Библиотека Воеводина _ "Ринок фінансових послуг" / Ходаківська В.П., Данілов О.Д.

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Ринок фінансових послуг" / Ходаківська В.П., Данілов О.Д._ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Тема 10. Інфраструктура ринку фінансових послуг
Інфраструктура фінансового ринку покликана забезпечувати можливість реалізації економічних інтересів суб’єктів економіки, сприяти координації усіх їхніх економічних дій, допомагати їм інтегруватись у світовий економічний та фінансовий простір. 
Складність вивчення та аналізу просторової організації інфраструктури фінансового ринку пов’язана з багатосегментністю останнього. Цей процес ускладнює відсутність однозначного трактування поняття «інфраструктура фінансового ринку». Для чіткого розуміння поняття «інфраструктура фінансового ринку» проаналізуємо методологічні підходи щодо трактування економічної сутності базових понять: «інфраструктура», «ринкова інфраструктура».

10.1. Поняття та елементи ринкової інфраструктури
Поняття «інфраструктура» перейшло в економічну термінологію з військової. Військове трактування в свій час розповсюдилось і на народне господарство . 
Голіков А.П., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. розглядають інфраструктуру як сукупність галузей господарства, що обслуговують виробництво і населення. Особливістю інфраструктури є її «гнучкість», що дозволяє їй швидко реагувати на зміни умов виробництва та життя населення. До певного рівня вона сприяє розвиткові господарства, підвищенню його ефективності. Якщо цей рівень перевищує допустимий, то необхідно вдосконалювати інфраструктуру . 
Під ринковою інфраструктурою автори пропонують розуміти весь комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно-економічні умови для функціонування ринкового механізму. Основними її елементами виступають: фонди розвитку й підтримки; комерційні банки; аудиторські фірми; лізинги; асоціації підприємців; товарні біржі; торговельні будинки; біржі праці; фондові біржі; центри інформаційного обслуговування; бізнес-центри тощо. Об’єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом з лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо. 
Мороз А.М. визначає ринкову інфраструктуру як сукупність (в ідеальному випадку – комплекс) установ, організацій та інших суб’єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні. Залежно від видів ринку, вона поділяється на інфраструктуру ринку капіталу , ринку засобів виробництва, ринку праці. 
Ринкова інфраструктура, за Комаринським Я., – це система установ і організацій (банків, бірж, страхових компаній, консультаційних та інформаційно-маркетингових фірм тощо), які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку.
Бланк І.А. використовує поняття інвестиційної інфраструктури, що включає найбільш важливі галузі економіки, установи і засоби, що безпосередньо забезпечують процес безперебійного здійснення інвестицій.
Вказані трактування «інфраструктури» та «ринкової інфраструктури» не можуть бути використані без попередніх серйозних обумовлень. 
По-перше, в сучасних умовах значення невиробничих галузей вже не можна зводити до виконання ними деяких допоміжних функцій, як наприклад, «обслуговування». У розвинених країнах «третинний сектор» (сфера послуг у всій її багатоманітності) перетворюється у провідну сферу зайнятості. 
По-друге, необхідно відійти від галузевого підходу, що зводиться до виділення «головних» і «другорядних» галузей. Ринкова інфраструктура може бути правильно зрозуміла і класифікована тільки на основі макроекономічного підходу, згідно з яким інфраструктура в ринковій економічній системі не обслуговує, а забезпечує нормальне функціонування всієї економіки. 
По-третє, характеризуючи ринкову інфраструктуру, слід виходити з того, що на розвиток економіки впливають не тільки об’єктивні, але й суб’єктивні фактори, причому роль останніх у сучасних умовах зростає. Тому до складу інфраструктури слід включати не тільки матеріальні елементи.
Інфраструктура – це сукупність елементів, що забезпечують безперебійне функціонування взаємозв’язків об’єктів і суб’єктів певної відносно самостійної системи й оптимізують їх взаємодію. 
У макроекономічному розумінні ринкова інфраструктура носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо всієї економіки країни. Тому, в макроекономічному розумінні, ринкова інфраструктура – це підсистема ринкової економічної системи, сукупність елементів якої забезпечує функціонування взаємозв’язків між господарчими суб’єктами; оптимізує рух товарно-грошових потоків і носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо економіки країни. 
Ринкова економіка – це товарно-грошова економіка. Забезпечення просування товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури. Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як із кількісної, так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфраструктури не може бути зведений до сукупності лише інституціональних елементів. У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об’єднання, що представляють інтереси інших інститутів «знизу» (наприклад, Асоціація українських банків), а також інститути, що забезпечують зворотний зв’язок між суб’єктами ринкових відносин (наприклад, засоби масової інформації). Суб’єктивним є третій – законодавчий елемент, під яким розуміють відповідну частину господарського законодавства, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфраструктури, так і поведінку суб’єктів ринкових відносин. По суті, він задає «правила гри» в ринковій економіці. Соціальний елемент відображає рівень ринкового мислення (менталітет) населення і його готовність діяти за правилами і закономірностями функціонування ринку. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів. 

10.2. Стан розвитку ринкової інфраструктури фінансового ринку
Найменш розвиненими в кількісному і якісному відношенні, з точки зору відповідності до вимог ринкової економіки, є компоненти інфраструктури фінансового ринку. Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з означених нами складових елементів: інституційному, інформаційному, юридичному та соціальному. 
Розглянемо інфраструктуру фінансового ринку, з точки зору її розміщення, в декількох контекстах. По-перше, фінансовий ринок та його інфраструктуру як певну автономну систему, з припущенням, що його автономність не абсолютна, тому що в реальному житті фінансовий ринок не існує ізольовано від усієї економіки. По-друге, будемо розрізняти глобальну (розглядатиметься на національному рівні) і локальну інфраструктуру фінансового ринку (на рівні окремих регіонів та територіально-адміністративних утворень). 
Діяльність інфраструктури у внутрішній системі фінансового ринку сприяє формуванню попиту на фінансові послуги, зростанню обсягу асортименту пропозиції фінансових продуктів. До внутрішньої системи фінансового ринку відносять фінансовий і кадровий потенціал, наявність і довіру клієнтів, уміння співпрацювати з фінансовими інститутами, якість маркетингової діяльності та ефективність стратегічних рішень.
Фінансові інститути фінансового ринку реалізують свої економічні інтереси з урахуванням дій різних факторів зовнішнього середовища, причому на деякі з них він може опосередковано впливати, дія ж інших факторів виходить за межі впливу інститутів, і він повинен пристосовуватись до них. До факторів, на які може впливати фінансовий інститут, належать: ринковий попит, конкуренція, рівень розвитку інфраструктури фінансового ринку (окремого сегменту фінансового ринку). До неконтрольованих факторів, що впливають на формування інфраструктури фінансового ринку, належать: загальноекономічна ситуація в регіоні, країні та за її межами; рівень життя та заощадливості населення; кон’юнктура фінансового ринку; демографічна ситуація тощо. Дія цих факторів визначає поведінку фінансових інститутів у ринковому середовищі, формує стратегію і тактику, окреслює можливості просування на ринку фінансових послуг у межах певної території. 
Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури фінансового ринку України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура фінансового ринку є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з елементів, які формують її зміст. До елементів інфраструктури фінансового ринку належать: правове інформативне забезпечення; інформаційна мережа; інституційна мережа (кредитно-фінансова система); система підготовки кадрів (страхові сюрвейєри, андерайтери), наукове обслуговування; аудиторська мережа; професійна етика і мова, менталітет населення.
Інформаційна складова характеризується низьким рівнем професійного аналізу та рекомендацій на основі використання сучасних інформаційних систем, особливо в галузі українізації діловодства та технічного аналізу діяльності сегментів фінансового ринку. 
Законодавче забезпечення діяльності суб’єктів фінансового ринку характеризується низькою ефективністю. Причиною цього є недостатньо розвинена законодавча база та її нестійкість, а також часті перегляди «правил гри» на фінансовому ринку. Із-за відсутності в законодавчих та наукових виданнях, засобах масової інформації чіткого трактування сутності поняття «фінансовий ринок», проблемою є відслідковування інформаційних потоків, що дають можливість оцінити та спрогнозувати ситуацію, що складається на певних сегментах та територіальних проявах фінансового ринку. Соціальний моніторинг фінансових можливостей та інвестиційних уподобань населення регіонів показує, що рівень економічного, а особливо «біржового» мислення і сприйняття ринкового фінансового механізму громадянами України далекий від того, який вимагається для включення соціальної активності мас у функціональну систему фінансового ринку. Наднизькі показники забезпечення населення комерційно-фінансовою інформацією щодо діяльності фінансових посередників на регіональних фінансових ринках та певний інформаційний вакуум, що спостерігається в регіонах України, призводять до часткової присутності на фінансовому ринку потенційного інвестора економіки – населення.

10.3. Інституційний елемент інфраструктури фінансового ринку
Розвиток інфраструктури фінансового ринку України повинен бути побудований за міжнародними стандартами, але з урахуванням специфіки нашої країни. 
Для розбудови інфраструктури таких сегментів фінансового ринку, як грошовий і кредитний ринок, необхідно посилити ринкові процеси в регіонах та роль у них місцевих органів самоврядування, активізувати створення стабільного і сприятливого для їх розвитку законодавства, здорового конкурентного середовища, сприяти поверненню довіри з боку населення і суб’єктів підприємницької діяльності; при підтримці з боку держави розвивати мережу філій і активізувати інвестиційну діяльність банків та інших фінансово-кредитних установ, що найбільш пристосовані до інвестиційної діяльності, створити спеціальну банківську установу, основною метою якої було б питання довгострокового кредитування.
Зупинимося на аналізі та оцінці інституційного елемента інфраструктури фінансового ринку, а саме: особливостях територіальної організації існуючих банківських і небанківських фінансових інститутів та контрактних фінансових посередників; визначимо соціально-економічні чинники, що повинні, згідно зі світовим досвідом, обумовлювати появу нових видів фінансових посередників у системі фінансового ринку України.

