Библиотека Воеводина ... Управління зовнішньоекономічною діяльністю / за ред. А.І. Кредісова ... реферати курсова робота диплом бакалаврська курсова економіка реферат фінанси дипломна робота бізнес політекономія економікс суд юриспруденція опт право маркетинг брендінг література бібліотека книжки студент реферат підручник теорія інвестиції менеджмент управління підприємництво підприємство реклама міжнародна словник енциклопедія історія ЗЕД тнк корпорація концерн консорціум аудит страхування біржа гроші кредит збут ресторан паблік рілейшнз public relations PR персонал фірма компанія безкоштовно free фокус-группа focus-groups дослідження ринку архів журнал стаття аналіз коментарі

  Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Управління зовнішньоекономічною діяльністю" / за ред. А.І. Кредісова


 

Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

Розділ 6. Стимулювання та захист іноземних інвестицій
Інвестиції та інвестиційні інституції
Залучення додаткового інвестиційного капіталу
Доступ до передової технології
Доступ до передових методів управління
Поліпшення доступу до західних ринків
Полегшення процесу приватизації і перебудови економіки
Розміри ринку
Невпевненість інвестора
Юридична і регулююча структури
Макроекономічне середовище
Доступ до основних засобів виробництва
Амортизаційний режим
Режим, що застосовується до витрат
Податки, не пов'язані з доходами
Податкові стимули та їх види
Досвід ухилення від сплати податків із використанням податкових канікул
Міжнародні аспекти податкових стимулів

Розділ 6
Стимулювання та захист іноземних інвестицій

Перехід пострадянських держав від центрально-планованої економіки до ринкової супроводжувався відомою ейфорією щодо швидкого і широкого залучення іноземного капіталу, готовності нового бізнесу грати за новими правилами. Кілька років чекання потоків іноземних капіталів не повинні розчаровувати - одержали те, що могли, із поправкою на ризик. Наші внутрішні уявлення про ризикованість бізнесу в цьому європейському регіоні усе ще досить "м'які" порівняно з поглядом іззовні. Так, за шкалою Євромані (1998 p.), США мають ранг - 1, Швейцарія - 2, Польща й Угорщина - біля 30, Росія - 139. Схоронність капіталу і високий прибуток, стабільність податків і зниження інфляції, ясність і прогнозованість законодавства та його виконання - ось перелік усього необхідного для успіху.
Іноземний капітал потрібний як джерело доходів бюджету, джерело капіталу; як суб'єкт господарювання, що може передати управлінський досвід, технологію тощо. Але слід враховувати й умови господарювання. У перехідній економіці невизначеність різко підвищує потребу в класичному капіталістові, у якого акціонерний і оперативний контроль збігаються. Сутність внутрішніх проблем полягає в зніманні невизначеності і "перехідності" контролю над підприємствами. Інвестиції на рівні підприємств ідуть і в спільні підприємства, і в національні проекти, однак переважно туди, де є явний господар. Тому стрибок прямих інвестицій (за даних політичних і макроекономічних умов) можливий у міру наближення до стійкого контролю в післяприватизаційній економіці.
Інша справа портфельні інвестиції. На першому етапі вони переважно являють собою спекулятивний капітал, що сподівається взяти на свою користь різницю між початковою "ваучерною" ціною акції і прогнозованою ринковою. Інші інвестори приходять на наступному етапі - у міру завершення підготовки депозитаріїв, досягнення чіткості в угодах і загалом створення правового й інституційного середовища в корпоративній економіці.
Портфельні інвестиції необхідні скоріше центральному банку і міністерству фінансів, оскільки це далеко не виробничі інвестиції.
Іноземні вкладення в акції прискорюють нагромадження капіталу в новому фінансовому секторі з допомогою брокерів, фондів і банків. Це також нормальний процес в економіці, оскільки мати сучасну, складну, експортну економіку без відповідних внутрішніх кредитних установ, включаючи банки, інвестиційні компанії, страхові й пенсійні інституції, просто нереально. Ці вкладення стають частиною великої внутрішньої гри за контроль над приватизаційною власністю, після завершення якої можливе пожвавлення і реальне нагромадження.
І все ж проблема прямих іноземних інвестицій є головною, оскільки саме вони істотно впливають на трансформацію економіки країн, у яких відбувається перехід до ринкових відносин. Залучення іноземних інвестицій є реальним шляхом упровадження сучасної техніки, удосконалення методів управління.
Прямі іноземні інвестиції - одне з найяскравіших явищ світової економіки. В останні десять років спостерігалося їх безпрецедентне зростання (за винятком лише незначного спаду, викликаного економічними труднощами, що мали місце у світовій економіці на початку 90-х років). Багато фірм нині активніше розширюють свою діяльність за рубежем за рахунок прямих інвестицій, і фактично всі економіки на сучасному етапі конкурують за залучення капіталу транснаціональних компаній. У результаті глобальні фінансові потоки досягли надзвичайно високого рівня (340 млрд дол. у 1996 p.).
Ця тенденція проявилася як результат комплексної взаємодії технологічних змін, що сприяли глобалізації корпоративної стратегії, і значних політичних реформ в окремих країнах. Останнє десятиріччя свідчить про посилення відкритості економік у всіх регіонах, їх модернізацію, дерегулювання, демонополізацію, приватизацію й участь приватних фірм у забезпеченні функціонування інфраструктур, а також про скорочення і спрощення тарифів. Невід'ємною частиною цього процесу була лібералізація режиму для іноземних інвестицій. Природно, що бажання одержати прямі іноземні інвестиції стало рушійною силою всього процесу реформ. І хоча глибина й масштаби реформ залежно від конкретних обставин у кожній країні різні, реальна мета - одержання інвестицій - залишається незмінною.
