Библиотека Воеводина _ "Ринок фінансових послуг" / Ходаківська В.П., Данілов О.Д.

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Ринок фінансових послуг" / Ходаківська В.П., Данілов О.Д._ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ
ТЕМА 4. ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА
4.1. Фінансовий ринок як ринок фінансових послуг

4.1.1. Сутність поняття «послуги»
У розвиненому суспільстві фінансові послуги мають не менше значення, ніж виробництво. Найбільш динамічно розвивається та частина сфери послуг, яка пов’язана із задоволенням потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне обслуговування, страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування.
За дослідженнями англійських економістів У. Очела і М. Вегнера зроблено висновок – інтернаціоналізація економіки на мікро-, мезо- і макрорівні є причиною та наслідком переходу до нового послуго-інтенсивного типу економіки.
«Послуга» – багата гамма різних видів діяльності. Поняття «послуга» включає в себе комплекс різноманітних видів економічної діяльності людини. У західній науковій літературі існує багато його визначень, іноді взаємозаперечуючих, що відображає його складність і маловивченість.
Деякі спеціалісти вважають, що до послуг можна віднести все, що не пов’язане з видобуванням корисних копалин, промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Саме так визначають послуги в західній статистиці національних рахунків. У ній послуги поділяються на споживчі (ресторани, готелі), соціальні (освіта, медична допомога), виробничі (інжиніринг, консультації, фінансові та кредитні послуги), розподільчі (торгівля, транспортні) .
Такий підхід звужує роль фінансових послуг у розвитку ринку. У 1997 році в Україні введено нову статистичну класифікацію видів економічної діяльності . У цій класифікації виділена фінансова діяльність (код 65), що включає фінансове посередництво, грошове посередництво, фінансовий лізинг, страхування (код 66), допоміжна діяльність у сфері фінансів та страхування (код 67), яка представлена значною кількістю фінансових послуг.
У різних джерелах на сучасному етапі по-різному трактується поняття послуги, наприклад:
«Послуги – підприємницька діяльність, направлена на задоволення потреб інших осіб, за винятком діяльності, що здійснюється на основі трудових правовідносин» .
«Послуга – такий вид корисної праці, при якій виробництво корисного ефекту співпадає з часом її споживання» .
Вивчення функціональних особливостей послуги дозволило Т. Хіллу сформулювати наступне: «Послуга може бути визначена як зміна стану людини або предмета, що належить будь-якому учаснику економічних відносин, який досягається в результаті свідомих дій іншого учасника даних відносин. При цьому вплив відбувається на основі їх попередньої домовленості» .
В економічному розумінні під послугами розуміють функції або операції, на які є попит і, відповідно, ціна, що встановлюється на відповідному ринку . Іноді послуги визначають як нематеріальні блага, однією із характерних рис яких є споживання на місці її надання.
Вважається, що виробництво послуг і їх споживання співпадають у часі та просторі, і в момент надання послуги її виробник і споживач вступає у безпосередній контакт . Керівник підприємства укладає угоду з банківською установою на банківське і фінансове обслуговування. Тому послуги, як правило, не можуть передаватись іншим особам, тобто система перепродажу є достатньо складною і вимагає певних витрат на юридичне та інше обслуговування.
У ринковій економіці послуги купуються на основі вільного вибору, вони стають об’єктом купівлі-продажу і є товаром, хоча і досить специфічним: 
· їх виробництво і споживання частіше співпадають за місцем і часом;
· як частина сфери нематеріального виробництва беруть участь паралельно з продукцією матеріальної сфери в сукупному процесі суспільного виробництва.
З іншого боку, деякі автори вважають, що факт створення послуги можна відділити у часі від факту її продажу і факту використання, це дозволить продавати послуги ринковими методами .

4.1.2. Фінансові послуги в системі ринкових відносин
Аналізуючи наведені підходи до визначення сутності поняття послуг, можна погодитись із твердженням О. Ланге , що послуги – це будь-які функції, пов’язані безпосередньо або опосередковано із задоволенням людських потреб, але безпосередньо не направлені на виробництво яких-небудь предметів.
Використовуючи останнє визначення щодо фінансових послуг, можна сказати, що вони виконують фінансові функції, пов’язані із задоволенням потреб суб’єктів ринку у виробництві та реалізації предмета їх діяльності.
Платність фінансових послуг обумовлена самим характером послуги, що є вільною і ніби прихованою в товарі. Українські вчені, досліджуючи сферу послуг США, крім галузей немайнового накопичення (освіта та охорона здоров’я), вказують, що до неї відносяться і послуги у сфері суспільного виробництва і обігу (фінанси страхування, операції з нерухомістю, ділові послуги) .
У світовому експорті послуг експерти ООН виділяють три їх основні групи: 
· найбільш «видимі» (перевезення, іноземний туризм та ін.);
· надходження від «роялті»;
· інші послуги (брокерські, фінансові, управлінські, бухгалтерські, архітектурні, лізинг, професійні та ін.).
Фінансові послуги мають комплексний характер, тому вони включені до третьої групи.
Вивчення особливостей розвитку сфери послуг і ролі різних економічних суб’єктів у цьому процесі набуло в останні роки важливого теоретичного і практичного значення.
Розвиток країни призводить до зміни в структурі продукції. Наступним етапом цієї еволюції, як правило, стає ріст питомої ваги сектора послуг . 
За розрахунками , протягом останніх 30 років середньорічні темпи росту зайнятості у сфері послуг складали біля 3 % у США і Японії, 2 % – у Франції, понад 1 % – у Німеччині. При цьому на частку сфери послуг припадає більше 50 % зайнятості США і Японії, біля 40 % – Німеччини і Франції.
На частку послуг припадає від 15 до 20 % сукупного об’єму операцій з товарами і послугами на світовому ринку . 
Найбільш загальні відомості про роль послуг у національній економіці дає вивчення двох основних показників: частки цього сектора в загальному об’ємі зайнятих і частки об’єму наданих послуг у ВВП . Такий показник, як зайнятість населення свідчить про збільшення частки послуг на ринку. Для досягнення найбільшого ефекту в загальному русі економіки шляхом ринкових перетворень необхідно суттєве інвестування коштів у розвиток інститутів інфраструктури сфери послуг. Про це свідчить і зростання міжнародного обміну послугами, який відображає поступовий перехід індустріально розвинених країн до нового стану, пов’язаного з формуванням інформаційної економіки. Міжнародна торгівля послугами розвивається випереджаючими темпами порівняно з товарною торгівлею. Очікується випереджаючий ріст зарубіжного інвестування у сферу саме фінансових послуг порівняно з іншими секторами економіки.
У міжнародному обміні послугами виділяють три групи послуг, організація яких відбувається переважно шляхом прямих іноземних інвестицій, а не контрактних взаємовідносин партнерів. Фінансові послуги входять у першу, найбільш вагому групу.
За десять останніх років корпорації сфери послуг збільшили в галузі страхування кількість філій майже в три рази, вторинного страхування (перестрахування) – в 2,5 раза, в галузі фінансових послуг з цінними паперами створили філіальну мережу майже з 500 філіалами . 
Україна також включилась у міжнародний обмін послугами. У табл.4.1 представлено експортно-імпортний обмін фінансовими та діловими послугами інфраструктури .
Основними партнерами України у торгівлі послугами є Росія, Молдова, Казахстан, Узбекистан, а також Швейцарія, Німеччина, США, Італія, Великобританія. 
Таблиця 4.1
Експорт та імпорт послуг в Україні за 1995 рік, млн. дол.

