Головни-ми факторами тут є обсяг виробництва, стан ринку збуту, інфля-ційні очікування (в цьому випадку на відміну від грошового капіта-лу вони сприяють відносному зростанню товарного капіталу), ор-ганізація збуту тощо.
Формула кругообороту капіталу Г - Т ... В ... Т' - Г' описує рух лише промислового капіталу, функцією якого є вироблення вартості та додаткової вартості. Однак крім реального існує також так званий фіктивний капітал, що уречевлений у різноманітних цінних паперах (ЦП). Скажімо, якщо певне підприємство, реальний капітал якого ста-новить 2060 тис. г. о., випустить в обіг акції номінальною вартістю, що становитиме приблизно 50 відсотків вартості реального капіталу, тобто 1000 тис. г. о., які відповідатимуть вартості основного капіталу з урахуванням амортизації, і всі ці акції продаватимуться згідно з рин-ковою ціною за 3000 тис. г. о., то капітал підприємства ніби роз-двоюється; одна його частина (реальний капітал) функціонує, весь час описуючи кругооборот Г - Т ... В ... Т' - Г', а інша або знаходиться в руках у власників акцій, або рухається у сфері обігу цінних паперів за формулою Г - ЦП - Г'. За певних обставин стає зрозумілою фіктив-ність капіталу, вкладеного в цінні папери: якщо підприємство стає банкрутом, його капітал, який має реальну вартість, можна продати за борги, тоді як цінні папери такого підприємства ніхто не купувати-ме, а інвестований у них капітал знецінюється. Ілюзорність вартості фіктивного капіталу зумовлена тим, що вона визначається не ве-личиною суспільне необхідної праці, уречевленої в певних благах, а величиною доходу, що припадає на цінні папери підприємства.
Про самостійність руху реального і фіктивного капіталів свід-чать непоодинокі факти економічного життя: під час безпрецедент-ної біржової кризи жовтня 1987 р. сумарна вартість цінних папе-рів найбільших американських корпорацій зменшилася на 30 від-сотків, тоді як реальний капітал на ці досить різкі зміни майже ніяк не зреагував. Для найбільших промислових корпорацій співвідно-шення між реальним капіталом (активами) та номінальною вартіс-тю акціонерного капіталу становило на 1989 р. З : 1. Така розбіж-ність дає змогу досить невеликим компаніям проводити агресивну фінансову політику, скуповуючи контрольні пакети акцій досить великих компаній, а потім розпродувати їх активи, отримуючи на цих спекулятивних операціях чималий зиск.
Оскільки капітал постійно знаходиться в русі, всі його три частини (грошова, виробнича і товарна) здійснюють кругообіг. Безперервний рух капіталу в сферах виробництва і обігу, послідовне повторення ста-дій кругообігу перетворюють його в оборот капіталу. Одиницею виміру одного обороту, тобто періоду, за який до підприємства повертається авансована вартість, є день. Показником кількості оборотів за певний проміжок часу вимірюється швидкість обороту капіталу:

ф.21
де п - кількість оборотів, за рік; 360 - кількість днів у році; О - тривалість одного обороту, днів.
Отже, якщо капітал обертається один раз за 8 міс., то швидкість його обороту становитиме 1,5 обороту на рік. Вона залежить від того, як швидко обертаються частини капіталу.
Різні частини капіталу обертаються з різною швидкістю. Так, уречевлена частина капіталу (приміщення, виробничі будівлі) функ-ціонує багато років, отже, обертається досить повільно. Оборот капіталу, вкладеного в основне технологічне обладнання, також охоплює кілька років. Це пов'язано з деякими особливостями функ-ціонування засобів праці: вони функціонують у процесі виробницт-ва впродовж кількох виробничих циклів і переносять свою вар-тість на продукт у міру втрати власної споживної вартості. Якщо певне обладнання може фізично функціонувати 10 років, то кож-ного року воно буде приєднувати до продукту 1/10 частину своєї вартості. Ці частини перенесеної вартості повертаються назад при реалізації продукції. Втрату засобами праці своєї вартості у процесі виробництва називають амортизацією, а накопичений завдяки цьому грошовий фонд підприємства, що призначений для зміни зношених знарядь праці та ремонту їх, - амортизаційним фон-дом. Коли засоби виробництва переносять свою вартість на пред-мет праці повністю, вони вважаються повністю замортизованими і можуть бути замінені новими. Проте така заміна може відбуватися набагато раніше. Норму (верхню межу) амортизації встановлюють державні органи.
