Розділ ІІ. Форми міжнародних економічних відносин
2.1. Міжнародна торгівля
2.2. Міжнародний рух капіталу
2.3. Міжнародна міграція трудових ресурсів
2.4. Міжнародна передача технологій
2.5. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

2.5. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

Організація зовнішнього валютного ринку
Основною відмінністю внутрішніх економічних угод (операцій) від міжнародних є використання різних національних валют в міжнародних розрахунках. Термін «валюта» (італ. valuta), має пряме значення – вартість. Вживається для:
– характеристики національних грошових одиниць (наприклад, гривні);
– міжнародних розрахункових засобів (паперові гроші, векселі, чеки тощо).
Типовий приклад. Партія японських магнітофонів купується американським універмагом для продажу в США. У цьому випадку покупець бажає заплатити доларами, але продавцю потрібні японські ієни для розрахунку з робітниками та постачальниками. Таким чином, реалізація цієї угоди потребує обміну однієї валюти на іншу (доларів на ієни), аналогічно обміну товарів на гроші.
У результаті формується специфічна сфера міжнародної економічної взаємодії – міжнародні валютно-фінансові відносини.
Під міжнародними валютно-фінансовими відносинами розуміють комплекс відносин, які виникають у процесі функціонування грошей в міжнародному платіжному обігу, який, в свою чергу, спричиняється обміном товарами та послугами, а також іншими видами економічних зв’язків між країнами (рух капіталів, міжнародна передача технологій, міжнародний туризм, надання позики іншим країнам, приватні перекази).
Проблема обміну валют вирішується на валютних ринках. Валютні ринки – це фінансові ринки, де здійснюється міжнародна торгівля та обмін іноземних валют. Відзначимо, що валютний ринок – це найбільший фінансовий ринок в світі. Кожного дня там здійснюються угоди на десятки, і навіть сотні мільйонів доларів. Валютний ринок – це нецентралізована установа, яка діє через ряд установ, а брокери і дилери, які беруть участь у ринковому процесі, зв’язуються один з одним за допомогою телексу, факсу, телефону.
Найбільші центри валютних ринків – Лондон, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Токіо.
Приклад валютної операції. Американський підприємець бажає придбати значну кількість англійських виробів з вовни. Продавець у Лондоні наполягає на оплаті в фунтах стерлінгів. Американець звертається до свого банку в Атланті за фунтами. Дилер банку телефонує іншим дилерам, щоб дізнатись, чи є в них для продажу фунти стерлінгів, називає ціну, яка ґрунтується на певному обмінному курсі двох валют. Дилер банку в Атланті купує фунти стерлінгів і продає їх клієнту за долари по собівартості з надбавкою. Продавець фунтів (швидше за все крупний американський банк) організує їх доставку на зарубіжний рахунок банку Атланти, відправивши платіжне доручення англійському банку, в якому у цього продавця є фунти. Відповідно до доручення англійський банк має списати з рахунку продавця певну суму в доларах США на рахунок внеску до запитання продавця або банку Атланти, або будь-якому іншому банку.

Учасники угод на валютному ринку
1) Основні – це крупні комерційні банки, які в багатьох випадках виконують функції дилерів у ринковому процесі. У цій якості вони «підтримують позицію» двох чи більше валют, тобто володіють внесками, вираженими в цих валютах.
Наприклад, «Чейз Манхеттен Банк» має відділення в Лондоні та Нью-Йорку. Відділення в Нью-Йорку має депозити в фунтах стерлінгів у Лондонському відділенні, а відділення в Лондоні – депозити в доларах у Нью-Йорку. Кожне з цих відділень може надавати вкладнику іноземну валюту в обмін на місцевий вклад.
Ціна продажу валюти трохи вища, ніж ціна купівлі валюти. Різниця в ціні – доход банку. Конкуренція між банками підтримує цю різницю на рівні 1 % для крупних міжнародних ділових угод.
Для здійснення міжнародних операцій комерційні банки крім відділень можуть мати банки-кореспонденти в інших країнах. Банки-кореспонденти – це банки різних країн, які відкривають рахунки один в одного.
Наприклад, банк А в США відкриває рахунок у фунтах стерлінгів у банку Б, який знаходиться Великобританії, точно так, як банк Б відкриває внесок у США, здійснивши внесок у доларах США. Такий порядок, помножений на значну кількість банків у різних країнах – основа для міжнародних переказів грошових коштів.
2) Інколи, комерційні банки виступають у ролі брокерів. У такому випадку вони не «підтримують позицію» щодо певних валют, а тільки зводять разом продавців та покупців. Так, наприклад, будь-яка англійська фірма може звернутися до Лондонського банку з дорученням виступити в ролі брокера, для організації обміну доларів на ієни.
3) Крім комерційних банків на зовнішньому валютному ринку існує невелика кількість небанківських дилерів та брокерів. Комерційні банки використовують незалежних брокерів як посередників при укладанні значних оптових угод між собою.
Наприклад, «Чейз Манхеттен Банк» виявив, що в результаті дилерської діяльності в його розпорядженні виявилося забагато німецьких марок. У цій ситуації «Чейз Манхеттен Банк», перш за все, звернеться до послуг брокера, який вибере необхідного партнера для здійснення обміну.
При здійсненні обміну валют виникає проблема визначення співвідношення між валютами різних країн, тобто проблема валютного курсу. Обмінний валютний курс – це «ціна» однієї валюти, виражена в одиницях іншої валюти.
Валютні курси встановлюються між усіма основними валютами світу. Ці курси постійно змінюються. Дилери, які займаються валютними операціями регулярно здійснюють коригування. Одержуючи комісійні за проведення конвертації, вони зацікавлені в тому, щоб у них не накопичувалась певна валюта, яку складно продати. Тому валютні дилери прагнуть до максимального збалансування попиту і пропозиції по кожній валюті за допомогою відповідних змін валютних курсів.
Для господарських суб’єктів, що не потребують оперативної інформації про зміни валютних курсів, джерелом такої інформації є розділи фінансової хроніки багатьох газет.
Відмітимо, що теоретично всі валютні курси мають бути узгодженими між собою. Наприклад, якщо 1 фунт стерлінгів обмінюється на 2,33 дол. США або 526 ієн, то 2,33 дол. можуть у необхідності наміру обмінюватися на 526 ієн. В іншому випадку знайдуться особи, які будуть заробляти гроші, рухаючись по колу, яке утворене цими трьома валютами.
Іноземна валюта може знадобитися господарському суб’єкту як негайно, так і для здійснення угод на перспективу (30, 60, 90 днів). У зв’язку з цим розрізняють:
1) обмінний курс по касовим операціям (для негайних угод) – спотовий курс (spot rate). Як правило, цей курс приводиться в пресі для більшості валют. Він використовується для торгових угод, які будуть укладені не пізніше 48 робочих годин після публікації.
2) обмінний курс по терміновим операціям (для укладання угод через 30, 60, 90, 180 днів) – форвардний курс (forvard rate). Термінова угода – це контракт між банком та його клієнтом, за яким певна валюта буде обміняна на потрібну валюту у визначений день за курсом, визначеним на сьогодні. Як правило, цей курс наводиться в пресі тільки для основних валют.
Відмітимо, що спотовий курс може відрізнятись від форвардного як в ту, так і в іншу сторону. Різниця в обчисленні обмінних курсів по терміновим операціям відображає різницю між ринковими нормами проценту в порівнюваних країнах.
Якщо, наприклад, форвардний обмінний курс для фунта стерлінга менший від спотового курсу, то це означає, що в цей період англійські ринкові норми проценту в середньому вище американських. Отже, сьогодні одержані фунти стерлінгів можна вкласти в Лондоні під вищий процент, чекаючи, коли настане термін плати за одержаний товар.
Таким чином, розглядаючи проблему організації зовнішнього валютного ринку, ми детально зупинились на суб’єктах обміну валют та обмінному курсі. Для організації валютного обміну важливо ознайомитись ще із засобами обміну. До них належать:
1) перекази – основний засіб проведення міжнародних обмінних операцій.
Припустимо, що певна американська компанія продала англійській фірмі партію медикаментів, яка оцінюється в 20 тис дол. Припустимо, що обмінний курс долару до фунтів становить 2:1. Це означає, що британський імпортер має заплатити 10 тис. фунтів американському експортеру.
а) для оплати американських медикаментів британський покупець знімає з поточного рахунку Лондонського банку 10 тис. фунтів. Цей факт відображається в правій частині балансу у вигляді проводки 10 тис. фунтів стерлінгів по поточним рахункам Лондонського банку.
б) потім британська фірма посилає цей чек на 10 тис. фунтів американському експортеру.
Експортер продає чек на 10 тис. фунтів (чи грошовий переказ) будь-якому крупному американському банку, який є дилером по іноземній валюті. Американській компанії в цьому банку в обмін на 19 тис. фунтів відкривається поточний рахунок на 20 тис. дол. На поточних рахунках американського банку здійсниться проводка на 20 тис. дол.
в) американський банк депонує 10 тис. фунтів у Лондонському відділенні для наступного продажу. Таким чином, у пасивній частині балансу Лондонського банку з’являються 10 тис. фунтів. Для американського банку ці 10 тис. фунтів (20 тис. дол..) виступають активом.
Для спрощення ситуації припустимо, що банком-кореспондентом є той самий банк, в якому англійська фірма оформила переказ на 10 тис. фунтів стерлінгів.
Банк в Лондоні Банк в Нью-Йорку

