Библиотека Воеводина _ "Основи економічної теорії" ... економіка, фінанси, бізнес, політекономія, економікс, суд, юриспруденція, опт, право, маркетинг, брендінг, література, бібліотека, книжки, студент, реферат, підручник, теорія, інвестиції, менеджмент, управління, підприємництво, підприємство, реклама, міжнародна, словник, енциклопедія, історія, ЗЕД, тнк, корпорація, концерн, консорціум, аудит, страхування, біржа, гроші, кредит, збут, ресторан, паблік рілейшнз, public relations, PR, персонал, фірма, компанія, безкоштовно, free, фокус-группа, focus-groups, дослідження ринку, архів, журнал, стаття, аналіз, коментарі
Библиотека Воеводина ... Главная страница    
"Основи економічної теорії"_Зміст

 



Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

Частина VI. ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІКИ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ
Розділ 29. Особливості економічних відносин і різноманітність форм еволюції країн, що розвиваються
§ 1. Соціально-економічна структура країн, що розвиваються
§ 2. Диференціація країн, що розвиваються
§ 3. Різноманітність форм соціально-економічного прогресу

Розділ 29
ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН І РІЗНОМАНІТНІСТЬ ФОРМ ЕВОЛЮЦІЇ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ
§ 1. Соціально-економічна структура країн, що розвиваються

Сьогодні у світі є три основних типи країн щодо системи господа-рювання. По-перше, це країни розвиненого ринкового господарства, в якому все більше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвивається, де ще значне місце посіда-ють нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від коман-дно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких і Україна. Крім того, є країни (Куба, КНДР, певною мірою Китай) з централізованою системою управління народним господарством.
Практикою доведено, що соціальне орієнтоване ринкове господа-рювання при всіх позитивних і негативних реаліях є прогресивною формою розвитку людства. Воно стає домінуючим у розвинених краї-нах, де поряд з товарно-грошовим ринковим механізмом поширене державне регулювання економіки. Таке господарювання дає можли-вість вирішувати економічні та соціальні проблеми без обов'язково-го доведення їх поглиблення до стану кризи. Сьогодні у світі налічу-ється понад 30 країн з більш-менш розвиненим соціальне орієнтова-ним ринковим господарством. Серед них є певна диференціація. При-близно у 20 країнах панують соціальне орієнтовані ринкові відноси-ни більш високого рівня. Країни, що розвиваються (їх налічується понад 130), здійснюють перехід до такого типу господарювання,

Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринковій підсистемі світового господарства. Хоча вони і звільнилися від колоніальної залежності, проте більшість з них і досі залишаються у статусі периферії світового господарства.
До країн, що розвиваються, належать молоді політичне неза-лежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські - Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські - Непал, Таїланд та ін.; африканські - Єгипет, Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та полі-тичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися.
Отже, традиційне розуміння поняття "країни, що розвиваються", засноване на їхньому генетичному походженні. В Азії налічується 39 таких країн, серед яких 28 досягли політичної незалежності піс-ля другої світової війни. До азіатських країн, що розвиваються, належать усі держави ринкової підсистеми світового господарства, за винятком Японії та Ізраїлю, які є високорозвинутими країнами. В Африці знаходяться 52 країни, що визволилися, причому 49 з них належать до молодих незалежних держав, які досягли суверенітету в 60-70-і роки. В цілому на континенті до країн, що розвиваються, належать усі, крім ПАР. Латинська Америка представлена 33 краї-нами, що розвиваються, з яких 17 досягли державної незалежності після другої світової війни. В Океанії розташовано 9 країн, що роз-виваються. В усій цій особливій групі країн світового господарства проживає понад половини населення Землі, і вони займають понад 60 відсотків території держав земної кулі.
Сучасне розуміння поняття "країни, що розвиваються", на від-міну від традиційного, більш містке. Одним з головних критеріїв тут є рівень розвитку товарно-грошових відносин у цілому і ринко-вої економіки зокрема. Групу держав, що розвиваються, поповню-ють країни з нерозвиненою ринковою економікою - східноєвро-пейські, а також Китай, В'єтнам та ін.
Країни, що розвиваються, в традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси:
особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світо-вого господарства; по-друге, в більшості з них товарні форми гос-подарювання нерозвинені або слабкорозвинені;
відсталість розвитку продуктивних сил. В економіці багатьох кра-їн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, немає сформованого національного господарського комплексу;
соціально-економічна відсталість. Вона виявляється в специфіч-ній багатоукладності, якій притаманне переважання нетоварних форм господарювання. Оскільки ця риса властива виробничим від-носинам у цих країнах, вона є визначальною для подальшого роз-витку економічної системи;
низький життєвий рівень для відносно широких верств населен-ня як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних оз-нак країн, що розвиваються.
Наведені соціально-економічні ознаки тісно взаємопов'язані, мають внутрішню логіку і структуру, дають змогу визначити пара-метри такої специфічної групи, як країни, що розвиваються.
Багатовимірна сукупність укладів відбиває соціально-економіч-ну структуру країни. Соціально-економічний уклад - це певний тип господарювання, суспільна форма виробництва, що грунтуєть-ся на певній формі власності на засоби виробництва та відповідних виробничих відносинах. У процесі розвитку серед укладів виділя-ється провідний, який і визначає пануючу систему виробничих від-носин країни. Проте якщо у розвинених державах соціально-еко-номічна структура характеризується кількісною та якісною пере-вагою сучасних товарних форм господарювання, то країнам, що визволилися, притаманна специфічна багатоукладність. Вона вияв-ляється в тому, що в їх економіці значне місце займають нетоварні форми, які інколи переважають усі інші форми сучасного господа-рювання.
