|
Лекція 3. ПЕРЕДУМОВИ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
План
1.Природні
2. Демографічні
3. Історико-економичні
Передумови розміщення продуктивних сил – це умови, без яких розміщення
й розвиток виробництва неможливі. Наприклад, розвиток гірничодобувної
промисловості можливий лише за наявності у реґіоні корисних копалин; бавовнярство
потребує достатньої річної суми додатніх температур; верстатобудування
може здійснюватися у реґіонах з розвинутою промисловістю (споживач продукції)
та за наявності значного контингенту висококваліфікованої робочої сили
виробництво товарів ширвжитку – за умов місткого внутрішнього ринку, зумовленого
порівняно високою щільністю населення та певною його купівельною спроможністю
тощо.
Можна уявити собі реґіони, позбавлені деяких або й більшості позитивних
передумов розміщення продуктивних сил. Наприклад, в Антарктиді, у тундрі,
на високогір’ї, у пустелях вони вкрай обмежені. У рідконаселених країнах
(Монголія, Мавританія, Ісландія) нема передумов для розміщення виробництва
продукції ширвжитку підвищеної складності, наприклад легковичків. Часто-густо
передумови розміщення продуктивних сил випливають з історико-економічних
особливостей розвитку реґіону. Цим, наприклад, пояснюється інтенсивніший
розвиток і щільніше розміщення промислового виробництва у країнах Європи
порівняно з країнами Азії, Африки, Латинської Америки. США й Канада перетворились
на високорозвинуті держави швидше за Мексику, Бразилію та Аргентину, зокрема
тому, що перші держави сформувалися вихідцями з розвиненіших країн Європи
(Велика Британія, Франція, Нідерланди, Німеччина), які мали відносно високу
технічну й економічну культуру, а останні – вихідцями з менш розвинутих
країн (Іспанія, Португалія).
До передумов відносяться також спосіб виробництва, а також технологічні
особливості виробничого процесу, зумовлені науково-технічним процесом,
рівнем територіального поділу суспільної праці. Їх можна поділити на три
великі блоки: природні, демографічні, економічні.
1. Природні передумови. Класифікація природних ресурсів. Природно-ресурсний
потенціал
Природні умови й ресурси істотно впливають на особливості й засади
територіальної організації виробництва.
Природні умови, до яких належать клімат, рельєф, геологічна будова, географічне
положення, можуть в одному випадку гальмувати розвиток суспільного виробництва
(сільське господарство в Сахарі або на Крайній Півночі, транспорт у гірських
районах) та вважатись несприятливими, а в іншому – створювати додаткові
умови для прогресу: нормальне зволоження, достатня річна сума додатніх
температур, родючість рівнинного ґрунту. Металогенічні пояси у гірських
системах сприяють розвитку добувної, а потім – і переробної промисловості.
Наявність тих або інших природних ресурсів (лісових, водних, земельних,
рекреаційних), а також корисних копалин може правити за стимул, поштовх
для розвитку економіки країни. Інше питання, як країна тим ресурсом порядкуватиме.
Одна – продаватиме сировину, ціни на яку на світовому ринку постійно понижуються
через перевищення пропозиції над попитом, а також через дедалі ширше впровадження
у розвинутих державах матеріалозбережних технологій. Це простіший спосіб
одержати прибуток, який зробить країну такою, що розвивається, бо багатство
за рахунок природних ресурсів розбещує і дає змогу без надмірних зусиль
добре жити. Приклад – колишній СРСР: у 80-ті роки за експорт енергоносіїв
протягом п’яти років отримано понад 200 млрд. доларів. Лише незначна частина
цих коштів пішла на модернізацію промислового виробництва. А переважна
частина валюти витрачена на ВПК, змарнована на товари ширвжитку, «харчі»,
позичена у вигляді довгострокових кредитів «дружнім країнам». Такий шлях
для багатьох невеличких країн є монокультурним, бо передбачає їхній розвиток
коштом якоїсь однієї добувної галузі.
Наприклад, чільним експортним товаром (а всередині країни – промисловим)
є: мідь для Чілі (46% експорту), Замбії (87%), Заїру (48%); боксити для
Ямайки (57%), Суринаму (56%); залізна руда для Мавританії (83%); нафта
для Венесуели, Брунею, Іраку тощо.
Іншим шляхом ідуть країни, які мають природні ресурси та вміють їх використовувати
для вдосконалення власної економіки. За приклад можуть правити Кувейт,
Бахрейн, Саудівська Аравія, ОАЕ. Джерелом їхнього процвітання стали родовища
нафти й природного газу. Тепер там розвиваються й інші галузі промисловості,
як-от нафтопереробка, енергомістка металургія, хімічна індустрія. Ці країни
мають чималі валютні кошти і вкладають їх в економіку інших держав, купують
нерухомість по всьому світі.
Основним природним ресурсом Швеції та Фінляндії є ліс. Завдяки йому ці
країни стали провідними експортерами паперу, картону та інших продуктів
переробки деревини.
Є ще третя група країн, яка ніколи не вирізнялася наявністю природних
ресурсів на своїй території. Однак саме це стимулювало потужний розвиток
переробної промисловості. Японію, що належить до таких країн, почали навіть
називати «переробним комплексом». Маючи лише 5% необхідних природних ресурсів
і завозячи решту 95%, країна лідирує у виплавці сталі й кольорових металів
з їхнім подальшим експортом, в експорті продукції машинобудування, в лісовій
та хімічній промисловості. У 70-ті роки прагнучи зменшити залежність японської
економіки від імпорту ресурсів, учені взялися розробляти менш енерго-
та металомісткі технології. Цей досвід підтримали усі розвинуті країни
світу; останнім часом виокремилась така тенденція: чим вищий рівень розвитку
виробництва у країні, тим менше залежить вона від ресурсного фактора.
Це стосується не лише сировини, але й природних умов, – екстремальні природні
умови становлять дедалі меншу перешкоду для розвитку сільського господарства:
у Сахарі рослинництво може розвиватися завдяки зрошенню, а за Полярним
колом – у закритому ґрунті. Брак якогось ресурсу на земній поверхні може
надолужуватися за рахунок покладів Світового океану. Натуральну сировину
(деревину, метал) замінюють синтетичною (пластмаси тощо).
Природні умови та ресурси справляють істотний вплив на галузеву структуру
народного господарства країни та види виробництва, що залежать від природних
умов, а є і такі, які від них не залежать.
Першість деяких країн у забезпеченості природними ресурсами (Росія, Китай,
Бразилія та ін.) ще не свідчить про високий рівень їхнього економічного
розвитку. За внутрішнім валовим продуктом (ВВП) на душу населення вони
посідають, відповідно, 57, 102 та 35 місця у світі. Ось яскравий приклад
на підтвердження цієї думки: Японія не має значних природних ресурсів,
але входить до «Великої Сімки» .
