|
Лекція 1. Предмет, методологія та завдання курсу. Закономірності, передумови
та принципи РПС
План
1. Характеристика основних понять РПС.
2. Методи РПС
3. Співвідношення понять закон та закономірність. Характеристика основних
закономірностей РПС
4. Характеристика основних принципів РПС
1. Характеристика основних понять РПС.
Об'єкт вивчення. Розміщення продуктивних сил (РПС) – галузь економічної
науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів.
Об’єктом вивчення є продуктивні сили, а предметом науки – їх територіальний
стан і розвиток.
Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку, – в такому
разі вони вивчаються іншими науками. Якщо, наприклад, вони розглядаються
у зв'язку з виробничими стосунками, то стають об'єктом вивчення загальної
економічної теорії (політекономії). Натомість економічна історія (історія
народного господарства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку
з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох «вимірах»,
закони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються по-різному.
Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності
розміщення продуктивних сил. Так, закон економії часу виявляється як закономірність
ефективності розміщення виробництва; закон поділу праці як закономірність
територіального поділу праці; закон концентрації виробництва – як закономірність
територіальної концентрації виробництва тощо. Про закони й закономірності
докладніше йтиметься в наступному підрозділі цього розділу.
Продуктивні сили – це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби
виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи.
У процесі праці освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування
людей, відбувається соціальний розвиток.
Продуктивні сили – це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва.
У свою чергу, предмети праці включають природні ресурси – вугілля, руду
й сировинні матеріали (сировину), як-от бавовник, зерно, пластмаси, цебто
матеріали, піддані якійсь обробці. До поняття засобів виробництва зараховуються
машини й устаткування, будівля й споруди, засоби транспорту й зв'язку,
а також земля, бо цей природний ресурс має свої виразні особливості. Головним
складовим продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількістю
(чисельність працівників) і якістю (статево-віковий склад, рівень кваліфікації,
рівень освіти, традиції та навички). Роль праці як складової частини зростає
з розвитком продуктивних сил: підвищуються вимоги до якості трудових ресурсів.
Природні ресурси – це тіла і сили природи, суспільна користь яких змінюється
у процесі трудової діяльності людини. Вони використовуються як засоби
праці (земля), джерела енергії, сировини й матеріалів, а також безпосередньо
як предмети споживання (питна вода, дикі ягоди, гриби тощо).
Науково-технічний прогрес перетворив науку на безпосередню продуктивну
силу. Сучасне велике виробництво неможливе без фундаментальних наукових
досліджень, без постійних чималих капіталовкладень у розвиток науки. Однак
наука – особливий ресурс: її просторова фіксація ускладнена, хоча, звичайно,
можна позначити на карті зосередження науково-дослідних центрів. Вплив
науки виявляється у результаті праці, у змінах технології та організації
виробництва, що відбивається й на територіальному аспекті (поява нових
виробництв, зміна територіальних виробничих зв'язків, концентрація й деконцентрація
виробництва тощо).
Сполучення праці предметами й засобами праці утворює процес виробництва.
Тому сфера виробництва також є об'єктом вивчення науки «Розміщення продуктивних
сил», – йдеться передусім про матеріальне виробництво (промисловість,
сільське господарство, транспорт).
Розміщення продуктивних сил – це їх просторова фіксація разом з процесом
їхнього розвитку в просторі. Можна зробити «моментальний знімок» об'єктів
народного господарства й позначити їх на карті, проте слід пам'ятати,
що продуктивні сили перебувають у постійній динаміці. Так само, як, за
висловом Геракліта, «не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки»,
не можна й продуктивні сили хоча б через добу побачити у тому ж стані
в просторі (якщо врахувати глобальний характер процесу).
Є кілька визначень поняття «розміщення продуктивних сил». Одне з найвдаліших,
на нашу думку, належить Е. Алаєву: «Розміщення продуктивних сил – динамічний
стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними,
соціальними та економічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями
територіального поділу праці, властивими даній соціально-економічній системі».
Термін «розміщення продуктивних сил» може вживатись у кількох значеннях:
як конкретний («фіксований») стан поділу на території народногосподарських
об'єктів і населення; як форма організації продуктивних сил; як процес
зсувів у розміщенні продуктивних сил на певній території; як один з напрямів
економічної політики уряду. Ці визначення відбивають зміст поняття: усі
вони конкретні, але характеризують лише один його бік. Отже, РПС – це
і стан, і процес, і форма організації, і політика. У нашому курсі ці поняття
трактуються або в їхній сукупності, або окремо, – залежно від конкретного
аналізу розміщення продуктивних сил.