Головні елементи системи соціально-економічної структури країн, що розвиваються, - це, по-перше, підсистема неринкових відносин традиційних укладів (общинного, патріархального і продовольчої оренди землі у великих власників, де зайнята значна частина се-лянства, з характерною наявністю позаекономічного примусу); по-друге, підсистема початкове ринкових відносин традиційних укла-дів (традиційних купців, скупників, перепродувачів, лихварів, а та-кож частина селянства, яка займається товарним виробництвом, ремісників, кустарів, дрібних торговців); по-третє, підсистема рин-кових відносин сучасних підприємницьких укладів (приватногоспо-дарського і державного). Між підсистемами при цьому немає чіт-ких меж.
Особливості ринкового господарства в країнах, що розвивають-ся, відбиваються в специфічних умовах формування в них ринко-вих відносин: загальна техніко-економічна відсталість; контраст між сучасними товарними формами господарювання і традиційними нетоварними формами; наявність розвиненого ринкового госпо-дарства в передових державах світу. В країнах, що розвиваються, існують як ринкові, так і неринкові відносини, причому залежність їх від світового ринку очевидна.
Традиційні уклади становлять багатовимірну підсистему нерин-кових відносин, на яку постійно впливає підсистема ринкових від-носин. Це пояснюється тим, що в процесі розвитку поступово до-лаються традиційні уклади під дією економічних законів ринкової економіки, вплив яких на ці уклади значно посилюється і приско-рюється внаслідок цілеспрямованої економічної політики держави.
Отже, в економіці країн, що розвиваються, діють дві підсистеми виробничих відносин - та, що змінюється (неринково-традиційна), і та, що змінює (ринкова). Аналіз системи виробничих відно-син неможливий без урахування тих виробничих відносин, які ви-никають у ході становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є перехідними.
У перехідних виробничих відносинах переплітаються різнома-нітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються власти-вості відмираючих і економічних зв'язків, що зароджуються. При цьому соціальні групи, класи захищають власні інтереси, пов'язані зі збереженням чи зміною будь-якої форми виробничих відносин.
Перехідні виробничі відносини розмаїті та динамічні: вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того самого економічного устрою, але в різні історичні епохи і в різних країнах. У різних конкретно-історичних умовах вони виявлятимуться у багатстві форм. Звідси і відносна складність як самих відносин, так і можливостей дослідження їх.
Комплексність є дійовим методом аналізу перехідних виробни-чих відносин, оскільки перехідні форми охоплюють не тільки еко-номічний базис і соціальну структуру, а й політичну організацію суспільства.
Перехідні виробничі відносини для розвинених країн мають менше значення, ніж для відсталих. Оскільки в останніх багатоук-ладність існує на двох різних основах - товарній і нетоварній, то й використання перехідних виробничих відносин стає більш інтен-сивним.
Перехідні виробничі відносини не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди є засобом досягнення основної мети, зай-мають проміжне положення між системами, що сформувалися.
Оскільки соціально-економічна природа будь-якої економічної системи визначається не формою господарювання, а основними виробничими відносинами (способом поєднання робочої сили із засобами виробництва і розподілу їх за галузями виробництва), виділяють два типи перехідних відносин: перехідних лише за фор-мою (коли переплітаються елементи різних форм ведення госпо-дарства) і перехідних як за формою, так і за змістом (коли поєдну-ються різні за своєю соціально-економічною природою відносини).
На прикладі розвитку державного сектора економіки в країнах, що розвиваються, де він має ключові позиції й виробляє більше ніж половину сукупного суспільного продукту, можна впевнитись, що зміст і характер перехідних виробничих відносин залежатимуть від того, які виробничі відносини виражатиме державний сектор, буде він основою розвитку товарних чи, навпаки, нетоварних відносин.
У країнах з розвиненою економікою перехідні відносини мають формальний характер, оскільки державний сектор у них є резуль-татом концентрації та централізації виробництва на вищій стадії і у
вищій формі. Державний сектор у розвинених країнах зумовлений закономірностями розвитку однієї з тенденцій усуспільнення ви-робництва (тенденції до укрупнення виробництва через зростання взаємозв'язків його ланок) і тому підпорядковується розвитку то-варних відносин.
У країнах, що розвиваються, державний сектор виникає раніше, ніж розвинені підприємницькі виробничі відносини, у яких панів-ними є товарні форми господарювання. Якщо він не гіпертрофова-ний і не насаджується штучно, то може позитивно впливати на регулювання не лише виробничих, а й суспільних відносин, гаран-тувати погодження інтересів, передусім економічних, представни-ків усіх прошарків соціально-класової структури.
Товарні відносини країн, що розвиваються, навряд чи зможуть повторити класичний шлях і етапи розвитку, що були характерни-ми, наприклад, для Великобританії. Завдання державного сектора і цільова функція різні. Власне тому перехідні виробничі відносини в конкретно-історичних умовах країн, що розвиваються, є перехід-ними не тільки за формою, а й за змістом.
Кожна форма господарювання, крім того, має власний зміст незалежно від того, які виробничі відносини вона обслуговує. Пе-рехідні за формою відносини визначаються переплетенням різних способів поєднання робочої сили із засобами виробництва.
Утворення перехідних відносин - це продукт взаємодії продук-тивних сил і виробничих відносин. Виникнення нової системи здій-снюється на основі певних матеріальних передумов, що створюють-ся в надрах попередньої суспільної системи. І саме капітал створює матеріальні умови більш високої форми виробництва. Йдеться про створення систем індустріальних і науково-технічних продуктивних сил та відповідної кваліфікованої робочої сили.
Перехідні виробничі відносини, що тут розглядаються, умовно можна поділити на дві великі групи: відносини, пов'язані з подо-ланням нетоварних форм господарювання, і такі, що обслуговують товарні форми господарювання. Відносини першої групи діють більш активно, і поле їхньої діяльності значно ширше. Важко визначити, що, власне, є більш складним: розвиток товарних виробничих від-носин чи "зняття" нетоварних форм господарювання.