2) Переказні векселі – це письмове розпорядження, яке вимагає від імпортера чи банка, який представляє імпортера, заплатити певну кількість грошей в обумовленій валюті експортеру.
У випадку з експортом медикаментів це буде здійснено так:
а) британська фірма одержить у своєму банку кредитний лист і перешле його американській компанії - постачальнику медикаментів;
б) одержання цього документа зобов’яже експортера виписати переказний вексель на британський банк. Цей переказний вексель – розпорядження, подібне до банківського чеку, яке передбачає, що банк зобов’язаний заплатити експортеру певну кількість грошей (у нашому випадку 10 тис. фунтів стерлінгів);
в) експортер потім може продати цей вексель комерційному банку і одержати еквіваленту кількість доларів. Коли вексель буде оплачений, комерційний банк отримає платіж у фунтах стерлінгів.
Переказний вексель може бути оплачений негайно або в обумовлений термін – через 30, 60 або 90 днів по тому. Якщо експортер виписує вексель, який буде оплачено через 90 днів, а готівка йому знадобилася на сьогодні, він може звернутися в комерційний банк. У цьому випадку комерційний банк купить вексель з урахуванням дисконтної ставки, яка відображає переважаючу норму процента. Наприклад, якщо ринкова процентна ставка 12 % річних або 3 % за 90 днів, то комерційний банк заплатить по 970 дол. за кожну 1000 дол. номінальної вартості 90-денного векселя. По закінченні терміну векселя, комерційний банк може вимагати його повної оплати.
Якщо комерційний банк, викупивши вексель, не захоче держати цього в себе 90 днів, він може здійснити такі кроки: а) зв’язатися з британським банком, на який виписаний вексель з вимогою підтвердження, що даний вексель буде своєчасно оплачений; б) після одержання підтвердження вексель помічається як «акцептований вексель» і стає банківським акцептом, який може бути реалізованим на відкритому ринку цінних паперів.
3) Дорожні чеки. Невелика доля фінансових операцій на міжнародних ринках забезпечується дорожніми чеками.
Наприклад, зібравшись у Францію, можна придбати дорожні чеки, деноміновані у гривнях або в доларах у комерційному банку. Власник французького готелю, який бере дорожні чеки, наприклад, компанії «Томас Кук» у вигляді плати за послуги, депонує їх у місцевому банку, одержуючи замість них франки, незалежно від того, в якій валюті визначена вартість чеку. Французький банк потім одержить відповідну кількість франків від «Томас Кук».

