КНИГА 2 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 4. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в 1914 — 1939 pp.
4.1. Економічне становище України в 1914 — 1921рр.
Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти. Війна відірвала від продуктивної праці 4 млн жителів України. Лише в 1914 p. були мобілізовані на фронт ЗО—40 % робітників кам'яновугільної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики збільшували воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів широкого вжитку.
Під час війни зріс попит на метал, особливо для воєнних потреб, а виплавлення його зменшувалося. Наприклад, Юзівський металургійний завод у 1917 p. скоротив виробництво порівняно з попередніми роками на 22,8 %, Дніпровський — 26,3 %, Петровський — 27,7 %, Олександрівський — 29,1 %, Ольхівський — 35,9 %, "Русский провиданс" — 42,6 %, Катеринославський трубопрокатний — 42,9 %, Костянтинівський — на 64,2 %. Про стан металургійного виробництва в цілому по Україні свідчать такі дані:

Отже, металургійна промисловість України йшла до занепаду і розрухи, хоча кількість робітників, зайнятих у ній, аж до 1917 p. збільшувалася за рахунок некваліфікованих кадрів і військовополонених.
Після деякого пожвавлення занепадала й кам'яновугільна промисловість Донбасу. Так, у 1916 p. видобуто вугілля 28,7 млн, а в 1917 p. — 24,8 млн т. Середня продуктивність праці одного робітника на рік становила в 1916 p. 122,1 т, а в 1917 p. — 88,6 т. Якщо в 1916 p. частка видобутку вугілля в Україні по відношенню до загальноросійського видобутку становила 87,2 %, то в 1917 p. вона знизилася до 83,3 %. Крім того, знижувалася продуктивність праці шахтарів: у 1916 p. вона становила 81,3 % проти 1913 p., а в 1917 p. — лише 59 %. Значно скоротився також видобуток залізної руди — з 5443,4 тис. у 1916 p. до 3708,6 тис. т у 1917 p.
При майже стабільній кількості робітників, зайнятих у залізорудній промисловості, видобуток залізної руди в 1916 p. скоротився проти 1913 p. на 21 %, а в 1917 p. — майже вдвічі (на 46,2 %). Значно знизилася продуктивність праці робітників залізорудної промисловості Півдня. Середньорічний видобуток на одного робітника знизився із 303,4 т у 1913 p. до 169 т у 1917 p., що становило лише 55,7 % видобутку 1913 p. Протягом 1917 p. продуктивність праці в марганцевій промисловості знизилася на 28,1 %.
Катастрофічне зменшувався випуск продукції хімічної, текстильної, харчової та інших галузей промисловості. -У цукроварінні, яке було основою харчової промисловості, сталися такі зміни:

Внаслідок першої світової війни зазнало великої розрухи й сільське господарство. Від виробництва було відірвано більшість чоловічого населення. В 1917 p. 1/3 селянських господарств України не мала чоловіків. Зменшилася кількість коней — основної на той час тяглової сили. У 1916 p. в Україні налічувалося 5477,2 тис. коней, а в 1917 p. — 4226,6 тис. Сільськогосподарські машини та реманент, яких і так було мало в ті роки, зношувались, а випуск нових машин майже припинився, обмаль було і мінеральних добрив. Все це разом призвело до скорочення посівних площ, погіршення агротехніки, зниження врожайності. Загальна посівна площа в Україні у 1917 p. становила 19 млн га, або зменшилася порівняно з 1914 p. на 21,3%. Середня врожайність продовольчого хліба й вівса разом узятих у 1917 p. порівняно з 1916 p. знизилася з 10,2 до 9 ц/га, тобто на 11, 8 %, основної продовольчої культури (пшениці) — на 11 %. Валовий збір зерна порівняно з 1913 p. знизився на 200 млн пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни. Так, у 1917 p. в Україні з 398 тис. селянських господарств 640 тис. не мали посівів, 14 тис. не мали коней, а 1141 тис. не мали корів.
Такі специфічні умови воєнного часу, як гострий паливний голод, занепад металургії, продовольча криза, що безперервно посилювалася, були найтісніше пов'язані зі станом залізничного транспорту, значним руйнуванням залізничних колій, мостів, вокзалів, привокзальних споруд, рухомого складу (паровозів і товарних вагонів). Внаслідок руйнувань, заподіяних транспортному господарству, скорочувались обсяги перевезень.
Нестримна інфляція та зростання державної заборгованості зробили ще тяжчим становище широких верств працюючих. Для них інфляція означала збільшення податків, підвищення цін на предмети першої необхідності, різке скорочення реальної заробітної плати, катастрофічне зниження життєвого рівня. Особливо важким було становище робітників Донбасу, Криворіжжя, Харкова, Катеринослава та інших промислових центрів.
Воєнні витрати Росії з року в рік невпинно зростали, про що переконливо свідчать такі дані:

До лютневої революції було використано на війну більше як ЗО млрд крб. З лютого по жовтень 1917 p. війна коштувала Росії ще близько 20 млрд крб. Середньодобові воєнні витрати Росії в 1915 p. становили 26 млн крб., в 1916 p. — майже 42 млн, а в 1917 p. — більше як 58 млн. Тимчасовий уряд ще в більших розмірах, ніж царизм, вдавався до емісії паперових грошей та до зовнішніх позик. Лише протягом п'яти місяців — з березня по липень 1917 p. — було випущено паперових грошей на суму 4500 млн крб., тобто втричі більше, ніж за 1916 p., і на 1500 млн крб. більше, ніж за весь період першої світової війни до лютого 1917 p. На 1 січня 1917 p. в обігу перебувало кредитних білетів на суму 9,1 млрд крб., на 1 жовтня 1917 p. — вже на суму 17,2 млрд крб., а на 1 листопада 1917 p. — 22,4 млрд крб. Падіння курсу карбованця почалося з перших місяців війни. На 1915 p. офіційний курс карбованця знизився до 80 коп., а на кінець 1916р. — до 55 коп. Набагато більше зменшилась купівельна спроможність карбованця, яка, за офіційними даними, на 1 березня 1917 p. знизилась майже в 4 рази (1 крб. == 27 копійок). За іншим джерелом, індекс зростання товарних цін вже на 1 січня 1917 p. досяг 702 (в 1913 p. він дорівнював 100), тобто купівельна спроможність карбованця знизилася до 14 коп. У наступні місяці ця тенденція прогресувала. Вона переконливо свідчила про подальший розвал господарства Росії та в її складі України.
Величезних матеріальних і людських втрат завдала перша світова війна західноукраїнським землям, які були одним з основних театрів воєнних дій. Уже в ході перших боїв було знищено багато лісів у Перемишлянському і Мостиському повітах, у південній частині Ярославського, у північній частині Добромильського і Старосамбірського повітів. На великій території Поділля між річками Серетом і Стрипою залишилися самі руїни. На Волині у 1915 p. була спалена значна частина нерухомого майна. Зруйновано було також Північну Буковину. У Чернівцях промислові підприємства ще в 1914 p. припинили роботу. Великих втрат зазнало господарство усіх північноукраїнських повітів.
Складний і суперечливий етап економічної історії України ознаменувала національно-демократична революція 1917—1919 pp. Першочерговим завданням Центральної ради була підготовка та проведення аграрної реформи. Передбачалося, що землі казенні, удільні, монастирські та великі поміщицькі маєтки "повинні бути забрані", а землі землевласників треба було викупити коштом українського державного скарбу (скарбниці) і роздати в користування тим,'хто на них працюватиме.
Ідеї про землю та про власність знайшли втілення в ряді документів Центральної ради та її виконавчого органу — Генерального Секретаріату. Так, третій Універсал проголосив про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх "земельним комітетам, обраним народом". Перед урядом Української Народної Республіки (УНР) було поставлено завдання — піднести народний добробут, відбудувати зруйновані війнами підприємства. Встановлювалася державна монополія на ряд промислових товарів (залізні вироби, тютюн, шкіри). Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народу без викупу.
В офіційному роз'ясненні Генерального Секретаріату підкреслювалося: "Колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу". Потім цей принцип було покладено в основу земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 p. Ним, зокрема, встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватно-трудове користування сільським громадянам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи на те, що закон дозволяв "перехід права користування в спадщину", ця проблема так і залишилася неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків.
На початку 1918 p. в УНР з'явилися власні українські паперові гроші з державною символікою. В обігу були і карбованці, і гривні (1 крб. дорівнював 2 гривням).
Ухвалою Української Центральної ради від 1 січня 1918р. надруковано перший державний кредитний білет вартістю 100 крб. Він з'явився в обігу 6 січня 1918 p. (розмір 167 х 103 мм) з написом чотирма мовами: українською на лицьовій стороні, російською, польською і єврейською на звороті.
Відповідно до закону Центральної ради від 1 березня 1918 p. грошовою одиницею УНР стала гривня. В обігу були "державні кредитові білети" вартістю 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень, "розмінний знак державної скарбниці УНР" вартістю 5 гривень, "білети державної скарбниці" вартістю 50, 100, 200 і 1000 гривень. Гривні всіх вартостей, за винятком 5-гривневої купюри, надруковано в державній друкарні у Берліні.
Дрібна розмінна монета — шаги (1/100 гривні) друкувалася на тих кліше, що й поштові марки, тільки на картонному папері з написом на звороті "ходить на рівні з дзвінкою монетою". В обігу були монети вартістю 10, 20, ЗО, 40 і 50 шагів.
Функції головної скарбниці та Українського державного банку попервах виконували Київська губернська скарбниця і Київська контора Держбанку.
