|
Розділ ІІ. Форми міжнародних
економічних відносин
2.1. Міжнародна торгівля
2.2. Міжнародний рух капіталу
2.3. Міжнародна міграція трудових ресурсів
2.4. Міжнародна передача технологій
2.5. Світова валютна система та міжнародні розрахунки
2.3.
Міжнародна міграція трудових ресурсів
Поняття міжнародної міграції робочої сили
Міжнародна міграція робочої сили виступає важливою складовою міжнародних економічних відносин.
Не тільки продукти праці (товари
і послуги) характеризуються високим рівнем міжнародної мобільності. Фактори
виробництва (праця і капітал) також переміщуються з країни в країну. Згідно
з законом Б. Оліна міжнародний рух товарів і факторів виробництва можуть
заміщати один одного. Країна, яка в надлишку забезпечена працею, може
або експортувати працеємні товари, або її громадяни можуть самі виїжджати
за кордон і там працювати. Міжнародний рух факторів виробництва підпорядковується
тим же законам, що і міжнародна торгівля товарами: фактори виробництва
переміщуються до тих країн, де за них більше платять.
При вивченні проблеми міжнародної міграції робочої сили використовуються
такі основні поняття.
1) Міграція (від лат. переселення) населення – переміщення людей через
межі певних територій зі зміною місця проживання назавжди або тимчасово.
2) Мігранти – особи, що переміщуються.
3) Міграційний потік – загальна кількість мігрантів (або міграцій), яка
характеризується спільністю районів вибуття і прибуття протягом певного
періоду часу – один з показників напрямку міграції.
4) Внутрішня міграція – зміна місця проживання осіб у межах національних
кордонів країни.
5) Зовнішня міграція – переміщення населення з однієї країни в іншу.
Зауважимо, що міжнародна економіка як наука вивчає закономірності саме
зовнішньої міграції населення, але не в цілому, а лише окремі потоки.
Зовнішня міграція населення включає два взаємопов’язані процеси:
а) еміграцію, тобто виїзд з однієї країни певного контингенту людей;
б) імміграцію, тобто в’їзд їх в іншу країну.
У зв’язку з цим існують поняття міграційного сальдо – різниця між показниками
еміграції з країни та імміграції до країни, а також поняття рееміграції,
тобто повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.
6. Міжнародна організація праці (МОП) розробила класифікацію видів сучасної
міжнародної міграції населення. Вона охоплює такі структурні елементи:
а) переселенці – тобто ті, що переїздять на постійне місце проживання.
Ця група орієнтована на переїзд до промислово розвинених країн. Цей потік
ґрунтується, насамперед, на принципі об’єднання сімей – початкова імміграція
останнім часом ускладнюється на рівні національних господарств;
б) ті, хто працюють за контрактом. Для них чітко обумовлюється термін
перебування в приймаючій країні. До цієї групи належать:
– сезонні працівники, які приїздять на період збирання врожаю;
– некваліфіковані або мало кваліфіковані працівники;
– фронтальєри – мігранти, які щоденно перетинають національний кордон,
щоб працювати в сусідній країні;
в) професіонали, для яких характерним є високий рівень підготовки, тобто
наявність відповідної освіти та досвіду практичної роботи. Саме для цієї
класифікаційної групи характерним є термін «відтік розумів» – міграція
науковців та інженерно-технічних працівників високого рівня (цей потік
становить 3 – 5 % у загальному обсязі трудових мігрантів). Відзначимо,
що до цієї групи входять також студенти, які отримують освіту в іншій
країні;
г) нелегальні іммігранти. Цим терміном характеризуються особи, які нелегально
в’їхали до країни; особи, які в’їхали легально, але вчасно не виїхали,
тобто мають прострочену візу; а також особи, які в’їхали за туристською
візою, але займаються трудовою діяльністю;
д) біженці – особи, що змушені емігрувати з своєї країни внаслідок будь-якої
загрози (політичні, релігійні, національні переслідування). За станом
на 1995 рік їх чисельність у світі оцінювалась на рівні 18 млн.
8. Міграційна політика – один з напрямів демографічної політики – є сукупністю
засобів і заходів цілеспрямованого впливу на міграційний рух населення.