Платіжний баланс
Розглянувши інститути валютних ринків, переходимо до питання обліку різних типів міжнародних комерційних операцій, які спричиняють попит на іноземну валюту та її пропозицію. Цей спектр міжнародних комерційних операцій відбивається в балансах міжнародних розрахунків.
Міжнародні розрахунки – це регулювання платежів по грошовим величинам і зобов’язанням, які виникають у зв’язку з економічними, політичними, науково-технічними і культурними відносинами між державами, організаціями та громадянами різних країн.
Баланси міжнародних розрахунків – це співвідношення грошових вимог і зобов’язань, надходжень та виплат однієї країни по відношенню до інших країн.
Баланси міжнародних розрахунків посідають у системі агрегатних економічних показників важливе місце, оскільки вони відображають перерозподіл національного доходу між країнами. Баланси міжнародних розрахунків бувають таких видів:
– розрахунковий баланс;
– баланс міжнародної заборгованості;
– платіжний баланс.
Розрахунковий баланс – це співвідношення вимог і зобов’язань у даній країні по відношенню до інших країн на певну дату незалежно від терміну надходження платежів. Розрахункові баланси бувають за певний період і за певну дату. Активні статті розрахункового балансу за відповідний календарний період показують суму нових вимог даної країни по відношенню до іноземних держав та здійснення нею інвестиції за кор.доном. Пасивні статті відображають зобов’язання країни щодо кредитів та інвестицій інших країн, які тільки що виникли.
Розрахунковий баланс за певний період характеризує лише динаміку зобов’язань та інших вимог однієї країни по відношенню до інших країн, але по ньому неможливо виявити валютно-фінансове положення країни в цілому. Активне сальдо розрахункового балансу показує, що країна більше надавала, ніж залучала кредитів, і як кредитор вона буде в майбутньому мати валютні надходження. Пасивне сальдо розрахункового балансу характеризує позицію країни як нетто-боржника і відображає розмір її майбутніх виплат іноземним державам.
На відміну від розрахункового платіжний баланс має такі особливості:
1) в розрахунковий баланс включаються вимоги і обов’язки країни по відношенню до зарубіжних країн, в тому числі неповернені. У платіжний баланс входять тільки фактично здійснені надходження та платежі;
2) в розрахунковому балансі відображаються всі одержані та надані кредити, в т. ч. неповернені, які не включаються до платіжного балансу;
3) кінцеве сальдо – активне чи пасивне платіжного та розрахункового балансів не співпадає і часто навіть протилежне, оскільки розрахункові баланси країн-кредиторів (США, ФРН, Японії), як правило, активні, а платіжні баланси по поточних операціях час від часу пасивні. У країн-боржників пасивні розрахункові баланси інколи бувають поряд з активними платіжними балансами;
4) до платіжного балансу включаються тільки сплачений експорт і імпорт, а розрахунковий баланс охоплює і несплачену частину товарообігу, який здійснюється в кредит.
Платіжний баланс країни представляє собою систематизовані записи всіх економічних угод між резидентами цієї країни і зовнішнім світом протягом певного періоду часу. Інакше кажучи, платіжний баланс показує баланс (співставлення) між усіма доходами, які країна одержує від іноземних держав, платежами за кордон, які здійснює країна.
Надходження грошових коштів у країну з-за кордону показується по кредиту. Він формується за рахунок експорту товарів та послуг, іноземних інвестицій в економіці країни, грошових коштів, розміщених на рахунках банків країни нерезидентами, а також кредитів, що надаються країні із-за кордону.
Платежі (відплив) грошових коштів з країни за кордон представляється як дебет. Він формується за рахунок імпорту, зарубіжних інвестицій, розміщених за кордоном резидентами країни, кредитів, наданих нерезидентам, а також коштів, які призначені на відшкодування кредитів.
Платіжний баланс складається з двох основних частин:
– рахунку поточних операцій, або його ще в літературі називають платіжний баланс;
– рахунку операцій з капіталом або баланс руху капіталів.
Кожна з основних частин поділяється на підчастини чи розділи. Рахунок поточних операцій поділяється на дві частини:
1) торговий баланс;
2) баланс послуг.
Торговий баланс містить інформацію про експорт і імпорт товарів. Всі грошові кошти, які надходять у країну шляхом здійснення операцій на зовнішніх валютних ринках, оприходуються зі знаком «+», а грошові кошти, які залишають межі країни – із знаком «-». Експорт спричиняє надходження коштів і тому відбивається в статті кредиту («+»). Імпорт спричиняє відплив коштів і відбивається в статті дебету («-»). Різниця між цими величинами – торговий баланс. Залежно від того, як зводиться баланс, маємо активне сальдо або дефіцит.
Баланс послуг може називатися рахунком торгівлі послугами або балансом неторгових операцій. Він містить рахунки, які відображають надання послуг іноземним громадянам та придбання послуг для своїх громадян за кордоном. Це можуть бути послуги банківських та страхових закладів, транспортні послуги, туризм. Сюди ж відносять виплати та надходження процентів, дивідендів тощо.
Доходи від інвестицій – основна категорія послуг. Доходи від інвестицій, які одержують фірми США – це платежі за інвестовані за кордоном ресурси (+), оприбутковуються по кредиту. А доходи, які одержують нерезиденти, що вклали свої інвестиції в країну – це використання грошових коштів (-) – дебет.
Міжнародні нетоварні операції включають також платежі та надходження від туризму, перевезень, телерадіокомунікації, страхування.
Деякі види платежів не мають під собою ніякої торгової основи. До їх числа входять офіційні перекази коштів, наприклад:
– надання офіційної допомоги;
– приватні перекази за кордон;
– пенсійне забезпечення колишніх працівників, які тепер мешкають за кордоном. Всі грошові кошти. які надходять в країну, оприбутковуються зі знаком (+), а грошові кошти, які залишають межі країни – із знаком «-».
Сума торгового балансу, чистого доходу від реалізованих послуг та односторонніх разових виплат відома як баланс рахунку поточних операцій (сальдо поточного рахунку по зовнішньоторговельним операціям). Зовнішньоторговельні операції по поточним рахункам отримали свою назву в зв’язку з тим, що в цьому випадку кошти обмінюються на товари та послуги, які призначені для негайного використання, або переказ грошових коштів взагалі не передбачає одержання чогось в обмін.
В англомовній літературі рахунок руху капіталу ще називається рахунком по зовнішньоекономічним угодам з активами та пасивами. Статті цього розділу платіжного балансу відображають зміни вартості фінансових активів та зобов’язань країни в результаті зовнішньоекономічних операцій, які передбачають перехід права власності. Інакше кажучи, рахунок капіталу призначений для виявлення кінцевих підсумкових результатів операцій з фінансовими активами та пасивами, здійснених діловими партнерами за певний період часу.
Приток капіталу – це придбання активів даної країни іноземними покупцями, а також позики в закордонних банках вітчизняним юридичним та фізичним особам (показані в платіжному балансі зі знаком «+»).
Відплив капіталу – це придбання іноземних активів фірмами та окремими громадянами даної країни, а також позики, які надали банки та небанківські установи даної країни нерезидентам. Це відплив грошово-фінансових ресурсів з економіки країни. Такі операції показуються з від’ємним знаком у платіжному балансі.
Рахунок руху капіталу поділяється на 3 основні частини.
1) Рахунок руху довготермінового капіталу. Він відбиває зміни довгострокових інвестицій.
Об’єднаний баланс рахунку поточних зовнішньоекономічних операцій та довготермінового рахунку капіталу утворюють так званий основний баланс.
2) Рахунок руху короткотермінового капіталу. Він відображає переміщення різноманітних інструментів грошового ринку між даною країною та рештою світу.
Переміщення грошових коштів, яке знаходить своє відображення на рахунку руху короткотермінового капіталу, найчастіше здійснюється між міжнародними фінансовими центрами і пов’язане з прагненням господарюючих суб’єктів зіграти на різниці у рівнях процентних ставок чи валютних курсів у різних країнах.
3) Резерви.
Переважна більшість має ті чи інші резерви золота або іноземної валюти. Час від часу Центральний банк може продавати якусь частину своїх резервів і купувати на них національну валюту з метою підтримки її обмінного курсу. Таке використання резервів утворює статтю кредиту, оскільки резерви начебто надходять на баланс, одночасно покидаючи рахунок резервів. Резерви, таким чином, можуть використовуватися для покриття дефіциту по будь-якій позиції платіжного балансу. І навпаки, якщо по тій чи іншій статті утворюється додаткове сальдо, то різницю можна використовувати для формування резервів, що покаже стаття дебету.
Коли всі статті платіжного балансу зведені, то результатом має бути точний баланс, відповідність кредиту і дебету. В іншому випадку необхідне коригування валютного курсу.
Разом з тим, потрібно мати на увазі, що в процесі збирання статистичної інформації та здійснення підрахунків можуть мати місце помилки. У результаті баланс не буде сходитись. Для відповідного «коригування» існують спеціальні, так звані балансуючі, статті балансу.
При складанні платіжного балансу можна його статті умовно поділити на:
– основні;
– балансуючі.
До основних належать статті, в яких будуть відбиватися операції, що впливають на кінцевий результат платіжного балансу, і які мають певну самостійність. До балансуючих статей належать ті, які характеризують методи і джерела врегулювання сальдо платіжного балансу і включають рух валютних резервів, зміни короткотермінових активів, деякі види іноземної допомоги, зовнішні державні позики, позики міжнародних валютно-фінансових організацій.
Розподіл платіжного балансу на основні та балансуючі статті є загальновизнаним методом визначення його дефіциту чи активу. Сальдо, яке утворюється по основним статтям, перекривається за допомогою балансуючих статей. Причому саме сальдо основних статей називають сальдо платіжного балансу.
Кожен з цих балансів (торговий, поточний, загальний чи баланс офіційних рахунків) підводиться горизонтальною лінією так, що частина статей кредиту та дебету залишаються «над лінією», а решта «під лінією». У кожному випадку додатне сальдо має місце, якщо кредит «під лінією» більше дебету. При цьому така ж за значенням, але з протилежним знаком нерівновага має місце для статей «під лінією».
Баланс по поточним операціям і баланс руху капіталу взаємопов’язані. Вони є відображенням один одного. Дефіцит платіжного балансу по поточним операціям фінансується в основному за рахунок чистого надходження капіталу.
І навпаки, актив поточного платіжного балансу країни супроводжується чистим відпливом капіталу.