Нестача потрібної кількості розмінної монети та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами (бони, чеки, розмінні знаки). Свої гроші, зокрема, були на Волині: Кременець (розмінні білети вартістю 1, 3 і 5 крб.), Дубно (чек вартістю 10 крб.), Луцьк (розмінні знаки вартістю 20 гривень). У 1917—1918 pp. в Україну плив потік російських грошей з друкарень Петрограда і Москви. 9 лютого 1918 p. представники Центральної ради підписали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість використовувати сировинні та продовольчі ресурси України. В Австро-Угорщині, де вже розпочалися голодні бунти, цей договір називали "хлібним миром". У Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й переслідувала далекосяжнішу мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток й навічно закріпити її за собою. Про це з відвертим цинізмом писав А. Шмідт — один із співробітників командуючого Східним фронтом генерала Гофмана: "Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвиненої промисловості центральних держав".
З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського в українській національно-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався намаганням відновити правопорядок та ліквідувати "соціалістичні експерименти" Центральної ради, насамперед в сфері економіки.
Засуджуючи діяльність "соціалістичної Центральної ради" П. Скоропадський виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва. Ці його погляди було втілено у "Грамоті до українського народу" від 29 квітня 1918 p.
Неабиякого значення у державі набуло аграрне питання. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі. Для підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії. "Тимчасові правила про земельні комісії" зобов'язували селян повернути поміщицьке майно та відшкодувати збитки, заподіяні великим землевласникам. У жовтні 1918 p. створено Вищу земельну комісію, яку очолив П. Скоропадський. На початку листопада з'явився проект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Лише господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, вирощували племінну худобу, могли мати по 200 десятин. Досить успішно йшла відбудова залізничних магістралей України. Уже в середині літа 1918 p. вдалося налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів.
Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна система України. Вдалося створити державний бюджет. Законом від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця — карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. У гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та "керенок", німецьких марок та австро-угорських крон. Україна платила велику контрибуцію іноземним державам своїми природними багатствами, виробами народних промислів.
Гетьманське правління пішло на більші поступки німецько-австрійським окупантам. Так, згідно з економічним договором від 10 вересня 1918 p. на 1918/19 господарський рік уряд Української держави надав право вивезти не менше 100 млн пудів хліба, худоби до 11 млн пудів (у живій масі), овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис, пудів м'ясних консервів, ковбаси і м'ясних товарів (за місяць), 2,5 млн пудів цукру, а також багато іншого продовольства та промислової сировини. Наприклад, з 16 травня по ЗО жовтня було вивезено 4 500230 пудів вовни, 173 836 пудів волосу і щетини, 379 352 пуди різних тканин, 479 000 пудів шкур і хутра, 449000 пудів різних металів, 144 734 пуди руди, 286 965 пудів тютюну, 78 250 пудів конопель і льону, 18 641 пуд гуми. Ця економічна угода ще більше посилила залежність України від західних союзників.
Тривало подальше скорочення промислового виробництва. На металургійних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918р. працювало чотири, а на кінець серпня — лише дві. До осені з 102 мартенівських печей були в дії тільки 7, працювало також лише 7 прокатних станів. Виплавлення чавуну в 1918 p. скоротилося порівняно з 1913 p. в 11 разів, сталі — в 13, виробництво прокату —в 15, видобуток залізної руди — в 17, марганцю — у 10 разів. Весь гірничопромисловий і металургійний регіон Донбасу та Криворіжжя був суцільним промисловим кладовищем.
Масового характеру набуло безробіття. Так, за далеко неповними даними, у 1918 p. тільки у 23 містах України налічувалося 180,6 тис. безробітних. Лише в Києві, Катеринославі, Харкові й Одесі кількість безробітних досягла 75 тис. На Луганському заводі Гартмана з 6100 робітників залишилося 160, на Донецько-Юр'ївському було звільнено 4100. На криворізьких рудниках безробітними стали понад 90 % всіх робітників. Підірваними були продуктивні сили сільського господарства. Через скорочення в 1918 p. посівних площ майже наполовину порівняно з довоєнним періодом зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього зросла спекуляція. Ціни на продукти харчування та товари масового вжитку дуже підвищилися. Так, фунт білого хліба коштував 300 крб., фунт цукру — 600 крб., сала — 700 крб. Робітники великих міст і промислових центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день.
У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією. 26 грудня 1918 p. вона видала Декларацію, в якій заявила про свій намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції".
У зв'язку з критичним політичним та воєнним становищем, в якому з самого початку діяла Директорія УНР, звужувалась її соціальна база. Новій українській владі не вдалося налагодити управління економікою.
У ряді галузей промисловості України внаслідок загальної розрухи, "хазяйнування" окупантів посилився процес роздроблення виробництва. Навіть у такій галузі, як кам'яновугільна, в 1919 p. з 61 підприємства залишилося лише 23. Зросла частка середніх і невеликих підприємств. В умовах господарської розрухи вони виявилися більш життєздатними.
Зменшувалися ресурси важливих для державного господарства матеріалів, продуктів, сировини. У 1918 p. було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913 p., а в 1919 p. — лише 20,5 %. Паливний голод в Україні надзвичайно загострювався. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 p. повністю припинили свою діяльність. Не працював жоден рудник. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Так, випуск паровозів у 1918 p. проти 1917 p. зменшився в 2,5 раза, а в 1919 p.— в 15 разів. Істотно зменшилося виробництво цукру. Якщо у 1918 p. було вироблено тільки половину випуску 1913р.,тов1919р. — п'яту частину. В такому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це надзвичайно негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського.
Українське селянство, яке на початку боротьби проти гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти політичне невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 p. Декларувавши ліквідацію приватної власності на землю, закон у той самий час, по суті, не відповідав на головне запитання: коли ж селянство одержить землю? Земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) землевласників була оголошена недоторканою. Її долю мав вирішити спеціальний закон. Недоторканими залишалися 15-десятинні господарства. Все це й обумовило виступ проти Директорії Виконавчого Комітету Всеукраїнської Ради селянських депутатів ("Спілки"). Комітет заявив, що Директорія не здійснила обіцяних соціальних реформ.
З великим запізненням згідно з законом Директорії УНР від 4 січня 1919 p. українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України. І хоч українська влада швидко втратила більшу частину території, все-таки українські гроші мали більшу купівельну вартість, ніж "керенки", більшовицькі рублі чи "денікінки". Український карбованець на звільнюваних в ході війни територіях зазвичай вимінювали за чотири радянських чи денікінських карбованці. Щоб піднести функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Б. Мартос випускав час від часу на ринок значну кількість цукру, борошна, спирту та інші продукти, які були в розпорядженні уряду.
В результаті успішного збройного повстання, яке відбулося на початку листопада 1918 p., відкрилася нова сторінка історії Східної Галичини. Була повалена влада Австро-У горської монархії й проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Законодавчим органом ЗУНР, а потім ЗОУНР стала Українська Народна Рада. У її програмній декларації, виданій 5 листопада 1918 p., проголошувалося народовладдя, основи економічної політики молодої республіки, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та соціальна рівність.
Законодавчим органом Української Народної Ради стала Рада Державних Секретарів, створена 10 листопада 1918 p. Перед урядом ЗУНР стояли надзвичайно складні соціальноекономічні завдання. Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення та армії продуктами харчування. В Галичині не вистачало продовольства. Ще гострішою була нестача промислових товарів.
Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам — було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування (в тому числі 500 вагонів цукру) й асигновано певну кількість грошей для закупівлі продуктів харчування. Проте ця допомога виявилася недостатньою. Тому Державний Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити ряд радикальних заходів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності Секретаріат зосередив у своїх руках.
Чималу роботу провів Секретаріат залізниць, пошт і телеграфів, йому вдалося налагодити рух поїздів, які з листопада 1918 p. по січень 1919 p. перевезли сотні тисяч військовослужбовців та полонених. Для підготовки нового залізничного персоналу Секретаріат подбав про залізничнотехнічні курси. З січня 1919 p. налагодилася робота пошт. Діяли телеграф, а почасти й телефон.
З найбільшими труднощами зіткнулися секретаріати фінансів й торгівлі та промислу. Першому Секретаріату підпорядковувалися митне управління, скарбова сторожа, управління мір та маси. Обом секретаріатам не вистачало фахівців. Прибутки державної скарбниці були мінімальними. З огляду на повне зубожіння населення надходження від податків були незначні. З великими зусиллями уряд вишукав кількасот тисяч крон, щоб виплатити "добове" фронтовикам. Державні секретарі одержували невелику заробітну плату, і то лише з січня 1919 p.
Секретаріат громадських робіт займався використанням корисних копалин (нафти, вугілля, солі). Він здійснював нагляд за шляхами і державними пилорамами. Пекучим завданням Секретаріату була відбудова зруйнованої економіки Галичини. З цією метою в повітах діяли технічні, будівельні експозитури. Взимку 1919 p. заготовлено необхідну кількість лісу для відбудовчих робіт. З настанням весни планувалося розпочати відбудову краю. Секретаріат земельних справ займався реалізацією земельного закону, прийнятого Українською Національною Радою, здійснював нагляд за тим, щоб вся земля оброблялася. З цією метою при повітових комісаріатах були призначені рільничі референти. Діяли повітові, а в селах сільські аграрні комісії. Для проведення реформи створювалися земельні органи. Секретаріат здійснював керівництво лісовими інспекторами й управами державних маєтків.
