КНИГА 1 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

Частина III СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ТА ПОСТШДУСТРІАЛЬНОЇ ШОХ (XVI ст. — до наших днів)

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ в XIX — на початку XX ст.

2.1. Промисловий переворот
Промисловий переворот — це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодалізмом).
Промисловий переворот — це світовий процес, що визначався загальними законами і одночасно мав свої особливості у кожній країні. Першою його здійснила Великобританія в останній третині XVIII ст. — середині XIX ст. Хоча передумови промислового перевороту визріли вже в середині XVIII ст., буржуазна революція вказала шлях швидкому розвиткові індустріального суспільства. Аграрний переворот і політика обгороджування створили резерв робочої сили, необхідної для розвитку фабричної промисловості. Протягом XVIII ст. було обгороджено 3,3 млн, за два десятиліття XIX ст. — 3 млн акрів землі; без землі залишилося 1,5 млн селян. Економічне життя країни визначав єдиний широкий національний ринок, що стимулював розвиток промисловості, сільського господарства. Мануфактурний процес досяг високого рівня спеціалізації, диференціації, удосконалилися знаряддя праці. З'явилися спеціалізовані мануфактури для виробництва знарядь праці. Однак мануфактура грунтувалася на технічній базі ремесла та ручній праці.
Значні кошти, які англійська буржуазія отримувала внаслідок панування у світовій торгівлі, експлуатації колоній і работоргівлі, вкладалися в промисловість. Вони забезпечували застосування винаходів, їх швидке поширення. Сільське господарство успішно годувало міста і промислові селища. Одночасно воно було споживачем промислових виробів.
Важливу роль відігравало географічне розташування: Великобританія знаходилася в центрі світових торгових шляхів. Доступні береги і велика кількість рік створювали стабільні господарські комунікації. Острівне розміщення оберігало країну від спустошливих війн. Зростало використання сировинних ресурсів (вовни, кам'яного вугілля, залізної руди). Володіючи найкращим торговим флотом, Великобританія імпортувала товари з усіх країн світу. Промисловий переворот прискорила і конкуренція. Металургія країни залежала від імпорту заліза з Росії та Швеції. Дешевий індійський ситець загрожував бавовняній промисловості, для якої технічна база була також потрібна, щоб завоювати і витіснити з ринків вироби з сукна.
Політика протекціонізму та меркантилізму англійського уряду створила політичні передумови для промислового перевороту.
Технічний прогрес передував промисловому перевороту та відбувався в ході його розвитку. Він почався в текстильній, поширився в металургійній промисловості, енергетиці, на транспорті. Механік Д. Кей удосконалив ткацький верстат "летючим човником" (винайдений у 1733 p., але поширився після 1760 p.). Тесляр і винахідник Д. Уайтт у 1733 p. застосував витяжний валик для прядіння. Цей процес пришвидшився після винаходу прядки "дженні" Д. Харгривсом (1765 p.), на якій можна було працювати з 16—18 веретенами. В 1767 p. T. Хайс, застосовуючи витяжні валики, створив прядильний верстат, що працював на водяному двигуні (ватерна машина). Важливе значення мала мюль-машина С. Кромптона (1779 p.), яка поєднала переваги і принципи роботи прядки "дженні" та ватерної машини. Вона давала тонку, міцну бавовняну пряжу, що конкурувала з індійською. Невідповідність між механічним прядінням і ткацтвом була розв'язана винайденням у 1785 p. механічного ткацького верстата С. Картрайта, що підвищив продуктивність праці майже у 40 разів. Велике значення для текстильної промисловості мали винаходи в'язальної, тюлевої, мереживної, ситценабивної машин. У Франції Ж. Жаккар винайшов верстат для виготовлення -шовкових великовізерунчастих тканин (1805 p.), Ф. Жирар — льонопрядильну машину (1810 p.). Відомий французький хімік К. Л. Бертолле відкрив метод відбілювання тканин за допомогою хлору та способи їх фарбування. Використовуючи метод Леолана, почали добувати соду з морської солі.
У металургії перша піч для виплавлення чавуну на коксі була розроблена А. Дербі ще в 1709 p., однак лише в 50-х роках розпочалося їх будування. У 1784 p. Г. Корт отримав патент на піч для пудлінгування заліза (переділ чавуну на ковке залізо). Були освоєні прокатні вальці, що збільшили продуктивність праці в металургії в 15 разів.
Революціонізуючу роль у розвитку промисловості відігравав винахід парової машини Дж. Уаттом (1769 p.), удосконаленої в універсальну машину подвійної дії (1784 p.). Це дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. На її основі американець Р. Фултон в 1807 p. створив пароплав, англієць Дж. Стефенсон в 20-х роках XIX ст. — паровоз. Токарно-гвинторізний верстат Моделі (1797 p.), свердлильна машина Уілкінсона стали основою металообробного виробництва.
Перші фабрики (підприємства, що застосовували системи машин) виникли в шовковій (приблизно в1717р.)і бавовняній (в 20-х роках XVIII ст.) галузях промисловості. Проте вони існували недовго. У 1769 p. англійський підприємець Аркрайт, викравши і запатентувавши винахід Т. Хайса, побудував першу прядильну фабрику в Кромфорді. Цей факт знаменував початок промислового перевороту, а бавовна почала визначати ритм британської економіки XIX ст. в цілому.
В 1785 p. було анульовано патент Аркрайта, і будівництво фабрик у бавовняній промисловості стало масовим: 1790 p. — 150, 1868 p. — 2543 з 32 млн прядильних і 379 тис. ткацьких верстатів. Виробництво ситцю зросло в 50 разів (з 40 млн до 2025 млн ярдів), ціна готового продукту зменшилася в 5 разів, рівень прибутку в кінці XVIII ст. становив сотні відсотків доходу. Індійські тканини були витіснені з внутрішніх і зовнішніх ринків. У 20-х роках XIX ст. були механізовані всі підгалузі бавовняної промисловості (панчішно-в'язальна, виготовлення мережива, тюлі) та виробничі процеси (білення, фарбування, друкування). Механізація суконної, швейної, галантерейної, паперової, поліграфічної галузей завершилася після 1850 p.
В англійській металургії технічне переоснащення почалося в середині XVIII ст. За 1750—1770 pp. було побудовано 27 домен на коксі та закрито 25 на деревному вугіллі. Застосування пудлінгування забезпечило кількісну і якісну першість англійського металу в XIX ст. Виплавлення чавуну зросло: в 1780 p. — 80 тис. т, 1820 p. — 250 тис. т, 1850 p. — 2,7 млн т, в 1872 p. — 6,7 млн т.
Важливим показником успіхів промислового перевороту було поширення парових машин. У 1782 p. паровий молот з'явився на металургійному заводі, в 1785 p. парова машина була встановлена на бавовняній фабриці. В 1820 p. у Сполученому Королівстві (Великобританії та Ірландії) працювало 320 парових машин Уатта потужністю 5200 к. с., в 1840 p. — 620 тис. к. с., в 1870 p. — 4 млн к. с. (парова к. с. була еквівалентна силі 21 людини).
Промисловий переворот зробив неминучими зміни у засобах транспорту та зв'язку. Були поліпшені сухопутні шляхи, знайдено спосіб твердого покриття. У 20—30-х роках XIX ст. почали використовувати парові машини на залізничному та водному транспорті. На цей час у Великобританії існувала система чавунних рейкових шляхів (без паровоза), що досягала сотні льє, її використовували для перевезення вугілля. Перша дослідна залізниця Стоктон — Дармінгтон була побудована в 1828 p., а залізниця між Манчестером і Ліверпулем — у 1829 p., яка мала комерційне значення. Прискорилися темпи будівництва каналів, протяжність яких в 1825 p. досягла 500 миль. У 1814 p. почалося пароплавне сполучення річок Великобританії, а морське — в 30-х роках XIX ст., будівництво океанських суден — в 40—50-х роках. У 60-х роках XIX ст. ці види транспорту стали пануючими. Про їх зростання свідчать такі дані:

У перші десятиліття XIX ст. з'явилися машинобудівні заводи з виготовлення обладнання для текстильних, паровозобудівних підприємств. У 50—60-х роках XIX ст. істотною ознакою машинобудування став випуск засобів виробництва. Промисловий переворот завершився.
Промислова революція змінила економічну географію Великобританії. З'явилися нові промислові райони. Лан-кашир і Манчестер стали центрами бавовняної промисловості, що працювали на привізній сировині. Бавовна, переважно з СІЛА, постачалася через Ліверпуль. Другим за значенням центром бавовняної промисловості був район Глазго. В західному Йоркширі розвивалася суконна промисловість на місцевій вовні та кам'яному вугіллі. Південний Уельс, Середня Шотландія, Західний Мідленд були основними центрами видобування вугілля та важкої промисловості. Лондон з 2,5 млн населення став світовим банківським і торговельним центром. Обсяг промислового виробництва протягом першої половини XIX ст. зріс у 4 рази. Темпи приросту промислової продукції за десятиліття були досить високими — 6 %. Провідна роль належала легкій промисловості. В середині XIX ст. у текстильній, швейній галузях працювало понад третину зайнятих у промисловості. Передувала бавовняна промисловість, що давала 1/3 англійського експорту. У вугільній, металургійній, машинобудівній індустрії Великобританія зайняла панівне становище у світі, відіграваючи роль "майстерні світу". В 1840 p. її частка у світовому промисловому виробництві досягла 45%. Із збутом промислових товарів колоніальна імперія не мала проблем.
Перемога машинного виробництва дала поштовх до формування соціальної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на країну міст і фабричних поселень, 3/4 населення промислових міст становили робітники і ремісники. В сільському господарстві в 1810 p. було зайнято 35 %, а в 1850 p. — 21 % населення.
Головною особливістю промислового перевороту у Франції був його порівняно затяжний характер. Почався він пізніше, ніж у Великобританії (1805—1810 pp.), а завершився у кінці 60-х років XIX ст. У роки Директорії та імперії Наполеона (1804—1814 pp.) уряд активно підтримував французьку промисловість і торгівлю, прагнучи створити для неї найбільші переваги. В 1810 p. створено Раду в справах фабрик і мануфактур, ав 1811 p.— окреме Міністерство мануфактур і торгівлі. У текстильній промисловості поширилися "дженні", мюль-машини, верстати Жаккара, машини Жирара. Промислове виробництво зросло в 1,5 раза, виплавлення чавуну, видобуток залізної руди та вугілля — в 2, продукція металообробної промисловості, суконної — в 4 рази. Континентальна блокада (введена в 1806 p.), що закрила французький і європейський ринки для англійських промислових товарів, прискорила становлення тих галузей французької промисловості, що грунтувалися на континентальній сировині (суконна, полотняна, швейна, взуттєва, хімічна, металообробна). Однак криза охопила ті галузі, що працювали на колоніальній сировині (бавовняну, цукрову) або експортували товари. Через відсутність англійських машин загальмувалася механізація виробничих процесів. Це призвело до уповільнення темпів промислового перевороту.
У період реставрації монархії Бурбонів (1815—1830 pp.) і Липневої монархії (1830—1848 pp.) промисловий переворот прискорився. Зростали темпи механізації текстильної промисловості. У 1848 p. у бавовняній галузі працювало 116 тис. верстатів з 3,5 млн веретен, у шовковій — 90 тис., з яких 2/3 знаходилися в Ліоні — центрі цієї галузі. Зріс обсяг металургійного виробництва. У 1846 p. половину чавуну та 2/3 заліза виплавляли з використанням кам'яного вугілля. Його добували 4,4 млн т на рік, імпортували 2— 2,5 млн т. У 30-х роках фабрична промисловість поширилася у суконному, дзеркальному, керамічному, хімічному виробництвах, поліграфії. Почали виробляти цемент, свічки, світильний газ, залізні ліжка, металевий посуд.

