|
Лекція 5. ОСОБЛИВОСТІ ГАЛУЗЕВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ. Паливно-енергетичний
комплекс
План
1. Паливно-енергетичний баланс, його сутність
2. Вугільна промисловість
3. Нафтова промисловість
4. Газова промисловість
5. Електроенергетика
1. Паливно-енергетичний баланс, його сутність
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – складна міжгалузева система
видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспортування, розподілу
й використання. До його складу входять паливна промисловість (нафтова,
газова, вугільна, сланцева, торфова) та електроенергетика, тісно пов’язані
з усіма галузями народного господарства.
На сучасному етапі економічного розвитку найважливіша – паливно-енергетична
проблема. Успішне її розв’язання визначає можливості, темпи й напрями
економічного та соціального розвитку. Значення палива для економіки будь-якої
держави величезне: без нього неможливий виробничий процес, робота промисловості,
сільського господарства й транспорту.
Основними первинними джерелами енергії у сучасному світі є нафта, вугілля,
природний газ, гідроенергія, а також швидко зростає значення атомної енергії.
Частка решти джерел (дрова, торф, енергія сонця, вітру, геотермальна енергія
тощо) у загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків. Щоправда,
в окремих країнах вони мають істотне значення для енергопостачання: наприклад,
у Фінляндії – дрова, в Ісландії – гарячі термальні джерела.
Паливно-енергетичний баланс – баланс виробництва, перетворення та використання
всіх видів енергії: мінеральної, сонячної, вітрової, хвильової, геотермальної
тощо.
Структура паливно-енергетичного балансу світу: нафта – 40%, природний
газ – 23%, вугілля – 31%, інші види палива – 1%, атомна енергія – 2%,
гідроенергія – 3%.
На економічно розвинуті країни й країни, що розвиваються, припадає приблизно
540 млрд т.у.п., що 2/3 з них становить вугілля й менше 1/3 – нафтогазове
паливо. Переважна частина запасів твердого органічного палива та урану
розташована на території промислове розвинутих країн, а ресурси нафти
й гідроенергії – передусім у країнах, що розвиваються.
Найбільші запаси органічного палива зосереджені у Північній Америці та
Азії. У розміщенні всіх основних галузей енергетики світу – нафтової,
вугільної, газової промисловості, електроенергетики – спостерігаються
великі відмінності зумовлені як природними, так і соціально-економічними
факторами.
За видобутком вугілля, природного газу, уранових руд перед ведуть економічно
розвинуті країни, а за видобутком нафти – країни, що розвиваються. Проте
переважна частина усіх цих енергоресурсів, кінець кінцем, споживається
в економічно розвинутих країнах.
Вугільна промисловість. Серед загальних ресурсів викопного органічного
палива на вугілля припадає (залежно від оцінки) 65%–90%. Історично воно
відіграло величезну роль у світовому промисловому розвитку. Вугілля забезпечувало
енергетичну основу першої промислової революції, що розпочалася в останній
третині XVII ст. у Великій Британії й згодом охопила інші країни. Ще 1913
р. світові потреби в енергії задовольнялися за рахунок вугілля майже на
75%, а якщо не рахувати дрова, на які тоді припадало 17–18% світового
енергоспоживання, – то майже 90%.
У промислово розвинутих країнах вугілля є надзвичайно важливим паливом,
що забезпечує зростання економіки та замінює нафту в багатьох сферах її
теперішнього використання. Найбільшими споживачами вугілля сьогодні є
теплоенергетика, чорна металургія, залізничний транспорт, машинобудування,
а також житлово-побутовий сектор.
Роль вугілля можна поцінувати за його місцем у структури паливно-енергетичного
балансу. Ще 1948 р. частка вугілля у загальному споживанні основних джерел
енергії в економічно розвинутих країнах становила 3/5. Проте у 50 й 60-ті
роки структура споживання енергоресурсів зазнала істотних змін.
Відкриття та освоєння великих покладів нафти на Близькому Сході викликало
приплив дешевого палива на ринки таких країн, як США, Японія, держави
Західної Європи, і призвело до скорочення вуглевидобутку в цих країнах.
Його питома вага у загальному споживанні енергії знизилась у Західній
Європі до 21–23% у 70-ті роки. Вугільна промисловість у США та Західній
Європі почала згортатися. Сфери використання вугілля обмежувались теплоелектростанціями
та коксохімічною промисловістю.
Група основних країн – експортерів нафти 1973 р. різко підвищила ціни
на нафту. Тоді частка нафти у загальному споживанні основних джерел енергії
почала скорочуватись, але ще 1981 р. вона становила понад половину. Проте
частка вугілля помітно виросла. Сьогодні вугілля – єдиний енергетичний
ресурс, якого за теперішніх технологій видобутку його в США, Канаді, Австралії,
Росії та деяких інших країнах вистачить на віддалену перспективу.
2.
Вугільна промисловість
Розвиток вугільної промисловості
у США, Західній Європі та ще кількох промислових державах гальмується
екологічними факторами.