Нерідко обсяги запасів природних копалин ще не свідчать про їхню високу
якість. Так, за забезпеченістю кам’яним і бурим вугіллям у світі перед
ведуть США, Австралія, ФРН та Росія, а у перерахунку на умовне паливо
(1 кг при сталюванні виділяє 7000 ккал тепла) лідирують, крім США і Росії
– Китай та Індія. Це свідчить, що при оцінці запасів ресурсів слід враховувати
не лише їхні фізичні обсяги, але і якість. Природно, що у кращих умова
х перебувають країни, які мають запаси ресурсів менші, але вищої якості.
Їм не треба витрачати додаткові кошти на видобуток, транспортування й
переробку сировини. Водночас і відходів, що забруднюють навколишнє середовище,
залишається менше.
Така сама тенденція зберігається й щодо нафти та природного газу. Показовим
також є аналіз глибини переробки нафтової сировини та відсоток виходу
світлих нафтопродуктів, бо й це залежить від рівня розвитку економіки.
І в цьому – поруч зі структурною перебудовою економіки й запровадженням
енергозбережних технологій також один із шляхів виходу України з економічної
кризи.
Багато країн не використовує повною мірою сільськогосподарські угіддя,
що теж належать до природних ресурсів: маючи значні земельні угіддя, вони
не одержують на них високих врожаїв.
Наявність або брак якихось природних умов або ресурсів до певної міри
диктує розміщення продуктивних сил на території. Щоправда, інколи – через
зміну природних умов – доводиться перерозподіляти продуктивні сили на
території. За приклад можуть правити наслідки «парникового ефекту» ).
При потеплінні очікується загальне підвищення вологості та збільшення
опадів у Європі, а це, насамперед, може відбитись на роботі ГЕС. Оскільки
численні малі річки стануть повноводніші, треба подумати про ширше впровадження
малої енергетики.
На ТЕС і АЕС поверхневі конденсатори охолоджують за допомогою великої
кількості води, яка при підвищення температури повітря потепліє, а це
збільшить витрати охолоджуючої води та енергії на її подачу.
Істотно зросте споживання енергії у виробництвах, які вимагають створення
контрольованої атмосфери – штучного клімату. Це – точна механіка, комп’ютерна
техніка, біологічне виробництво. За деякими даними, на вентилювання й
кондиціювання у промисловості на кінець 2010 року витрачатиметься до 40%
електроенергії.
Класифікація природних ресурсів залежить від поставленої мети. Природні
ресурси – це елементи й сили природи, які можуть використовуватись у виробничій
і невиробничій діяльності людини. Вони поділяються на:
– мінеральні, до яких зараховуються корисні копалини та мінерально-будівельна
сировина. Мінеральні ресурси можуть підрозділятися на паливні, рудні й
нерудні;
– земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також види господарського
використання земель: рілля, сінокоси й пасовища, ліси й чагарники, малопродуктивні
землі тощо;
– водні, які підрозділяються на води Світового океану та води суходолу,
що складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота,
льодовики) і підземних вод (ґрунтові та артезіанські);
– біологічні ресурси, що включають рослинний і тваринний світ;
– ресурси Світового океану, що перебувають: у воді в розчиненому стані,
на морському дні й під ним – у товщі земної кори;
– рекреаційні, котрі включають природно-кліматичні, бальнеологічні й заповідні;
– кліматичні й космічні, до яких зараховується сонячна енергія, енергія
вітру, внутрішнє тепло Землі, енергія хвиль, освітленість тощо.
За ступенем вичерпуваності природні ресурси поділяються на невичерпні
й вичерпні. До невичерпних природних ресурсів відносяться: сонячна енергія,
внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, води. До вичерпних природних ресурсів
зараховуються: ґрунт (1 см ґрунту відновлюється через 100 років), рослинний
і тваринний світ, атмосферне повітря, вода.
До невідновних з погляду людства відносяться корисні копалини й мінерально-будівельна
сировина. Період їхнього відновлення у земній корі налічує десятки й сотні
мільйонів років, що несумірно з життям людини. Крім того, у найближчому
майбутньому повністю вичерпається багато розвіданих запасів корисних копалин
.
Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується тим, що дедалі більша
частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне
тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше розглядаються
як природний ресурс, ніж природні умови для життєдіяльності людини.
Треба розрізняти такі поняття: мінеральні ресурси, природні ресурси, сировина
й корисні копалини.
Мінеральні ресурси – це сукупність запасів корисних копалин у надрах Землі
(району, країни, реґіону, планети), придатних для використання у різних
галузях господарства.
Корисні копалини – це мінеральні утворення в земній корі з певним хімічним
складом і фізичними властивостями, які використовуються людиною у її господарській
діяльності.
Корисні копалини посідають особливе місце серед природних ресурсів. За
ступенем розвіданості та вивченості поклади корисних копалин поділяються
на:
А – докладно розвідані й передані до експлуатації;
В – попередньо розвідані з приблизним визначенням меж покладів;
С1 – слабко розвідані, частково з урахуванням екстраполяції;
С2 – перспективні ресурси.
Корисні копалини розрізняються за якістю, глибиною залягання, вмістом
корисного компонента у породі тощо. Наприклад, вугілля буває буре й кам’яне.
Буре має нижчу теплотвірну здібність, ніж кам’яне (при спалюванні 1 кг
бурого вугілля виділяється 5–6 тис. ккал тепла, кам’яного вугілля Кузнецького
басейну – 8,5 тис. ккал, Донецького – 7–9 тис. ккал, Печорського – 4–9
тис. ккал). Вугілля може мати спікність і використовуватись для коксування
(вугілля Великої Британії, Китаю, Апалацького басейну в США, Донецького
– в Україні, Південно-Якутського – в Росії).
Корисні копалини характеризуються глибиною залягання. У деяких випадках
здійснюється відкритий видобуток сировини: Дніпровський та Кансько-Ачинський
буровугільні басейни, Кузнецький та Південно-Якутський кам’яновугільні
басейни, КМА, Нікопольські й Великотокмацькі поклади марганцевих руд тощо.
Видобуток корисних копалин може також вестись шахтним способом: видобуток
алмазів, золота й срібла в ПАР, видобуток кам’яного вугілля у Донбасі.
Корисні копалини, відомі під однією й тією ж назвою, можуть розрізнятися
за хімічним складом. Наприклад, нафта буває рідка (найчастіше) й густа
(Ярезькі поклади у Печорському басейні, поклади у Швеції та Норвегії),
світла (Апшеронська, Мангишлацька, Сахалінська), чорна й коричнева.
Корисні копалини використовуються як сировина різними галузями промисловості
(табл. 3.4). Вміст корисного компонента в рудах неоднаковий. Наприклад,
у Франції залізна руда містить 30–33% заліза, у Білозірську в Україні
– 58–60%. Вміст міді у породі здебільшого не перевищує 5%, а алюмінію
– 10%.
