Библиотека Воеводина _ "Основи економічної теорії" ... економіка, фінанси, бізнес, політекономія, економікс, суд, юриспруденція, опт, право, маркетинг, брендінг, література, бібліотека, книжки, студент, реферат, підручник, теорія, інвестиції, менеджмент, управління, підприємництво, підприємство, реклама, міжнародна, словник, енциклопедія, історія, ЗЕД, тнк, корпорація, концерн, консорціум, аудит, страхування, біржа, гроші, кредит, збут, ресторан, паблік рілейшнз, public relations, PR, персонал, фірма, компанія, безкоштовно, free, фокус-группа, focus-groups, дослідження ринку, архів, журнал, стаття, аналіз, коментарі
Библиотека Воеводина ... Главная страница    
"Основи економічної теорії"_Зміст

 



Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

Частина VI. ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІКИ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ
Розділ 30. Економічний устрій в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових відносин
§ 1. Об'єктивна необхідність і реальні можливості переходу
§ 2. Становлення різних форм власності
§ 3. Становлення підприємництва

Розділ 30
ЕКОНОМІЧНИЙ УСТРІЙ В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ ВІД КОМАНДНО-АДМІНІСТРАТИВНОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ ДО РИНКОВИХ ВІДНОСИН
§ 1. Об'єктивна необхідність і реальні можливості переходу

Командно-адміністративна система господарювання функціонує як єдине ціле на основі загального одержавлення економіки та на цій базі централізованого планування усього соціально-економічного життя. Обмін між відомствами здійснюється через розпорядження про матеріальний баланс, а особи, відповідальні за прийняття рі-шень у центрі, примушують кожну галузь або державне підприєм-ство функціонувати як складову частину єдиного цілого. Підприєм-ства поставляють обумовлену кількість продукції, але їм дозволяється залучати ресурси, особливо трудові, без вимоги зведення до міні-муму витрат або проведення стратегії ефективності витрат у ви-робництві. Не керуючись ціновими сигналами ринкової економіки, директори підприємств дістають стільки трудових ресурсів, скільки можуть. Одним з результатів цього є оптове утримання робочої сили, яке забезпечує необхідні її запаси для задоволення єдиної мети центральних плануючих органів: виробництва фірмою запла-нованої кількості продукції незалежно від використаних ресурсів. За таких умов на так званому ринку при квазітоварному вироб-ництві панує диктат виробника, а споживачі через відсутність ви-бору змушені купувати несучасну, неякісну продукцію. В умовах ринкової економіки подібна фірма зазнала б краху через високі витрати на ресурси, що не забезпечують ефективності, а також під натиском конкурентів, здатних продавати продукцію за цінами, ниж-чими, ніж у цій завеликій фірмі. Однак будучи захищена від конку-ренції, ця фірма з її філіями та підприємствами продовжує функціонувати.
Тому в період розбудови незалежної Української держави гост-ро постало питання про економічні реформи. Перехід до ринку - одна з ключових проблем, вирішення якої визначить перспективи розвитку економіки України, подальшу долю української нації.

Навіщо потрібна економічна реформа? Командно-адміністратив-на система господарювання, яка існувала у недалекому минулому, не відповідала новим вимогам розвитку економіки, стала гальмом реалізації об'єктивних вимог світової економіки. Вона не може бути поліпшена або удосконалена зміною окремих елементів, а потре-бує перетворень у своїй основі відповідно до вимог нового господарського механізму. А щоб сформувати новий економічний меха-нізм, потрібна радикальна реформа. Командно-адміністративна система господарювання сформувалась за часів, коли економічне зростання йшло за рахунок використання додаткових ресурсів. Ти-повими умовами тоді були такі, наприклад, коли за п'ять років при-ріст чисельності працівників у народному господарстві становив 10-11 млн чол., на 25-30 відсотків збільшувався видобуток палива і сировини, на 40-50 відсотків зростали капіталовкладення і на 50-60 відсотків збільшувався обсяг основних виробничих фондів. Проте до початку 90-х років економічна ситуація в Україні доко-рінно змінилась. На одиницю національного доходу витрачалось в З-4 рази більше ресурсів, ніж у країнах ринкової економіки, част-ка наукоємної продукції в експорті впала до 1 відсотка. Частка ек-стенсивних факторів в економічному зростанні різко скоротилась, а це зумовило об'єктивну необхідність переведення економіки пе-реважно на інтенсивний шлях розвитку. В той же час у світовому господарстві розгортається новий етап науково-технічної революції:
орієнтація на якість, нововведення і високу кваліфікацію кадрів.