Навесні 1919 p. економічний стан ЗОУ HP наближався до катастрофи. Внаслідок жорстоких боїв на її території протягом п'яти років були зруйновані й спалені сотні містечок і сіл, промислових об'єктів. Різко зменшилася кількість працездатного населення. Крім великих людських втрат на фронтах, близько 700 тис. галичан були вивезені в Росію та Австро-Угорщину. 100 тис. чоловік воювали в лавах Української Галицької Армії. При цьому в гірських районах краю, передусім на Гуцульщині, лютував голод. 19 населених пунктів Зборівського повіту було повністю зруйновано. Ось про що йшлося у зверненні селян на початку літа 1919 p.: "Матеріалу будівельного... не можна дістати за жодну ціну. Поле лежить облогом, люди не засіяли до тепер навіть 10 % своєї ріллі". Телеграми, листи про розпачливий стан краю надходили до столиці ЗОУ HP м. Станіслава щоденно.
Лютували інфекційні хвороби. В листопаді—грудні 1919 p. на Поділлі поширився тиф. Кількість хворих станом на 20 грудня становила 26 тис. Багато з них померло. Взагалі у ті часи смертність у Східній Галичині досягала майже 100 тис. чол. В кінці 1918 — на початку 1919 p. більшовики знову захопили значну частину території України. Вже 5 лютого 1919 p. вони зайняли Київ. Більшовицький режим проводив в Україні сувору економічну політику під назвою "воєнного комунізму". Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів.
Важлива роль у формуванні економічної політики в цілому належала організації продовольчої справи, введенню продрозверстки. Одним з перших законодавчих актів Уряду УСРР було проголошення 26 січня 1919 p. державної монополії на хліб, цукор, сіль і гас. Введено також в дію Декрет від 5 лютого "Про вилучення хлібних лишків". Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів. Ці законодавчі акти були спрямовані, з одного боку, на експропріацію хліба у заможних селян, а з іншого — на "добровільне" здавання лишків зерна середняками за твердими цінами та організацію постачання селянству в обмін на здане зерно промислових товарів. Отже, передбачалася заготівля його як примусовими методами, так і налагодженням товарообміну в державному масштабі. Однак цих заходів було недостатньо навіть для мінімального забезпечення армії і міських робітників.
Хоча відповідні постанови Наркомпроду УСРР і встановлювали хлібні норми, що не підлягали відчуженню, однак визначити фактичний розмір лишків у селянському господарстві практично було дуже важко. Крім того, відсутність у розпорядженні продорганів достатньої кількості товарів для обміну, "політика твердих заготівельних цін" змушували селянина користуватися приватним ринком, де йому було вигідніше обміняти продовольчі товари. Все це потребувало суворого дотримання хлібної монополії й більш рішучого застосування позаекономічних заходів щодо вилучення лишків урожаю. 12 квітня Раднарком УРСР видав Декрет "Про розверстку лишків урожаю 1918 p. та попередніх років", який встановлював обов'язкову розверстку лишків продовольчих товарів і зерна на насіння та зернового фуражу. При вилученні лишків розверстка передбачала орієнтацію не на їх фактичну наявність і потреби селянства, а на потреби у хлібі держави. На відміну від попередніх декретів продрозверстка означала відчуження лишків зерна фактично без компенсації промисловими товарами.
У 1919 p. розверстка дала 10,5 млн пудів українського зерна. Створення за допомогою армійських працівників розгалуженого продапарату дало змогу в 1920 p. охопити системою державної продрозверстки значно більше районів, ніж у 1919 p. На кінець 1920 p. було заготовлено вже 71,5 млн пудів зерна.
Продрозверстка мала згубні економічні та політичні наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної заінтересованості виробляти більше продуктів, що призводило до зниження сільськогосподарського виробництва і занепаду всього господарства. Фактично безплатне вилучення у селян не тільки лишків, а й частини необхідного насіннєвого матеріалу, а також зловживання, які припускалися при його проведенні, викликали невдоволення селян, яке переросло в широкий повстанський рух.
З теоретичної установки більшовиків випливала необхідність ліквідувати товарне виробництво на селі. Це означало на практиці ліквідувати заможних селян, особливо тих, які застосовували найману працю. Проте й середняки теж хотіли торгувати продуктами своєї праці, а торгівля, за уявленням більшовиків, вела прямо до капіталізму. Тому кардинальне вирішення цього питання бачилося в створенні колективних форм обробітку землі. В лютому 1919 p. опубліковано "Положення про соціалістичний землеустрій і про шляхи переходу до соціалістичного землеробства", де зазначалося, що на всі види одноосібного землекористування слід дивитися як на такі, що своє відживають, а їх замінюють радгоспи, комуни та інші товариства зі спільним обробітком землі. В 1919 p. Народний Комісаріат землеробства України залишив за державою 65 % колишньої поміщицької землі. Це близько 1700 колишніх поміщицьких економій площею більше ніж 1 млн десятин, які було розділено між радгоспами в середньому по 600 десятин на радгосп. Селяни в ці об'єднання не йшли, незважаючи на вимоги Уряду.
Для того щоб заспокоїти українське селянство, третій український радянський уряд, сформований 21 грудня 1919р., припинив колективізацію, яка в Україні зустріла значно більший опір, ніж в Росії. Однак, продовжуючи відбирати у селян зерно, більшовики стверджували, що воно призначається для української радянської армії, а не для Росії.
Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. заможних селян, більшовики взялися за середняків, запевняючи їх, що ті отримають можливість зберегти свої землі. З метою нейтралізації впливу заможних селян партія більшовиків почала активніше здійснювати свою стару політику створення комітетів незаможних селян. Ці органи діяли проти основної частини українського селянства, внаслідок чого було ліквідовано матеріальну базу заможних хліборобів України.
У системі "воєнно-комуністичних заходів" була спроба негайно запровадити "соціалістичний ідеал" і в промисловості. Відбувалася прискорена націоналізація середніх і частково невеликих підприємств, яку здійснювали насамперед місцеві органи влади. Так, Чернігівський губревком прийняв рішення про повну націоналізацію текстильних, цукрових, сірникових і тютюнових фабрик та заводів, серед яких переважали середні та малі. Спостерігалися випадки стихійної націоналізації, коли з тих чи інших причин робітники без відповідних санкцій державних органів влади брали управління підприємством у свої руки, тоді як місцеві господарські органи ще не мали змоги фінансувати та організувати процес виробництва. Поступово складалася характерна для економіки "воєнного комунізму" система управління — главкізм з його жорстким централізмом. Територіальна система господарського управління, хоча і продовжувала функціонувати, однак її роль поступово зменшувалася. Раднаргоспи керували роботою в основному місцевих підприємств. На кінець 1920 p. 45 главків та виробничих відділів Промбюро зосереджували керівництво роботою близько 10 720 підприємств. Такі тенденції в управлінні економікою були зумовлені суттю диктатури пролетаріату.
Важливими напрямами політики "воєнного комунізму" стали введення загальної трудової повинності та мілітаризація праці. 21 січня 1920 p. спільною постановою Раднаркому РРФСР і Всеукрревкому була створена Українська трудова армія, яка на кінець 1920 p. налічувала ЗО тис. чол. Її завданням було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. Лише протягом 1920 p. червоноармійці відпрацювали 2,8 млн людино-днів.
Характерними для економіки "воєнного комунізму" були натуралізація господарських відносин і різке знецінення грошових знаків. Запровадження продрозверстки, скорочення промислової та сільськогосподарської товарної маси, обмеження торгівлі й товарообороту зумовили знецінення карбованця. Внаслідок цього для покриття державних витрат радянський уряд був змушений стати на шлях посиленої емісії паперових грошей, які дедалі більше втрачали свою цінність, їх роль почали виконувати різні дефіцитні товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо. Так, Смілянське районне управління Головцукру в червні 1920 p. повідомляло Промбюро, що оплату праці робітників цукрових заводів здійснюють цукром. У Донбасі набув поширення обмін вугілля на хліб, фураж та інші сільськогосподарські продукти. Отже, інфляція посилювала процес натуралізації господарських відносин.
Стан господарства України у 1920 p. в результаті здійснення більшовицької політики був катастрофічним. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з підприємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Негативно вплинула на економіку заборона кооперації та кустарних промислів. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Виробництво кам'яного вугілля, залізної та марганцевої руд, чавуну і сталі скоротилося до мінімуму. На початку 1921 p. в Україні не працювала жодна домна, не було вироблено жодної тонни прокату.
Великі економічні втрати, яких зазнала Україна внаслідок першої світової війни, ще більше зросли в наступні роки. Часта зміна політичної влади зривала роботи з налагодження виробництва. Кожного разу цей процес слід було починати знову. Особливого занепаду та руйнування зазнали промисловість та сільське господарство. Трагічні соціально-економічні наслідки мала більшовицька політика "воєнного комунізму", необхідність скасування якої на початку 1921 p. стала очевидною.

4.2. Нова економічна політика в Україні
Становище України на початку 20-х років було надзвичайно важким. Українські землі знову потрапили під іноземне панування. На основній їх частині була утворена Українська РСР, народ якої пережив небачені в історії людства страхіття тоталітарного режиму. Було створено апарат насильства у вигляді ЧК ("чрезвьічайная комиссия"), будувалися концентраційні табори. Велася безкомпромісна боротьба з "контрреволюцією". У 1920 p. Л. Троцький пропонував всю країну перетворити на гігантський концентраційний табір, створивши "трудові армії", в яких кожен повинен був вважати себе солдатом праці. Репресивна машина почала застосовуватися повним ходом проти селянства.