Послуги

Загальний об’єм ЗЕП

У тому числі:

Баланс

Структура ЗОП, %

експорт

імпорт

Страхові

13,33

2,48

10,85

-8,37

0,6

Фінансові

39,73

22,66

17,07

5,59

1,99

Юридичні, бухгалтерські, технічні

64,99

42,63

22,36

20,2

3,1

Інші ділові послуги

119,91

41,48

78,73

-36,95

5,8

ЗОП - Загальний оборот послуг

Для сфери послуг характерні різноманітні та нетрадиційні форми організації компаній і спільної діяльності різних господарчих одиниць. У сфері послуг активно взаємодіють промислові, торгові, фінансові, страхові та інші сервісні компанії, банки тощо. 
Важливим стимулюючим фактором все більш широкого впровадження виробничих компаній у сферу фінансових послуг є створення вертикально інтегрованої структури компаній, що дозволяє знизити витрати і посилити орієнтацію на споживача. Також підвищується значення некапітолоємних видів послуг, пов’язаних із використанням висококваліфікованої праці, до яких належать фінансові послуги.

4.2. Фінансовий ринок як сфера надання фінансових послуг
Розглядають фінансові установи на сучасному етапі у світлі двох ключових концепцій: сфера надання фінансових послуг і фірма, що надає фінансові послуги — це бізнес, що постачає фінансову продукцію і послуги. Загальні категорії цієї продукції та послуг включають операційні рахунки (наприклад, поточні рахунки), портфельні послуги (наприклад, позики і депозити), страхування, банківська діяльність інвестиції (наприклад, підписання цінних паперів і угоди брокера, дилера), послуги довіреної особи, фінансове планування, обробка інформації, даних.
Сфера надання фінансових послуг може розглядатися як сукупність усіх фірм, що надають фінансові послуги. Або сфера надання фінансових послуг – об’єднання таких традиційних і сегментованих галузей промисловості, як банківська діяльність, цінні папери, страхування, нерухомість, кредит, фінанси. Крім того, у США сфера надання фінансових послуг включає нефінансові корпорації типу «Дженерал Моторс», «Ford Motor Company», «Sears», «AT and T», «J.C. Penney», які зайняті у виробництві та наданні фінансових послуг.
Для фінансового ринку, щоб бути повністю досконалим, треба, по-перше, всім учасникам мати доступ на ринок і будь-кому з учасників не мати контролю над цінами; по-друге, інформація відносно фінансових активів повинна бути легко доступною для всіх учасників; по-третє, не повинно бути перешкод щодо вільної торгівлі фінансовими активами; і, по-четверте, не повинно бути спотворення, перекручування у стягненні податків, зборів. Якщо ці умови існують, то ціни на фінансові активи точно і швидко відображають інформацію про фінансові активи, фінансові ринки можна вважати ефективними.
Так як фінансові ринки у США добре розвинені, то вони ближчі до досконалості, ніж до недосконалості. Але все ж деякі відхилення існують. Наприклад, існування фінансових посередників вказує, що фінансові ринки недосконалі.
У конкурентоспроможному світі банки – просто звичайні посередники, які відповідають потребам і можливостям позичальників кредиторів. Роль конкурентоспроможності банківської системи в загальній структурі рівноваги пасивна. У 1984 році Мартін Мейер написав про революцію у сфері банківської діяльності: «Банк мертвий... жити установі фінансових послуг». Сфера надання послуг, у якій працюють комерційні банки, знаходиться у стані змін. Зміни в цій сфері пов’язані з такими ключовими факторами: технологія, перерегулювання (включаючи реформу щодо страхування депозитів), ризик, змагання за клієнтів і адекватність капіталу.
Згідно з Вебером, одне з визначень технології – це «технічний метод досягнення практичної цілі». Взагалі технологія – це будь-який засіб перетворення вихідних матеріалів (люди, інформація чи фізичні матеріали) для отримання бажаної продукції чи послуг.
Слово «перерегулювання» далеке від регулювання, взагалі, воно передбачає відсутність регулювання. Так як повністю нерегульована сфера надання послуг навряд чи виникне, пропонується «перерегулювання» як термін, що описує усунення чи послаблення бар’єрів у змаганні в банківській діяльності.
Існує п’ять первинних бар’єрів у змаганні у банківській діяльності – ціна чи засіб управління в межах інтересу; обмеження виробництва; організаційні обмеження; географічні обмеження і податки.
З того часу, як фірми, що надають фінансові послуги, тримають портфелі фінансових активів і заборгованості, їх чиста вартість (тобто чиста вартість (NW) = активи (А) – борги (L)) чуттєва до непередбачених змін. Так як фактичні зміни рівні очікуваним змінам плюс непередбачені зміни, то очікувані зміни повинні бути включені в раціональні портфельні рішення. Відповідно, лише непередбачені зміни впливають на вартість. Управління ризику – одне з головних завдань фінансового управління банків (чи фірм, що надають фінансові послуги).
У сучасній сфері надання фінансових послуг змагання за клієнтів стало жорстким. Коли банки мали монополістичну владу, то не було потреби в розвитку маркетингової діяльності, але в умовах конкурентної боротьби виробничий розвиток і маркетинг – критичні фактори успіху для фірм, що надають фінансові послуги. Так як стандартна економічна модель ринкової структури припускає виживання продукції з найбільш низькою вартістю, то клієнти повинні мати вигоду з більш низьких цін і більш широкого вибору фінансової продукції і послуг як росту змагання.
Адекватність капіталу – це здатність компенсувати неочікувані збитки, що виникають через різноманітні ризики банківської діяльності. Кредитний ризик, процентний ризик і ризик ліквідності – три основні ризики внутрішньої діяльності банків. Кредитний ризик – це ризик непогашення позички чи невиконання зобов’язань. Процентний ризик – це вірогідна втрата доходу банку в результаті зміни рівня процентної ставки. Ризик ліквідності – це здатність (нездатність) банку відповідати за зобов’язаннями.
Усі п’ять компонентів – технологія, перерегулювання, ризик, клієнти і адекватність капіталу – не повинні розглядатись ізольовано, адже вони взаємопов’язані один з одним. Наприклад, технологічні і регулюючі зміни впливають на змагання за клієнтів; змагання діє на технологічні досягнення, перерегулювання і адекватність капіталу; перерегулювання і ризик торкаються адекватності капіталу і т. д.

4.3. Загальне поняття фінансового посередництва
Фінансові посередники, як правило, – це великі структури. До них належать: банківська система, небанківські кредитні інститути, контрактні фінансові інститути. Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони мають можливість отримувати прибуток за рахунок економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій, здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за них, рівномірно розподіляючи ризики. Вони таким чином допомагають приватним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх (вкласти капітал у різні підприємства), тобто «не складати всі яйця до одного кошика». Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки. 
Переміщення капіталу трьома різними засобами від тих, хто має заощадження до тих, хто їх потребує, зображено на схемах.
Схема 4.1. Пряме (безпосереднє) переміщення (трансферт).

1. Безпосереднє переміщення грошей та цінних паперів, як показано у верхній частині діаграми, відбувається, коли компанія передає свої акції або облігації безпосередньо власникам грошових коштів без посередництва будь-яких фінансових інститутів.
Схема 4.2. Непряме переміщення через інвестиційні банки
Компанія продає свої акції та облігації інвестиційному банку, який, у свою чергу, продає ці ж цінні папери компаніям і особам, що мають заощадження. Банк бере на себе ризик, тому що може бути неспроможним перепродати їх тим, хто має заощадження, за ту суму, за яку цінні папери були придбані. Тому що нові цінні папери розміщені, і компанія одержує свій дохід від їх продажу, це є операцією на первинному ринку. Хоча цінні папери продаються два рази, реально цей процес є однією операцією на первинному ринку цінних паперів з інвестиційним банкіром у ролі брокера, який допомагає руху (трансферу) капіталу від тих, хто має заощадження до підприємств. Інвестиційний банкірський дім: об’єднання, яке гарантує розміщення цінних паперів і розподіляє нові цінні папери, що рекомендуються для інвестицій, а також сприяє фінансуванню компаній (підприємств).
Схема 4.3. Непряме переміщення (трансфер) з використанням фінансового посередника

Переміщення (трансфер) капіталу також може здійснюватись за допомогою «фінансового посередника». Спочатку посередник купує грошові кошти у тих, хто має заощадження, в обмін на свої власні цінні папери, а потім використовує ці грошові кошти для придбання і збереження цінних паперів компанії. Наприклад, той, хто має заощадження, може дати банку певну суму в доларах, одержуючи замість того від нього депозитний сертифікат, а потім банк зміг би позичити гроші якій-небудь малій компанії у вигляді позики під нерухомість. Отже, фінансові посередники засновують нові форми капіталу – в даному випадку – депозитні сертифікати, які й надійніші, й ліквідніші за заставні (іпотеки). Тому вони і є більш якісними цінними паперами, що зберігаються більшістю осіб із заощадженнями. Наявність фінансових посередників значно збільшує ефективність ринків короткотермінового і довготермінового позикового капіталу.