Які ж основні критерії оцінки реальних можливостей економіч-ного устрою в умовах переходу від командно-адміністративної сис-теми господарювання до ринкових відносин? Першим критерієм є визначення ступеня можливості забезпечення підвищення прибут-ку підприємств за рахунок повнішого використання всіх наявних ресурсів і підвищення конкурентоспроможності продукції, робіт, послуг. Другий критерій - це ступінь спроможності економічного устрою створити умови для підвищення норми прибутку за раху-нок удосконалення технічного розвитку суспільного виробництва на основі активізації творчої діяльності з розвитку елементів, які орієнтують на реалізацію у виробництві виявлених можливостей нових наукових розробок, удосконалення технології виробництва, переходу до використання продуктивніших засобів виробництва і кардинального підвищення якості продукції. Третій критерій - ступінь спроможності устрою швидко реагувати на зміни попиту і відповідно до цього здійснювати дії, спрямовані на реструктуриза-цію економіки. Четвертий критерій - ступінь спроможності за-безпечити зростання продуктивності праці за рахунок розвитку подетальної спеціалізації праці та виробництва на основі переходу до широкого використання новітніх, більш продуктивних засобів виробництва, обчислювальної техніки, інтегральних схем, широкої комп'ютеризації .та автоматизації, принципово нових ресурсозбе-рігаючих технологій. П'ятий критерій - ступінь ефективності сис-теми виробничого обліку і контролю, направленого на підвищення продуктивності праці за рахунок більш повного використання наяв-них ресурсів, своєчасного прийняття відповідних коригуючих дій.
Ці основні критерії дають можливість оцінити ступінь спромож-ності економічного устрою забезпечити підвищення ефективності виробництва за рахунок зростання продуктивності праці, поліп-шення якості продукції, робіт, послуг у розрахунку на максималь-ний попит конкретних споживачів при одночасному зниженні со-бівартості. При цьому загальним критерієм оцінки економічного устрою є спроможність підвищувати соціальну захищеність, добро-бут суспільства в цілому та кожного його члена.
Серед країн, що переходять від командно-адміністративної сис-теми господарства до ринкових відносин, визначилося кілька груп за специфікою шляхів переходу.
Першій групі властиве створення в надрах старої командно-ад-міністративної системи нових соціальне орієнтованих ринкових відносин. Найхарактернішим є приклад Китаю, де цей процес від-значався тривалою боротьбою серед правлячих кіл за шляхи роз-витку, що закінчилася перемогою проринкових сил у керівництві країною. По-перше, у Китаї процес переходу був ретельно теоре-тично осмислений і розроблений та визначений як тривалий і по-етапний, з відпрацюванням його через соціально-економічні екс-перименти (щодо форм приватизації, пристосування старої бюро-кратії до нових умов господарювання, розв'язання проблем зайня-тості, залучення іноземного капіталу, розвитку підприємництва тощо). По-друге, перехід провадиться через саму командно-адміні-стративну систему з урахуванням конкретно-історичного досвіду розвитку країни. Ця система не руйнується, а реформується відпо-відно до завдань, які ставляться перед нею для здійснення перехо-ду до ринку. По-третє, перехід до ринкових відносин було розпоча-то з провідної галузі економіки країни - сільського господарства, у якій зайнята основна частина населення. Перелічені заходи дали позитивні результати, варті ретельного вивчення іншими країна-ми. Подібний шлях розвитку обрали В'єтнам, Монголія та деякі інші країни.
Другу групу країн відзначає поступовий, еволюційний початок переходу до ринкових відносин через різні експерименти та пере-творення, які також розпочинаються в надрах командно-адмініс-тративної системи. На основі підготовленого соціально-економіч-ного середовища, розпочатого розвитку ринкового господарства відбуваються руйнування командно-адміністративної системи і по-дальший перехід до ринкових відносин. Найхарактернішим є при-клад Угорщини, яка розпочала такі перетворення з другої полови-ни 50-х років. Поступове накопичення ринкових елементів дає змогу країні переходити до сучасних форм господарювання без великих соціальних потрясінь і масового зубожіння населення, минаючи історичний період дикого, розбійницького первісного нагромадження капіталу. Цей період у нинішніх країнах розвиненої ринкової економіки тривав у минулому кілька століть. Його головним істо-ричним завданням, з одного боку, було відокремити безпосереднього працівника від засобів виробництва і перетворити його на юридич-не вільного продавця своєї робочої сили, а з іншого - зосередити засоби виробництва і кошти у незначного прошарку великих під-приємців. Сьогодні такий спосіб нагромадження загрожує гострою соціальною конфронтацією з усіма можливими в епоху ядерної зброї наслідками.
Третя група країн обрала шлях "шокової терапії", що полягав у застосуванні методів короткострокового струсу суспільства. Такий шлях обрала, наприклад, Польща, де були певні передумови для такого безжалісного експерименту; а саме: у країні була поширена ринкова психологія, значною була приватна власність (понад 4/5 орної землі належало одноосібним господарствам), на чолі держа-ви опинилися сили, яким довіряла і які підтримувала більшість на-селення. Проте, незважаючи на все це, після короткого шоку краї-на мусила відмовитись від нього. Ті, хто вдався до цього методу, пішли у відставку, поступившись місцем тим, хто зважає на довго-строковий час творення економічних процесів.