10.3.1. Роль банків у інфраструктурному забезпеченні ринку фінансових послуг
Фінансові інститути в силу самої природи грошових потоків, що проходять через них, важко поділити на загальні (наприклад, транспорт в інфраструктурі товарних ринків) та спеціальні (товарні біржі та торговельна мережа інфраструктури товарних ринків). Так як грошова форма капіталу є найуніверсальнішою й обезличеною, що пронизує всі сторони життя сучасного суспільства й об’єднує всі сфери життя, при характеристиці інститутів грошового ринку їх можна більш-менш чітко розділити на приватні інститути та державні. Стосовно приватних інститутів, то, відповідно до основних функцій грошей (міра вартості, засіб обігу і засіб збереження вартості), історично сформувалась мережа фінансово-кредитних установ, ключове значення в якій відіграють банки. У силу поточності та мобільності грошового капіталу, банки перетворились у найбільш універсальний елемент інфраструктури фінансового ринку, що забезпечує як взаємодію суб’єктів господарювання, так і здійснення інвестицій, так як і зниження підприємницьких ризиків. 
Як показує світовий досвід, процес створення оптимальної банківської мережі є тривалим . Період екстенсивного росту, з яким був пов’язаний перший етап становлення системи комерційних банків в Україні, закінчився (на 1 січня 1998 року нараховувалось 227 КБ), але з точки зору готовності банківської сфери стати кровоносною системою ринкової економіки, виявляється, що вона в Україні ще далека від досконалості. Перш за все, це стосується генерального напряму її трансформації, в якості якого виступає створення дворівневої банківської системи класичного типу: “центральний банк – система комерційних банків ”. У цілому цей напрям витримується, але досить суперечливо і непослідовно. У порядку демонополізації держвласності великі галузеві банки – Промбудбанк, Агропромбанк, Ощадбанк, Житсоцбанк і Зовнішекономбанк – було перетворено в комерційні банки (відповідно, Промінвестбанк, АКБ «Україна», Ощадбанк, Укрсоцбанк і Ексімбанк).
Труднощі у становленні та розвитку мережі КБ відбуваються не тільки через непослідовну політику НБУ, але і внаслідок молодості самої системи КБ. Серед факторів, що стримували розвиток мережі КБ, слід виділити несприятливу макроекономічну ситуацію, в умовах гіперінфляції 1993 – 1994 рр. більшістю КБ було обрано інфляційну модель стратегії розвитку, при якій процес заробляння грошей банком максимально полегшений, а довгострокові програми розвитку просто ігнорувались, протягом 1994 року ставка податку на прибуток банків складала 55 %, при стандартному рівні оподаткування інших суб’єктів підприємницької діяльності – 22 %. Все це, разом узяте, стимулювало активізацію участі банківської системи у тіньовій економіці, головними формами якої стали махінації з кредитними ресурсами, грошовою готівкою і переказами валюти за кордон. Негативні тенденції в розвитку банківської системи, будучи віддзеркаленням несприятливих процесів, що відбуваються як у ній самій, так і в економіці в цілому, спричинили відповідний вплив на суспільну свідомість.
Мережа комерційних банків, що склалася, далеко не оптимальна як із точки зору співвідношення великих, середніх і дрібних банків, так і з точки зору їх регіонального розміщення. Прослідковується хибна лінія, яка направлена на стимулювання скорочення чисельності банків у регіонах з метою підвищення ступеня якості управління банківською системою. У зв’язку з цим в основі політики НБУ має лежати положення про те, що банків не повинно бути мало, їх повинно бути стільки, скільки потрібно, включаючи великі, середні і дрібні.
Сьогодні в Україні більше половини фінансового ринку контролюють 6 найбільших рейтингових банків: Промінвестбанк, Ощадбанк, Приватбанк, «Україна», Укрсоцбанк і «Аваль». Щодо регіональної структури розміщення комерційних банків в Україні, то найбільше їх у Київській (53 банки, або 41 % із 130 найбільших комерційних банків по всій Україні), Харківській (13 банків, або 10 %), Дніпропетровській (11 банків, або 8,5 %), Донецькій (8 банків, або 6,2 %), Одеській (8 банків, або 6,2 %), АР Крим (8 банків, або 6,2 %), Запорізькій (6 банків, або 4,6 %), Львівській (5 банків, або 3,8 %) областях. Із 51 найбільших комерційних банків 30 припадає на Київську область, по три банки – в Дніпропетровській і Донецькій областях, чотири – в Запорізькій, п’ять – у Харківській, два – в Одеській, по одному – у Львові, Кременчуці та Луцьку.
Таке розмежування територіальної банківської інфраструктури пов’язане з нерівномірністю територіального розміщення природно-ресурсного потенціалу та продуктивних сил. Тобто існують «багаті» і «бідні» території. Оздоровлення фінансів області потребує збільшення розмірів місцевих бюджетів та посилення їх ролі у формуванні дохідної частини своїх бюджетів. Розміри відрахувань у бюджети повинні відповідати рівню економічного та соціального розвитку регіону і визначатися на основі його загальноекономічних показників, зокрема питомої ваги у загальній сумі валового національного продукту і національного доходу держави. Держава і місцеві органи самоврядування повинні вести своє бюджетне господарство самостійно та незалежно одне від одного. Регіональна політика України є компетенцією місцевих органів самоврядування. Через систему регіональних програм і гнучку податкову систему можна заохочувати капіталовкладення в інші регіони. Тому нині повинна підвищуватися роль місцевих податків і зборів, які повинні становити основну частину дохідної бази місцевих бюджетів.
Однією з актуальних проблем нинішнього перехідного періоду є становлення в Україні мережі муніципальних банків, покликаних забезпечувати централізоване обслуговування виконавчих органів місцевої влади, об’єктів міського господарства й організацій, що фінансуються з міського бюджету, а також акумулювати значні засоби для реалізації міських програм, проводити операції з муніципальними цінними паперами. 
Розглядаючи регіональний аспект формування банківської системи України, необхідно враховувати економічні, політичні та соціальні особливості розвитку окремих регіонів. Об’єктивна оцінка такої специфіки дозволяє банкам краще, оперативніше визначати сфери і географію реалізації своїх інтересів. Існуючі регіональні банки відстають від столичних, більшість із них не володіють сучасними банківськими системами через слабку підготовку персоналу, а також низький рівень комп’ютеризації і комунікаційних мереж. 
Досить бідним залишається набір банківських послуг, що надаються клієнтам у регіонах. Гострою є проблема кризи регіональних банків, врятування яких у більшості залежить від відповідної політики місцевої влади. Схема організації муніципальної банківської структури в нашій країні на сучасному етапі поки що не спрацьовує і зводиться до використання для муніципальних потреб (за умови укладеної угоди) вже існуючих комерційних банків. Наприклад, міські органи влади Харкова уклали подібні угоди одразу з двома комерційними банками –«Грант» і «Регіон- банк», що були відібрані на конкурсній основі (в розрахунок при цьому приймались реальні величини капіталу, прибуток, рентабельність активів, вільні рейтинги банків).
Комерційні банки, що створюються в регіонах, відповідно до світового досвіду, повинні знаходитись під контролем територіального резервного банку. Резервні банки є певною мірою самостійними територіальними центральними банками, що проводять свою політику облікової ставки відповідно до місцевих умов, але під наглядом Ради управляючих. 
За своїм характером і господарським статутом територіальний резервний банк є корпорацією, власниками якої є комерційні банки даного регіону, що формують його капітал на пайовій основі. Територіальних обмежень для відкриття відділень банків у більшості економічно розвинених країн не існує. Належних методичних підходів до проектування регіональної мережі комерційних банків у нас ще не розроблено. 
В основі створення регіональних мереж банків у зарубіжних країнах лежать дві групи факторів. Перша пов’язана з рухом за клієнтами. Друга пов’язана з конкурентною боротьбою. Великі, фінансово міцні банки прагнуть поглинути слабкі фінансово-кредитні установи, перетворити їх на свої відділення. Модель регіональної мережі зорієнтована на домінування інтересів банку у діяльності структурних підрозділів, відповідальності банку як юридичної особи перед акціонерами, кредиторами, вкладниками за ефективну та стабільну діяльність.
Для побудови моделі регіональної мережі банків в умовах України використано ідею визначення рейтингу привабливості регіонів, яка дає змогу виявляти потенціал подальшого розвитку мережі філій, а також пропонувати набір основних для даної фінансово-кредитної установи банківських послуг.
Будуючи модель регіональної мережі, слід враховувати, насамперед, можливості використання об’єктивної базової інформації, в тому числі статистичних даних. Для визначення рейтингу відносної привабливості регіонів необхідно враховувати такі фактори: банківський ринок, регіональна економіка, географія, кадровий потенціал, перспективи регіону, матеріально-технічна база, місцева влада. 
Доцільним щодо вдосконалення фінансової інфраструктури на місцевому ринку капіталів та міжбанківської конкуренції було б створення вільної банківської зони в Україні. Існує два варіанти створення вільної банківської зони: в межах однієї з існуючих економічних зон; окремо від існуючих спеціальних економічних зон. На території певного міста створюється «спеціальна банківська зона», в якій впроваджується спрощений порядок реєстрації банків з іноземним капіталом. Для цього необхідна відповідна правова база і політична воля керівників держави. Завдяки спеціальній банківській зоні на території України підвищиться привабливість країни для іноземних інвесторів; розвиток відносин між офшорними та зарубіжними банками у сфері банківських послуг сприятиме освоєнню банківських ноу-хау місцевими банками; з’являться нові робочі місця для жителів, які обслуговуватимуть банківський бізнес; збільшаться загальні видатки на обслуговування банківської системи (заробітна плата, орендна плата, плата за житло тощо); з’являться додаткові надходження до місцевого бюджету . 
З точки зору довгострокових інтересів самої банківської системи вона потребує стабільного і сприятливого для її розвитку законодавства, здорового конкурентного середовища, довіри з боку населення і суб’єктів підприємницької діяльності. 
Удосконалення інфраструктури фінансового ринку України у просторовому вимірі передбачає у перспективі розширення кількості та якості системи небанківських інститутів, кожен окремий елемент якої лежить в основі функціонального механізму того чи іншого сегмента фінансового ринку. Вся небанківська частина інституційної складової фінансового ринку характеризується ще меншою впорядкованістю та керованістю порівняно з банківською сферою. Характерною рисою цього сегмента є хвороба росту. Як правило, до складу небанківських фінансових інститутів відносять страхові компанії, державні пенсійні фонди, недержавні пенсійні фонди, пенсійні фонди (каси) підприємств, інвестиційні фонди та компанії, трастові компанії, фондові біржі, валютні біржі, депозитарії, реєстратори, ломбарди, кредитні спілки тощо. 
Основні її напрями повинні бути направлені на зміцнення банківської системи України та враховувати наступні положення: 
· політика адміністративного витіснення малих банків не відповідає принципам ринкової конкуренції, а відсутність у деяких регіонах територіальних банків (Кіровоградська, Вінницька, Миколаївська) – неприпустиме явище на економічному полі регіону та країни;
· процеси консолідації банківських установ повинні визначатися економічною доцільністю і ринковими механізмами, а не адміністративно-командними методами; слід посилити ринкові процеси в регіонах та роль у них місцевих органів самоврядування; 
· економічні нормативи не є інструментом регулювання конкуренції, вони повинні використовуватись лише з метою забезпечення стійкості кредитної організації;
· необхідний диференційований підхід до капіталу банків у регіонах; 
· повинні бути переглянуті норми обов’язкового банківського резервування. Альтернативою може бути стимулювання розвитку практики страхування банківських операцій (на основі визначення їх ступеня ризику);
· при застосовуванні законодавства про банкрутство підходи не повинні бути занадто жорсткі: хвиля масових банкрутств банків не має ані економічного, ані політичного сенсу;
· комерційні банки, що створюються в регіонах, згідно зі світовим досвідом, повинні знаходитись під контролем територіального резервного банку. Резервні банки є самостійними територіальними центральними банками, що проводять свою політику облікової ставки відповідно до місцевих умов та під наглядом Ради управляючих; 
· при побудові моделі банківської системи регіону необхідно враховувати соціально-економічний розвиток регіону та якість життя населення відповідного регіону (потрібно розраховувати інтегральні показники на основі показників офіційної регіональної статистики);
· регіональні (територіальні) банки повинні мати мережу філій в інших регіонах, що дає змогу клієнтам налагодити зв’язок з діловими партнерами в різних частинах країни;
· для відстоювання своїх прав на місцевому та всеукраїнському рівні повинні створюватися територіальні банківські спілки .