Більша частина механічних верстатів працювала на дешевих гідравлічних двигунах. У 1820 p. було лише 39 парових двигунів, з них 27 в текстильній промисловості. Запровадження їх прискорилося в ЗО—40-х роках: 1830 p. — 600 потужністю 10 тис. к. с., в 1848 p. — 4,8 тис. потужністю 62 тис. к. с. У 1841 p. в промисловості з'явився перший паровий молот, у 1848 p. потужність парових молотів досягала 3—4 тис. к. с. Поширення набули парові ткацькі верстати. У 20-х роках XIX ст. зародилося французьке машинобудування. Будували парові двигуни, машини для текстильної промисловості. В металообробній промисловості запроваджували механічні верстати. У 1842 p. рейки залізниць виготовляли 13 заводів. За розмірами промислової продукції Франція в середині XIX ст. займала друге місце в світі після Великобританії. Однак її технічний рівень і конкурентоспроможність залишалися ще низькими. Переважали мануфактури, маленькі майстерні кустарного типу. У Ліоні в 1831 p. 750 мануфактур давали роботу 8 тис. майстрам, на яких працювало 50 тис. підмайстрів. Дрібне виробництво панувало у виготовленні одягу, парфумерії, продуктів харчування, предметів розкоші. Таке становище пояснювалося слабким впливом торгово-промислової верхівки, повільним розвитком сільського господарства. У 1814 p. був виданий закон, що дозволяв вивозити вовну з Франції. Це викликало подорожчання вовни і негативно вплинуло на виробництво сукна. Було запроваджено високе ввізне мито на залізо, чавун, сталь, худобу, вовну. Темпи промислового розвитку гальмувалися відставанням у залізничному будівництві. На початок 1848 p. у Франції експлуатувалось лише 1931 км залізниць. Уряд ігнорував інтереси промисловців. Торгово-промисловий кредит був обмежений. Панувала і збагачувалася фінансова верхівка за рахунок лихварства, фінансових афер, біржових спекуляцій.
Вирішальний етап промислового перевороту розпочався після революції 1848—1849 pp. Фабричне виробництво охопило майже всі галузі промисловості: текстильну, металургійну, хімічну, гірничу машинобудування. В легкій промисловості понад половину прядильних веретен приводили в рух автоматичні машини або парові двигуни. Загальний обсяг промислової продукції за 1851—1865 pp. зріс майже у 2 рази, виробництво чавуну — в 3, виплавлення сталі — у 8 разів. У промисловості і на транспорті кількість парових двигунів зросла з 7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла 17,4 тис. км. Виникло об'єднання власників металургійних підприємств — "Коміте де Форж" (350 доменних і 1000 пудлінгових печей). Залізничні товариства об'єдналися в 6 компаній. У 1855 p. в Парижі було організовано Всесвітню промислову виставку. Проте значну роль в промисловості продовжувало відігравати ручне виробництво. Переважали невеликі підприємства з 2—4, в металургії — близько 20 робітниками.
Важка промисловість Франції відставала від англійської, німецької, американської. Таке становище в індустрії значною мірою пояснювалося пануванням фінансової верхівки, тяжінням банківської системи до лихварства, біржової спекуляції, державних і зовнішніх позик. Світова економічна криза 1857 p., торговий договір з Великобританією (1860 p.), що зменшував або скасовував мито для англійських товарів, промисловий застій початку 60-х років також призводили до відставання французької промисловості.
Промисловий переворот у Німеччині почався з великим запізненням— у 30-х роках XIX ст. Повільність економічного розвитку пояснювалася політичною роздробленістю німецьких земель, пануванням феодальної системи землеволодіння, що стримувало формування вільної робочої сили, збереженням цехової системи. Створення Митного союзу (1833 p.), уніфікація монетного обігу і вагових систем прискорили формування та розширення національного ринку.
На початковому етапі, що охоплював період з 30-х — до 50-х років XIX ст., істотні зміни відбувалися в легкій промисловості: бавовняній і шовковій — в Саксонії, суконній — в Рейнському районі та Прусії. За 1834—1838 pp. Було побудовано 45 нових фабрик, за 1833—1846 pp..— лише в Сілезії 8 бавовняних та 128 льонопрядильних фабрик. На початку 40-х років застосовувалося кілька сотень жакардових ткацьких верстатів.
Значних успіхів досягла гірнича промисловість. У середині XIX ст. добували більш як 3 млн т вугілля, виплавляли 200 т чавуну. Особливо швидко розвивався Рейнсько-Вестфальський промисловий район, в якому було зосереджено четверту частину промислових робітників Німеччини. Однак це була мануфактурна промисловість. У 1846 p. з 200 домен Рейнсько-Вестфальського району тільки 32 працювали на кам'яному вугіллі, а пудлінгові печі були на 9 заводах. Парові двигун поширилися практично в ЗО—40-х роках. У 1822 p. працювало 2 парові машини, в 1847р. їх стало 1139 потужністю 21,7 тис. к. с. Першу залізницю протяжністю 12 км було побудовано в 1835 p. Довжина залізниць у 1848 p. досягла 2,5 тис. км. У 40-х роках капіталовкладення в будівництво залізниць становили 450 млн марок. Використовували переважно англійські паровози. Продукція німецьких паровозобудівних заводів була незначною (38 паровозів з 429, що використовувалися у 40-х роках). Працювало чотири заводи локомотивів: два в Берліні, Хемниці, Касселі. Кількість пароплавів зросла з 4 до 90.
Для цього періоду характерні досягнення німецької техніки: установка для швидкого книгодрукування (1814 p.), кам'яноточильна машина (1835 p.), циліндрично-точильний (1803 p.), горизонтальний (1807 p.), набивний (1836 p.) верстати. В цілому за важливими економічними показниками Німеччина відставала від Великобританії: за видобутком вугілля — в 11 разів, виплавленням чавуну — в 5,6 рази, потужністю парових двигунів — в 5 разів, протяжністю залізниць — в 2 рази. В усіх галузях переважало дрібне виробництво. Промислове населення Прусії становило 11%. Загальна чисельність промислових робітників на транспорті, в торгівлі дорівнювала 1 млн. Німеччина залишалася сільськогосподарською країною. На її ринку панували англійські промислові товари.
Промисловий переворот у Німеччині завершився в 50— 70-х роках XIX ст. після революції 1848—1849 pp. Його темпи характеризують такі економічні показники: продукція важкої промисловості, виплавлення чавуну, споживання бавовни зросли у 3 рази, видобуток вугілля — у 4, потужність парових двигунів — у 9 разів, протяжність залізниць — у 3,3 раза (19,6 тис. км). У 1861—1870 pp. випуск засобів виробництва збільшився на 23% , засобів споживання — на 9% . Машинне виробництво перемогло. Внаслідок інтенсивного грюндерства (засновування) лише в Прусїї утворилося 395 акціонерних компаній з капіталом у 2,4 млрд марок.
Важливими галузями німецької промисловості стали гірнича, металургійна (на 9/10 працювала на коксі), хімічна, машинобудівна, воєнна. Виняткове значення мало залізничне будівництво, капіталовкладення в яке у 1870 p. становили 4 млрд марок. Воно ліквідувало економічну роз'єднаність Німеччини, перетворило її на країну європейського транзиту, стимулювало піднесення вугільної та металургійної галузей, сприяло зростанню товарообігу. Німецька індустрія розвивалася на базі вітчизняного устаткування, застосовуючи останні технічні новинки, її вироби успішно конкурували з англійськими на внутрішньому та зовнішньому ринках. На основі відкриття в 1865 p. німецькими спеціалістами способу отримання барвників з кам'яного вугілля К сформувалася анілінова промисловість. Почало розвиватися калійне виробництво. З'явилася нова галузь — електро-технічна, що обслуговувала телеграф і електричну сигналізацію. Фірма "Сіменс і Гальське" прокладала телеграфні лінії не лише в Німеччині, а й у Великобританії, Росії, Африці.
Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за її об'єднання, що завершилася утворенням у 1871 p. імперії на чолі з пруським королівством. На початку 70-х років Німеччина стала аграрно-промисловою державою.
У промисловості було зайнято 1,5 млн осіб. Переважала легка промисловість (2/3 продукції). Передовою на той час була галузева структура важкої промисловості. Значну роль відігравали ремесла і домашня промисловість, в яких працювало 2 млн осіб. За рівнем економічного розвитку Німеччина продовжувала відставати від Великобританії та Франції, однак випереджала останню за потужністю важкої промисловості.
В Австрійській імперії, де панували феодальні порядки, промисловий переворот здійснювався повільно. Промисловість відігравала незначну економічну роль, ремісниче та мануфактурне виробництво було пов'язане з домініальним господарством. Європейські війни на початку XIX ст., політика Відня щодо обмеження будівництва нових підприємств (1802—1811 pp.) підірвали економіку країни. Розвивалася лише чеська промисловість, що стала постачальником товарів для армії Наполеона. З початку 20-х років XIX ст. почалася механізація австро-чеської текстильної промисловості. Із застосуванням коксу виробництво чавуну до революції 1848 p. зросло в 2 рази. Поширилося використання парових машин: у 1830 p. їх нараховувалось 11, в 1850 p. — 900, в середині 60-х років — 2000. У Чехії розвивалися такі галузі, як цукро-, пивоваріння, харчова промисловість. У кінці 50-х років з'явилися перші акціонерні підприємства. Австрія побудувала першу залізницю в 1829 p., але протяжність залізниць в 1846 p. дорівнювала всього 148 км. У 50-х роках уряд дозволив приватне будівництво залізниць. У 1840 p. Дунайському пароплавному товариству належало 17 пароплавів.
Американська промислова революція була частиною розвитку світового індустріального господарства, її початковий етап виявився лише після англо-американської війни 1812—1815 pp. Промисловий переворот почався в умовах несформованості системи мануфактурного виробництва, значного розвитку ремесла та домашньої промисловості. Механізація та будівництво фабрик почалися в текстильній галузі. Першу бавовняну фабрику було побудовано в 1790 p. у Провіденсі (штат Айленд) емігрантом, англійським механіком С. Слейтером. Оскільки англійські закони забороняли вивозити креслення й деталі машин, він по пам'яті відтворив ватерну машину Аркрайта. У 1832 p. працювало 795 бавовняних фабрик з 1200 веретенами, що забезпечили потреби країни в ситці. В 1860 p. американська бавовняна промисловість, що налічувала 5,2 млн механічних веретен, за обсягом виробництва посіла друге місце в світі після англійської. Діяло 1700 текстильних фабрик з паровими двигунами. В 20—30-х роках XIX ст. почалася масова механізація суконної, борошномельної, спиртової, цукрової, тютюнової галузей.
Перші сталеплавильні та прокатні заводи були побудовані в 1816 p. поблизу Пітсбурга. Однак загальний обсяг виробництва чорних металів був недостатнім. СІЛА імпортували залізо з Швеції та Росії. Лише з другої половини 30-х років розвиток металургії та добувної промисловості прискорився. В 1837 p. побудували першу домну на кам'яному вугіллі (в 1847 p. їх було 50), за 1847—1857 pp. — ще 100. У кінці 40-х років почали використовувати кокс для виплавлення чавуну, антрацит для пудлінгування. За 1830—1850 pp. видобуток кам'яного вугілля зріс з 0,3 до 6,3 млн т, виробництво чавуну — з 0,2 до 0,6 млн т. Особливістю промислового перевороту було широке використання дешевих водяних і повільне запровадження парових двигунів, у 1838 p. їх нараховувалося 1100.
Революціонізуюче значення для розвитку американської індустрії мав промисловий переворот на транспорті. Почали будувати шосейні дороги. У 1807 p. на річці Гудзон з'явився перший у світі пароплав, побудований Р. Фултоном. У 1860 p. на річках Міссісіпі, Огайо ходило понад тисячу пароплавів. Велике господарське значення мало спорудження каналів, протяжність яких в 1850 p. становила 5950 км. Перша залізниця Балтимор — Огайо почала працювати в 1830 p., в 1850 p. її протяжність досягла 15 тис. км.
Машинобудування розвивалося повільно. Перший завод з виробництва парових машин з'явився в 1803 p. у Філадельфії. Проте американська промисловість на початку XIX ст. працювала в основному на англійських машинах. Перша машинобудівна компанія "Порт-Річмонд-Компані", що виготовляла парові машини та обладнання, була створена в 1828 p. Швидко розвивалося виробництво сільськогосподарських машин, пароплавів. У 50-х роках машинобудування працювало на основі власного верстатобудування.
Інтенсивна механізація, нестача і дорожнеча робочої сили стимулювали швидке впровадження винаходів. За законом про патенти (1790 p.) винахідники протягом 14 років мали монополію на свої винаходи. За 1790—1800 pp. кількість патентів становила 276, у 1840—1850 pp. — 6480. Були винайдені бавовноочисна (1793 p.), циліндрична ситцена-бивна, парова Івенса (1803 p.) машини, пароплав Р. Фултона (1807 p.), фосфорний сірник (1836 p.), косарка Мак-Корміка (1836 р.) комбінованамолотарка з віялкою Хейрема, швейна машина (1841 p.), паровий молот Насміта (1842 p.), вулканізація каучуку (1844 p.), пневматична шина (1845 p.), ротаційна машина (1846 p.), бесемерівський процес (1856 p.), турбіна (1849 p.), револьверний (1854 p.), шліфувальний (1865 p.), фрезерний (1867 p.) верстати, друкарська машина (1867 p.). Ці винаходи дали поштовх розвитку нових галузей і підгалузей промисловості: швейної, збройної, електротехнічної тощо. Головною ознакою машинобудування США стала стандартизація.
У 50-х роках XIX ст. в промисловості північно-східної частини СІЛА запанувала фабрична система. Обсяг промислової продукції з 1827 по I860 р. збільшився в 8 разів, капіталовкладення зросли з 50 млн до 1 млрд дол. У 1859 р. вартість продукції промисловості перевищила сільськогосподарську. За переписом 1860 р. у промисловості було зайнято 1,3 млн осіб. За обсягом промислового виробництва США зайняли друге місце в світі після Великобританії. Однак промисловий переворот завершився лише на Півночі, де випускали 75% промислової продукції країни. Південь залишався аграрним районом з рабовласницьким плантаційним господарством. Забезпечуючи текстильну галузь сировиною, воно разом з тим гальмувало індустріалізацію країни. В 1860 р. із загальної суми національного багатства США в 16 млрд дол. на Північ припадало 68,7, на Південь — 31,3%. Населення Півночі становило 20 млн осіб. Півдня — 12 млн, зокрема 4 млн рабів. Вартість промислової продукції за 1810 —1850 pp. зросла лише в 3 рази. Добувалося 3% світового виробництва залізної руди, 8% — вугілля, текстильна промисловість налічувала 300 тис. веретен (6% усієї кількості). Рабовласницьке господарство було мало пов'язане з внутрішнім ринком. Основну масу бавовни продавали у Великобританію, де купували промислові товари. Це гальмувало утворення загальнонаціонального ринку США. Конфлікт загострювався внаслідок боротьби між Північчю і Півднем за необжиті та родючі землі на Заході, за керівництво політичним розвитком країни.
Громадянська війна 1861 —1865 pp., яка одночасно була буржуазною революцією, закінчилася перемогою Півночі. З 1 січня 1863 р. було скасовано рабство на території Півдня, ліквідовано політичну і економічну роз'єднаність США, створено сприятливі умови для розширення внутрішнього ринку. В 60—80-ті роки завершився промисловий переворот на всій території США. Особливо сприятливим для економіки був період промислового піднесення 1867—1873 pp. За цей період було побудовано 200 домен на мінеральному паливі, потужність вугільних шахт зросла в 2 рази. На 1870 р. усі галузі промисловості були оснащені механічними двигунами потужністю 2346 тис. к. с., в основному паровими.
З'явилися нові галузі: електротехнічна, гумова, нафтодобувна та нафтопереробна. Значних успіхів досягло машинобудування, зокрема у виробництві сільськогосподарської техніки, локомотивів. Розвиток верстатобудування дав можливість масово виробляти різні машини. Посилилося значення стандартизації. Про динаміку американської промисловості свідчать такі дані. За 1860—1870 pp. видобуток вугілля зріс у 2,4 раза, виплавлення чавуну — у 2, видобуток нафти — 10, протяжність залізниць — 1,8 раза. У 1859 p. основний капітал, вкладений у промисловість, становив 1010 млн дол., в 1869 p. — 1695 млн дол. Кількість промислових підприємств за 1850—1870 pp. збільшилася з 123 до 252 тис., робітників — з 957 до 2053 тис. У сільському господарстві США в 1860 p. використовували машини на суму 246 млн дол,, в 1880 p. — 406 млн дол. Співвідношення легкої і важкої промисловості змінювалося: в 1860 p. — 2,4 : 1, 1880 p.—1,8 : 1. Вартість промислової продукції в 1880 p. перевищувала вартість сільськогосподарської в 2,5 раза.
Значну роль у прискоренні промислового розвитку США відіграв імпорт капіталів із Європи, насамперед з Великобританії. З 1790 по 1860 p. ввіз іноземного капіталу в США оцінювався в 500 млн дол. У 1873 p. іноземна заборгованість США досягла 1500 млн дол.
Важливе значення мали територіальна експансія США і швидке зростання населення країни. За 70 років (1783— 1853 pp.) територія США збільшилася в 3 рази — з 890 тис. до 3 млн кв. миль. За 40 років (1820—1860 pp.) населення країни зросло з 9638 тис. до 31 443 тис. осіб (більш як у З рази). Цьому сприяла масова імміграція з Європи. Якщо за 1790—1860 pp. в'їхало 5353 тис. чол., в основному з Ірландії, Німеччини, Великобританії, то за 1860—1870 pp. в США приїхало приблизно 5 млн. чол. Більшість з них були молоді кваліфіковані спеціалісти, які активно включалися в економічну структуру країни.
Отже, промисловий переворот, що почався в останній третині XVIII ст. і завершився в 60—80-х роках XIX ст., охопив Великобританію, США, Німеччину, Францію, інші європейські країни. Було сформовано аграрно-промислове господарство, створено економічні передумови для утвердження індустріальної цивілізації. Оскільки хід промислового перевороту мав свої особливості в кожній країні, рівень їх економічного розвитку, місце в світовому виробництві були різними, що видно з таких даних:

Важливим підсумком промислового перевороту було створення національних фінансово-кредитних систем, що забезпечували потреби індустріального розвитку.
У Великобританії провідна роль залишалася за Англійським банком (1694 p.), що був не лише урядовим банком, а й приватним. Після впровадження золотого стандарту (1797 p.) його білети стали замінником золотої монети. Кількість приватних банків зросла з 290 в 1797 p. до 650 в 1810 p. 3 1826 p. закон дозволяв утворювати акціонерні банки, у 1836 p. їх стало 70. Однак лише в 1854 p. вони були допущені в Розрахункову палату (1773 p.) і повністю брали участь в обігу грошей і кредиту. Зросло значення Фондової біржі. Це дало змогу залучити 100 млн ф. ст. у промислове виробництво. У 60-х роках XIX ст. у національну економіку англійські банки вкладали приблизно 50% інвестицій.
Фінансовий капітал у Франції розвивався швидше порівняно з промисловістю і торгівлею. У 1800 p. було створено Французький банк, у 1818 p. — Ощадний банк. Цінність білетів Французького банку, що були в обігу, збільшилася за 1815 —1830 pp. з 41 до 234 млн фр. Зросла кількість цінних паперів на біржі: в 1814 p. — 4, в 1830 p. — 38 видів. Створені банки: Товариство рухомого кредиту (1852 p.), Товариство поземельного кредиту (1850 p.). Національна облікова контора (1854 p.). Ліонський кредит (1864 p.), Товариство розвитку торгівлі та промисловості (1864 p.). Паризька біржа перетворилася на грошовий ринок європейського масштабу. Позиковий капітал Франції за кордоном становив 10 млрд фр.
У США банки виникли в кінці XVIII ст. У 1860 p. функціонував 1601 банк практично в кожному місті. У 1816 p. було засновано Державний банк США з капіталом 35 млн дол. Диктуючи умови кредиту для купівлі землі, він захопив значні її масиви, а потім продавав за спекулятивними цінами. Це викликало загальне незадоволення, і в 1836 p. цей банк було скасовано. Державні вклади розподілили між банками штатів.
У 50—70-х роках набула розвитку банківська система у Німеччині. Лише в Прусії за цей час виникло 20 акціонерних банків з капіталом 94,7 млн марок.