Свій шлях переходу обрала колишня Чехословаччина, де напри-кінці 80-х років відбулася так звана "оксамитова революція". Спи-раючись на традиції ринкового розвитку, нові й старі методи дер-жавного регулювання економікою, кооперування тощо, країна по-вертається до ринкових відносин цивілізовано. Поділ її з 1993 р. на дві незалежні країни - Чехію і Словаччину - відбувся так само цивілізовано, як і розподіл серед населення державної власності. Основна маса середніх та великих підприємств через акціонування їх перетворена на корпорації. Дрібні підприємства можуть перехо-дити в індивідуальну власність. Кожний громадянин одержав пра-во на свою рівну частку загальнодержавної власності у формі спе-ціальних купонів, на які він придбає акції підприємств, що прива-тизуються. Для того, щоб купони не могли стати предметом ку-півлі-продажу, спекуляцій, махінацій тощо, розроблено соціальний механізм захисту. До Чехії та Словаччини залучається іноземний капітал на розробленій взаємовигідній правовій основі, створюються спільні з ним фірми й у третіх країнах.
Особливістю переходу до ринку Східної Німеччини є те, що вона увійшла до складу Федеративної Республіки Німеччини, однієї з найбільш розвинених у сучасному світі країн. Проте, виходячи з практики, на нього відводиться багато років при величезній допо-мозі в сотні мільярдів марок щорічно.
Логіка переходу України до соціальне орієнтованого ринкового господарства потребує здійснення державотворення через розбудову політичної незалежності країни та її національної економіки. Проте розробка механізму цього процесу надзвичайно складна, оскільки жодний з перелічених шляхів переходу до ринку не може бути повністю використаний у незалежній Україні. Командно-ад-міністративна система тут виявилася неспроможною здійснювати глибинні ринкові реформи. Для застосування "шокової терапії" не було відповідних передумов: психологічної готовності населення, належної підтримки ним владних структур, соціально-економічної бази тощо.
В Україні кількаразово спробували провести шокову так звану лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середови-ща. Це спричинилося до розвалу системи державного управління, розриву господарських зв'язків як усередині країни, так і в країнах близького зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розба-лансованості фінансово-кредитних відносин, різкого падіння як ви-робництва, так і споживання, зубожіння основної маси населення.
Вихід з такого становища полягає тільки у виробленні довгостро-кової економічної політики переходу до соціальне орієнтованих рин-кових відносин, спрямуванні економічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями. Особливого значення для створення бага-тоукладної економіки набуває посилення економічної ролі держави, утворення сучасного механізму державного регулювання. Україна має ставати на більш реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних можливостей.
Відпрацьованими теоретично й на практиці засобами переходу від командно-адміністративної системи господарювання до соціальне орієнтованого ринкового господарства є роздержавлення і прива-тизація, спрямовані на розвиток багатоукладної економіки та під-приємництва. Першочергового розв'язання потребують проблеми оптимальних меж і можливостей державного сектора економіки на сучасному етапі; створення механізму сприяння підприємни-цтву, що виробляє продукцію, розвитку ринкових інфраструктур тощо. Надзвичайно важливою є проблема активного включення у проведення ринкових реформ людей праці як однієї з сторін три-кутника: держава - праця - підприємництво.
Роздержавлення і приватизація, розвиток підприємництва ма-ють вплинути на зміну структури виробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й нового, не волюнтаристського, ціноутво-рення; зумовити жорстку фінансову політику держави.
Усі ці заходи, поряд із створенням державної системи регулю-вання економіки, забезпеченням соціального захисту населення, в умовах становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й соціально-економічні засади обмеження міжнародного фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіозних структур,
зупинити руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансфор-мації від командно-адміністративних методів регулювання до рин-кових складний і тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей.
§ 2. Становлення різних форм власності
Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність до-статньої для створення конкурентного середовища кількості підпри-ємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змі-шаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціону-вання ринку. Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.
Економічний лад суспільства засновується на відносинах влас-ності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засо-бів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Влас-ники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.
Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сут-ність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому со-ціальні перетворення в Україні. Наприклад, вважалося, що суспіль-на власність виступає у двох основних формах: державній і колгосп-но-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ре-сурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.
Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби ви-робництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зрос-тання промислового виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі строки немовби під-тверджували справедливість такого уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізо-ваному суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання.
Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в еко-номіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.
На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і еконо-мічній) державна форма власності приховує в собі можливість по-яви під вивіскою загальнонародної власності елементів корпора-тивного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.
Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здій-снюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержав-лення власності. Необхідність існування різноманітних форм гос-подарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності.
По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усус-пільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в різних підприємствах, галузях, регіонах, в умо-вах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоуклад-ність сучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманіт-ність форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.
По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взає-мозв'язаними процесами концентрації та диференціації. Усуспіль-нення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а отже, і з усуспільненням привлас-нення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний про-грес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення но-вих підприємств і виробництв. Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивіду-альної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб'єктів, так і форми власності. Досвід розвинених країн підтвер-джує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різно-манітності форм господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і гос-подарювання - властивість не лише сьогоднішнього, а й завтраш-нього дня.
Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають трансформуватись.
Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої політичної боротьби. Ре-зультативність останньої знаходить вираження в нормативно-за-конодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.