4.4. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг
4.4.1. Роль банківської системи в господарській структурі країни
Розвиток ринкових відносин, процес товарообміну зумовлюють використання грошей як загального еквіваленту. Виникає потреба в реалізації всіх функцій грошей, необхідність десь їх зберігати, розмінювати, обмінювати гроші однієї країни на гроші іншої, пересилати, а надалі – десь позичити, щоб вчасно здійснити певні розрахунки чи розширити свою справу. Даний процес об’єктивно зумовив зародження і розвиток банківської справи.
Банківська система відіграє дуже важливу роль у господарській структурі країн з розвиненими ринковими відносинами. Через неї проходить великий обсяг грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій і населення. Вона мобілізує і перетворює в активно діючий капітал тимчасово вільні грошові кошти, заощадження та доходи різних класів і верств населення, виконує різноманітні кредитні, посередницькі, інвестиційні, довірчі та інші операції. Банківська система організовує й обслуговує рух головного атрибуту ринку – капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перелив у ті сфери суспільного виробництва, де виникає дефіцит капіталу.
У західних країнах комерційні банки – це одна з найстаріших та найпоширеніших груп кредитних установ, що виконують більшість фінансових операцій та послуг, відомих у підприємницькій практиці. Через спеціальну роль, яку виконують комерційні банки в економіці, вони важко регулюються. Основними функціями, які виконують комерційні банки, є функція збереження і функція укладання угод.
Банки як інформаційні процесори. У процесі забезпечення збереження і функцій укладання угод банки збирають, обробляють, модернізують і контролюють інформацію про своїх клієнтів, особливо позичальників. Комерційні банки мають значну репутацію як інформаційні процесори. Фактично, можна пояснити існування комерційних банків їх здатністю здобувати визначену позичальником інформацію ефективно. Якість цих інформаційних потоків, у термінах своєчасності та точності є критичним фактором, що визначає ефективність і якість діяльності банку.
Обробка інформації, звичайно, є важливою частиною банківської діяльності. Важлива проблема обробки інформації: чи повинні банки використовувати зовнішні джерела для досягнення інтеграції та управління центрами обробки даних. Ця проблема виникла через велику кількість злиття серед банків. 
Банки як фірми, що надають фінансові послуги. Комерційні банки є постачальниками трьох основних послуг: послуги укладання угод; портфельні послуги; послуги обробки інформації та даних. До появи нової сфери, що надає фінансові послуги, комерційні банки не боролися за ці основні послуги, які вони роблять зараз. У результаті, банки намагаються розширити коло своїх послуг. Крім того, вони поділяють їх на три області: банківська діяльність інвестицій (наприклад, підписання цінних паперів), страхування і нерухомість. Розвиток інвестиційних банків у межах комерційних банківських організацій – відносно нове явище.
Типовий комерційний банк у США має лише приблизно 2 % від активів, вкладених у основні фонди (споруди, обладнання, меблі). Таким чином, комерційні банки мають дуже низький рівень витрат (наприклад, знецінення, податки на власність) у їх вартісному вираженні. Присутність фіксованих виробничих витрат у структурі вартості фірми згадується як операційний левередж. Нецінові фірми типу виробників автомобілів, сталі чи алюмінію мають високий рівень операційного левереджу; фінансові фірми типу комерційних банків, компаній страхування мають дуже низький рівень операційного левереджу. Таким чином, одна з важливих характеристик балансового листа – відсутність істотної кількості фіксованих активів і відповідно низький рівень операційного левереджу.
Ризик фінансового левереджу – це ризик, що виникає в процесі залучення коштів банком за допомогою емісії боргових зобов’язань для використання цих коштів іншими учасниками банківської структури (філіали, дочірні банки) чи вкладу в статутний капітал цих структур.
Банки виступають одночасно у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних грошових коштів. Купівля і залучення тимчасово вільних грошових коштів – це пасивні операції банків, а продаж та інвестування – це активні. Оскільки в ринковій економіці існують декілька джерел позичкових коштів – комерційний кредит, позички на основі емісії облігацій та інших цінних паперів, банки, крім прямого, здійснюють і опосередковане кредитування. Вони не тільки кредитують позичальників, а й надають посередницькі послуги для одержання позичок у третіх осіб. До таких послуг належать, зокрема, надання гарантій й консорціальні операції (кредитні операції, що здійснюються для одного клієнта двома або кількома банками). 
Висока кваліфікація банківських працівників, спорідненість процедур обслуговування, спеціальна оснащеність банківських приміщень та ряд інших умов сприяють розвитку додаткових сфер банківських послуг. Додаткові послуги мають за мету забезпечити максимальне задоволення індивідуальних потреб клієнтів і, таким чином, стимулювання вкладень у комерційний банк. Такими послугами є:
– консультування в галузі бухгалтерського обліку та фінансового контролю; 
– аналіз кредитоспроможності;
– посередництво в операціях з цінними паперами;
– трастові операції (управління майном за дорученням клієнта).
Серед нових у сфері традиційних банківських послуг необхідно назвати:
– факторинг; 
– чековий споживчий кредит;
– кредитні картки;
– лізинг.