Така антинародна політика, а також літня засуха 1920 p. довели економіку України до катастрофи. Почався голод. Міські робітники, денний пайок хліба яких не перевищував 100 г, змушені були оголошувати страйки. На початку 1921 p. вони спалахнули в Катеринославі, Харкові, інших містах України. Проти продрозверстки збройне виступило селянство. Цей рух поширився на Донеччині, Кременеччині, Полтавщині, Катеринославщині. Офіційна пропаганда називала селянські виступи "куркульським саботажем", "політичним бандитизмом". Очолив боротьбу проти цього "бандитизму" голова Раднаркому УРСР Г. X. Раковський і командуючий збройними силами України М. Ф. Фрунзе. Придушували повсталих селян регулярні армії В. К. Блюхера, П. Ю. Дибенка, І. Н. Дубового, Г. І. Котовського, О. Я. Пархоменка, численні загони ЧК тощо. Так мстила радянська влада тим, хто відкидав грабіжницьку продрозверстку. Від голоду, який охопив в 1921 p. південні губернії України, загинуло близько 1 млн чол.
Політика "воєнного комунізму", яка історично була першою формою командно-адміністративної системи, призвела більшовицьку Росію, а отже, і Україну до катастрофи.
Невдоволення широких верств населення країни, особливо сільського, економічною політикою більшовиків і примусило В. І. Леніна визнати повний крах політики "воєнного комунізм" і перейти до нової економічної політики (непу).
Запровадження непу повинно було врятувати економіку країни від повного розвалу. Головна увага в новій економічній політиці приділялася заходам щодо піднесення продуктивності сільського господарства на основі заінтересованості селянина в своїй праці. З цією метою в країні запроваджувався натуральний податок, значно менший від продрозверстки, розміри якого доводилися до селянина навесні (перед посівною), хоча ці розміри протягом року могли збільшуватися. Всі надлишки зерна після внесення податку залишалися селянинові, якими він міг вільно розпоряджатися.
Натуральний податок розглядався як частина відрахувань від виробленої продукції з урахуванням розмірів урожаю, матеріального становища, кількості членів сім'ї та інших показників, що характеризували господарство. Бідні селяни повністю звільнялися від податку. На 1923—1924 pp. і на наступні роки був запроваджений єдиний сільськогосподарський податок, який замінив численні натуральні податки. Після проведення грошової реформи (1924 p.), яка зміцнила грошову систему, податок сплачували в основному грошима.
Для реалізації надлишкової продукції, що залишалась у селян, необхідно було відновити вільну торгівлю, яка була заборонена в період "воєнного комунізму".
Перехід до свободи "обороту" було зроблено, хоча командні важелі економіки (важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля) залишались у віданні держави.
Відновлення торгівлі в країні давало змогу оживити господарство, дістати продукти харчування і сировину, необхідну для відбудови промисловості.
Щоб зберегти владу в своїх руках, більшовики змушені були піти на поступки селянству, відмовитися від продрозверстки і перейти до натурального, а згодом до грошового податку, дозволивши вільну роздрібну торгівлю, дати змогу громадянам виявити певну особисту ініціативу. Здійснення нової економічної політики почалося в надзвичайно несприятливих умовах. Нестача палива призводила до загострення транспортної кризи, викликаної цілковитою зношеністю вагонів і паровозів. У містах з'явилося багато безробітдих. У країні панував голод.
Рішення про перехід до нової економічної політики дали ефект не відразу. Проте країна повільно почала виходити з економічної кризи. Поступово ліквідовувалися дефіцит, "підпільна торгівля", "тіньова економіка" тощо. З 1921 p. вільна торгівля знову почала виконувати органічно притаманну їй функцію наочного і безстороннього "зважувача" всіх товарів, що надійшли на ринок, за їхньою ціною для споживача.
4 грудня 1921 p. було прийнято Декрет про денаціоналізацію дрібних ремісничих майстерень, а також середніх підприємств, їх повернули колишнім власникам. З 1921— 1922 pp. було дозволено оренду засобів виробництва (приміщень та цілих підприємств в торгівлі й промисловості, землі й техніки — в сільському господарстві). Понад третину всієї кількості промислових підприємств (переважно дрібних і середніх) було здано в оренду, з них більшу половину одержали приватні особи (серед них і колишні власники). Частину підприємств, в основному харчової промисловості, взяли в оренду кооперативи. В Україні в оренду організаціям (кооперативам, артілям), приватним особам, не виключаючи і колишніх власників, було здано 5,2 тис. підприємств — більше половини всієї кількості. Було зроблено спроби залучити іноземний капітал. Виникли концесії (оренда державних підприємств зарубіжними підприємцями). Утворювалися й змішані підприємства із залученням коштів держави та іноземних фірм. Однак слід підкреслити, що значного розвитку ці концесії не одержали. Приватні підприємці (особливо іноземні концесіонери), як правило, не виявляли бажання вкладати кошти у відбудову і розвиток промислових підприємств на території більшовицької Росії, в тому числі України.
Політика непу не була прийнята однозначно і схвально керівними діячами компартії України. В окремих з них збереглася ностальгія за системою і методами "воєнного комунізму". Так, в постанові лютневого пленуму ЦК ВКП(б) у 1921 p. йшлося про недоцільність для України заміни продрозверстки продподатком (очолював тоді компартію України В. Молотов).
Незважаючи на цю постанову, нова економічна політика почала запроваджуватися і в Україні. Для забезпечення селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом у 1922 p. було створено акціонерне товариство "Село-допомога", а 6 лютого 1923 p. утворено Всеукраїнську спілку сільськогосподарських кооперативів "Сільський господар", яка здійснювала всі позиково-продовольчі операції на селі.
Протягом 1921—1922 pp. посівні площі дещо збільшилися порівняно з роками продрозверстки, хоча у цілому становище залишалося ще важким. Починаючи з 1923 p. селяни освоїли землі, націоналізовані ще Центральною Радою (кожний селянин одержав ділянку, яку міг обробити силами власної сім'ї). Площа ділянки в малоземельних районах була меншою, в багатоземельних — більшою. Загалом українські селяни мали в своєму користуванні 31 млн десятин землі, що становило 92 % земельного фонду республіки.
Працюючи в нових умовах, селяни України почали швидко підвищувати продуктивність праці в своїх господарствах. У 1927 p. в Україні обробляли на 10 % більше землі, ніж у 1913 p., а виробництво зерна д осягло довоєнного рівня, хоча урожайність залишалася невисокою. Причинами низьких урожаїв були відстала культура землеробства, екстенсивне рільництво. Товарність рільництва також була невисокою внаслідок того, що більшовицька влада знищила високотоварні поміщицькі та міцні (куркульські) селянські господарства, які в основному постачали на ринок велику кількість зерна.
Неп сприяв розвитку кооперації. Вона почала відроджуватися як розгалужена система самодіяльних господарських організацій. Поширився добровільний кооперативний рух, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації.
В Україні формувалась єдина система кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в містах і селах. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції.
У жовтні 1921 p. з єдиної системи споживчої кооперації відокремилася сільськогосподарська кооперація, в якій було створено машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші товариства.
Після ліквідації непу діяльність кооперації була різко обмежена. Споживчій кооперації була відведена роль організатора торгівлі, громадського харчування на селі, а діяльність її повністю контролювалася партійно-державним апаратом.
У роки непу було частково відбудовано шахти Донбасу. У 1925/26 господарському році видобуто майже 20 млн т вугілля, що становило 78 % довоєнного рівня. Почалася відбудова металургійних заводів. У квітні 1925 p. запрацював Дніпровський металургійний завод, а у вересні — Петровський завод. Йшло будівництво Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. Видавали продукцію заводи сільськогосподарського машинобудування.
Кращих результатів, ніж у важкій промисловості, було досягнуто у легкій і харчовій, які уже в 1926 p. перевищили довоєнний рівень випуску продукції. Так, шкіряна промисловість давала виробів в 1,5 раза більше, ніж до війни, текстильна — на 24 %, цукрова — на ЗО %. Успішно розвивалися м'ясна і хлібопекарська галузі.
Отже, як видно із наведених даних, в умовах непу довоєнного рівня досягло виробництво предметів споживання, яке перебувало в руках так званих непманів, дрібних підприємців, проте відставала більшість галузей важкої промисловості, що були під контролем держави.
Досить швидко відбудовувався транспорт і налагоджувалась його робота. Переборювалась інфляція, зміцнювалася грошова система. Велика мережа бірж, ярмарків, різноманітних торгових підприємств встановлювала зв'язок державної промисловості з селянством. Було відкрито ряд банків — Банк споживчої кооперації, Торгово-промисловий банк та ін.
Важливе значення для відбудови народного господарства, оздоровлення фінансів і ліквідації бюджетного дефіциту мала грошова реформа, проведена в 1922 p. Суть її полягала в тому, що на основі закону від 11 жовтня 1922 p. в країні були випущені десятикарбованцеві банкнотичервінці, які прирівнювалися до десятикарбованцевої старої золотої -монети (уряд тодішньої Української РСР ніякої самостійної грошово-фінансової політики не проводив). Червінці випускалися не для покриття бюджетного дефіциту, а для забезпечення потреб нормального господарського обігу, обслуговування клієнтури банку.
Протягом 1923 p. першого кварталу 1924 p. в обігу перебували як нові стійкі червінці, так і старі грошові знаки, купівельна спроможність яких знижувалася. Поступово старі знаки витіснялися з обігу, зміцнювалася роль червінця. Однак таке одночасне перебування в обігу різних грошових знаків негативно впливало на господарське життя СРСР, у тому числі України. Повністю грошова реформа була завершена в 1924 p. В обіг були випущені, крім червінців, так звані казначейські білети вартістю 1, 2 і 5 крб. Співвідношення між казначейськими білетами і червінцями було встановлено на твердому паритеті: 1 червінець дорівнював 10 крб. в казначейських білетах. Старі грошові знаки більше не випускали, а ті, що перебували ще в обігу, було вилучено викупом їх за курсом 1 крб. казначейського білета за 50 тис. крб. грошових знаків старого зразка.