Розвиток міжнародної міграції трудових ресурсів як форми міжнародних
економічних відносин
Визначальним моментом, який дозволяє виділити міжнародну міграцію
робочої сили (яка досліджується міжнародною економікою як наукою) серед
інших видів переміщень осіб через державні кордони є мотивація. Для міжнародної
міграції робочої сили визначальним мотивом є бажання заробити більше,
ніж на батьківщині, та прагнення знайти краще застосування своїй кваліфікації.
Таким чином, міжнародна міграція робочої сили – це переміщення мас працівників,
що шукають роботу, зі своїх країн в інші.
Головна причина міжнародної міграції робочої сили полягає в диференціації
економічних умов життя. Міграція трудових ресурсів відбувається в напрямку
тих країн та регіонів, де очікувані заробітки найвищі.
Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. В умовах нерозвиненості
статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом
багатьох століть взагалі не фіксувались. Та й на сьогодні точно визначити
обсяги та структуру міжнародного переміщення такого фактору виробництва,
як праця, – справа складна.
Ще до нашої ери великі маси людей переміщувались з однієї країни в іншу
з метою «працевлаштування». Велич держав Стародавнього світу (Єгипту,
Вавилону, Персії, Греції, Риму) була створена працею рабів, основну масу
яких складали вихідці з інших держав, захоплені під час війн. Головна
особливість стародавньої міграції полягала в примусовому характері.
Епоха Середньовіччя, особливо раннього, характеризується суттєвим зменшенням
потоків трудових мігрантів. У той час найбільш розповсюдженою формою добровільної
міграції була військова, а найрозвиненішим – міжнародний ринок військових
найманців. Основними експортерами військових були окремі германські князівства
і кантони Центральної Швейцарії (ще й зараз Ватикан охороняють швейцарські
наймані гвардійці). Основними імпортерами найманих солдат були королі
Франції, Швеції, Польщі.
Великий потік міжнародних мігрантів спричинили великі географічні відкриття.
З кінця XV століття після відкриття Америки, морського шляху в Індію,
островів Тихого океану на нові землі почався рух переселенців.
Період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х рр. XIX ст.
вважається періодом початкової чи «старої міграції», що мав такі особливості:
1) один потік емігрантів був спрямований з Африки до Америки; носив абсолютно
примусовий характер. За деякими оцінками, за цей період було вивезено
на західний континент від 20 до 30 млн. чорних невільників;
2) другий потік – з Європи до Нового Світу. Європейці від’їжджали на добровільних
засадах. Склад мігрантів був дуже різноманітним.
Наступний період міжнародної міграції робочої сили (період «нової» міграції)
тривав з 60-х рр. XIX ст. до другої світової війни. Подіями, що спричинили
це, були: громадянська війна в США (1861 – 1865), об’єднання Німеччини
(1866 – 1871), об’єднання Італії (1860 – 1870), створення Австро-Угорщини.
У зв’язку з тим, що в перші десятиліття XIX ст. рабство було скасовано
в колоніях Великобританії, Франції, Нідерландів, у колишніх іспанських
колоніях, які стали незалежними державами Латинської Америки, а з 1 січня
1863 року – в США (після закінчення громадянської війни), в період «нової
міграції» припинився потік з Африки.
У міграційних потоках з Європи в цей період відносно зменшилась роль колишніх
колоніальних держав (Іспанії, Португалії та Нідерландів), а зросла роль
таких країн, як Росія, Ірландія, Німеччина, Італія. Серед країн-імпортерів
трудових ресурсів визначився лідер – США. Більшість переселенців складали
селяни або представники некорінної національності.
З початку XX ст. у міжнародній міграції трудових ресурсів з’явилась нова
тенденція – виник потік мігрантів з колоній до метрополій. В основному,
його складали малокваліфіковані та некваліфіковані працівники.
Початок сучасного етапу міжнародної міграції трудових ресурсів науковці
пов’язують із закінченням другої світової війни. До особливостей цього
етапу можна віднести:
1) посилився домінуючий економічний і політичний статус США, внаслідок
чого вони стали головним світовим імпортером трудових ресурсів. У цілому
масштаби імміграції до США з усіх країн світу складають приблизно від
4 до 8 млн. чоловік щорічно.