Потреби в іноземних інвестиціях існують практично в кожній країні. Незважаючи на те, що зростає розуміння тієї ролі, яку відіграють прямі іноземні інвестиції в стимулюванні економічного розвитку, спостерігається значна диверсифікація в підходах різних країн до залучення прямих іноземних інвестицій, а також обґрунтований скептицизм щодо сфер їх використання, необхідності й універсальності вигод від них. Як відзначалося на Глобальному інвестиційному форумі, організованому ЮНКТАД, "існує стійка думка серед міністрів ряду країн, які розвиваються, про необхідність подальших досліджень і аналізу критичних питань, поставлених багатосторонньою системою інвестицій... і в багатьох виступах наголошувалося на складності проблем і зв'язку ефектів економічної політики лібералізації з обсягом, якістю і розподілом прямих іноземних інвестицій та їх впливом на розвиток".
У зв'язку з цим багато країн обмежують доходи від інвестицій і зберігають жорсткий контроль над участю іноземного капіталу у певних секторах економіки. Досить часто при вирішенні питання про залучення іноземних інвестицій переважає підхід, пов'язаний із необхідністю і бажанням переконатися в тому, що діяльність іноземних транснаціональних корпорацій не суперечить стратегії розвитку країни.
Прямі інвестиції транснаціональних корпорацій сприяють швидкій перебудові промисловості на регіональному і глобальному рівнях і трансформації економіки країни, що залучає іноземний капітал, у значного експортера товарів і послуг на світовому ринку. Іншими словами, прямі іноземні інвестиції можуть сприяти інтеграції національних ринків у світову економіку більш ефективно, ніж це можна було б досягти самостійно через традиційні торговельні потоки.
Переваги прямих іноземних інвестицій виявляються в загальному поліпшенні інвестиційного клімату через відкриту торгівлю й сприятливий інвестиційний режим, активну конкурентну політику, макроекономічну стабільність, приватизацію і дерегулювання.
Прямі іноземні інвестиції можуть відіграти ключову роль у використанні переваг, пов'язаних з глобальною економічною інтеграцією. Інтеграція зі світовою економікою здійснюється не тільки через прямий експорт іноземних фірм, а й завдяки присутності іноземних транснаціональних корпорацій у секторах, що виробляють товари і надають послуги експортерам.
Іноземні інвестори беруть активну участь у приватизації підприємств у Південній Америці й Азії, особливо через систему "будувати - управляти - передавати". Іноземні власники приватизованих підприємств сприяють поліпшенню якості продукції (послуг) цих підприємств, крім того, вони нерідко знижують їх ціну.
Привабливим для іноземних інвесторів є сектор фінансових послуг. Проте у зв'язку з тим, що реформи в ряді країн, що розвиваються, здійснювалися повільно, активність іноземних інвесторів тут була набагато меншою.
Слабкість фінансового сектора ряду азіатських країн виявилася в 1997-1998 pp. у фінансовій кризі, що стала свідченням нестійкості обстановки в цьому регіоні і підтвердила необхідність більшої відкритості у діяльності іноземних фінансових інституцій. Але водночас суттєвий висновок з азіатської кризи полягає в тому, що іноземна присутність у місцевому фінансовому секторі може допомогти зменшити ризик майбутньої кризи.
Азіатська фінансова криза не підірвала фундаментальних аргументів на користь великої лібералізації. Більше того, вона продемонструвала, що відкритість ще більше необхідна. Деякі структурні недоліки, що проявилися в останні роки, можуть бути пов'язані з політикою, що обмежує прямі іноземні інвестиції, а також звужує канали таких інвестицій у конкретних секторах. Політика залучення прямих іноземних інвестицій часто стає частиною широких промислових стратегій.
Деяке зниження ефективності прямих іноземних інвестицій може пояснюватися політикою, спрямованою на максимізацію потенційних прибутків від внутрішніх інвестицій. Багато країн, що залучають іноземний капітал, використовували з цією метою експортні вимоги або угоди про переданий технології. Як іноземні партнери ТНК, вони стали краще орієнтуватися в можливостях проникнення на світові або регіональні ринки і, отже, стали менше залежними від вітчизняного ринку. А оскільки багато країн прагнули залучити прямі іноземні інвестицій, "толерантність іноземних інвесторів щодо різноманітних бар'єрів і обмежень знизилася.
Багато бар'єрів для інвестицій, що зберігаються нині, були встановлені тоді, коли іноземні фірми інвестували у "викривлену економіку, у якій не було ефективної конкуренції на товарних ринках, розвинутого фінансового ринку тощо. У сучасних умовах унаслідок проведення економічних реформ країни, що залучають іноземний капітал, визнали неефективність багатьох обмежень, у тому числі пов'язаних із партнерством.
Створення сприятливого інвестиційного середовища впливає не тільки на потоки прямих іноземних капіталовкладень, а й на потенційну прибутковість таких потоків. Імпортзамінна політика, яка раніше була властива багатьом країнам, перешкоджала одержанню прямих іноземних інвестицій, особливо у сфері передання технології.
Протягом останнього десятиріччя економічних реформ країни цілком усвідомили переваги залучення інвестицій. Такі переваги будуть підтверджуватися і надалі за умови продовження процесу лібералізації.
Коли інвестор одержує акції закордонного підприємства з метою мати ефективний голос в його управлінні або разом із кредитором та іноземним позичальником придбаває деяку власність у транснаціональній компанії, фінансові потоки розглядаються як прямі іноземні інвестиції. Якщо ж це відбувається у зв'язку з придбанням власності, потоки капіталу звичайно розглядаються як портфельні інвестиції. Ототожнення прямих іноземних інвестицій із довгостроковими інвестиціями і портфельних інвестицій з короткостроковими, а тим більше зі спекулятивними інвестиціями, не відбиває складності сучасного цивілізованого ринку капіталу. Багато установ інвесторів, наприклад, можуть на довгостроковій основі бути представленими в закордонних компаніях, у яких вони не мають управлінського контролю.