Внаслідок специфічної багатоукладності економіки країн, що розвиваються, перехід до товарних форм господарювання не може реалізуватися в чистому вигляді. Тривалість, заходи соціополітич-ного і соціально-економічного порядку будуть досить розмаїтими в країнах з відносно більш високим розвитком товарно-грошових відносин, ніж у країнах з відносно нижчим розвитком їх.
Перехідним виробничим відносинам властиві суперечності:
1) між антагоністичними протилежностями, причина існування яких пов'язана з первіснообщинною (спільною) і приватною формою власності (розклад різних форм общини); 2) неантагоністичні, ви-кликані співіснуванням різних форм приватної власності - тради-ційних і сучасних. При цьому одна форма приватної власності транс-формується в іншу, одні виробничі відносини - в інші, одна про-тилежність - в іншу. Отже, перехідні виробничі відносини транс-формуються поступово, і суперечності їх тісно переплітаються і розв'язуються поступово, еволюційно.
З низки перехідних виробничих відносин можна виділити акціо-нерні товариства, які виступають економічною формою заперечення капіталу як індивідуальної приватної власності. Це є перехідною ланкою від приватного виробника до асоційованого.
В країнах, що розвиваються, більше форм організації акціонер-них компаній, ніж у розвинених країнах. Власне акціонерні ком-панії поширені в Бразилії, Південній Кореї; змішані державно-при-ватні компанії - майже в усіх країнах, що розвиваються; змішані приватні (національні + іноземні) акціонерні компанії - в Арген-тині, Нігерії; змішані державно-приватні компанії (національна дер-жава + приватні іноземні) - в Чілі, Туреччині; змішані державні акціонерні (національна держава + іноземна, найчастіше - роз-винена держава) - в Єгипті, Колумбії тощо.
Перехідний характер виробничих відносин в одних формах акціо-нерних компаній виявляється меншою мірою (приватні), в інших- більшою (в тих, де переважає частка державного капіталу). Виходя-чи із загальнонаціональних соціальних і економічних завдань (на-приклад, створення або подальший розвиток національного рин-ку), держава включає різні форми господарювання в різні еконо-мічні зв'язки (між ними, між ними і світовим ринком тощо), розчи-щаючи простір для дії вартісних відносин.
Отже, для країн, що розвиваються, характерною є така сукуп-ність укладів та їхніх перехідних форм, якої були позбавлені в ми-нулому всі сучасні промислове розвинені країни.
Держава не тільки виконує регулюючі економічні функції, а й стає суб'єктом економічних відносин, що матеріалізується в ство-рюваному нею державному секторі економіки. Особлива роль дер-жави реалізується в умовах необхідності розвитку приватного під-приємництва та специфіки діалектики економіки і політики. Якщо в промислове розвинених країнах посилення економічних функ-. цій держави відбувається внаслідок високого рівня усуспільнення виробництва, проведення політики макроекономічної стабілізації, то в країнах, що визволилися, зміцнення економічних функцій дер-жави є результатом відсталості, значної архаїчності та дезінтегро-ваності соціально-економічної структури. В цьому процесі відби-вається специфіка переходу від колоніального типу країни до сучасного. Життєво важливою проблемою є досягнення економічної незалежності, і саме держава виступає домінантною силою у роз-в'язанні цього завдання.
Головними причинами провідної ролі держави у країнах, що розвиваються, є; 1) необхідність регулювання діяльності іноземно-го капіталу для того, щоб максимально підвищити народногоспо-дарську ефективність його використання; 2) протистояння несприят-ливій кон'юнктурі світового ринку в умовах нерозвиненості рин-кового господарства і національного приватного підприємництва;
3) відсутність у більшості з них механізму суспільного відтворення, який спирався б на національний грунт; 4) необхідність акумуляції коштів для нагромадження і розвитку суспільного капіталу; 5) по-треба в найшвидшому оволодінні досягненнями науково-технічно-го прогресу.
Держава впливає на соціально-економічну структуру не тільки через систему управління, а й через державний сектор як безпосе-реднього учасника економічних відносин. Звідси й різні форми вияву економічної функції держави. Перша з них - це законодавчі та інші правові акти, впровадження відповідних структур оподатку-вання, проведення певної політики у сфері нагромадження, інши-ми словами, непряма функція. Друга форма - безпосередня участь держави у сфері виробництва та обігу, володіння підприємствами, банками, об'єктами інфраструктури. Саме ця форма є основною для більшості країн, що розвиваються.
Проте слід розрізняти: а) активну роль держави, яка дає змогу проводити єдину національну політику і мобілізувати ресурси краї-ни на вирішення стратегічних завдань (що не під силу приватному капіталу); б) одержавлення засобів виробництва з метою отриман-ня можливості жорстко контролювати виробництво національного продукту і його перерозподіл відповідно, наприклад, до воєнних пріоритетів.
Державний сектор, який є однією з двох основних форм реалі-зації економічної функції держави, має дві структури: техніко-еко-номічну і соціально-економічну. Перша представлена сукупністю державних підприємств, закладів та інших форм і видів державної діяльності разом з працюючими на них; друга як аналіз держав-ного сектора крізь соціально-економічну призму - це досліджен-ня суспільно-економічних відносин, які виникають у межах сфери його дії.
При кількісному визначенні розмірів та ролі державного сек-тора в економіці використовують такі основні критерії (показ-ники): його частка у створенні валового продукту як в окремих галузях та сферах діяльності, так і в суспільному господарстві в цілому (ВНП); частка державних підприємств в їхній загальній кількості; частка держави у виробничих та невиробничих фондах (влас-ності) тощо.
Кількісне уявлення про державний сектор дає його техніко-еко-номічна, а якісне, більш глибоке - соціально-економічна структу-ра. Для поглибленого дослідження соціально-економічного змісту державного сектора слід детально визначити його техніко-еконо-мічні кількісні характеристики.