Один і той самий метал може видобуватися з різних руд. Залізо – з залізних
руд, залізистих кварцитів, магнетитових кварцитів. Алюміній – з бокситів,
нефелинів і алунітів. Мідь – з мідистих піщаників, мідистих сланців, мідного
колчедану, мідно-нікелевих, мідно-молібденових та поліметалевих руд. Золото
й срібло зустрічаються у вигляді самородків, розсипу та у складі з іншими
металами.
До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні
ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів,
корисні копалини, внутрішні води тощо.
Площа лісів становить 8,6 млн га: за їхній рахунок Україна задовольняє
25% своїх потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує
41,8 млн га (з них – 33,2 млн га ріллі). Основні типи ґрунтів: сірі, лісові,
чорноземні, дерново-підзолисті, бурі лісові.
В Україні є багато різноманітних мінеральних ресурсів.
Паливні ресурси. Кам’яне вугілля видобувається у Донбасі та Львівсько-Волинському
басейні. В Донбасі зосереджено 98% кам’яного вугілля України: 25% коксується,
30% – антрацити, 30% – довгополуменеве. Глибина залягання – 500–750 м
(максимальна – 1200 м), товщина шарів – 0,5–2,0 м.
У районі Лисичанська залягає довгополуменеве вугілля, біля Червоноармійська
– газове, біля Донецька, Макіївки та Кадіївки – коксівне. Львісько-Волинський
басейн зосередив 2% вугілля (30% – коксівне): глибина залягання – 300–700
м, товщина шарів – 0,5–1,0 м.
Буре вугілля буває бурого, жовто-бурого або чорно-бурого кольору. При
згорянні 1 кг бурого вугілля виділяється 6500–7400 ккал тепла. Використовується
як добриво для одержання рідкого палива, побутового газу, гірського воску.
Найбільші поклади: Дніпровський басейн (2,4 млрд т, глибина залягання
– 5–140 м, відкритий видобуток), Дніпровсько-Донецька вугленосна провінція
(0,9 млрд т), Донецький басейн (0,3 млрд т). Буре вугілля є також у Закарпатті
й на Поділлі.
Нафта й природний газ. Найбільші запаси нафти й природного газу зосереджені
на Прикарпатті, У Дніпровсько-Донецькому районі та Причорномор’ї. Дніпровсько-Донецький
район включає прилуцькі й Леляківські родовища нафти у Чернігівській області,
Рибальське й Качаніське – у Сумській області, Радченівські – у Полтавській
області. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинки й Кигичівки у Харківській
області, а також у Дніпропетровській, Полтавській та Сумській областях.
Родовища нафти на Передкарпатті: Долина й Борислав. Родовища газу: Дашава
й Калуш.
У Причорномор’ї та Приазов’ї родовища нафти та природного газу відкриті
й експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіщинське, Шмідта, Штормове,
Тарханкутське, Дельфін. Родовища природного газу є на шельфі Азовського
моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.
Сучасні потреби України у нафті становлять приблизно 40–50 млн т, а власні
родовища дають до 4 млн т на рік. Шляхи виходу з кризи: зменшити споживання
енергоносіїв, збільшити вихід світлих компонентів при нафтопереробці,
а також добувати нафтопродукти з вугілля. Необхідну технологію розробив
Донецький інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії. Бензин можна
одержувати з «солоного» вугілля Західного Донбасу. Його поклади чималі,
але через низьку якість сировини у традиційному варіанті (як паливо) воно
нерентабельне. «Рідке вугілля» протягом кількох десятиріч використовує
ПАР, пропонуючи нам свої технології та інвестиції.
Торф – сировина для паливної та хімічної промисловості. З нього одержують
рідке паливо, феноли, віск, аміак, спирт тощо. Також виробляють ізоляційні
плити й добриво для ланів. В Україні відомо 3118 родовищ торфу з геологічними
запасами 2,2 млдр.т, що зосереджені переважно у Поліссі: у Волинській,
Рівненській, Житомирській областях. Загальна площа родовищ – 1 млн га;
з них промислові – 600 тис га, де зосереджено 735 млн. т торфу. Товщина
шарів – 10–12 м. Найбільші родовища: Ірдинське у Черкаській області, Замглай
– у Чернігівській, Брюховецьке – у Львівській.
Поклади горючих сланців оцінюються у 3,7 млрд т; найбільше родовище –
Бовтиське у Карпатах. За якістю вони не поступаються естонським, товщина
шарів – 1–6 м. Родовище горючих сланців відкрите також поблизу Олександрії
(Кіровоградська область); запаси – на рівні 3 млрд т.
Озокерит або гірський віск, до складу якого входять тверді вуглеводні
парафінового ряду, використовується в електроніці як ізолятор, у текстильній
промисловості – для глянсування тканин, у шкіряній промисловості – для
обробки шкір. З озокериту виготовляють ваксу для взуття, парафін, лаки.
Найбільше його родовище розташоване на передгір’ї Карпат (Долина, Трускавець,
Борислав); видобуток провадиться лише на Бориславському родовищі шахтним
способом.
Металеві корисні копалини.
Залізна руда. В Україні відомо чимало родовищ залізних руд і залізистих
кварцитів, що найбільші з них – поклади залізних руд.
Криворізький басейн налічує понад 60 родовищ з загальними запасами 18,7
млрд т. Руди частково виходять на поверхню, а також залягають до глибини
2500 м; вміст заліза у верхніх шарах – 30–40%, у глибинних – 50–60%. Тут
видобувається 90% руди.
Кременчуцький басейн магнетитових кварцитів включає три родовища: Горішньоплавнинське
у Полтавській області, Лавринівське та Еристівське. Вміст заліза – 36%,
запаси – 4,5 млрд т. Білозерський залізорудний район. Вміст заліза – 58–60%,
запаси – 2,5 млрд т. Керченський залізорудний район має бурі залізняки
з вмістом ванадію та марганцю; запаси – 1,8 млрд т. Видобуток провадиться
відкритим способом, вміст заліза – 40–45%. Приазовське родовище залізних
руд розробляється відкритим способом, вміст заліза – 30–33%.
Залізисті кварцити поширені скрізь. Найбільші запаси – у Дніпропетровській
(20 млрд т), Полтавській (3,6 млрд т), Одеській, Запорізькій, Кіровоградській
та Вінницькій областях.
Хромові руди відкриті у Побужжі Кіровоградської області; глибина залягання
– 60–160 м. Вони використовуються для виробництва нержавіючої сталі.