2) у 40-ві та 50-ті роки головними експортерами робочої сили були європейські
країни, як такі що характеризувались економічним занепадом, високим рівнем
інфляції, падінням життєвого рівня населення внаслідок подій другої світової
війни;
3) з кінця 50-х років головними експортерами робочої сили стали держави
Латинської Америки. Для міграційного потоку «Латинська Америка – США»
характерним є масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність, нелегальність;
4) значна кількість емігрантів з кінця 60-х років почала прибувати до
Західної Європи (за оцінками МОП у регіоні сконцентровано близько 25 %
іноземної робочої сили в світі). Серед держав регіону найбільшим імпортером
трудових ресурсів є ФРН (на початку 90-х рр. частка іноземних громадян
складала 6,4 %);
5) виникнення нових центрів імміграції, якими стали:
а) країни-експортери нафти з Перської затоки. Після стрімкого стрибка
цін на нафту в 1973 – 1974, 1977 – 1978 рр., коли ціна за один барель
піднялась з 2,5 до 35 дол. США, до нафтовидобувних країн (Саудівська Аравія,
Кувейт, Оман, Бахрейн) спрямовувались значні валютні кошти, які потрібно
було реалізувати. Дефіцит трудових ресурсів у регіоні був пов’язаний з
низькою густотою населення в цих країнах, небажанням місцевого населення
змінити традиційний спосіб життя, відсутністю кваліфікованих спеціалістів
(за винятком Ірану та Іраку). Основними експортерами трудових ресурсів
були арабські чи мусульманські країни. Частка іноземної робочої сили на
початок 80-х рр. у Кувейті приблизно складала 70 %, Катарі – 80 %, ОАЕ
– 90 %;
б) Південно–Східна Азія. У цьому регіоні основними імпортерами робочої
сили стали Гонконг, Сингапур, Малайзія, Таїланд, а постачали трудові ресурси
Китай, Лаос, В’єтнам;
6) підвищення частки професіоналів в загальній кількості іммігрантів;
7) на зміну «відтоку розумів» прийшла їх циркуляція: відбулась диверсифікація
напрямків міграції. США залишаються загальновизнаним центром імміграції,
проте, одночасно з промислово розвинених країн представники професійної
еліти їдуть на тимчасову роботу до країн, що розвиваються;
8) виникнення свого роду організованої міжнародної корпорації «мисливців
за головами»;
9) інтеграція системи вищої освіти, яка передбачає можливість продовження
навчання за кордоном;
10) за приблизними підрахунками щорічне міграційне сальдо на середину
90-х років складало близько 1 млн. чоловік, тобто до приймаючих країн
приїжджало в середньому на 1 млн. осіб більше, ніж від’їжджало. За прогнозами,
найближчим часом, у зв’язку зі стабілізацією світової економіки міграційне
сальдо буде скорочуватись.
За даними Системи спостереження міграційних процесів (СОЕМІ) питома вага
іноземців у загальній кількості трудових ресурсів на початку 90-х рр.
складала: в Австралії – 24 %, Канаді – 18,5 %, США – 9,3 %. Цікаво, що
ці цифри вищі за показники присутності іммігрантів у загальній кількості
населення цих країн, відповідно: 22,3 %, 15,6 %, 7,9 %.
Облік зовнішньої міграції
Найбільш прийнятним кількісним показником міжнародного переміщення
трудових ресурсів є показники, які фіксуються в платіжному балансі.
Зауважимо, що з метою спрощення статистичного обліку нерезидентом вважається
приватна особа, що перебуває в країні менше одного року. Якщо людина перебуває
в країні більше року, то вона вважається резидентом. У статистиці платіжного
балансу показники, пов’язані з міграцією робочої сили виступають частиною
балансу поточних операцій і класифікуються за такими статтями:
– трудовий дохід, тобто виплати зайнятим, заробітна плата, отримані приватними
особами нерезидентами за роботу, яку вони виконали для резидентів. До
цієї категорії входять також усі виплати резидентів до пенсійних, страхових
та інших фондів, пов’язані з наймом на роботу нерезидента;
– переміщення мігрантів – оціночний грошовий еквівалент вартості майна
мігрантів, яке вони завозять, переміщуючись з країни в країну. При цьому
вивіз майна емігрантів у натуральній формі показується як експорт товарів
з країни, а його оціночний майновий еквівалент – за цією статтею;
– перекази працівників – грошові перекази та пересилка товарів мігрантами
своїм родичам, які залишились на батьківщині. У випадку пересилки товарів
враховується їх оціночна вартість. Перекази працівників становлять майже
62 %, трудові доходи – близько 31 %, переміщення мігрантів – приблизно
7 %. Принципова різниця між статтею «трудові доходи» (в окремих країнах
має назву «виплати зайнятим») і статтями «переміщення мігрантів» та «перекази
працівників» полягає в тому, що в статті «трудові доходи» враховуються
доходи нерезидентів, тобто тих, що тимчасово (терміном до 1 року) знаходяться
в цій країні. У статтях «переміщення мігрантів» і «перекази працівників»
вказуються доходи і витрати резидентів, тобто мігрантів, які залишили
батьківщину більше ніж на 1 рік. Ці дві статті («переміщення мігрантів»
і «перекази працівників») об’єднуються в межах поточних операцій у групу
приватних (неоплачених) безповоротних переказів.