Відношення перенесеної за рік вартості знарядь праці до їхньої первісної вартості називають нормою амортизації:

ф.22
де А - річна сума амортизації; Пв - первісна вартість знарядь праці.
Зношування засобів праці відбувається під впливом двох факто-рів: виробничого використання і технічного прогресу. Перший зу-мовлений втратою споживної вартості, другий - появою дешев-ших або досконаліших засобів праці. Відповідно розрізняють знос - фізичний і моральний. За умов прискорення технічного прогресу саме моральний знос стає найвагомішим фактором амортизації засобів праці, що призводить до впровадження різних форм при-скореної амортизації. Методи останньої дають можливість спису-вати більшу частину вартості устаткування вже в перші роки його функціонування. Завдяки цьому без особливих додаткових витрат можна підтримувати рівень поновлення основного капіталу, що має важливе значення за умов жорсткої конкуренції на ринку збуту продукції.
Частина капіталу, втілена у сировині, матеріалах, комплектую-чих виробах, заробітній платі працюючих, авансується підприєм-ством для кожного нового виробничого циклу і повністю повер-тається назад з вартістю кожної партії реалізованої продукції. Хоча з погляду виробництва додаткової вартості роль складових цієї час-тини капіталу докорінно відрізняється (робоча сила створює нову і додаткову вартість), щодо обороту вони нічим не відрізняються.
Частину капіталу у вигляді знарядь праці, що зберігає свою спо-живну вартість упродовж кількох циклів виробництва, переносячи її на продукт частинами, в міру зносу, яка також частинами повер-тається і утворює грошовий фонд амортизації, називають основ-ним капіталом. Ту частину капіталу, що представлена предметами праці та заробітною платою, втрачає свою споживну вартість за один виробничий цикл, вартість якої повністю включається у вар-тість продукту і повертається на підприємство повністю разом з реалізацією кожної партії продукції, іменують оборотним капіталом.
Чим вище співвідношення між основним і оборотним капіталом на користь останнього, чим коротші виробничі цикли, тим швидше може обертатися капітал. Звідси стає зрозумілим, чому капітали, незначні за розміром, починають своє функціонування в тих сфе-рах, де ефективний розмір підприємства не потребує великого ка-піталу (особливо оборотного), а авансова вартість досить швидко повертається назад: чим триваліший період обороту капіталу, тим більший треба авансувати оборотний, а отже, і весь капітал.
Підприємець повинен контролювати загальний оборот свого капіталу, тобто оборот авансованої ним вартості, і повернення цього капіталу до вихідної форми - грошової.
§ 3. Особливості підприємницької діяльності і функціонування капіталу в різних сферах економіки
Істотні відмінності в характері та джерелах зростання капіталу, структурі авансованого капіталу спричинені умовами його функціо-нування. Розглянемо ці відмінності на прикладі підприємств аграр-ного сектора, торгівлі та грошово-кредитної сфери.
Капітали, що функціонують в аграрній сфері, мають суттєві особ-ливості порівняно з іншими капіталами виробничої сфери. По-пер-ше, основним об'єктом прикладання їх є такий невідтворюваний фактор, як земля; по-друге, чітко виражена сезонність виробницт-ва; по-третє, через обмеженість землі як виробничого фактора од-ним з елементів витрат може бути земельна рента.
Розглянемо послідовно кожну з названих особливостей.
Земля як фактор виробництва відіграє в сільському господарстві провідну роль. Здатність її відтворювати продукт залежно від ро-дючості є найважливішим чинником, що впливає на ефективність сільськогосподарського виробництва. Проте інтенсивне викорис-тання землі може призвести до зниження родючості. Отже, запо-рукою успіху є проведення заходів щодо її підвищення. Незважаю-чи на технічний прогрес в аграрному секторі, тут застосовується, порівняно з іншими галузями економіки, більше живої праці внас-лідок досить високої трудомісткості виробничих процесів. Це зу-мовлює ефективність у цій галузі відносно невеликих підприємств. Розміри капіталів порівняно з промисловістю тут менші, тому в сільському господарстві країн ринкової економіки значну частину продукції виробляють сімейні фермерські господарства.
Оборотний капітал аграрного підприємства обертається лише один раз на рік. Отже, для безперервного фінансування виробни-чого процесу через сезонність виробництва ці підприємства вда-ються до кредиту.
На індивідуальну вартість продукту впливають різна родючість землі, а також близькість до ринків збуту. Це стає важливою перед-умовою появи специфічної частини чистого доходу - ренти (див. докладно розд. 26, § 2).