Чітко розроблені програми лібералізації повинні стати невід'ємною частиною процесу структурних реформ у сучасній ринковій економіці. В умовах нинішньої нестійкості фінансового ринку пряме корпоративне інвестування з-за кордону і відсутність "прозорості" у закордонному фінансовому режимі настійно диктують необхідність розроблення заходів урядового і банківського захисту інвестицій і гласності.
Лібералізація обмежень у сфері іноземних інвестицій становить важливу частину політичних рішень країн із розвинутою економікою. Уряди цих країн сьогодні приділяють більше уваги проблемі "ефекту прибутковості" іноземних фірм у конкуренції на місцевому ринку, розглядаючи їх також як додаткове джерело створення нових робочих місць і передання технології.
Протягом останніх десятиліть загороджувальний механізм був спрощений або заборонений. Секторальні обмеження були також заборонені або полегшені, відкрилися нові сектори і напрямки діяльності для приватних підприємств та іноземних учасників. Сектор банківського і фінансового обслуговування став головним, проте й інші сектори, такі як телебачення і радіомовлення, особливо пов'язані з новими технологіями, також були переведені на менш обмежений режим іноземного інвестування.
Лібералізація відкрила шлях реформам у тих країнах, де визнали, що обмеження або інші перешкоди на шляху одержання прибутку є менш ефективними, ніж проведення ліберальної політики. Глобалізація економіки і надзвичайна потреба в нових ринках також обумовили необхідність ліквідації перешкод на шляху прямих іноземних інвестицій, із тим щоб місцеві фірми могли одержати на них прибуток за рубежем.
Фактично всі обмеження адміністративного і фінансового характеру на шляху прямих інвестицій із країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОСДР) були усунуті. Секторальна лібералізація супроводжувалася збільшенням ресурсів як із місцевих, так і закордонних джерел, особливо у фінансах, на транспорті й громадських підприємствах (газ, електроенергія, водопостачання тощо).
За оцінками Секретаріату Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), за 1991-1996 р. у країнах, які приймають, збереглися лише 27 із більш як 600 обмежень у сфері прямих іноземних інвестицій. З метою подальшого поліпшення умов для інвестицій було укладено біля 1600 двосторонніх угод, понад половину яких припадає на 90-ті роки. Такий підхід сприяє зростанню активності торгівлі і поліпшенню інвестиційного клімату у світі.
ІНВЕСТИЦІЇ ТА ІНВЕСТИЦІЙНІ ІНСТИТУЦІЇ. Що ж таке інвестиційна компанія? Відповідь на це питання можна дістати, очевидно, почавши з більш загальних понять - "інвестиції та "інвестиційна інституція". У вітчизняній літературі термін investment (інвестиції) звичайно перекладається як капітальні вкладення. Проте насправді капіталовкладення - це інвестиції в широкому розумінні слова. У вужчому - це довгострокове вкладення капіталу. Відповідно, інвестиційні інституції в широкому розумінні - це всі організації, що займаються розміщенням капіталу, у вузькому - ті, що здійснюють довгострокові вкладення. Тому комерційні банки, які в умовах сформованої структури ринку капіталів роблять переважно короткострокові і середньострокові вкладення, можна віднести до інвестиційних інституцій лише у широкому тлумаченні цього терміна.
Розрізняють два види інвестицій: фінансові і реальні. Реальні інвестиції - це вкладення капіталу безпосередньо в засоби виробництва і предмети споживання. При цьому може бути використаний також позичковий капітал, у тому числі кредит банку. У такому разі банк теж стає інвестором, здійснює реальне інвестування.
Фінансовими інвестиціями є вкладення в цінні папери, а також розміщення капіталу в банках. У складі фінансових інвестицій можна виділити портфельні - вкладення в цінні папери. Крім названих двох основних видів інвестицій, існують і так звані інтелектуальні інвестиції, що передбачають купівлю патентів, ліцензій, ноу-хау, підготовку і перепідготовку персоналу, вкладення в НДДКР.
У країнах із розвинутою корпоративною власністю практично всі довгострокові вкладення здійснюються за допомогою цінних паперів, насамперед акцій. Тому реальні інвестиції є насамперед сферою діяльності комерційних банків. Останнім часом термін "інвестиція" став синонімом вкладень у цінні папери. Так, наприклад, дилери на ринку цінних паперів (інвестиційні банки, торговельні компанії, фондові доми тощо) називаються інвестиційними дилерами.
Серед інвестиційних інституцій чітко виділяються такі три групи:
І. Інвестиційні інституції, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані, інвестиції в обмежене коло підприємств - холдинги, фінансові групи і фінансові компанії.
Холдингова компанія, як відомо, являє собою головну компанію якої-небудь фінансової імперії, монополії. Вона володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні імперією, яку утворюють ці підприємства зі своїми дочірніми і т. д. фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнити в довгостроковій перспективі становище своєї фінансової імперії, монополії, можливо, відмовляючись при цьому навіть від значних прибутків.
Фінансова група - це, як правило, кілька об'єднань підприємств, пов'язаних у єдине ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група звичайно не має головної фірми, що спеціалізується на управлінні.
Фінансова компанія - це корпорація, що фінансує вибране за деякими критеріями досить вузьке коло інших корпорацій і не здійснює диверсифікації вкладень, властивої інвестиційній компанії й іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну від холдингової) не володіє контрольними пакетами акцій корпорацій, які вона фінансує.
Інвестиційні інституції першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондову біржу, "вуличний" (позабіржовий) ринок та інших фондових посередників.
II. Інвестиційні інституції, які здійснюють повсюдні інвестиції, тобто не дотримуються якогось певного, заздалегідь визначеного набору об'єктів інвестування. Водночас їх портфель інвестицій достатньо широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові і пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок вкладів кінцевих інвесторів (передусім дрібних - приватних осіб - і середніх) у різноманітні цінні папери з метою забезпечити певний рівень доходу на капітал.