Марганцеві руди. Нікопольське та Інгулецьке родовища у Запорізькій, Хощеватське
– у Кіровоградській, Бурштинське – в Івано-Франківській областях, Чивчинське
– у Карпатах тощо. Нікопольське, Велике Токмацьке, Орджонікідзевське та
Інгулецьке родовища входять до складу Придніпровського марганцевого басейну,
їхня площа – понад 1000 кв.км, глибина залягання – 15–120 м, товщина шарів
– від 10 см до 6 м.
Титан входить до складу майже 70 різних мінералів (ільменіт, рутил, титаномагнетит
тощо). Це легкий метал, що використовується у літако- й ракетобудуванні.
Основні поклади титану – в Житомирській, Київській та Черкаській областях.
Відомі також Іршанське ільменітове й Самотканськео титано-цирконієве родовища.
Алюмінієві руди – алуніти, нефеліни й боксити. Боксити є у Смолянському
(Черкаська область) та Високопільському (Дніпропетровська область) родовищах,
алуніти – на Закарпатті, нефеліни – у Приазов’ї.
Нікель використовується для виробництва бронзи, латуні, особливих сортів
сталі, чавуну й для покриття металевих поверхонь. Промисловими вважаються
запаси з вмістом металу понад 1%. В Україні відомо 10 невеликих нікелево-кобальтових
родовищ. Розробка покладів здійснюється на Побузькому родовищі в Кіровоградській
області й Придніпровському в Дніпропетровській; глибина залягання – 70–80
м.
Поліметалічні руди виявлені у Нагольному кряжі (Донбас) та Закарпатті
(Береговське і Бриганське родовища).
Ртуть видобувають з кіноварі в Донбасі (Микитівка) та Закарпатті (Вишків).
В Україні виявлено 10 покладів, а також понад 300 рудовиявлень золота,
7 з яких вважаються придатними для освоєння. Розташовані вони здебільшого
в Закарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській та Криворіжській
областях. Це Сергіївка, Широка Балка, Балка Золота, Майське, Самотканне
та інші. Мужиївський поклад в Закарпатті першим в Україні почав давати
сировину: спочатку 400–500 кг на рік, а потім – до 900 кг золота. З нього
може бути добуто 70 тис. т цинку та 300 тис. т свинцю.
Золото є супутнім компонентом у Криворізькій залізній руді. Нині у хвостосховищах
гірничозбагачувальних комбінатів накопичено не менше 250 т золота. Існує
технологія його видобутку, але потрібні чималі інвестиції.
Серед неметалевої сировини є велика група корисних копалин, що використовуються
у хімічній промисловості. Україна багата на кам’яну й кухонну сіль, фосфорити,
саморідну сірку тощо.
Калійні солі видобуваються у Львівській (Стебник, Борислав) та Івано-Франківській
областях (Калуш, Тростянець).
Кухонна сіль зосереджена у Донбасі. Запаси – 9 млрд т, товщина шарів –
40 м (Слов’янськ, Артемівськ). Зустрічаються також поклади у Передкарпатті
й Закарпатті. У Криму, Причорномор’ї та Приазов’ї є озера й лимани з самосадною
кухонною сіллю.
Фосфорити є у Придністров’ї (Тернопільська, Хмельницька та Вінницька області),
у Сумській (Кролевецьке родовище) та Харківській (Ізюмське родовище) областях.
Саморідна сірка видобувається з Яворівського та Роздольського родовищ
на Прикарпатті.
Вогнетривні глини використовуються як сировина для виготовлення цегли
для доменних печей. Їхні поклади є у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій,
Черкаській, Житомирській та Сумській областях.
Графіт видобувається у Заваллі Кіровоградської області, а також у Запорізькій,
Дніпропетровській та Донецькій областях.
Українські каолінові глини, що використовуються для виробництва порцеляни,
фаянсу, гуми й паперу, – одні з найкращих у світі. Вони розташовані у
межах Українського кристалічного щита: Житомирська, Хмельницька, Дніпропетровська,
Запорізька й Вінницька області.
Мармур видобувається у Донбасі, Криму й Карпатах, у Київській та Житомирській
областях.
Вапняк є у районі Українського кристалічного щита і в Криму. Він використовується
як будівельний матеріал та для виробництва цукру.
Бурштин зустрічається поблизу селища Клесів Рівненської області.
Самоцвіти. На Житомирщині є родовища топазів, тигрового ока, аквамарину,
яшми, опалу. Володарсько-Волинська рудня видобуває «винні» топази, димчастий
кварц різних відтінків. Подибуються кристали топазів вагою до 80 кг. Це
унікальне родовище. На південному березі Криму, в районі згаслого вулкану
Карадаг є розсипи агату, яшми, гірського кришталю, аметисту, цитрину,
сердоліку. З 1978 р. Карадаг оголошено заповідником.
За кольором і якістю українські граніти вважаються одними з найкрасивіших
у світі. Їх видобувають у Карпатах, на Українському кристалічному масиві,
особливо в Житомирській області.
До природних ресурсів відносяться також термальні води як джерело теплової
енергії. Їхні виходи найзручніше використовувати у Криму, в Карпатах та
на Закарпатті. Такі води розташовуються на глибині від 450 (t=40 °С) до
1000–2000 м (t=70-100 °С).
Рекреаційні ресурси різноманітні: це мінеральні води, лікувальні грязі,
ропа лиманів, кліматологічні ресурси лісів і морів тощо.
В Україні відомо понад 100 джерел мінеральних вод: «Нафтуся» – у Львівській,
«Куяльник» – в Одеській, «Миргородська» – у Полтавській, зразка «Боржомі»
– в Рахівському районі Ужгородської, «Великодолинський нарзан» – в Одеській
областях тощо.
Кліматологічні ресурси: у Карпатах (гірське повітря, хвойні ліси, мінеральні
джерела), на південному березі Криму (сполучення гірського повітря зі
степовим, морська вода, геліолікування, грязелікування, мінеральні джерела,
ропа лиманів), у Причорномор’ї та Приазов’ї (поєднання степового й морського
повітря з геліо- та грязелікуванням, морськими купелями).
2. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил
У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою
складовою частиною, бо трудові ресурси – головна продуктивна сила. Аналізуючи
вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба враховувати,
що населення – не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній
споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей,
і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий
ринок, і ринок праці.
Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:
· чисельність населення країни (реґіону), його динаміка, характер відтворення;
· розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення,
міграції;
· статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів,
рівень їхньої кваліфікації;
· структура зайнятості населення;
· національний склад населення;
· демографічна політика держави.
У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних
сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.
Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових
ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або реґіону. Певною мірою
вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця
залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші
фактори (наприклад, продуктивність праці).
Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба
враховувати чисельність населення реґіону на даний момент і його динаміку
в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників:
забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва
товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення,
розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Навіть власник невеличкого
підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах
знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.
А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про населення
не лише свого реґіону й країни, але й інших країн і, навіть, усього світу.