Розміщення продуктивних сил – це наслідок суспільного поділу праці в територіальній
формі. Територіальний поділ праці можна уявити як процес виробничої спеціалізації
реґіонів та посилення міжреґіональної кооперації, обміну спеціалізованою
продукцією та послугами. При поділі праці виникає двоєдина система господарства,
що характеризується галузевими й територіальними аспектами й формує народногосподарський
комплекс. Для розміщення продуктивних сил чи не найбільше значення має
закономірність територіального поділу праці.
З'ясувавши поняття «розміщення продуктивних сил», ми зможемо братися за
визначення конкретних структурних блоків та об'єктів, які вивчає наука.
Зі змісту поняття продуктивних сил виплаває, що РПС обіймає вивчення трьох
великих блоків: розміщення населення й трудових ресурсів, розміщення природних
ресурсів, розміщення виробництва й невиробничої сфери. Власне, до третього
блоку зараховуються усі об'єкти й галузі народного господарства. Вони,
відповідно, поділяються на: розміщення промисловості, сільського господарства,
транспорту, сфери обслуговування тощо.
Наука про розміщення продуктивних сил вивчає територіальну організацію
виробництва, яка обіймає не просто розташування виробництва, але й елемент
управління. Територіальна організація як політика найяскравіше виявляється
у країнах з державною монополією в народному господарстві та з жорстким
плануванням (наприклад, Китай). Вона існує і в розвинутих країнах, проте
реалізується там по-іншому. Територіальна організація виробництва означає
здійснення певної структурної політики, комплексу економічних заходів,
скерованих на перебудову РПС.
До поняття РПС близьке поняття реґіональної економіки. РПС і реґіональна
економіка також мають спільний об'єкт вивчення, проте, безсумнівно, наука
про РПС – ширше поняття, бо вона не обмежується реґіональним рівнем і
вивчає закономірності розташування як у рамках реґіону, так і в міжреґіональному
й глобальному масштабах.
На підставі викладеного можна остаточно сформулювати предмет вивчення
РПС. Наука про РПС вивчає як загальні закономірності розташування продуктивних
сил, так і їхній конкретний прояв у галузевому й територіальному аспектах
на реґіональному й міжреґіональному рівнях. Вона вивчає економічну результативність
територіальної організації виробництва для обґрунтування ефективної реґіональної
політики.
2.
Методи РПС
Методологія науки. Питання про
засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про
РПС. Власне, йдеться про виокремлення найголовнішої обставини, яка зумовлює
саме таке, а не інше територіальне розташування об'єктів народного господарства.
Серед багатьох наукових прямувань, що аналізують цю проблему, можна виділити
кілька найпоширеніших. Одним з них є «географічний детермінізм», коріння
якого сягає ще давніх греків (Гіппократ, Страбон); згодом видатними представниками
цього вчення стали Монтеск'є, Е. Реклю, Гантингтон, Ратцель. Серед прибічників
географічного детермінізму були також російські історики С. Соловйов,
В. Ключевський, українського роду географ Л. Мечников. Сутність географічного
детермінізму полягає у тому, що визначальною силою у розвитку людства
(включно з розміщенням продуктивних сил) оголошується природне середовище
й географічне розташування тієї чи іншої країни або регіону. На думку
детерміністів, саме природні умови формують структуру й розміщення виробництва
і навіть визначають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси,
таким чином, відіграють другорядну роль.
До цього вчення близько стоїть «енвайронменталізм» – течія, що виникла
у США (англ. environment – оточення, середовище). Енвайронменталісти (Е.
Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) твердять, буцімто міжнародний поділ праці визначається
відмінностями у природному середовищі. Серед них особливою популярністю
тішиться теорія «кліматичних оптимумів» Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші
умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.
У XIX ст. вже безпосередньо розробляються теорії розміщення виробництв,
що їхніми засновниками були І. Тюнен, А. Вебер, у XX ст. – А. Гетнер,
А. Леш, В. Кристалер. Ці теорії спирались на визначальну роль прибутку
за умов ринкового господарства. Деякі з цих теорій докладніше розглянуто
в розділі 5.
Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з
настанови про те, що вони передусім зумовлені способом виробництва і їхня
територіальна організація істотно залежить від соціального ладу. Марксисти
гадали, буцімто кожному ладу притаманні власні економічні закони й закономірності,
хоча дія загальних законів тим часом не заперечується. У соціалістичних
країнах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосувалось
і розташування виробництва. Ця практика мала позитивні й негативні наслідки.
У 20–50-х рр. нашого сторіччя, коли в більшості країн економічний потенціал
прирощувався екстенсивно, коштом кількості споруджених об'єктів народного
господарства, підпорядкування жорсткому централізованому плануванню давало
змогу зосередити ресурси у найсприятливіших (з урахуванням пізнаних закономірностей)
реґіонах і центрах. У добу НТР політика централізованого управління економікою,
брак ринку почали неґативніше впливати на розвиток країн табору соціалізму.