У широкому розумінні всі інвестиційні інституції другої групи можна назвати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому розумінні інвестиційна компанія - це компанія, що формує свій капітал за рахунок вкладів дрібних інвесторів на загальних підставах і не займається страховою або ще якоюсь діяльністю. Вкладення в цінні папери для неї - єдиний вид діяльності.
Інвестиційні компанії класифікують за такими ознаками:
1) за юридичною формою - традиційно під інвестиційною компанією розуміють інвестиційне акціонерне товариство (формує свій капітал за допомогою випуску і продажу акцій), інвестиційна ж фірма в іншій формі власності звичайно називається трастом (вона управляє капіталом вкладників за їх довіреністю);
2) за спеціалізацією вкладень - інвестиційна компанія може вкладати капітал у різні види цінних паперів (універсальна інвестиційна компанія) або віддавати перевагу вкладенням в окремий їх вид (bond fund спеціалізується винятково на вкладеннях в облігації, common stock fund - на вкладеннях в акції тощо); спеціалізація інвестиційної компанії залежить від мети її акціонерів;
3) за ступенем свободи менеджерів у прийнятті рішень виділяють general management investment company - інвестиційну компанію, у якій менеджери мають широку свободу дій щодо інвестицій, і management investment company, коли менеджери мають свободу дій стосовно інвестицій.
"Інвестиційний фонд" значною мірою є синонімом терміна "інвестиційна компанія". Але тут варто врахувати один момент. Деякі сучасні інвестиційні компанії (на перших етапах розвитку таких компаній було більше) мають кілька інвестиційних фондів, що являють собою набори цінних паперів (портфелі інвестицій), якими управляють окремі команди менеджерів. У цьому разі формується структура, аналогічна структурі холдингу. Інвестиційний фонд випускає акції й отриманий за рахунок їх продажу капітал інвестує в цінні папери. При цьому всі акції даного інвестиційного фонду або їх контрольний пакет перебувають у володінні головної інвестиційної компанії, що називається управляючою. Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвестицій, то в цьому разі вона і являє собою інвестиційний фонд. На сучасному етапі розвитку ринку капіталів у країнах Заходу майже всі інвестиційні компанії мають по одному портфелю інвестицій. Інвестиційні фонди бувають двох видів: відкриті (взаємні) і закриті. Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає і продає нові акції, скуповуючи при цьому свої акції у всіх бажаючих їх продати за ринковою ціною. Відповідно до умов організації такого фонду інвестори можуть продавати його акції тільки самому фонду. Ринкова вартість акції відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію. Оскільки активи інвестиційного фонду складаються з цінних паперів, то ринкова вартість акції приблизно дорівнює середній курсовій вартості пакета цінних паперів, що становлять портфель фонду, поділеній на кількість його акцій, випущених в обіг.
Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій тільки самому собі; нові акції він випускає відносно рідко, а курс акцій під впливом попиту і пропозиції на фондових ринках може відхилятися від вартості активів фонду, що припадають на одну акцію.
ІІІ. Інвестиційні інституції, що здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Це інституції, що прагнуть отримати прибуток за допомогою спекулятивної гри на біржі. До них відносять торговельні компанії, інвестиційні банки, фондові будинки, інвестиційні пули тощо. За своїми функціями вони значно ближчі до посередників на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.
У подальшому викладі зосередимо увагу на інвестиційних інституціях другої групи.
Серед найважливіших характеристик інвестиційної компанії розглянемо такі взаємозалежні поняття, як структура її капіталу і портфель інвестицій.
Структура капіталу - це кількість та інвестиційні характеристики наявних цінних паперів, випущених інвестиційною компанією. Портфель інвестицій - кількість та інвестиційні характеристики цінних паперів, куплених інвестиційною компанією. Вони і становлять її портфель, тобто ті цінні папери, у які інвестиційна компанія уклала свій капітал, сформований із внесків окремих інвесторів. Структура капіталу та портфель інвестицій залежать від цілей інвестування, котрі насамперед характеризуються співвідношенням ризиків (і, отже, більшою прибутковістю) вкладень та їх надійності. Різні інвестиційні компанії дотримуються того або іншого співвідношення зазначених чинників. Ураховуючи їх, дрібні інвестори вибирають, куди їм вкладати капітал. При цьому одні з них вважають за краще ризикнути й у разі удачі одержати великий прибуток, інші віддають перевагу невеликому, але гарантованому прибутку.
Обране співвідношення ризику і надійності виявляється в характеристиці портфеля інвестиційної компанії. Портфель, оцінений як агресивний, означає, що інвестори, котрі купили акції даної інвестиційної компанії, віддають перевагу ризику; консервативний портфель указує на прагнення акціонерів до стійкого і гарантованого прибутку.
Найважливішим чинником, що впливає на співвідношення "агресивність - консервативність", є ступінь диверсифікованості інвестицій. Чим більше різноманітних цінних паперів (кожна з яких має свої інвестиційні характеристики, а отже, і своє співвідношення "ризик - надійність") вкладено в капітал, тим сильніше виявляється консервативність портфеля. Проте якщо диверсифікація вкладень відбувається тільки серед ризикованих цінних паперів, то це підвищує агресивність портфеля. Якщо, навпаки, диверсифікація здійснюється у вигляді надійних цінних паперів, то складається надконсервативний портфель. У цих двох останніх випадках диверсифікація портфеля діє як чинник, що посилює тяжіння до одного з полюсів співвідношення "агресивність - консервативність".
ЗАЛУЧЕННЯ ДОДАТКОВОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО КАПІТАЛУ.
Основні цілі залучення прямих іноземних інвестицій зводяться до такого.
Відсутність розвинутого ринку перешкоджає одержанню необхідних обсягів капіталу для великомасштабних проектів. Обмежені можливості стабільних надходжень вільно конвертованої валюти ускладнюють закупівлю інвестиційних товарів, відсутніх на національному ринку. Іноземні прямі інвестиції, будучи першоджерелом зовнішнього капіталу, ефективно вирішують обидві ці проблеми. Іноземні інвестори мають прямий доступ до іноземних джерел капіталу. Вони не обмежені відносною нерозвиненістю місцевих ринків капіталу або спроможністю країни генерувати іноземний потік готівки через експорт місцевих товарів.