10.3.2. Банківські інформаційні технології
У 60-х – 80-х роках у багатьох банках світу спостерігалося значне збільшення потоків і обсягу операцій. Обчислювальні можливості та потужності мереж і систем обробки інформації були дуже малими.
Кінець 80-х – початок 90-х років привів до необхідності створювати електронне банківське середовище, оскільки значна кількість банків почала сприймати комп’ютерні системи, телекомунікаційні мережі та інформаційні технології як могутню стратегічну зброю, яка допоможе їм краще обробляти, передавати і зберігати банківську інформацію, швидше обслуговувати клієнтів і значно випередити конкурентів.
У 90-ті роки через послаблення державного регулювання банківської діяльності все більшого значення набуває застосування технології для розв’язання потреб банківської справи. Якщо в минулому банки мислили категоріями «даних», то тепер мова йде про «інформацію». Стає зрозумілим, що володіння інформацією та уміння опрацьовувати її за допомогою сучасних інформаційних технологій, є рівнем, при якому володіння інформацією може використовуватися як стратегічна зброя. Для досягнення цього потрібно забезпечити миттєвий доступ користувачеві до інформації з будь-якого джерела, в будь-який час, із будь-якого місця країни.
Початок процесу комп’ютеризації банків у світі відносять до 60-х років, коли з’явились перші автоматизовані системи бухгалтерського обліку, обробки рахунків клієнтів і платежів за чеками.
Уже в 70-ті роки банки зробили дуже багато, щоб наблизитись до клієнтів, перейти на співпрацю з клієнтами, а не з рахунками. Телекомунікаційна техніка в цей час забезпечила можливість обслуговувати клієнта в будь-якому відділенні банку незалежно від місця знаходження його рахунку.
80-ті роки ознаменувалися значними успіхами у введенні «електронних» грошей. З’явились банківські автомати. Їх широке застосування призводить до скорочення поточних розходів, зменшення чисельності касирів і прискорення часу доступу клієнтів до своїх вкладів.
У цей час були створені банківські системи для обслуговування клієнтів удома. При їхній допомозі стало можливим:
– зробити запит по телефону про інформацію в банківському комп’ютері і отримати відповідь синтезованим людським голосом;
– отримати термінове повідомлення про залишок грошей на рахунку, проконтролювати їх рух і т. ін.
Це сприяло створенню нової технології банківського обслуговування.
На сьогоднішній день в Україні гостро відчувається нестача спеціалістів банківських технологій, немає відповідної технічної та навчальної літератури з банківських електронних систем. Зарубіжний книжковий ринок у цій галузі теж не дуже насичений, тому що системи електронних платежів не є широко тиражованим комерційним продуктом з однієї сторони, а з іншої – і розробники, і користувачі зовсім не зацікавлені розкривати окремі технічні деталі системи, щоб не «навчити» потенційних зловмисників.
Упровадження в практику банків сучасних безпаперових комп’ютерних технологій, систем електронних платежів без серйозних зусиль, суттєвих затрат, загального підйому культури банківського виробництва і правопорядку неможливе. Але очевидно одне, що з кожним днем будуть зростати потенційні можливості використання програмного забезпечення при прийнятті рішень у банківській справі, а це призведе до необхідності залучення спеціалістів і їх знань для швидкого переходу на сучасне банківське інформаційно-технологічне обслуговування в Україні.
Сучасні можливості банківських інформаційних систем. Аналіз практики показує, що в зарубіжних банках інформаційні технології охоплюють тепер усі аспекти банківської справи, зокрема забезпечують:
– клірингові операції (взаємні розрахунки банків);
– торгові операції та маркетинг, управління касовими ресурсами;
– управління діяльністю банку;
– кредитні операції, включаючи аналіз заявок клієнтів на їх кредитоспроможність;
– системи електронних платежів (8^ІРТ);
– використання банківських автоматів;
– банківські операції по телефону і обслуговування вдома;
– використання різних платіжних карток;
– електронну пошту і канцелярію;
– безпаперовий документообіг у банку і при взаємодіях центр – філіали, банк – клієнти;
– фондовий ринок і операції з цінними паперами;
– аналіз інвестицій і фінансового ринку;
– автоматизацію розрахунків у торгових точках. Автоматизація банківської справи передбачає широке використання комп’ютерних інформаційних систем у банках, автоматизацію обробки платіжних документів у відділах, які працюють з клієнтами, в операційних відділах, а також автоматизацію фінансових операцій у рамках міжнародного банківського бізнесу.
Автоматизація банківських операцій дозволяє:
– виконувати безпаперові платіжні операції з мінімальним залученням праці людей і скороченням організаційних витрат;
– проводити обробку платежів переважно в реальному часі, за виключенням підведення бухгалтерських звітів у кінці дня і звітності за ними;
– прискорювати обмін інформацією між банками і клієнтами, банками і їх відділеннями за допомогою комунікаційних ліній зв’язку;
– мінімізувати типові види банківського ризику (втрата документів, помилкова адресація, фальсифікація платіжних документів та ін.);
– забезпечувати керівників стратегічними оцінками положення банку в умовах конкуренції, організації роботи і кадрової політики.
І найважливіше те, що банківські комп’ютерні системи відрізняються від інших, у першу чергу тим, що інформація, яка опрацьовується ними, повинна бути надійно захищеною від сторонніх зазіхань, а сама система повинна мати властивості підвищеної життєвості та безвідмовності в роботі.

10.4. Особливості організації та функціонування інфраструктури ринку цінних паперів
Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб’єктами ринку цінних паперів (як, наприклад, емітенти, інвестори та фінансові посередники), а належать до його інфраструктури, особливо загострилася в Україні у зв’язку з розвитком масової приватизації та активним формуванням вторинного ринку цінних паперів. 
На ринку цінних паперів, як сегменті фінансового ринку, здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів як титулів власності з метою отримання прибутку та встановлення контролю над виробництвом і власністю. Формується він на підставі різноманітних форм власності. 
Як відомо, поділяється ринок цінних паперів на певну кількість простіших ринків: біржовий і позабіржовий, первинний і вторинний. Усі вони існують у залежності та взаємозв’язку між собою, доповнюють один одного, прискорюють обіг сукупного капіталу, сприяють розвитку, розподілу та перерозподілу власності та грошей. Ринок цінних паперів має складну структуру, де перехрещуються інтереси багатьох учасників, кожен з певною інфраструктурною та функціональною особливістю, властивістю та метою діяльності. До них належать: емітенти – це держава або якась юридична особа, що має право відповідно до закону випускати цінні папери, та інвестори. Інвестори: інституціональні інвестори (пенсійні фонди, поштові фонди, страхові компанії, торгові та фінансові будинки, трастові компанії, інвестиційні фонди тощо), які, відповідно до закону працюють із власними або залученими коштами на фондовому ринку; банки та акціонерні товариства, що працюють із власними коштами або прибутком; усі юридичні та фізичні особи, які мають вільні кошти і можуть придбати на них цінні папери (до речі, фізичній особі для цього потрібно мати мінімум 1 000 дол. США). До учасників фондового ринку належать посередники – це юридичні та фізичні особи, які отримали відповідний сертифікат, що надає їм права проводити операції з цінними паперами на біржовому та позабіржовому ринках. 
Крім названих активних учасників фондового ринку, є пасивні. Це юридичні особи, які безпосередньо не проводять емісії, не вкладають коштів у цінні папери, але роблять розрахунки та реєструють рух цінних паперів. До них належать реєстратори угод із цінними паперами, які повідомляють емітентам та інвесторам про стан фондового ринку та рух їхніх цінних паперів, а також депозитарії, де міститься інформація про рух цінних паперів та розрахунки на підставі електронних записів.
Вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без впровадження на ринку цінних паперів системи установ, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні папери, облік цих цінних паперів та розрахунково-клірингові операції з ними. Світові стандарти сучасного ринку цінних паперів передбачають обов’язкову наявність у країні, де випускаються та перебувають в обігу цінні папери, депозитаріїв, реєстраторів (для іменних цінних паперів) та розрахунково-клірингових банків чи корпорацій. Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи, що діє під егідою Національної фондової біржі, систем Національного депозитарію та клірингу (розрахунків) за цінними паперами. 
Структура національної депозитарної системи. Для забезпечення функціонування єдиної системи депозитарного обліку у формі відкритого акціонерного товариства в Україні створено Національний депозитарій . Законодавство про Національну депозитарну систему складається із Закону “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” та інших законодавчих актів України. Перелік цінних паперів, що обслуговуються Національною депозитарною системою, встановлює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, вона є також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національного депозитарію.
Національна депозитарна система складається з двох рівнів.
Нижній рівень – це зберігачі, які ведуть розрахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.
Верхній рівень – це Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть розрахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.
Учасники Національної депозитарної системи:
· прямі учасники – депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;
· опосередковані учасники – організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами та емітенти.
Депозитарії. Депозитарна діяльність – надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів) та обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів. 
Депозитарій цінних паперів – юридична особа, яка провадить виключно депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Кліринговий депозитарій – депозитарій, який одержав дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення клірингу щодо операцій з цінними паперами. 
Депозитарій – відкрите акціонерне товариство, учасниками якого є не менше ніж десять зберігачів, і яке здійснює виключно депозитарну діяльність. При цьому частка одного учасника в статутному фонді депозитарію не може перевищувати 25 % цього фонду.
Фондова біржа чи учасники організаційно оформленого позабіржового ринку можуть бути засновниками депозитарію. 
Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депозитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а також інші депозитарії.
Зберігачі цінних паперів. Комерційні банки, які мають дозвіл на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, і торговці цінними паперами при наявності відповідного дозволу мають право бути зберігачами, проводити за дорученням власника операції з депонованими цінними паперами і здійснювати іншу депозитарну діяльність, пов’язану з обігом цінних паперів, за винятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів. 
У статутному фонді зберігача частка іншого зберігача або торговця цінними паперами, інвестиційної компанії, страхової компанії та іншого інституційного інвестора не може перевищувати 5 %. Зберігач не може бути інвестиційним керуючим депонента, який є інституційним інвестором.
Реєстратори власників іменних цінних паперів. Реєстратор – юридична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Юридичні особи можуть одержати дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, якщо реєстраційна діяльність передбачена їх статутом. Органи державної влади не можуть бути засновниками або учасниками реєстратора. Центри сертифікатних аукціонів і їх правонаступники не можуть вести реєстри і бути засновниками та учасниками реєстратора. 
Частка емітента цінних паперів у статутному фонді реєстратора не може перевищувати 10 %. Емітент може вести власний реєстр самостійно, якщо кількість власників цінних паперів не перевищує кількості, визначеної Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Оплата послуг депозитарію, зберігача, реєстратора здійснюється за тарифами, які вони самі встановлюють.
Юридичні особи, які згідно із Законом є учасниками Національної депозитарної системи, здійснюють такі види діяльності:
· зберігання й обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах та операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів;
· кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів;
· ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Сферою діяльності Національної депозитарної системи є:
· стандартизація обліку цінних паперів згідно з міжнародними стандартами;
· уніфікація документообігу щодо операцій із цінними паперами і нумерація цінних паперів, випущених в Україні, згідно з міжнародними стандартами;
· відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній, так і бездокументарній формах;
· реальна поставка чи переміщення з рахунку в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів;
· акумулювання доходів (дивідендів, процентних виплат та виплат із погашення тощо) щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками;
· регламентація та обслуговування механізмів позики та застави для цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;
· надання послуг щодо виконання обов’язків номінального утримувача іменних цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;
· розробка, впровадження, обслуговування і підтримка комп’ютеризованих систем обслуговування обігу рахунків у цінних паперах і здійснення грошових виплат, пов’язаних із банківськими або з іншими системами грошового клірингу на щоденній чи іншій регулярній основі. 
Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів, здійснює Національний банк України. Особливості здійснення депозитарної діяльності з державними цінними паперами встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку спільно з Національним банком України.