З'ясувалося, що з центру не завжди можна визначити кращий варіант розміщення
продуктивних сил. Завеликого значення надавалося специфічним закономірностям
(так званим економічним законам соціалізму) й нехтувалися загальні закони
й закономірності на догоду панівній політичній ідеології.
Тепер починає переважати погляд, що економічні закони й закономірності
мають загальний характер, тільки-но проявляються вони неоднаково в країнах
з різною соціально-політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил,
їхню територіальну організацію, структуру, динаміку впливає увесь комплекс
закономірностей, передумов і факторів. Проте провідну роль відіграє процес
територіального поділу праці, внаслідок чого й формується РПС, їхній поділ
на території. Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях:
від низового адміністративного району – до країни й світової економіки
в цілому. Відповідно, і в територіальній організації виробництва виокремлюється
мікрорівень, мезорівень, макрорівень і глобальний рівень.
Як результат територіального поділу праці РПС набуває специфічних для
даного окремого реґіону ознак під впливом конкретних умов, головні з яких
– географічні, історичні та соціально-економічні..
«Чистої» моделі РПС нема. У розвинутих капіталістичних країнах ринкові
процеси реґулює держава за допомогою різних програм, індикативних планів
тощо. А у колишніх соціалістичних країнах триває децентралізація управління
і входження до ринкових структур. Проте в обох випадках слід враховувати
об'єктивні закономірності РПС, причому на усіх рівнях – незалежно від
того, чи планується економіка у масштабах країни, чи йдеться про спорудження
окремого підприємства або спеціалізацію сільськогосподарської ферми. Водночас
важливо, щоб економічні важелі стимулювання мали правову основу: система
реґулювання відображена у конституції країни та інших державних актах.
У наукових дослідженнях розміщення продуктивних сил використовуються методи,
що можуть прикладатися до характеристик категорій економічних відношень
і простору. Деякі з них запозичені з політекономії, соціології, географії,
математики. Зокрема, для аналізу ситуації й конкретних розрахунків використовується
економіко-математичне моделювання, картографічний, порівняльно-географічний
методи тощо. Завдання науки. Головним завданням науки є обґрунтування
оптимального розміщення продуктивних сил. Поняття «оптимальності» передбачає
одержання якомога більшого ефекту від правильно розміщеного підприємства,
від найкращої територіальної організації реґіону, країни. На рівні підприємства
ефект виражається у прибутку, на рівні країни – у національному доході.
Одначе «оптимальність» не означає, що байдуже, яким чином забезпечуватиметься
найбільший ефект. Треба співвідносити розмір ефекту з витратами, тобто
– розрахувати ефективність витрат. Необхідно також враховувати соціальний
та демографічний фактори. Наприклад, посередницьке підприємство може одержати
прибуток, вивозячи гостродефіцитну сировину за кордон, але при цьому буде
завдано збитків державі. Можна завдати шкоди через надмірну експлуатацію
природних ресурсів, особливо важковідновних або невідновних. Висока концентрація
виробництва у реґіоні може дати виграш за рахунок інфраструктури, зручних
технологічних зв’язків, але завдати значної екологічної шкоди. З іншого
боку, уряд, прагнучи одержати найбільший прибуток від заохочення окремих
галузей господарства, може зруйнувати або надмірно утискувати чимало інших
підприємств або галузей. Так трапляється тоді (наприклад, у країнах, що
розвиваються), коли пріоритет віддається розвитку експортної монокультури,
аби залучити валюту до своєї держави.
Отже, оптимальне розміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання
найбільшого прибутку. Проте раціонально організовані продуктивні сили
зводять до мінімуму втрати та об’єктивно сприяють посиленню економічного
потенціалу країни.
Що означає оптимальне розташування об’єктів народного господарства? На
рівні підприємства це означає: спеціалізація повинна враховувати співвідношення
попиту й пропозиції; місцеположення має бути зручним по відношенню до
постачальників сировини й матеріалів та споживачів продукції; підприємство
повинно бути забезпечене робочою силою; місцеположення підприємства не
повинно створювати екологічне, в тому числі й соціально-екологічне, напруження
на території; розміщення підприємства має сприяти кооперативним зв’язкам.
На рівні реґіону оптимальне розміщення продуктивних сил передбачає: врахування
передумов і факторів спеціалізації народного господарства; комплексне
розміщення народного господарства; можливість гнучкої перебудови галузевої
структури під впливом науково-технічного прогресу та ринкової кон’юнктури;
задоволення соціально-економічних потреб населення реґіону; екологічну
безпеку реґіону; ефективні міжреґіональні економічні зв’язки.
Як правило, чимало факторів справляє вплив на розташування одного підприємства,
а тим більше – народногосподарського комплексу. Сучасне господарство характеризується
тим, що його об’єкти функціонують не ізольовано, а є елементами системи
розміщення продуктивних сил. Система ця вельми складна, і її аналіз потребує
серйозної спеціальної підготовки.