На початок 2001 року населення світу перевищило 6,2 млрд. чол. У десятьох
найбільших країнах зосереджувалось більше половини всього світового населення.
Населення України становило 49,3 млн чол.
Динаміка природного приросту населення реґіону залежить від рівнів народжуваності
й смертності; приріст населення – це різниця між кількістю народжених
і померлих за певний період (звичайно – за рік). Щоб дані про народжуваність,
смертність і природний приріст були співставні за різними реґіонами, їх
розраховують на 1000 душ населення, одержуючи відповідні коефіцієнти:
коефіцієнт народжуваності , коефіцієнт смертності, коефіцієнт природного
приросту.
Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (‰). Народжуваність
– найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту
населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення,
проте вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не
враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні коефіцієнти, які
показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом
життя (умовно – від 15 до 50 років; методика розрахунку цього та інших
спеціальних показників відтворення населення розглядається у курсі демографічної
статистики). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто
нульовий приріст), треба, аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах
з високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю
(і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні
він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка
протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.
Найвищі показники народжуваності – у країнах, що розвиваються, особливо
в Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт народжуваності
становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у Сенегалі – 7,2, у Мексиці
– 6,2. Найнижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина – 1,8, Австрія
– 1,4, ФРН – 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США – 1,8.
Тобто, у розвинутих країнах світу склалась дуже напружена демографічна
ситуація.
Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У
сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується,
особливо це помітно у випадку країн, що розвиваються. Однак, протягом
останніх десятиріч у високорозвинутих країнах світу він почав поволі зростати.
У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих,
що розвиваються.
Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію
в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, цебто кількість дітей, які
померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється,
що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.
Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають динаміку
природного приросту населення. Коефіцієнт природного приросту в світі
досяг максимуму (20,6‰) у другій половині шістдесятих років. Потім він
почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років становив 16,1‰.
Найнижчі показники природного приросту властиві європейським країнам.
У деяких країнах (як-от Латвія, Болгарія, Німеччина, Росія) показник від’ємний.
В 2001 р. коефіцієнт приросту для України становив –7,5‰.
Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у країнах Африки
й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35-40‰.
Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову
структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку.
Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж
у тих, що розвиваються. Щодо економіки – це позитивний факт. Демографічне
навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних
поколінь, які потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики:
якщо в Україні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії
– 1,2.
В Україні визначено вік початку трудової діяльності – 16 років, а виходу
на пенсію – 56 років для жінок і 61 років для чоловіків. Практично у трудовій
діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати
частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії (наприклад, військовослужбовці)
до трудових ресурсів не зараховуються.
В працездатному віці знаходиться 56,6% населення України (на 1 січня 1999
р.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку – в Харківській (58,2)
і Одеській (58,0) областях та в Автономній республіці Крим (58,3). Найнижчий
показник – в Чернігівській області (52,2). Незважаючи на те що питома
вага осіб працездатного віку досить висока, ситуація з трудовими ресурсами
в Україні непроста. Основна маса трудових ресурсів України працює у сфері
матеріального виробництва (60,8%). Частка галузей непродуктивної сфери
нижча, ніж в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки.
Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько 22 млн
чол. (2001 р.).
Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає
з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою
спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%. Практично
усі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим
країнам світу.
Територіально розміщення населення тісно пов’язане з економічними й природними
передумовами розміщення виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови сприяють
більшій продуктивності сільського господарства, – тому на одиниці території
може прохарчуватись більше населення.
До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю
в більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у реґіонах з
високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія, Південно-Східна
Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи, Центральна Америка,
долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки тощо. І нині щільність
населення там достатньо висока.
З розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості,
залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна
промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних копалин:
Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо. У другій половині
XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись
у реґіонах з м’яким кліматом, проте це вже пов’язано не з рільництвом,
а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням пересувається й виробництво.
Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату
Каліфорнія в США.
Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення визначається
передусім сільським населенням, в інших – міським. Найчастіше на ґрунті
чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність
населення стає наслідком дії обох факторів.
За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три реґіони, які
майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Придніпровському
районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо
щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров’я, Харківська
область. Західно-Український район більшою мірою зазнав впливу фактору
сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно
пізно. У південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений.
Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за територією країн, то найбільшу
в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км2), Бахрейн (784),
Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325),
Нідерланди (375). Найменшу щільність населення мають: Монголія (1,5 чол./км2),
Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2,3). Щільність населення
України складає 84 чол/км2.
Розселення тісно пов’язане з міграціями. Основні види міграцій – зовнішні
й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції
та міграції між містом і селом. Зовнішньою називається міграція населення
між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а
які приїздять – іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються
сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної
Азії – до країн Західної Європи, з країн Латинської Америки та Південно-Східної
Азії – до США, з України, Білорусі, Росії – до США, ФРН та Ізраїлю. З
внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села
до міста. В зовнішніх міграціях Україна в другій половині 90-х років мала
від’ємне сальдо.
Збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної
ролі міст називається урбанізацією. У деяких економічно розвинутих країнах
світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення сягнув
високих позначок і далі майже не підвищується.
В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського
населення в Україні – у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській
(87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий – у Чернівецькій, Тернопільській,
Івано-Франківській та Закарпатській областях (41–43%). Міське населення
більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров’я. Західні
реґіони України недостатньо урбанізовані.
Поняття урбанізації тісно пов’язане з системами розселення населення –
територіально цілісними і функціонально взаємопов’язаними сукупностями
поселень. Два основних типи поселень – міські й сільські мають істотні
відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна
характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення
й розвиток систем розселення – це наслідок територіального розподілу праці.
Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.
Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв’язки між її елементами
(поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі,
культурні, інформаційні тощо.
За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються
на локальні й реґіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику
територію (в Україні – звичайно область або навіть її частину). Критерієм
межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає
відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для
регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати
1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей,
сприяють найбільш інтенсивним економічним зв’язкам між об’єктами системи.
Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо
нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація.
Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною
і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські
центри, селища при фермах тощо).
Реґіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні
вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування
реґіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької
реґіональної системи, що охоплює Донбас). Найбільше місто реґіону, найскладніше
в функціональному відношенні, набуває значення реґіонального центру. Іноді
реґіональна система може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.
Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування
декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів;
проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її «галявини»
можуть бути зайняті селами, рекреаційними об’єктами тощо. Найбільші мегаполіси
світу: «Босваш» – між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; «Чипітс»
– між Чикаго й Піттсбургом; «Сансан» – між Сан-Франциско й Сан-Дієго;
Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн
(Нідерланди–Німеччина).
Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв’язок. Довгий час
домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему розселення.