На практиці облік тих чи інших міжнародних переказів ведеться за станом
на момент перетинання кордону, що спричиняє неточності. Так, наприклад,
людина поїхала за кордон з метою тимчасової роботи, а з якихось причин
затрималась більше ніж на рік, ставши мігрантом. І навпаки, особи, які
планували залишитись за кордоном назавжди, чиє майно було зареєстроване
в статті платіжного балансу «перекази працівників», вирішили повернутись
на батьківщину, не проживши за кордоном і року.
Наслідки міжнародної міграції трудових
ресурсів
Міжнародна міграція трудових
ресурсів, безумовно, впливає на економічний розвиток як країн-експортерів,
так і країн-імпортерів робочої сили.
Зауважимо, що активне наукове дослідження проблем міжнародної міграції
почалось з кінця 60-х років у межах моделі економічного зростання. Основна
ідея полягала в тому, що міжнародне переміщення робочої сили як одного
з факторів виробництва впливає на темпи економічного зростання; причиною
міжнародної міграції робочої сили є різниця в рівнях заробітної плати
в різних країнах. Прибічники неокласичного підходу, відповідно до якого
кожна особа одержує і споживає граничний продукт своєї праці, вважають,
що еміграція спричиняє зростання добробуту країни, яка приймає іммігрантів
при тому, що економічний розвиток держави, з якої відбувається еміграція,
залишається на тому ж рівні, у всякому разі, не погіршується.
Прибічники неокейнсіанського підходу визнавали можливість погіршення економічного
стану країни, що експортує робочу силу, особливо, якщо емігрують висококваліфіковані
працівники. У зв’язку з цим широко обговорювалась ідея запровадження податку
на «відтік розумів», надходження від якого передбачалось передавати в
розпорядження ООН і використовувати на потреби розвитку.
Останнім часом акцент в аналізі міграції змістився в бік дослідження акумуляції
людського капіталу як ендогенного фактору економічного зростання країн.
Виходячи з того, що нагромаджений людський потенціал є важливою передумовою
економічного розвитку, в межах цієї групи моделей міжнародна міграція
розглядається як одне з пояснень різниці в темпах економічного зростання
країн.
Розглянемо модель, яка графічно представляє наслідки міжнародної міграції
робочої сили для країни-експортера та країни-імпортера (рис. 2.2).
Рис.2.2. Наслідки міжнародної міграції робочої сили
Нехай у світі існує країна I, яка забезпечена трудовими ресурсами
в розмірі LA, та країна II, що має трудових ресурсів AL*. У цілому світ
має трудових ресурсів – LL*.
Прямі S1 та S2 показують зростання вартісного обсягу виробництва залежно
від обсягів робочої сили, яка використовується у виробництві в країнах
I та II.
За умови, якщо міжнародної міграції трудових ресурсів не існує, то країна
I використовує весь свій запас трудових ресурсів всередині країни і забезпечує
середній рівень заробітної плати в розмірі LC. Країна II також використовує
запас трудових ресурсів, який є у неї в наявності всередині країни, і
забезпечує середній рівень заробітної плати в розмірі LD. Обсяг виробництва
країни I становить a+b+c+d+e+f, а обсяг виробництва країни II – i+j+k.
Те, що LC<LD, означає, що вартість робочої сили в країні I нижче, ніж
в країні II.
За умови, якщо обидві країни зняли обмеження на вільне переміщення робочої
сили за межі національних кордонів, частина робітників з країни I (BA),
прагнучи заробляти більше, перемістяться з країни I до країни II, в результаті
чого заробітна плата в обох країнах встановиться на рівні ВR.