Шляхи утворення державного сектора різні: по-перше, будів-ництво державою підприємств та інших об'єктів економіки, що є повною або частковою власністю держави; по-друге, націоналіза-ція існуючих соціально-економічних об'єктів.
Економічні функції держави сьогодні переходять з переважно адміністративної економіки до ринкового регулювання виробни-цтва і більшої відкритості зовнішньому світові.
Зовнішній чинник, який є компетенцією держави, використову-ється для забезпечення глибинних процесів перебудови внутрішньої економічної системи.
Проте на певному етапі розвитку надмірне одержавлення еко-номіки та надцентралізація управління призводять до серйозних соціально-економічних наслідків, подібних тим, які виникли в кра-їнах колишньої командно-адміністративної системи. Це насампе-ред падіння ефективності виробництва, монополізація економіки, гальмування науково-технічного прогресу, корупція тощо. Тому за останні роки в багатьох країнах, що розвиваються, набрав сили процес роздержавлення власності у найрізноманітніших формах.
У цілому ж оптимальний за розмірами (в основному до 30 від-сотків) та структурою державний сектор відіграє в країнах, що ро-звиваються, важливу роль у досягненні економічної незалежності, самостійності та подоланні економічної відсталості.
§ 2. Диференціація країн, що розвиваються
Серед країн, що розвиваються, посилюються процеси диферен-ціації, які здійснюються одночасно в кількох напрямах. Це переду-сім напрям розвитку економічної системи. До недавнього часу се-ред країн, що визволилися, існувала група країн (понад 20), що обрали адміністративно-командний напрям розвитку. Більшість же країн, що визволилися, орієнтувалися на ринкову систему госпо-дарства.
Інша площина аналізу процесу диференціації країн, що розви-ваються, - це розмежування (дуже суперечливе) в країнах ринко-вої орієнтації. Серед них виділились нові індустріальні країни (НІК), які за багатьма показниками наблизилися до розвинених держав і навіть випередили деякі з них.
Є також група країн-нафтоекспортерів, які отримали внаслідок "революції цін" на нафту великі валютні прибутки (наприклад, що-річний розмір ВНП на душу населення в них перевищує 20 тис. дол.). Ці останні були використані з більшою чи меншою ефективністю, що, однак, не призвело до якісних змін у становищі цих країн (порів-няно з промислове розвиненими державами).
Інша група країн, що розвиваються, - це держави, де підприєм-ницькі уклади знаходяться на початковому етапі розвитку або ма-ють анклавний, замкнутий характер. Переважають тут нетоварні та дрібнотоварні уклади.
Не можна обійти увагою і таку групу країн, де в центрі розвитку знаходяться концепції ортодоксального релігійного фундаменталіз-му, зокрема ісламського (Іран, Бангладеш, певною мірою Саудів-ська Аравія).
Змінюється підхід до поняття "диференціація країн, що визво-лилися".
На міжнародному симпозіумі, організованому Центром розвит-ку ОЕСР (Париж, лютий 1989 р.), було запропоновано поділ дер-жав світу на промислове розвинені, нові індустріальні та країни, що розвиваються. В складі першої підгрупи, зокрема США, Японія і члени ЄЕС (Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Нідер-ланди, Бельгія, Люксембург та ін.); другої - колишній СРСР, Ки-тай, Індія, а також 6 груп країн: середземноморські члени ЄЕС (Іспанія, Португалія, Греція), середземноморські країни, що не вхо-дять до ЄЕС (Єгипет, Ізраїль, Туреччина, колишня Югославія), ла-тиноамериканські країни (Аргентина, Бразилія, Мексика), азіатські НІК (Гонконг, Сингапур, Південна Корея, Тайвань), друге поколін-ня азіатських НІК (Малайзія, Таїланд), європейські НІК (Болгарія, Угорщина, колишні Чехословаччина, НДР, Польща, Румунія); в складі третьої підгрупи: 9 країн з числа основних боржників, країни з низьким доходом (28 з 39 країн з низьким доходом згідно з рубрикатором МБРР, за винятком Китаю та Індії) і 7 країн ОПЕК.
Ця градація заснована на динаміці світової економіки і загаль-ній логіці змін у її структурі.
Функціональним критерієм сучасної диференціації країн, що розвиваються, є рівень розвитку товарних форм господарювання в поєднанні зі ступенем і глибиною участі цих країн у процесі інтернаціоналізації виробництва і капіталу. Такий підхід зумовле-ний: 1) взаємозалежністю країн (незважаючи на суперечності, які вже існують і ще виникатимуть у майбутньому), що реалізуватиметься в цілісності світового господарства, яке може бути тільки одним - ринковим; 2) оскільки сучасні продуктивні сили і сучасні виробничі відносини в країнах, що розвиваються, не є результатом розвитку місцевих продуктивних сил і місцевих традиційних структур на основі внутрішньо властивих їм закономірностей, розвиток ринкових відносин усередині цих країн не можна розглядати як автономний, відірваний від вимог економічних законів світового ринку процес.
Необхідно виділити інші чинники, що породжуються науково-технічним прогресом, які по-різному впливають на окремі держа-ви. Це передусім відмінності в рівнях продуктивних сил, неоднако-ва забезпеченість природними ресурсами тощо.
Згідно з функціональним критерієм диференціації розрізняють чотири основні підгрупи країн, що розвиваються: 1) нові індустріаль-ні країни; 2) країни-нафтоекспортери; 3) середньорозвинені; 4) най-менш розвинені країни. Між цими основними підгрупами існують інші угрупування, які неможливо однозначно віднести до однієї з підгруп.
У спеціалізованих доповідях міжнародних організацій викорис-товуються такі критерії відокремлення нових індустріальних країн:
частка промислової продукції у ВНП має становити 30 відсотків, готові вироби в експорті - не менше 50 відсотків; доход на душу населення - не менше 6 тис. дол. на рік. До цієї групи належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Малайзія, Сінга-пурі Гонконг, Тайвань та ін.