Оцінка даних, які містяться в платіжному балансі, залежить від обставин, що їх спричинили, а також їх стійкості протягом тривалого терміну. Розповсюдженою є думка, що бажано мати ситуацію, за якою статті основного балансу повинні бути збалансовані або зведені з додатнім сальдо.
Також панує думка, що для країни небажаним є дефіцит по рахунку поточних зовнішньоекономічних операцій, навіть якщо цей дефіцит урівнюється за рахунок додатного сальдо довгострокового руху капіталу, тобто навіть у випадку, коли основний баланс сходиться. Хоча такий дефіцит на найближчу перспективу може бути вигідним, оскільки дозволяє забезпечити зростання рівня споживання за рахунок імпорту товарів та послуг, адже перевищення імпорту над експортом фінансується за рахунок іноземних інвестицій. А це означає перехід у власність іноземних юридичних і фізичних осіб частини нерухомості і активів у країні.
Прикладом цього може бути ситуація, яка склалася в 70-ті рр., коли дефіцит по рахунку поточних зовнішньоекономічних операцій, що утворився у імпортерів нафти країн заходу, що стрімко подорожчала, був певною мірою врівноважений придбанням нерухомості та іншими інвестиціями країн ОПЕК до Західної Європи та США.

Валютні курси і фактори, що їх визначають
Як вже було відзначено, валютний курс представляє собою ціну одиниці валюти однієї країни, виражену в певній кількості одиниць валюти іншої країни. Встановлення курсів іноземних валют відповідно до діючих законодавчих норм та практики називається котируванням. Розрізняють котирування пряме та непряме. Пряме котирування – це вираження одиниці іноземної валюти у національній. Непряме котирування – це вираження одиниці національної валюти в іноземній.
Конвертованістю валюти називається її здатність обмінюватися на інші валюти. Бувають вільно конвертовані валюти, частково конвертовані і неконвертовані валюти.
Вільноконвертовані валюти – це валюти, які вільно обмінюються на грошові знаки інших країн для всієї категорії власників у будь-якій формі у всіх видах операцій без обмежень. Для міжнародних розрахунків використовується повністю конвертована валюта.
Неконвертована валюта функціонує у державі, яка забороняє операції з її обміну на інші валюти.
Частково конвертована валюта з’являється в тому випадку, коли конвертованість розповсюджується на певні категорії власників даної валюти і окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати також регіональний характер, тобто обмежуватись певним колом країн, зокрема, межами певної валютної зони.
Валютний курс прийнято здебільшого подавати у двох формах:
1) ціна національної валюти відносно певної іноземної валюти;
2) індекс, що базується на основі кошика (комбінації) валют, які використовуються в торгових операціях з головними партнерами.
Індекс валютного курсу фунта стерлінгів, наприклад, базується на основі валют головних країн, з якими Британія має валютні відносини. Кожна валюта входить в індекс як середньозважена величина відносно до ваги певної країни в загальному обсязі торговельного обігу Британії із зовнішнім світом.
Розрізняють два різновиди валютних курсів. Валютний курс, що визначається як відносна ціна двох валют, називають номінальним двостороннім валютним курсом. Він, як правило, використовується у валютних контрактах і є найбільш простим і базовим визначенням валютного курсу.
На ньому ґрунтується поняття ефективного валютного курсу. Він є індексом, який у найбільш загальному вигляді обчислюють як середньозважену величину набору двосторонніх обмінних курсів щодо вибраної валюти. При розрахунку ефективного валютного курсу індивідуальні двосторонні валютні курси індексуються відносно даного базового року, що дає змогу уникнути проблеми агрегації даних.
Формула ефективного валютного курсу є такою:

де EER – ефективний валютний курс,
Ri – індекс двосторонніх валютних курсів з країною і
Wi – вага (0<Wi<1) кожного з двосторонніх обмінних курсів.
В економічному аналізі часто використовуються поняття реального валютного курсу 

q – реальний валютний курс;
p – рівень цін в Україні і показник інфляції;
p* – рівень цін в інших країнах;
e – номінальний валютний курс.

Реальний валютний курс – це номінальний валютний курс, помножений на відношення іноземних цін до внутрішніх цін. Це ціна товарів України, що відображається в іноземних валютах.
Реальний ефективний валютний курс поглиблює і синтезує ефективний та реальний валютний курси.

REER– реальний ефективний валютний курс,
RER – реальний валютний курс країни,
W – вага кожного реального валютного курсу і.
Важливим є різновид поняття валютного курсу, який називається паритетом купівельної ціни (ПКС).
Він передбачає, що однаковий за якістю та кількістю набір товарів у різних країнах оплачується однаковою кількістю грошей. Таким чином, ПКС встановлюється на рівні, за якого купівельна сила грошей у різних країнах буде однаковою:

р – індекс національних цін,
рін – індекс зарубіжних цін.
Для емпіричного аналізу придатною є версія валютного курсу як відносного паритету купівельної сили.
е=р-рін
е – відсоткові зміни валютного курсу,
р, рін – відсоткові зміни відповідних цінових індексів за той же самий період.
Валютні курси зазнають постійних змін. Знецінення – це зниження вартості валюти. Подорожчання – підвищення вартості валют. Якщо знецінення валюти відбувається під цілеспрямованим впливом держави, воно називається девальвацією. Відповідно цілеспрямовано здійснене урядом подорожчання валюти має назву ревальвація.
Як кожна ціна, валютний курс – ціна грошей – визначається взаємодією попиту й пропонування на міжнародних валютних ринках.
Розглянемо ситуацію обміну німецької марки на долари США.
DD – крива попиту на марку. Оскільки ми передбачаємо обмін на неї долара США, то крива попиту одночасно буде й кривою пропозиції по відношенню до $. 
SS – це крива пропозиції марки, яка співпадає з кривою попиту на $.