Методологічна спрямованість трансформації відносин власно-сті визначається насамперед Основним Законом України - Кон-ституцією, прийняття якої в червні 1996 р. стало результатом пев-ного громадянського компромісу різних політичних сил. У ній за-значено: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджа-тися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону".
В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привлас-нення засобів, результатів виробництва та управління ним до різ-номанітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостій-ності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.
Роздержавлення власності означає перетворення державних під-приємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах влас-ності. Приватизація - це процес придбання громадянами у влас-ність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господар-ських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.
Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше гос-подарське товариство; викуп майна державного підприємства, зда-ного в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; ви-куп майна державного підприємства членами трудового колективу;
продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юри-дичним особам і громадянам.
При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і привати-зації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмі-рах державної власності та державного регулювання. Загальна при-ватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспро-можністю підприємств, що належали державі.
Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та роз-ширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якіс-них змін у самій державній власності шляхом перетворення тру-дових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оп-тимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої еко-номічної політики.
У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При пере-ході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвива-тися двома напрямами. Перший - це порівняно швидкий розви-ток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий - поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора еконо-міки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єк-тивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українсько-го підприємництва.
Закони України "Про власність", "Про форми власності на зем-лю" та інші законодавчі акти дають такі визначення форм влас-ності.
Приватна власність громадян:
а) особиста власність, що формується за рахунок трудових дохо-дів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кре-дитні заклади, акції та інші цінні папери;
б) власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства);
в) власність селянського й особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності землю, житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, про-дуктивну і робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, інше майно, потрібне для самостійного ведення сіль-ськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції. Вироблена продукція і отримані доходи є власністю селянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.
Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іно-земні громадяни та особи без громадянства.
Колективна власність:
а) власність орендного підприємства - це вироблена продукція, отримані доходи і придбане за рахунок коштів цього підприємства
майно;
б) власність колективного підприємства. Ця форма власності
виникає в тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу шляхом викупу оренд-ного майна або придбання майна іншими законними способами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продук-цію і одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;
в) власність кооперативу - це майно, що створюється за раху-нок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, ви-робленої продукції, доходів, отриманих від реалізації, та іншої ді-яльності, передбаченої статутом кооперативу;
г) власність акціонерного товариства становить майно, придба-не за рахунок продажу акцій, а також отримане в результаті його господарської діяльності чи придбане ним іншими законними шля-хами;
д) власність господарських асоціацій (об'єднань) становить май-но, добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті їхньої господарської діяльності. Водно-час господарська асоціація не має права власності на майно тих підприємств, що входять до її складу;
е) власність громадських організацій - будови, споруди, житло-вий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. У власності громадських організацій можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями, визначеними їхніми статутами і за рахунок коштів цих організацій;
є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призна-чення, грошові кошти і майно, потрібне для діяльності цих організацій.
Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи
державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприєм-ства, кооперативи, акціонерні та господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші гро-мадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.
Державна власність:
а) загальнодержавна власність - це майно органів влади й уп-равління; оборонні об'єкти; енергетична система; система транспор-ту загального користування, зв'язку та інформації, що мають за-гальнодержавне значення; кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, ре-зервні та інші фонди; культурні та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економіч-ний та соціальний розвиток;
б) комунальна власність - це власність адміністративно-терито-ріальних утворень (краю, області, району), тобто власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслу-говування, транспорт, промислові будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я тощо;
в) власність державних підприємств - це майно і кошти, які закріплені за державними підприємствами і якими вони можуть розпоряджатися. До них належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхідні для діяльності підприємств.
Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організа-цій і держав. Спільні підприємства, що створюються на території України в формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, потрібне для здійснення діяльності, передба-ченої засновницькими документами.
Іноземні юридичні особи мають право володіти на території України промисловими та іншими підприємствами, будівлями, спо-рудами та іншим майном, потрібним для здійснення ними госпо-дарської та іншої діяльності згідно з законодавчими актами України.
Іноземні держави і міжнародні організації вправі мати на тери-торії України майно, потрібне для здійснення дипломатичних, кон-сульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнарод-них договорів і законодавства України.
У законодавстві України, зокрема, зазначається, що у власності громадян можуть бути житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства та особистого споживання; гро-шові кошти; акції, облігації, інші цінні папери; засоби масової інфор-мації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва това-рів, побутового обслуговування, торгівлі, інших сферах підприєм-
ницької діяльності, а також будови, споруди, обладнання, транс-портні засоби тощо; земельні ділянки; будь-яке інше майно виробни-чого, споживчого, соціального, культурного призначення, за винят-ком окремих видів майна, яке виходячи з державної та громадської безпеки не може належати громадянину.
Приватна власність повинна мати в основному трудовий харак-тер. З цього приводу у Законі України "Про власність" зазначає-ться, що власність громадянина створюється і примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпоря-дження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяль-ності, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкла-дених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, придбання май-на законними шляхами.