2.2. Індустріалізація
Із завершенням промислового перевороту почався процес індустріалізації. Основним його змістом були структурні зрушення в національних господарствах окремих країн, внаслідок яких з'являлись нові та модернізувалися старі галузі виробництва, змінювалась їхня роль в економіці, тобто частка у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). Завершення індустріалізації забезпечувало перевагу промисловості над сільським господарством, важкої індустрії над легкою. Машинне виробництво перемогло в усіх галузях господарства. Відбувалися зміни в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало системі акціонерного підприємництва. Торговий і промисловий капітал поступався першістю фінансовому. Було утворено акціонерні монополістичні об'єднання — картелі, трести, синдикати, концерни.
Темпи та строки індустріалізації залежали від конкретних історичних умов кожної країни, вихідного рівня промислового перевороту, загальносвітового економічного розвитку. Так, у Великобританії завдання індустріалізації почали розв'язувати під час промислового перевороту. В інших розвинених країнах індустріалізація проходила після промислового перевороту та була його продовженням. Індустріальний розвиток було перервано першою світовою (1914— 1918 pp.) та другою світовою (1939—1945 pp.) війнами.
У кінці XIX — на початку XX ст. індустріалізація відбувалася на грунті технічної революції, що ознаменувалася впровадженням у виробництво наукових винаходів, змінами в техніці та технології. Змінилася енергетична база економіки. Пара була витіснена електрикою. Почалася електрифікація виробництва, транспорту, побуту. Цьому сприяло використання машин для отримання електричного струму: динамо-машини Е. Сіменса (1876 p.) та генератора Т. Едісона (1883 p.), електродвигуна для обертання агрегатів. Запроваджувалися нові досягнення в галузі електротехніки: електроплавлення сталі (1877 p.), електролітичний спосіб отримання кольорових металів (кінець 80-х років), лампа розжарювання (1876 p.), електрозварювання (1877 p.), передача електроенергії на відстань (1891 p.).
Істотний вплив на зміну структури економіки мав винахід нових способів виплавлення сталі — бесемерівського (1856 p.), мартенівського (1864 p.), томасівського (1878 p.). У 80—90-х роках було винайдено нові двигуни. Серед них динамо-машина, двигун внутрішнього згоряння (1893 p.), парова турбіна (1894 p.), водяна турбіна (перша гідроелектростанція на річці Ніагара в США в 1898 p.). З'явилися нові види транспорту: автомобіль (1885 p.), тепловоз (1891 p.), аероплан (1903 p.), а також вагон-холодильник (1868 p.), телефон (1876 p.), фонограф (1877 p.), лінотип (1880 p.), фотоплівка (1881 p.), кінематограф (1893 p.), гусеничний трактор (1900 p.), паровий екскаватор, пристрої для автоматичного навантажування. Винаходи в галузі хімії дали поштовх до появи виробництва синтетичних барвників, лікарських та парфумерних синтетичних сполук. Для розвитку металообробної промисловості важливе значення мало використання автоматичних верстатів.
Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX ст. зумовили зміни у галузевій структурі машинної індустрії, її провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії (соди, добрив, сірчаної кислоти тощо), добувної, металургійної, машинобудівної, хімічної, транспортної промисловості.
Розвивалися нові галузі: сталеварна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, будівельна і будівельних матеріалів, автомобільна. Ускладнилася структура машинобудування. Найбільш динамічно розвивалося транспортне виробництво та верстатобудування. За умов масового виробництва зросло значення стандартизації. Старі галузі, такі як текстильна, харчова, суднобудівна, розширювалися та модернізувалися.
Динаміку світового індустріального розвитку та структурні зрушення протягом останньої третини XIX ст. і до першої світової війни характеризують такі дані:


За динамікою промислового розвитку склалося три типи промислове розвинених країн: американський — з відносно високими, німецький — з середніми, англійський -- з найнижчими темпами розвитку промислового виробництва.
Для промисловості були характерні порівняно високі темпи щорічного приросту: 1872—1890 pp. — близько 3%, 1890—1913 pp. — від 4 до 5%. Нерівномірно розвивалися окремі галузі, з них випереджаючими темпами — важка промисловість. Так, видобуток вугілля з 1870 до 1900 p. зріс в 2,5 раза, за 1890—1913 pp. — в 1,8 раза, видобуток нафти — відповідно в 28 і 2.7 раза, виплавлення сталі —їв 60 і 3 рази, споживання бавовни збільшилося майже у 2 рази. Зросла частка важкої промисловості країн.
Змінилася частка країн у світовому промисловому виробництві. Закінчився період "євроцентризму". З кінця XIX ст. США вийшли на перше місце в світі за обсягом промислової продукції, її вартість перевищувала вартість продукції англійської промисловості. Великобританія втратила роль "фабрики світу", відстала від США і Німеччини — спочатку за темпами економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками. Німеччина випередила Великобританію, Францію та посіла друге місце після США.
У зв'язку з інтенсивним зростанням промисловості змінилася її частка в структурі господарства провідних індустріальних держав. Так, у США вартість продукції промислового виробництва переважала вартість сільськогосподарського в 1880 p. у 2 рази, в 1900 p. — в 3 рази.
Після громадянської війни 1861—1865 pp. були сприятливі політичні умови для економічного зростання. Конгрес США проводив політику підтримки індустріального розвитку. Оточення слабкорозвиненими країнами, мирні умови існування давали змогу вільно розвивати господарство, не витрачаючи значно кошти на воєнні потреби.
Економічні успіхи мали географічну основу. Протяжність морського узбережжя, що досягала 18 тис. миль, надавала переваги для розвитку мореплавства, рибальства, зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами з'єднували різні штати в одне економічне ціле.
До господарського обігу залучалися великі природні ресурси: вугілля, залізна руда, нафта, кольорові метали, ліс, камінь, сірка, глина. Їх запаси забезпечували розвиток важкої промисловості. Проте бракувало олова, калійних солей.
Швидкими темпами освоювалися землі американського Заходу. Переміг фермерський напрям сільського господарства. Значних розмірів досягло сільськогосподарське виробництво.
Активно запроваджувались власні та європейські винаходи. Лише за 1890—1900 pp. було видано 234 956 патентів. Використовувалися переваги нового будівництва. Морально застаріле обладнання практично було відсутнє і не гальмувало розвиток промисловості. Активна роль належала спеціалізації робітників і підприємств, географічному поділу праці. Промисловість було орієнтовано на масове виробництво, стандартизацію деталей. Значно зросли продуктивність, інтенсивність праці, зменшувалися витрати виробництва.
Існував широкий місткий внутрішній ринок. Високою була конкурентоспроможність американських товарів на зовнішньому ринку. США будували своє господарство під захистом митних бар'єрів. Середній рівень мита на імпортні товари протягом 1890—1897 pp. збільшився з 38 до 75 %.
Пришвидшували розвиток економіки концентрація виробництва і капіталу, акціонування і утворення корпорацій. Економічне піднесення спиралося на інвестиції, що постійно зростали. Якщо в 1859 p. капітал, вкладений у промисловість, становив 1010 млн дол., то в 1899 p. — 8975, в 1914 p. — 22 791 млн дол. Велике значення мали європейські капітали. В 1873 p. їх сума досягала 1500 млн дол., в 1899 p. — 3300 млн дол., в 1914 p. — близько 5 млрд дол., з них англійських — 755 млн дол.
США розвивали своє господарство, використовуючи робочу силу всього світу. За останні ЗО років XIX ст. імігрувало майже 14 млн, а за перші 14 років XX ст. — 146 млн осіб. За 1860—1900 pp. населення країни зросло з 31,4 до 76 млн осіб. У 1910 p. воно становило 92 млн осіб.
США пізно включилися до територіального поділу світу. В 1867 p. у Росії за 6,7 млн дол. була куплена Аляска, кожен гектар землі якої обійшовся лише в 5 центів. У 1898 p. Конгрес США узаконив анексію Гавайських островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуер-то-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 p. дорівнювала 0,3 млн км2 з населенням 9,7 млн осіб. Одночасно США стали на шлях економічної експансії, основною зоною якої була Латинська Америка, і збільшували інвестиції за кордоном та експорт товарів, будували філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та сировину.
Промислове піднесення США у кінці XIX — на початку XX ст. найяскравіше виявилося у будівництві залізниць, їх протяжність за 1870—1913 pp. збільшилася у 8 разів. Вони зв'язали всі штати, а чотири трансконтинентальні лінії поєднали Атлантичне та Тихоокеанське узбережжя. Розмах будівництва залізниць стимулював розвиток важкої промисловості, зміцнив економічну єдність країни, розширив географію промисловості на Південь і Захід. Про динаміку промислової продукції США свідчать такі дані:


Отже, в галузевій структурі промисловості США значно збільшилася частка важкої промисловості. В науковій літературі вона оцінюється приблизно в 63 %. Однак з розвитком сільського господарства зберегли своє значення галузі переробки сільськогосподарської продукції, особливо борошномельна, консервна.
Змінилася географія розміщення промисловості. Східні штати (Пенсільванія, Нью-Йорк, Массачусетс, Нью-Джерсі) зберігали своє індустріальне значення, особливо в обробній промисловості. Однак її центри з'явилися на Заході, Півдні. Темпи індустріалізації південних районів випереджали середні показники по країні в 2 рази.
Швидко збільшувалася чисельність робітників. У 1870 p. їх налічувалося 2 млн, у 1900 p. — 3 млн, в 1909 p. — 6,6 млн осіб.
У процесі індустріалізації протягом останньої третини XIX — початку XX ст. Німеччина за обсягом і темпами промислового виробництва зайняла друге місце у світі та перше в Європі. Передумови такого економічного зростання склалися на початку 70-х років XIX ст. Завершилося об'єднання Німеччини під владою Прусії. Утворилася так звана друга імперія. Це привело до ліквідації внутрішніх митних кордонів, створило державну систему фінансів, грошового обігу, мір і ваги, залізничного і поштового права. Зросли інвестиції в промисловість. Нагромадження капіталів сприяло акціонуванню. Активну роль у будівництві залізниць брав уряд. Перемога у франко-пруській війні 1870 — 1871 pp. дала контрибуцію в 5 млрд фр. Існували переваги нового будівництва. Для розвитку важкої промисловості були значні запаси вугілля, залізної руди, калієвої солі. (ЕКОНОМІЧНІ позиції Німеччини зміцнило приєднання Ельзасу і Лотарингії, багатих на залізну руду високої якості, з розвиненою бавовняною промисловістю.
Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність праці (за 1850—1914 pp. зросла в 3 рази) і відносно низька заробітна плата. Машинна індустрія витіснила ремісників і забезпечила себе кваліфікованими робітниками. Аграрні реформи знищили залишки феодальних відносин на селі.
Інтенсивно розвивалося будівництво залізниць. У 1870— ; 1875 pp. щорічно вводилося в дію 1500—2000 км шляхів. У і галузевій структурі зросло значення важкої промисловості. Темпи її розвитку за 1870—1913 pp. випередили легку (800 і 350 %). Третина капіталів функціонувала в добувній промисловості. В металургії, що поступалася лише американській, виплавлення сталі зросло в 100 разів, чавуну — в 13 разів. Значна роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Розвивалися нові галузі: хімічна, електротехнічна, виробництво електроенергії. Промисловість забезпечувала потреби країни й експортувала електродвигуни, трансформатори, турбіни, анілінові фарби, соду, добрива, сірчану кислоту. Німеччина залишалася на першому місці за обсягом воєнної промисловості.
Продовжувала розвиватися легка промисловість. Так, потужність бавовняних заводів збільшилася на 40 %. Проте, на відміну від США, обмеженість власної сировини та необхідність імпорту її збільшували вартість продукції.
Швидкий розвиток промисловості змінив склад населення. В 1895 p. чисельність робітників становила 67%. Розвиток німецької промисловості характеризують такі дані:

Причини втрати Великобританією промислової монополії були різними. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість втратила іноземні ринки за рядом товарів. Одночасно німецькі, американські товари, що були якіснішими та дешевшими, потрапляли на внутрішній ринок країни. Спостерігався застій у техніці. Фабрична індустрія працювала на морально застарілому обладнанні. Модернізація техніки відбувалася повільно; оскільки була справою складною та дорогою. Гальмуючу роль відігравала монополія на експлуатацію колоній, що забезпечувала високі прибутки при застарілій техніці. Продукція нових галузей становила лише 6,5% всієї промислової продукції країни. Так, у світовому електротехнічному виробництві частка Великобританії становила 13, а Німеччини — 32%. У 1913 p. англійські заводи виготовляли лише 34 тис. автомобілів. Розвиток нових і технічне переобладнання старих галузей потребували великих інвестицій. Проте капітали не вкладались у розвиток національної промисловості, а експортувалися. Досягнувши у 1913 p. 4 млрд ф. ст., вони давали 5 % річних. Щорічний прибуток англійських рантьє (8 млн осіб) становив 200 млн ф. ст. Загострилася проблема постачання сировини для нових галузей промисловості. Негативну роль відігравала політика протекціонізму з боку США, Німеччини, Франції. На 10—15 років пізніше почалося акщонування промисловості та утворення корпорацій. Однак у структурі англійської промисловості відбувалися якісні зміни так само, як і у США, Німеччині. Проте за кількісними показниками індустріалізація у Великобританії відбувалася повільно, непослідовно. Знизилися темпи економічного розвитку. З 1815 p. до 70-х років XIX ст. щорічний приріст промислової продукції становив 3,7%, за 1870—1913 pp. — 1,7%. Порівняно високі темпи характеризували важку промисловість, особливо нові галузі: сталеварну. електротехнічну, хімічну. В 7 разів збільшився обсяг залізничних перевезень (1200 млн т). Зросла роль машинобудування. З традиційних галузей модернізувалося суднобудування. За 1870—1913 pp. тоннаж суден подвоївся, чистий доход судноплавства досяг 94 млн ф. ст., 3/5 нових кораблів світу будувалося у Великобританії. Протягом 1870 —1913 pp. порівняно з американськими та німецькими незначними були темпи видобутку вугілля (в 2,6 раза), виплавлення чавуну (в 1,7 раза), споживання бавовни (в ,1,8 раза). На початку XX ст. за вартістю продукції легка промисловість продовжувала переважати важку в 1,7 раза.
Абсолютні цифри розвитку промисловості Великобританії в той період характеризують такі дані:

Франція відставала від США, Німеччини, Великобританії не лише за темпами розвитку, а й за структурною перебудовою промисловості. Так, за 1884—1909 pp. загальна продукція промисловості зросла на 75 %, а за 1909—1914 pp. — лише на 25 %. Це можна пояснити втратами в франко-пруській війні, переважаючим розвитком легкої промисловості, низьким технічним рівнем виробництва. Негативно впливали на економічний розвиток парцелярний характер землеробства, його низький технічний рівень, зменшення сільськогосподарського виробництва внаслідок завезення дешевого хліба з-за океану. Послабленню економіки Франції сприяв експорт капіталів, що становив 30% світових інвестицій. За даними 1908 p., у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд фр., в облігації та закордонні цінності — 104,4 млрд фр. Франція вивозила капітал у формі позикового, що привело до зростання чисельності рантьє. На початку XX ст. їх налічувалося 2 млн при населенні 40 млн. Для експорту товарів і капіталів Франція створила колоніальну імперію, територія якої в 21 раз була більшою. Метрополія вивозила в свої колонії 10% експортного капіталу, 13% товарів.
Інтенсивно розвивалося транспортне машинобудування, зокрема виробництво автомобілів, суднобудування. За темпами будівництва залізниць Франція поступалася лише США, їх протяжність в 1911 p. досягла 50,2 тис. км. У легкій промисловості зберігалося значення виробництва предметів розкоші, текстилю, галантереї.
Перед першою світовою війною відставання французької промисловості від американської, німецької, англійської досягло відповідно: в металургії — 6, 3 і 2 рази; за видобутком вугілля — 12,4; 6 і 7 разів; за виробництвом чавуну — 6,6; 3,9 і 1,6 рази; за виробництвом сталі — 6,3; 7 і 1,9 раза. Основними показниками економічного розвитку Франції були такі:

З 70-х років XIX ст. відносно швидкими темпами почало розвиватися господарство Японії. Буржуазна революція Й 868 p. і реформи "Мейдзі" (освіченого правління) сприяли становленню індустріального суспільства. Було ліквідовано політичну роздробленість країни, декларовано уніфікацію законів, рівність всіх підданих, свободу вибору професій і діяльності, торгівлі, імміграції населення, запроваджено єдині грошову та податкову системи, відмінено цехи та гільдії. Дозволялися іноземні інвестиції, впроваджувалися досягнення науки та техніки. Аграрна реформа санкціонувала приватну власність на землю, її купівлю-продаж.
Особливістю економічного розвитку Японії був збіг у часі процесів промислового перевороту та індустріалізації. Активну участь у створенні фабричної промисловості брав уряд. Було конфісковано підприємства, що належали сегуну (правителю) і князям. Інвестиції вкладалися в будівництво залізниць, підприємств воєнної промисловості. Практикувалися надання субсидій приватним підприємцям, звільнення їх від податків. У 1880 p. державний сектор включав 3 верфі, 5 воєнних підприємств, 10 родовищ, 52 фабрики, 51 торгове судно, залізниці, телеграф. Приватні капітали вкладали переважно в сферу обігу та кредиту. В 1883 p. вони оцінювалися в 75 млн єн, в торгівлі — 36, у промисловості — 15 млн єн.
З 80-х років XIX ст. почався якісно новий етап в розвитку господарства Японії. Державні підприємства продавали товари приватним особам за цінами в 2—4 рази меншими від їх вартості. Частка банківського капіталу з 1884 по 1892 p. зменшилася з 78 до 24%, а промислового —
зросла з 5 до ЗО % .
Індустріальний розвиток в Японії визначався тими самими закономірностями, що й в Європі. Перші фабрики виникли в бавовняній промисловості, що працювали в основному на індійській сировині. В 1893 p. їх було 40, в 1896 p. — 97 з 971 тис. механічних веретен. Кількість останніх в 1913 p. становила 2,4 млн. Ткацьке виробництво механізувалося повільніше. В 1900 p. працювало 32 тис. механічних верстатів і 700 тис. ручних. У фабричній формі виникла сукняна промисловість. Ремесло зберігалося у шовківництві. Будувалися заводи з переробки сільськогосподарської сировини. У 70—80-х роках почали використовувати пару.
У важкій промисловості швидше розвивалися ті галузі, що мали сировинну базу в країні. За 1880—1913 pp. видобуток вугілля зріс у 20 разів, міді — ІЗ разів. Потреби у залізній руді на 70 % покривалися за рахунок імпорту. Розвиток металургії прискорився після прийняття в 1895 p. 10-річної програми розвитку господарства з метою реорганізації та зміцнення збройних сил. 90% контрибуції, отриманої після війни з Китаєм, спрямовувалося у важку промисловість. У 1913 p. виробництво чавуну і сталі забезпечувало потреби країни на 48 і 34 %. Інтенсивно зростало будівництво залізниць. За 1882 —1890 pp. їх протяжність зросла в 10 разів. До 1906 p. було побудовано 2/3 колій, що існують до цього часу. Повільно розвивалося машинобудування. В 1913 p. в цій галузі працювало 60 тис. осіб. Прискорені темпи характеризували суднобудування, воєнну промисловість.
У цілому на початок першої світової війни механізація промисловості не завершилась. Чисельність фабричних робітників у 1913 p. становила 948 тис., у ремеслі, на мануфактурах — близько 2 млн осіб. Була поширена праця жінок і дітей.
Порівняно з європейськими країнами Японія за абсолютними показниками випуску продукції відставала. Однак темпи економічного зростання були високими:

Якісно нові зміни відбувалися в організації та управлінні виробництвом у промислове розвинених країнах. Провідна роль належала товариствам на основі акціонерної колективної власності. Посилився процес концентрації виробництва та централізації капіталу, що охопив основні галузі господарства. Акціонерна система підготувала умови для монополізації. Контроль за виробництвом і збутом від локальних ринків і промислових районів охопив цілі галузі промисловості, національний та світові ринки. Монополістичні об'єднання почали виникати та розвиватися в банківській сфері. Банки перетворилися на фінансові центри, що контролювали як грошовий капітал, так і промислове виробництво. Злиття банківського капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олігархії.
У США процеси акціонування, концентрації виробництва і капіталу прискорилися після кризи 1873 p. Кількість підприємств збільшувалася повільніше, ніж вартість їхньої продукції. Так, в обробній промисловості за 1900—1913 pp. зростання становило відповідно 130 і 210 %. У 1914 p. акціонерні товариства становили 28,3 % всіх підприємств, випускали 83,2% промислової продукції, на них працювало 80 робітників. У 1910 p. підприємства за обсягом виробництва поділялися на невеликі (до 20 тис. дол.) — 67,2%, середні (від 20 до 100 тис. дол.) — 21,3, великі (100 тис. дол. і більше) — 11,5%. Корпорації, вартість продукції яких була понад 1 млн дол., виробляли міді — 99%, свинцю — 92, прокату — 91, чавуну — 85,8, автомобілів, сільськогосподарських машин, продукції хімічної, електротехнічної, текстильної галузей — 50, переробляли м'яса — 80% .
Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії Вандербільта. Першою формою монополістичних об'єднань були пули (або картелі), які встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. У 1866 p. виник соляний пул у штаті Мічиган, у 1870 p. — Чиказький пул, який контролював залізничні перевезення. Панівною формою монополій спочатку в легкій, потім у важкій промисловості стали трести. Першим з них був нафтовий трест Рокфеллера "Стандарт ойл Компані", утворений у 1870 p.
У 90-х роках провідна роль у монополізації промисловості, транспорту, банків перейшла до холдинг-компаній та концернів. У 1901 p. в США налічувалося 440 трестів з загальним капіталом 20,3 млрд дол.
Одночасно відбувалася монополізація банків. У 1890 p. у Нью-Йорку було 64 банки, що володіли капіталом 302 млн дол., у 1900 p. — 58, капітал яких збільшився до 548 млн дол. Інтенсивно, внаслідок злиття банківського та промислового капіталів, формувався фінансовий капітал.
Найбільшими американськими монополіями були групи Рокфеллера (контролювали 95% американського видобутку нафти і 90% її експорту, промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана ("Юнайтед Стейтс Стіл", що монополізував виробництво 2/3 сталі, трести в сільськогосподарському машинобудуванні, торговому пароплавстві, електротехнічна корпорація "Дженерал електрик", підприємства зв'язку, міського транспорту, страхові компанії), Пенсільванська група, група Вандербільта, групи Гульда, Гаррімана, три автомобільні корпорації: "Форд", "Дженерал моторе", "Крайслер" та ін. Фінансові групи Рокфеллера та Моргана контролювали 112 банків.
Уряд намагався обмежити економічне панування монополій. У 1890 p. було прийнято закон Шермана про заборону монопольної змови, який регулював торгівлю за межами окремого штату. В 1914 p. закон Клейтона заборонив встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців, скуповувати акції для послаблення конкурента, обмінюватися директорськими посадами. Однак антитрес-тівське законодавство фактично не застосовувалося.
У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства) почався з будівництва залізниць у 70-х роках XIX ст. У 1870 p. існувало 418 акціонерних товариств, за період 1871—1872 pp. з'явилося 978 нових з акціонерним капіталом 2,8 млрд марок. Процес монополізації охопив усі галузі промисловості. На відміну від США, монополії об'єднували більшу кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів і синдикатів. У 1879 p. їх кількість становила 14, в 1900 p. — 300, перед першою світовою війною кількість їх зросла в 2 рази. У кінці 90-х років XIX ст. — на початку XX ст. з'явилися перші трести: електротехнічні корпорації АЕГ і товариство "Сіменс".
Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 p. існувало 1850 банків; 9 берлінських банків контролювали 85 % банківського капіталу (11,3 млрд марок). До таких банків належали Німецький (капітал 3 млрд марок і контроль за 87 банками). Дрезденський, Дармштадтський банки, Облікове товариство (власний капітал 300 млн марок), їхній прибуток в 1895—1900 pp. становив 38,6—67,7% щорічно. Німецькі банки вкладали капітали в основному в промисловість. Так, 6 берлінських банків контролювали 751 підприємство.
У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних корпорацій. Проте перші монополії виникли лише в кінці 80—90-х pp. XIX ст. У 1888 p. виник Соляний союз, що контролював 90% продукції. В 1894— 1896 pp. у Шотландії утворилося монопольне об'єднання з виготовлення труб. Поступово монополії з'явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній промисловості, суднобудуванні, на транспорті. В 1913 p. у Великобританії їх налічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж в США та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони об'єднували ЗО—50 фірм. Контроль над галузями був практично відсутній. Найменше монополій було в легкій і добувній промисловості.
За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. У 80-х роках XIX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, а кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 1880—1908 pp. зросли в 2,8 раза, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 p. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового капіталу.
Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На початку XX ст. лише 30% підприємств мали понад 50 робітників. Швидке зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст., коли щорічно виникало 600—700, а в 1907 p. — 1000 нових компаній. Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX ст. Так, в 1876 p. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883 p. — цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів виникла в хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості, на торговому флоті, у машинобудуванні.
Винятково високими були темпи концентрації банківського капіталу. За 1870—1909 pp. три банки "Ліонський кредит", "Національна облікова контора", "Генеральне товариство" збільшили обсяг капіталів в 4,4 раза, вкладів — у 10,2, кількість відділень — у 19,2 раза. Загальна сума банківського капіталу досягла в 1914 p. 11 млрд фр. Головним центром фінансового капіталу був Французький банк. І Однак діяльність банків була спрямована не на інвестиції | у промисловість, а на позиково-лихварську діяльність. Капіталовкладення всередині країни щорічно зростали на Й 1 %, експорт капіталу — на 3 %. Перед війною обсяг експортованого капіталу був в 1,6 раза більший, ніж капіталовкладення в національну промисловість і торгівлю.
Акціонування та монополізація економіки в Японії розпочалися в 80-х роках XIX ст. Лише за 1905—1906 pp. виникло 180 акціонерних компаній. У 1913—1914 pp. 25% усіх робітників працювали на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. У 1913 p. капітал акціонерних жорпорацій досяг 2 млрд дол. З них 38% належало 0,4% корпорацій, кожна з яких мала понад 5 млн єн. Першими конополіями були старі банківсько-торгові компанії Міцуї контролювали добувну і текстильну промисловість), Міцубісі (панували у судноплавстві, транспортному машинобудуванні). У 1880 p. була створена Японська паперова, у 1882 p. — Японська пароплавна компанії. Процес монополізації прискорили фінансова криза 1887—1898 pp. та світова криза перевиробництва 1900—1903 pp. Основними формами монополій були картелі, синдикати, концерни.
Швидко зростав банківський капітал. Перший Національний банк Японії був утворений у 1873 p. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 p. кількість банків досягла 153. У 1912 p. банківський капітал становив 570 млн єн.
Індустріальний розвиток не був поступальним. Починаючи з 1825 p. його переривали кризи (1825,1836,1847,1857, 1866, 1873, 1883, 1893, 1901—1902 pp.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення невеликих і середніх підприємців сприяло концентрації та централізації виробництва, капіталу.