Ще однією проблемою є транспортування вугілля від місця видобутку – до
місця споживання. Віддаленість покладів від узбережжя – разом з низькою
пропускною здатністю залізниць і портів – унеможливлює різке збільшення
поставок вугілля на світовий ринок.
Найбільше виросте потреба в енергоносіях у країнах, що розвиваються, –
передусім в Азії, де очікуються найвищі темпи економічного зростання.
Експерти передбачають істотне зростання використання газу в електроенергетиці,
особливо в Європі. За цей самий період уповільняться темпи зростання попиту
на вугілля в Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР),
передусім відбиваючи зрушення в сталеливарній промисловості. Світовий
видобуток вугілля буде зростати до 2010 р. пересічно на 3,5% на рік. До
2000 р. він сягне 4,2 млрд т, у 2010 р. – 5,3. Найбільшим виробником вугілля
стане Китай – 1,5 млрд т. У Європі видобуток вугілля падатиме в середньому
на 3% на рік через збільшення собівартості видобутку.
Відкритих покладів вугілля за сучасними темпами споживання вистачить на
200–300 років. За загальними запасами лідирує Північна Америка (24% світових
запасів), по кам’яному вугіллю – Азія (25%), по бурому – Північна Америка
(27%).
Серед країн світу за покладами вугілля перше місце займає США (23% світових
запасів), на другому місці – Росія (13%), на третьому – Китай (11%).
Буре вугілля в найбільшій кількості є в США (21% світових запасів), Росії
(17%) та Індії (13%). Кам’яним вугіллям багаті також США (26% світових
запасів), Китай (10%) і Австралія ).
Вугілля може видобуватися підводним способом, зараз він використовується
в Китаї, Канаді, Японії, Великої Британії та інших країнах (мал. 6.2.).
Схарактеризувавши світові запаси вугілля, розгляньмо теперішній рівень
його видобутку. Протягом останніх років видобуток вугілля у країнах Західної
Європи знижується. Видобуток вугілля підземним способом згортається, а
відкритим – зростає. Відкритий вуглевидобуток протягом останніх 30 років
виріс більш як удвоє й становить тепер близько 50%, включно з США – 60%
та Німеччиною – 60%. За видобутком кам’яного вугілля перед ведуть Китай,
США, Індія, ПАР та Австралія, а за видобутком бурого – США, ФРН, Росія.
Теперішні основні експортери вугілля – Австралія, США, ПАР – і надалі
вестимуть перед у цій галузі. На їхню частку припадає 67% обсягу морської
торгівлі енергетичним вугіллям. Активізують зусилля щодо збуту вугілля
й нові продавці – Індонезія, Колумбія, Китай та, меншою мірою, Венесуела.
Вуглевидобуток у цих країнах провадиться відкритим способом за наявності
надлишкової дешевої робочої сили. Через це витрати на вуглевидобуток нижчі,
ніж у країнах, що є традиційними експортерами. Прогнозують, що додатковий
попит на вугілля у майбутньому задовольнятиметься саме новими його продавцями.
Спостерігається також істотне зростання пропозиції вугілля з боку України,
Польщі, Росії.
Серед основних імпортерів енергетичного вугілля можна виокремити дві групи:
країни Західної та Східної Європи, а також Тихоокеанського реґіону. Європейські
країни розширюють попит на вугілля через скорочення власного видобутку
внаслідок високої собівартості та неконкурентоспроможності місцевого вугілля
порівняно з імпортним (австралійським, американським, південноафриканським),
собівартість видобутку якого удвоє нижча.
Другий ринок збуту енергетичного вугілля – держави Тихоокеанського реґіону:
Японія, Тайвань, Республіка Корея. Майже половина попиту припадає на Японію,
чому великою мірою сприяє введення до ладу нових ТЕС, що працюють на вугіллі,
загальною потужністю 7,5 млн кВт на рік, а також скорочення власного видобутку
до 10 млн т через високу собівартість.
За прогнозами фахівців, обсяг світової морської торгівлі енергетичним
вугіллям до кінця поточного сторіччя істотно зросте, а коксівним – здебільшого
залишиться без змін.
Розміщення вугільної промисловості за країнами й реґіонами.
Вугілля оцінюється за кількома параметрами:
1) За глибиною залягання. Вугілля видобувають відкритим або закритим (шахтовим)
способами: від цього залежить собівартість. У США відкритим способом видобувають
60% вугілля; загальні витрати на 25–30% нижчі, ніж при підземному видобутку.
У Росії відкритим способом добувається понад 40% вугілля (Кансько-Ачинський,
Підмосковний, Південно-Якутський басейни тощо), в Україні – Дніпровський
буро-вугільний басейн, у Казахстані – Екібастузький. Кам’яне вугілля відкритого
видобутку належить до найбільш економічно вигідного виду палива і його
видобуток невпинно зростає.