10.5. Проблеми реєстраторського сегмента ринку цінних паперів
Унікальність стану фондового ринку в Україні полягає в тому, що він склався, насамперед, завдяки проведенню масової приватизації. Внаслідок цього в Україні з’явилось близько 28 млн. власників акцій; найбільш поширена вартість пакета такого інвестора складає 10 грн. Крім того, сертифікатна приватизація не приносила конкретному акціонерному товариству – приватизованому підприємству – ніяких додаткових капіталів, що призводить до незацікавленості емітентів у своїх акціонерах; проблема ще більше ускладнилася у зв’язку з вимогами нормативних документів щодо передачі реєстрів незалежним реєстраторам.
Формат «Excel», обраний розробником програмного продукту «Український фондовий дім» для складання звітності, є незручним для імпортування та експорту інформації, сам програмний продукт був недосконалий, вводилися нові версії, через що ДКЦПФР примушувала реєстраторів складати звіти по декілька разів за один звітний період, що суттєво збільшувало операційні витрати реєстратора.
Всі названі проблеми значною мірою відбивалися на технологічній перенавантаженості системи реєстру власників іменних цінних паперів унаслідок великої собівартості послуг реєстраторів. Інколи оптимально прорахований платіж за перереєстрацію невеликого пакета акцій перевищує вартість такого пакета.
Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів» створив базу для певної реорганізації ринку реєстраторських послуг, але частина питань ще законодавчо не впорядкована. 
Функції, права та обов’язки реєстраторів врегульовані недостатньо. На реєстраторів державними органами (Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет) покладені невластиві функції (наприклад, контроль за підставами для здійснення угод, контроль правоздатності інвесторів, додержання інвесторами вимог антимонопольних застережень тощо). Реєстратори діють в умовах неврегульованості проблеми обігу сертифікатів, дуже низьких номінальних вартостей цінних паперів, неплатоспроможності емітентів.
Проблемою реєстраторського сегмента фондового ринку є так звані «кишенькові реєстратори» – реєстратори, засновані емітентами при бажанні зменшити свої витрати (оскільки реєстратори є «своїми» структурами), при необхідності для менеджменту акціонерних товариств контролювати процес перерозподілу власності на такі акції на вторинному ринку і, можливо, втручатися у цей процес. «Кишенькові» реєстратори стали поширеним явищем унаслідок не дуже високих вимог до ліцензування реєстраторської діяльності. Проте через відсутність економічного підґрунтя у «кишенькових» реєстраторів вони, крім окремих випадків, занепадають самі, стають важким тягарем для емітентів.
В Україні відсутній інститут трансфер-агентів як осіб, уповноважених реєстратором на прийом документів для перереєстрації та видачі документів про здійснену перереєстрацію. Відсутність такого інституту позначається на необхідності для інвесторів безпосередньо спілкуватися з реєстратором, що суттєво збільшує їхні витрати. Недостатньо врегульовані питання відкриття та діяльності підпорядкованих підрозділів реєстратора (філіалів). Ця ситуація практично призвела до відсутності філіалів у реєстраторів, крім банківських установ, які природно мають філіальну мережу.
Реєстраторський сегмент піддавався загальнополітичним ризикам. Вони виникали внаслідок спроб створити супермонополізованого реєстратора на базі мережі центрів сертифікатних аукціонів, а потім – на базі Української державної кредитно-інвестиційної компанії. За допомогою останньої була здійснена спроба побудувати дворівневу систему з обслуговування акцій найбільших підприємств України – ввести додаткову контрольну ланку. 
Стимулювати реорганізацію має проголошення реєстраторської діяльності, введення жорстких вимог до передачі реєстрів, стимулювання переходу транзакцій за найбільш ліквідними цінними паперами у ланку депозитарій – зберігач.
Загальна кількість реєстраторів повинна зменшитись, насамперед, через припинення діяльності неспеціалізованих та «кишенькових» реєстраторів, припинення діяльності з ведення реєстрів більшістю банків. Необхідно встановити більш жорсткі умови щодо ліцензування реєстраторів із метою обмеження зростання їх кількості. 
Слід впорядкувати нормативну базу щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів виходячи з принципів: нормативні документи повинні чітко передбачати всі можливі випадки транзакцій; внесення записів до реєстру здійснюватиметься лише на підставі передавального доручення (або індосаментного напису) та сертифікату; діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів повинні бути безризиковою або низькоризиковою; видачу та погашення сертифікатів повинні здійснювати тільки реєстратори (можливо, крім обміну сертифікатів на тимчасові свідоцтва); підтвердження підписів на документах, що застосовуються у системі реєстру, здійснюватиметься в рамках програми, яка охопить усіх учасників національної депозитарної системи та передбачатиме чітку систему гарантій у ризиках; проведення процедур у системі реєстру відбуватиметься за допомогою стандартизованих форм документів за чітко встановленими технологічними процедурами; інформація щодо особових рахунків і реєстрів у цілому є таємницею особи зареєстрованих громадян і не підлягає розкриттю, крім випадків надання на це санкцій прокурорами.
Названі принципи дозволять значно спростити систему реєстру, здешевити її, підвищити довіру до реєстраторів з боку інших учасників фондового ринку. 
Зростає потреба у технологічній співпраці та гармонізації відносин між реєстраторами та депозитаріями і зберігачами. Неприпустимими є прояви неповаги одних до інших як до міжгалузевих конкурентів. Оптимізація відносин між реєстраторами та депозитаріями і зберігачами може відбутися під час реалізації програми електронної перереєстрації та відпрацювання процедур обліку в системі реєстру номінальних утримувачів депозитарних установ.
Процес реорганізації компаній реєстраторів відбуватиметься декількома засобами: зміцнення існуючих професійних реєстраторів за рахунок інших компаній; поглинання та злиття існуючих компаній з більш міцними; перепрофілювання діяльності реєстраторів на реєстраторську діяльність як виключну з високою оперативною концентрацією; припинення діяльності нерентабельних неконкурентоспроможних реєстраторів з організованою або стихійною передачею реєстрів, що вони вели іншим реєстраторам; припинення діяльності з ведення реєстрів компаніями, які, виходячи з корпоративних інтересів, не побажали перепрофілювати свою діяльність на реєстраторську як виключну, з організованою передачею їхніх реєстрів іншим реєстраторам.
Процес реорганізації повинен відбуватися в межах чинного законодавства та без потрясінь. Для цього необхідно розробити методичні рекомендації з реорганізації реєстраторського сегмента, забезпечити достатню інформованість компаній, що бажають злитися, або бути поглинутими, або виступити в якості особи, що поглинає.
Припинення діяльності з ведення реєстрів певною особою (незалежно від причин) не повинно відбитися на емітентах чи зареєстрованих особах, неприпустимою є втрата реєстрів. Для цього необхідно чітко встановити процедуру передачі реєстрів, контролювати її додержання та жорстко карати за її порушення, а також проводити широку роз’яснювальну роботу серед реєстраторів та емітентів. Названі позиції повинні забезпечити безпроблемний розвиток реєстраторського сегмента Національної депозитарної системи у майбутньому .

10.6. Інфраструктурна база біржової та позабіржової діяльності на ринку цінних паперів України
Сьогодні інституційну базу інфраструктури ринку цінних паперів, крім банків, складають: Українська фондова біржа (УФБ), що має філії в усіх обласних центрах; позабіржова фондова торговельна система (ПФТС); Східно-Український фондовий центр (Харків); Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ); Донецька фондова біржа; фондова секція Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ); Український і регіональні центри сертифікатних аукціонів; Київська універсальна біржа (КУБ), що веде торги з деяких видів цінних паперів; УЦСА; позабіржові торгово-інформаційні системи (ТІС); реєстратори та зберігачі цінних паперів; депозитарії; депозитарно-клірингові компанії; Центральний депозитарій державних цінних паперів; ФДМ України; Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв (ПАРД); Асоціація торговців цінними паперами, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Національна агенція з управління державними пакетами акцій приватизованих підприємств; інвестиційні компанії; інформаційно-консалтингові майданчики, створено 27 регіональних відділень Фонду державного майна в областях України і регіональне відділення в АР Крим. Значна роль в інфраструктурі ринку цінних паперів відводиться реєстраторам, зберігачам та депозитаріям. 
У 1997 році заснований та почав працювати перший (та поки єдиний) депозитарій корпоративних цінних паперів – АТ «Міжрегіональний фондовий союз». Програмне забезпечення зберігачів та депозитарію об’єднане засобами модемного зв’язку, що дозволяє виконувати накази депонентів-зберігачів у режимі реального часу. Щоб на початковому етапі забезпечити нормальну діяльність емітентів в Україні необхідно підготувати до 8000 атестованих спеціалістів. За даними на 30.06.98 підготовлено 4600 спеціалістів. На 10.12.97 в Україні було проліцензовано 190 незалежних реєстраторів та 60 емітентів, що самостійно ведуть реєстри власників іменних ЦП (Рис. 2.1.). 