ДОСТУП ДО ПЕРЕДОВОЇ ТЕХНОЛОГІЇ. Відносно застарілі порівняно з розвинутими країнами устаткування і технологія знижують конкурентоспроможність виробленої продукції на світових ринках і скорочують можливості одержувати вільно конвертовану валюту. Іноземні прямі інвестиції через інвестиційні товари дають можливість залучити передову техніку. Національні підприємства можуть упроваджувати передові ноу-хау і виробничу технологію без традиційних труднощів. Зокрема, це стосується купівлі права на використання сучасної технології, що вимагає значних валютних витрат.
ДОСТУП ДО ПЕРЕДОВИХ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ. Іноземні фірми привносять західні методи управління і дають можливість місцевому населенню вивчати нові методи роботи. Цей процес особливо ефективний у разі придбання іноземним інвестором конкретного підприємства або при створенні спільного підприємства. У такому разі іноземний інвестор може використовувати місцеві знання і контакти даного підприємства, котре, у свою чергу, може скористатися новими методами управління.
ПОЛІПШЕННЯ ДОСТУПУ ДО ЗАХІДНИХ РИНКІВ. Західні фірми знайомлять' з існуючими каналами, досвідом і знанням операцій щодо реалізації продукції на світових ринках. Можливості отримання значного прибутку від торгівлі продукцією використовуються фактично без будь-яких особливих витрат. Це дає змогу збільшити експорт і розширити одержання іноземної валюти.
ПОЛЕГШЕННЯ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ І ПЕРЕБУДОВИ ЕКОНОМІКИ. Певні види приватизаційних процесів потребують об'єднання капіталів і вміння всебічно аналізувати економічні можливості підприємства. З допомогою іноземних фірм прискорюється доступ до зовнішніх джерел фондів як базисного капіталу. Це особливо важливо, коли активи спочатку продаються і є потреба в нових інвестиціях для реорганізації виробництва і зміни виробничих ліній. Використання можливостей іноземних фірм може підвищити ефективність цього процесу на всіх нових приватизованих підприємствах.
Для залучення прямих іноземних інвестицій у країну існує багато чинників неподаткового і податкового змісту.
Рішення про залучення інвестицій визначається порівнянням потенційного прибутку від них і ризику.
Розглянемо неподаткові чинники, що відіграють важливу роль у залученні інвестицій та одержанні потенційного прибутку.
РОЗМІРИ РИНКУ. Цей показник особливо важливий для іноземного інвестора, враховуючи, що великі потенційні ринки в країнах із перехідною економікою сьогодні не в змозі задовольнити споживчий попит. Проте на початковому етапі переваги залучення прямих іноземних інвестицій відносно невисокі, їх головна мета зводиться до здійснення короткострокових імпортних операцій для одержання прибутків за рахунок підвищеного попиту на товари, яких раніше не було. Організація недорогих торговельних операцій є першим кроком транснаціонального підприємства для проникнення на ринок країни.
НЕВПЕВНЕНІСТЬ ІНВЕСТОРА. Одним із негативних факторів, що впливають на залучення і використання прямих іноземних інвестицій в економіці країн перехідного періоду, є невпевненість інвестора в стабільності становища в регіоні. Певною мірою це пояснюється закритістю цього ринку в минулому для західних підприємств. Тому іноземні компанії починають свою діяльність, як правило, із невеликих операцій, що дають змогу їм зібрати необхідну інформацію для всебічної оцінки ризику і можливостей їхньої діяльності. Компанії не поспішають ризикувати значним капіталом в умовах політичної нестабільності та процесу формування державних структур і установ.
ЮРИДИЧНА І РЕГУЛЮЮЧА СТРУКТУРИ. Перехід до ринкової економіки веде до створення юридичної і регулюючої структури, сумісної з діяльністю приватного сектора й іноземних компаній. Багато країн із перехідною економікою ДОСЯГАЙ значного прогресу в цій сфері, особливо щодо захисту прав власності, можливості репатріації доходів і вільного ринку обміну валюти. В інших країнах розроблення і здійснення відповідного законодавства і пов'язаних із ним адміністративних процедур просуваються повільно. Причому деякі правові концепції тут взагалі були невідомі, тому проекти законів, як і окремі закони, не вирізняються ясністю, що вимагає їх перегляду. Такі часті зміни законодавчих актів породжують непослідовність їх застосування, ускладнюють ділове планування, створюють проблеми для адміністрації країни і посилюють почуття невпевненості інвесторів.
МАКРОЕКОНОМІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ. Нестійкість рівня цін і валютного курсу ускладнює співробітництво і збільшує ступінь невпевненості. Це посилює відчуття ризику при інвестуванні і, отже, зменшує можливості залучення іноземних прямих інвестицій. Крім того, макроекономічна нестабільність загострює й інші проблеми регулювання економіки. Наприклад, коливання валютного курсу збільшують витрати інвесторів у тих випадках, коли ринок обміну іноземної валюти не є повністю вільним або коли сума оплати від державного сектора не індексується відповідно до змін валютного курсу.
ДОСТУП ДО ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ ВИРОБНИЦТВА. Доступність факторів виробництва може сприяти залученню іноземних прямих інвестицій. Високий рівень підготовки і дешева робоча сила в країнах із перехідною економікою приваблюють іноземних компаній, створюють можливості для вкладення капіталу з метою розвитку експортного виробництва. Проте на практиці цей процес відбувається дуже повільно. З одного боку, це пов'язано з внутрішніми труднощами, а з іншого - із перешкодами, що існують на зовнішніх ринках для подібного експорту. Іноземні компанії нині намагаються переважно вкладати капітал у галузі, які забезпечують доступ до такої сировини, як нафта і газ, мінеральні і лісові ресурси тощо. У цьому разі перед країною, що залучає іноземний капітал, постає завдання одержати значний дохід від експлуатації цих ресурсів.