2) За марочним складом та якістю. Щодо цього вугілля поділяється на кам’яне,
буре, коксівне, енергетичне. У Росії та Україні на кам’яне вугілля припадає
2/3 запасів. У США та Німеччині переважає буре вугілля, в Китаї та Індії
– кам’яне .
Хоча загальні світові запаси кам’яного вугілля великі й воно є у багатьох
країнах, на деякі марки високоякісного вугілля – зокрема коксівного –
вони бідні. Наприклад, Японія, Франція, Індія мають чималі родовища кам’яного
вугілля, але відчувають брак коксівного.
Кам’яновугільна промисловість Великої Британії задовольняє коксівним вугіллям
потреби лише власної країни. Канадська чорна металургія працює на коксі,
що надходить з США. А канадське коксівне вугілля експортується (переважно
–до Японії).
Великі запаси кам’яного вугілля зосереджені в Австралії, Канаді, ПАР,
де видобуток неухильно зростає, що пов’язано з наявністю в Австралії та
Канаді чималих родовищ дефіцитного коксівного вугілля, а у ПАР – розташованого
близько до поверхні високоякісного низькосірчистого енергетичного вугілля,
що поєднується з напрочуд низькою собівартістю робочої сили.
З держав Східної Європи постачальниками кам’яного вугілля є Росія, Україна,
Польща.
Найбільшими у світі імпортерами кам’яного вугілля й коксу є Японія, Франція,
Італія, Канада. Тому основні потоки експортного вугілля скеровуються до
Японії та Західної Європи.
За даними Світової економічної конференції, достовірні та ймовірні поклади
бурого вугілля на земній кулі оцінюються на 512 млрд т. Буре вугілля широко
використовується як хімічна сировина та в електроенергетиці. Наприклад,
в ФРН в електроенергетиці використовується близько 85% добутого бурого
вугілля. На експорт воно надходить виключно у вигляді брикетів.
У Росії переважає видобуток кам’яного вугілля. Понад 10% становить коксівне
вугілля. 90% геологічних запасів російського вугілля припадає на східні
райони, де розташовуються найбільші у світі за своїми запасами басейни,
як-от Тунгуський, Ленський, а також Кузнецький.
На території Казахстану є три басейни: Екібастузький, Карагандинський,
Майкубенський. Найважливіший – Екібастузький басейн, де кам’яне вугілля
видобувається відкритим способом. У Карагандинському басейні – поклади
коксівного вугілля, у Майкубенському – бурого.
Найбільшим басейном в Україні є Донбас із запасами 240 млрд т. Тут є усі
марки вугілля: коксівне (половина запасів), антрацит, газове, довгополуменеве.
Донецьке вугілля має високу теплотвірну здатність і незначну зольність.
Проте собівартість його порівняно висока через велику глибину залягання
шарів та їхню малу потужність. Це знижує його конкурентноспроможність.
У 1998 році видобуто 77,2 млн т вугілля, в тому числі – 75,8 млн т – кам’яного
і 1,4 млн т бурого.
В Україні вугілля видобувається також у Львівсько-Волинському та Дніпровському
вугільних басейнах, проте поклади тут невеликі. Україна імпортує вугілля
з Росії та Польщі, а експортує – у Словаччину, Австрію, Фінляндію, Чехію.
3.
Нафтова промисловість
Нафтова промисловість. Нафта
– основа світового паливно-енергетичного балансу, найефективніше й найзручніше
паливо. Продукти нафтопереробки широко використовуються в усіх галузях
промисловості, сільського господарства, на транспорті, у побуті. Основна
частина продукції використовується для вироблення енергії, а тому вона
відноситься до групи галузей енергетики. Частина нафти й нафтопродуктів
йде на нафтохімічну переробку.
Нафта має певні природні переваги порівняно з твердим паливом: більша
ефективність на одиницю об’єму й ваги, висока теплотвірна здатність, відносна
дешевість перевезень наливними суднами великої вантажопідйомності, значно
менші витрати навантаження й розвантаження, властивості плинності й швидкого
згоряння (що полегшує механізацію та автоматизацію видобутку й транспортування),
більша «чистота», – все це сприяє утвердженню нафти як основного енергоносія
та сировини для хімічної промисловості.
За різними оцінками потенційні ресурси нафти у надрах Землі становлять
185–390 млрд т. За всю історію розвитку нафтової промисловості з земних
надр одержано близько 80 млрд т нафти. Приблизно половину цієї кількості
видобуто у США та Венесуелі .
Щодо споживання нафтового палива, то треба зазначити таке: 1/2 населення
Землі, що живе у Китаї, Індії, країнах Африки, споживає нафти утроє менше,
ніж 290 млн американців та канадців. Причому 30-40% споживання США задовольняють
за рахунок імпорту.
Західна Європа споживає 705 млн т нафти на рік. З них 24% – власний видобуток,
30% поступає з Близького та Середнього Сходу. 26% – з Африки, 17% – з
Росії, 3% – з інших джерел.