Однак і другий ленінський експеримент — неп — в Україні, як і в СРСР в цілому, не було завершено. Наприкінці 20-х років Сталін поклав край новій економічній політиці. Безпосереднім приводом до демонтажу непу стала хлібозаготівельна криза 1927—1928 pp. У січні 1928 p. почали застосовувати адміністративний тиск на тих селян, які не бажали продавати "надлишки" зерна державі за низькими закупівельними цінами, їх оголошували куркулями, притягували до суду, звинувачуючи в спекуляції, а хліб конфісковували. Це нагадувало продрозверстку.
Неп було остаточно відкинуто. Зміна політики потребувала застосування інших методів управління економікою.
Неп з його спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, розвиток ініціативи й ентузіазму людей підмінявся командно-адміністративною системою керівництва.

4.3. Індустріалізація та колективізація: позитивні і негативні наслідки
Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (ЗО грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.
Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів — все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924—1927 pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.
Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.
Керівники країни не розуміли чи не хотіли розуміти, що недооцінка товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села, зволікання з розв'язанням соціальних пробл-ем (забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на розвитку самої промисловості, що було підтверджено результатами першого п'ятирічного плану (1928/29—1932/33 pp.). Досить докладно складений і ретельно обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану (відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім того, за вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скоригований в бік збільшення за окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських машин та інших показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 p. становило 6,2 млн т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн т, за оптимальним — 10 млн, а підвищене завдання — 17 млн т. Відповідні показники були щодо виробництва тракторів:
53 тис., 170 тис., фактичне виконання — 49 тис., автомобілів — 100 тис., 240 тис., фактичне виконання — 24 тис. Подібне становище було й з іншими плановими завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п'ятирічного плану, у січні 1933 p. на весь світ заявив про те, що перший п'ятирічний план виконано достроково — за чотири роки і три місяці. Не були виконані завдання і з валової продукції промисловості, а щодо продуктивності праці при запланованих 110 % було досягнуто лише 41 %. Саме з цього часу 'радянська статистика перестала бути справжньою наукою про кількісну сторону виробництва, а перетворилася на вірну служницю тоталітарного режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ не тільки в економіці, айв суспільстві в цілому.
Не був винятком у цьому відношенні й другий п'ятирічний план на 1933—1937 pp., до якого було включено ряд нереальних, економічно необгрунтованих завдань, які не були виконані. Досягти рівня, передбаченого першим і другим п'ятирічними планами, чорна металургія і тракторобудування змогли лише в 1949 p. Серйозні зриви були характерні й для передвоєнних років третьої п'ятирічки (1938 — червень 1941 p.).
Не було виконано перші три п'ятирічні плани і в Україні. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т, а фактичний видобуток досяг тільки 45 млн т. Виплавлення чавуну в Україні передбачалося збільшити майже втричі, що також виявилося нездійсненним.
У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України, як і взагалі в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему постачання населення міст продовольством неврожай 1928 p. в Україні. З другого кварталу 1928 p. була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками, голодувало. Лише в січні 1935 p. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціни на хліб, а з жовтня — на всі інші продовольчі товари. Остаточно нормовані ціни на продаж товарів першої необхідності були скасовані у 1936 p.
Отже, Головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.
Щодо промислового розвитку України перший п'ятирічний план виявився найбільш сприятливим. Із 1500 нових промислових підприємств, які планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну, і більшість з них було побудовано. Деякі мали досить високий технічний рівень. До таких новобудов можна віднести Зуївську і Штерівську електростанції. Найбільшою електростанцією в Європі вважався Дніпрогес, побудований в 1932 p. у Запоріжжі. В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, — 12 доменних і 24 мартенівські печі.
Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 p. було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі "Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих результатів було досягнуто і в галузі машинобудування. З жовтня 1931 p. почав, аипускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод (ХТЗ). Були реконструйовані Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Харкові, Києві. Найбільшою в машинобудуванні України новобудовою був Краматорський машинобудівний завод.
У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Зокрема, в 1928—1937 pp. було збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м'ясокомбінатів. У 1932 p. став до ладу Херсонський консервний завод. В Одесі, Києві, Харкові було збудовано трикотажні фабрики.
Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.
Якщо в першій п'ятирічці Україна одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, то в другій і третій вони були суттєво скорочені. У зв'язку з цим кількість новобудов в Україні з кожним роком зменшувалася.
Для того щоб піднести активність трудящих у виконанні п'ятирічних планів (активність всіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному заохоченні, гострому дефіциті товарів народного споживання, послуг), більшовики організували в широкому масштабі так зване соціалістичне змагання, що грунтувалося на ентузіазмі народу, який тоталітарний сталінський режим використовував сповна. Загальне керівництво соціалістичним змаганням здійснювала компартія, а безпосередніми його організаторами були профспілки. З'явилися ударники, герої соціалістичної праці. За виконання п'ятирічних планів змагалися заводи, міста, райони і навіть республіки. В роки перших п'ятирічок такі методи організації праці мали певні успіхи. З часом змагання перестало бути дійовою формою "боротьби" за зниження собівартості та поліпшення якості продукції, не забезпечувало виконання господарських планів. Організація змагання, виконання взятих зобов'язань, як правило, мали формальний, пропагандистський характер, а чиновникибюрократи своєчасно звітували про виконання планів і зобов'язань і визначали "переможців".
Незважаючи на широкі організаційні заходи, що провадили партійно-державні чиновники, у виробництві спостерігалися безпорядок, марнотратство. Несвоєчасне постачання обладнання призводило до того, що новозбудовані корпуси фабрик і заводів довго простоювали, були випадки псування машин погано підготовленими операторами, а старих, так званих буржуазних спеціалістів звільняли з роботи, багатьох з них було визнано ворогами народу, соціалізму та покарано ("шахтинська справа" в Донбасі). Дуже часто через відсутність кваліфікованих кадрів підприємства не могли виробити запланованої кількості продукції.
Відчуженість робітників від засобів виробництва, командно-адміністративні методи управління визначали економічну неефективність промисловості України. Капітальне будівництво гальмувалося відсутністю коштів, які в умовах нормального розвитку створювалися за рахунок внутрішнього нагромадження самої промисловості, як це мало місце в індустріальне розвинених країнах Європи і США.
Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Продукція машинобудування в кінці 30-х років випередила всі інші галузі промисловості, а частка великої промисловості в господарському виробництві становила у 1938 p. 92,5 %. Такий непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував рівень 1913 p. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки залиша-вся низьким порівняно з розвиненими країнами світу.
Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі. Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського господарства.
Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами, Сталін і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти цього можна було тільки за умови насильного об'єднання селян в колективні господарства та встановлення в сільському господарстві командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.
Разом з тим керівництво країни усвідомлювало, що процес колективізації довгий і нелегкий, особливо після непу, коли селяни відчули певну свободу і задоволення від своєї праці у власному господарстві. Враховуючи це при складанні першого п'ятирічного плану передбачалося до кінця п'ятирічки (1933 p.) залучити до колгоспів 18—20 % селянських господарств. В основу цього плану було покладено принципи непу і кооперативного розвитку села.
Однак криза хлібозаготівель наприкінці 1927 p. (насправді вона не відбивала кризи сільськогосподарського виробництва) призвела до того, що Сталін і його оточення пішли на скасування непу і розпочали широко застосовувати надзвичайні заходи, тобто насильство над селянством.
У січні—лютому 1928 p., після поїздок Сталіна по Сибіру, було закрито ринки вільної торгівлі зерном, у селянських дворах проводили обшуки, як в часи продрозверстки, , власників лишків зерна притягували до суду. Все це виs кликало незадоволення селян. У багатьох місцях почалися демонстрації. Зафіксовано близько 150 масових селянських виступів, в тому числі в Україні.
Перехід від політики всебічного розвитку кооперації на селі до "курсу на колективізацію" розпочався в ході хлібозаготівель і в безпосередньому зв'язку з ними.
Курс на колективізацію відбивав позицію Сталіна, в основі якої, крім економічних планів — одержання коштів для індустріалізації, була зневага до настроїв селян, ігнорування їхнього ставлення до колгоспів і небажання відмовитись від власного господарства. Масова колективізація розпочалася в 1929 p. У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. було чітко- розмежовано зернові зони за строками завершення колективізації. Відповідно до цієї постанови колективізацію в Україні планували завершити до кінця 1932 p.
Для того щоб зламати опір заможних селян, з другої половини січня 1930 p. в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої без суду та слідства сотні тисяч селянських сімей і господарств було зруйновано. Земля і засоби виробництва були експропрійовані, голови родин репресовані, а їхні сім'ї виселені з рідних місць. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5 % загальної кількості. Всього за роки суцільної колективізації в Україні було знищено близько 200 тис. селянських господарств.
Отже, в ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства. Особливо трагічною була доля селянських родин, яких депортували на Північ і в Сибір. Вивозили їх в товарних вагонах, в люті морози, скидали серед снігової пустелі, часто без засобів для існування (їжі, одягу, взуття), внаслідок чого багато людей, особливо дітей, загинули.
Після завершення колективізації на селі остаточно було знищено стимули до праці та утверджено командну економіку при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі. Знову фактично відновлювалася продрозверстка, як в роки "воєнного комунізму", з тією лише різницею, що об'єктом обов'язкових хлібопоставок був не окремий селянин, а колгосп (держава могла вилучати з колгоспу весь хліб і ніхто не чинив ні найменшого опору). Так, з урожаю 1930 p. Україна виконала обов'язкові хлібопоставки в розмірі 477 млн пудів проти 310 млн пудів у попередній заготівельний сезон. Це був рекордний показник товарності зерна, отже, колгоспники його майже не одержали. Більш напружено, ніж у 1931 p., виконувався план хлібозаготівель з урожаю 1932 p., незважаючи на репресивні заходи, спрямовані не лише проти селян-одноосібників, а й проти окремих голів колгоспів, сільських рад, уповноважених з районів.