Обсяг виробництва трудових ресурсів, що залишились в країні I та виїхали
до країни II, складе a+b+c+d+e+g+h, причому продукт a+b+c+d виробляється
працюючими в країні I, а h+e+f – тими, що емігрували до країни II. При
цьому в результаті більш продуктивного використання трудових ресурсів
внаслідок їх часткового переміщення до країни II сукупний продукт, вироблений
тією ж кількістю зайнятих, виявиться більшим від того, який вироблявся
за умови обмеження міжнародного руху трудових ресурсів (на величину сегменту
h). Дохід працюючих зросте до a+b+d+e+f+h, у той час як дохідність решти
факторів виробництва скорочується до сегменту с.
З іншого боку, приплив іммігрантів з країни I до країни lI спричинив зниження
в ній реальної заробітної плати з LD до LF=BR. У той же час, за рахунок
використання як своєї праці, так і праці іноземців з країни I, у країні
II відбулось розширення внутрішнього виробництва з i+j+k до i+j+k+q+h+e+f.
Щоправда, сегменти h+e+f – це продукти, які вироблені іммігрантами, більшу
частину яких (за винятком податків) потрібно повернути у вигляді заробітної
плати іноземним працівникам з країни I. Тобто, чистий приріст внутрішнього
виробництва складає тільки сегмент g. Через падіння середньої реальної
заробітної плати в країні II доходи працюючих скоротяться з j+k до k,
а доходи власників інших факторів виробництва збільшаться з і до i+g+j.
З боку вигідності для світу в цілому: в результаті міграції робочої сили
з однієї країни в іншу сукупний обсяг виробництва виріс з [a+b+c+d+e+f]+[k+j+i]
до [a+b+c+d]+[e+f+g+h+ j+k], тобто на розмір сегментів g+h, з яких h належить
країні I, а g – країні II.
Висновками до вищевикладеного можна вважати:
а) внаслідок міграції сукупний обсяг світового виробництва зростає через
більш ефективне використання трудових ресурсів за рахунок їх перерозподілу
між країнами;
б) міжнародна міграція робочої сили спричиняє тенденцію до вирівнювання
заробітної плати в різних країнах.
Напрями впливу міжнародної міграції трудових ресурсів на економіку країни-експортера:
1) країна-експортер залишається без активної та цінної частини своїх трудових
ресурсів (за деякими оцінками, втрати складають 10 % національного доходу);
2) постійна орієнтація на експорт трудових ресурсів спричиняє певне падіння
довіри до економіки країни, що знижує рівень її інвестицій;
3) «відтік розумів» – серйозна проблема для більшості країн, що розвиваються,
особливо Африки (Малаві, Судан, Замбія);
4) у багатьох випадках грошові перекази на батьківщину громадян, які працюють
за кордоном, суттєво пом’якшують негативні наслідки виїзду.
У деяких країнах, що розвиваються, розмір переказів приватного характеру
сягає 25-50 % доходів країни, одержаних від товарного експорту (Бангладеш,
Шрі-Ланка, Судан, Буркіна-Фасо). В Йорданії, Лесото, Йемені перекази досягають
50 % ВНП;
5) повертаючись на батьківщину, мігранти привозять з собою значні матеріальні
цінності, до того ж повертаються більш кваліфіковані працівники;
6) часто після повернення на батьківщину мігранти використовують накопичені
за кордоном кошти та цінності для організації підприємницької діяльності
в своїй країні;
7) еміграція позитивно впливає на економіку країн, які характеризуються
значними розмірами безробіття.
Так, у 70-ті роки єгипетський уряд, розробляючи програми боротьби з безробіттям,
передбачив такий захід, як стимулювання еміграції до країн Перської затоки.
У Пуерто-Ріко закон про мінімальну заробітну плату враховував, що приблизно
третина працюючих переїде до США.
Напрямки впливу міжнародної міграції трудових ресурсів на економіку країни-імпортера:
1) імміграція висококваліфікованих професіоналів сприяє економічному зростанню,
оскільки:
– заощаджуються кошти на підготовку таких фахівців;
– скорочуються витрати на придбання ліцензій, патентів, ноу-хау за кордоном;
2) залучення іноземної робочої сили підвищує конкуренцію на внутрішньому
ринку праці, що стимулює зростання ефективності виробництва в країні.