Велика група держав входить до Організації країн-виробників та експортерів
нафти – ОПЕК, заснованої 1960 року. Сьогодні ОПЕК об’єднує 12 країн: Алжир,
Венесуелу, Ґабон, Індонезію, Іран, Ірак, Катар, Кувейт, Лівію, Нігерію,
ОАЕ, Саудівську Аравію. На них припадає майже 77% запасів, 41% видобутку
й 35% світового експорту нафти; 42% запасів та 14% продажу природного
газу. ОПЕК контролює величезні ресурси нафти, встановлює квоти її видобутку,
впливаючи таким чином і на рівень цін. ОПЕК залишається й, мабуть, залишиться
досить стійкою міжнародною організацією, спроможною впливати на світову
економіку.
Розрахунки численних експертів, які спираються на визначені тенденції
у сфері виробництва, споживання, експорту та імпорту нафти, дають підстави
виснувати, що залежність від імпорту нафти основних її споживачів зростатиме.
Основна частка можливого зростання попиту задовольнятиметься за рахунок
збільшення видобутку в державах ОПЕК, передусім Близького Сходу.
Сьогодні нафту видобувають у 75 країнах світу (мал. 6.3). Найхарактернішою
особливістю сучасної географії нафтового господарства є великий територіальний
розрив між видобутком нафти й споживанням нафтопродуктів. За видобутком
у першу чергу виокремлюється район Перської затоки, де міститься 15 родовищ-гігантів
із 30 розвіданих у світі.
У межах цього реґіону перед веде Саудівська Аравія, в якій зосереджено
25% світових покладів нафти. Тут виділяються такі надвелетенські родовища,
як Гавар, Абкайк та Сафанія, на котрі припадає третина видобутку нафти.
Загалом у Саудівській Аравії виявлено 20 нафтових родовищ. Понад десять
із них виявлено у шельфовій зоні Перської затоки. Країна посідає перше
місце у світі за експортом сирої нафти.
На другому місці за видобутком у реґіоні стоїть Іран, де є такі чималі
родовища, як Ага-Джарі – 10 млрд т, Гечсаран та Марун. На них припадає
90% видобутку. До багатих на нафту країн реґіону входить також Ірак, де
знайдено 35 родовищ, а найбільші з них – Киркук (3 млрд т), Румайла (2,8
млрд т), Зубайр – 1 млрд т.
Значні запаси нафти є в Кувейті (13 млрд т, – одне з перших місць у світі).
Нафта Кувейту – найдешевша у світі завдяки високій продуктивності свердловин
та близькості основного родовища Великий Бурган (9,3 млрд т) до порту
вивезення нафти.
Розвідані запаси нафти в Об’єднаних Арабських Еміратах становлять 12,9
млрд т й зосереджені переважно на території емірату Абу-Дабі, де виявлено
11 родовищ. Найбільше з них: Мурбан та Бу-Хаза (відповідно 0,6 та 0,5
млрд т).
Величезні поклади нафти (понад 400 родовищ) розвідані в Канаді. Основні
постачальники нафти – провінції Альберта, Саскачеван, а також Британська
Колумбія. Значна частина продукції експортується до США, де власні запаси
нафти дорівнюють 3,7 млрд т. Видобуток ведеться у 30 штатах, у тому числі
у Техасі (30% видобутку), на Алясці (18%), в Луїзіані (14%), Каліфорнії
(12%). Основні нафтові басейни: Західний внутрішній, Аляска та «Галф»
у шт. Техас. Ведеться видобуток нафти на шельфі Мексиканської затоки.
Латинська Америка – один з найдавніших нафтових районів світу. Розвідані
запаси тут оцінюються на 12 млрд т, що становить понад 9% світових. Нафта
видобувається у Венесуелі, Бразилії, Перу тощо. Вони є найбільшими експортерами
нафти.
За ресурсами нафти в Африці (9,6 млрд т) перше місце посідає Лівія (41%
запасів), друге – Нігерія (31%), третє –Алжир (14,5%). Нафтові родовища
виявлені й розробляються в Марокко, Ґабоні, Конго, Анголі та інших країнах.
Розвідуються нові родовища у районах зі складнішими природними умовами,
як-от в арктичних місцевостях Канади, на Алясці, на мілководді морів.
Найбільші морські родовища нафти розвідані у Перській та Мексиканській
затоках, Північному морі, біля північного узбережжя Аляски, берегів Каліфорнії,
західного узбережжя Африки, біля островів Південно-Східної Азії.
У деяких країнах основна частина розвіданих запасів нафти зосереджена
у шельфових родовищах: у США – понад 1/2, Брунеї й Катарі – близько 2/3,
Анголі й Австралії – понад 4/5, Бахрейні – 9/10, у Норвегії й Великобританії
– майже 100%. Розробка нафтових ресурсів Північного моря помітно збільшує
частку Західної Європи, передусім Великобританії та Норвегії, у світовому
видобутку. Частка шельфових родовищ у розвіданих запасах нафти пересічно
оцінюється на 20–30%.