У ході колективізації селяни масово забивали (щоб не усуспільнили) власну велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, що також підривало основи сільськогосподарського виробництва і призводило до зменшення м'ясопродуктів у країні. Незадовільна організація праці в колгоспах, небажання селян працювати в них, колективізація (знищення господарств заможних селян) — все це підривало основи сільськогосподарського виробництва. При цьому зменшувався валовий збір зерна, знижувалася врожайність сільськогосподарських культур на колгоспних полях (врожай зернових в окремих колгоспах в 1932 p. становив 3 ц/га). Так, у 1931 p. валовий збір зерна становив 98,1 % рівня 1929 p., а у 1932 p. — відповідно лише 78,6 %, поголів'я коней у 1932 p. — 66,7 % рівня 1928 p., великої рогатої худоби — відповідно 58,2 %, свиней — 37,7, овець і кіз — 20 %.
Розрив торгових зв'язків села із своїми споживачами в результаті ліквідації мережі підприємств і організацій сільськогосподарської кооперації також негативно позначився на розвитку колгоспного виробництва в період його становлення: гальмувалися переробка і збут сільськогосподарської продукції, яка так була потрібна міському населенню і давала прибуток селянам.
Великої шкоди розвитку сільськогосподарського виробництва завдавала некомпетентність керівників колгоспів, яких обирали (призначали) на посади не за діловими, а за ідейно-політичними якостями.
Праця в колгоспах грунтувалася на примітивних знаряддях та реманенті, експропрійованих у селян. Можливості державних машинно-тракторних станцій (МТС), які створювалися досить швидкими темпами (в 1932-р. в Україні діяло 592 МТС) були обмежені. Вони могли обслуговувати близько половини колгоспів. Проте культура землеробства і в тих колгоспах, які обслуговували МТС, залишалася низькою.
Отже, "успіхи", досягнуті сталінськими надзвичайними методами проведення суцільної колективізації на селі, давали свої зловісні плоди. Командно-бюрократична система управління сільським господарством, що утвердилася на початку 30-х років, фактично стала гальмом його розвитку, призвела до кризи сільськогосподарського виробництва, наслідки якої Україна відчуває і сьогодні.
Найжахливішим наслідком "перетворень" на селі був голод 1932—1933 pp. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Насправді селян перетворили на людей "другого сорту", заляканих репресивними заходами.
Усі зусилля партійних, державних, господарських органів були спрямовані на підтримання нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, зокрема зерно (між іншим, ціни на хліб на міжнародному ринку різко знизились). Проте керівництво СРСР не бажало знижувати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовлено набагато менше — 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались. Однак до масового голоду в 1931 р. ще не дійшло.
Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років, а тому голоду не повинно було б бути. Біда прийшла після того, коли Україна не змогла в 1932 р. виконати план хлібозаготівель. В Україну було послано надзвичайну комісію на чолі з Молотовим. За допомогою репресій з колгоспів і господарств селян-одноосібників, які ще залишалися, було вивезено все зерно, в тому числі те, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів.
Після таких адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських комор вимели все до зернини, взимку 1932— 1933 р. в селах України розпочався масовий голод. Жорстокість, з якою проводили зернозаготівлю в 1932 p., прирекла на голодну смерть мільйони українських селян. З цього можна зробити один незаперечний висновок: голод 1932—1933 pp. — це найстрашніший злочин Сталіна проти українського народу.
Українському селянинові помстилися за його небажання добровільно вступити до колгоспів, за відмову без вагань підтримувати утопічну ідею "побудови соціалізму в країні".
Колективізація призвела до відчуження селянина від землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного занепаду. Вона знищила в селянина заінтересованість до праці і, що найстрашніше, сприяла розоренню селянства корінної основи української нації.

4.4. Західноукраїнські землі в 20—30-х роках ХХст.
Західноукраїнські землі анексували Польща, Румунія і Чехословаччина. Майже 7 млн українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, було позбавлено права на самовизначення. Найбільше українських земель відійшло до Польщі. Становище західних українців залишалося невизначеним. У 1923 p. Рада послів Антанти у Версалі визнала суверенітет Польської держави над Східною Галичиною та Волинню.
На цій території було створено чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське. Частина Українського Полісся разом з білоруськими землями утворили Поліське воєводство. Північна Буковина разом з Хотинським повітом ввійшли до складу румунської провінції Буковина з центром у Чернівцях. На Закарпатті було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю Чехословаччини — Підкарпатська Русь з центром в Ужгороді. Площа окупованих західноукраїнських земель становила близько 150 тис. км, а населення, що проживало на них, в кінці 30-х років перевищувало 11 млн чол.
Іноземні поневолювачі встановили тут напівколоніальний режим. Частка Західного регіону України в промисловому потенціалі була у 2—3 рази меншою, ніж відповідно у загальній території та кількості населення країн-окупантів. Понад 80 % населення регіону займалося сільським господарством.
Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали в своєму економічному розвитку від розвинених країн світу. Низька конкурентоспроможність господарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно впливали на економічне становище регіону. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в цих країнах панівним в економіці був іноземний капітал. Так, 44,4 % виробництва у деревообробній промисловості і 88,5 % у нафтовій контролювали іноземні банки.
Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості в корінних польських районах, уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях.
У корінній частині Польщі було сконцентровано 80 % металообробної, електротехнічної, паперової та текстильної промисловості, друкарень, виробництва цегли, вапна, цукру. В 1938 p. Західна Україна виробляла лише 7—10 % промислової продукції Польщі (зазначимо, вона становила чверть території та населення Польщі). У промисловості регіону переважали галузі, які без значних капіталовкладень забезпечували високі прибутки. Подібним було становище у Північній Буковині та на Закарпатті.
Повоєнна відбудова промисловості відбувалася повільно. Були труднощі в одержанні відповідної сировини і промислового обладнання. Крім того, на темпи відбудови негативно впливала зростаюча інфляція. Західноукраїнська промисловість відчувала величезні труднощі в одержанні кредитів. Місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англійський, американський. Частково посилив свої позиції й польський капітал. Умови для економічного розвитку регіону диктували з Варшави, Бухареста, Праги, Лондона, Парижа та інших столиць світу. Після деякого тимчасового пожвавлення вже в 1924 p. настав застій у промисловості. Не було докорінних зрушень у відбудові та подальшому розвитку західноукраїнської промисловості також у 1925—1927 pp. Лише в 1928 p. виявилися ознаки економічного піднесення, проте в 1929 p. воно змінилося нечуваною кризою. Зайнятість робочої сили у фабрично| заводській промисловості зменшилася на 40—50 %. Занепадали дрібні ремесла. Хоча пізніше й були деякі зрушенні ня, однак до 1939 p. рівень промислового виробництва вже |де перевершував рівня 1928 p. У 1938 p. середньорічна І ^кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної промисловості Західної України, стано-
вила близько 50—55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках кількість робітників зросла, проте це не змінило загальної картини економічного застою в західноукраїнських землях.
Істотно не збільшила виробництво продукції лісохімічна промисловість, що мала три закарпатські (Свалявський, Велико-Бичківський, Перечинський) і один східногалицький (Вигодський) заводи. Паперова промисловість занепадала. Черлянська та Сасівська паперові фабрики після війни не відновили роботи, а Коломийська працювала з перервами і то з чисельністю 20—ЗО робітників. Лише Моквинська папе" рова фабрика на Волині відновила після війни роботу, виготовляючи 500—800 т паперу на рік.
Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20— 30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Прибравши до своїх рук багаті родовища нафти в різних країнах Азії, Америки і Європи, міжнародні нафтові концерни були більше заінтересовані у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж в її розвитку. Вони експлуатували тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. Озокеритні шахти наприкінці 30-х років фактично зовсім припинили роботу.
Деякі зрушення відбулися .тільки в калійній промисловості. Поряд з Калуським рудником (Івано-Франківська область) у 20-х роках виріс другий рудник в Стебнику, а в 1931 p. — третій в Голині. Видобуток калійних добрив напередодні другої світової війни становив в перерахунку на чистий окис калію 71,4 тис. т на рік. Проте слід зазначити, що наявні можливості для зростання видобутку використовувалися далеко не повністю. Розвиток калійної промисловості обмежувався невеликою ємністю внутрішнього ринку і дедалі більшими труднощами експорту.
Відстале сільське господарство Західної України і Польщі істотно не збільшило використання мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій, із різних галузей харчової промисловості більш-менш розвиненою була лише цукрова. Так, у 1926 p. видав продукцію цукрозавод в Городенці, а в 1937 p. — в Березовиці біля Тернополя. Збільшили виробництво Ходорівський і Буковинський цукрові заводи. На Волині відновили роботу чотири (з п'яти) підприємства.
Занепад промисловості негативно впливав на становище робітників. У 1931 p. налічувалося 730,3 тис. найманих робітників, з них 190,6 тис. було зайнято в промисловості, 36,9 тис. — на підприємствах зв'язку і на транспорті. Західноукраїнське робітництво поповнювалося за рахунок сільської бідноти, ряди якої безперервно зростали. Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість до мінімуму знижувати заробітну плату. У Західній Україні вона становила 50—60 % заробітку робітників промислових центрів Польщі і часто не забезпечувала необхідного прожиткового мінімуму. Якщо в серпні 1937 p. середній заробіток робітника (чоловіка) за годину на підприємстві у Варшаві становив 1,07 злотого, то в Тернопільському воєводстві — 0,41 злотого. Понад 3/4 бюджету робітничих сімей витрачалося на харчування та оплату квартири і лише 4,8 % на культурні потреби і медичну допомогу. Крім того, на погіршення матеріального становища робітників впливали примусові відрахування на армію, прибутковий податок тощо.