2.3. Особливості аграрного розвитку
Для європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст. визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 p. 0,6% власників (21,4 тис.) володіли 42,3% землі. У Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний, що разом становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13% усіх господарств, належало 71,4% сільськогосподарських угідь.
Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі. Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній, використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське господарство було вкладено 450 млрд ф. ст., чисельність найманих робітників становила 1 млн чол. Концентрація виробництва призвела до знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії було понад 500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Характерним було те, що значна частина земель не оброблялася.
Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. В 1846 p. було відмінено протекціоністські "хлібні закони". Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст., прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 p. сільськогосподарська продукція становила 8% національного доходу країни. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому ринку.
У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. У 1815 p. 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли 19,5 % землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га землі. Більше половини з 'них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом XIX ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і одночасного зростання кількості парцелярних господарств. Формувалося фермерство. В 1908 p. 84% всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі господарства займали 2/3 землі. Селянське господарство складалося з невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення матеріального ("становища селяни орендували землю. Була поширена як | "чиста" (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували у лихварям щорічно 2 млрд фр., значна частина їх була номінальними власниками землі.
Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької економіки. В 1912 p. у ньому було зайнято 40 % населення, а в промисловості — 36 %. Сільськогосподарська продукція протягом XIX ст. збільшилася в 2,5 раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися певні прогресивні зрушення. Посівні площі зросли з 23 до 26 млн га. Із зернових культур найпоширенішою була пшениця, з технічних — цукровий буряк. Розширювалося шовківництво. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорила механізацію сільського господарства. За перші десятиліття XX ст. кількість молотарок зросла в 2,5 раза, сівалок — в 4 рази, жниварок — у 8, сіножаток — у 4, використання мінеральних добрив — в 5 разів.
Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку сільського господарства був низьким. Врожайність підвищувалася повільно. Поголів'я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої худоби, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727. Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах. Перед війною Франція за врожайністю пшениці посіла десяте місце в світі. В окремі роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її експорт.
Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян в Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.
Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. "Жовтневий едикт" 1807 p. у Прусії дав селянам особисту свободу і право розпоряджатися землею, залишив за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816,1821 pp. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в 25 разів більшої від щорічних рентних платежів, чи віддати поміщику від 1/3 до ½ своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних селян, які мали повну упряжку худоби і були записані в особливі податкові списки. Революція 1848 p. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей процес продовжувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х років XIX ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50 років 1 млрд марок.
Посилився процес майнової диференціації серед селянства. В 1882 p. селянські господарства площею до 10 га (87% всіх господарств) володіли 28,6% оброблюваних земель. З млн господарств, що становило половину загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було складне в зв'язку з високою земельною рентою.
У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські господарства.
На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 1876—1895 pp. Значна роль в цьому належала урядовій політиці аграрного протекціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна і травопільна системи. За 1870—1913 pp. врожайність зросла на 33—50 %. Визначилася спеціалізація юнкерських господарств: цукрові буряки, картопля, тваринництво, насамперед свинарство. В помістях будували цукрові та винокурні заводи. Імпортували пшеницю, бавовну, вовну. Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 p. ' почав діяти Союз сільських господарів, у 1909 p. — Імперський союз сільськогосподарських товариств, який об'єднував 13 тис. кредитних товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4,5 млрд марок.
У цілому індустріалізація сільського господарства Німеччини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока земельна рента, заборгованість.
У США перша половина XIX ст. — це період утвердження фермерського господарства як пануючої форми землеволодіння. Після війни за незалежність і в ході освоєння Заходу державний земельний фонд значно зріс. Протягом 1788—1859 pp. 1442 млн акрів землі з 1905 мдн акрів (1 акр дорівнює 0,4 га), що оброблялися, перейшли у володіння уряду. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства поліпшилися умови продажу землі, але залишалося скватерство — система вільного займу земель, яка була санкціонована в 1841 p. На 1860 p. загальна кількість фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив приблизно 335,4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Типовими були плантації площею від 700—900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20 до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15—20%, на Півдні — до 40% землевласників.
Ліквідація рабства в ході Громадянської війни. Акт про гомстеди (поселення), прийнятий у 1862 p., активізували зростання аграрного сектора економіки. Гомстед-акт давав право кожному громадянину США після сплати 10 дол. реєстраційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали власністю після п'яти років проживання на ній, обробітку та забудови. Ті, хто бажав, могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до 1,25 дол. за 1 акр після 5-місячного проживання на гомстеді. За 1860—1900 pp. було роздано 1,4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель збільшилася в 2,2 раза. 160 млн акрів землі з державного фонду на Заході безплатно отримали компанії з будівництва залізниць. У розпорядженні індійців залишилося менше 2 % землі.
На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися в основному в результаті купівлі землі у держави та великих землевласників, оренди. З них 35% були орендовані, 23% — заставлені в банках і страхових компаніях, 42% перебували в руках власників. Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і давали 52% продукції. У 1910 p. 1% фермерів володіли п'ятою частиною фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2 тис. га, середньої — 55—80 га, невеликої — 1,5 га.
Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були темпи зростання: валовий збір пшениці і кукурудзи зріс відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В 1900—1914 pp. врожай пшениці збільшився на 70%. кукурудзи — на 27, бавовни — на 58 % .
Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і м'ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сільського господарства. В 1850 p. у США виготовлялося 250 різних модифікацій залізних плугів. У 1860 p. на полях працювало 250 тис. молотарок, у 1911 p. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і обладнання для сільського господарства зросли за останню третину XIX ст. на 424,4 млн дол. Будували польові залізниці, створювали систему елеваторів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшився за 1900—1914 pp. у 2,7 раза. Найману робочу силу використовувала половина американських ферм.
На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу).
У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції швидко зростала. У 1890 p. вона становила 2,5 млрд дол., у 1900 p. — 5, у 1914 p. — 10 млрд дол.
Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 p. експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це призвело до європейської аграрної кризи 1875—1896 pp., коли ціни на пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні платежі. На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок, американський експорт значно скоротився.
Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства, що було тісно пов'язане з ринком. Це сприяло піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації, агрокультури, використанню найманої робочої сили.
Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала земельна реформа 1872—1873 pp. Було анульовано феодальне право і утверджено буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі землі отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу, втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залишилися мало- та безземельними, орендували землю за умови сплати 65—70% врожаю. Общинні землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок, що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний поземельний податок, який сплачували у грошовій формі. Він становив 50% вартості середнього врожаю. Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої займалося сільськогосподарським виробництвом.
Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбувався двома шляхами: революційним (з переходом на індустріальну основу) та еволюційним, або поступовим переростанням господарств з феодальних у фермерські.

2.4. Міжнародні економічні відносини
У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою усталених зв'язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг остаточно утвердилися як складова частина загальносвітової ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.
Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.
Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь. У 1914 p. територія колоній промислове розвинених держав становила 85 млн м2 з населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними імперіями стали Великобританія, яка володіла 33,5 млн м2 колоній з населенням 393,5 млн осіб, і Франція, площа колоній якої становила 10,6 млн м2 з населенням 55,5 млн осіб. Німеччина і США у 20-х роках XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань, площа їх була в 1914 p. відповідно 2,9 і 0,3 млн м2.
Основою формування світового ринку став міжнародний поділ праці (МПП) зі спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Протягом XIX ст. переважною формою МПП була міжгалузева предметна спеціалізація. Великобританія як "майстерня світу" спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування. За 1845— 1870 pp. експорт машин збільшився в 10 разів. Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві сільськогосподарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисловості, Франція — текстильних машин, шовкових і суконних тканин, Великобританія — машин, взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості, чорних металів, Бельгія — зброї та інструментів, Австро-Угорщина — металів, цукру, хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на виробництві бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.
З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металургійному виробництві експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія, Люксембург, кольорових — Австро-Угорщина, Франція.
Зароджувалися елементи кооперації з виробництва та взаємообміну. Так, у всьому світі використовували гвинти та підшипники англійського виробництва, вимірювальні прилади та крани німецької промисловості. Почався процес інтернаціоналізації виробництва.
Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв'язків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні країни, її динаміку характеризують такі дані: 1720—1780 pp. — зростання фізичного обсягу в 2,1 раза, 1800—1880 pp. — в 10,4, 1896—1913 pp. — в 2,4 раза. Отже, світовий товарообмін перевищував темпи зростання виробництва. Ця тенденція була властива для зовнішньої торгівлі промислове розвинених країн, світу:

Провідну роль у світовій торгівлі займала Великобританія. Частка торгівлі та транспорту в національному доході постійно зростала: з 17,4% в 1801 p. (в 1871 p. — 22%) до 27,5% в 1907 p. Це можна пояснити наявністю значної кількості товарів внаслідок промислового перевороту, що почався швидше, ніж в інших країнах; існуванням колоніальної імперії; індустріалізацією в Європі та США; низькою вартістю товарів; великим торговим флотом, тоннаж якого становив 21 млн т з 49 млн т загального тоннажу світового флоту.
У 40-х роках XIX ст. Великобританія проводила політику вільної торгівлі та поміркованого протекціонізму, прагнучи встановити економічне панування над усім світом. Цього вона досягла лише у відносинах з колоніями. Так, індійські товари, що були більш конкурентоспроможні порівняно з англійськими, були обкладені 10—30%-м митом від вартості, а англійські товари, що експортувалися в Індію, — в |розмірі 2—5% від вартості. Це призвело до збагачення англійських фабрикантів і розорення індійських ткачів. Там, де не можна було економічно підкорити країну, Великобританія вдавалася до воєнної сили (війни з Китаєм, поява англійської ескадри в Японії в 1853, 1854 pp.).
Негативно вплинув на Великобританію режим торгової політики світового ринку. З європейських країн лише Прусія, а потім об'єднана Німеччина у перші роки свого існування проводили політику вільної торгівлі, оскільки були зацікавлені в експорті сільськогосподарської продукції з Великобританії. Французький уряд підвищував протекціоністські мита. США неодноразово приймали акти протекціоністського характеру, які збільшували кількість товарів, обкладених митом, і його розміри. Всі країни, крім Великобританії, проводили політику аграрного протекціонізму.
Зовнішньоторговий баланс Великобританії був пасивний, тобто імпорт переважав над експортом. Однак платіжний баланс за усіма формами зовнішньоекономічних відносин був активним. В економіці країни швидко розвивалася сфера послуг, значення якої в експорті зростало (посередницькі, торгові, банківські операції за кордоном, фрахт, транспортні послуги). Так, у 70-х роках XIX ст. від'ємне торгове сальдо становило 181,9 млн ф. ст. і перекривалося прибутками від міжнародного обміну послугами — 160 млн ф. ст., від іноземних інвестицій — 95,9 млн ф. ст. У 1913 p. це співвідношення становило відповідно 159,1251187 млн ф. ст. Із зростанням світового товарообороту частка Великобританії скорочувалася: в 1870 p. — 25%, в 1900 p. — 19,5, в 1913 р— 15,5%.
Німеччина досягла неабияких успіхів у зовнішній торгівлі. У 1850 р. її зовнішньоторговий оборот оцінювався в 10,6 млрд марок, у 1913 р. — 20,7 млрд марок. На початку XX ст. Німеччина була морською державою. Тоннаж торгового флоту протягом 1871—1913 pp. зріс з 982 тис. т до З млн т. З кінця 70-х років XIX ст. країна остаточно стала на шлях протекціонізму. Застосовуючи підвищені мита на імпорт промислових і сільськогосподарських товарів, вона збільшувала експорт у промислове відсталі країни.
У США динаміка зовнішньої торгівлі за 1870—1913 pp. зросла в 5,3 раза. Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за 1870—1913 pp. відповідно 6,5 і 4,1 раза), а також із обсягом промислового виробництва, тобто промисловість США почала працювати на експорт.
Франція за обсягом зовнішньоторгового обороту протягом XIX ст. займала друге місце після Великобританії. Внаслідок зростання зовнішньої торгівлі США і Німеччини вона в 1913 р. перемістилася на четверте місце. Переважав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 раза пояснювалося повільним розвитком господарства.
Для Японії було характерним велике зростання обсягу зовнішньої торгівлі: за 1870—1913 pp. в цілому — в 28 разів, експорт — у 46,3, імпорт — в 21,6 раза. Вирішальне значення для торгової експансії мали прискорена індустріалізація, монополізація, ввезення сировини, необхідної для промисловості.
У 80-х роках XIX ст. почалася стагнація міжнародної торгівлі. Експорт товарів з Великобританії зменшився на 20 %, Німеччини — на 5, Франції — на 3 %. Це було пов'язано з падінням цін на промислові та сільськогосподарські товари через зміни у промисловому виробництві в межах світового господарства, а також із загостренням економічної боротьби між європейськими країнами та США.
З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі, що знову розвивалася швидшими темпами порівняно з промисловістю. Ціни систематично зростали внаслідок монополізації виробництва і відкриття золотих копалень на Алясці, в Канаді, Південній Африці.
У світовій торгівлі зменшилася частка Європи, одночасно зросло значення американських і азіатських країн, що видно з таких даних, %:

У світовій торгівлі Європа зазнала втрат в основному через Великобританію (на 3,6%) і Францію (на 1 %). Частка США під тиском конкуренції зменшилася з 11,5 до 11,1 % у світовій торгівлі. В цілому частка Великобританії, Німеччини, Франції, США в 1900 p. становила 42,9%, а в 1913 p. — 38,79% світової торгівлі.
Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був характерний обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх європейських країн, США та Японії. Перше місце займала Великобританія — 77,9% всього експорту в 1913 p., потім Франція — 60,8, Німеччина — 58,7%.
Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найрозвиненіші країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. У 1913 p. в усьому імпорті Великобританії частка сировини досягала 36%, Німеччини — 56,1 %, Франції — 58,7 %, США — 53,2 %.
Для світової торгівлі сільськогосподарськими продуктами був притаманний аграрний протекціонізм, який поглибився кризою 1875—1896 pp. Лише Великобританія заборонила хлібні мита, що було викликано інтересами промислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бельгія, Шотландія. На початку XX ст. відбувся перелом у світових цінах на хліб, почалося їх підвищення. Різко скоротився експорт зернових культур із США, а посилився з Росії, Канади, Аргентини, Австрії, Румунії. Значна роль належала експорту м'ясо-молочних продуктів та птиці.
З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі характерною була тенденція зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підписували інвестиційні угоди.
З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі більшого значення набув експорт капіталу. Найбільшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія, про що свідчать такі дані, млрд марок:

США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 p. становила 6750 млн дол. Одночасно протягом першого десятиліття XX ст. вони збільшили ввіз капіталу з 500 млн дол. до 2,5 млрд дол. в 1913 p.
Експорт капіталу від 2/3 до 3/4 був спрямований у колонії та залежні країни. Великобританія 52,2 % капіталів вклала в колонії та домініони, 21,9% — у залежні країни. У 1910 p. вона мала 72 банки з 5,5 тис. відділень у колоніях. Сферами розміщення капіталів були залізниці та автомобільні дороги (61,4%), торгівля (19,9%), банки та страхова справа (2,5 %), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2 %).
США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму континенті. Так, частка Латинської Америки становила 49,9%, американських експортних капіталів, Канади — 28,8, Європи — 13,4% .
Франція розпочала свою роль світового кредитора з шестипроцентної позики саксонському королю в 1811 p. До 70-х років XIX ст. капітали спрямовувалися в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX ст, Франція вивозила капітал переважно у позиковій формі, тобто надавала його у вигляді державних позик і цінних паперів. Перед першою світовою війною французькі позики розподілялися так, млрд марок: Європа — 22, в тому числі Росія — 12 (40% французьких вкладень), Німеччина — 1, бал-канські країни — 3, Австрії — 2,5, в країни Латинської Америки — 6, у свої колонії — всього 10% капіталу.
Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в освоєння джерел сировини і ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай та ін.).
Важливою формою зовнішньоекономічних зв'язків були міжнародні міграційні процеси, пов'язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 по 1856 p. з Європи до США емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. — 18 млн осіб. До середини XIX ст. найінтенсивнішою була еміграція з розвинених країн: Великобританії, Німеччини, Франції. З кінця XIX ст. збільшилася кількість емігрантів з країн Східної та Південної Європи: Австро-Угорщини, Італії, Росії. Так, з усієї кількості емігрантів частка Італії становила 21,1 %, Австро-Угорщини — 19,9 %, Росії — 20 %.
Основною імміграційною країною були США, частка якої серед країн-іммігрантів була досить високою і становила в 1913 p. 61,9 %. Зросло значення Канади (до 13,1 %), Аргентини (15,6 %), Бразилії (9,4 %).
Важливим економічним результатом міжнародної міграції робочої сили було прискорення розвитку промисловості та сільського господарства в країнах імміграції, посилення міжнародного поділу праці, збільшення експорту товарів з цих країн і одночасно імпорту товарів у країни імміграції.
У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалася золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класичного монометалізму). Ця система виникла у Великобританії в кінці XVIII ст., а в кінці XIX — на початку XX ст. стихійно сформувалася як сукупність національних валютних систем. Основу валютних курсів становив золотий паритет, коли грошова одиниця будь-якої країни .мала відповідний золотий вміст. Відхилення допускалося лише в межах так званих золотих точок — не більше 1 % від золотого паритету. У 1871 p. золоту валюту запровадила Німеччина, в 1877 p. — Голландія, в 1879 p.— США, в 1892 p.— Австрія, в 1897 p. — Японія, в 1898 p. — Росія. Золото було основою міжнародних розрахунків, що здійснювалися оплатою боргових зобов'язань через банки. Не обмежувався обмін національної валюти на іноземну. Золото вільно вивозилося і ввозилося. Крім золотих монет в обігу були білонни (розмінні) монети, що виготовлялися з срібла, міді, бронзи та інших металів, паперові гроші у формі білетів державної скарбниці, банківські білети. З усіх грошей, що були в обігу країн у 1885—1913 pp., 70 —80 % становили золоті та срібні монети. За 1880—1908 pp. в усіх країнах було викарбовано на ЗО млрд марок золотих монет. Система класичного золотого стандарту була зруйнована під час першої світової війни. Золотий обіг законодавче був скасований.
Протягом XIX cm. у західноєвропейських державах і США відбувся промисловий переворот, який ознаменував собою завершення переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Зміст розвитку світової економіки в індустріальну епоху полягав у здійсненні структурних зрушень, внаслідок яких змінилося значення сфер і галузей господарства, їх частки у виробництві валового внутрішнього продукту та національного доходу. Випереджаючими темпами розвивалася промисловість, що забезпечувало її перевагу над сільським господарством у світовому та національних господарствах. Зростання важкої промисловості почало змінювати галузеву структуру індустріального потенціалу.
Прискорилося економічне зростання. Загальні середньорічні темпи зростання ВВП провідних індустріальних держав Західної Європи, Північної Америки в 1870—1913рр. становили 2,5 %, зокрема США —4,1 %, Японії — 2,5%, Німеччини — 2,8%, Франції — 1,7 %, Великобританії. — 1,9%.
Характерною особливістю світової економіки останньої третини XIX cm. був перехід від моно- до поліцентризму. Серйозними конкурентами Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й індустріального розвитку і була "майстернею світу", стали США та Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер. Темпи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного зростання і становили в середньому 1,7 %. У США за 1870—1914 pp. екстенсивні фактори забезпечували 73% приросту продукції.
Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя призвели на межі XIX—XX cm. до утворення світового господарства як системи світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної цивілізації. Світове господарство — це сукупність національних господарств як макроекономічних організмів, пов'язаних між собою міжнародними економічними відносинами в цілісну систему. Матеріальною основою формування світового господарства були машинне виробництво, міжнародний поділ праці, завершення формування світового ринку. Істотним чинником розвитку світового господарства стала інтернаціоналізація господарського життя.
Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними зв'язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного господарського процесу.
У XIX — на початку XX cm. відбулися радикальні перетворення в аграрному секторі економіки світу. В сільському господарстві США, Великобританії, Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток у Німеччині відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них.

Запитання і завдання для самоперевірки
1. В чому полягає суть промислового перевороту? Які його наслідки? Які особливості промислового перевороту у Великобританії, Німеччині, Австрії та США?
2. Розкрийте основний зміст процесу індустріалізації. Покажіть динаміку та особливості індустріального розвитку США, Німеччини, Великобританії.
3. Які структурні зміни відбулися в економіці провідних країн світу протягом останньої третини XIX — на початку XX cm.?
4. Використавши конкретні приклади і факти, порівняйте аграрний розвиток провідних країн світу в період їх індустріалізації.
5. Проаналізуйте два напрями розвитку (революційний та еволюційний) сільського господарства США, Японії та європейських країн.
6. Коли завершилося формування світовою ринку? Дайте визначення поняття "світовий ринок". Які зміни відбулися в світовій економіці в кінці XIX — на початку XX cm.?
7. Доведіть, що на зламі XIX—XX cm. сформувалося світове господарство.