Скарби «чорного золота» Росії розташовані у Західному Сибіру. В самій
лише Тюменській області є такі унікальні родовища, як Самотлорське, Сургутське,
Нижньовартовське, Усть-Балицьке, Мегіонське. Чималі запаси нафти зосереджені
у Волго-Уральській нафтоносній провінції. Тут розробляються такі родовища,
як Ромашкинське, Туймазинське, Шкаповське, Мухановське та ін.
У північно-східному Прикаспії, у Казахстані, знайдено дуже велике Тенгизьке
нафтогазове родовище. Американські експерти оцінюють запаси на 5 млрд
т нафти й понад 2 млрд куб. м газу. Воно зараховується до 10 найбільших
родовищ у світі.
З нових нафтових баз формується Тимано-Печорська на півночі європейської
частини Росії (основне родовище – Усинське). Розпочато нафтовидобуток
в Арктиці, на шельфі біля о. Колгуєв. За видобутком нафти Росія посідає
третє місце у світі, поступаючись Саудівській Аравії та США.
Україна не багата на нафту. Виокремлюються три райони: Прикарпатський,
Дніпровсько-Донецький та Причорноморський.
Прикарпатський район охоплює територію, розташовану вздовж північно-східних
схилів Карпатських гір, і є найдавнішим. Нафту видобувають тут з другої
половини XIX ст. Найбільші родовища: Долинське, Бориславське, Битківське.
Запаси нафти розвідані на великих глибинах – до 5–6 тис. м. Освоювати
такі свердловини складно, проте сучасна техніка й технологія роблять це
цілком можливим.
Дніпровсько-Донецький район обіймає Дніпровсько-Донецьку западину й північно-західну
окраїну Донбасу. Тут зосереджені основні нафтові ресурси України. Промислове
значення мають Леляківське, Прилуцьке, Гнідинцівське родовища (Чернігівська
область), Качанівське (Сумська область), Радченківське (Полтавська область)
тощо. Сьогодні на Сумщині видобувається половина нафти України. Нафта
залягає тут на глибині 8–9 тис. метрів.
Причорноморський район охоплює Причорноморську западину, Керченську протоку,
північно-західну частину акваторії Чорного та Азовського морів. Цей район
перспективний на нафтовидобуток; орієнтовні запаси – до 4–5 млрд т нафти.
Зараз нафта видобувається з покладів «Штормове» та «Дельфін» за участю
Британсько-Голандської компанії «Shell».
У 2000 році видобули 3,7 млн т нафти. Будується нафтотермінал в Южному
Одеської областіі потужністю спочатку 25 млн т нафти на рік, а потім,
можливо, 100 млн т. Через нього буде перекачуватися нафта з Ірану, Іраку,
Саудівської Аравії, Йємена, Сирії, ОАЕ, Казахстану та Азербайджану. Розпочато
спорудження гілки нафтопроводу Одеса–Броди (Львівська обл.) – Плоцьк –
Гданьськ (Польща) для експорту нафти в Європу. Розробляється варіант будівництва
нафтопроводу Казахстан–Туркменія–дно Каспійського моря–Азербайджан–Грузія
(порт Сусла), а далі – морськими нафтоналивними танкерами до терміналу
у м. Южному. Можливо, буде будуватися гілка нафтопроводу і по дну Чорного
моря: Грузія–Україна–Молдова–Західна Європа.
Україна також візьме участь в будівництві нафтопроводу Джейхан–Самсун
в Туреччині; нафтотермінал в Самсунзі вже збудовано.
Одним із специфічних видів палива є торф. За його запасами виділяються
23 країни південної півкулі помірних широт: Росія, Україна, Білорусь,
Естонія. На торфі працюють ТЕС, він використовується як сировина у хімічній
промисловості та як добриво у сільському господарстві. Загальні запаси
оцінюються у 1,9 трлн т (36% – у Росії, 27% – у Канаді, 16% –у США) (табл.
6.4).
Видобуток та переробка торфу ведуться у 11 областях України
Нафтопереробні заводи (НПЗ) є більш ніж у 90 країнах світу. Щодо розміщення
нафтопереробної промисловості діє дві тенденції: одна – «ринкова» – спорудження
НПЗ, що є великими ринками збуту нафтопродуктів, а друга – «сировинна»
– наближення нафтопереробки до місць видобутку. Монополіям вигідніше перевозити
нафту до країн її споживання у сирому вигляді, бо вони заощаджують на
транспортних витратах. Крім того, нафта вивозиться за монопольно низькими
цінами, а одержані з неї в інших країнах нафтопродукти продаються за ціною
в кілька разів вищою.
Нерозвинута нафтопереробна промисловість у нафтодобувних країнах, що розвиваються,
брак у них власного танкерного флоту посилює залежність цих країн від
іноземних монополій. Отже, нафтовидобуток зосереджується у країнах, що
розвиваються, а потужності НПЗ з первісної перегонки – у розвинутих країнах.