В умовах економічної кризи хронічним явищем було безробіття. В 1936 p. тільки у Львові налічувалося більше ^ніж ЗО тис. безробітних. У Бориславі кількість безробітних І на вересень 1939 p. становила 4500, а працюючих — 3500 чоловік. У Станіславському воєводстві, за заниженими даІними офіційної статистики, налічувалося близько 13 тис. безробітних.
Охорону праці на підприємствах не забезпечували, частими були нещасні випадки. Робочий день досягав 14—15 годин. (Фабриканти і заводчики широко використовували працю і;жінок і підлітків; виплачуючи їм за однакову роботу нижчу заробітну плату, ніж робітникам-чоловікам. Важкими були
Житлово-побутові умови робітників. У робітничих кварталах міст були відсутні водопровід, каналізація, електрика.
Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте становище в сільському господарстві було тяжким. Врожайність зернових культур, за винятком Закарпаття, залишалася незмінною, продуктивність праці була досить низькою. На полях застосовували в основному робочу худобу та фізичну силу селян. Селянські знаряддя праці мало чим відрізнялися від тих, що використовувались у IX ст.
Становище в сільському господарстві ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. В 1919 p. в цих країнах були проведені земельні реформи. Проте селяни землі не отримали. Так, з усіх земель у Західній Україні поміщикам належало 33,8 %, державі — 8, церкві — 2,1; 48,4 % селянських господарств мали лише до 2 га землі кожне, а близько 1 млн господарств були мало- або безземельні. На Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 га землі кожне. На Буковині налічувалося 115 тис. мало- та безземельних господарств.
На цих землях були створені спеціальні фонди для польських, румунських і чеських колоністів. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 500 тис. га для 77 тис. колоністів. Це були військові та цивільні поселенці, їхні інтереси захищали "Центральна спілка військових поселенців" і "Спілка поселенців". Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а на Закарпатті — 19 тис. га для чеських колоністів.
Серед колоністів було немало і таких, які ніколи не займалися землеробством і не збиралися самостійно господарювати. Однак, одержуючи державну допомогу, вони використовували колонізацію як засіб легкої наживи на спекулятивних земельних операціях. Штучне насадження господарств колоністів ще більше загострювало проблему аграрного перенаселення та безземелля західноукраїнського селянства.
Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо з ремонту та будівництва шляхів. Високими були ціни на промислові товари і дуже низькі — на сільськогосподарські, що вкрай підривало економіку селянських господарств. Безперервно зростала їхня заборгованість.
Непосильні податки, жорстока експлуатація, колоніальний гніт руйнували дрібні господарства, прирікали сільську бідноту на напівголодне існування. Тисячі розорених селян, що місяцями, а часто й роками не мали постійного заробітку, шукаючи порятунку, залишали рідний край і емігрували за кордон. За даними офіційної польської статистики, з чотирьох воєводств Західної України в 1925— 1939 pp. емігрувало понад 373 тис. чоловік, переважно працездатного сільського населення.
Отже, у 20—30-х роках внаслідок, колоніальної політики іноземних держав економіка Західної України перебувала в застої, ряд галузей промисловості занепали. Промислова криза тісно перепліталася з аграрною. Тяжким було не тільки економічне, а й політичне становище корінного населення регіону. Незважаючи на жорстокі переслідування, дедалі більшого розмаху набував його національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.
Визначальну роль в економічному житті Західної України відігравала кооперація. Вона була майже повністю знищена за роки першої світової та національно-визвольної воєн. Відновлення діяльності кооперативних установ розпочалося відразу після припинення бойових дій. Уже в другій половині 1920 p. відновлюють свою діяльність довоєнні низові сільські та міські кооперативи, створюються нові спілки. 29 жовтня 1920 p. на першій сесії польського сейму було прийнято кооперативний закон, який сприяв розвитку кооперації, гарантував основні демократичні принципи. При міністерстві фінансів виникла державна кооперативна рада із представників національних і регіональних кооперативних союзів. Все це створювало умови для відродження й розвитку українського кооперативного руху . в Польщі, перетворення його на національно-господарський рух, на засіб самозахисту народу перед економічним, соціальним і національним гнобленням.
Кооперативний рух підтримали провідні політичні сили регіону, насамперед Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) та Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП). Їхні лідери очолили центральні та місцеві кооперативні установи. Відродженню кооперації сприяли наддніпрянські українці, які опинилися тут після поразки УНР. Їх знання, досвід у кооперативній справі значною мірою вплинули на розробку концепції кооперативного руху, його структури, ідеології.
Група передових людей, керівники провідних економічних, кооперативних, культурних та просвітніх установ регіону розробили програму відбудови кооперації. Вони створили Крайовий комітет організації кооперативів (ККОК). Подібні комітети виникали у повітах, вони відновлювали діяльність довоєнних спілок, створювали нові, об'єднували їх у повітові та галузеві союзи. Ревізію кооперативів здійснював Крайовий ревізійний союз. Товариство "Сільський господар" передало ККОК свій друкований орган "Господарський часопис" з 1921 по 1939 p.
У період між двома світовими війнами у загальній структурі кооперації переважали сільські, господарсько-споживчі (у 30-х роках) та закупівельно-збутові кооперативи. Ці кооперативи мали універсальний характер. Вони закуповували для села знаряддя праці, насіння, продукти споживання, товари хатнього вжитку (сірники, гас, сіль, цукор тощо). Водно-час такі спілки здійснювали заготівлю продуктів сільськогосподарського виробництва. Сільські кооперативи об'єднували приватні селянські господарства. Для їх створення не потребувалося ні великих коштів, ні особливих знань. Низька сума паю, нескладна процедура реєстрації, всіляка пропаганда кооперативних ідей дали високі результати.
Для вигідної взаємодії, координації зусиль спілки об'єднувалися у повітові, окружні союзи. В основу такого об'єднання було покладено федералістські принципи. Кооперативи делегували союзам частину своїх повноважень, ставали їх членами, сплачували внески. Створення повітових союзів кооперативів (ПСК) розпочалося на початку 20-х років згідно з планом ККОК. Уже в 1921 p. було створено 13 союзів. Першим з них вважається ПСК м. Заболотова Снятинського повіту. Це були кооперативи другого ступеня, вони об'єднували тільки селянські спілки. Повітові союзи у 1924 p. були об'єднані в Центросоюз — фахову, організаційну установу сільської споживчої, закупівельно-збутової кооперації. Центросоюз являв собою кооператив третього ступеня, об'єднував повітові союзи. На початку 20-х років Центросоюз, як і повітові та низові кооперативи, займався в основному торговими операціями, він тісно співпрацював з "Народною торгівлею" — основною кооперативною установою західноукраїнського міста. Центросоюз постачав повітовим союзам і окремим кооперативам споживчі та господарчі товари, організовував галантерейні відділи.
Ще до початку економічної кризи 1929—1933 pp. господарсько-споживчі кооперативи організували збут яєць, збіжжя, прядива. При них створювалися машинно-технічні відділи. На 1929 p. було близько 700 машинних секцій при сільських господарсько-споживчих кооперативах і кілька машинних кооперативів.
У 30-х роках Ревізійний союз об'єднував 3455 кооперативів, з них 2360, або 69 % сільських закупівельно-збутових. У них об'єдналися понад 275 тис. сільських господарів і господинь. За їхньою участю було збудовано (станом на 1939 p.) 1200 власних будинків, призначених для економічних і культурно-освітніх потреб села. З середини 30-х років вони почали відігравати дедалі більшу господарську, громадську та культурну роль на селі. Будуючи свою діяльність на громадських засадах, вони витісняли приватну торгівлю з села, знижували ціни на товари, активно займалися збу; том надлишкової сільськогосподарської продукції. Через кооперативні крамниці збували вироби українського кооперативного виробництва. Клич "свій до свого по своє", який був виявом національної солідарності у Польщі, реалізувався через продаж не тільки кооперативних товарів, а й продукції українських приватних підприємств.
Сільська закупівельно-збутова кооперація в кінці 30-х років витрачала щорічно 200 тис. злотих на розвиток агрономії. Це був значний вклад в удосконалення виробництва.
На Львівщині окружні (повітові) союзи успішно займалися збутом збіжжя. Вони відкривали власні склади або магазини, з яких зерно відправляли на ринок. Окремі союзи й кооперативи, які займалися збутовими операціями, домоглися високого рівня .стандартизації та якості продуктів.
Збут хліборобських продуктів стає головним напрямом роботи повітових союзів і саме він найтісніше зв'язує кооперацію з об'єднаними в ній селянами.
Центросоюз координував збут продукції сільського господарства. За його допомогою при окружних союзах було збудовано 55 складів. У 30-х роках особливо великих розмірів досягла закупівля українськими кооператорами яєць (60—90 млн шт. щорічно). Більше третини їх союз експортував за кордон. Він був найбільшим експортером яєць у Польщі. 'Цей вид західноукраїнської продукції мав великий попит в самій Польщі, а також у Німеччині, Австрії, Великобританії, Франції, Швейцарії та інших країнах.
Центросоюз займався також заготівлею худоби і домашньої птиці, яку теж відправляв за кордон. Незважаючи на різні адміністративні та поліцейські перешкоди (заборона згону худоби тощо), українські кооператори мали значні успіхи у збуті продуктів тваринництва у Варшаві, Кракові.