Проблеми і завдання розміщення продуктивних сил України. Перше десятиріччя
економічних перебудов в нашій країні виявилось досить складним. Незважаючи
на великий природно-ресурсний потенціал, наявність значних виробничих
потужностей, висококваліфікованих кадрів у всіх галузях народного господарства,
Україна істотно відстає за найважливішими економічними показниками від
багатьох розвинутих країн. Причини такого стану мають соціально-економічний
характер, що загалом беручи, виходить за межі курсу РПС. Розгляньмо тут
лише деякі проблеми, пов’язані з територіальною організацією господарства.
1. Донедавна Україна входила до складу іншої держави і її господарська
спеціалізація формувалася за принципом доповнення до інших складових частин
економіки СРСР. Ефективність спеціалізації розглядалася з точки зору радянської
економіки в цілому. Тим часом з погляду інтересів України вона була не
завжди доцільною. Так, на нашій території було створено потужний матеріало-
та енергомісткий промисловий комплекс, хоча Україна є дефіцитною за енергоносіями.
Працемісткі галузі ( особливо текстильна промисловість) були розвинуті
недостатньо, що призводило до певного дисбалансу використання трудових
ресурсів. Найкращі фахівці, науковий потенціал в значній мірі були зайняті
на підприємствах військово-промислового комплексу. Порівняно з високо
розвинутими країнами, структура економіки України застаріла: при надмірній
перевазі матеріальних виробництв ( металургія, важке машинобудування)
бракує наукомістких галузей (електроніка тощо).
2. Регіональне розміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентрація
матеріаломістких галузей в Донбасі й Придніпров’ї поєднується з невикористаними
ресурсами у Західному та Південному регіонах.
3. Через нераціональне розташування виробництва часто-густо постають складні
екологічні проблеми. Необхідно розосередити промислове виробництво в екологічно
напружених районах, перепрофілювати окремі підприємства, що забруднюють
навколишнє середовище. У багатьох випадках багаторічне інтенсивне вичерпування
природних ресурсів України призвело до їхнього виснаження; постала потреба
принципово інакше ставитись до розміщення ресурсомісткого виробництва.
Екологічні негаразди заважають використати в повній мірі наш рекреаційний
потенціал, особливо узбережжя морів.
4. Нераціональність розміщення продуктивних сил в країні певним чином
пов’язана з недостатньою ефективністю сучасної системи регіонального управління,
що утискує ініціативу місцевих влад і підприємств у використанні економічного
потенціалу регіонів. Необхідна реформа територіального управління в Україні,
яка поєднувала б інтереси і відповідальність центру та регіонів і надала
б суттєвий стимул подальшому економічному розвитку.
5. Вихід України на світовий економічний простір вимагає ретельного урахування
зовнішньоекономічних факторів. Необхідна структурна перебудова економіки
країни відповідно до нових умов, що вимагає участь країни в міжнародному
поділі праці. Це означає, зокрема, збереження надійних для нашої країни
ринків і завоювання нових.
Життєдіяльність людей триває у просторі, що називається географічним середовищем.
Географічне середовище – це та частина географічної оболонки, що найбільш
загосподарена людиною і залучена до суспільного виробництва. Тут здійснюються
всі види діяльності людей. Стосовно розташування продуктивних сил у науці
замість поняття «географічне середовище» часто вдаються до поняття “економіко-географічний
простір”.
Поняття простору не тотожне поняттю території. Територія – це частина
поверхні суходолу, що характеризується двовимірністю, а поняття простору
нерозривно пов’язане з поняттям часу. Отож, термін “простір” характеризує
відношення об’єктів у їхньому розвитку. Простір-час – загальна форма існування
матерії. Простір має такі властивості: протяжність, єдність перервності
й безперервності.
Виробництво не обов’язково пов’язується з територією, але якщо такий зв’язок
є, то ми маємо до діла з географічним простором. Географічний простір
– це сукупність стосунків між географічними об’єктами, що розташовуються
на конкретній території й розвиваються в часі. Якщо ж ідеться не просто
про географічні об’єкти, а про об’єкти соціально-економічної сфери, то
ми вживаємо термін “економіко-географічний простір”.
Економіко-географічний простір формується господарськими об’єктами та
їхніми зв’язками на певній території. Об’єкт (підприємство) впливає на
навколишню територію у трьох напрямах: виробництво, населення, природа.
Формується три ареали впливу: виробничий, соціальний, економічний. Три
ареали разом творять економіко-географічне поле підприємства.
Перетин множини полів різних об’єктів дає нам економіко-географічний простір.