4.4.2. Етапи становлення ринку банківських послуг
Перші банкіри-міняли з’явилися ще у Стародавньому Вавилоні, які не тільки здійснювали «валютні» операції, обмінюючи гроші однієї держави на гроші іншої, а й приймали вклади під відсотки та надавали позики проти письмових зобов’язань та застав.
Значний розвиток банківської справи відбувся у Стародавній Греції, де навіть великі багаті храми приймали вклади та надавали позики під проценти.
У Римській імперії фінансові інститути використовували такі вдосконалені форми грошового обігу, як акредитиви та платежі переказом за банківськими книгами.
Після падіння Риму в епоху раннього Середньовіччя банківська діяльність практично припинилась, що було зумовлено зниженням активності товарообміну в результаті розвитку натуральних господарств і розквітом феодальних форм господарювання.
Розвиток суспільства, виробничих та торговельних відносин між людьми та державами у ХІІ – ХІІІ ст. відродили професію міняли, а вже в XIV – XV ст. банкіри стали великою силою. Від таких банкірських домів, як Медічі в Італії, залежними були королі та імператори.
У XVI – XVII ст. виникають «жиро-банки», що в основному здійснювали розрахункові операції. Вони ставили перед собою завдання впорядкування та спрощення грошового обігу. Кредитування не було їхньою основною функцією. Кредитними посередниками залишалися приватні банкіри.
Наприкінці XVII ст. (1694) виник перший акціонерний банк, який надавав комерційні кредити у сучасному розумінні цього слова. Це був Англійський банк, який також мав право випуску банкнот. На аналогічних засадах здійснення операцій, які ґрунтувалися на випуску банкнот, утворилася ціла низка акціонерних банків.
Надалі, вже в XIX ст., розвиток банківської діяльності пішов шляхом створення великих акціонерних фінансових структур, діяльність яких ґрунтувалася не на емісії банкнот, а на вкладах та наданні кредитів.
На території України грошовий обіг з’явився ще за скіфів, велась активна внутрішня та зовнішня торгівля, що відповідно зумовило зародження банківської справи.
За часів Київської Русі була розвинене активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, великі київські князі карбували власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет того часу, найвідоміші з них – золотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого.
У XVI1 – XX ст. банківська справа в Україні була дуже тісно пов’язана з її розвитком у Росії, хоча ці процеси відбувались із певним запізненням. Першим банком, з якого починається історія банків у Російській імперії, був Державний позиковий банк, який було засновано у 1754 році. Цей банк надавав кредити під заставу маєтків. В Україні такі кредити почали надавати лише з 1783 року. За часів Катерини II були введені в обіг паперові гроші, що обмінювалися на мідні монети. Для зручності обміну було створено в 1769 році у Петербурзі та Москві Асигнаційний банк, який у 1781 році відкрив свої відділення у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 – Херсоні.
У 1802 році у Росії створено Міністерство фінансів, яке для покриття витрат, пов’язаних із війнами кінця XVIII – початку XIX ст., випустило перші облігації державної позики. Воно ж здійснювало контроль над фінансовими операціями та управління фінансовою системою держави.
Фінансові операції за межами імперії російський уряд здійснював через придворних банкірів, власників сімейних банкірських домів.
Кредитна система в Україні була започаткована в 1839 році створенням Державного комерційного банку. У 1860 році у зв’язку із заснуванням у Росії Державного банку, в Україні, на базі комерційних банків, були створені Київська, Харківська і Одеська контори та Полтавське відділення Державного банку Російської імперії. На баланс цих установ із рахунків комерційних банків були передані векселі, позики під товари та процентні папери під золотий запас. Кошти установ Держбанку складалися з капіталів банку, вкладів, поточних рахунків та вартості казни.
Поряд із Державним банком існували банки комерційного та іпотечного кредиту. У 1871 році створено філію Петербурзького міжнародного комерційного банку, Харківський торговий та Катеринославський комерційний банки з філіями у Полтаві. У 1879 році відкрито Одеський дисконтний банк, який здійснював облік векселів. Його філії були у Миколаєві та Кишиневі. У 1889 році було відкрито Одеський купецький банк. Значну роль відігравали філії заснованих у 1885 році Державного дворянського земельного та Селянського поземельного банків. У 1912 році у Києві відкрито представництва Волзько-Камського та Петербурзького обліково-позикового банків, а в 1913 році – Російського банку для зовнішньої торгівлі.
У зв’язку із забороною надання поточних кредитів казенними банками наприкінці XIX ст. у Росії була створена комісія з розробки статуту кредитних товариств. У 1914 році в Україні було 450 таких товариств, які проіснували до 20-х років XX ст.
На початку XX ст. в Україні працювали 3 контори Державного банку Росії та 19 його філій; Руський торговельно-промисловий, Петербурзький банк зовнішньої торгівлі, Московський купецький, Об’єднаний московський, Варшавський комерційний банки та відділення Об’єднаного комерційного банку. Не меншу роль відігравали Київський приватний комерційний банк (клієнтами якого були найбільші цукрозаводчики України), Київський земельний банк, Харківський земельний банк. Існувало 4 ломбарди, 57 міських громадських банків, комерційні та іпотечні банки із розгалуженою мережею філій, ощадні каси, земські каси, 112 казначейств. В Україні діяли «Облікові дома» – це кредитні установи, які здійснювали короткострокові кредитні операції та облік векселів. У Києві значні кредитні операції проводилися на Контрактовому ярмарку. За недовгого існування України як незалежної держави з 1917 – 1919 рр. (Українська Народна республіка під проводом Центральної ради, Гетьманщина, Директорія) здійснювалися певні цілеспрямовані заходи щодо створення власної грошової та банківської систем.
У грудні 1917 року Київську контору Державного банку Росії перетворено на Український державний банк, а 6 січня 1918 pоку були випущені в обіг державні кредитові білети УHP на загальну суму 5,5 млн. крб. 1 березня 1918 року Центральна рада прийняла закон про впровадження нової власної валюти – гривні. У травні були здійснені заходи щодо випуску українських платіжних засобів та підписані угоди з деякими країнами Європи про одержання позик на вигідних для України умовах.
На початку серпня 1918 року Радою Міністрів було ухвалено статут Державного банку України, а 23 серпня засновано Державний земельний банк. Діяльність, що була розпочата Центральною радою зі складання Державного бюджету України на 1918 рік, продовжувалася урядом гетьмана Скоропадського, Директорією, але бурхливі події того часу заважали роботі, тому проект бюджету України було затверджено тільки у другій половині грудня 1918 року як «виконавчий кошторис», тобто як звіт про державні прибутки та видатки.
У січні 1919 року Рада Міністрів Директорії УНР затвердила розроблений В. Мартосом, тимчасово виконуючим обов’язки міністра фінансів, план фінансової політики України, який передбачав, що гривня чи карбованець стануть єдиним засобом платежу у державі, інші гроші підлягали обміну, а згодом втрачали свою вартість; передбачалося також карбування українських монет. Та цим планам не судилося справдитися. П’ятого лютого уряд України було евакуйовано з Києва, а наприкінці 1920 року він опинився у вигнанні.
Із січня 1919 року в Україні почався радянський період, за якого істотні зміни відбулися і в банківській системі: робітничо-селянським урядом усі приватні кредитні установи було націоналізовано. У жовтні 1921 року в Харкові були засновані: Всеукраїнська контора Державного банку; а в липні 1922 року – Всеукраїнський кооперативний банк; у січні 1923 року – Всеукраїнська контора торгово-промислового банку, а в Києві відкрито їхні філії. У 1923 році засновано Київський сільгоспбанк, а в 1924 році відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.
12 червня 1929 року Центральним виконавчим Комітетом та Радою Народного Господарства СРСР було затверджено перший статут Держбанку СРСР, де визначалося, що філіями Держбанку є республіканські, крайові (обласні) контори, контори в окремих торгово-промислових центрах, відділення, агентства, каси.
За кредитною реформою 1930 – 1932 pp. замість контор та філій галузевих банків було засновано контори спеціалізованих банків довгострокових вкладів: Промбанк, Сільгоспбанк, Цекомбанк, Всекомбанк, який у 1936 pоці перетворений у Торгбанк. У цьому ж році в Україні було ліквідовано Всеукраїнську контору Держбанку, а всі обласні контори безпосередньо підпорядковувалися Москві. Лише в 1948 році на прохання уряду України було створено апарат Уповноваженого Державного банку на Україні, який виконував обов’язки центрального банку, не маючи права емісії грошей без дозволу Москви.
У 1955 pоці було створено Українську республіканську контору Держбанку та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку, Торгбанку (останній ліквідовано в 1957 p.).
У квітні 1959 pоку банківська система була реорганізована: Сільгоспбанк, Цекомбанк, комунальні банки, Промбудбанк були ліквідовані (відповідно ліквідовані й ці республіканські контори в Україні). В Україні були створені контори Держбанку, Будбанку та відділення Зовнішекономбанку СРСР. На території України Держбанк СРСР став єдиним центром розрахунків, єдиним емісійним та касовим центром, ці ж функції мала республіканська контора в Україні, але емісія грошей та видача кредитів здійснювалася лише з дозволу Москви.
Ця система функціонувала до 1987 pоку, коли була здійснена чергова реорганізація діючих банків та організовано спеціалізовані: Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Агропромбанк СРСР, Жилсоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР з відповідними конторами у республіках, з управліннями в автономних республіках, краях, областях та за необхідності з відділеннями у окремих містах та районах.