У точці пересічення кривих попиту і пропозиції Е1 буде рівноважний обмінний курс
Проаналізуємо, які суб’єкти господарювання беруть участь в операціях купівлі-продажу на валютному ринку.
Попит на певну валюту будуть формувати:
1) зарубіжні покупці товарів, що експортуються із цієї країни;
2) іноземні інвестори, які прагнуть здійснити інвестиції в фінансові та матеріальні активи країни;
3) валютні спекулянти, які розраховують на підвищення курсу в майбутньому;
4) уряд країни (якщо він прагне не допустити падіння курсу своєї валюти), який буде пред’являти попит на неї, використовуючи для цього свої запаси іноземної валюти.
Пропозицію валюти будуть формувати:
1) імпортери, які прагнуть реалізувати валюти, з метою здійснення конвертації в ту чи іншу валюту для оплати укладених угод;
2) валютні спекулянти, які очікують, що курс валюти знизиться;
3) інвестори, які прагнуть здійснити інвестиції за кордоном;
4) уряд країни, зацікавлений в тому, щоб не допустити зростання курсу національної валюти.
Таким чином, експорт країни спричиняє виникнення попиту на її валюту за кордоном, а необхідність задоволення цього попиту, в свою чергу, спричиняє збільшення пропозиції іноземної валюти.
Імпорт створює внутрішній попит на іноземну валюту, а задоволення цього попиту зменшує запаси іноземної валюти у вітчизняних банках.
Тобто в широкому розумінні експорт будь-якої країни фінансує та оплачує її імпорт.
Валютний курс буде формуватися під впливом ряду економічних і політичних чинників:
а) різниці в рівнях інфляції між країнами (чим вищий рівень інфляції в країні порівняно з аналогічними показниками інших країн, тим нижчим буде валютний курс);
б) різниці у рівнях процентної ставки на капітал (чим вищий її рівень, тим вищим буде курс національної валюти);
в) стану платіжного балансу (активний платіжний баланс сприяє підвищенню валютного курсу національної валюти, оскільки підвищує попит на неї з боку іноземних боржників, а пасивний платіжний баланс веде до зниження курсу національної валюти, тобто боржники продають національну валюту за іноземну валюту для сплати боргів);
г) міри використання певної валюти на світовому ринку і при міжнародних розрахунках.;
д) зовнішньоекономічної політики уряду (обмеження імпорту (підвищені тарифи, квоти, обмеження на валютні операції, схильність щодо споживання національних товарів порівняно з іноземними) сприяє підвищенню курсу національної валюти, оскільки пропозиція національної валюти на валютному ринку зменшиться);
е) політичного положення того чи іншого уряду (впливає на рівень ризику, з яким пов’язане здійснення як іноземних інвестицій, так і інших операцій в країні);
є) діяльності валютних ринків і спекулятивних операцій (якщо курс певної валюти має тенденцію до зниження, то банки і фірми прагнуть її обміняти на більш стабільну, оскільки це погіршує позицію).
ж) швидкості здійснення міжнародних розрахунків (очікуючи падіння курсу національної валюти, імпортери намагаються прискорити платежі контрагентам в іноземній валюті – щоб не нести втрати від підвищеного курсу іноземної валюти (ця операція називається лідз). За умови підвищення курсу національної валюти переважає прагнення затримати платежі в іноземній валюті (ця операція називається легз);
з) ступеню довіри до валюти на національному та світовому ринку.
Розглянемо, які можуть бути зміни в обмінному валютному курсі.
За нашим графіком крива пропозиції DM по поточним рахункам зовнішньоторговельних операцій відображає попит у Німеччині на товари, імпортовані з США, а крива попиту на DM характеризує попит у США на товари, експортовані Німеччиною у США.

З цього витікає, що будь-який фактор, що змінює попит на імпортно-експортні товари, змістить криві попиту і пропозиції DM по поточним рахункам зовнішньоторговельних операцій і змінить обмінний валютний курс.
На схемі представлений такий приклад. Спочатку ринок іноземної валюти знаходиться врівноважений в точці Е (обмінний курс 0,5 $ за 1 DM). Далі економічна система Німеччини входить у фазу розширення бізнесового циклу, тоді як економічна система США не зазнала суттєвих змін. Розширення економічної активності в Німеччині означає збільшення числа закупок, які здійснюються різними суб’єктами господарювання. На товари, що імпортуються з США, так як і німецькі, попит також зросте.
У результаті зростання попиту на імпортні товари крива пропозиції DM зміститься вправо з положення S в положення S1.
По мірі зростання імпорту в Німеччині на ринку іноземної валюти з’явиться надлишкова пропозиція DM і вже не знайдеться покупців на всю кількість DM, що пропонується ринком за обмінним валютним курсом 0,5 $ за 1 DM. Щоб реалізувати достатню кількість DM, необхідних для обміну на $, призначені для плати за американські товари, імпортери з Німеччини будуть погоджуватися на меншу кількість $ за ту саму кількість DM. Таким чином, зростання попиту на імпортні товари приводить до зниження вартості DM відносно $.
Падіння обмінного курсу DM-$ приводить до того, що імпортовані з США товари стають дорожчими для німецьких покупців. По мірі того, як німецькі споживачі будуть скорочувати споживання американських товарів, пропозиція на DM на ринку іноземної валюти також почне скорочуватися. Крім того, падіння обмінного курсу зробить німецькі товари, що експортуються до Німеччини, дещо дешевшими для американських споживачів.
Відмітимо, що в новому положенні рівноваги як американський імпорт, так і експорт, знаходиться в більш високому рівні, ніж в минулому. Угоди щодо поточних рахунків зовнішньоторговельних операцій та їх вплив на обмінні курси валют відкривають канал для транснаціональної передачі структурних змін в економіці різних країн, які спричиняються процесами розвитку бізнесових циклів.
Крива чистого попиту по рахунку руху капіталу ілюструє величину чистого попиту на DM, необхідні для здійснення операцій по рахункам руху капітальних ресурсів.
Крива чистого попиту по рахунку руху капітальних активів

При чистому надходженні капіталу чистий попит на DM по рахункам руху капіталу більше 0, при чистому відпливі капіталу – менше 0.
Очікуваний обмінний валютний курс на довгострокову перспективу Е виступає в якості відправної точки.
Якщо обмінний курс вище очікуваного, то за рівністю інших умов власники портфелів активів будуть орієнтуватися на зниження вартості DM. Вони переведуть активи в DM в інші форми, що призведе до чистого відтоку капіталу. Зворотний випадок – якщо існуючий у певний момент обмінний курс нижче очікуваного на довгострокових інтервалах. Таким чином, крива чистого попиту по рахункам руху капіталу має низхідний нахил. 
За умови рівних норм проценту в країнах доцільно зберігати свої активи в тих валютних девізах, обмінні курси яких, згідно очікуванням, зростуть, і уникнути розміщення активів у тих девізах, для яких очікується падіння їх валютного курсу.
За умови рівних норм проценту в країнах позичальник одержує перевагу, отримуючи позику в тих валютних девізах, які, як очікується, знизять свій обмінний курс, і навпаки, – одержання позики у валюті, курс якої в майбутньому підвищиться, принесе позичальнику додаткової втрати.