Другим, але не менш важливим чинником залучення і використання прямих іноземних інвестицій є система оподатковування. І якщо в минулому цьому чиннику в країнах із перехідною економікою приділялася незначна увага, то в сучасних умовах він виходить на перший план.
Загальний рівень податків, безсумнівно, впливає на привабливість країни для іноземних інвесторів. При цьому мова йде не тільки про податок на прибуток, а й всі інші види податків. Водночас доходи від податків є для більшості країн основною гарантією надходжень у бюджет, а отже, і видатків із нього. Саме вони є своєрідним балансом у вирівнюванні доходів і видатків. Відомо, що низькі доходи, що спричинюють бюджетний дефіцит та знижують макроекономічну стабільність економіки, мають негативні наслідки при вирішенні проблеми залучення інвестицій.
Законна податкова ставка має вирішальне значення при визначенні податкового обов'язку. У розвинутих країнах вона відіграє важливу роль при визначенні стратегії фінансування і податкового планування компанії. Звичайно корпорації реагують на розмір законних ставок податку, спрямовуючи доходи юридичним особам із низьким оподатковуванням, а видатки - юридичним особам із високою ставкою податків. Так, за інших рівних умов компанія надає позики таким чином, щоб виплати відсотків провадилися у філії, на який поширюється найвища ставка податків. У результаті найвища гранична ставка податків не завжди сприяє високим податковим прибуткам, особливо у фірм, що працюють у кількох країнах.
Слід враховувати і те, що законна ставка податків може вплинути на певні маргінальні виробничі рішення фірм і призвести до їх закриття тоді, коли податковий режим капітальних витрат не стосується прийняття рішень. З іншого боку, зниження ставки зменшує прибуток, одержаний за рахунок податків, стягнутих із місцевих підприємств.
Серед конкретних елементів податкових систем доцільно виділити такі.
АМОРТИЗАЦІЙНИЙ РЕЖИМ. У країнах із перехідним періодом амортизаційна система являє собою пережиток системи оподаткування. Вона лише детально враховує різновиди між різними активами і промисловими секторами і базується на низьких нормах амортизації. У минулому переважав підхід, коли амортизація використовувалась як частина механізму бюджету. Однак у цьому зв'язку слід враховувати наявність щонайменше двох визначальних чинників. Перший - існування значних темпів пригладженої інфляції. Амортизація, що базується на початковій вартості, є недостатньою під час інфляції, оскільки реальна вартість активів у даний момент недооцінюється при визначенні бази активів у вільно конвертованій валюті. Другий чинник діє в зворотному напрямку. Ряд країн установлює загальні інвестиційні знижки таких розмірів, що інвестовані суми перевищують накопичену амортизацію. За стабільних цін це означає, що додаткові знижки, які перевищують амортизацію, допускаються у разі збільшення загальної суми амортизації. Величина такої пільги зростає в умовах інфляції, коли поточні інвестиції порівнюються з попередніми, обчисленими в номінальних, а не в реальних валютних витратах. Це дає змогу отримати прибуток, незважаючи на відсутність реальних інвестицій і певною мірою компенсувати недооцінку амортизації.
РЕЖИМ, ЩО ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ ДО ВИТРАТ. У країнах перехідного періоду існують різні режими оподаткування, серед яких можна виділити обмеження на відрахування на певні витрати; створення справедливої системи оподаткування; контроль за діяльністю державних підприємств; непрямі обмеження тощо.
Західні компанії у своїй практиці оподаткування застосовують низку штучних заходів, що потребують аудиторського контролю.
У наших умовах широко використовуються відрахування із заробітної плати й обмеження відрахувань на виплату процентів. Найпопулярнішим є податок на перевитрату заробітної плати. Причина цього зрозуміла. Насамперед такі заходи повинні знизити зростання заробітної плати, а отже й інфляції, і водночас контролювати тенденції державних підприємств до надмірного збільшення заробітної плати замість того, щоб повертати фонди в державний бюджет. Зазначені обмеження щодо зростання заробітної плати менш реальні в приватному секторі. Недоліком тут є те, що іноземні інвестори можуть одержувати оплату набагато вищу, ніж вона визначена національним законодавством, а головне, використовувати інші можливості, коли оплата для резидентів здійснюється за кордоном або ж через дочірню компанію, яка надає послуги чи пільги замість заробітної плати.
ПОДАТКИ, НЕ ПОВ'ЯЗАНІ З ДОХОДАМИ. Такі податки поділяються на три основні групи: податки на соціальне страхування з заробітної плати; митні збори і податки на інвестиційні товари.
Податки на соціальне страхування стягуються з підприємця і відображають заробітну плату працюючого за наймом. Ці податки визначаються режимом оподаткування особистих доходів іноземної робочої сили.
Мито з інвестиційних товарів - це безпосереднє, легко кероване джерело прибутку для країни. Однак таке мито підвищує коефіцієнт окупності інвестицій, - показник, що визначає їх ефективність.
Залученню іноземних прямих інвестицій перешкоджає мито на капітальне обладнання. По-перше, такі податки вкрай обтяжливі для довгострокових капітальних проектів; по-друге, саме завдяки імпорту сучасного устаткування можна впровадити у виробництво прогресивні виробничі технології, підвищити його ефективність. Тому відмова від стягування такого виду мита (як це має місце в країнах Азії) або їх значне скорочення заохочує інвестора до розширення діяльності у виробничому секторі.
Податкові угоди являють собою структуру, у межах якої компанії можуть планувати свої податки, їх мета полягає в координації застосування місцевих та іноземних систем оподатковування.
