|
Лекція 10. Агропромисловий комплекс
План
1. Сутність поняття АПК
2. Характеристика рослинництва
3. Характеристика тваринництва
4. Харчова промисловість
1. Сутність поняття АПК
АПК за своїм складом та структурою значно відрізняється від інших
міжгалузевих комплексів, – передусім тому, що він як головний засіб виробництва
використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція
і сировина для виробничого та невиробничого споживання. Власне, сільськогосподарське
виробництво, що базується на використанні сільськогосподарських угідь,
є основою розвитку переробних галузей промисловості. Сьогодні АПК має
такі сфери:
1) промисловість, що виробляє засоби виробництва для сільського господарства;
2) власне сільське господарство;
3) галузі, зайняті транспортуванням, переробкою та збутом кінцевої продукції
– сільськогосподарської сировини й продовольства.
Сфери АПК рідко організаційно оформляються. Частіше за все спостерігаються
сполучення сільського господарства з харчовою промисловістю та тими галузями
легкої промисловості, які споживають сільськогосподарську продукцію у
вигляді сировини. Перша сфера – виробництво засобів виробництва для сільського
господарства – включається до складу АПК скоріше за все з методичних міркувань.
Організаційно підприємства цієї сфери до АПК не відносяться, але об’єктивний
взаємозв’язок та взаємозалежність з комплексом, безумовно, існує.
Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс досяг, окрім США, в розвинутих
країнах Європи, особливо в країнах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарська
політика ЄС стала засобом реалізації таких засад, як спільне фінансування
дій для реґулювання сільського господарства, організації гарантованого
збуту на внутрішньому ринку, застосування єдиних торгівельно-політичних
інструментів і субсидування експорту харчових продуктів на світовий ринок.
Під впливом аграрних інтеграційних процесів відбулись структурні зміни
в експорті та імпорті товарів ЄС на користь країн-учасниць, що посилило
реґіоналізацію торгівлі харчовими продуктами. Переорієнтація зі світового
на внутрішній реґіональний ринок характерна для імпорту найважливіших
сільськогосподарських товарів. Скоротилось постачання із третіх країн
товарів, які є об’єктом єдиної сільськогосподарської політики (пшениця,
цукор, вино, масло, сир, свинина). Разом з тим виріс імпорт з “третіх”
країн таких товарів, як кава, чай, какао, кукурудза, соя, цитрусові. Взагалі,
невелике зростання населення у західноєвропейських країнах і порівняно
високий рівень споживання спонукає скорочення сумарних потреб у продуктах
харчування.
Внаслідок індустріалізації агробізнесу в розвинутих країнах підвищується
питома вага харчової промисловості за рахунок скорочення частки сільського
господарства шляхом підвищення рівня підготовки продуктів до безпосереднього
вживання, поглиблення спеціалізації виробництва, подовження шляху просування
продуктів від сировини до споживання. Науково-технічний прогрес та агропромислова
інтеграція ведуть до проникнення промислових засобів до всіх стадій приготування
їжі. Ця тенденція характерна для усіх розвинутих країн і є важливим фактором
підвищення ефективності суспільного виробництва.
Агропромислова інтеграція в країнах, що розвиваються, впливає на модернізацію
традиційного сільського господарства. Інтенсивні фактори у виробництві
основних видів продукції АПК складали в середині 90-х років у країнах
Латинської Америки 70%, а в країнах Південної та Південно-Східної Азії
– 85%. АПК досі є головним джерелом валютних надходжень для більшості
країн, що розвиваються.
АПК постсоціалістичних країн розвивається у напрямку реформування відносин
власності, винайдення нових форм господарювання.
Сільське господарство
Основу сільськогосподарського виробництва творять земельні ресурси. Землі,
придатні для ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарських
угідь. Сільськогосподарські угіддя займають на земній кулі приблизно 1/3
суходолу або 4,5 млрд. га. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, включаючи
городи), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних
земель на ріллю у світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні
насадження –до 0,4 млрд. га.
В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється
історично тривалим землеробським освоєнням даної території, щільністю
населення та сприятливими природними умовами.
В Азії середній показник освоєності земель також досить високий: розорані
максимально можливо рівнини сходу, півдня та південного сходу, у той час
як пустельні райони південного заходу та центру освоєні тільки у окремих
оазах. У Північній Америці, Росії, Білорусії, Україні, Казахстані показники
розораності змінюються від 6% у зоні лісів до 35–40% у зонах лісостепу
та степу.
У Латинській Америці та Африці показники розораності земель майже однакові.