Реальні норми проценту та чистий попит по рахункам руху капіталу

Якщо внаслідок будь-яких економічних причин відбувається підвищення реальних процентних ставок у Німеччині відносно норм проценту, які діють у цей час у США, власники портфелів активів почнуть переміщення своїх ресурсів у доларові девізи, зміщуючи при цьому криву чистого попиту по рахункам руху капіталу вправо-вгору з положення D у положення D1

Суперпозиція кривих попиту по поточним рахункам зовнішньоторговельних операцій і рахункам руху капітальних ресурсів

Об’єднання кривої чистого попиту по рахунку руху капітальних ресурсів спільно з кривою попиту по поточним рахункам зовнішньоторгових операцій приводить до формування кривої загального сумарного попиту на DM, яка має низхідний нахил.
За наявності чистого притоку капіталу крива загального сумарного попиту розміщується праворуч від кривої по поточним рахункам зовнішньоторгових операцій за наявності чистого відтоку капіталу від неї.
У кожному конкретному випадку обмінного курсу відстань по горизонталі між кривою сумарного попиту на DM і кривою попиту по поточним рахункам зовнішньоторгових операцій характеризує підсумковий баланс по рахункам руху капітальних ресурсів.

Міжнародні системи валютних курсів
Валютні відносини виникають на національному та на міжнародному рівнях. На національно-державному рівні вони формують національну валютну систему, яка включає в себе:
• валютні відносини країни;
• їх інституційні форми, що визначаються валютним та іншим законодавством;
• розгалужену сукупність інфраструктурних підрозділів, що забезпечують функціонування національної валютної системи.
Національні валютні системи – це певний порядок розрахунків тих чи інших країн з іншими країнами. Цей порядок закріплений законодавчими актами відповідних держав. Таким чином, національну валютну систему формують такі головні компоненти:
– національна грошова (валютна) одиниця;
– офіційні золотовалютні резерви;
– паритет національної валюти та механізм формування валютного (обмінного) курсу;
– умови конвертованості валюти;
– наявність чи відсутність валютних обмежень;
– банківські чи кредитно-фінансові установи, валютні біржі;
– порядок здійснення зовнішньоторговельних розрахунків;
– система валютного контролю.
Регіональні валютні системи створюються в межах міжнародних інтеграційних угрупувань та валютних блоків. Вони характеризуються, як правило, наявністю власної міждержавної або наднаціональної (колективної) валюти та/або механізму взаємної валютної координації та регулювання (європейська змія).
Міжнародна валютна система – це по суті комплекс правил і законів, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках, інакше кажучи – це форма організації міжнародних валютних відносин, яка закріплена в міжнародних угодах. Тобто, міжнародна валютна система передбачає наявність певного кодексу, норм поведінки як приватних суб’єктів, так і країн в цілому у валютній сфері. Міжнародна валютна система охоплює усю світову економіку. Її розвиток пов’язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності. Головними елементами сучасної міжнародної валютної системи є:
– національні резерви та колективні (наднаціональні) валютні одиниці;
– склад і структура інших міжнародних платіжних активів (засобів);
– механізм валютних паритетів та обмінних (валютних) курсів;
– умови взаємної конвертованості валют;
– форми міжнародних розрахунків;
– умови функціонування міжнародних валютних ринків та ринків золота;
– статус міждержавних валютно-кредитних організацій.
Головна функція міжнародної валютної системи – ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва та поділу праці, поглиблення міжнародної торгівлі та міжнародної інвестиційної діяльності. У зв’язку з цим міжнародна валютно-кредитна система повинна відповідати таким головним вимогам:
1) забезпечувати міжнародний обмін, усю систему світогосподарських зв’язків достатнім обсягом платіжно-розрахункових та кредитних засобів, що користуються довір’ям учасників валютно-кредитних відносин;
2) мати певний запас міцності для стійкого функціонування;
3) бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до динамічних змін у співвідношенні внутрішніх та зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних відносин;
4) забезпечувати, по можливості, збалансованість, гармонізацію економічних інтересів суб’єктів міжнародних економічних відносин усіх структурних рівнів.
Міжнародна валютна система складається з двох головних грошових блоків – резервних національних валют та наднаціональних валют.
Прийнято розрізняти міжнародну торгову та міжнародну резервну валюту. Мова йде при цьому про однакові за якістю гроші, але про різні рівні суб’єктів їх використання та застосування.
Міжнародна торгова валюта слугує для оцінки та опосередкування міжнародних торгових операцій (переважно приватного характеру), якими є експорт і імпорт товарів, послуг, капіталів тощо. На міжнародних валютних ринках торгова валюта виступає як товар, є предметом купівлі-продажу. Її ціна (валютний курс) змінюється залежно від попиту і пропозиції.. На даному рівні державні органи використовують міжнародні гроші у тому випадку, якщо вони здійснюють подібні операції саме як приватні організації.
Міжнародна резервна валюта використовується державами для покриття дефіциту платіжного балансу. На цьому рівні валютні резерви забезпечують здійснення офіційних, тобто державних фінансових операцій, у яких суб’єктами виступають не приватні особи, а лише держави та їхні уряди. Головна функція міжнародної резервної валюти – створення валютних державних резервів (функція нагромадження та скарбу). Вона ж виступає інтегруючою одиницею, в якій визначається паритет національних валют і таким чином здійснюється їх зіставлення. Міжнародна резервна валюта використовується для збереження відносно стабільного валютного курсу шляхом інтервенцій на внутрішньому та міжнародних валютних ринках.
Міжнародними стали валюти тих держав, національна економіка яких мала найбільшу вагу в світовому господарстві та значною мірою впливають на міжнародну торгівлю та вивіз капіталу. Найбільш поширеною торговою (водночас і головною резервною) валютою є долар США, за допомогою якого здійснюється майже 2/3 міжнародної торгівлі. Близько 16 % світової торгівлі здійснюється в німецьких марках, 6 % – в англійських фунтах стерлінгів, близько 5 % – у французьких франках, 4 % – в японських ієнах, та 6-7 % у валютах інших розвинутих держав. Водночас долар США є також важливою міжнародною резервною валютою, оскільки він становить вирішальну частину міжнародних валютних інтервенцій.
Історія розвитку світової валютної системи характеризується зміною декількох етапів. Перша світова валютна система сформувалася певною мірою стихійно у ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монеталізму в сфері золотомонетного стандарту. Історично золотомонетний стандарт виник і розвивався на базі біметалевого стандарту.
Біметалевий стандарт – це така інвалютна система, коли вартість національної грошової одиниці виражається в певній кількості як золота, так і срібла. За біметалевої системи встановлюється фіксована пропозиція між грошовими вартостями золота та срібла. Наприклад, у США у 1872 році вартість долара була еквівалентна вартості 371,25 гранів (1 гран – 0,0648 г) чистого срібла чи 24,75 гранів чистого золота; монетний паритет дорівнював 15:1.
Система золотого стандарту юридично була оформлена міждержавною угодою на конференції в Парижі в 1867 році. Згідно з цією угодою золото визнавалося єдиною формою світових грошей.
Система золотого стандарту базувалась на таких принципах:
1) основою системи виступав золотомонетний стандарт;
2) кожна валюта мала свій золотий вміст. Різні країни у різні роки запровадили у себе золотомонетний стандарт. Зокрема, Великобританія – з 1816 р., США – з 1837 р., Німеччина – з 1875 р., Росія – з 1895 – 1897 рр. Відповідно до золотого вмісту валют установлювались і їх золоті паритети;
3) валюти вільно конвертувались у золото. Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалась як всередині, так і за межами країни. Тобто підтримувалось жорстке співвідношення між своїми запасами золота і внутрішньою пропозицією грошей;
4) не чинилось перешкод експорту та імпорту золота.
Найбільшої сили золотий стандарт досягнув у період з 1880 по 1914 р. Золотий стандарт ніколи більше не відродився в своєму минулому статусі після першої світової війни. Його останні сліди зникли в 1971 році, коли Державне Казначейство США відмінило практику купівлі-продажу золота за фіксованою ціною.