І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують
поселення. Але під впливом НТП великі міста «притягують» виробництво до
себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого
контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних
виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.
Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга половина
XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк,
Лондон); водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники,
які перетворюються чи на «міста-спальні», чи на промислові додатки великих
міст. Місто-центр «розвантажується» від надмірної кількості виробничих
об’єктів і населення. Проте посилюються його зв’язки із іншими поселеннями
агломерації. Такий процес має назву субурбанізації. Таким чином, урбанізація
переходить на вищий щабель.
Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці,
хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних
ситуаціях. До них відносяться: ступінь етнічної однорідності у країні,
національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури,
спосіб життя, темперамент тощо.
Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна
політика – комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд
скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики
можуть бути діаметрально протилежні.
В усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться
політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього
є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам,
які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального
забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих
країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але
треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності
дадуть ефект не раніше, ніж через 15–20 років, а тому демографічна політика
має бути довготерміновою.
У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика
скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги надаються
сім’ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда
малої сім’ї у засобах масової інформації та іншими шляхами. Демографічна
політика в Україні скерована на підвищення природного приросту населення
за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються
допомоги, додаткова відпустка тощо.
3. Історико-економічні передумови
Сукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості
розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами розміщення.
Вони великою мірою визначають територіально-галузеву структуру виробництва,
ефективність розміщення об’єктів народного господарства, напрям міжреґіональних
зв’язків. З економічними передумовами тісно пов’язані такі поняття, як
економічний потенціал країни, структура народного господарства, територіальний
поділ праці.
Економічні передумови РПС можна погрупувати таким чином:
· історико-економічні передумови;
· особливості суспільної організації виробництва;
· характер прояву територіального поділу праці (на реґіональному й міжнародному
рівнях);
· загальний рівень економічного розвитку реґіону.
Ці передумови взаємопов’язані й взаємозумовлені. Так, історико-економічні
передумови докладно визначають загальний економічний потенціал країни
та участь її у територіальному поділі праці (ТПП). В свою чергу, ТПП впливає
на структуру народногосподарського комплексу. Форми суспільної організації
виробництва великою мірою є підсумком історико-економічного розвитку країни.
Розгляньмо вплив економічних передумов на розміщення продуктивних сил.
Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у попередньому
розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний характер РПС.
Передумови бувають загальні й реґіональні.
Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями
суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин, послідовне
чергування способів виробництва, вдосконалення засобів праці, індустріалізація,
науково-технічний прогрес тощо. Світовому соціально-економічному розвитку
притаманна нерівномірність у часі та просторі: у деяких реґіонах і країнах
він інтенсивніший, а в інших – повільніший. Це призводить до несинхронності
розвитку й розміщення продуктивних сил у різних реґіонах.
Так, у країнах Західної Європи раніше, ніж в інших реґіонах, склались
капіталістичні відношення, відбувся перехід від ремесла до мануфактури,
здійснився промисловий переворот і почалась індустріалізація економіки.
Це зумовило випереджаючий розвиток країн Європи, а потім США та Японії
у царині технології, підвищило конкурентоспроможність продукції за рахунок
її здешевлення при одночасному поліпшенні якості. Розпочалась торгово-економічна
експансія цих країн, що сприяло зміцненню їхнього власного економічного
потенціалу й давало імпульс для подальшого економічного випередження.
Зараз розрив у продукуванні національного доходу між економічно розвинутими
країнами і країнами, що розвиваються, становить 12-кратну величину і вже
протягом кількох десятиріч не знижується.
Сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих країнах сприяли
ефективному розміщенню продуктивних сил. Насамперед в економіці цих країн
склалась галузева структура, адекватна науково-технічному прогресові на
кожній стадії його розвитку. Якщо на початковій стадії індустріалізації
тут панувала легка промисловість (особливо текстильна), а згодом – ще
й металургія, загальне машинобудування, основна хімія, то сьогодні науково-технічний
прогрес втілюють енергетика, верстатобудування, електроніка, хімія органічного
синтезу. За рівнем розвитку цих галузей можна робити висновки про загальний
економічний потенціал країни.
Є ціла низка причин, чому країни, що розвиваються, відстали у поступі
економіки (повільніша еволюція соціально-економічних відносин, наслідки
колоніалізму); а тепер вони настійливо намагаються надолужити прогаяне.
У другій половині XX ст. вони зробили ривок в індустріалізації, але, власне,
це повторення, з певним відставанням, пройденого розвинутими країнами.
Спочатку йдеться про легку й харчову промисловість, видобуток корисних
копалин (на цій стадії перебуває більшість країн, що розвиваються), а
потім – про виробництво сільгоспмашин, транспортних засобів, побутової
електротехніки, мінеральних добрив. Найвища стадія – випуск обладнання,
верстатів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика та ін.). Але доки країни,
що розвиваються, «вилазять» на черговий щабель, економічно розвинуті держави
здобуваються на новий відрив. Тому проблема зближення рівнів економічного
розвитку не така проста, як здається. Для її розв’язання не досить нарощувати,
як це здебільшого робиться зараз, виробничі потужності в країнах, що розвиваються.
Тут потрібна не лише звичайна допомога заможніших держав, але й «взаємопроникнення»
економік, інтернаціоналізація світового господарства.
Історико-економічні передумови зумовлюють, до певної міри, структуру сільського
господарства у країнах, що розвиваються, зберігаючи у деяких з них спеціалізацію
на монокультурі (країни Латинської Америки – банани, кава; Сенегал – арахіс;
Шрі-Ланка – чай тощо). Експорт-орієнтована економіка дає переваги за сприятливої
ринкової кон’юнктури, але водночас містить небезпеку економічної нестабільності.
Галузева структура української економіки також обумовлена історично. Територія
України протягом певного часу входила до складу різних держав, що мали
власні закономірності територіального поділу праці. Під їхнім впливом
наша держава має тепер надлишковий розвиток галузей важкої індустрії при
недостатньо розвинутій легкій промисловості, виробничої інфраструктури,
рекреаційного господарства.
Загальні історико-економічні передумови виявляються і в територіальному
аспекті, зокрема в суспільній організації виробництва, що адекватна рівневі
соціально-економічного розвитку держави. В економічно розвинутих країнах
процес спеціалізації й концентрації виробництва почався раніше, ніж у
країнах, що розвиваються, і набув завершеніших форм. Територіальна організація
виробництва утворює тут цілісну систему, що складається з промислових
центрів різного рангу, вузлів, територіальних комплексів, спеціалізованих
промислових і сільськогосподарських зон, розвинутої інфраструктури. Такій
системі властива гнучкість: вона створює кращі можливості для перебудови
економіки, якщо це викликано зміною кон’юнктури світового ринку або науково-технічним
прогресом. Водночас у багатьох країнах, які пізніше вийшли на шлях індустріалізації,
виробництво концентрується у небагатьох гіпертрофованих центрах (іноді
– просто у столиці) при слабкому економічному розвитку решти території.