Зауважимо, що економіки ряду промислово розвинених країн були створені
за рахунок масового залучення працівників ззовні. Практично на 100 % створення
та розвиток таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль
уможливили ім.мігранти. Важко переоцінити їх внесок і у розвиток економіки
США, ПАР, Аргентини.
3) додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття.
Потрібно зауважити, що іммігранти в переважній більшості випадків займають
вакансії, на які немає претендентів серед місцевого населення. У кінці
80-х років майже 85 % економічно активних іммігрантів ФРН працювали на
важких, монотонних та небезпечних роботах, 60 % з них відносились до розряду
некваліфікованих або малокваліфікованих. У той же період у Франції 69
% іммігрантів працювали з використанням ручної праці. На важку роботу
охоче наймаються палестинці в Ізраїлі, індонезійці в Малайзії, болівійці
в Аргентині. Більше того, деякі галузі виробництва не функціонували б,
якби не робітники–іммігранти (гірничо-видобувна промисловість ПАР, сільське
господарство Домініканської Республіки та Малайзії). Але, безумовно, імміграція
знижує реальну заробітну плату некваліфікованої робочої сили;
4) зростання соціальної напруги в суспільстві, конфлікти на расовій, національній
та релігійній основі.
Таким чином, ми переконались, що розподіл економічних вигод від міграції
відбувається нерівномірно. Позитивні економічні ефекти від міграції межують
з негативними, які теж мають місце.
Державне регулювання міжнародної міграції
Створення умов для нормального функціонування національних ринків
праці традиційно виступає одним з важливих завдань держави. Основними
цілями державного регулювання міграційних процесів є:
1) визначення порядку виїзду вітчизняних працівників за кордон;
2) визначення порядку в’їзду іноземних працівників на територію країни;
3) визначення положення іммігрантів у країні.
Державне регулювання міжнародної міграції трудових ресурсів здійснюється
на таких рівнях:
1) національному. Перші закони, які регулювали міграцію трудових ресурсів,
виникли в Англії наприкінці XVIII ст. у період промислової революції.
За ними заборонявся виїзд з країни висококваліфікованих фахівців з метою
збереження за Англією монопольного становища «майстерні світу». З XIX
ст. положення, які регулювали міграцію трудових ресурсів, стали з’являтись
в законодавстві більшості країн;
2) міжнародному. Перші спроби створення міжнародного трудового права можна
віднести до виступів Роберта Оуена на Конгресі в Е-ля-Шапель у 1818 році.
Але головними джерелами міжнародно-правового регулювання стали укладені
після першої світової війни двосторонні і багатосторонні угоди щодо питання
найму на роботу та положення іноземних працівників. Така угода була підписана,
наприклад, між Францією та Італією щодо соціального забезпечення громадян,
якщо вони працюють у Франції або Італії.
Потрібно відмітити, що працівники-іноземці, як правило, відчувають у країні-імпортері
різні форми дискримінації:
– наймаючись на роботу;
– обговорюючи питання тривалості та режиму робочого часу;
– у питаннях оплати праці;
– у питаннях одержання пенсій, різних виплат;
– у питаннях отримання освіти та підвищення кваліфікації;
– у сфері медичного страхування та медичного обслуговування.
На подолання такого роду дискримінації націлене підписання відповідних
міжурядових угод. Так, у підписаному в 1957 році Римському договорі про
утворення ЄЕС, містився принцип «вільного переміщення осіб». З початку
90-х років можна говорити про практично повну рівноправність трудящих
з країн ЄС. А 26 березня 1995 року вступила в дію Шенгенська угода, укладена
Бельгією, Німеччиною, Іспанією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією
та Францією (до якої мають намір приєднатися Італія, Греція, Австрія).
Відповідно до угоди на внутрішніх кордонах країн, що її підписали, були
ліквідовані системи контролю. Громадяни країн-нечленів угоди, яким потрібна
віза для в’їзду (на період 90 днів) в будь-яку державу, що підписала угоду,
можуть отримати візу, яка буде дійсна для всіх країн, що підписали Шенгенську
угоду.
У сучасних умовах найбільш гострими є проблеми регулювання промислово
розвиненими країнами імпорту трудових ресурсів з країн, що розвиваються,
та країн Східної Європи. Перші вводять різного роду квоти, обмеження,
системи відбору тощо відповідно до яких представники другої групи країн
одержують види на проживання та права на роботу.