Система золотого стандарту мала наступні переваги:
1) стабільні валютні курси забезпечували стабільність як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики та створювали тим сприятливі умови для зростання і розвитку міжнародної торгівлі;
2) стабільний валютний курс забезпечував стабільність рівня цін у внутрішній економічній системі;
3) золотий стандарт автоматично вирівнював дефіцити та активи платіжних балансів.
Але система золотого стандарту мала і недоліки, до яких можна віднести:
1) золотий стандарт встановив залежність грошової маси, яка обертається в світовій економіці, від видобутку і виробництва золота. Відкриття нових джерел і збільшення видобутку золота приводило в цих умовах до транснаціональної інфляції. Навпаки, якщо виробництво золота відстало від реальної динаміки виробництва, відбувалось загальне зниження рівня цін;
2) золотий стандарт може функціонувати до того моменту, поки один з учасників не вичерпає свого золотого запасу;
3) в умовах міжнародної системи золотого стандарту країни мають відмовитися від проведення незалежної грошової політики, направленої на вирішення внутрішніх проблем своїх економічних систем. Тобто, погоджуючись на систему золотого стандарту, країни мають бути готовими до процесів макроекономічної перебудови (безробіття, інфляція – як наслідки цих процесів).
Перша світова війна призвела до кризи та занепаду цієї валютної системи. У період війни існування системи золотого стандарту запобігало використанню широко розповсюдженого методу фінансування військових витрат, що включало випуск паперових грошей та рівнозначну практику монетизації державного боргу шляхом продаж нових випусків цінних паперів центральним емісійним банком країни. Будь-яка держава, яка фінансувала військові витрати шляхом емісії грошей, підтримуючи при цьому їх конвертованість у золото, ставала свідком того, що її золотий запас рухався за кордон.
Після закінчення першої світової війни замість системи золотомонетного стандарту почала формуватися урізана форма золотовалютної системи – золотозливковий або золотодевізний стандарт (девізи – це платіжні засоби в іноземній валюті, які призначалися для міжнародних розрахунків), що ґрунтувався на золоті та провідних валютах, які конвертувались у золото.
Друга світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутою на Генуезькій міжнародній конференції в 1922 році.
Генуезька валютна система функціонувала на таких основних принципах:
1) основою системи виступали як золото, так і девізи – іноземні валюти. У цей період і грошові системи 30 країн базувалися на золотодевізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватися як міжнародні платіжно-резервні засоби. Але в міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений за жодною з валют, а долар США та англійський фунт стерлінгів виступали як суперники в боротьбі за лідерство в цій сфері;
2) були збережені золоті паритети. Але конверсія валют у золото стала здійснюватись не лише безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й опосередковано, через іноземні валюти;
3) мало місце валютне регулювання, яке здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.
У період з 1992 по 1928 роки у світі спостерігалась відносна валютна стабілізація, але через вплив ряду факторів вона була нестійкою. Зокрема, нестійкість генуезької валютної системи була зумовлена тим, що замість золотовалютного стандарту були введені урізані форми монометалізму, процес стабілізації валют розтягнувся на декілька років. У більшості країн були проведені девальвації, причому у ряді країн вони були близькі до нуліфікації (Німеччина, Австрія, Польща, Угорщина). У 1928 році французький франк було девальвовано на 80 %. Лише у Великобританії в результаті девальвації в 1925 році був відновлений золотий вміст фунта стерлінгів.
Валютна стабілізація була підірвана світовою економічною кризою 1929 – 1933 рр. та пізніше – другою світовою війною. У результаті кризи зазнав краху один із головних принципів валютної системи – золотодевізний стандарт, курс низки валют знизився в середньому на 50 – 84 %. Валютні суперечності призвели до валютної війни, що проводилася такими засобами, як валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження, валютні блоки.
Валютний блок – це угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому відношенні від країни, яка очолює його, яка диктує їм єдину політику в сфері міжнародних економічних відносин і використовує їх як привілейований ринок збуту та сферу вкладення капіталу. Для валютного блоку характерні такі риси:
а) курс залежних валют прикріплений до валюти країни, яка очолює угруповання;
б) міжнародні розрахунки всередині угруповання здійснюються у валюті держави-лідера;
в) валютні резерви залежних країн зберігаються в країні-лідері;
г) забезпеченням залежних валют виступають векселі та облігації державних позик країни-лідера.
Головними валютними блоками були стерлінговий (починаючи з 1931 р.) та доларовий (з 1933 р.).
Теоретичне обґрунтування механізму функціонування міжнародної валютної системи в повоєнний період пов’язане з працями англійського економіста Дж. Кейса, який ще в 30-ті роки в роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів для обслуговування міжнародних розрахунків – «регульованої» або «керованої» валюти, а також міждержавного регулювання валютно-фінансових відносин за допомогою спеціальної міжнародної організації.
На міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 році провідні країни Заходу узгодили основні принципи новоствореного валютно-фінансового механізму. Правове оформлення Бреттон-Вудської валютної системи завершилось на рубежі 50-60-х років, у ньому знайшли втілення наступні принципи: 
1) у новій системі зберігалася роль золота як загального еквівалента та розрахункової одиниці у міжнародному обігу, однак, масштаби використання золота істотно зменшились;
2) кожна країна, яка дотримувалась принципів Бреттон-Вудської системи, зобов’язала встановити золотий вміст своєї грошової одиниці. Але на практиці зв’язок всіх валют із золотом здійснювався опосередковано. Лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото*. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано не тільки в золоті, а й доларах США, їх зв’язок із монетарним товаром здійснювався за системою: «золото-долар-національні валюти»;
3) прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційних, узгоджених країнами-членами Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) валютних паритетів, що виражалися у золоті та доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна відбувалася лише за певних умов і на практиці спостерігалася порівняно рідко;
4) ринкові курси валют не повинні були відхилятися вгору або вниз від фіксованих доларових паритетів цих валют більше, ніж на 1 %, тобто всі інші валюти жорстко «прив’язувались» до долара;
5) державні органи здійснювали певний контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним обігом. Ринок золота регулювався шляхом підтримки валютної ціни на ринку на рівні офіційної ціни, не допускаючи її відхилення від цього рівня. Уряд постійно зберігав за допомогою валютної інтервенції допустимі межі коливань курсів навколо фінансових паритетів;
6) з метою пом’якшення кризи окремих валют, підтримання валютних курсів і збереження валютної конвертованості держави надавали допомогу одна одній шляхом кредитування.
Бреттон-Вудська система прагнула зберегти стабільність обмінного курсу валют, які, здавалось, були одною з переваг золотого стандарту, збільшивши при цьому гнучкість їх регулювання за рахунок зменшення ролі та значення золота в цьому процесі.
У разі, якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти стосовно долара у встановлених межах коливань (±1 %), вона могла вдатися до наступних дій:
1) використати частку свого золотовалютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку;
2) вдатися до цільових позик зі спеціального фонду МВФ;
3) провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості понад 10 % могла здійснитись лише за відповідною санкцією МВФ.
Засновники Бреттон-Вудської системи вважали, що валютні інтервенції, спрямовані на підтримку паритетного обмінного курсу, нададуть розробленим валютним угодам можливість самоадаптації до змін економічних умов, що забезпечував золотий стандарт.