4.4.3. Особливості формування банківської системи у незалежній Україні
Розпад Радянського Союзу, прийняття Верховною Радою України у липні 1991 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку власної банківської системи. 20 березня 1991 року Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про банки та банківську діяльність», за яким на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці.
Декларація про державний суверенітет та Закон «Про економічну самостійність Української РСР», які законодавче закріпили за нашою державою право самостійного формування власної банківської системи, заклали фундамент створення нових комерційних банків. За 1989 – 1991 pp. було зареєстровано біля двох десятків українських банків.
У процесі формування сучасної банківської системи України можна виділити чотири етапи.
Перший етап – 1991 – 1992 pp. – це процеси перереєстрації та реорганізації. Із жовтня 1991 pоку Національний банк починає перереєстрацію комерційних банків України, що були зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей же період галузевий капітал, тобто частка капіталу, вкладеного у комерційні банки різними державними установами, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні банки «Промінвестбанк», «Агропромбанк», «Укрсоцбанк» акціонуються, а точніше, приватизуються персоналом банків та великими клієнтами.
Другий етап – 1992 – 1993 pp. – виникнення банків «нової хвилі». На цьому етапі з різних бюджетних і позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає низка комерційних банків таких, як «Аваль», «Інко» (отримує самостійність від Москви), «Відродження», «Трансбанк» та інші. У комерційних банках спостерігалося подальше зменшення частки «міністерського» капіталу, що було спричинено постановою Кабінету Міністрів «Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України». Цією постановою передбачалося, що Міністерство фінансів України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам. Зрозуміло, що це не влаштовувало власників акцій і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.
У цей же час спостерігалося масове народження дрібних «кишенькових» банків. Протягом року їх було зареєстровано більше сотні, значна частина з них мала приватний капітал, але цей капітал був надто мізерним, щоб забезпечити ліквідність банку. Ці банки непогано заробляли на гіперінфляції 1992 – 1994 pp., використовуючи цей зовнішній незалежний від них фактор. На кінець 1992 року в Україні у реєстрі НБУ зафіксовано 133 банки, ліквідовано 3 банки. На кінець 1993 pоку у книзі реєстрації вже 211 банків, ліквідовано протягом цього року ще 6 банків.
Третій етап – 1994 – 1996 pp. – це етап банкрутства. Активізація роботи Національного банку України з побудови чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків співпала з періодом призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Ці банки не були готові до більш жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до централізованого управління банківською системою, що поставило їх на межу банкрутства, Багато банків у цей період було ліквідовано: в 1994 pоці стали банкрутами та ліквідовано 11 банків; у 1995 році – 20 банків банкрутів, серед яких були найбільші комерційні банки – «Інко», «Відродження», «Економбанк», «Лісбанк»; у 1996 році прямими банкрутами стали 45 банків, а ще 60 опинилися у стані прихованого банкрутства. Процес масового банкрутства комерційних банків вніс ускладнення у функціонування не тільки банківської системи, а й позначився на всій економічній системі, була підірвана довіра до банківської системи у вкладників.
Для цього періоду характерні й інші процеси, які істотно впливали на структуру банківської системи України. Так, на кредитно-фінансовому ринку України починають працювати іноземні банки та їхні представництва (всього їх було зареєстровано 14). З’являються 5 нових українських комерційних банків. Важливим моментом функціонування банківської системи цього періоду була зміна складу акціонерів, зміна власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків.
Четвертий етап – 1996 – 1998 pp. – стабілізація та впровадження національної валюти – гривні. Для цього етапу є характерною боротьба Національного банку з інфляційними процесами, створення сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці – гривні. Також у цей період посилився контроль за діяльністю комерційних банків із боку НБУ.
У роки незалежності України було не тільки реформовано, але й створено нову банківську систему:
– створені основи дворівневої банківської системи, валютного ринку та ринку цінних паперів;
– здійснено перший етап реформування грошової системи держави із введенням проміжної валюти – українського карбованця, що склало основу для проведення грошової реформи і введення національної грошової одиниці – гривні;
– створено національну платіжну систему із запровадженням нових прогресивних технологій перерахування коштів на основі електронних платежів, що дозволило досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків, значно підвищити їхню надійність, дало можливість максимально обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та скоротити до мінімуму термін проходження платежів;
– уведено у дію Банкнотно-монетний двір та фабрику банкнотного паперу, що дало можливість створити потужності з друкування банкнот та карбування монет;
– розпочато реформування бухгалтерського обліку та звітності у банках;
– напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політики та банківського нагляду;
– діяльність Національного банку України, його монетарна політика позитивно позначилися на подоланні гіперінфляції, керованості інфляційних процесів.
Проте тривала економічна, фінансова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень економіки інвестиційного процесу, серйозні недоліки у діяльності комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них економічних нормативів, невпорядкованість та нестабільність нормативно-правового регулювання, недосконалість податкового та фінансового законодавства визначають необхідність поглиблення банківської реформи.
Було проведено фінансову реорганізацію банків, більш дієвим став контроль за їх діяльністю і виконанням умов функціонування з боку НБУ. Однак залишається значним системний ризик внаслідок надмірної відкритості банківської системи для слабких підприємств та неякісного менеджменту. Не вдається повністю задовольнити потреби приватного сектору, який сьогодні активно зростає. Очевидно, що без прискорення банківських реформ суб’єктам господарювання буде важко одержати доступ до необхідних інвестиційних коштів. Крім того, їм бракуватиме інших (крім кредитних) банківських послуг високої якості.
Висока вартість фінансового посередництва, обмеженість кількості послуг, відсутність відповідної для країн із ринковою економікою фінансової структури, стимулів заощаджувати та розміщувати позичкові фонди, низька життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний прогрес у галузі створення стабільного ефективного банківського нагляду доповюють те коло проблем, вирішення яких треба передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України.
Принципи, що покладені в основу розробки програми реформування та розвитку банківської системи в Україні, такі:
1. Макроекономічна політика повинна бути спрямована на забезпечення стабільних умов для підприємницької діяльності.
2. Життєздатність (платоспроможність) фінансових інститутів повинна бути більш прозорою і забезпеченою.
3. Сприяння розбудові фінансової інфраструктури, яка включає інформаційні системи, правову систему та систему банківського нагляду.
4. Необхідно створити умови для зменшення витрат на фінансове посередництво.
Основними сьогодні є такі напрями реформування банківської системи України:
1. Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки.
2. Удосконалення системи нагляду та контролю за діяльністю комерційних банків.
3. Встановлення клімату довіри до банківської системи з боку юридичних та фізичних осіб.
4. Створення умов для підтримання стабільності національної грошової одиниці – гривні.
5. Посилення мобілізації заощаджень населення та підприємницьких структур за рахунок створення ефективної системи страхування вкладів.
6. Ефективне використання фінансових інструментів для поліпшення грошово-кредитного регулювання на основі ринкової конкуренції та пріоритетності розвитку, а не за рахунок директивного розподілу кредитів.
7. Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.
8. Подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи.
На початок 1999 pоку банківська система України налічувала 216 банків. Із загальної чисельності банків 180 установ функціонують у формі акціонерних товариств, причому: закритих акціонерних товариств – 53; у формі відкритих акціонерних товариств – 127 банків; 2 державних банки; у формі товариств з обмеженою відповідальністю – 34; банків, створених за участю іноземного капіталу – 28 (у тому числі зі 100 відсотковим іноземним капіталом – 9). З 1992 pоку із Книги реєстрації банків було вилучено 52 установи у зв’язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин. За цей же період у 51 банку була відізвана ліцензія на здійснення валютних операцій. Кількість банків, які мають ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, налічує 161 установу, крім того, ще двом фінансово-кредитним установам надано таку ліцензію. Сплачений статутний фонд діючих комерційних банків на кінець 1998 року у гривневому еквіваленті складав 2015 млн. грн.
У період економічних реформ, які розпочались у 1989 – 1992 pp. в Україні в основному сформувалася нова банківська система, що базується на основі роздержавлення і розвитку кредитних інститутів різних форм власності. Система кредитно-фінансових інститутів складається сьогодні з двох рівнів – відомств Національного банку України (НБУ) і комерційних банків (КБ).
Протягом останніх років пройшло інтенсивне зростання загальної кількості комерційних банків, склалася інфраструктура ринку, в обіг були введені основні інститути, задіяна система державного регулювання і контролю діяльності, необхідна законодавча база, підготовлена достатня кількість кваліфікованих банківських кадрів, склались базові передумови для повноцінного функціонування банківських інститутів в умовах ринкової економіки.
У 1995 – 1996 pp. завершився етап екстенсивного розвитку банківської системи, її діяльності, характеру взаємодії з іншими економічними структурами, відомствами і організаціями, включаючи державу. Таким чином, сучасна банківська система України була сформована і створена, в основному, у період з 1989 – 1994 рр. На сьогоднішній день вона має дворівневу структуру.