Рис.10.1. Частки установ, що ведуть реєстри власників іменних цінних паперів у загальній кількості реєстраторів 

У липні 1995 року НБУ введено програмний комплекс «Вторин», що забезпечує проведення вторинних торгів за ОВДП на фондовій секції УВМБ. Комерційні банки-дилери ринку ОВДП працюють у системі багатофункціонального депозитарного комплексу «Депо-облік» по роботі з ОВДП – купівля-продаж на позабіржовому та біржовому ринках, заставні міжбанківські операції, блокування для подальшого продажу на торговельних біржових майданчиках та в страховий фонд вкладів фізичних осіб, переказ облігацій на «депо»-рахунках в одному субдепозитарії та на міжбанківському рівні, угоди «репо» та заставу при отриманні ломбардних кредитів у НБУ. Депозитарна система за ОВДП є прозорою для контролю, відносно простою для користувачів – комерційних банків, до неї пред’являються такі ж вимоги при захисті обміну інформацією, як і до системи електронних платежів Нацбанку. 
З вищеперерахованих фондових бірж лише Українська фондова біржа має систему електронних торгів, створену на базі IBM AS-400/F-45 та відповідного програмного забезпечення, отриманого біржею у 1992 році як допомогу від Товариства французьких бірж. За зразком Національного депозитарію Франції «СІКОВАМ» був створений та запроваджений у експлуатацію Центральний депозитарій цінних паперів при УФБ, що дозволило здійснювати поставку цінних паперів проти їх оплати у термін Т+3. 
На Українській фондовій біржі запроваджено три рівні ринку цінних паперів, тобто три відділення котирування: К1, К2 – два відділення офіційного котирування, К3 – позаофіційного котирування (вільний ринок). Окрім аукціонних торгів з продажу державних пакетів акцій, на УФБ щотижня проводяться торги «з голосу», які є одним з основних засобів забезпечення вторинного біржового обігу цінних паперів. На цих торгах представлено увесь спектр основних видів цінних паперів: акції приватизованих підприємств, банків, акціонерних товариств та венчурних компаній, державні та муніципальні облігації, облігації підприємств, ощадні, депозитні та інвестиційні сертифікати, векселі . 
На сучасному етапі в Україні переважає первинний ринок цінних паперів. Вторинний ринок цінних паперів не функціонує через відсутність законодавчої бази щодо його розвитку, виставлення на торги непривабливих для інвестора акцій. Обіг вторинного ринку цінних паперів відбувається за рахунок державних позик (облігацій) та векселів, які виступають як боргові зобов’язання держави та векселедавця, але не вони формують ринок цінних паперів в Україні. На вторинному ринку, за наявними оцінками, приблизно дві третини угод здійснюються по телефону. Незважаючи на великий матеріальний та науковий потенціал, Українська фондова біржа так і не змогла стати Національною біржею, офіційним майданчиком обігу цінних паперів українських емітентів. Створення та початок експлуатації позабіржової фондової торговельної системи практично поставили «хрест» на електронних торгах УФБ та на біржовій торгівлі в цілому. 
На підставі даних табл.10.1 можна стверджувати, що ринок цінних паперів в Україні є переважно неорганізованим позабіржовим.

Таблиця 10.1
Угоди з цінними паперами укладаються на всіх сегментах ринку цінних паперів

Сегмент ринку цінних паперів

2-й кв.1998 р.

3-й кв. 1998 р.

4-й кв. 1998 р.

 

 

 

Обсяг, млн. грн.

Частка,%

Обсяг, млн. грн.

Частка, %

Обсяг, млн. грн.

Частка, %

Біржовий ринок

31,98

0,98

23,4

0,67

55,91

2,02

Аукціони ФДМУ

4,17

0,12

46,9

1,35

11,38

0,41

Закриті аукціони НБУ

927

28,35

1 088,5

31,26

231,35

8,34

Неорганізова-ний ринок

2 240

68,5

2 274,1

65,31

2 446,33

88,27

ПФТС

67,08

2,05

49,1

1,41

26,52

0,96

Усього

3 270,23

100

3 482

100

2 771,49

100

Нерозвиненість біржової торгівлі можна пояснити пропозиціями на біржових торгах акцій неліквідних підприємств, незадовільним станом самих цінних паперів, що виставляються на продаж, небажанням чи неспроможністю українських компаній дотримуватись правил відкритого звітування, необхідного для роботи на біржі, тощо. У структурі позабіржового ринку невелика частина обсягів припадає на організаційно оформлений ринок, зокрема, на ПФТС. 
Позабіржова фондова торговельна система (ПФТС) працює через електронну торговельно-інформаційну мережу. Асоціація «Позабіржова фондова торговельна система» створена торговцями цінними паперами у 1996 році з метою об’єднання операторів фондового ринку в єдиний позабіржовий інформаційно-торговельний простір. ПФТС об’єднує найбільшу кількість торговців порівняно з іншими системами та біржами, але її торговельна система не інтегрована у депозитарну систему та не має клірингового банку (що гарантувало б укладання угод за твердими котуваннями та забезпечувало б розрахунки за трансакціями). Незважаючи на ці недоліки, наявність торговельної позабіржової системи дуже актуальна для ринку цінних паперів України: по-перше, сьогодні це альтернативний «мертвим» біржам майданчик концентрації попиту-пропозиції на цінні папери, яким мають змогу користуватися торговці з 16 міст України; по-друге, асоціація має низку кодексів (арбітражний, дисциплінарний, етичний), додержання яких є гарантіями (звісно, досить умовними) при здійсненні операцій у рамках системи; по-третє, асоціація має статус саморегулюючої організації, що дозволяє виходити на регулюючі органи з ініціативами взаємодії з багатьох питань ринку цінних паперів та відстоювати права своїх членів.
У ПФТС котируються цінні папери 83 підприємств та облігації. Вона об’єднує понад 84 торговці цінними паперами (16 банків, 68 небанківських установ). 
Таблиця 10.2
Обсяги торгівлі на організаційно оформлених ринках цінних паперів за 1997 – 1998 рр.

Назва біржи

Обсяг торгів (млн. грн)

 

1997

1998

ДБФ

2,15

22,8

КМФБ

4,709

26,1

УМВБ

381,441

76,8

УФБ

23,109

50,1

ПФТС

350,543

338,5

На ринку корпоративних цінних паперів сталися якісні зміни. Вони пов’язані із запуском у ПФТС системи обігу векселів. 
Для оцінки привабливості акцій, що виставляються на продаж для емітентів, у ПФТС запроваджено трирівневу систему лістингу. До першого рівня належать цінні папери широковідомих і авторитетних в Україні емітентів (табл.10.2). Ці папери перебувають в обігу не менше року. Папери емітентів другого рівня викликають зацікавленість лише торговців певного регіону і тільки протягом відносно короткого терміну. Котирування цінних паперів третього рівня мають в основному інформаційний характер. За обсягами торгівлі в системі ПФТС незмінним лідером залишаються акції підприємств енергетики. Незважаючи на припинення приватизації у цій галузі, акції енергетичних компаній залишаються популярними серед нечисленних покупців фондового ринку України. Акції підприємств металургії користуються значно меншим попитом на позабіржовому ринку корпоративних цінних паперів. Однак чорна металургія залишається для України стратегічною галуззю. Близько третини експорту товарів з України становить саме продукція чорної металургії .
З метою інформування про дохідність ринку акцій, визначення загальних тенденцій ринку, динаміки цін певної групи (портфеля) акцій Асоціацією ПФТС розроблено і впроваджено в практику власний біржовий індекс: ПФТС – індекс українських цінних паперів, який виступає інструментом виходу українських цінних паперів на світові ринки.
На фондовому ринку України, починаючи з 01.01.97, офіційно розраховуються дві модифікації фондового індексу КАС-20 – простий і зважений. Методика його розрахунку відповідає світовим стандартам розрахунку фондових індексів і базується на зміні ринкової капіталізації компаній, які входять у базу індексу. Головний принцип розрахунку КАС-20 – повнота відображення фондового ринку України акціями великих підприємств провідних галузей, які мають перспективу стати українськими blue chips (презентабельність індексу). Використання принципу презентабельності дозволяє індексу КАС-20 бути реальним і об’єктивним, відстежуючи котировки акцій лише 20 підприємств. Індекс «Wood-15» заснований на методології, розробленій Міжнародною фінансовою корпорацією для ринків, які розвиваються. База індексу «Wood-15» включає в себе 15 компаній, що займають перші місця на українському фондовому ринку за величиною ринкової капіталізації, акції яких активно торгуються на ринку. Крім індексів «Wood-15», КАС-20, зустрічаються такі індекси : ProU-50 , «Комекс-Брок» і «ІСІФІР», DD-індекс, L-індекс тощо. Складаються також рейтинги журналу «Компаньйон – 200», рейтинги ПФТС, інформаційно-аналітичного центру «ДАР» тощо.
Для кількісного опису співвідношень загальноринкової динаміки та динаміки цін окремих акцій світова інвестиційна практика застосовує такі показники, як «альфа» та «бета». У багатьох випадках знання «бети» акції є для інвестора більш важливим, ніж «альфи», оскільки для прогнозування середньої очікуваної прибутковості індивідуальних акцій існує ряд методів фундаментального аналізу. Дані ж про «бету» акцій унікальні в тому відношенні, що дозволяють інвестору диверсифікувати портфель акцій і таким чином отримувати слабку залежність прибутковості від ринкової кон’юнктури. 

10.7. Інфраструктура ринку державних та муніципальних боргових зобов’язань
В Україні функціонує створена Національним банком автоматизована система комплексного обслуговування суб’єктів ринку державних цінних паперів, яка об’єднує:
· Міністерство фінансів (емітент);
· Національний банк (агент із розміщення);
· комерційні банки (зберігачі);
· біржові торговельні майданчики;
· Державне казначейство (платіжний агент уряду).
Програмними засобами забезпечується проведення аукціону з первинного розміщення, біржових торгів, виконання біржових і позабіржових угод, організація грошового клірингу та перерахування коштів при сплаті доходів і погашенні. Схема побудови системи така: розробляється робоче місце, яке встановлюється в головному офісі комерційного банку (АРМ-КБ), і програмне забезпечення як функціональна основа роботи аукціонного комітету, депозитарію, торговельного майданчика тощо. Комерційний банк виконує всі операції безпосередньо у своєму офісі, користуючись електронною поштою НБУ. Ядром цієї системи є електронний депозитарій, який, крім розміщення та зберігання цінних паперів, обслуговує угоди, надає послуги щодо клірингу, розрахунків та ведення операцій на вторинному ринку, формування розрахункових документів для виплати прибутку, побудови аналітичних викладок тощо. 
Депозитарій працює за принципами, дуже близькими до передбачених Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості обігу цінних паперів в Україні» для корпоративних та інших цінних паперів. Ця система тісно пов’язана із системою грошових розрахунків за ОВДП між Державним казначейством та комерційними банками. 
Для комплексного вирішення актуальних та перспективних завдань автоматизації інфраструктури ринку ДЦП та створення Депозитарію Національного банку України з усіма його складовими НБУ при сприянні агенції США з міжнародного розвитку (USAID) придбав потужну ЕОМ класу «сервер» ASVR 4100 фірми Digital Eguipment, технічні та програмні засоби адміністрування, відновлюваності та резервування даних. Із підключенням суб’єктів ринку ДЦП до каналів обміну інформацією згідно з протоколом ТСР/ ІР можна оптимально перереєстровувати права власності, будувати аналітичні та довідкові форми у реальному масштабі часу.
Електронна пошта НБУ об’єднує понад 1800 поштових вузлів, що працюють в усіх філіях комерційних банків. У серпні 1998 року введено в промислову експлуатацію телекомунікаційну мережу обміну інформацією в реальному часі. Абонентам надають послуги голосового зв’язку та передачі даних. Це є основою on-line-мережі НБУ.
Потреба у комунікаційних мережах, які об’єднували б реєстраторів, депозитаріїв та зберігачів, диктує необхідність електронної перереєстрації прав власників. Учасники цієї системи повинні бути зв’язані між собою жорсткими договірними відносинами.
На сьогодні первинний ринок ОВДП не має офіційних дилерів, і комерційні банки – це єдині установи, які можуть брати участь в аукціонах, за допомогою яких відбувається розміщення ОВДП (див. на прикладі рис.10.2). Саме тому є велика потреба у створенні інституту офіційних дилерів державних цінних паперів. Цілком природним буде виконання функцій офіційних дилерів найбільшими комерційними банками і, насамперед, колишніми державними. 