Історична еволюція країн зазначеної групи різниться і водночас збігається в тому, що шлях їх до нинішнього стану був схожим у тому, що розвитку базових галузей сучасної промисловості переду-вав розвиток харчової та легкої промисловості, сільського госпо-дарства та видобувної промисловості. Продукція цих галузей народ-ного господарства значною мірою була орієнтована на експорт. В сучасних умовах все більша частка їхніх експортних прибутків отримується за рахунок вивезення продукції сучасних галузей про-мисловості. Так, Бразилія нині належить до десяти держав - най-більших світових виробників промислової продукції, а до 2000 р. вона за цим показником випередить, згідно з прогнозами, Італію. Серед країн, які мають найвищі експортні прибутки, Тайвань і Сін-гапур.
В економіці нових індустріальних країн важлива роль належить іноземному капіталу. Розміри його, що невпинно зростають, до-сягають десятків мільярдів доларів. Негативним наслідком широ-кого застосування іноземного капіталу стала зовнішня заборгова-ність,
Поряд із спільними рисами у розвитку цих країн існують і від-мітні ознаки; місце у міжнародному поділі праці; розміри і структу-ра економічного потенціалу; структура експортного сектора; част-ка в соціально-економічній структурі традиційних укладів; місце національного капіталу в економіці тощо.
У цілому нові індустріальні країни показують приклад швидкого економічного розвитку на шляху створення ринкових структур. Динамічність темпів економічного зростання забезпечується пере-дусім глибокими структурними змінами в економіці, формуванням добре налагодженої господарської системи. При цьому продуктивні сили набувають нового змісту, який відповідає сучасним вимогам НТП. Як наслідок, прискорений економічний розвиток НІК приз-вів до підвищення реальних доходів населення, зростання зайня-тості та кваліфікаційного рівня зайнятих, розширення соціальних послуг тощо.
Водночас процес становлення сучасних виробничих відносин спонукав до посилення монополізації їх економічного розвитку, більш тісної взаємозалежності з підсистемою розвиненого ринко-вого господарювання в масштабі світового господарства. Незважа-ючи на це, НІК з усієї групи країн, що розвиваються, найбільш гнучко пристосувались до структурних і циклічних криз і не зазна-ли таких відчутних втрат, як інші країни, що визволилися.
Значну роль у світовому господарстві відіграють держави-на-фтоекспортери. Нафтодолари, отримані цими країнами в резуль-таті "революції цін" на нафту, дали їм змогу значно прискорити соціально-економічний розвиток і модернізувати техніко-економічну базу. До цієї групи належать в основному країни, які входять до ОПЕК (Саудівська Аравія, ОАЕ, Лівія, Нігерія, Венесуела та ін.).
Важливим засобом існування для багатьох держав-нафтоекспор-терів є експортні прибутки, отримувані від продажу нафти та наф-топродуктів. Вони становлять левову частку всіх валютних надход-жень цих країн. Оскільки більшість країн-нафтоекспортерів не в змозі здійснювати процес відтворення на національній основі без імпорту засобів виробництва, валютні надходження від експорту нафти мають ключове значення. Сьогодні такі держави-нафтоекс-портери, як Лівія, Саудівська Аравія, більше 2/3 своїх експортних прибутків отримують від продажу нафти і нафтопродуктів.
Однак зростання цін на нафту у середині 70-х - на початку 80-х років до 35-42 дол. США за барель (1 барель = 159 л нафти; віт - 7,3-7,6 барелей залежно від сорту нафти) змінилось різким (з не-значними коливаннями) падінням у другій половині 80-х - на почат-ку 90-х років до 16-22 дол. США за барель. Як наслідок, значно зменшились валютні прибутки держав-нафтоекспортерів та усклад-нилось їх економічне становище.
Падіння нафтових прибутків яскраво демонструє пряму залеж-ність національних господарств держав-нафтоекспортерів від країн з розвиненою ринковою економікою, а також неспроможність до-битись економічної незалежності, спираючись лише на високопри-буткову, але монокультурну економіку.
В НІК та деяких країнах-нафтоекспортерах здійснюється пере-хід до найновіших технологій, але цей процес супроводжується посиленням техніко-економічної неоднорідності господарських структур, поглибленням регіональних і майнових контрастів. Крім того, результатами НТП користується здебільшого обмежена кіль-кість компаній, передусім найбільші та ті, що пов'язані з іноземни-ми корпораціями.
Освоєння науково-технічних інновацій у середньорозвинених країнах третьої підгрупи щодо функціонального критерію (Еква-дорі, Парагваї, Колумбії, Перу, Тунісі, Фіджі, Гренаді, Сальвадорі, Нікарагуа, Йорданії, Шрі-Ланці, Камеруні, Марокко, Кенії, Гані, Папуа - Новій Гвінеї та ін.) стримується слабким розвитком про-мисловості і сфери послуг, телекомунікаційної інфраструктури, низьким рівнем інформаційної забезпеченості, несумісністю вимог найновіших технологій з традиційними стереотипами мислення і поведінки.
Розповсюдження мікроелектронної технології модифікувало зміст самого поняття індустріалізації, якій, безсумнівно, належить вирі-шальна роль у подоланні соціально-економічної відсталості країн, що розвиваються. Незалежно від стадії промислового перевороту, який переживає та чи інша країна, жодна з них не може не врахо-вувати існування нових технологій. Без широкого застосування їх навряд чи можна досягти сучасних стандартів праці й побуту. Для середньорозвинених і ще більшою мірою для найменш розвинених країн, що визволилися, суттєвою є обмежена місткість внутрішньо-го ринку. Процес відтворення великою мірою стає залежним від вивезення промислових виробів, що вносить нові риси в процес індустріалізації на фоні переходу до нових, передусім мікроелек-тронних, технологій. Країни першої і частково другої підгруп щодо функціонального критерію суттєво впливатимуть на і без того низьку конкурентоспроможність країн третьої і особливо четвертої під-груп, спричинять ще більше зменшення їхніх можливостей про-мислового експорту. Як наслідок, ускладниться розвиток економіч-ного співробітництва серед країн, що розвиваються.