У Південній Америці найнижчий показник припадає на найбільш зволожену
частину материка – басейн річки Амазонки, а в Африці – на найпосушливішу
частину -пустелю Сахару.
Територія Австралії слабко розорана, що пояснюється посушливістю клімату
та незначною мережею внутрішніх вод. Але, з іншого боку, з тих же причин
в Австралії найбільша питома вага кормових угідь: понад 50% її території
(середньосвітовий показник –22%).
В Азії кормові угіддя займають тільки 10% земель, а в Африці – 26%. Інші
реґіони займають проміжне положення.
Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та
тваринництво.
Рослинництво включає вирощування зернових, круп’яних, технічних культур,
кормових трав та корнеплодів, овочівництво, садівництво, виноградарство
тощо.
В рослинництві головними є зернові культури, які займають більшу частину
посівних площ земної кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих
культур пшениця та рис, а з кормових – кукурудза, жито та овес.
Пшениця – найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура,
районована від південних областей Австралії та Південної Америки до Північного
Полярного кола, від рівнин та низин – до високогірних районів (3500–4000
м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік:
у січні – в Австралії, у липні-серпні – у країнах Європи тощо.
На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн. т зерна, у тому числі
90–100 млн. т пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках
порівняно невеликої групи країн – США, Канади, Франції, Австралії, Аргентини.
При цьому частка США складає біля 50% світового експорту пшениці.
Великими імпортерами зерна (більше 50% світового імпорту) є країни, що
розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад,
Єгипет завозить щороку біля 10 млн. т зерна, Бразилія – 5 млн. т. Але
найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля 30 млн. т щороку) та Росія
(27–35 млн. т). До імпортерів належать також Велика Британія, Німеччина,
Нідерланди, Швейцарія, Китай.
Рис культивують перш за все у країнах Південної, Східної та Південно-Східної
Азії. На ці реґіони припадає близько 90% світового збору рису. Посіви
рису є також у Центральній Азії, південних районах Європи, на півдні Північної
Америки та у окремих реґіонах Південної Америки. Найбільшими виробниками
рису є Китай, В’єтнам, Корея, Індія, Індонезія, Бангладеш, Таїланд, Бірма,
Філіппіни, Бразилія, Мексика, Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.
Основними експортерами рису є Таїланд, США, М’янма, Італія, а імпортерами
– Індонезія, Іран, країни Європи.
Кукурудза у більшості країн є кормовою культурою. Але в окремих країнах
вона вживається як продовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється
у світі, припадає на США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай,
Франція, ПАР, Бразилія, Мексика, Аргентина. Основні експортери кукурудзи:
США, Аргентина, Франція, Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна
є країни Європи та Японія.
Жито- морозостійка й вологолюбива культура, тому вирощується у Помірному
поясі Південної півкулі, - переважно у лісовій та лісостеповій зонах.
Її посіви займають лише 2% від усіх зернових, врожайність вдвічі нижча,
ніж у пшениці. Головними виробниками є: Росія, Китай, США, Індія, Канада
та Україна.
До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті та каучуконоси.
До цукроносних культур належать цукрова тростина та цукровий буряк. Цукрову
тростину вирощують у США, Індії, Бразилії, Мексиці, Австралії, на Кубі,
Філіппінах, у Пакистані, Аргентині, ПАР, Перу, В’єтнамі, Китаї. Головні
експортери тростинного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Ріко,
Філіппіни, Маврикій, Австралія. Основними імпортерами є країни Європи,
Японія, Канада.
Ц у к р о в и й б у р я к вирощують переважно у країнах Європи та Північної
Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового буряку є Франція,
Німеччина, Україна, Італія, Росія, Велика Британія. Більшість країн Європи
та США імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво.
Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного походження,
що відіграють у раціоні харчування все питомішу роль. Головною олійною
культурою є соєві боби, з яких у світі отримують до 1/3 олії. Близько
60% збору соєвих бобів та 80% виробництва соєвої олії припадає на США.
Ця олія виробляється також у Китаї, Кореї, Японії, Канаді, Бразилії, Індонезії.
Арахіс вирощують у багатьох країнах субтропіків та тропіків. Він поширений
в Індії, Нігерії, країнах Західної Африки, Індонезії, Бразилії, Аргентині,
США, Китаї. Основні експортери – країни Західної Африки, імпортери – країни
Європи.
Ріпак – однорічна трав’яниста рослина; розповсюджений як олійна культура
у Польщі, Угорщині, країнах Північної Європи, США, Канаді, Китаї. Найбільшим
експортером ріпакового насіння та олії є Канада.
Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах Південної
Європи, США, Аргентині, Китаї.
Найбільшу кількість бавовняного насіння збирають в Індії, Пакистані, Китаї,
США, Узбекистані.
Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні олійні культури.
Так, сушена м’якоть кокосових горіхів (копра) переробляється на кокосову
олію. Половина світового виробництва копри припадає на Філіппіни. У країнах
Південно-Східної Азії та екваторіальної Африки поширені оливні пальми,
з плодів яких одержують пальмову та пальмово-ядрову олію, що використовується
як у харчовій, так і у парфумерній промисловості.
Олію також одержують з плодів оливкового дерева. Основний реґіон вирощування
довговічних оливкових дерев – середземноморські країни. Перше місце належить
Італії, друге – Іспанії, потім ідуть Португалія, Греція, Туреччина, Кіпр,
країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.
Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості. Більша
частина їх вирощується в країнах і районах тропічного і субтропічного
клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник. Найцінніші сорти
бавовнику вирощуються в пустелях при штучному зрошенні (країни Північної
Африки).
Посіви бавовнику у світі займають близько 35 млн. га. Вони зосереджуються
у північній півкулі між 20 °п.ш. і 40 °п.ш. Світове виробництво бавовнику
постійно зростає і сягає 18 млн. т.
Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн. т), США (3,4 млн. т), Індія
й Пакистан (по 1,5 млн. т), Таїланд (1 млн. т), Узбекистан (1,5 млн. т),
Туреччина (0,7 млн. т), Бразилія (0,7 млн. т). Багато бавовнику виробляють
також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан, Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія,
Нігерія, Камерун, Заїр, Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела,
Перу, Австралія.
Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, країни
Африки. Імпортери: країни Східної і Південно-Східної Азії та Європи.
Льон-довгунець виробляється тільки у країнах Європи: у Білорусі, Росії,
Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Румунії, Франції, Бельгії,
Нідерландах.
На світовому ринку волокнистої сировини важливе місце належить таким твердоволокнистим
культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця сировина використовується
для виробництва грубих тканин: мішковини, парусини, брезенту. Джут вирощується
у Китаї, Індії, Бангладеш, Таїланді, Бразилії, Ірані. Головний експортер
необробленого джуту – Бангладеш, а джутових виробів – Індія, Китай, Бразилія;
імпортери – країни Європи, Північної Америки, Японія.
Основні виробники та експортери абаки – Філіппіни, сизалю –Бразилія, Мексика,
Таїланд, кенафу –Таїланд.
Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Таїланд,
Шрі-Ланка, Ліберія, В’єтнам.
Особливу групу в рослинництві становлять культури тропічного землеробства:
чай , кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка,
Китай, Японія, Індонезія. Головними експортерами чаю на світовий ринок
є Індія та Шрі-Ланка.
Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній та Південно-Східній
Азії. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала,
Уганда, Кот- д’Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, Заїр, Індія, Індонезія.
Найбільші експортери кави: країни Латинської Америки, імпортери – США,
країни Європи, Японія, Канада.
Шоколадне дерево росте у Африці та Південній Америці. Головними виробниками
какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія, Кот -д’Івуар,
Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що йдуть на виготовлення
шоколаду та напою какао, є країни Північної Америки та Європи.
Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення
великої рогатої худоби, свиней, овець, птахів.
Розведення великої рогатої худоби має м’ясний, молочний та м’ясо-молочний
напрями. Основними експортерами м’яса великої рогатої худоби – яловичини
– є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова Зеландія,
Австралія, Канада.
Молочне тваринництво є, перш за все, у країнах з високим рівнем розвитку,
де воно зосереджене біля великих міст для забезпечення їхнього населення
молоком та молокопродуктами. Експорт молока не має великого поширення.
Молоко переробляється на масло, сир, згущене та сухе молоко. Ці молокопродукти
експортуються з країн Європи та Нової Зеландії.
Свинарство розвинене у густонаселених районах світу, а також у районах
виробництва зерна, цукрового буряка, картоплі, – поруч з великими переробними
підприємствами харчової промисловості.
В економічно розвинених країнах переважає інтенсивне свинарство. У більшості
цих країн розповсюджені беконні та м’ясо-сальні породи. Більше половини
поголів’я свиней припадає на Азію, де виділяється Китай – більш як 1/3
світового поголів’я. Ще третина поголів’я вирощується у країнах Європи,
одна десята – у США. Експортери свинини: Бельгія, Данія, Нідерланди, Німеччина,
Китай. Імпортери: Велика Британія, Росія, інші країни Європи.
Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає воно у тих реґіонах, де інші
види тваринництва не можуть набути достатнього розвитку, де є пасовища
з низькотравною рослинністю. Виділяють чотири провідних напрямки: м’ясо-вовняне,
вовняне, каракульське та овчинно-шубне. Найбільше поголів’я овець розміщене
в Австралії – приблизно 1/7 світового стада, у Китаї, Новій Зеландії,
ПАР, Індії, Аргентині, трохи менше – у Англії, Іспанії, Ірані, Туреччині,
Перу, Уругваї, Болгарії, Румунії, Алжирі, Монголії, Казахстані, Узбекистані,
Туркменії.
Вівчарство є постачальником не тільки м’яса, але й високоякісної вовни.
Основні країни-експортери вовни: Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Аргентина,
Уругвай. Імпортери вовни: Японія, Велика Британія, Франція, Німеччина,
Італія, Бельгія, Нідерланди, США. Важливе значення має також особлива
вовна – каракуль, найбільшими виробниками якого є Афганістан, Намібія,
країни Центральної Азії, ПАР, Судан. Паралельно з експортом вовни здійснюється
експорт баранини.
Птахівництво – одна з швидкозростаючих галузей тваринництва. У країнах
Європи, США, Канаді птахівництво розвивається у складі птахопромислових
комплексів, на яких виробляють бройлерне м’ясо. Найбільшими виробниками
птахів та продуктів птахівництва – м’яса та яєць – є США, Китай, Італія,
Франція, Велика Британія, Росія, Україна, Іспанія, Нідерланди, Японія,
Канада, Бразилія. Основні експортери бройлерів: США, Нідерланди, Бельгія,
Данія, Франція, а яєць – США, Бельгія, Нідерланди.
Агропромисловий комплекс України дає 95% продовольчих ресурсів, і за рахунок
його продукції формується більше двох третин фонду народного споживання.
Перехід АПК до ринкової економіки вимагає створення форм господарювання,
здатних викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної
праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організації
сільськогосподарського виробництва.
Тепер в АПК Україні існують такі форми господарювання: селянські (фермерські)
господарства, акціонерні товариства, асоціації фермерських господарств,
кооперативи.
Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані
за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних
ресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.
Так, Полісся займає близько 20% площі України і вирізняється порівняно
низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного
фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони
характерні дрібноконтурність, подрібненість землекористування. Тут переважають
дерново-підзолисті ґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється
близько 35% земельної площі.
Лісостеп – найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи високу
освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель складають
сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви.
Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення
сільського господарства. В лісостепу переважають типові чорноземи та сірі
опідзолені ґрунти.
Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну. Північна
частина степу займає більше 25% території. Південний степ – 14%, але освоєність
та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.
Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю,
а орні землі становлять тут лише 21,8%.
Українські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською
освоєністю земель.
На Прикарпатті переважають кислі дерново-підзолисті, глейові та суглинкові
ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.
2.
Характеристика рослинництва
У рослинництві України переважають
зернові культури. У степовій зоні зернові займають більше половини посівних
площ, у Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. Значна
відмінність спостерігається у показниках врожайності зернових культур.
На Поліссі та в Карпатах врожайність пшениці у 1,5–2 рази нижча, ніж у
центральних та південних областях. Середня врожайність зернових значно
поступається аналогічним показникам західноєвропейських та північноамериканських
країн, що за наявних природних умов недопустимо. При цьому є ареали, де
врожайність пшениці сягає світового рівня.
У структурі посівних площ переважають зернові –48%. Серед них озимі займають
47% від всіх посівних площ під зерновими, а ярі – 53%. Під пшеницею у
1998 році було зайнято 42% цих площ, під житом – 5%, під кукурудзою –
8%, під ячмінем- 28%, під рисом – 0,2%.
Кукурудза належить до пізніх ярових культур. Вона вельми вимоглива до
родючості ґрунтів, боїться приморозків. Найбільш сприятливі для кукурудзи
ґрунти та клімат – у районах Лісостепу та Степу, і тому основні посіви
цієї культури на зерно зосереджені саме тут. Висока врожайність кукурудзи
(понад 30 ц/га) характерна для лісостепової зони та окремих районів Степу,
Закарпаття, Полісся. Проте найвищі врожаї (понад 110–130 ц/га) можна одержати
тільки на зрошуваних землях півдня Степу, але їх у країні мало.