Він характеризується комплексністю території та дуже тісним зв’язком об’єкту
з територією. А коли наперед висуваються не територія, а організаційно-господарські
зв’язки, виявлені через систему управління, то вживається термін “економічний
простір”. Кожний керований господарський об’єкт входить до економічного
поля. Існують економічні поля підприємства, фірми, концерну тощо. Перетин
економічних полів утворює економічний простір, – сукупність економічних
стосунків на даній території, що виявляються через відношення управління.
Економічний простір не так жорстко пов’язаний з територією, як економіко-географічний,
бо відношення управління можуть формуватися між дуже віддаленими об’єктами.
Крім того, якщо в економіко-географічному просторі зв’язок між виробництвом,
соціумом і природою здійснюється безпосередньо, то в економічному – опосередковано.
Тому економічний простір не завжди суміщується з економіко-географічним,
але чим більше вони суміщуються, тим більше можливостей для оптимальних
розв’язань.
Таким чином, РПС здійснюється у просторі, що характеризується багатомірністю,
має власні специфічні закони й закономірності розвитку. Їх треба враховувати
у наукових дослідженнях та у практиці розміщення виробництва.
3.
Співвідношення понять закон та закономірність. Характеристика основних
закономірностей РПС
Розміщення продуктивних сил
– це наслідок впливу як об’єктивних законів і закономірностей, так і суб’єктивної
волі людини. Закон – це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення
між явищами у природі й суспільстві. Закономірність – це об’єктивно дійсний,
повторюваний, істотний зв’язок явищ природи з громадським життям.
Між законами й закономірностями нема виразної межі, а тому в науковій
літературі одні й ті самі відношення розглядаються то як закони, то як
закономірності (як-от закони-закономірності територіального поділу праці,
територіальної комплексності продуктивних сил, територіальної концентрації
виробництва тощо).
Пояснюється це тим, що закони поділяються на загальні, притаманні великим
групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу групу законів деякі вчені
трактують як закономірності. Є ще й такий підхід: законами називаються
ті закономірності з певної їхньої множини, що відбивають найістотніші
відношення. Зрештою, є ще одне міркування: загальні закони у конкретному,
специфічному середовищі перетворюються на закономірності. Так, закон суспільного
поділу праці у просторовому аспекті постає як закономірність територіального
поділу праці; закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної
концентрації виробництва тощо. Ці трактування не слід протиставляти: кожне
з них відбиває специфічний аспект досліджуваної проблеми.
Сутність відмінності між законом і закономірністю тут не просто у додаванні
слова “територіальний”, а саме – у проекції закону на територію. Наприклад,
суспільний поділ праці як такий може здійснюватись на досить обмеженому
терені, – наприклад, на заводі і навіть у родині; натомість територіальний
поділ праці передбачає економічну диференціацію простору.
Закони й закономірності не обов’язково групуються по двоє: часто-густо
закон виявляється у кількох взємопов’язанпих закономірностях. Іноді закономірність
поста як вияв кількох законів.
Закони й закономірності – об’єктивні відношення, що не залежать від волі
окремих людей. Проте суспільні закони, включно з економічними, даються
взнаки лише у процесі суспільної діяльності. У цьому їхня відмінність
від законів природи. Так, закономірності розміщення продуктивних сил виявляються
у відношеннях між виробничою діяльністю людей і територією, на якій люди
діють. Пізнання й практичне використання закономірностей допомагає щонайкраще
розмістити виробництво, найефективніше огранізувати територію, провадити
оптимальну реґіональну політику. Свідома розробка і впровадження доцільних
заходів з економічної організації території згідно з закономірностями
розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил або принципами
реґіональної соціально-економічної політики.
Формування конкретного принципу розміщення продуктивних сил безпосередньо
випливає зі змісту відповідних закономірностей. Так, закономірність “ефективне
розміщення продуктивних сил” відповідає принципу їхнього раціонального
розміщення. Але частіше принципи розміщення є результатом врахування кількох
закономірностей. У зв’язку з цим недоцільно прагнути чітко схематизувати
залежності принципів від конкретних закономірностей. Краще спочатку розглянути
основні закономірності, а потім – комплекс найважливіших принципів розміщення
продуктивних сил.
Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. За цією закономірністю
відношення між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект
забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об’єкту. Формула
ефективності виробництва має такий вигляд:
 ,
де Е – ефективність; Еф – ефект; В – витрати.
Ефект може виражатись або через валовий обсяг товарів і послуг, або через
прибуток. Він може також виражатися через величину національного доходу,
якщо йдеться про економіку країни або великого реґіону. Отож, ефективність
розміщення може розраховуватись як для окремого підприємства, галузі,
так і для цілого реґіону.
Звичайно, ефективність виробництва залежить не лише від вдалого розміщення,
але й від інших факторів (технічної оснащеності, кваліфікації працівників
тощо), проте «територіальний складник» у загальному розмірі ефективності
достатньо великий, і його можна обчислити.