Індустріалізація в підгрупі середньорозвинених країн не призво-дить до суттєвих зрушень у макроструктурі промислового вироб-ництва: левова частка його, як і раніше, спирається на внутрішній ринок предметів споживання. Потреби ж у засобах виробництва задовольняються в основному через імпортні канали. Крім того, індустріалізація не вносить відчутних змін у диверсифікацію місце-вого експорту. Коріння цього несприятливого явища слід шукати в суперечності між матеріальним і людським факторами виробницт-ва, особливо в якісній підготовці робочої сили. Вирішальна роль у розв'язанні цієї суперечності належить розвиткові та закріпленню приватної власності. Це дасть можливість змінити організаційно-економічні форми взаємодії продуктивних сил різних укладів, інтен-сифікувати процес відтворення.
Для найменш розвинених країн (Гаїті, Пакистан, Йемен, Бангла-деш, Афганістан, Непал, Нігер, Того, Лесото, Танзанія, Мозамбік, Руанда, Буркіна-Фасо, Бурунді, Заїр, Чад, Малаві та ін.) спільними з точки зору їхньої участі в процесі інтернаціоналізації виробни-цтва і ступеня розвитку товарних форм господарювання є: струк-тура продуктивних сил, що зумовлює низьку сприйнятливість еко-номіки до досягнень науки і техніки, не дає змоги вирішувати на-гальні соціальні проблеми; вузька спеціалізація на виробництві од-ного або кількох видів товарів; переважання в господарській струк-турі другорядних, допоміжних виробництв по відношенню до все-світнього виробництва в цілому. Найчастіше це виробництва, які грунтуються на використанні природних ресурсів і зумовлюють за-стосування малокваліфікованої та дешевої робочої сили; анклавна, орієнтована на експорт організація виробництва, що здійснюється іноземним капіталом.
Розмаїтість (у соціальному розумінні) країн, що розвиваються, грунтується на поєднанні спільних для всієї групи (товарних) і особ-ливих (нетоварних) укладів у неоднакових пропорціях та формах. В жодному укладі процес відтворення не здійснюється тільки на власній основі і тільки у власних межах. Очевидна їхня взаємодо-повненість. З натурально-патріархальним укладом в найменш роз-винених країнах пов'язується існування родоплеменних пережит-ків та форм традиційної організації праці. Цей уклад за своєю сут-тю є основним соціально-економічним грунтом, на якому животіє патріархальне селянство. Показовими в цьому відношенні можуть бути країни Тропічної Африки, в яких колективна власність на зем-лю збереглася донині, хоч і поєднується з індивідуальним привлас-ненням урожаю і закріпленням наділів за окремими родинами. Господарювання характеризується надзвичайно низькою продук-тивністю, витримує великий тиск з боку надлишкового населення села і неспроможне забезпечити потреби суспільства в продоволь-чих товарах.
Водночас спостерігається відносно швидке витіснення традицій-них форм виробництва, що історично пов'язувалося з виникнен-ням дрібнотоварного укладу. Останній, в свою чергу, підвладний впливові підприємницького укладу, що постійно міцніє і сприяє існуванню дрібнотоварного (в аграрному секторі, міському реміс-ництві, торгівлі, обслуговуванні міського населення) виробництва. У такий спосіб вдається частково розв'язувати проблему зайня-тості того працездатного населення, яке стікається в міста. Водно-час мозаїчність дрібнотоварного укладу розширюється внаслідок сильного впливу згори (з боку іноземного капіталу) і знизу (з боку традиційних форм виробництва).
Натурально-патріархальний і дрібнотоварний уклади тісно пе-реплітаються і взаємодіють. Останній, крім того, в чистому вигляді не існує, а наявний майже в усіх галузях економіки, переплітаю-чись з іншими укладами, зокрема з дрібнопідприємницьким.
Система трудових мотивацій, культура праці, місце її в ієрархії цінностей певної культури дуже контрастують в нетоварних фор-мах господарювання, вносять своєрідне забарвлення в процес ди-ференціації країн, що розвиваються.
Суперечність між старими формами асоційованої праці (замкне-ність і самозабезпеченість на натуральному рівні) і новими форма-ми колективного господарювання (орієнтація на суспільні потреби, на ринок) притаманна процесу відтворення в країнах, що розвива-ються. Обмеженість економічного інтересу виробників доповню-ється низьким рівнем суспільної свідомості, не готової до сприй-няття додаткової праці, яка суттєво випереджає необхідний для задоволення примітивних потреб рівень.
За таких умов держава контролює головні важелі макроеконо-мічного регулювання і не передовіряє їх приватному капіталу. Пози-тивний досвід контролю над зміною організаційно-економічних форм виробництва, грошовою масою, інфляцією і бюджетним дефіцитом нагромаджений, наприклад, у Південній Кореї та Чилі.
Нерівномірність розвитку є економічним законом товарного виробництва взагалі і особливо його підприємницьких форм. Це яскраво видно на прикладі традиційних країн, що розвиваються. Так, з початку 50-х до середини 80-х років частка населення "верх-ньої групи" країн, що розвиваються, де з часом з'явилися і нові індустріальні країни, зросла всього з 14 до 16 відсотків усіх країн, що розвиваються. Проте у ВВП всієї сукупності країн, що розвива-ються, частка цієї "верхньої групи" зросла з 36 до 58 відсотків. За той самий період частка "нижньої групи" зменшилась в загальному ВВП з 32 до 16,5 відсотка при майже стабільній частці населен-ня (близько 60 відсотків).