Значне місце серед зернових культур займають круп’яні культури: просо,
гречка, рис. Найбільші врожаї збирають у Лісостепу, особливо у Хмельницькій,
Вінницькій, Київській, Черкаській областях.
Гречка має короткий вегетаційний період, – тому її використовують для
пересівання загиблих від морозів озимих культур, а також як повторну культуру.
Найвищі врожаї збирають у Лісостепу, північному та центральному Степу.
Рис культивується у п’ятьох районах Криму, в зоні Північно-Кримського
каналу, у двох районах Одеської та у трьох – Херсонської області.
Сорго вирощують в областях Степу та у господарствах Лісостепу. Більша
частина посівів сорго розташована у Дніпропетровській області, менша –
у Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській областях.
Основною зернобобовою культурою є горох, питома вага якого у посівах зернобобових
сягає 80%. Горох – вологолюбний, вимогливий до ґрунтів (гумус, вапно),
не витримує суховіїв. Тому його виробництво зосереджене в областях Лісостепу
та, частково, – у Степу і на Поліссі. З інших зернобобових розповсюджені
вика, люпин, чечевиця, соя, квасоля тощо.
Україна є відомим виробником технічних культур, особливо цукрового буряка
та соняшника. Цукровий буряк – провідна технічна культура, під посівами
якої зайнято близько половини площ, відведених під технічні культури.
Головний ареал цукрового буряку – Лісостеп. Найбільша концентрація цієї
культури – у Вінницькій, Полтавській, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській
та Чернівецькій областях.
Соняшник – основна олійна культура. Його посівні площі зосереджені переважно
на півдні країни. Найбільші площі під соняшником – у Дніпропетровській,
Запорізькій, Луганській областях. Найвища врожайність соняшнику – у північних
та центральних районах Степу.
Важливою технічною культурою є також льон-довгунець. Посіви льону-довгунця
зосереджені у Житомирській, Київській, Івано-Франківській, Львівській,
Рівненській, Чернігівській, Волинській, Чернівецькій областях.
Значне місце серед технічних культур займають ефіроолійні культури: коріандр,
м’ята, лаванда, троянда та ін. Коріандр вирощують у Кіровоградській, Миколаївській,
Запорізькій областях, м’яту – у Київській, Полтавській, Сумській, Чернігівській,
Черкаській областях, кмин – у Хмельницькій області; лаванду, троянду –
в Криму та Одеській області.
Хміль вирощують на Поліссі, особливо у Житомирській області. Він на 30%
використовується в нас у броварстві, а решта –експортується.
Споживачами тютюну є більш 30 тютюнових і ферментаційних підприємств.
Його посіви зосереджені у вісьмох областях. Розрізнюють три основних райони
виробництва тютюну: Кримський, Закарпатський, Придністровський.
Картоплю вирощують у всіх областях, але сконцентрована вона на Поліссі
та у північних районах Лісостепу. Це пояснюється різними ґрунто-кліматичними
умовами. На Поліссі врожайність картоплі у 2 рази вища, ніж у Південному
Степу. Тому виробництво товарної картоплі має бути зосереджено перш за
все на Поліссі та у передгір’ї Карпат.
Овочеві культури вирощують у Лісостепу та Степу, а також у районах міст
та промислових ареалах. На півдні, в Степу, у структурі овочевих культур
переважають помідори, на Поліссі та у Карпатах – капуста, огірки. На півдні
дають багаті врожаї баклажани, перець, рання капуста.
Сади найбільш поширені у приміських зонах великих міст, а їхні товарні
масиви зосереджені в Криму, Вінницькій, Одеській, Харківській та Черкаській
областях. Високоякісні європейські сорти винограду вирощують у південній
частині Криму, Закарпатті та інших реґіонах. Великі площі товарного винограду
є в Одеській, Миколаївській, Запорізькій областях.
3.
Характеристика тваринництва
Тваринництво щодо вартості валової
продукції є найбільшою галуззю сільськогосподарського виробництва. Провідне
місце у його структурі займає скотарство. Це галузь м’ясо-молочного напряму.
Її розміщення характеризується певними територіальними відмінностями у
рівні розвитку й виробничій спеціалізації. У приміських зонах переважає
молочно-м’ясний напрям.
На Поліссі розвивається молочно-м’ясне і м’ясне тваринництво, у південних
районах переважає м’ясо-молочне. Молочний напрям скотарства розвинуто
лише в окремих районах, орієнтованих на великі молокопереробні підприємства
і міста.
Поблизу великих споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та
первинної переробки великої рогатої худоби, свиней і птиці, виробництва
молока.