Податкова угода є правилом, за яким ділиться податковий "пиріг" і за допомогою якого усувається подвійне оподаткування. У системах оподаткування країн із перехідною економікою відсутній ряд типових положень, що захищають базу оподаткування (наприклад, правила ціноутворення "на відстані витягнутої руки" і недостатньої капіталізації).
ПОДАТКОВІ СТИМУЛИ ТА ЇХ ВИДИ. У країнах із розвинутою ринковою економікою податкові стимули обмежені. Основний аргумент проти використання стимулів полягає в тому, що вони спотворюють економічну діяльність. Ці стимули викликають відхилення моделі прибутку після сплати податків від моделі прибутку до їхньої сплати. Наслідком цього є розподіл ресурсів, який відрізняється від ринкового, що створює ефективну рівновагу.
У країнах із перехідною економікою ще немає умов існування ефективного ринку. Багато підприємств продовжують залишатися під державним контролем; ринки капіталу перебувають у зародковому стані; вихідна інформація про можливості ринку і способи ведення справ недосконала; комерційна і правова інфраструктури перебувають у процесі формування, а багато суб'єктів економіки (керівники і робітники) ще не володіють досвідом і знаннями використання основних принципів роботи ринку, а отже, не можуть працювати ефективно. Тому в економіці перехідного періоду стимули можуть відігравати тимчасову роль доти, доки не будуть створені, зокрема, ринки капіталів.
Податкові стимули можна поділити на кілька категорій: податкові канікули, податкові пільги на інвестиції і податкові вільні зони.
Податкові канікули е типовою формою податкового стимулювання. Вони надаються новим фірмам на певний період, коли, починаючи з якогось моменту, вони звільняються від прибуткового податку, їх перевага полягає в тому, що такі канікули забезпечують іноземним інвесторам простий режим оподаткування.
При використанні податкових канікул виникає питання: коли починати канікули? Тут існують три можливості: це може бути момент початку виробництва; перший рік, коли фірма отримує прибуток; або перший рік одержання фірмою позитивного кумулятивного прибутку від своїх операцій. Важливо визначити тривалість канікул. У більшості країн із перехідною економікою канікули є нетривалими. Тому їх користь для капіталомістких проектів украй незначна. Як свідчить досвід країн Азії й Угорщини тривалі канікули забезпечують можливість залучення довгострокових інвестицій.
Податкові пільги використовуються для зниження розміру оподатковуваного доходу підприємства, а податковий кредит - із метою безпосереднього зменшення суми виплачуваних податків.
Вибір способу стимулювання безпосередньо пов'язаний із сумою стимулювання витрат для держави, викликаними відмовою від прибутку. При збільшенні ступеня стимулювання з являється проблема, коли стимулювання підприємства з метою обмеження витрат зменшується і, отже, відбувається "подорожчання" інвестицій. Якщо ставка кредиту і податкова знижка занадто високі, то вони ведуть до законного ухилення від сплати податків. Використання стимулів може обмежуватись, з тим щоб воно не призвело до повного скасування податку, який підприємство має виплачувати даного року. У ряді країн із перехідною економікою використовується особлива форма пільг на інвестований капітал, що полягає у зменшенні податкової ставки на реінвестований прибуток.
Загальне зниження податкових ставок може бути установлене для доходів, що надходять із певних джерел, або фірмам, що відповідають визначеним критеріям. Ці знижки відрізняються від податкових канікул, оскільки податкова заборгованість фірм скасовується не повністю; ними можуть користуватися не тільки нові підприємства.
Вільні економічні зони - це особливі райони з особливим режимом оподаткування. Фірми, що функціонують у цих регіонах, можуть одержувати різні пільги. Зокрема, вони мають вільний доступ до реєстрації, а також звільняються від деяких податків і мита на інвестиції. Ці пільги часто пов'язані з умовою, відповідно до якої діяльність фірми має бути спрямована на іноземні ринки. Звичайні митні й експортні збори стосуються тільки операцій між вільною економічною зоною й іншою частиною країни.
ДОСВІД УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ ІЗ ВИКОРИСТАННЯМ ПОДАТКОВИХ КАНІКУЛ. У країнах із перехідною економікою фірми вживають низку заходів з метою ухилення від сплати податків без порушення законодавства.
Фіктивна іноземна компанія може створюватися тоді, коли підприємство з достатньою часткою іноземного капіталу дістає право на податкові канікули. Один із методів полягає в тому, що фонди національного підприємства передаються в офшорну компанію, яка, зі свого боку, реінвестує засоби в країну, так якби це була іноземна компанія.
Трансфертне ціноутворення зводиться до переведення прибутку від операції, що не має права на податкові канікули, фірмам, на які це право поширюється, зокрема на спільне підприємство. Наприклад, місцева компанія продає проміжні продукти спільному підприємству за ціною, що забезпечила весь прибуток від операцій спільному підприємству. Інші витрати, наприклад витрати фінансування, переносяться місцевою компанією на рахунок спільного підприємства.
Створення нового підприємства зводиться до створення нової корпорації шляхом купівлі активів існуючого підприємства, щоб мати право на стимули, незважаючи на відсутність нової діяльності. Так, наприклад, у будівельній промисловості використовується метод створення нових фірм для кожного нового об'єкта, що дає змогу їм постійно користуватися податковими канікулами.
Фірми, що експортують у треті країни, звичайно сплачують податки з прибутку від продажу. У деяких випадках вони створюють перевалочні компанії в інших державах, метою яких є купівля товарів у експортуючої компанії для наступного їх продажу дійсному одержувачу, що перебуває в третій країні. Перевалочна компанія дістає право на податкові канікули, купує товари за собівартістю і переводить через трансфертне ціноутворення собі всі доходи від продажу, захищаючись від податку за допомогою податкових канікул.