§ 3. Різноманітність форм соціально-економічного прогресу .
Прискорення світового науково-технічного прогресу різко під-вищило вимоги до ефективності економіки всіх держав, активізу-вало намагання країн, що розвиваються, подолати економічну від-сталість.
Методологія аналізу соціально-економічних перетворень у кра-їнах, що визволилися, потребує виокремлення їхніх техніко-органі-
заційних форм, пов'язаних з функціонуванням продуктивних сил (загальне) та подоланням відсталості виробничих відносин, тобто перетвореннями у соціально-економічних формах (особливе). Як форма існування і розвитку продуктивних сил виробничі відноси-ни не можуть не відображати їх становища. Отже, проаналізовані як перехідні виробничі відносини є власне такими ще й тому, що відбивають аналогічні процеси і в продуктивних силах країн, що розвиваються.
Внаслідок високої частки сільського господарства у ВНП, темпів і рівня розвитку аграрних відносин соціально-економічні перетво-рення в аграрному секторі економіки більшості країн, що розви-ваються, займають чільне місце.
Тривале панування в сільському господарстві архаїчних вироб-ничих відносин зумовило низький рівень його розвитку і стало головною перешкодою на шляху зростання продуктивних сил га-лузі, поліпшення умов життя селян, швидкого та стійкого прогресу економіки в цілому.
Реалізація прийнятих законів про аграрну реформу спрямову-ється на заборону панщини, заміну її орендою на основі меншої за розмірами фіксованої ренти; на примусовий викуп державою зе-мель великих землевласників з наступним розподілом її серед ко-лишніх орендарів, щоб перетворити їх на власників за певних умов (виплати державі протягом визначеного часу якоїсь частки вартості врожаю; вступ нових господарів у кооперативи тощо); на здійснен-ня комплексу агротехнічних заходів (запровадження високоврожай-них сортів, поліпшення матеріально-технічного забезпечення гос-подарств та ін.); зрештою, на запровадження товарних форм гос-подарювання.
Зрозуміло, що відсутність послідовності в рішеннях та діях прав-лячих кіл проти великих землевласників, стан фінансової та мате-ріально-технічної бази дуже різняться в країнах, що розвиваються, і тому створюють перешкоди для реалізації передбачених аграр-ною реформою заходів.
Ще одним напрямом перетворень в аграрному секторі має стати зміна співвідношення між виробництвом тропічних технічних куль-тур, з одного боку, та виробництвом продовольчих товарів - з іншого.
За умов збереження неринкових виробничих відносин сільсько-господарське виробництво в країнах, що визволилися, не зможе ефективно засвоїти навіть ті обмежені ресурси, які воно отримує, реалізувати великі резерви зростання виробництва продовольчих товарів та рухатися в напрямі трьох якісних зрушень, відомих у світовому землеробстві (перехід до системи машин на основі висо-коврожайного, гібридного насіння; широкий розвиток агропромислової інтеграції та становлення агропромислового комплексу; біо-технологічна революція).
Поряд з перебудовою та інтеграцією роз'єднаних економічних структурі проведенням соціально-економічних перетворень в аг-рарному секторі країни, що розвиваються, значну увагу приділя-ють розвиткові індустріалізації.
Вихідним (початковим) у цьому відношенні є рівень забезпече-ності різними видами корисних копалин. Однак значна частина розвіданих запасів палива та сировини зосереджена тільки в тре-тині країн, що розвиваються, серед яких лише в 10 знайдено більше трьох видів запасів корисних копалин, що мають промислове зна-чення, а в інших - тільки один-два. Власний добувний комплекс як матеріальну базу багатогалузевої обробної промисловості можуть ви-користовувати Індія, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Перу та деякі інші країни, а дещо меншою мірою - Заїр, Іран, Болівія.
В умовах соціально-економічної відсталості змінюється поняття структурних зрушень і модернізації економічних структур. Інду-стріалізація реалізується як техніко-економічний та соціально-еко-номічний процес. Вона, по-перше, орієнтується на світові ринки і, по-друге, включає елементи захисту національних підприємців та стимулювання міжнародної конкуренції чи заохочення регіональ-ної інтеграції. Зміст структурних зрушень, як і стимулів нововве-день, залежить не тільки від конкретно-історичних умов тієї чи іншої країни, а й від сектора, галузі і навіть підприємства, де вони запроваджуються. Значення економічної політики, спрямованої на послідовність засвоєння сучасних методів виробництва і технологій різними галузями господарства, зростає ще й тому, що вплив науко-во-технічного прогресу на країни, що визволилися, розпочався на етапі незавершеної промислової революції, коли більшість з них тільки приступали до створення національної промисловості.
Нерівномірність використання досягнень науки і техніки в краї-нах, що розвиваються, посилюється внаслідок відсутності тісної сумісності в рівнях розвитку різних галузей господарства. Якщо в розвинених країнах галузі "прориву", які першими використову-ють технічні нововведення, спонукають суміснї виробництва та-кож застосувати їх, то в країнах, що розвиваються, інновації поси-люють розрив між окремими галузями і часто погіршують такий показник, як продуктивність суспільної праці.
Акумуляція відсталих технологій зумовлює зниження показни-ків економічного зростання країн, що визволилися, перетворюєть-ся в серйозну перешкоду на шляху подолання відсталості. Крім того, несприятлива демографічна ситуація ще більше загострює проблему відсталості, оскільки "провокує" екстенсивний шлях еко-номічного зростання.
Деякі країни, що розвиваються, виробляють власну стратегію розвитку (НІК першого і другого поколінь), яка полягає в зміні колоніальних структур економіки, подоланні свого підпорядкова-ного положення, властивого старому, колоніальному поділу праці, створенні первинної бази індустріалізації.