Аналогічним чином закупівля своєї валюти за кордоном, здійснена з метою запобігання зменшення її вартості, зменшує банківські резерви країни, скорочуючи обсяг грошової маси на внутрішньому ринку.
Але на практиці уряди, стикаючись із проблемою зниження обмінного курсу валют своїх країн, лякаючись зростання безробіття й підвищення процентних ставок, найчастіше користувалися методом стерилізації заходів на зовнішніх валютних ринках. Беручи до уваги негативні наслідки для різних галузей економіки при зниженні обмінного курсу валюти чи її девальвації, уряди всілякими засобами дотримувались незмінних паритетів обмінних курсів. До цього додавалось введення протенціоністських заходів по поточним рахункам зовнішньоторговельних операцій та практика валютних обмежень по рахунку руху капіталу. Але ці заходи лише віддаляли час вирішення кризи.
До того ж , наявний золотий запас США в 60-ті роки в шість разів був менший від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна – 35 дол. за 1 унцію та ринкова, що в декілька разів перевищувала офіційну.
У цій ситуації США по суті повністю втратили свою здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визнаючи це, 15 серпня 1971 р. Президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відмінна одного із головних принципів Бреттон-Вудської системи означала її фактичний крах.
На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиліття, наприкінці 60-х – на початку 70-х років сформувалися три центри світового економічного суперництва – США, Західна Європа та Японія. Як наслідок – поліцентралізм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві увійшов у суперечність з монетаризмом у сфері міжнародних валютних відносин, що базувався на монопольному становищі долара. Це також суттєво підривало устої Бреттон-Вудської системи, на зміну якій прийшла назва валютна система, що дістала назву Ямайської.
Нарада країн-членів МВФ, що відбулася у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. поклала початок утворення Ямайської валютної системи.
Це була система, в основі якої були «плаваючі» обмінні курси валют, що змінюються внаслідок співвідношення попиту та пропозиції. Але прийняті угоди не характеризували нову валютну систему як 100 % систему «плаваючих» курсів. На зовнішніх валютних ринках збереглися різні типи валютних інтервенцій. У зв’язку з цим розроблену і прийняту за основу нову валютну систему точніше назвати системою регульованих «плаваючих» курсів.
Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи зводився до наступних положень:
1) повна демонетизація золота;
2) Кінгстонська угода поставила за мету обернути утворену ще в 1969 році МВФ колективну міжнародну одиницю – спеціальні права запозичення (Special Drawing Rights – CDR) на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Йдеться про те, що система «золото – долар – національна валюта», на основі якої функціонувала Бреттон-Вудська угода, трансформувалась у нову систему: «СДР – національна валюта».
СДР – міжнародна розрахункова одиниця, в якій визначається валютний курс національних грошей.
Величина СДР визначається на основі кошика валют країн, яким належить частка у сфері міжнародної торгівлі. З 1991 р. до складу стандартного кошика входять 5 валют: долар (США) – 40 %, марка (ФРН) – 21 %, франк (Франція) – 11 %, ієна (Японія) – 17 % та фунт стерлінгів (Англія) –11 %.
3) поєднання вільного «плавання» валютних курсів з регулюванням;
4) розвиток за принципами поліцентризму: з одного боку, підпорядкування централізованим регулюючим діям ( відповідно до статуту МВФ), з іншого – наявність досить розвинутої мережі автономних (регіональних) валютних структур (угруповань).
Потрібно відмітити, що коливання валютних курсів не спричинили зменшення світової торгівлі та міжнародного фінансового обігу. Крім того, гнучкі валютні курси полегшили процес пристосування до несприятливих змін економічної кон’юнктури (світове падіння сільськогосподарського виробництва в 1971 – 1974 рр., зростання цін на нафту в 1973 – 1974 рр., світова стагфляція 1974 – 1976, 1981 – 1983 рр.), у той час як аналогічні події здійснили б непереносний тиск на систему фіксованих курсів.
Але критики стверджують, що регульовані валютні курси були занадто нестабільними. Вони змінювались навіть тоді, коли відповідні економічні та фінансові умови країни були стабільними. Тобто, правила та керівні принципи, визначальні для поведінки кожної країни по відношенню до свого валютного курсу, були недостатньо чіткими та обов’язковими для життєздатності системи в довгостроковому плані. Крім того, регульоване «плавання» виявилось неспроможним вирішити проблему збалансованості платіжних балансів.
Є побоювання, що з часом система регульованих «плаваючих» валютних курсів буде більше регульованою, ніж вільно «плаваючою».