Особливо великий контраст між Західною Європою та Японією, з одного боку,
та районами Близького, Середнього Сходу й Африки, з другого. Частка Західної
Європи у світовому нафтовидобутку менша за 4%, а потужності НПЗ – понад
30%. У Японії на рік добувається менше 1 млн т нафти, а потужності НПЗ
оцінюються на 300 млн т/рік, що становить понад 7% потужностей НПЗ усього
світу. Тим часом частка країн Близького, Середнього Сходу й Африки, де
видобувається 3/5 усієї нафти, становить лише 7–8%.
У деяких країнах, де видобувається чимала кількість нафти, взагалі нема
НПЗ. Потужності НПЗ Саудівської Аравії, що посідає перше місце у світі
за видобутком нафти, здатні переробити лише 6–7% видобутої нафти, в Ірані
(четверте місце) – 16–17%, у Лівії – 5–6%, у Нігерії – 3% тощо. Водночас
є велика група країн, де нафти видобувається мало (Франція, Італія, Іспанія,
Данія) або взагалі не видобувається (Багамські острови, Сінгапур, Філіппіни,
Таїланд, Швеція, Греція, ПАР та ін.), але вони мають чималі потужності
для переробки привезеної нафти. НПЗ розташовуються поблизу місць видобутку,
портів, нафтопроводів. Потужність найбільших НПЗ становить понад 20–30
млн т/рік. Вони споруджувались у районах портів вивезення або завезення
нафти, використовуючи зручне транспортно-географічне положення. У вантажообігу
Роттердама, наприклад, де розташувалось 5 НПЗ, переважає нафта. Стільки
ж НПЗ – біля Антверпена. Часто-густо вони будуються у вузлах магістральних
нафтопроводів (наприклад, в ФРН – у районі міст Кельн, Інґольштадт, у
Канаді – поблизу Монреаля).
В Україні нафтопереробну промисловість репрезентують найбільший в Європі
Лисичанський (потужність 23,5 млн т нафти на рік), а також Херсонський
(8,6), Одеський (4 ), Кременчуцький (18,6), Дрогобицький (4,0), Наддвірнянський
та Львівський нафтопереробні заводи. Їхні потужності здатні переробити
50–60 млн т нафти.
4.
Газова промисловість
Газова промисловість. Промисловість
природного газу включає розвідування, видобуток, транспортування, зберігання
й переробку природного й супутнього нафтового газу, що видобувається разом
з нафтою. Ця галузь енергетики розвивається чи не найшвидше, через що
її роль в енергопостачанні постійно зростає.
Природний газ застосовується у багатьох галузях господарства, але переважна
його частина використовується в енергетиці, бо таке паливо найменше забруднює
атмосферу. У Західній Європі на його основі виробляють аміак та азотні
добрива (майже в усіх країнах, де видобувають газ), метанол, ацетилен
(Франція, Італія), сажу (Франція, Нідерланди). У Франції природний газ
– важливе джерело одержання елементарної сірки .
Достовірні запаси природного газу складають – 146 трлн м3. Частка країн
Близького й Середнього Сходу щодо газу (44%) значно менша, а Північної
Америки (17%) та Західної Європи (9%)– більше, ніж щодо нафти.
У США зосереджена майже чверть світового видобутку. Проте протягом останнього
часу газова промисловість відчуває брак сировини. Найбільшим постачальником
природного газу до США залишається Канада, що посідає за видобутком третє
місце, а за його експортом – перше. Основні родовища газу в США розташовані
на півдні Внутрішніх рівнин, у Примексиканській низовині, а також на Алясці.
На території Канади чималі запаси газу зосереджені у Внутрішніх рівнинах,
а також на Канадському Арктичному архіпелазі.
З країн Латинської Америки за запасами й видобутком газу можна виокремити
Венесуелу, Аргентину. Значні запаси його виявлені у Бразилії.
У Західній Європі за розмірами видобутку і експорту газу виділяються Нідерланди
з найбільшим родовищем природного газу Гронінген. У Північному морі виявлено
понад 400 нафтових, газоконденсатних та газових родовищ з загальними запасами
нафти у 3 млрд т і газу у 4,5 трлн м3. У британському секторі – 130 родовищ
нафти з запасами 1,2 млрд т і 60 газових з запасами 1,2 трлн м3. У норвезькому
секторі 26 нафтових родовищ з запасами 1,6–1,7 млрд т і 30 газових з запасами
2,9 трлн м3. У датському секторі розвідано 100 млн т нафти, у голландському
– 25 млн т. Найбільше родовище Північного моря – Екофіск – 400 млн т нафти
і 300 млрд м3 газу. Газ добувається також у ФРН, Італії, Франції. Проте
лише Нідерланди задовольняють свої потреби за рахунок власних ресурсів.
В Японії природного газу видобувається небагато (2 3 млрд м3/рік), – зріджений
продукт імпортується з Індонезії, Брунею та інших країн.