За межі Польщі відправляли лише живий товар. Експорт і внутрішньодержавна реалізація худоби та м'яса становили разом у 1938 p. майже 2 млрд дол. Центросоюз виконував посередницькі операції при постачанні кооперативів цукром, вугіллям, гасом. У 1938 p. до Центросоюзу належало 4 центральні кооперативні установи, 26 окружних союзів, 16 кооперативних складів (гуртівень) та 143 інших кооперативи. В ньому працював 171 співробітник.
Об'єднавшись для спільної закупівлі продуктів споживання, господарчих товарів, знарядь праці, машин, селяникооператори домоглися зниження їх ціни і, найголовніше, підвищення якості. Кооперативи усунули посередників, спекулянтів, лихварів і тим самим зменшили видатки населення на споживання.
Поступово почали з'являтися окремі види кооперативного виробництва, підприємництва, інші форми господарського життя. Саме вимоги ринку, експорту, а також проблема,коштів змушували установи закупівельно-збутової кооперації створювати виробничі підприємства, розвивати їх, готувати фахівців.
Західноукраїнська кооперація мала чітко налагоджену мережу торгових кооперативів, що реалізовували споживчі товари та вироби широкого вжитку. Це створювало умови для унезалежнення від стороннього, іноземного постачання тих товарів, які можна було виготовляти з місцевої сировини та матеріалів, і що теж дуже важливо — створювати робочі місця переважно для сільського населення.
Будувати великі виробничі підприємства в тих умовах було неможливо. Тому було обрано довготривалий, поступовий, проте добре продуманий курс. Перші невеликі виробничі підприємства з'явилися як відділи при господарсько-споживчих кооперативах. Значна їх кількість згодом стали окремими товариствами. У звітах про діяльність кооперативів за 30-ті роки знаходимо спілки з переробки воску, овочів, кузні, олійні, кар'єри, бетонярні, дахівнярні, цегельні, столярні, килимарські, щіткарські, шевські, млинарські, пекарські, м'ясарські та багато інших. Загальний оборот цих кооперативів у 1936 p. становив 4 млн 274 тис. , злотих (без урахування молочарських). Це, як правило, дрібні ,, спілки місцевого і повітового значення, досить примітивного типу. З часом стали з'являтися підприємства фабричного Ідипу, які мали крайове значення. До таких великих виробництв належала фабрика мила під назвою спочатку "Мута", згодом "Центросоюз". У кінці 30-х років виробництво мила зросло до 1 млн кг на рік.
Окружні союзи в 30-х роках створювали власні виробничі підприємства. Так, Теребовлянський союз (Тернопільщина) відкрив у місті м'ясарню, яка у 1937. p. реалізувала товарів на 134 тис. дол.
Пекарня Яворівського союзу (Львівщина) мала за різноманітні вироби з борошна в цьому самому році до 80 тис. дол. У 1935 p. розпочала свою роботу велика фабрика з переробки м'яса у Львові, її вироби (ковбаси, шинка та ін.), що реалізували в семи магазинах міста, користувалися великим попитом. Крім того, у Львові діяли такі кооперативні підприємства, як фабрика для намотування ниток, цех електричних батарей, пекарня "Золотий колос", фабрика цикорію і кавової підміни "Суспільний промисел". Вироби останньої, такі як "Луна", "Пражінь", "Доміно", "Чоколадова Луна", "Солодова кава Луна" та інші, знаходили споживача у найвіддаленіших кооперативних крамницях регіону.
Проте в період між двома світовими війнами найбільших успіхів досягла в Західній Україні молочарська кооперація, яка теж належить до виробничої кооперації. Кооперативне молочарство постійно розвивалося, мало планомірний і системний характер. Завдяки природним і кліматичним умовам в Західній Україні, певному досвіду виробництва, надбаному перед першою світовою війною, попиту на — його вироби молочарство було виведено на європейський рівень.
Молочарська кооперація була двоступеневою. Основні її ланки — районні молочарні — розташовували в більших селах, містечках, вони об'єднували близько 2 тис. молочарських пунктів регіону.
При районних молочарнях було створено Фонд ветеринарної опіки за здоров'ям корів, пункти контролю молочності корів та інші, які сприяли розвитку тваринництва. На кінець 1938 p. було 136 районних молочарень, що об'єднували 205 249 членів. Доставка молока у 1938 p. досягла рекордної цифри — 115 млн літрів. За той самий рік районні молочарні виробили 3 млн 250 тис. кг масла.
Значну роль у розвитку кооперативного молочарства відігравав Крайовий молочарський союз, назва якого у 1925 p. була вдало доповнена словом "Маслосоюз" — кооператив другого ступеня. Його членами були виключно районні молочарні. Він організовував молочарні, здійснював контроль за їх діяльністю, дбав про їх розвиток, тісно співпрацював з товариством "Сільський господар", поширюючи сільськогосподарські та кооперативні знання, створював школи і курси, займався організацією збуту і переробкою сільськогосподарської, насамперед молочної, продукції. "Маслосоюз" видавав часопис "Кооперативне молочарство". Його організаційний відділ особливу увагу приділяв розвитку селянського господарства. Спільно із "Сільським господарем" молочарська кооперація створювала зразкові поля. Працювали гуртки, які піднімали на якісно вищий рівень освіту молоді та жінок. "Маслосоюз" мав ринок збуту своєї продукції. Його крамниці у Львові та інших містах Західної України були серед кращих. Своє масло він експортував в Австрію, Великобританію, Данію, Німеччину, Палестину, Францію, Чехословаччину, Швейцарію та інші країни. Діяльність молочарської кооперації сприяла розвитку тваринництва, сільського господарства взагалі, підвищувала добробут населення.
В умовах польської окупації пошук коштів для розвитку української кооперації, приватного підприємництва був особливо пекучою проблемою. Лідери українського кооперативного руху чи не єдиним виходом вважали створення і розвиток власних кредитних установ. У зв'язку з інфляцією кредитна кооперація відновила свою діяльність пізніше від інших їх видів. Вона була двоступеневою організацією. Її нижніми ланками були "Українбанки" та кредитні каси "райфайзенки". "Українбанки" були міськими кредитними кооперативними установами. Вони надавали коротко- та середньострокові кредити жителям міст, а також навколишніх сіл. Суми від позик становили близько 10 %. Документальною підставою був вексель. Складними банківськими операціями кредитні установи майже не займалися. У 1939 p. у Західній Україні було 114 "Українбанків". Кредитні каси "райфайзенки" створювались у великих селах, обслуговували виключно селян і відрізнялися від "Українбанків" меншою територією діяльності, а також необмеженою відповідальністю їх членів. Низьким був вступний пай — 10 злотих. На кінець 1937 p. в краї було 543 "райфайзенки".
Керівним органом кредитних кооперативів Західної України був "Центробанк" — кредитний кооператив другого ступеня. Його членами були в основному кооперативи. "Центробанк" поступово перетворювався на центральну касу української кооперації. Він фінансував як кредитну, так і закупівельно-збутову (збутові операції — "Центросоюз"),. молочарську, виробничу кооперацію.
Розвивалися також кооперативні банки "Дністер", "Супруга", "Промбанк". У 30-х роках з'явилися і мали чималі успіхи кооперативи здоров'я, кооперативи інженерних робіт, кооперативи праці, кооперативи хатнього і народно-мистецького промислу, видавничі кооперативи.
Загальне керівництво і контроль за діяльністю кооперативів здійснював ревізійний союз українських кооперативів (РСУК), який розробляв ідеологію кооперативного руху, провадив ревізію спілок, займався їх організацією, вів кооперативну статистику, пропагував кооперативні ідеї, видавав численні часописи, брошури, іншу літературу, захищав юридичні права кооперативів. У 1938 p. в апараті РСУК працювало 112 чол.
Кооперація на західноукраїнських землях в ті часи являла собою чітко налагоджену систему, кожна ланка якої працювала синхронно. Незважаючи на важкі економічні кризи 20—30-х, років, вона організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.
Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, їі піднесення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі.
Україна, яка в міжвоєнний період була поневолена СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, не мала можливості створити основи цивілізованої національної економіки. Більшовицькі економічні експерименти ("воєнний комунізм", неп, індустріалізація, колективізація) довели Україну до голодомору, від якого померло 7—10 млн ні в чому не повинних людей. Незважаючи на труднощі та жертви, правителі УРСР проводили індустріалізацію країни, яка, однак, мала колоніальний характер. Розвивалися в основному сировинно-видобувні галузі: кам'яновугільна, залізорудна, металургійна, хімічна. Насильницька, антинародна сталінська колективізація зруйнувала українця як незалежного господаря. Правителі Польщі, Румунії, Чехословаччини свідомо гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель, перетворюючи їх на аграрний придаток до власних промислових центрів. Захищаючи себе від національного та соціального гноблення, місцеве населення, долаючи неймовірні труднощі, організувало десятки кооперацій — торгових, молочарських, фінансово-кредитних, страхових, споживчо-закупівельних та ін. Хоча західноукраїнські землі залишалися й надалі сировинними придатками Польщі, Румунії, Чехословаччини, там все ж будувалися фабрики і заводи. Проте більшість з них переробляли сільськогосподарську продукцію. Найбільшого успіху домоглися промислові підприємства, які були тісно зв'язані з кооперативними організаціями.

Запитання і завдання для самоперевірки
1. Яким було становище господарства України (Східної і Західної) в роки першої світової війни (1914— 1918рр.)?
2. Розкажіть про економічну політику урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та ЗУНР.
3. Як впроваджували більшовики "воєнний комунізм" і неп в Україні?
4. Які фінансові реформи проводилися в Україні в 1914— 1919рр.?
5. Що Вам відомо про кооперативний рух в Східній Україні?
6. Як проходили в Україні сталінські експерименти — індустріалізація і колективізація сільського господарства?