Один з шляхів - повніше використання сировинної промисло-вості в структурній реорганізації всього національного господарст-ва (налагодження більш глибокої переробки сировини, створення обробної промисловості, вкладення коштів, наприклад, в складну нафтохімію, виробництво синтетичних матеріалів).
Дискусійною залишається проблема міжнародної допомоги на-йменш розвиненим країнам з метою здійснення в них структурних перетворень в економіці. Якщо така допомога надається на виключно фінансовому рівні (кредитування, ціноутворення), а виробничі від-носини залишаються незмінними, то всі зусилля досягти певних результатів виявляються ілюзорними. Зовнішня фінансова допо-мога лише тоді може сприяти соціально-економічному прогресу, коли вона буде спрямована не на подолання повсякденних трудно-щів країн, що розвиваються, а на дійову структурну перебудову їхньої економіки в напрямі від необробленої продукції до первин-ної обробки її, потім до напівфабрикатів і, нарешті, до готової про-дукції. Це перспективний шлях виходу на світовий ринок у новій якості.
Внаслідок розбіжностей зовнішніх впливів та внутрішніх соціаль-но-економічних структур своєрідно вимальовується проблема від-носин з іноземним капіталом. Ідеться про соціальну і економічну ціну, яку країни, що розвиваються, тепер змушені платити за залу-чення до нових технологій, використання науково-технічних пос-луг, оскільки більшість з них виступають не як суб'єкти, а як об'єк-ти НТП. Поглиблюється реальна суперечність між завданнями, які стоять перед країнами, що визволилися (і які визначають необхід-ність залучення іноземного капіталу), та їхньою соціально-еконо-мічною структурою, яка обмежує потребу цього залучення. Причо-му ця суперечність по-різному виявляється в кожній окремо взятій країні.
У сучасних умовах зростання технологічного потенціалу країн, що розвиваються, певною мірою відповідає інтересам розвинутих країн. Такою є логіка взаємозалежності держав, яка передбачає со-ціально-економічні перетворення в країнах, що визволилися, як необхідну умову стабільного розвитку центрів розвиненої ринкової економіки світового господарства, і навпаки. І все ж це асиметрич-на залежність, якої не можна уникнути без подолання відсталості.
Така залежність відбивається на рівні життя населення, який змінюється разом з якістю життя. Рівень життя переважної більшості населення в країнах, що розвиваються, відбиває систему за-лежних (відносно змін у світових продуктивних силах) відносин, які складаються між людьми щодо забезпеченості їх матеріальни-ми, духовними і соціальними благами. Ця категорія виражає досяг-нутий рівень споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах. Особливість полягає в кількісній визначеності рівня життя, її залежності від рівня розвитку місцевих продуктивних сил.
Підготовка кадрів у країнах, що розвиваються, має особливо важливе значення через те, що вона пов'язана не тільки з розвит-ком промисловості та сільського господарства, а й з перетворення-ми в соціальній інфраструктурі.
Проведення соціальних реформ неможливе без розвитку духов-них якостей тієї чи іншої нації. Реалізація реформ в економічній, соціальній і політичній сферах вимагає критичного перегляду тих етичних норм, правил поведінки, відношення до світу і суспільства, які є результатом традиційної культури, переборення в ній того, що віджило, збереження набутих загальнолюдських цінностей.
У кожній традиційній культурі є норми, які варто зберегти (на-приклад, конфуціанський принцип помірності та економії чи індусь-кий - знаходження життєздатного компромісу) навіть всупереч несприятливим наслідкам, що виявлятимуться в ході модернізації;
і є норми, які доцільно "зняти" (наприклад, у тому самому індуїз-мі - непротивлення злу і насильству матеріальною силою). Навіть коли досягнення економічного добробуту висувається як першо-чергове завдання, його неможливо вирішити без зв'язку з підви-щенням культурного, духовного рівня нації. Скарбниця традицій-ної культури кожної нації є неповторною і водночас важливою скла-довою частиною світової цивілізації.
Позакласові чинники, безсумнівно, впливатимуть на різноманіт-ність форм соціально-економічного прогресу. Неможливо ігнору-вати релігію, міжплеменні чвари і етнічний націоналізм, які опосе-редковано визначатимуть вибір тієї чи іншої форми розвитку. При цьому "розвиненість" є спроможністю суспільства забезпечити ре-алізацію соціальних потреб громадян, розв'язувати глобальні проблеми.
Отже, форми соціально-економічного прогресу мають множин-ний, різнорідний, розірваний у просторі та часі об'єкт пізнання - світовий процес суспільного розвитку в цілому.
Однак не може бути єдиної думки щодо соціально-економічно-го фундаменту нового суспільства: чи ним має бути приватна власність на засоби виробництва (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи визначальне значення відводиться суспільній власності й насамперед у державній її формі (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи чим має бути симбіоз приватної та суспільної власності як форм, що урівноважують одна одну (це відповідає сучасним уяв-ленням про змішану економіку, в тому числі соціал-демократич-ним).
Визнання множинності історичних варіантів соціально-еконо-мічного прогресу вимагає множинності теоретичних моделей ві-дображення їх, а це означає, що потрібно оперувати не одним об'єк-том дослідження - ідеалізованою моделлю суспільства, а полімор-фним об'єктом, що складається з різних етапів цього суспільства.
Багатоваріантність відображається у відмінностях основних сус-пільних характеристик: форм власності, політичних структур, ідео-логічних орієнтирів тощо.
Базовими характеристиками соціально-економічного прогресу можуть бути такі економічні відносини, які підпорядковуються ро-зумним інтересам людини; пріоритет загальнолюдської моральності, реальний гуманізм суспільних відносин; подолання відчуження ос-новної маси людей від власності, продуктів і результатів праці, вла-ди і управління, що буде супроводжуватися розширенням межі особистої свободи і самостійності.

 

Библиотека Воеводина ... Главная страница   "Основи економічної теорії"_Зміст