Швидко зростає видобуток та використання природного газу в деяких країнах,
що розвиваються. Значні запаси його мають Іран, Саудівська Аравія, Алжир,
Катар, Кувейт, Лівія, Ірак, ОАЕ. З держав Сходу можна виокремити Індонезію,
Малайзію, Австралію, що входять до вісімки найбільших світових експортерів
зрідженого природного газу.
До найбільших постачальників газу належать також Росія, Туркменистан,
Узбекистан. У Росії головною базою є Західний Сибір. Тут розташовуються
такі унікальні родовища, як Уренгойське, Ямбурзьке, Заполярне, Медвеже,
Тазовське, Ямальське, Ювілейне. Чималі запаси природного газу відкриті
у республіці Комі, у Волго-Уральській провінції.
Промислові запаси в Україні дорівнюють 1,1 трлн м3, відкриті – 500 млрд
м3. У Причорномор’ї та Приазов’ї родовища нафти і природного газу експлуатуються
на шельфі Чорного моря: Голіцинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське,
Дельфін; родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське,
Казантипське, Стрілкове.
Природного газу у 1998 році видобули 18 млрд м3, хоча в перспективі його
видобуток може зрости до 50 млрд м3. Зараз тільки родовища Харківської
області дають 50% природного газу України (поклади Юльєвське, Яблоневське,
Селещенське). Видобуток газу на знаному Шебелинському родовищі постійно
знижується через зростання глибини буріння (5–6 км).
Україні щорічно потрібно біля 75-80 млрд м3 газу. Його будуть надалі закуповувати
в Росії, Туркменії та Узбекистані.
Головними резервами нарощування газовидобутку в Україні є відкриття нових
родовищ та запровадження нових технологій.
Транспортувати газ складно. Морське транспортування у вигляді зрідженого
природного газу (ЗПГ) дає змогу розв’язувати деякі проблеми. Одначе процес
зріджування й транспортування спеціальними танкерами, спорудження терміналів
потребує надзвичайно великих коштів. Вартість одного танкера-газовоза
об’ємом 125 тис. м3 становить до 150 млн дол. Перевезення ЗПГ танкерами-газовозами
коштує приблизно утроє дорожче, ніж еквівалентна кількість нафти у звичайних
танкерах. Водночас є вже кілька портів-терміналів з великими заводами
для зріджування природного газу для морського вивезення: в Алжирі, Лівії,
Індонезії, Брунеї та на Алясці. ЗПГ з Алжиру постачається таким чином
до Великої Британії, Франції, Іспанії, США, з Лівії – до Іспанії та Італії,
з Аляски, Індонезії, Брунею – до Японії. Морське транспортування ЗПГ становить
1,5% загального тоннажу танкерів. В найближчий час головними експортерами
ЗПГ стануть: Австралія, Алжир, Індонезія, Малайзія, Бруней, Абу-Дабі.
Імпортерами будуть: Японія, Тайвань, Республіка Корея, Італія, Іспанія,
Бельгія, Франція.
Найбільші міждержавні газопроводи побудовані з канадської провінції Альберта
до США, з Нідерландів – через ФРН та Швейцарію – до Італії. Через Україну
проходять магістральні газопроводи «Союз», «Прогрес» і «Братство», що
постачають газ з Росії та Туркменії до Угорщини, Польщі, Болгарії, Чехії,
Австрії, Італії та інших країн. У міжнародній торгівлі 78% припадає на
трубопровідний транспорт 22% – на морське транспортування ЗПГ.
5.
Електроенергетика
Електроенергетика – капіталомістка
складова частина паливно-енергетичного комплексу будь-якої країни, його
базова галузь. Їй належить провідна роль у розвитку науково-технічного
прогресу. У багатьох країнах світу її розвиток фінансується за рахунок
державних коштів. У низці країн основна частина електроенергетичних потужностей
належить державі (Франція, Великобританія, Італія тощо), у США та Японії
– приватним компаніям, а в інших – змішаним компаніям з більшим або меншим
контролем держави (ФРН, Іспанія).
За обсягом виробництва електроенергії перше місце у світі належить США;
75% світового виробітку електроенергії припадає на США, Росію, Японію,
Китай, Канаду, Німеччину, Францію, Великобританію, Бразилію та Італію.
Електроенергія виробляється здебільшого за рахунок невідновлюваних джерел
– вугілля, нафти, природного газу тощо. Єдиним відновлюваним джерелом
енергії є гідроенергетика. Потенційні запаси гідроресурсів на Землі визначаються
на 3750 млн кВт. Щоправда, економічний гідропотенціал планети використовується
лише на 17%. Особливо великі гідроенергетичні ресурси зосереджені у Південній
Америці, Південно-Східній Азії, Африці, хоча освоєні вони недостатньо.
У Західній Європі гідроресурси використовуються на 80%. Загальна встановлена
потужність гідроелектростанцій світу становить 300 тис. МВт, а щороку
виробляється електроенергії – 11550 млрд кВтЧгод.