МІЖНАРОДНІ АСПЕКТИ ПОДАТКОВИХ СТИМУЛІВ. Розгляд проблем прямих іноземних інвестицій не може зводитися лише до режимів країни-джерела. Значення має і становище в країні перебування. Існує безліч форм інвестування. Два основні методи з них - через відділення або через філію. Відділення являє собою підрозділ іноземної компанії, що здійснює інвестицію. Воно не є юридичною особою. Філія є юридичною особою, і її прибутки не включаються в прибутки іноземної материнської компанії доти, доки вони не надійдуть їй у вигляді дивідендів.
Існують два основні типи оподатковування дивідендів, які сплачуються у країні перебування.
Перший тип оподатковування являє собою метод іноземного податкового кредиту. За цим методом країна перебування приймає свій режим оподаткування доходів при їх надходженні, але надає кредити на будь-які сплачувані іноземні податки за умови, що вони не перевищують тих податків у країні перебування, які стягувалися б з цих доходів. На практиці це означає, що країні-джерелу дають першу можливість оподаткувати доходи, але країна перебування приєднується до оподаткування, якщо ці доходи недостатньо обкладені податком у країні-джерелі. Цей метод застосовується в США, Японії, Італії, Англії, Іспанії, Португалії, Норвегії й інших країнах.
Альтернативною системою оподаткування доходів, отриманих за кордоном, є метод звільнення. Відповідно до цього методу подальше оподаткування репатрійованих доходів не провадиться. Таким чином, оподаткування стимулів, цю має місце при методі податкових кредитів, не відбувається. Цей метод існує в Австрії, Німеччині, Франції, Канаді, Данії, Фінляндії та інших країнах.
З метою підвищення ефективності використання прямих іноземних інвестицій застосовується метод "утримування від стягування податків". Переведені прибутки розглядаються як такі, з котрих уже були цілком отримані податки і платник податків не мав податкових стимулів. Завдяки цьому уся вигода податкового стимулювання дістається інвестору, а не просто перераховується в казначейство країни перебування.
Звичайно стримування від стягування податків відбивається в податковій угоді. Цей метод дає змогу країні-джерелу надавати податкові знижки, незважаючи на те, що вона просто переказує гроші в казначейство більш розвинутих країн.
У країнах із перехідною економікою прямі іноземні інвестиції відіграють важливу роль в економічних процесах, що відбуваються в цих країнах. Водночас під урядовим контролем потрібно постійно тримати всі чинники, які можуть стримувати залучення і використання прямих іноземних інвестицій. Крім того, необхідно стежити за тим, щоб податкова система не стримувала інвестиції.
1. Насамперед потрібно створити стійку законодавчу структуру оподаткування відповідно до міжнародних норм.
2. Податкові канікули в перехідній економіці можуть відігравати істотну допоміжну роль на даному етапі створення бази ринкової діяльності в країні.
3. Розмір передбачених податкових пільг за інвестований капітал і кредити необхідно обмежувати.
4. Інвестиції, що дають право на стимулювання, мають бути чітко визначені, а правила - максимально прості.
5. Стимули необхідно вводити на обмежений період.
6. Податкові канікули слід застосовувати тільки на цілі, що відповідають їх призначенню. Інакше вони можуть призвести до зловживань.
7. Країни з перехідною економікою будуть імпортувати капітал. Тому податкова політика повинна забезпечити країнам-джерелам справедливу частку прибутку підприємств, що функціонують на їх території.
8. Податкові угоди є важливою частиною податкової політики, спрямованої на залучення іноземних інвестицій. Існують дві категорії таких угод, розрахованих на стратегічні перспективи. Перша - угоди між країнами регіону й інших країн, друга - угоди між країнами регіону.
9. Податкова конкуренція - важливий чинник податкового стимулювання.
КЛЮЧОВІ СЛОВА:
Інвестиції; інвестиційна інституція; фінансові інвестиції; реальні інвестиції; інтелектуальні інвестиції; холдингова компанія; фінансова група; фінансова компанія; інвестиційний фонд; структура капіталу; портфель інвестицій; інвестиційний дилер.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ:
1. Які основні спонукальні мотиви залучення прямих іноземних інвестицій в економіку країни?
2. Які основні чинники, що сприяють одержанню прибутку від прямих іноземних інвестицій?
3. У чому зв'язок між прямими іноземними інвестиціями і доступом до сучасної техніки і технології?
4. Яка роль оподатковування в залученні і використанні прямих іноземних інвестицій?
5. Які існують Податкові стимули, їх типи й зміст?
6. У чому полягає ухилення від сплати податків із використанням податкових канікул?
7. Які міжнародні аспекти податкових стимулів?
8. У чому значення залучення прямих іноземних інвестицій для розвитку окремих секторів економіки?
ЛІТЕРАТУРА:
1. Инвестиции: Учебник / Уильям Ф. Шарп, Гордон Дж. Александер. - М., 1998.
2. Инвестиции: Учеб. пособие / Н. В. Игоришин - М., 1999.
3. Інвестиційний менеджмент: Навч. посібник / В. Г. Федоренко. - К., 1999.
4. Методи оцінки ефективності інвестицій та пріоритетні напрями їх реалізації / А. Ф. Гойко. - К., 1999.
5. Industrial Structure Statistics, OECD. - 1995.
6. International Direct Investment Statistics Yearbook, OECD. - Paris, 1999.
7. International Monetary Fund (1995) Policy and Foreign Investments Countries at the World.
8. International Finance Corporation. Foreign Direct Investment: Lessons of Experience The World Bank, Washington D. C. 1997.
9. New Dimensions at Market Acces in a Global Economy, OECD. - 1995.
10. Research and Development Expenditure in Industry, OECD. - 1995.
11. Services: statistics at International Transactions, OECD. - 1999.
12. Statistical Yearbook. - 1999.
13.Trade and Development Report. - 1999.
14.UNCTAD: World Investment Report. Geneve, 1997.
15. World Bank, Global Economic Prospects and Developing Countries Washington, 1997.
16.World Investment Report. - 1999.

<< Розділ 5
Розділ 7  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Управління зовнішньоекономічною діяльністю" / за ред. А.І. Кредісова