Вирішальне значення для формування різних форм власності має приватизація підприємств і демонополізація економіки. Зако-нодавча основа для цього в Україні інтенсивно розробляється. Так, у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" сформульовані правові, економічні та організаційні засади прива-тизації підприємств загальнодержавної, Автономної Республіки Крим та комунальної власності з метою створення багатоукладної соці-альне орієнтованої ринкової економіки України. В ньому визначе-но принципи та об'єкти приватизації, наведено розгорнуту харак-теристику порядку і способів приватизації, висвітлено фінансові відносини приватизації та соціальні питання. У заключній частині визначено договірні відносини приватизації та установлено відпо-відальність за порушення законодавства про приватизацію,
Закон України "Про приватизацію невеликих державних під-приємств (малу приватизацію)" та Закон України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" встановили право-вий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невели-ких державних підприємств шляхом їх відчуження на користь од-ного покупця одним актом купівлі-продажу. Сферою його застосу-вання стали галузі, що підлягали першочерговій приватизації: пе-реробна і місцева промисловість, виробництво будівельних матеріа-лів, легка і харчова промисловість, будівництво, окремі види транс-порту, торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне та ремонтне господарство. Крім того, в Законі сформульовано способи приватизації шляхом вику-пу об'єктів, що підлягають приватизації, працівниками цих об'єктів та продажу на аукціоні за конкурсом.
Закон України "Про приватизаційні папери" визначив види при-ватизаційних паперів, умови і порядок викупу їх, розміщення се-ред громадян України, обліку, використання та погашення. Приватизаційні папери стали особливим видом державних цінних папе-рів, що формально засвідчило право їхнього власника на безоплат-не одержання у процесі приватизації частини майна державних підприємств, державного житлового та земельного фондів. За фор-мою приватизаційні папери можуть бути лише іменні. Проте прак-тично вони широко скуповувались у населення під виглядом утво-рення холдінгових компаній тощо.
Право на одержання у власність приватизаційних паперів ма-ють лише громадяни України, які проживають на її території, про-живають або тимчасово перебувають за її межами у службових справах в період, який визначає Державна програма приватизації майна державних підприємств. Ця програма визначає також пріо-ритети та умови проведення приватизації, завдання та прогноз щодо зміни структури власності.
Частка майна державних підприємств, які підпали під приватиза-цію, що припадає на один приватизаційний майновий сертифікат, котрий був призначений для кожного громадянина України, офі-ційно визначалася діленням вартості основних виробничих фондів цих підприємств на кількість населення, що отримує цінні папери (останній розрахунок станом на 01.11.1993 р. становив 1 050 000 укра-їнських карбованців). Населення не дуже поспішало з їх отриман-ням, оскільки реальна ринкова ціна цих сертифікатів була надто низька - 7-10 гривень. Сертифіката приватизація стала першим етапом приватизації, кілька разів пролонгувалась і триває багато років. Другий етап визначено як виключно аукціонну приватизацію за гроші.
§ 3. Становлення підприємництва
Підприємництво безпосередньо пов'язане з діяльністю підпри-ємця, тому для з'ясування сутності та визначення поняття підпри-ємництва треба спочатку визначити сутність і поняття підприємця. Поняття "підприємець" виникло ще у XVIII ст. і має неоднозначні тлумачення. Економісти характеризують підприємця як власника, що йде на економічний ризик заради реалізації комерційної ідеї та отримання прибутку. Підприємець сам організовує господарську діяльність, планує її і розпоряджається результатами цієї діяльності.
Для соціолога підприємець - особливий соціально-психологіч-ний тип господарника, характерними рисами якого є здатність до аналізу різноманітних ринкових ситуацій, до вироблення найприй-нятніших рішень і швидкого втілення новаторських ідей.
Політик дивиться на підприємця або як на союзника існуючої державної системи або як на ворожий елемент, що протистоїть їй і перебуває поза законом.
За сучасним визначенням, підприємець є суб'єктом пошуку і реалізації нових можливостей у генеруванні та освоєнні новатор-ських ідей, розробці якісних продуктів і технологій, здійсненні но-вовведень і опануванні перспективних факторів розвитку.
Звідси підприємництво - це вміння заснувати і вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію середовища тощо. Підприємництво є переважно виявом економічної організаційної творчості та новаторства. У Кон-ституції України визначено, що "кожен має право на підприєм-ницьку діяльність, яка не заборонена законом".
У Законі України "Про підприємництво" зазначено, що це са-мостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність, спрямована на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг та здійснення торгівлі з метою отримання прибутку. Залеж-но від форми власності виділяють: приватне, колективне і держав-не підприємництво.
Підприємницьке господарювання передбачає наявність у суб'єк-та певної сукупності свобод і прав щодо вибору виду та плануван-ня господарської діяльності, джерел фінансування, доступу до ресурсів, організації й управління, збуту продукції, тобто еконо-мічну автономію підприємства. Держава через систему законодав-ства, фінансово-кредитні важелі може здійснювати лише еконо-мічне регулювання, а не втручатися в повсякденну діяльність під-приємств.