4.4.4. Комерційні банки: їх види та операції
Фiнансово-кредитна установа – юридична особа, яка проводить одну або кiлька операцiй, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладiв вiд населення.
У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій усі банки, крім центрального, називаються комерційними. 
У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку. Так, він характеризується у банківській практиці Німеччини, США та інших країн, у яких, поряд з групою комерційних банків, діє велика група інших банків другого рівня, що не є комерційними.
Сучасна класифікація комерційних банків може бути представлена у такому вигляді (див. табл. 4.2).
Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:
– принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;
– принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.
Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство, комерційні банки в кожній країні істотно відрізняються набором операцій та послуг, що надаються. Одні з них виконують широке коло операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. Такі банки прийнято називати універсальними. Інші банки виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки.
Таблиця 4.2
Класифікація комерційних банків

Класифікаційні ознаки

 

Види комерційних банків

 

Порядок створення

 

Перепрофільовані, новостворені

 

Характер спеціалізації

 

Універсальні, спеціалізовані

 

Територія діяльності

 

Регіональні, республіканські, міжнародні

 

Розмір

 

Великі, середні, малі

 

Форма власності

 

Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті та закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативні), приватні, зі стопроцентною іноземною власністю, змішані

 

Функції і характер виконуваних операцій

 

Інвестиційні зберігання, депозитні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові, біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні

 

Характер відносин

 

Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені

 

Ступінь впливу

 

Монополісти, аутсайдери

 

Структура

 

Багатопрофільні, безфіліальні

 

Ступінь контролю

 

Контролюючі, контрольовані

 

Конкурентоспро­можність

 

Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні

 

Фінансовий стан

 

Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути

 

Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація може бути функціональною, коли банки зосереджуються переважно на виконанні окремих операцій, наприклад, іпотечних, інвестиційних тощо, та галузевою чи секторною, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки.
Залежно від прийнятого принципу побудови комерційних банків у країні будуть переважати спеціалізовані чи універсальні банки.
В Україні за набором операцій, що виконуються, переважну кількість комерційних банків можна віднести до категорії універсальних.
Виходячи з досвіду західних країн, усі універсальні банки можна об’єднати в 3 групи: комерційні банки (у вузькому розумінні); ощадні банки; кооперативні банки. Відрізняються між собою ці групи банків правовою формою, набором клієнтури та цілями діяльності.
Другу групу універсальних банків утворюють ощадні інститути. У різних країнах вони по-різному називаються і класифікуються. 
Ощадну справу в Україні здійснюють Ощадний банк України та інші комерційні банки. Отже, Ощадний банк України є спеціалізованим комерційним банком. 
Керівництво Ощадним банком України здійснює Правління банку. Держава гарантує збереження вкладів і цінних паперів в Ощадному банку України та видача їх вкладникам за першою вимогою.
Функції Ощадного банку України. Ощадний банк України несе відповідальність за ефективну організацію ощадної справи в державі, забезпечує впровадження прогресивних форм розрахунково-кредитного та касового обслуговування населення, розширення безготівкових розрахунків, розповсюдження та погашення цінних паперів, кредитування населення, валютне обслуговування іноземних громадян та громадян України, надає різноманітні платні послуги у банківській сфері.
Ощадний банк України встановлює відсоткові ставки за вкладами населення у межах максимальних відсоткових ставок, визначених Національним банком України.
На Ощадбанк України припадає 75,0 % всіх банківських вкладів населення, з них 56,0 % вкладів до запитання, 4,0 % строкових вкладів до 1 року і 38,0 % строкових вкладів більше 1 року. Сьогодні Ощадбанк України – це досить спеціалізований депозитний інститут.
Комерційні банки можуть залучати кошти громадян в ощадні вклади. Для забезпечення повернення вкладів банки утворюють міжбанківський фонд страхування вкладів громадян. Порядок утворення цього фонду встановлюється Національним банком України.
Вкладниками можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Вкладники вільні у виборі банку для зберігання коштів, вони можуть мати вклади в одному або в кількох банках. Приймаючи гроші на вклади, банки видають вкладникові вкладний документ. Вкладники можуть розпоряджатися вкладами, одержувати за ними дохід у вигляді відсотків та в іншій формі, запропонованій банком, здійснювати безготівкові розрахунки.
Вкладником може бути і неповнолітня особа. Неповнолітній, який вніс вклад на своє ім’я, розпоряджається цим вкладом самостійно. Вкладами, внесеними іншою особою на ім’я неповнолітнього, розпоряджаються:
– до досягнення ним віку 15 років – батьки або інші законні представники неповнолітнього;
– після досягнення віку 15 років – сам неповнолітній, але за згодою своїх батьків або інших законних представників.
Доходи за вкладами не підлягають оподаткуванню. Фізичні та юридичні особи при оформленні документів про перехід вкладів у спадщину звільняються від сплати державного мита.
Вклади, одержані в порядку успадкування, не підлягають оподаткуванню.
Вкладники мають право зробити заповідальне розпорядження банку про видавання вкладу в разі своєї смерті будь-якій особі, організації або державі відповідно до законодавства. Вклад, щодо якого не зроблено заповідального розпорядження, у разі смерті вкладника банки видають спадкоємцям у порядку, встановленому законодавством України.
Кошти, залучені Ощадним банком України, передаються за плату Національному банку, а також використовуються ним для кредитування населення та здійснення інших банківських операцій.
Розвиток Ощадного банку України в бік комерційних банків відстає порівняно з такими банками в інших країнах. Він працює переважно в режимі звичайних ощадних кас, обмежуючись прийманням вкладів населення з їх використанням переважно через міжбанківський ринок. Це звужує його можливості стимулювати приток вкладів й впливати на економічні процеси, перш за все, у сфері малого та середнього бізнесу, яка традиційно обслуговується у всіх країнах ощадними банками.
Третю групу універсальних банків становлять кредитні товариства (кооперативні банки, кредитні товариства, тощо). Кооперативні банки – спеціальні кредитно-фінансові інститути, що утворюються товаровиробниками на часткових засадах для задоволення взаємних потреб у кредитах та інших банківських послугах. За характером діяльності вони подібні до ощадних банків. Це кооперативні ощадні інститути, які організовані групами приватних осіб, об’єднаних спільними економічними інтересами (фермери, ремісники), або профспілками. Це широко розгалужена мережа кредитних інститутів з великою кількістю окремих установ. Проте кооперативні банки в усіх країнах у своїй більшості – це кредитні установи.
Загальні риси кооперативного банку: приватна власність має колективний характер, контроль не може здійснюватись окремими особами, прибуток не ділиться між пайовиками або власниками, а йде на виплату відсотків за вкладами та на збільшення резервів.
Взаємноощадні банки організовані за типом «взаємних» підприємств: у них не має акцій та ними керує піклувальна рада. В останній час намітилась тенденція до перетворення їх в акціонерні підприємства. Взаємоощадні банки приймають заощадження та інвестують їх у закладні під нерухомість (50 відсотків активів) та цінні папери, а також надають комерційні та споживацькі позики.
В Україні система кооперативних банків (у т. ч. кредитних товариств) тільки починає розвиватись. Найбільш відомим представником цієї групи є Експобанк, що функціонує у Києві. Проте цей різновид універсальних банків в Україні розвивається надто повільно, що спричинено такими обставинами:
– гальмуванням розвитку малого і середнього бізнесу, фермерських господарств, виробничої кооперації;
– затримкою з прийняттям законодавства щодо регламентації діяльності кредитної кооперації;
– недостатнім розвитком фондового ринку, підривом довіри широких верств населення до фінансових посередників взагалі.
Характерною ознакою кредитних товариств як окремого виду універсальних банків є те, що вони засновують свою діяльність на пайових внесках і депозитних вкладах своїх членів, яким надаються ці кошти в позички – короткострокові, середньо- та довгострокові. Проте останнім часом ці банки вивели свою діяльність за межі обслуговування тільки своїх членів, стали приймати всі види вкладів від інших осіб і надавати всім широкий спектр послуг. Тому вони істотно наблизилися за характером діяльності до звичайних комерційних банків. 
Спеціалізовані банки, на відміну від універсальних, функціонують на вузьких секторах грошового ринку чи займаються вузьким колом банківських операцій, де потрібні особливі технічні прийоми та спеціальні знання. Тому ця діяльність для універсальних банків виявляється невигідною, вони залишають відповідні ніші на грошовому ринку для спеціалізованих банків. Найчастіше спеціалізовані банки виникали в таких секторах ринку:
– споживчого кредиту;
– іпотечного кредиту;
– сільськогосподарського кредиту;
– залучення малих вкладів та обслуговування малого бізнесу;
– у зовнішньоекономічній діяльності;
– у сфері інвестування капіталу;
– у житловому будівництві тощо.
Конкретні спеціалізовані банки в різних країнах істотно відрізняються за назвою, структурою, характером діяльності. Найчастіше зустрічаються такі спеціалізовані банки:
– іпотечні;
– будівельні ощадні банки (каси);
– інвестиційні банки (компанії);
– банки підтримки;
– гарантійні банки;
– розрахункові (клірингові) банки (палати).
Іпотечні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заклад земельних ділянок (іпотеки), іншими довгостроковими позичками під заклад нерухомості. Іпотека надає банку право переважного задоволення його вимог до боржника в межах вартості зареєстрованої застави. У випадку неплатоспроможності боржника задоволення вимог кредитора здійснюється з виручки від реалізованого майна. Ресурси іпотечного банку – власні накопичення й іпотечні облігації – довгострокові цінні папери, що випускаються під забезпечення нерухомим майном і приносять сталий відсоток.
Інвестиційні банки (компанії) займаються мобілізацією довгострокового позичкового капіталу шляхом випуску боргових зобов’язань та розміщенням його в цінні папери корпорацій та держави.
Інвестиційні банки виконують такі функції:
– емісія цінних паперів;
– погодження умов та видів позик (облігації, акції);
– випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;
– гарантія емісії (зобов’язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів);
– надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам – покупцям цінних паперів;
– консультаційні послуги;
– організація банківських синдикатів, забезпечення вторинного ринку цінними паперами тощо. 
За кордоном функції інвестиційних банків виконують як центральні, так і спеціалізовані банки.
При цьому інвестиційні банки виступають не просто посередниками між позичальниками та інвесторами, а в ролі гарантів емісій та організаторів ринку – вони купують та продають великі пакети акцій та облігацій за свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів. Класичний тип інвестиційного банку притаманний США, де комерційним банкам заборонено займатися інвестиційною діяльністю (крім операцій з державними та муніципальними облігаціями).
У сучасних умовах інвестиційні банки пов’язані з комерційними банками вкладанням залучених вкладів у прибуткові операції з цінними паперами підприємств, надають кредити їм під заставу цінних паперів.
Особливе місце займають міжнародні інвестиційні банки – Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк, регіональні банки розвитку та ін.
У багатьох країнах діють інвестиційні компанії відкритого типу, які надають гарантію викупу своїх зобов’язань в одержувача на першу його вимогу.
Світовий банк виділяє шість етапів інвестиційного циклу:
1) пошук об’єкта вкладень;
2) оцінка рентабельності й ризику;
3) розробка схеми фінансування;
4) укладення взаємопов’язаних угод;
5) виконання виробничої, комерційної, фінансової програми до повного погашення кредитів;
6) оцінка фінансових результатів проекту, порівняння із запланованим.
Будівельні ощадні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового будівництва.
Банки підтримки створюються державою чи за участю держави для фінансування цільових програм, які вимагають особливої підтримки, наприклад, у сільському господарстві, реструктуризації промисловості, розвитку інфраструктури, сприяння житловому будівництву, відбудови зруйнованого господарства (війною, стихійними лихами тощо).
Серед спеціалізованих банків західних країн є група банків, які займаються дорученням (банки-гаранти). Такі банки беруть на себе зобов’язання погашати за певних умов борги підприємств, що відкриває останнім доступ до банківських позичок. Банки-гаранти повинні мати висококваліфікованих спеціалістів з оцінки кредитоспроможності підприємств – позичальників. Гарантії таких банків сприяють залученню капіталів у великі інвестиційні проекти на тривалий строк. На жаль, в Україні такі банки поки що не створені.
Торгові банки – специфічна ланка англійської банківської системи. Торгові банки здійснюють велику кількість різнобічних фінансових операцій. Серед них:
– розміщення нових випусків промислових акцій та облігацій (у тому числі з гарантією);
– фінансова консультація та розробка умов злиття та поглинання (у формі покупки контрольного пакету акцій, отриманні контролю в раді директорів, випуску нових акцій в обмін на старі);
– управління майном та портфелем цінних паперів;
– розрахунки за міжнародними операціями. Також клірингові банки є членами розрахункових палат; консорціумальні банки – члени синдикатів, у які об’єднуються банки з метою розділити ризик при проведенні крупних кредитних операцій тощо.