Спосіб організації території, методи територіального управління істотно
впливають на розміщення продуктивних сил. У соціалістичних країнах виробництво
розміщувалося методами жорсткого планування. У низці випадків це дозволяло
примусово прискорити освоєння нових, багатих на ресурси територій. Такий
політичний підхід до розміщення продуктивних сил неуникно призводив до
чималих людських жертв. Концентрація виробництва, особливо територіальна,
здійснювалася без врахування результатів науково-технічного прогресу та
екологічної ситуації. Хотілося побудувати якомога більші підприємства,
тоді як у світовій економіці від середини XX ст. з’явилася тенденція територіально
розосереджувати виробництво. Внаслідок цього утворилися «суперіндустріалізовані»
реґіони (в Україні також), де концентрація підприємств важкої промисловості
не лише викликала екологічну напругу, але й погіршила гнучкість у використанні
сировини й трудових ресурсів.
Звичайно історико-економічні передумови реґіонального характеру впливають
на розміщення продуктивних сил у реґіоні, хоча іноді вони можуть зачіпати
досить великі території, навіть країни. Вони створюються не стільки під
дією загальних законів суспільного розвитку, скільки під дією історичних
умов розвитку економіки, притаманних саме цьому реґіону, структури інтегрального
потенціалу, геополітичних та екологічних факторів. З часом вплив історико-економічних
передумов вирівнюється: з’являються нові ситуації, які змушують переглянути
територіально-галузеву структуру господарства. Для теперішньої України
донедавнє минуле стало вже історико-економічною передумовою.
Форми суспільної організації виробництва – важлива складова частина системи
економічних передумов розміщення продуктивних сил. Таких форм нараховується
чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування.
Зараз ми розглянемо їхню роль як передумов розміщення продуктивних сил.
Що дає концентрація? Як правило, зростає ефективність виробництва за рахунок
масовості випуску продукції. На великих підприємствах більше можливостей
для маневрування матеріальними ресурсами та виробничим персоналом.
Збільшення виробничої потужності – не єдина форма концентрації. Вона виявляється
також у централізації управління шляхом об’єднання підприємств, але такий
процес найчастіше називається централізацією.
Велике підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають
підприємства-суміжники, відбруньковуються філії. Таке підприємство стимулює
розвиток усього реґіону, де воно розташоване. За приклад може правити
спорудження у Росії, у Східному Сибіру, великих ГЕС (Красноярської, Саяно-Шушенської
Усть-Ілімської), або каскад ГЕС на р. Колумбія у США (включно з відомою
греблею Гранд Кулі), які стали ядрами формування територіально-виробничих
комплексів.
Концентрація виробництва часто виглядає як зосередження великих підприємств
на обмеженій території, цебто як територіальна концентрація. Це властиво
гірничорудній та паливно-енергетичній промисловості: за приклад можуть
правити Донбас і Криворіжжя. Почасти це неуникний процес; крім того, у
таких випадках відбувається економія за рахунок кращого використання інфраструктури.
Проте концентрація має свої межі, які не варто переступати. На певному
щаблі розрощування підприємство припиняє давати ефект, собівартість продукції
– порівняно зі зростанням витрат на будівництво підприємств – знижується
повільно, а фондовіддача падає. Зі збільшенням розмірів підприємства неуникно
зростає радіус перевезень сировини, палива й готової продукції, що робить
її дорожчою. Наприклад, консервні й бурякоцукрові заводи не можуть бути
занадто великими, бо довелося б здалеку звозити до них сировину, а це
призводило б до псування овочів та буряку. Розумніше поєднувати невеликі
(первісна обробка сировини) й великі (скажімо, рафінування цукру-сирцю)
підприємства.
Треба також пам’ятати про екологічну небезпеку зосередження деяких видів
виробництва. І ще одне: великі підприємства погано піддаються перепрофілюванню
– переходу до випуску принципово нової продукції. Тому в добу НТР концентрація
виробництва не вважається безумовним благом. В економічно розвинутих країнах
– поруч з гігантами – з’являється дедалі більше невеличких підприємств
(так звані «венчурні підприємства»). Оптимальним варіантом у сучасній
економіці є поєднання підприємств різних розмірів, що виконують свої специфічні
функції у реґіоні. І тому, безперечно, українській економіці треба дещо
розосередити виробництво, що підвищить загальну його ефективність.
Спеціалізація підприємства на певному виді продукції означає, що з внутрішньореґіональних
і локальних причин саме у цій точці простору створюються сприятливі умови
для виробництва цієї продукції. Слушність такого висновку доводиться економічним
аналізом. Якщо ефективність спеціалізованого виробництва досить висока,
то це означає, що підприємство перебуває у фокусі збігу сприятливих факторів
для даного виробництва. Територіальною спеціалізацією називається орієнтація
реґіону на виробництво товарів і послуг для позарайонного споживання у
загальній системі територіального поділу праці.
Кооперування – це організований взаємозв’язок спеціалізованих підприємств.
Особливо поширене кооперування у машинобудуванні, де на його основі виготовлюється
уся складна продукція. Кооперування буває внутрішньогалузеве, якщо кооперативні
поставки здійснюються між підприємствами однієї галузі, й міжгалузеве.
У територіальному розумінні кооперування поділяється на внутрішньорайонне
й міжрайонне. Внутрішньорайонне кооперування, особливо якщо воно сполучається
з міжгалузевим, є основою формування реґіональних територіально-виробничих
комплексів. Нарешті, важливою формою є міжнародне кооперування. Воно розповсюдилося
завдяки транснаціональним корпораціям і створенню реґіональних економічних
спільнот (як-от «Спільний ринок»).
До переваг комбінування відноситься економія на транспортних витратах,
можливість комплексно використовувати сировину, оперативність управління.
Воно особливо ефективне у галузях, де перероблюється велика кількість
сировини: металургія, харчова, текстильна, лісова й деревообробна промисловість.
Найтиповішим прикладом є комбінат у металургії, де здійснюються послідовні
операції: виробництво чавуну, потім сталі й, нарешті, прокату.
Є три види комбінування: на основі послідовної обробки сировини, на основі
комплексного використання сировини й на основі використання відходів.
Часто ці види комбінування сполучаються. Наприклад, на комбінаті чорної
металургії послідовна обробка руди супроводжується переробкою відхідних
коксових газів; у кольоровій металургії – комплексне використання руди,
послідовна обробка її компонентів та утилізація сірчистих газів.