Підприємництво означає наявність у господарника прав влас-ності на засоби виробництва, продукт і доход. Отримання прибут-ку для підприємця є важливою метою, але не самоціллю. Найваж-ливіше для підприємця - це мотивація використання прибутку (розширення, модернізація, структурна перебудова виробництва). В умовах підприємництва змінюється співвідношення між мате-ріальною зацікавленістю і мотивацією трудової діяльності: для під-приємця на перший план висувається мотивація діяльності, оскіль-ки все, що виробляється, - це його власність.
Обов'язковою умовою розвитку підприємницької діяльності є певне економічне середовище і клімат, які б реально забезпечува-ли, а не просто декларували самоуправління, свободу господарського вибору, можливість інвестиціювання доходу. Іншими словами, по-трібний ринково-конкурентний режим господарювання. Консти-туція України констатує, що "держава забезпечує захист конку-ренції у підприємницькій діяльності".
Перелічені умови підприємницької діяльності передбачені Зако-ном України "Про підприємництво". У ньому, зокрема, зазначаєть-ся, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Тут же сформульовані принципи підприєм-ництва:
вільний вибір видів діяльності;
залучення на добровільних засадах до здійснення підприємниць-кої діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програм діяльності та вибір постачаль-ників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відпо-відно до законодавства;
вільне наймання працівників;
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після вне-сення платежів, установлених законодавством;
самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зов-нішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприєм-цем належної йому частини валютної виручки на свій розсуд.
Досвід розвинених країн переконливо доводить, що сьогодні під-приємництво є найпрогресивнішою системою ведення господар-ства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства.
Розглянемо функції підприємництва в соціальне орієнтованій ринковій економіці.
По-перше, як найгнучкіша форма організації виробництва під-приємництво оперативно реагує на потреби ринку, на найновіші досягнення науки і техніки, сприяє своєчасним структурним зру-шенням в економіці. Наприклад, вважалося, що науково-технічні досягнення найповніше реалізуються у великих фірмах. Це в ос-новному було характерним для першої половини XX ст. Сучасна практика передових країн переконливо доводить, що сам науково-технічний прогрес та ефективна реалізація його досягнень немож-ливі без широкої підприємницької діяльності, без використання найрізноманітніших форм організації виробництва.
По-друге, підприємництво як ділова організаційно-господарська творчість, як уміння вести справу сприяє вільному розвитку пра-цівників, вихованню у них чесності, порядності, сумлінності, впро-вадженню демократичних засад суспільного і економічного життя, самоуправління тощо.
Підприємництво - це така форма господарювання, за якої кож-ний учасник суспільного виробництва реально відчуває себе госпо-дарем; причому поняття "господар" стосується не лише великого власника, а й дрібного (в тому числі селянина), керівника підпри-ємства, кооператора, орендаря, кваліфікованого спеціаліста, робіт-ника, що є співвласником підприємства, коли воно належить тру-довому колективу, власне, кожної ділової людини.
По-третє, широкий розвиток підприємництва застерігає від вия-вів суб'єктивізму і волюнтаризму, найповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільного розвитку. Він зумовле-ний рівнем продуктивних сил і відповідним характером відносин власності. Це виявляється, зокрема, в неоднаковому рівні усуспіль-нення виробництва в різних галузях, що неминуче передбачає наяв-ність різних форм власності та необхідність різноманітних методів підприємницької діяльності.
Отже, розвиток підприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює її форми, підвищує економічну і со-ціальну ефективність суспільного виробництва.
Командно-адміністративна система управління в Україні стави-ла непереборні перепони для підприємництва. Для відповіді на за-питання, чому ця система стояла на шляху розвитку істинної діло-витості, відродження як почуття, так і прав господаря, розглянемо найхарактерніші особливості адміністративно-командної економічної системи, які зумовлюють блокування підприємництва,
В умовах командної економіки держава монополізувала фактич-но всю господарську діяльність. Заходи щодо централізації госпо-дарських рішень обґрунтовувались орієнтацією на будівництво но-вого суспільства, у якому державна власність вважалася найбільш зрілою формою, та логікою розвитку великого машинного ви-робництва. У певних межах останнє об'єктивно потребує посилен-ня одержавлення, регламентації господарського життя, що тією чи іншою мірою і виявилося фактично в усіх нині індустріальне роз-винених країнах: аж до "неоконсервативної хвилі" на межі 70-80-х років вони йшли таким шляхом, державна централізація не досягала гігантських, абсурдних розмірів і тривала недовго.
Концентрація державної влади у верхніх ешелонах організацій-но-управлінської піраміди гальмувала розвиток вільного господа-рювання, пошук, ініціативу. Починання були, але вони мали пере-важно ідеологічний характер і виступали у формі специфічного змагання. Підприємницьке господарювання, в якій би формі воно не мислилось: чи то сімейна ферма, чи кооператив, чи акціонерна компанія або оренда засобів виробництва, не говорячи вже про повний перехід останніх у власність трудового колективу, -- запе-речувалось.
Безумовний пріоритет загальнодержавного інтересу, низький престиж інноваційної професійності та організаційно-економічно-го новаторства, негативне ставлення до конкуренції, ринку, товар-но-грошових регуляторів, жорстка залежність від політичної та ідео-логічної стратегії та кон'юнктури - все це породило не лише анти -підприємницьку, а й антиінноваційну, бюрократичну, консервативну господарську культуру.