Стосовно території ефективність виробництва реалізується за рахунок використання
географічного положення об’єктів народного господарства, характеру використання
природних і трудових ресурсів, комплексного розміщення продуктивних сил.
Таким чином, ефективність РПС є найзагальнішою територіальною закономірністю,
бо вона частково охоплює сферу впливу інших закономірностей (комплексності,
територіального поділу праці тощо), які їй підпорядковані.
Закономірність територіального поділу праці виявляється у формуванні такої
територіально-галузевої структури народного господарства, яка найбільше
відповідає природним, економічним, соціальним умовам реґіону та потребам
міжреґіонального ринку. В основі територіального поділу праці лежать оптимальна
спеціалізація народного господарства та ефективні внутрішньо- і міжреґіональні
економічні зв’язки.
Докладніше про територіальний поділ праці йдеться у розділі 2. Тим часом
зауважимо, що розміщення продуктивних сил з оптимальною для даного реґіону
спеціалізацією знижує витрати виробництва й підвищує ефективність народного
господарства. Налагодження тривких економічних зв’язків між реґіонами
об’єктивно веде до економічної інтеграції. Ефективна територіально-галузева
структура господарства реґіону означає не лише оптимальну спеціалізацію,
але також взаємозв’язок спеціалізованих галузей між собою, з допоміжними
та обслуговуючими галузями, внаслідок чого формується територіальний комплекс
і забезпечується реґіональна інтеграція господарства.
Закономірність економічної цілісності реґіону. Вона полягає в органічній
єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер.
Цю закономірність В. Поповкін визначає як закон і вважає його синтезуючим.
Сутність географічної цілісності реґіону полягає в органічній єдності
природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер. Усі три
компоненти поєднуються не довільно, а під впливом певних закономірностей,
факторів, передумов. Сполучення вихідних умов формування реґіону дає величезну
кількість варіантів, – тому на Землі нема тотожних реґіонів. Кожний такий
реґіон неповторний.
Цей факт має чимале практичне значення, особливо для органів соціально-економічного
управління. Навіть найвдалішу модель одного реґіону не можна механічно
переносити на інший, нехтуючи його специфікою. Це стосується не лише внутрішніх
реґіонів держави, але й її самої, бо на певному рівні державу також можна
трактувати як реґіон.
Закономірність реґіональної інтеграції господарства діалектично пов’язана
з закономірністю територіального поділу праці: виокремлення реґіонів через
їхню спеціалізацію конче вимагає налагодження тісних економічних зв’язків
поміж ними. Так постає міжреґіональна економічна інтеграція. Внутрішньореґіональна
інтеграція випливає із закономірності географічної цілісності реґіону.
Вона означає збирання докупи елементів народного господарства, внаслідок
чого утворюється цілісна (інтегрована) система, реґіональний економічний
простір. Така система – це механізм, що динамічно розвивається і є об’єктом
управління.
Внутрішньореґіональна інтеграція починається з налагодження економічних
зв’язків між підприємствами. Можна собі уявити ланцюг таких зв’язків:
видобуток залізної руди – виплавлення металу – важке машинобудування;
підприємства цих галузей пов’язані виробничим процесом. Але це лише осьова
лінія каркасу інтеграції. Треба також враховувати виробництво коксу для
металургії, пов’язану з цим коксохімію, виробництво електроенергії для
великих промислових підприємств, виробництво будівельних матеріалів, виробництво
обладнання для металургії, важкого машинобудування, гірничодобувної промисловості
тощо. І це ще не все. На підприємствах працюють люди, які повинні харчуватись,
одягатись, лікуватись, їхніх дітей треба вчити й виховувати. У зв’язку
з цим слід створювати сферу обслуговування населення. Має розвиватись
інфраструктура (транспорт, водопостачання, каналізація, зв’язок тощо),
яка зміцнює економічні зв’язки.
Внаслідок інтеграції формується народногосподарський комплекс. Реґіон
сам по собі є комплексом, але він складається з комплексів (підкомплексів)
нижчого рангу. Саме тут ми виявляємо іншу – хоча й близьку до попередньої
– закономірність: територіальна комплексність продуктивних сил.
Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил. Комплексністю
називається взаємопов’язаність елементів реґіонального господарства, що
впорядковує їх у реґіональну економічну систему. Якщо економічна інтеграція
– це радше процес, ніж результат, то комплекс є наслідком цього процесу.
Одначе треба пам’ятати, що будь-який комплекс безперервно розвивається.
У комплексі існує взаємозв’язок між спеціалізуючими, допоміжними та обслуговуючими
галузями, між природними ресурсами реґіону й виробництвом, між виробництвом
і розселенням. Елементарний виробничий зв’язок між підприємствами, об’єднаними
певною народногосподарською функцією, називається виробничим комплексом.