Комбінування поширилось в Україні, бо її промисловість великою мірою репрезентована
матеріаломісткими галузями. У чорній металургії відомі такі гіганти, як
Криворізький металургійний завод, «Запоріжсталь», «Азовсталь; у хімічній
промисловості – виробниче об’єднання «Стирол» у Горлівці, Сумський хімічний
комбінат; у легкій промисловості – Херсонський бавовняний та Рівненський
льонокомбінат тощо.
На розміщення продуктивних сил істотно впливають форми суспільної організації
виробництва, визначаючи територіально-виробниче «обличчя» реґіону.
Територіальний поділ праці як економічна передумова розміщення продуктивних
сил є вирішальним. Власне, розміщення виробництва є територіальним аспектом
суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні
формує народногосподарський комплекс країни. Чим розвиненіша економіка
країни, чим глибший поділ праці, тим чіткіше визначається реґіональна
економічна структура й тим більше можна виокремити економічно цілісних
територіальних комплексів. У масштабах країни – аналізуючи ефективність
реґіональної спеціалізації – треба враховувати транспортний фактор, особливо
якщо територія країни достатньо велика. Тоді формула ефективності спеціалізації
набуде такого вигляду:
 ;  ;  ,
де Т – середні транспортні витрати на одиницю продукції.
Нерідко використовують обернене співвідношення у цій формулі, одержуючи
індекс поточних витрат:
 ;  .
Поглиблення міжрайонного поділу праці сприяє ощадливішому використанню
природних і трудових ресурсів, підвищенню ефективності виробництва.
В усьому світі спостерігається процес інтегрування національних економік
у єдине світове господарство, і це позначається на їхній територіально-галузевій
структурі. Тому міжнародний територіальний поділ праці дедалі більше визначає
територіальну організацію виробництва не лише на рівні країн, але часом
і на внутрішньорайонному рівні.
Загальний рівень розвитку реґіону (країни) справляє чималий вплив як на
галузеву, так і на територіальну структуру господарства. Високорозвинута
економіка постійно відтворює умови подальшого розвитку продуктивних сил.
У найпростішому вигляді відтворення умов можна уявити наступним чином:
високий рівень доходів населення спричинює масове виробництво продукції
ширвжитку. Це, у свою чергу, стимулює інвестиції у виробництво обладнання,
що тягне за собою розвиток металургії, гірничодобувної промисловості,
енергетики тощо.
Від рівня економічного розвитку країни залежить місткість внутрішнього
ринку для виробництва продукції. Наприклад, обмаль країн, що розвиваються,
мають власне верстатобудування, бо у них відсутнє розвинуте машинобудування.
Інтенсивне сільське господарство потребує виробництва мінеральних добрив,
що стимулює розвиток суміжних галузей хімічної промисловості.
Місткий внутрішній ринок дозволяє здійснювати масове виробництво, включно
з засобами виробництва. Це, у свою чергу, створює сприятливі умови для
спеціалізації й концентрації.
В економічно розвинутих країнах є можливості для великих капіталовкладень
у НДДКР (науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи), що дозволяє
розмішувати наукомістке виробництво. Цьому також сприяє наявність висококваліфікованих
кадрів у країні і зваблювання найобдарованіших вчених, інженерів і талановитих
фахівців з інших країн. Наукомістке виробництво часто є й капіталомістким;
тому лише високорозвинуті країни здатні розвивати й розміщувати виробництво
згідно з вимогами науково-технічного прогресу. Якщо ще півсторіччя тому
зробити ривок в економічному розвитку можна було за рахунок екстенсивних
методів, шляхом кількісного нарощування виробничих потужностей (як-от
у Китаї, СРСР), то тепер це означало б відставання, регрес, марнування
зростаючого об’єму ресурсів при зниженні ефективності виробництва.
Отже, між розміщенням виробництва і рівнем економічного розвитку країни
є глибинний зв’язок. Чим розвиненіша економіка, тим досконаліша (за інших
однакових умов) територіальна організація та галузева структура народного
господарства.
Рівень економічного розвитку країни визначається системою загальних показників,
які треба знати економістові для аналізу ефективності розміщення виробництва.
До цих показників належать: валовий національний продукт (ВНП), валовий
внутрішній продукт (ВВП), національний дохід валовий суспільний продукт
(ВСП), продуктивність суспільної праці.
Валовий національний продукт характеризує кінцеві результати діяльності
національної економіки та є найзагальнішим показником рівня її розвитку.
Він створюється як у матеріальній, так і в нематеріальній сферах діяльності.
ВНП визначається як сума валової доданої вартості усіх галузей народного
господарства. До нього не зараховується вартість сировини, матеріалів,
палива та інших матеріальних ресурсів, які були витрачені у процесі виробництва.
Частина ВНП може бути зароблена за кордоном так званими «резидентами»
економічної території країни, наприклад, філіями фірм або приватними особами,
які мають за кордоном джерело доходу. При обчисленні ВНП враховується
також різниця між експортом та імпортом. Валовий внутрішній продукт характеризує
кінцеві результати внутрішньої економіки, цебто без урахування надходжень
ззовні. ВВП України в 1998 р. становив 104 млрд. грн.
Валовий суспільний продукт визначається як сума валової продукції галузей
матеріального виробництва. Він включає вартість витраченої сировини, матеріалів,
енергії для виробництва продукції. Отже, це не тільки додана вартість,
але й вартість минулої праці.
Національний дохід трактується подвійно. Колись у соціалістичних країнах
вважалось, що він утворюється лише у сфері матеріального виробництва.
Проте є й інше розуміння матеріального доходу: він утворюється і у сфері
матеріального виробництва, і у невиробничій сфері. В такому випадку національний
дохід дуже близький за змістом до валового національного продукту, але
відрізняється від нього розміром податків на виробництво та імпорт, а
також сумою амортизаційних відрахувань.
Показники ВНП, ВВП, ВСП та національного доходу дозволяють визначити місце
країни у світовій економіці. При цьому важливо враховувати не лише абсолютні
розміри згаданих показників, але і їх виробництво на душу населення. Є
ще й інші величини, які також характеризують рівень економічного розвитку
країни. Це національне багатство, що трактується як сукупність накопичених
матеріальних благ. До нього зараховуються обсяги основних фондів, обігових
коштів, приватного майна тривалого використання.
Продуктивність суспільної праці обраховується як відношення виробленого
національного доходу до чисельності працівників, котрі його створили.
Залежно від методики визначення національного доходу, це можуть бути або
усі працівники, або лише працівники зі сфери матеріального виробництва.
Нарешті, економічний розвиток країни визначається галузевою структурою
економіки, її збалансованістю, питомою вагою галузей, що визначають науково-технічний
прогрес. Важливою характеристикою є ступінь участі країни в міжнародному
територіальному поділі праці.
Таким чином, економічним передумовам властива різноманітність проявів.
Вони не лише впливають на галузеву структуру й просторову конфігурацію
виробництва, але й визначають динамічність процесу розміщення продуктивних
сил.
|