Ведення сільського господарства незначними за розміром ви-робничими ланками може змінити мотивації: підприємство може функціонувати не заради додаткової вартості, а лише для самоза-безпечення сім'ї. Тому збитковість підприємства не завжди буде означати, що його власник закриє його або скоротить обсяг вироб-ництва.
Капітал у сфері торгівлі зайнятий в основному лише купівлею-продажем (оптовим чи роздрібним) виготовлених товарів. Проте частина персоналу на торговому підприємстві виконує операції, що продовжують процес виробництва в сфері обігу: фасування, пере-везення, зберігання тощо. Капітал торгового підприємства склада-ється з трьох частин: а) капіталу для закупівлі товару; б) основного капіталу (будівлі, устаткування, торгове обладнання); в) оборотно-го капіталу (в основному заробітної плати працівників). В цілому капітал торгового підприємства складається переважно з капіталу обігу (а + b).
Природа торгової діяльності визначає також дуже швидкий обо-рот капіталу: один оборот торгового капіталу обслуговує оборот кількох промислових (тобто підприємців сфери виробництва).
Додаткова вартість, яку привласнює торгове підприємство, це, з одного боку, результат праці найманих працівників, а з іншого - частина додаткової вартості, створеної на підприємствах, продук-цію яких реалізує торгівля. Через торгових посередників у вироб-ничих підприємствах скорочується розмір капіталу, зайнятого у сфері обігу, а також зменшуються витрати живої та уречевленої праці на виконання функцій грошового і товарного капіталу. Вони зосереджуються на виробничій діяльності, сплачуючи послуги тор-гових підприємств, утворюючи у такий спосіб чистий доход для останніх.
У багатьох країнах реалізація товарів та послуг все більше зосе-реджується у самостійних або орендованих невеликих торгових підприємствах, що уклали договір франчайзингу (від фр. franchi-se - привілей) з великими промисловими або торговими компа-ніями.
Сутність франчайзингу полягає в тому, що велика компанія (франчайзер) надає невеликому підприємству (оператору) виключне право на реалізацію своєї продукції або послуг. Укладаючи договір франчайзингу, невелике підприємство бере на себе певні зобов'язан-ня, порушення хоча б одного'з яких призводить до розриву догово-ру з боку фірми-франчайзера. Фірми-оператори, що орендують торгову точку, отримують доход у вигляді відсотка від обороту.
Така форма функціонування торгового підприємства вигідна як суспільству, так і фірмам. Що ж до суспільства, то знання особли-востей первісного ринку збуту допомагає населенню повніше задо-вольняти свої потреби: фірмі-франчайзеру це дає можливість без зростання капіталу збільшувати оборот і отримувати додатковий прибуток; для фірми-оператора це гарантоване постачання і фі-нансова підтримка з боку франчайзера, а отже, більша стійкість у конкурентній боротьбі.
Сучасна економіка характеризується дуже високим рівнем роз-витку кредитних відносин.
--' Кредит - це система відносин, за якими капітал надається на позиковій основі. Надаючи кредит, власник капіталу обумовлює:
а) повернення капіталу через певний строк; б) отримання доходу на цей капітал у вигляді відсотка. Відповідно до суб'єктів та об'єк-тів кредитних відносин розрізняють такі види кредиту: комерцій-ний (між функціонуючими підприємствами, наприклад коли торго-ве підприємство купує в кредит товари у промислового підприєм-ства); банківський (коли банк надає позику своєму клієнту під певні гарантії або без них); іпотечний (коли кредит надається під заставу нерухомого майна - землі, будівель тощо); споживчий (для купівлі дорогих предметів споживання -земельної ділянки, будинку, авто-мобіля тощо); державний (державі для покриття витрат державного бюджету, що не покриваються його доходами).
Головна роль належить банківському кредиту, а банківська сис-тема є центром розвиненої ринкової економіки. В центрі банків-ської системи стоїть державний національний банк, що є емісій-ним, касовим і резервним центром. Проте кредитне обслуговуван-ня функціонуючих капіталів здійснюють комерційні банки.
Комерційні банки створюють свій капітал переважно за раху-нок депозитів (вкладів, позик клієнтів), а їхній капітал зростає зав-дяки наявності розбіжності між відсотком, що береться за наданий кредит, і відсотком, що сплачується за депозитами (маржа).
Операції щодо залучення депозитів називають пасивними, а при-буткового розміщення капіталу - активними. Саме сальдо між результатами цих операцій дає банку можливість отримувати при-буток.