Зауважимо, що наймаючись на роботу за кордоном, працівник укладає або
підписує трудовий договір. Потрібно знати, що міжнародна трудова угода
має містити такі пункти:
а) вибір місця суду для вирішення спору і вибір норм права, які суд за
бажанням сторін буде використовувати;
б) точне формулювання обов’язків, які необхідно буде виконувати (часто
включають пункти про повагу до місцевих звичаїв і обіцянку достойної поведінки);
в) термін і умови найму (зупиняючись на тому, свята якої країни будуть
вважатись неробочими днями);
г) положення про припинення трудових відносин (бажано обговорити можливість
звільнення без причини, а також суму вихідної виплати);
д) перерахування компенсаційних виплат (у тому числі транспортних і витрат
на проїзд з-за кордону і назад, пенсії, оплата лікарняного листа, відпускні,
виплати на сім’ю, кошти на відрядження);
е) порядок і місце виплати компенсацій, вид валюти (із зазначенням валютного
курсу), відрахування й податки з вказівкою на особу, яка їх сплачує;
є) вид житла та транспорту за кордоном (визначення особи, яка їх фінансує);
ж) визначення тимчасової непрацездатності (у тому числі і культурного
шоку), обмеження відповідальності за нанесення фізичної шкоди чи смерті
і зобов’язання оформити страхування;
з) захист виробничої таємниці та комерційної інформації (в тому числі
хто має право повідомляти і яку інформацію місцевим органам влади).
У світовому масштабі питання міграції робочої сили регулює Міжнародна
організація праці (МОП), створена в 1919 році.
Документи, розроблені і затверджені МОП, спрямовані на ліквідацію різних
форм дискримінації іноземних працівників, наприклад:
– «Про інспекцію режиму перевезень емігрантів» (1926 р.)
– «Про соціальну політику на територіях поза метрополіями» (1955 р.);
– «Проти порушень прав у сфері праці та зайнятості» (1958 – 1960 рр.);
– «Про працівників на плантаціях» (1960 р.)
– «Про збереження прав мігрантів у сфері соціального забезпечення» (1981
– 1982 рр.).
Зауважимо, що МОП регулює лише проблеми легальних мігрантів. Нелегальні
мігранти нічим не захищені та відчувають на собі вплив різних форм дискримінації.
На сьогодні не існує єдиної, добре відпрацьованої й загальновизнаної міжнародно-правової
бази для врегулювання проблем міжнародної трудової міграції, незважаючи
на наявність паспортних та імміграційних законів і значного періоду роботи
МОП щодо встановлення норм трудових відносин. Однак діє чітка тенденція
досягнення правового врегулювання кадрового аспекту міжнародних угод.
Прикладами цьому можуть бути наступні факти:
1) канадський уряд ввів добровільний кодекс поведінки для діючих у Південній
Африці канадських компаній. Кодекс регулює такі питання, як умови праці,
заробітна плата, додаткові пільги, освіта, підвищення по службі, расові
відносини;
2) Комісія Європейського Співтовариства запропонувала Раді Європи узгодити
політику надання пільгового торговельного режиму країнам, в яких забезпечується
дотримання трудових норм, у т. ч. 48-годинного робочого тижня, мінімального
віку у 14 років для прийому на роботу, охорони здоров’я працюючих дітей
і рівних можливостей працевлаштування незалежно від статі, раси та віросповідання;
3) згідно з законами США про працю Президент зобов’язаний встановлювати
наявність «міжнародно визнаних прав трудящих» перед тим, як надати будь-якій
країні тарифні чи інші пільги. Такі права включають:
– право на об’єднання в союзи;
– право на укладання трудового колективного договору;
– право на свободу від примусової чи обов’язкової праці;
– мінімальний вік найму на роботу дітей;
– нормальні умови праці.
Аналіз чинного законодавства України щодо міграційних процесів показав
його нерозвиненість. В Україні не прийняті закони про виїзд, про міграцію,
відсутні необхідні домовленості принаймні з країнами найбільш розвинутого
міграційного обліку. У поєднанні з низькою юридичною культурою наших громадян
це створює сприятливі засади нелегальній міграції.
Українська держава в своїх діях щодо міграції робочої сили має спиратись
на два принципи:
– суверенне право кожної країни вирішувати, хто може в’їхати на її територію;
– право кожної людини на еміграцію.
|