У Лісостепу, на Поліссі, в окремих районах Карпат розвивається скотарство
м’ясо-молочного напряму.
У валовому виробництві молока на першому місці Лісостеп, потім – Степ,
Полісся, Карпати. У перерахунку на 100 га сільгоспугідь перше місце належить
Карпатам, далі йдуть Полісся, Лісостеп, Степ.
Важливий напрям у структурі скотарства – виробництво яловичини. Найбільша
питома вага у територіальній структурі виробництва м’яса належить карпатським
районам, а також територіям інтенсивного бурякосіяння. У перерахунку на
100 га сільськогосподарських угідь більше за всіх м’яса виробляють Карпати,
потім – Полісся, Лісостеп, Степ. Вихід яловичини в забійній вазі на 100
голів великої рогатої худоби найвищий у Карпатах і на Поліссі, менший
– у Лісостепу та Степу.
Свинарство – друга за значенням галузь тваринництва у країні. Найпоширенішою
породою є велика біла, – понад 80% поголів’я. Поширені також українська
біла степова, миргородська, північнокавказька, велика чорна, естонська
беконна, уельська та інші породи. Велика біла порода розводиться в усіх
областях країни. Українська степова біла порода розводиться у Степу, миргородська
– у Полтавській та Хмельницькій областях, північнокавказька – у Запорізькій,
Херсонській, Луганській та Донецькій областях, велика чорна – у Донецькій,
Луганській, Чернігівській, Сумській областях, естонська беконна – у Криму,
Львівській, Київській, уельська – у Харківській та Дніпропетровській областях.
У забезпеченості населення м’ясом частка свинини, особливо її беконних
сортів, у перспективі має зростати. Найбільше валове виробництво свинини
– у Лісостепу та Степу, а на 100 га сільгоспугідь – попереду Карпати,
потім – Лісостеп та Полісся. На душу населення більше за все свинини виробляється
у Лісостепу, на Поліссі, а потім ідуть Степ та Карпати. Вихід свинини
(у забійній вазі) на 100 структурних голів свиней приблизно однаковий
у всіх реґіонах, але на Поліссі цей показник трохи вищий. Продуктивність
свинарства залежить насамперед від забезпеченості кормами, що містять
активні речовини, збільшення у раціонах питомої ваги концентрованих кормів,
від племінних якостей свиней, структури стада тощо. Усі ці фактори діють
у кожному реґіоні по-різному.
Питома вага вівчарства у структурі товарного тваринництва невелика – лише
2%; тільки в окремих районах цей показник підіймається до 5%. У нас розводять
тонкорунних, напівтонкорунних та грубововняних овець. Тонкорунна порода
переважає над іншими: вона удвоє чисельніша за напівтонкорунну та у десять
разів – за грубововняну. В окремих ареалах розводять чорнокарпатських
овець та поліпшених напівтонкорунних баранів.
Птахівництво забезпечує потреби населення у м’ясі птиці та яйцях. Воно
зосереджене у Лісостепу та Степу. На ці зони припадає найбільше валове
виробництво м’яса та яєць. Птахівницькі господарства розміщуються біля
великих міст. Питома вага м’яса птиці у загальному виробництві м’яса у
Степу сягає однієї п’ятої, а на Поліссі – однієї десятої. Найбільше яєць
на одиницю земельної площі отримується у зоні Карпат, а м’яса птиці –
у зоні Степу та Лісостепу. Серед птиці переважають кури: кури-несучки
складають 70–96%. Основний приріст м’яса птиці відбувається за рахунок
бройлерів, перш за все у степових та лісостепових областях: Донецькій,
Київській, Луганській, Дніпропетровській та у Криму. На другому місці
у птахівництві зосталися качки. Їх розводять у всіх зонах країни. Виробництво
качиного м’яса має тенденцію до зростання: собівартість його значно нижча,
ніж курячого. З іншої птиці поширені гуси та індики, проте питома вага
виробництва їхнього м’яса невелика.
Збільшенню м’ясних ресурсів та сировини для хутрообробної промисловості
сприяє розвиток кролівництва. Ця галузь завжди погано розвивалась у колективних
господарствах і була зосереджена майже цілком в особистих господарствах.
Виробництво м’яса кролів зосереджене у Лісостепу та Степу: у Чернігівській,
Черкаській, Полтавській, Сумській, Миколаївській, Кіровоградській областях.
Рибне господарство розвивається на основі ставків, водоймищ Дніпра, Дністра,
Південного Бугу, Сіверського Дінця, озер, лиманів та багатьох невеликих
річок. У нас розвиток ставкового рибництва стримується низкою факторів.