Це може бути група машинобудівних підприємств, що випускають сільгоспмашини.
Підприємства обмінюються між собою комплектувальною продукцією, запроваджують
оптимальну спеціалізацію. Але у виробничому комплексі вони не обов’язково
повинні розташовуватися поблизу одне одного, – іноді їх розділяє відстань
у сотні кілометрів. Якщо ж вони розташовуються компактно й територіальна
близькість має істотне значення, тоді формується територіально-виробничий
комплекс (ТВК).
ТВК бувають різних розмірів і рангів, цебто характеризуються підпорядкованістю.
Сполучення кількох ТВК у реґіоні, підприємств реґіону, які не належать
до ТВК, виробничої та соціальної інфраструктури, – усе це створює передумови
для появи економічного району. Найвищий рівень розвитку комплексності
– народногосподарський комплекс країни.
Комплексність реґіону відбиває його географічну цілісність, хоча реґіональна
цілісність і реґіональна комплексність – поняття не тотожні: перше поняття
ширше, більш загальне. Комплексний розвиток означає пропорційність, зрівноваженість
між природними й трудовими ресурсами та виробництвом, а також міжгалузеву
й внутрішньогалузеву збалансованість виробництва. Елементи комплексу взаємодоповнюють
один одного: зміна (або зникнення) одного з них впливає на стан інших
і на розвиток усього комплексу.
Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у
зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях реґіону, що
забезпечує вищий (ніж середній для реґіону) рівень життя та ефективність
виробництва. Перевага таких місць може зумовлюватись особливо сприятливими
природними умовами, вигідним економіко-географічним розташуванням, загальною
економічною ситуацією, історико-економічними особливостями розвитку.
Так, наприклад, висока концентрація виробництва й населення у Донбасі
й нижньому Придніпров’ї пояснюється унікальним поєднанням на компактній
території покладів кам’яного вугілля, залізної та марганцевої руд, кухонної
солі, флюсових вапняків та вогнетривких глин, що становлять сировину для
чорної металургії, коксохімії, азотних добрив, теплоенергетики й – на
завершальній стадії циклу – важкого машинобудування. Крім того, цей реґіон
вирізняється сприятливими ґрунто-кліматичними умовами, що стимулює розвиток
агропромислового комплексу.
Територіальна концентрація виявляється у формуванні промислових центрів,
вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон тощо. На кожному
щаблі суспільного розвитку вона має свої межі, зумовлені розвитком продуктивних
сил, зокрема технологією виробництва, досконалістю інфраструктури та ін.
Спроби обминути ці межі, форсувати концентрацію, призводять до зниження
ефективності суспільного виробництва. Так, надмірна концентрація металургійного
виробництва й коксохімії перетворила Придніпров’я на зону екологічного
лиха, що спричинило чималі соціальні й матеріальні втрати.
З територіальною концентрацією діалектично пов’язана закономірність територіальної
диференціації продуктивних сил. Вона полягає у тому, що реґіон об’єктивно
диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду
діяльності. На одних ділянках вигідніше збудувати підприємства хімічного
комплексу, на інших – підприємства АПК тощо. Але при цьому реґіональна
цілісність зберігається, якщо підприємства різних галузей взаємопов’язані
(або виробничою технологією, або опосередковано – через використання трудових
ресурсів, спільної інфраструктури тощо).
Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку реґіонів
пов’язана з процесами територіального поділу праці й реґіональною інтеграцією.
Це об’єктивна закономірність, яку треба враховувати в економічній політиці.
Між регіонами існують відмінності, зумовлені неоднаковістю природних,
економічних та соціальних умов, бо ми вже згадували, що на Землі нема
двох однакових районів. Одначе ці відмінності стосуються галузевої структури
економіки, форми її територіальної організації. Закономірність полягає
в подальшому узгодженні рівнів соціально-економічного розвитку через посилення
взаємозв’язків між реґіонами.
Як же розуміти тоді рівень розвитку реґіону? Звичайно, не як обсяг виробництва
чи економічний потенціал, бо реґіони мають різні економічні параметри
(розмір території, чисельність населення тощо). Так, Індія за економічним
потенціалом переважає Швейцарію, але поступається їй за рівнем соціально-економічного
розвитку. В українській науці дедалі більше переважає погляд, що найточнішим
показником рівня розвитку реґіону є розмір національного доходу на душу
населення.
4.
Характеристика основних принципів РПС
До принципів розміщення продуктивних
сил, як вже згадувалося, належить свідома економічна політика, направлена
на здійснення пізнаних закономірностей. Зупинімось на найважливіших принципах.
Принцип раціонального розміщення виробництва випливає з закономірності
«ефективне розміщення продуктивних сил». Зміст його полягає у такому розташуванні
виробництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного господарства.