Рис.10.2. Структура доходів відділу щодо роботи з цінними паперами черкаської філії КБ «Приватбанк»
Інвесторів перестали цікавити не лише акції, а й державні цінні папери. ОВДП тепер менш популярні, ніж корпоративні цінні папери. 
Роздробленість та децентралізація даних, різнорідність інструментальних засобів програмного забезпечення, відсутність промислових технологій архівування, відновлення та резервування – усе це гальмує вирішення як актуальних, так і перспективних завдань інформаційного забезпечення суб’єктів ринку цінних паперів. 
У зв’язку зі вступом України до світових фінансових інститутів для забезпечення виконання операцій з українськими урядовими та муніципальними облігаціями в міжнародних торговельних та депозитарних системах необхідно організувати обмін повідомленнями щодо операцій із цінними паперами згідно з вимогами стандартів ISO та S.W.I.F.T.
Муніципальні облігації, відповідно до світового досвіду, влаштовують і місцевих мешканців, й інвесторів, і муніципалітети, і державний бюджет. Їхній низький номінал дає змогу позбутися ефекту перерозподілу доходів на користь більш заможної частини суспільства, що має місце у випадку з ОВДП. Регіональна ринкова інфраструктура, що забезпечує механізм випуску і функціонування місцевих облігацій на сучасному етапі, в принципі відсутня, але в деяких регіонах є вже певний досвід. Перший муніципальний займ на Україні був здійснений у 1995 році у Дніпропетровську. В Україні муніципальні позики вже здійснено в Черкасах, Харкові, Херсоні, Луганську, Дніпропетровську, Львові та Києві (у тому числі і районах області).
Особливість багатьох випусків МЦП на Україні полягає в тому, що їх первинне розміщення розтягнуте і здійснюється не цілком. Основними причинами слабкого розвитку цього сегмента фінансового ринку в Україні є такі: відсутність продуманих стратегій розвитку регіонів; значні розміри субсидій, що надаються центральним урядом; інфляція і висока вартість позик; недостатній досвід у справі фінансування місцевих видатків за рахунок випуску облігацій; небажання місцевих властей брати на себе ризик невиконання своїх зобов’язань. Ринок МЦП відрізняється також слабким інформаційним забезпеченням, відсутністю рейтингу цих фінансових інструментів та відсутністю відпрацьованої нормативної бази в сфері проведення місцевих позик. Крім того, відсутні локальні депозитарії або депозитарно-клірингові центри.
Використання цього способу залучення коштів є і буде поширюватись, але при умові фінансового обґрунтування ефективності їх використання; створення відповідної чотирьохелементної інфраструктури; свідомого вибору реальних проектів; урахування ризиків, що пов’язані з можливими змінами місцевого, державного і світового масштабу. Щоб зробити облігації внутрішньої місцевої позики (ОВМП) привабливими для інвесторів (насамперед, для комерційних банків), за облігаціями повинен встановлюватись досить високий рівень дохідності або введене пільгове оподаткування на прибутки. 

10.8. Проблеми та напрями вдосконалення інфраструктури ринку цінних паперів в Україні
Перерозподіл прав власності без грошей, без готівки не дає можливості розпочати виробничий процес. Цю проблему, відповідно до світового досвіду, можна розв’язати через механізм ринку цінних паперів. Змінити ситуацію та кардинально вплинути на подальший розвиток інфраструктури українського ринку цінних паперів можуть тільки рішення регуляторів ринку, спрямовані на подальшу розбудову Національної депозитарної системи та наповнення її фінансовими активами; зменшення значення реєстраторів для депозитарної системи, передача їх функцій зберігачам цінних паперів; створення розрахунково-клірингових центрів або банків для забезпечення принципу «поставка проти оплати»; централізація вторинних торгів та первинного розміщення емісійних паперів на фондових біржах або організаційно оформленому позабіржовому ринку, надання статусу офіційного центру укладання угод із цінними паперами одній із фондових бірж. 
Для покращання ситуації на ринку цінних паперів України доцільною була б розробка нових економічно важливих засад подальшого розвитку, а саме:
– у зв’язку з тим, що реанімація фондового ринку України нині цілком залежить від подій на міжнародних фінансових ринках, важливо, щоб вітчизняна економіка подавала хоч якісь надії на одужання;
– стратегія подальшого розвитку ринку корпоративних цінних паперів повинна бути скоригована у напрямі органічної прив’язки цілей відтворення та структурної перебудови економіки з продуманим розвитком фондового обігу цінних паперів;
– збільшення кількості цінних паперів, що котируються на УФБ, розширення послуг біржі;
– вдосконалення торговельної системи УФБ шляхом модернізації існуючих та впровадження нових систем торгів;
– створення ефективної системи правового захисту інвесторів: сертифікація проспекту емісії; метод «ice-cro», тобто «заморожування» цінних паперів (блокування) або виручки від їх продажу/виплати до настання певної події чи виконання певної умови; заборона продажу акцій засновникам у період становлення компанії; гарантія права інвесторів на денонсацію договору купівлі-продажу цінних паперів нового випуску в разі надання неадекватної або неточної інформації тощо;
– проблеми запобігання нечесної конкуренції окремих суб’єктів ринку цінних паперів (як і інші проблеми), поряд із державними органами регулювання, повинні вирішувати різноманітні самоврядні асоціації професійних учасників ринку цінних паперів. 

10.9. Інфраструктура страхового ринку
Значну роль у перерозподілі грошових коштів на фінансовому ринку України покликані відігравати у майбутньому страхові компанії та організації, що належать до найбільше значних інституціональних інвесторів. У сукупності вони утворюють страховий ринок країни. Макроекономічний аналіз свідчить, що Україна до 2000 року матиме високі темпи розвитку такого виду фінансово-економічної діяльності, як страхування. З його допомогою, як переконує світовий досвід, можна успішно вирішувати проблеми соціального розвитку.
Процес становлення інфраструктури страхового ринку на сучасному етапі відбувається нерівно. Поряд зі становленням і зміцненням одних страхових компаній спостерігається розпад, банкрутство чи відкликання ліцензії у інших.
На 1.12.97 в Україні нараховувалось 212 страхових організацій. За кількістю страхових компаній регіони України можна умовно поділити (табл. 10.3) на чотири райони.
Лідерами серед регіонів за сумою зібраних платежів за всіма видами страхування (крім страхування життя) є страхові організації, зареєстровані у м. Києві та Київській області (61 %), Донецькій (9,6 %), Дніпропетровській ( 6,7 %) та Одеській (5,1 %) областях. Серед страхових організацій лідируюче положення стабільно займають НАСК «Оранта», ВАТ УСК «Гарант-авто» (Київ), УАСК «АСКА» (Донецьк). Із страхування життя 71 % страхових платежів зібрано одним страховиком – АТЗТ «Інто» (Одеса) [78]. У сфері вітчизняного страхування переважають компанії з відносно невеликими можливостями щодо прийняття ризиків. Така тенденція гальмує збільшення масштабів надання відповідних послуг, що знижує довіру клієнтів до страхувальників.
Таблиця10.3

Відставання рівня страхування від світових стандартів перешкоджає активному залученню в економіку регіонів іноземних інвестицій, які могли б бути дуже вигідними для інвестиційно привабливих областей. Удосконалення інфраструктури страхового ринку вимагають, перш за все, ті області, що мають найменшу питому частку на страховому ринку: Кіровоградська, Волинська, Чернівецька, а особливо Херсонська – єдина область, що не має жодної зареєстрованої страхової організації. 
Проблеми, з якими стикаються страхові компанії, спричинені об’єктивними та суб’єктивними факторами. До об’єктивних належать такі: наявна, хоч і керована, інфляція, економічний спад, що триває; жорстка конкуренція, яка іноді буває потворних форм; відносно високий рівень безробіття, що провокує пожвавлення кримінальних елементів; використання застарілих, які містять значний відсоток ризику, економічно «брудних» технологій; недосконалі законодавчі акти тощо. Суб’єктивні фактори – це «захоплення» страховими компаніями ринку, що не узгоджується з рівнем їхньої реальної платоспроможності; недостатньо високий професіоналізм кадрів; відносно вузький діапазон ризиків, які страхуються (однорідний страховий портфель); відсутність практики перестрахування.
Нинішній етап переходу до ринкової економіки потребує жорсткого додержання дисциплінарних процедур, які ще недостатньо розроблені та слабо функціонують. Необхідно створити професійні стандарти як для рівнів страхування (страхування – перестрахування – ретроцесія), так і для ієрархії службових функцій (агент – брокер – андерайтер). Державна служба нагляду повинна створювати в регіонах своєрідний фільтр, що не допускатиме на страховий ринок «ефемерні» і «тіньові» компанії. Тільки після врахування і усунення вищеозначених проблем може йти мова, особливо на рівні регіонів, про вдосконалення страхового ринку та його ринкової інфраструктури. 
Необхідно вирішити проблему збільшення місткості національного страхового ринку, об’єднання розрізнених страхових фондів компаній. Ця проблема може бути розв’язана завдяки розвитку такої його складової, як перестрахування. Перспективи розвитку перестрахування в Україні пов’язані з розвитком страхових посередників (їхню діяльність регламентує тільки Постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.96 № 111523 «Про порядок впровадження діяльності страховими посередниками»), створенням їх центральних та регіональних об’єднань. Аналізуючи ситуацію, яка склалася на страховому ринку, необхідно відзначити, що на ньому відсутня інфраструктура страхового посередницького ринку (СПР).
Проблемою на шляху становлення інститутів цього сегмента слід вважати відсутність державної концепції та програми створення інституту страхових посередників; ігнорування ролі страхового посередника в підвищенні якості страхових послуг; відсутність страхової культури як у населення, так і у керівників підприємств і фірм; негативне ставлення суспільства до посередництва в цілому і до страхування безпосередньо. В основі створення інфраструктури СПР повинні лежати наступні принципи: самофінансування, професіоналізм, демократичність, аполітичність, толерантність, порядність. 