Серед них – обмежені водні ресурси, слабке використання наявних ставкових
ресурсів, недостатній агротехнічний та зоотехнічний рівень, погане утримання
водосховищ. Теперішнє виробництво товарної риби в Україні не задовольняє
потреб її населення.
Бджільництво забезпечує збір меду. Окрім того, бджоли сприяють запиленню
культурних рослин, що важливо для підвищення врожайності. Рівень розвитку
бджільництва визначається наявністю медоносної рослинності та кількістю
виробленого меду. Мед виробляється переважно у Степу та Лісостепу, де
зосереджені основні медоносні культури: гречка, соняшник. Там же є великі
масиви садів та ягідників.
Шовківництво культивується у більшості областей країни, розташованих у
різних природно-економічних зонах. Проте його розвиток не відповідає потребам
країни у сировині для шовкової промисловості.
4. Харчова промисловість
За кількістю зайнятих та за обсягом валової продукції харчова промисловість
належить до найважливіших галузей господарства у більшості країн світу.
Її розміщення тісно пов’язане з сільським господарством та, меншою мірою,
з промислом риби. Їй властива вельми складна структура: понад двадцять
підгалузей, що виробляють як готову продукцію, так і напівфабрикати. Основними
факторами її розміщення вважаються сировинний та споживчий. На сировину
орієнтуються цукрова, плодоовочеконсервна, рибна, маслобійна, а на споживача
– хлібопекарна, кондитерська, молочна та броварна підгалузі.
Найбільші ареали сучасної харчової промисловості – Європа та Північна
Америка . Їхні підприємства базуються як на місцевій, так і на імпортній
сировині. Так, м’ясна промисловість Франції та Данії, маслоробна Нідерландів,
виноробна Франції та Іспанії працюють на власній сировині. Значну частину
продукції, котру виробляють ці країни, експортують. З імпортної сировини
у країнах Європи виробляють цукор, шоколад та інші продукти харчування.
У США, Канаді, які володіють величезними ресурсами, харчова промисловість
розвивається на власній сировині; тільки незначна кількість підприємств
використовує імпортну сировину. Тому тут яскраво виражена орієнтація харчової
промисловості на спеціалізовані сільськогосподарські райони. Особливе
місце у світовій харчовій промисловості займають Австралія та Нова Зеландія.
Ці країни мають великі спеціалізовані сільськогосподарські райони, завдяки
яким вони постачають на світовий ринок первинну сільськогосподарську продукцію.
Значна її частина переробляється та вивозиться за кордон.
У більшості країн, що розвиваються, промислову переробку проходить незначна
частина сільськогосподарської продукції. Високий рівень розвитку харчової
промисловості є в небагатьох країнах, що розвиваються: Аргентині, Бразилії,
Уругваї, Індії та ін. В інших країнах є тільки первинні стадії переробки,
часто – не промислової, а ручної, завершальні стадії розташовуються у
Північній Америці, Західній Європі, Японії.
Для розміщення харчової промисловості характерною є спеціалізація за стадіями
технологічного циклу, коли перші з них наближені до сировини, а подальші
– до споживача. Прикладом може служити овочеконсервна галузь: виробництво
пульпи з томатів безпосередньо у сільськогосподарському районі та виготовлення
з неї пасти, соків у центрі споживання. У виноробстві: первинне та повторне;
у тютюновій промисловості – ферментаційне та тютюнове виробництва тощо.
У складі харчової промисловості – понад 20 галузей, найважливішими з яких
є цукрова, м’ясна, млинарська, маслосироробна, виноробна, маслобійна,
консервна, рибна, соєва.
Цукрова промисловість України розміщена переважно у лісостеповій зоні,
у бурякосіючих районах. Цукрові заводи розміщені в 13 областях. Найбільша
концентрація цукрової промисловості – у Вінницькій, Хмельницькій та Тернопільській
областях.
М’ясна промисловість забезпечує населення свіжим і мороженим м’ясом, ковбасними
виробами та м’ясними напівфабрикатами. У структурі цих продуктів провідне
місце займає свинина та яловичина; використовується також м’ясо птиці,
баранина. Найбільші м’ясокомбінати розміщені у Києві, Дніпропетровську,
Полтаві, Одесі, Харкові, Запоріжжі, Вінниці, Черкасах. Великі птахокомбінати,
орієнтовані на виробництво м’яса, розміщені поблизу найбільших міст України,
а також у курортних зонах.