Раціональність означає вибір найкращих варіантів. Принцип раціональності
реалізується завдяки комплексу певних заходів. А саме:
– відповідне наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей
до джерел палива, енергії й води. При цьому ми заощаджуємо на лише на
транспортних витратах, але й комплексно використовуємо сировину, економно
витрачаємо паливо, енергію й воду;
– наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження
трудових ресурсів. Це дозволяє ефективно використовувати трудові ресурси
за статтю, віком, кваліфікацією;
– наближення масового виробництва малотранспортбельної продукції до місць
її споживання (наприклад, хлібопечення, виробництво будівельних конструкцій,
теплова енергетика та ТЕЦ тощо);
– запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, сировини й
палива з одного реґіону до іншого. Це трапляється у випадку так званого
«відомчого» стилю керівництва господарством.
Перелічені заходи визначають зміст принципу раціональності у вузькому
розумінні. Вони спираються на враховування факторів розміщення, про що
докладно йтиметься далі. Натомість у ширшому розумінні поняття “раціональність”
обіймає низку інших принципів, які забезпечують ефективне розміщення народного
господарства (пропорційність, комплексність тощо).
Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва,
за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом
виробництва – з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних,
земельних, трудових, фінансових ресурсів реґіону – з іншого. Пропорційність
передбачає також оптимальну структуру народного господарства реґіону,
цебто відповідну пропорцію між галузями спеціалізації, а також між спеціалізуючими,
допоміжними й обслуговуючими галузями. За цим принципом укладаються реґіональні
міжґалузеві баланси при територіальному плануванні або прогнозуванні.
Дотримання принципу збалансованості надає реґіону, країні економічної
витривалості.
Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність.
Практично він реалізується:
– у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами,
приміром, гірництва чи лісопиляння, видобуванням усіх корисних компонентів;
– у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення у реґіоні
такої структури господарства, за якої надається праця усім розмаїтим контингентам
робочої сили;
– у створенні єдиної інфраструктури;
– у налагодженні ефективних виробничих зв’язків між підприємствами реґіону.
За умов централізованої планової економіки принцип комплексності реалізується
шляхом планового будівництва певного набору об’єктів у реґіоні; якщо при
цьому закономірності розміщення достатньо враховані, комплекс функціонує
добре, інакше помилкові рішення даються взнаки упродовж багатьох років.
За ринкової, навіть мало регульованої економіки принцип комплексності
повинен зберігатися. Тямущий підприємець прагне спорудити підприємство
там, де є готова інфраструктура, бо витрати на її будівництво не будуть
завеликі. Фірма, яка видобуває природний ресурс, намагається тут же створити
переробне підприємство, аби зменшити витрати. Власник підприємства шукає
суміжників, щоб налагодити взаємовигідну кооперацію. Підприємства й заклади
сфери обслуговування потребують зосередження великого виробництва й населення.
Принцип комплексності полягає у визначенні найвигіднішої спеціалізації
району з урахуванням територіального поділу праці.
Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної
організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація,
кооперування й комбінування. Докладніше про це йдеться у 2 1 3 розділах.
Сутність принципу полягає у тому, що спосіб розміщення виробництва повинен
стимулювати ефективний розвиток національних форм його організації.
Принцип збереження екологічної рівноваги. Цим принципом, хоча він і є
одним з головних, тривалий час нехтували у господарській практиці. Господарство
реґіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому
виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним.
Принципу екологічної рівноваги має підпорядковуватися решта вигод, що
з’являється за різних варіантів розміщення продуктивних сил. Тому він
може називатися принципом екологічного імперативу.
Принцип обмеженого централізму обґрунтував В. Поповкін. Необхідність дотримуватися
цього принципу довела реальна ситуація в українській економіці початку
90-х років, коли урядові органи практично «випустили» економіку з рук.
Сутність принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів
країни й інтересів реґіонів, підприємців, населення. Держава не повинна
втручатись в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади.
Вона створює за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань
таку територіально-галузеву структуру, котра сприяла б і інтересам загальнодержавним,
і інтересам реґіональним, допомагаючи підвищувати життєвий рівень населення.
Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою реґіональної
політики держави. Реґіональна політика – це сфера управління економічним,
соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, реґіональному
аспекті. Реґіональна політика характеризується такими напрямами:
– співвідношення й взаємодія рушійних сил реґіонального розвитку в державному,
кооперативному, приватному та інших секторах національної економіки;
– співвідношення державного й реґіонального аспектів розвитку, центрального
й реґіонального рівнів управління;
– зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;
– реґіональні аспекти демографічної, екологічної політики.
Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки
існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні
структури країни дуже деформувалися; це стосується й реґіонального рівня.
Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси реґіонів.
Через це багато де в Україні посилилась екологічна й соціальна напруженість.
Метою реґіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних
умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної
організації господарства, технологічне оновлення виробництва.
|