10.10. Проблема створення інфраструктури ринку ануїтетів
Сприяти розвиткові фінансового ринку можна за допомогою реформування пенсійної системи. Стає очевидною нагальна потреба переходу до накопичувальних пенсійних схем, коли виплати здійснюються за рахунок раніше накопичених коштів. 
Недержавні пенсійні фонди (НПФ) уособлюють ринок ануїтетів. Світова практика пенсійного забезпечення громадян показує, що обов’язкове пенсійне забезпечення, здійснюване за рахунок держави, як правило, гарантує лише мінімальний прожитковий рівень. Більш високий прожитковий рівень забезпечується додатковим пенсійним забезпеченням . 
Сучасна система пенсійного забезпечення громадян похилого віку в Україні побудована за принципом солідарності поколінь, тобто пенсійні відрахування працюючих ідуть на виплати пенсіонерам. Якщо цих коштів не вистачає, різниця покривається через перерозподіл податкових надходжень до бюджету. Розмір пенсії залежить від демографічної ситуації та чинних нормативно-законодавчих вимог. У 1996 році на 22 млн. працюючих, які сплачували пенсійні внески, припадало 14 млн. пенсіонерів (громадян похилого віку, інвалідів тощо). Протягом 1993 – 1995 років співвідношення між непрацездатним населенням і працюючими зросло з 62 % до 64 %. За міжнародними стандартами це дуже високий показник.
Така ситуація виникла й надалі ускладнюється з трьох основних причин:
· по-перше, виявляються негативні демографічні тенденції. За оцінками Світового банку, питома вага населення віком понад 60 років зросте з 18,7 % у 1990 році до 21,3 % у 2030 році;
· по-друге, в процесі структурної перебудови економіки зростає кількість тих, хто виходить на пенсію достроково, і загострюється проблема наповнення пенсійного фонду, оскільки зменшуються обсяги відрахувань і надійність надходжень;
· по-третє, тиск на національну пенсійну систему посилюється різноманітними нормативно-законодавчими вимогами, зокрема, завдяки існуванню дуже низького за міжнародними нормами пенсійного віку та цілої низки пільг для певних галузей промисловості.
У 1997 році витрати на фінансування пенсійних виплат становили приблизно 8 % ВВП, та їх питома вага зростає. Економіка знаходиться під величезним тиском: 33,56 % валового фонду заробітної плати витрачається на пенсійні витрати, з них 1 % – за рахунок працюючих. Незважаючи на це, система все одно не може виконати свою головну функцію, тобто захистити громадян похилого віку від зубожіння. У середині 1998 року середня пенсія дорівнювала 55 грн., або 25 дол. США, що становить приблизно одну третину середньої заробітної плати. Понад 50 % пенсіонерів отримують менше 55 грн., при цьому офіційний прожитковий мінімум в Україні встановлено на рівні 73,7 грн.
Можливі лише два шляхи розв’язання цієї дилеми: перегляд існуючої системи і/або запровадження нової або паралельної системи пенсійного забезпечення.
Протягом найближчого часу необхідно втілити наступні заходи: підняти планку пенсійного віку; поступово розширити період, сукупний дохід за який використовується як база для розрахунку пенсії; зменшити розмір виплат у разі виходу на пенсію після досягнення мінімального пенсійного віку із застосуванням прогресивних коефіцієнтів збільшення виплат при виході на пенсію пізніше; запровадити більш жорсткі нормативні положення, спрямовані проти зловживань пенсійною системою, і скасувати всі інші соціальні пільги, які з нею пов’язані, та положення щодо виняткових привілеїв; у платіжних відомостях зазначати суми відрахувань працівників та роботодавців до пенсійних фондів, щоб підняти свідомість щодо витрат на пенсійне забезпечення; зменшити суму пенсійних відрахувань з метою зниження фінансового тиску на платників; поступово, за рахунок зменшення тіньового сектора, збільшувати кількість платників пенсійних внесків.
У липні 1997 року в Україні був запроваджений ключовий компонент пенсійної реформи – розпочалося поступове збільшення віку виходу на пенсію, який до 2000 року для чоловіків повинен дорівнювати 65 рокам, а для жінок – 60. Найважливіші зміни ще не відбулися – поступове впровадження паралельної пенсійної системи з накопичувальними схемами.
Переваги накопичувальних схем порівняно з традиційною системою, що фінансується з поточних надходжень, очевидні:
· незалежність від демографічного фактору;
· втручання держави обмежується впровадженням обов’язкового пенсійного страхування (на випадок, якщо окремим громадянам бракує розуміння його необхідності), визначенням обов’язкового рівня внесків і встановлення загальних мінімальних вимог до пенсійних фондів і страхових компаній;
· приватні пенсійні фонди сприяють росту заощаджень і економічному розвиткові; власник пенсійного плану чітко бачить зв’язок між своїми внесками і розмірами пенсії. Оскільки тут принцип солідарності поколінь не задіяний, та сама особа, яка робить пенсійні внески, є отримувачем пенсії. Таким чином, зменшується спокуса ухилятися від внесків (шляхом переходу до тіньового сектора).
Заходи перестороги:
1. Забезпечити зобов’язання, що виникли в рамках старої системи, та знайти метод фінансування внесків, необхідних для створення нової накопичувальної схеми.
2. Створити механізми захисту приватних пенсійних фондів від банкрутства.
3. Розробити нормативно-правову базу, яка дозволяла б пенсійним фондам ефективно інвестувати накопичені ними заощадження.
4. Знайти вирішення проблеми зворотного відбору щодо нездатності страхування і винятково тривалого періоду одержання пенсій.
5. Якщо з політичних міркувань виявиться доцільним збереження принципу солідарності поколінь, що у накопичувальних пенсійних системах не використовується, для цього потрібно буде знайти якісь інші шляхи. 
Недолік будь-якої накопичувальної пенсійної системи, на думку багатьох її критиків, полягає в тому, що забезпечення інтересів інвесторів (тобто захист від банкрутства, розтрати коштів і надмірного ризику) навіть на мінімальному рівні у найближчому майбутньому пов’язано з величезними труднощами. 
В Україні накопичувальна система пенсійного забезпечення може бути запроваджена лише при умові вирішення проблеми захисту інтересів інвесторів. Альтернативою урядовим гарантіям мінімальної дохідності є створення системи страхування, до якої робили б внески всі пенсійні фонди, залежно від їх розмірів і рівня ризику інвестиційного портфеля.
Необхідно також створити незалежний і дієвий орган державного нагляду, що мав би захищати інтереси інвесторів. Чинне законодавство повинне запровадити положення, згідно з яким орган державного нагляду здійснював би контроль за інституційними інвесторами і забезпечував дотримання ними:
– мінімального рівня статутного фонду: вимоги вкладників до пенсійного фонду (або страхової компанії) можуть бути задоволені, лише якщо він має належний акціонерний капітал;
– правил інвестиційної діяльності;
– звітних обов’язків;
– вимог щодо професійної підготовки.
Накопичувальні пенсійні системи позитивно впливають на розвиток ринку цінних паперів, оскільки вони прискорюють накопичування акціонерного капіталу і сприяють виникненню інституційних інвесторів (пенсійних фондів і страхових компаній) із чималими оборотами і довгостроковими портфелями. Мова йде про майнові інтереси широких верств населення, значно зростає відповідальність політичних кіл за економічну політику, яка повинна гарантувати інституційну інфраструктуру, необхідну для ефективного функціонування ринків цінних паперів.
Повна заміна традиційної пенсійної системи на накопичувальну не є ні можливою, ні доцільною. Нині 33,56 % коштів валового фонду заробітної плати спрямовуються на пенсійні виплати, з яких 1 % сплачується самими працюючими. Першими кроками впровадження нової системи, без збільшення сукупної ставки відрахувань (33,56 %), могло б стати збільшення внеску працюючих на 2 % на користь накопичувальної схеми і спрямування до неї 2 % з 31,56 %, що сплачуються роботодавцями. У міру того, як народне господарство почне набирати оберти, частина тіньового сектора повернеться в легальну економіку, а населення прийме нову систему. Отже, питома вага внесків до неї зростатиме.
Існує можливість запровадження «змішаної» моделі.
Етап 1. Існуюча система пенсійного забезпечення, продовжуючи отримувати внески, за результатами проведення міжнародного тендеру обирає одного іноземного керуючого фондами для управління активами, накопиченими у новій, паралельній системі.
Етап 2. Для кожного вкладника відкривається персональний рахунок. У рамках роботи іноземного керуючого фондами у зв’язках із громадськістю вкладникам надається інформація про інвестиції їхніх коштів, що допоможе посилити довіру населення до його діяльності. Тим часом орган державного нагляду матиме змогу накопичити певний досвід. Тепер можна буде надати ліцензію двом або трьом фінансовим установам, що співпрацювали з іноземним керуючим фондом у справі інвестування вкладів. Бажано, щоб ці фінансові установи були спільними підприємствами між українськими та іноземними банками.
Етап 3. Протягом двох вищеописаних етапів українські фінансові установи-банки або страхові компанії завдяки посиленню правового регулювання у сфері їхньої діяльності матимуть можливість завоювати довіру клієнтів. Подібно до деяких українських банків, які з метою підвищення свого кредитного рейтингу вирішили пройти аудит за міжнародними стандартами, пенсійні фонди, аби вибороти довіру потенційних інвесторів, також повинні будуть залучити загальновизнаного міжнародного аудитора. Нарешті, ліцензії будуть надані суто українським пенсійним фондам. Оскільки вкладники матимуть право у будь-який час перейти від одного фонду до іншого, конкуренція поступово стане потужним засобом контролю і регулювання ринку.
Існуюча в теперішній час нормативна база створення і функціонування НПФ – недостатня і недосконала. Однією з причин цього є слабке теоретичне опрацювання питання вибору тієї чи іншої пенсійної схеми і, як наслідок, фінансового менеджменту НПФ, тому що активи НПФ є значним інвестиційним ресурсом, який потребує вмілого управління (особливо на рівні місцевого самоврядування). На перспективу система недержавного пенсійного забезпечення в Україні повинна носити локальний характер на рівні таких регіональних організацій, як муніципальні НПФ, муніципальні банки, пенсійні каси підприємств, компанії з управління активами пенсійних фондів тощо.