Адміністративно-командна система зумовила неефективну гос-подарську структуру: відомчий монополізм і фондову систему роз-поділу ресурсів, що не давало змоги навіть великим господарствам повністю виявити свою підприємливість; неефективну кредитно-фінансову систему, відсутність комерційних банків, ринку капіта-лу; недорозвинену ділову інфраструктуру (підготовка кадрів, інфор-маційні банки, система консультування тощо).
Розглянуті особливості командно-адміністративної економічної системи становлять сутність проблем, які мають бути вирішені в умовах переходу до соціальне орієнтованого ринкового господар-ства. Першочерговим завданням є формування корпусу підприєм-ців (із складу спеціалістів, кооператорів, орендарів, селян), а також необхідних компонентів підприємницької інфраструктури за умо-ви подальшої демократизації, урізноманітнення економічного жит-тя та форм власності. Треба подолати недоторканість принципу обов'язкового підпорядкування нижчих економічних структур ви-щим. Не менш важливими є формування повноцінного конкурент-ного ринку, забезпечення законних прав господарств.
Можливості розвитку підприємництва відкриваються на основі Конституції України, Законів України "Про власність", "Про під-приємства в Україні", "Про підприємництво України", "Про форми власності на землю" тощо. Законодавчими актами в Україні пере-дбачені такі форми підприємництва: індивідуальне дрібне підприєм-ництво; система колективних підприємств (колективне, акціонерне товариство, кооператив тощо); державні підприємства.
Створення індивідуального дрібного підприємства здійснюється на основі права кожної людини займатись будь-якою економічною діяльністю у межах законів. Нині це право забезпечується законо-давче установленою приватною власністю громадян на певні засо-би виробництва.
Важливим елементом дрібної підприємницької діяльності є ви-значення її сфери, яка має щонайповніше відповідати здібностям, знанням особи. Для цього потрібні надійна інформація про май-бутній предмет діяльності, чітке знання відповідних законів, що регламентують підприємницьку діяльність.
Для того щоб запобігти банкрутству, підприємець повинен на-віть за нормального стану справ постійно поліпшувати економічну діяльність. А для цього треба бути не лише кваліфікованим спеціа-лістом у певній галузі виробництва, а й економістом, щоб уміти розподіляти прибуток, враховуючи як поточні, так і перспективні потреби, оскільки для підприємця будь-якого рангу головною ме-тою має бути прибуток не сам по собі, а його примноження. Для чіткого визначення перспективи потрібні відповідні попередні роз-рахунки, маркетингові дослідження тощо.
У Законі України "Про підприємства в Україні" визначено, що до категорії малих може бути віднесене підприємство у промисло-вості й будівництві з чисельністю працюючих до 200 чол.; в інших галузях виробничої сфери - до 50; у науці й науковому обслугову-ванні - до 100; у галузях невиробничої сфери - до 25; у роздріб-ній торгівлі - до 15 чол.
Згідно з чинним законодавством для малих підприємств визна-чені окремі пільги, наприклад щодо оподаткування залежно від напрямів використання прибутку, від числа працюючих пенсіоне-рів та інвалідів. Малі підприємства з виробництва і переробки сільсь-когосподарської продукції, випуску товарів народного споживан-ня, будівельних матеріалів у перші два роки звільняються від подат-ку. Малим державним підприємствам дозволяється здійснювати при-скорену амортизацію активної частини виробничих фондів.
Важливою формою підприємництва є розвиток кооперативного господарювання. Майно кооперативу формується за рахунок гро-шових або матеріальних внесків його членів, за рахунок доходів від виробничої діяльності, продажу акцій.
Організація кооперативу здійснюється виключно на добровіль-них засадах з чисельністю працюючих не менше ніж. З чол. За за-коном членом кооперативу може бути кожний громадянин без будь-яких обмежень. До кооперативу приймаються особи на умовах як первинної, так і вторинної зайнятості (у вільний від основної робо-ти час).
Вступ до кооперативу і робота в ньому за трудовою угодою здій-снюються без погодження з адміністрацією за місцем основної ро-боти, але працівники державних або громадських підприємств мо-жуть бути членами лише одного виробничого кооперативу.
Існують кооперативи двох типів: виробничі та споживчі. Перші виробляють продукцію, виконують певні роботи, а також надають платні послуги підприємствам, організаціям і громадянам; другі за-довольняють потреби своїх членів та інших громадян у торговому і побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативу у житлі, дачах і городніх ділянках, гаражах, соціально-культурних та інших послугах.
Крім виконання розглянутих функцій кооперативи мають сприя-ти поліпшенню використання трудових ресурсів, оскільки вони залучають до громадського господарства ті соціально-демографічні групи населення, праця яких використовується недостатньо. Крім того, вони, як і малі підприємства, здатні забезпечити роботою знач-ну частину трудових ресурсів, що вивільняються з державних та інших підприємств.
Важливою формою розвитку підприємництва є організація ак-ціонерних підприємств. Їхньою головною метою є залучення до господарського обороту вільних коштів, матеріальних і трудових ресурсів для виконання певних господарських завдань.