За виробництвом електроенергії перед у світі веде теплоенергетика. У розташуванні
теплоелектростанцій, що працюють на різних видах палива, є своя специфіка.
У країнах, які мають великі розробки вугілля, потужні конденсаційні електростанції,
що його використовують, прив’язані саме до цих розробок. Наприклад, у
Росії на базі дешевого вугілля Кансько-Ачинського басейну працює Березівська
ДРЕС-1 (потужність 6,4 млн кВтЧгод.) на вугіллі Екібастузу працюють ДРЕС-1
і 2 потужністю по 4 млн кВт (Казахстан); на базі донецького вугілля працює
Запорізька, Слов’янська, Вуглегірська та інші ДРЕС (потужність понад 3
млн кВт). Найбільші ДРЕС у ФРН споживають буре вугілля Нижньорейнського
басейну. ТЕС у США орієнтуються на Аппалацький, Ілінойський та Західний
внутрішній басейни. У Японії ТЕС потужністю 3–4 млн кВт і більше орієнтовані
на морське завезене вугілля з Тихоокеанського узбережжя та берега Японського
моря (сюди вугілля надходить з Китаю).
Збагачене кам’яне вугілля нерідко перевозять до ТЕС на чималі відстані,
використовуючи для цього водний транспорт (як-от на Великих озерах у США
й Канаді або річкою Рейном у ФРН), маршрутні залізничні вуглевози (як-от
у Канаді).
Місце для спорудження ТЕС вибирають шляхом зіставлення економічних показників
транспортування палива та електроенергії. Якщо дешевше перевезти паливо,
то ТЕС доцільно розташувати поблизу споживачів електроенергії, а якщо
кращі економічні показники має електронний транспорт, то їх вигідніше
будувати біля джерел палива.
Гідроенергетика має великі перспективи розвитку. Питома вага гідроенергії
у світовому енергетичному балансі на середину 90-х років дорівнювала 20%.
За потужністю (більш 5 млн кВт) і кількістю електростанцій першість належить
Бразилії, США та Венесуелі. У Росії споруджено кілька каскадів ГЕС: Волго-Камський,
Ангаро-Єнісейський. На Ангаро-Єнісейському каскаді діють Саяно-Шушенська
(6,4 млн кВт), Красноярська (6 млн кВт), Братська (4,5 млн кВт), Усть-Ілімська
(4,3 млн кВт) та інші ГЕС. Великі ГЕС споруджені у Бразилії, США, Канаді.
Наприклад, Ґренд-Кулі на р. Колумбія у США (10,8 млн кВт), Черчил у Канаді
(5,2 млн кВт), Ітайпу у Бразилії (12,6 млн кВт). В Китаї будується найбільша
в світі ГЕС «Три ущелини» на річці Янцзи потужністю 17,7 млн кВт.
Попри гідроенергетичне будівництво, що триває в усьому світі, роль ГЕС
в енергопостачанні постійно зменшується. Це пояснюється вищими темпами
спорудження ТЕС, що працюють на мінеральному паливі.
Атомна енергетика стала окремою галуззю енергетики після Другої світової
війни. Сьогодні вона відіграє важливу роль в електроенергетиці багатьох
країн світу.
Атомні електростанції (АЕС) використовують транспортабельне паливо – уран.
Їх розташовують незалежно від паливно-енергетичного фактора та орієнтують
на споживачів у районах з напруженим паливно-енергетичним балансом. Оскільки
АЕС дуже водомісткі, їх споруджують біля водних джерел. До найбільших
експортерів уранових концентратів належать Канада, Австралія, ПАР, Ніґер,
Бразилія і США.
За даними МАГАТЕ, у світі діє 445 реакторів загальною потужністю 2200
млрд кВт у 33 країнах. Щоправда, експлуатаційна надійність деяких з них,
особливо російського виготовлення, викликає чимало сумнівів. Продовжують
будувати нові АЕС Японія, Франція, Республіка Корея, ФРН; усього будується
80 АЕС. Відсоток ядерної енергетики у виробництві енергії становить 19%.
До першої десятки за обсягами виробітку електроенергії на АЕС вийшли США,
Франція, Японія, Росія, Канада, Великобританія, Швеція, Іспанія та Республіка
Корея. Серед країн, що розвиваються, АЕС мають Індія, Пакистан, Аргентина,
Бразилія, Мексика. Помітний «ухил» у бік розвитку атомної енергетики зроблено
у Бельгії та Франції, бо ці країни не мають великих гідроресурсів, бідні
на нафту й природний газ. Найбільша питома вага у виробленні електроенергії
за рахунок АЕС у Литві – 86%, Франції – 76%, Бельгії – 56%, Швеції – 47%,
Болгарії – 46%, Японії – 35%.
В Україні функціонує 5 АЕС, на яких встановлено 11 енергоблоків. В останні
роки вони виробляють 38–45% електроенергії країни. Це Запорізька, Хмельницька,
Південноукраїнська, Чорнобильська та Рівненська АЕС.
|