10.11. Інфраструктура валютного ринку
Інфраструктура сьогоднішнього валютного ринку представлена валютними біржами, брокерськими фірмами, дилерськими конторами, що поєднують посередницькі послуги з консультаційними, продажем інформації тощо. Система торгівлі валютою наблизилась до практики світового ринку, де великий обсяг операцій здійснюється на міжбанківському ринку. Місцем зустрічі продавців і покупців валюти є також валютні аукціони, які проводять банки, що мають генеральну валютну ліцензію. На фоні розвитку міжбанківського валютного ринку біржовий валютний ринок залишався основним сегментом валютного ринку України. 
Торгівля іноземними валютами через валютні біржі сприяє вдосконаленню механізму торгів та уникненню регіональних курсових розбіжностей і валютних спекуляцій на їх основі; прискорює розвиток нових інструментів, у тому числі ф’ючерсних контрактів. 
Головним валютним ринком вважається Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ) і її філії у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі та Львові. Поряд з УМВБ працює також Кримська міжбанківська валютна біржа. Система цифрового зв’язку, що об’єднує всі філії біржі, дозволяє вести у реальному часі швидкісний обмін інформацією під час торгів.
У перспективі розвитку валютного ринку має бути розширена кількість регіональних філій УМВБ (і самих бірж) та вдосконалена їх робота, тобто розширено спектр біржових операцій. У першу чергу, це операції з державними цінними паперами. 
Валютний ринок України на всіх своїх сегментах (біржовому, позабіржовому та готівковому) має розвивати свою інфраструктуру шляхом «диверсифікованого» проникнення в усі регіони країни та створення реально функціонуючих регіональних валютних ринків.

10.12. Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’сктів реального інвестування
З пошуком оптимальної інституціональної структури ринку банківських металів пов’язана необхідність створення в Україні ринку дорогоцінних металів . 
Наявність та кількість природних запасів жовтого металу не є обов’язковою передумовою розвитку ринку золота. Ні Великобританія, ні Швейцарія, де розташовані головні ринки світу, не є золотовидобувними країнами. Передумови успішного розвитку в Україні торгівлі дорогоцінними металами є. Виявлено і класифіковано 236 родовищ золота. Серед них найперспективнішими є Мужиївське (Закарпаття), Травневе (Одещина), Нікопольське та деякі інші родовища. 
Кількість потенційних учасників ринку золота в Україні зменшилась, оскільки промислові підприємства скоротили випуск продукції, яка містить дорогоцінні метали. 95 % промислового споживання золота припадає на ювелірну промисловість. А це – 8 – 9 великих підприємств, решта – дрібні майстерні та фізичні особи, що мають дозвіл Мінфіну на роботу з дорогоцінними металами. Останні використовують здебільшого срібло. Запаси, які вдалося створити в Україні за рахунок переробки вторинної сировини, можуть цілком задовольнити потреби виробників. 
Реальним шляхом створення ринку дорогоцінних металів є поступовий, поетапний розвиток від регульованого державними органами ринку, операції якого сконцентровані в одному місці, до лібералізованого, вільного міжбанківського ринку. На першому етапі, вважають спеціалісти, необхідно зосередити торгівлю дорогоцінними (банківськими) металами на одній біржі – Українській міжбанківській валютній біржі. В Україні створені сприятливі умови для ввозу дорогоцінних металів, а географічне розташування Києва сприяє його становленню як регіонального центру торгівлі золотом. 

10.13. Особливості організації інфраструктури ринку нерухомості
Багато точок перетину мають ринки фінансів та ринки нерухомості, тому доцільним є виділення в системі фінансового ринку України – ринку інструментів нерухомості. Нерухомість (наприклад, житлову) як фінансовий інструмент можна застосовувати на фінансовому ринку як пасивно, так і активно. Швидка зміна вартості об’єктів нерухомості певного типу може зробити вкладення коштів у придбання таких об’єктів справою вигіднішою, ніж деякі суто банківські операції. 
Український ринок нерухомості не має таких обсягів та не розвинений так, як, наприклад, ринок нерухомості США. Крім того, відсутність офіційних достовірних даних про обсяг проведених операцій із нерухомістю на ринку з боку суб’єктів цього ринку не дозволяють оцінити реальний оборот операцій з нерухомим майном, а відповідно – і ринкову вартість комерційної нерухомості.
Стежити за цінами житла у сучасних умовах розвитку ринку нерухомості непросто. Основна причина цього полягає в наступному прояві тіньової економіки: задокументована у договорах на відчуження майна вартість відрізняється від ринкової у кілька разів, а іноді і на декілька порядків. Ціна продажу та будівництва суттєво відрізняються у регіонах (у Києві – на 90 %, в інших містах – на 200 %). Крім того, ціна, за якою зареєстровані квартири в БТІ (бюро технічної інвентаризації), може на порядок відрізнятися від ціни продажу, що веде до зловживань, і як наслідок – ухилення від оподаткування. 
Статистичний аналіз ринку житла припускає вивчення структури продавців і покупців. Продавцями на первинному ринку виступають поодинокі фірми і муніципальні власті. На вторинному ринку продавцями є рієлторські фірми, фізичні особи, що прагнуть покращити своє житлове або матеріальне положення, особи, що емігрують. На вторинному ринку житла виділяється орендний сектор. Надання житла в оренду практикується як приватними власниками, так і муніципальною владою. Покупцями житла виступають рієлторські фірми, юридичні та фізичні особи. Юридичні особи купують або орендують житло для своїх співробітників у якості гостьового або під офіс.
Окрім продавців і покупців, інфраструктуру ринку житла утворять агентства з нерухомості (рієлторські фірми), оцінники житла, банки, що займаються кредитуванням та фінансуванням житлового будівництва, кредитуванням купівлі житла й іпотечними операціями, юристи, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю, страхові компанії, інформаційні (в тому числі – рекламні) структури. Сьогодні єдиним джерелом інформації про ринкові ціни житла є масові дані щодо пропозиції житла на продаж. Саме ними користуються державні структури, що діють на ринку житла; будівельні підприємства, які працюють на первинному ринку житла; рієлтери. Рієлторські структури або біржі систематизують інформацію та створюють електронні банки даних про первинний і вторинний ринки житла. Найбільшим банком даних пропозиції житла для продажу в Україні є Банк комп’ютерної мережі нерухомості Києва, яка була створена агентством нерухомого майна «Янус» у 1996 році. Зведена інформація про ситуацію в сфері житла забезпечує прозорість ринку житла, що сприяє його становленню і функціонуванню. 
У власному розвитку український ринок пройшов певні етапи. Серед них основними потрібно вважати такі, як формування первинного та вторинного ринку житла, ринку комерційної нерухомості, початок формування ринку землі, що був покладений Указом Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення». З метою приблизної оцінки вартості ринку нерухомості можна використати експертні дані. Так, згідно з оцінками рієлтерів (Бізнес. – 1999.– № 20. – С.52) в Україні за 1996 рік було укладено 487,5 тис. угод на суму 8 775 млн. грн. (офіційно зареєстрованих). У 1997 році було укладено 446 тис. договорів на суму 8 028 млн. грн. У 1998 році – 430 тис. угод на загальну суму 7 740 млн. грн.
Іншим джерелом інформації про вартість комерційної нерухомості є дані про операції з нерухомим майном, що проведені на універсальних біржах України. Так, за даними роботи бірж на ринку нерухомості, у 1998 році (Бізнес. –1999. – № 12. – С. 47) на українських біржах було укладено близько 70,5 тис. угод на загальну суму 1 245,9 млн. грн., при цьому слід зауважити, що на біржі укладається лише 16,4 % від усіх угод із нерухомістю, близько 83,6 % припадає на угоди, які реєструються нотаріально, за межами біржі. Останнім часом набирає обертів первинний ринок земель несільськогосподарського призначення. Так, станом на 1.09.99 (Сегодня. – 1999. – № 171.– 426 с.) більше ніж 1000 українських підприємств викупили земельні ділянки несільськогосподарського призначення. У 23 регіонах України були продані ділянки на суму 20 млн. грн. За експертними оцінками, від продажу землі Україна «теоретично» може отримати до 7 млрд. грн. доходу.
Навіть наведені дані дають змогу зробити висновок про значний рух капіталів на ринку нерухомості. При цьому слід враховувати те, що наведені дані стосуються, насамперед, ринку житла, а також те, що вони не відображають руху прихованих капіталів на ринку нерухомості. 
На сучасному етапі в регіонах України спостерігається певний інформаційний вакуум щодо цін на ринку житла; їх динаміки; дохідності житла як фінансового інструмента. Очевидною є необхідність удосконалення регіональної інфраструктури первинного і вторинного ринку нерухомості. Воно повинне бути пов’язане з її легалізацією в Україні. 
При стимулюванні розвитку інфраструктури цього сегмента фінансового ринку центральні органи влади та органи самоврядування в регіонах повинні керуватись наступними положеннями: податки на операції з нерухомістю поповнюють дохідну частину місцевих бюджетів; деякі фінансові установи страхують як саме нерухоме майно, так і операції з ним (тобто розвиток ринку нерухомості корелює з розвитком страхового ринку); державні органи контролю матимуть можливість відслідковувати великі суми «тіньового» капіталу в регіонах, що активно “відмивається” на нині діючому (так званому) ринку нерухомості; під заставу нерухомого майна банки надають кредити (так звана іпотека, що широко розповсюджена в країнах з ринковою економікою); вкладення коштів у нерухоме майно є одним із фінансових інструментів, який має свою дохідність і може приваблювати (враховуючи недовіру до інших ринкових інститутів) як юридичних, так і фізичних осіб.

Питання для контролю
1. Поняття та елементи ринкової інфраструктури.
2. Стан розвитку ринкової інфраструктури фінансового ринку (загальна характеристика ).
3. Розвиток та розміщення інфраструктури ринку банківських послуг в Україні.
4. Особливості інфраструктури ринку цінних паперів України.
5. Структура національної депозитарної системи.
6. Проблеми реєстраторського сегменту ринку цінних паперів.
7. Інфраструктурна база біржової та позабіржової діяльності на ринку цінних паперів України.
8. Проблеми та напрями вдосконалення інфраструктури ринку цінних паперів в Україні.
9. Розвиток та розміщення інфраструктури страхового ринку України.
10. Інфраструктура валютного ринку України .
11. Дайте порівняльну характеристику рівня розвитку інфраструктури фінансового ринку в регіонах України та вкажіть причини такої ситуації (за даними викладача).
12. Дайте порівняльну характеристику рівня розвитку інфраструктури та рівня розвитку фінансового ринку в регіонах України. Обґрунтуйте висновки (за даними викладача).

Рекомендована література: /17; 22; 26; 37; 44; 51; 56; 57; 59; 61 /.

<< 9. Фінансові послуги з хеджування ризику
11. Державне регулювання фінансового ринку  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Ринок фінансових послуг" / Ходаківська В.П., Данілов О.Д._ Зміст