Акціонерна форма господарювання посилює демократизацію управління виробництвом шляхом залучення членів товариства до безпосередньої участі в управлінні.
Акціонерні товариства випускають і реалізують акції, які під-тверджують право акціонера брати участь в управлінні цим під-приємством, у розподілі його прибутків, а також залишків майна у разі його ліквідації. Кожний власник акції отримує доход, який називається дивідендом і виплачується з прибутку за підсумками господарської діяльності за рік після виплати відповідних податків на підставі рішення загальних зборів акціонерів.
Загальні збори акціонерів є найвищим органом управління акціо-нерного товариства. Рада акціонерного товариства здійснює кон-троль за діяльністю виконавчого органу. Виконавчим органом акці-онерного товариства є його правління, яке організовує поточну діяльність. Контроль за фінансовою діяльністю акціонерного това-риства здійснює ревізійна комісія, яку обирають з числа акціоне-рів і представників трудового колективу підприємства.
Особливе місце в підприємницькій діяльності належить держав-ним підприємствам. Державне підприємство - це самостійна гос-подарська одиниця з правами юридичної особи, яка на основі дер-жавної форми власності здійснює свою діяльність у промисловості, сільському господарстві, будівництві, комунальному господарстві", на транспорті, у зв'язку, науці та науковому обслуговуванні, тор-гівлі, матеріально-технічному постачанні, сфері послуг.
Діяльність державного підприємства грунтується на контроль-них цифрах, державних замовленнях, замовленнях споживачів, довгострокових економічних нормативах та лімітах. Воно самостійно розробляє і затверджує свої плани, укладає угоди.
В умовах переходу до ринкових відносин мають створюватися можливості для розвитку всіх форм підприємницької діяльності та свободи у виборі методів господарювання, напрямів використання доходу і здійснення інвестицій. Такі можливості мають заохочува-ти конкуренцію та усувати монополізм державних підприємств у виробництві товарів і наданні послуг. Держава не відповідає за зо-бов'язання підприємства. Підприємство не відповідає за зобов'язання держави, а також інших підприємств, організацій, установ.
Робота державних підприємств в умовах ринку передбачає реа-лізацію таких основних принципів життєдіяльності: 1) право влас-ності або повного господарського ведення; продавати, передавати, надавати в позику, безплатно, обмінювати, здавати в оренду засо-би виробництва і матеріальні цінності іншим підприємствам, уста-новам, організаціям, громадянам (у тому числі іноземним), випускати і реалізовувати цінні папери: акції, облігації та ін.; 2) само-окупність витрат (беззбитковість) і доходність. Цей принцип вима-гає точного обліку і зіставлення витрат і результатів, повного відшко-дування собівартості продукції; 3) самофінансування. Його сутність полягає у закріпленні частини отриманого прибутку за підприєм-ством у його повне розпорядження. Джерелами фінансування під-приємства є прибуток, амортизаційні відрахування, кошти, отри-мані від продажу цінних паперів, пайових та інших внесків грома-дян, трудового колективу; 4) матеріальна заінтересованість у кінце-вих результатах праці. Цей принцип забезпечує подолання все ще не здоланої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохо-чення ініціативи, підприємництва, досягнення найкращих резуль-татів; 5) фінансовий контроль за діяльністю підприємства. Банк здійснює всі види розрахунків підприємства, кредитні та касові операції. Підприємство застосовує у господарському обороті век-селі. Якщо підприємство систематично не виконує свої зобов'язан-ня за розрахунками, то може бути оголошене банком неплатоспро-можним, тобто банкрутом; 6) повна економічна відповідальність за кінцеві результати, виконання договорів. Головною формою реалі-зації принципу є економічні санкції - вилучення незаконно отрима-них доходів, відшкодування збитків, штрафи, неустойки, пені, змен-шення або позбавлення премій; 7) міжнародне співробітництво, право виходу на світовий економічний простір; 8) законність діяль-ності, не входження ніякими сегментами в "тіньову економіку".
Всі ці принципи застосовуються з метою забезпечення організа-ційних засад інтенсивного характеру індивідуального відтворення. Головне і найбільш складне завдання полягає в тому, щоб забезпе-чити їх взаємодію. Реалізація цих принципів в умовах ринкових від-носин зумовлює необхідність розробки нової концепції державного (казенного) підприємства. Зокрема, йдеться про орієнтацію діяль-ності підприємства на покупця, на задоволення його потреб. На пер-ший план висувається проблема поліпшення якості продукції та по-слуг з урахуванням запитів, що забезпечує конкурентоспроможність. Проте для того щоб у системах "виробництво - споживання", "про-позиція - попит" перейти від пріоритету першої складової до дру-гої, треба мати відповідний рівень виробництва та організації всього економічного життя. Все це, як свідчить світовий досвід, потребує значного часу і надійного державного регулювання.

 

Библиотека Воеводина ... Главная страница   "Основи економічної теорії"_Зміст


 

Библиотека Воеводина ... Главная страница   Политэкономия