Молокопереробна промисловість включає маслоробну, сироварну, молочноконсервну
галузі. В Україні є понад 500 підприємств молочної промисловості, у тому
числі 10 виробляють високоякісні молочні консерви. Найбільші комбінати
та заводи розміщені у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові,
Запоріжжі, Кременчуці, Первомайську, Лубнах.
Масложирова промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов’язані
з ними продукти. Розміщені підприємства цієї галузі поблизу сировинних
районів. Діють масложиркомбінати у Дніпропетровську, Полтаві, Харкові,
Одесі, Маріуполі, Запоріжжі, Кіровограді, Пологах.
Олійножирова промисловість – це переробка насіння соняшника, сої, ріпаку,
льону з метою виробництва олії, маргарину, мила та інших похідних від
насіння та олії продуктів: оліфи, соняшникового та соєвого борошна, харчового
білку, мильної пасти, емульсолу, кулінарних жирів тощо. Найбільші підприємства
галузі розміщені у Запоріжжі, Одесі, Вінниці, Чернівцях, Слов’янську,
Ніжині, Дніпропетровську, Кіровограді, Харкові, Києві, Львові, Донецьку,
Ужгороді.
Плодоовочеконсервна промисловість зосереджена у степовій та, частково,
лісостеповій зонах. З розвитком та поглибленням районної спеціалізації
сільського господарства ця галузь може набути базу для перетворення її
на галузь експортного призначення. Сировина для овочеконсервної промисловості
малотранспортабельна, тому переробка її здійснюється біля місць вирощування.
Найбільші підприємства цієї галузі діють у Криму, Одеській, Херсонській,
Миколаївській областях. Є консервні та овочесушильні підприємства також
у Кіровоградській, Полтавській, Черкаській, Вінницькій, Закарпатській
областях.
Млинарсько-круп’яна промисловість забезпечує населення борошном та крупами,
а відходи виробництва використовуються для виготовлення комбікормів. Підприємства
галузі розміщені у всіх великих, середніх та малих містах і зорієнтовані
як на сировину, так і на споживача. Найбільші центри: Київ, Харків, Одеса,
Миколаїв, Запоріжжя, Львів, Тернопіль. Елеватори великої потужності зосереджені
у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Маріуполі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуці,
Феодосії, Керчі тощо.
Хлібопекарна промисловість є в усіх містах. Вона випускає понад 300 видів
хлібобулочних виробів. Існує проблема забезпечення свіжим хлібом глибинних
районів країни.
Виноробна промисловість як сировину використовує виноград, фрукти, ягоди.
Первинне виноробство розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне
виноробство та розлив вина розміщені як у районах виробництва сировини,
так і у місцях споживання. Найбільшими виробниками різних виноградних
вин та коньяків є міста Криму, Одеської, Херсонської, Миколаївської та
Закарпатської областей. У Донбасі, Придніпров’ї, деяких обласних центрах
лісостепової зони, де багато садків та ягідників, виробляються плодово-ягідні
вина.
Пиво-безалкогольна промисловість – це майже 300 заводів, що виробляють
пиво, плодово-ягідні напої, мінеральні води. Найбільші пивзаводи розміщені
у Києві, Харкові, Донецьку, Чернігові, Миколаєві, Запоріжжі, Луганську.
Потужності з виробництва безалкогольних напоїв розміщені у Києві, Донецьку,
Черкасах, Одесі, Полтаві, Харкові, Запоріжжі. Мінеральна вода розливається
на заводах у Миргороді, Києві, Сваляві, Ужгороді, Одесі, Харкові, Саках,
Чернігові, Запоріжжі, Чернівцях та ін.
Тютюнова промисловість України складається з 11 тютюнових фабрик, 7 ферментаційних
заводів, 1 заводу ацетатних фільтратів. Центри тютюнової промисловості:
Київ, Черкаси, Львів, Кременчук, Прилуки, Харків, Дніпропетровськ, Одеса,
Кам’янець-Подільський, Феодосія.
З інших галузей харчової промисловості поширене спиртове й лікеро-горілчане
виробництво. Воно використовує відходи цукрової промисловості, сокового
виробництва, а також зерно та картоплю. Спиртові заводи зосереджені у
Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській, Житомирській, Київській та інших
областях. В Україні діє більше 40 підприємств лікеро-горілчаної промисловості,
зосереджених головним чином у великих містах.
Рибна промисловість розміщена у Південному економічному районі та прив’язана
до портів Керчі, Бердянська, Маріуполя, Одеси, Очакова, Вилкова, Севастополя,
Іллічівська.
|