Особливості організації діяльності комерційних банків (вітчизняна практика та зарубіжний досвід). Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних або пайових засадах. В Україні виступати засновниками можуть юридичні та фізичні особи. Частка будь-якого із засновників, акціонерів (учасників) не повинна перевищувати 35 відсотків статутного фонду комерційного банку.
Акціонерна форма та форма корпорації домінує не тільки у сфері банківської справи і фінансів, але й в інших галузях підприємницької діяльності.
Які ж особливості акціонерної форми, її позитивні якості в порівнянні з іншими формами підприємництва?
1. Корпорація – це юридична особа, і всі претензії пред’являються до неї, а не до окремих акціонерів. У разі банкрутства компанії, акціонер відповідає лише в межах суми куплених акцій. Відповідальність акціонерів у керуванні компанією обмежена вибором директорів та голосуванням з питань політики компанії на річних зборах. А в неакціонерних фірмах позов пред’являється як фірмі, так і кожному партнеру, які відповідають усім своїм майном. Крім того, власник неакціонерного підприємства повинен не тільки формувати політику, але й виконувати оперативне керування всіма справами.
2. Акціонер може передавати акції іншій особі. При цьому існування компанії не залежить від смерті, некомпетентності або банкрутства інших акціонерів. У партнерській фірмі учасник не може передати свою долю без згоди інших партнерів, а індивідуальне підприємство припинить своє існування зі смертю власника.
3. У корпорації повноваження чітко розподілені, що суттєво підвищує ефективність управління.
4. Обмежена відповідальність акціонерів підвищує мобільність капіталу, легкість його залучення із зовнішніх джерел. У той же час роздроблення відповідальності дозволяє залучати кошти осіб із середнім та малим доходом.
Разом з тим, корпоративна та акціонерна форми організації ділового підприємства має ряд недоліків. Серед них: відносна дорожнеча та складність утворення акціонерної компанії; менша гнучкість та пристосованість до умов, що змінюються в порівнянні з індивідуальними та партнерськими фірмами; відсутність можливості акціонерів (більшості) реально впливати на управління компанією. Але незважаючи на ці недоліки, акціонерна форма є найбільш ефективною при організації комерційного банку.
На прикладі зарубіжних країн розглянемо утворення банківських установ.
На ранніх стадіях розвитку банківської справи були розповсюджені приватні банкірські дома та партнерські фірми. Так, у Великобританії примітивні банківські функції виконували золотих справ майстри. На зміну їм прийшли пайові кредитні товариства (XVIII ст.), які на початку XIX ст. почали витіснятися акціонерними банками, які мали право банківської емісії. Акт про компанії 1862 року утвердив принцип обмеженої відповідальності акціонерів та дозволив застосовувати його до банків. Це відкрило дорогу швидкому росту великих акціонерних банків.
Потрібно зазначити, що в банківських системах різних країн до сьогоднішнього дня збереглися приватні (не акціонерні) банки, капітал яких належить обмеженому колу осіб. Так, у Німеччині в 1988 році було 85 приватних банкірських домів, які належать окремим особам або групі акціонерів. Це, як правило, старі фірми, що мають багаторічну історію, користуються солідною репутацією та виконують спеціалізовані функції для вибраних клієнтів.
Аналогічна група приватних банків, організованих у формі товариств з обмеженою відповідальністю, є в Швейцарії. Вони зайняті інвестиційними операціями в наданні позичок вибраній клієнтурі. Ці банки мають право не публікувати свої баланси.
В українській фінансово-банківській системі комерційні банки організовані у формі відкритих і закритих акціонерних товариств та компаній з обмеженою відповідальністю. Реєстрація комерційного банку здійснюється на підставі таких документів:
– заяви про реєстрацію;
– установчих документів: установчого договору, статуту банку, протоколу про прийняття статуту та призначення керівних органів банку;
– економічного обґрунтування;
– висновку аудиторської організації про фінансовий стан засновників банку;
– відомостей про професійну придатність керівників (голови та головного бухгалтера) банку, рекомендованих засновниками.
Взагалі, організація банку є досить складною процедурою. Наприклад, у США утворення нового банку строго регламентовано. Щоб розпочати діяльність, банк повинен отримати чартер або зробити запит контролеру грошового обігу про видачу федерального чартеру При отриманні федерального чартеру банк може бути організований групою осіб не менше п’яти чоловік. Капітал банку повинен відповідати мінімальним нормам, які установлені законодавством і залежить від кількості населення місцевості, де організовується банк (мінімальний розмір капіталу для національних банків у дрібних та середніх містах – від 100 до 200 тис. доларів). Далі, в поданій на ім’я контролера грошового обігу заяві зазначаються прізвища та адреси засновників, кількість акцій, на які підписалися засновники, схвальні резолюції трьох офіційних осіб, додається проект уставу банку, сертифікат про структуру капіталу та ряд інших документів.
У Німеччині дозвіл на відкриття банку надає Федеральне відомство з контролю над банками, яке встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, та в своїй діяльності незалежне від центрального банку. Для отримання ліцензії засновники повинні мати:
– початковий капітал не менш 6 млн. марок; двох «надійних» та «професійно підготовлених» виконавчих директорів;
– банк може бути заснований лише у формі акціонерної компанії або партнерської фірми.
У Швейцарії засновники звертаються за ліцензією до Федеральної банківської комісії. Основні вимоги комісії:
– банк точно визначає характер та сферу своїх ділових операцій та передбачає таку систему організації, яка б забезпечила їх виконання;
– банк повинен мати мінімальний повністю сплачений капітал;
– особи, що очолюють банк, повинні мати добру репутацію та кваліфікацію, необхідну для керування банком;
– більшість керівників повинні бути резидентами Швейцарії.
У Японії жодний банк не розпочне діяльність без спеціальної ліцензії, яку видає міністерство фінансів. Для отримання ліцензії засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку існуючим розпорядженням та стандартам, мати необхідний досвід та знання і мати певний соціальний статус. Банк повинен бути організований у формі акціонерного товариства та мати капітал не менше як 1 млрд. ієн. У назві банку повинно фігурувати слово «гінка» (банк). Дозвіл міністерства фінансів вимагається і для відкриття відділення банку.
Разом із заявою засновники повинні надати:
– детальне обгрунтування необхідності заснування банку;
– сертифікат про заснування та копію реєстраційного свідоцтва;
– протокол засновницьких зборів;
– прогноз перспективи отримання прибутку на наступні три роки;
– біографії членів ради директорів та аудиторів;
– список великих акціонерів із зазначенням адреси, громадянства, роду заняття та кількості придбаних акцій;
– баланс банку;
– перелік усіх філій банку.
Відкриття комерційного банку в Україні потребує його реєстрації в Національному банку України. Національний банк увів інструкцію № 10 «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків», яка встановлює економічні нормативи роботи банків в Україні.
Згідно з цією інструкцією фіксується капітал кожного банку, якщо ж він не досягає потрібної кількості, то вмикається спеціальний механізм нагляду за такими банками. При цьому в 3-х місячний термін банк зобов’язаний виробити план розвитку своєї капітальної бази та подати його в Національний банк. Якщо ж банк не в змозі виконати взяті на себе обов’язки то, як сказано в Інструкції, НБУ розгляне питання відклику таких пунктів ліцензії, як:
– ведення валютних рахунків клієнтів;
– виконання неторгових операцій;
– встановлення кореспондентських відносин з іноземними банками;
– робота через кореспондентські рахунки Головного управління НБУ або через кореспондентські рахунки уповноваженого банку;
– здійснення операцій з міжнародними торговими розрахунками;
– операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку;
– відкриття філіалів на території та за межами України.
Безумовно, що після таких обмежень ліцензії нормальна робота банку буде практично паралізована.
Органи керування та організаційна структура банку в деяких рисах співпадають, а в деяких відрізняються від інших ділових установ. Головним органом управління банку вважаються загальні збори акціонерів. Вони приймають найважливіше рішення – затверджують устав, вибирають раду директорів, затверджують баланси та звіти, напрям та цілі політики банку тощо.
У той же час збори акціонерів, як правило, недостатньо проінформовані про поточні справи банку і в багатьох випадках просто штампують рішення, які пропонує рада директорів.
Основні питання діяльності банку вирішує рада директорів. Вана є представницьким органом власників банку, його акціонерів та повинна відстоювати їх інтереси. Найпершим обов’язком ради директорів є забезпечення необхідного рівня прибутку на вкладений капітал. Разом з тим, рада директорів повинна дбати, безумовно, і про захист інших зацікавлених сторін – клієнтів банку, місцевої общини тощо. Рада директорів формує вищі керівні органи, які ведуть практичну діяльність згідно з рекомендаціями та наказами ради. Основні функції ради директорів зводяться до визначення стратегічних цілей банку та формування політики.
Визначення стратегічних цілей банку відноситься до довгострокової стратегії банку. У великому банку цілі задачі установи та програма конкретних дій у їх досягненні викладається у спеціальному меморандумі, який готує рада директорів спільно з керівниками відділів та служб.
Меморандум про політику банку повинен визначити наступні важливі моменти:
– категорії клієнтів, на обслуговування яких будуть у першу чергу направлятися ресурси банку;
– операції, які підлягають першочерговому розвитку в наступний період;
– географічні райони банківської експансії;
– методи маркетингу та надання споживачам нових банківських продуктів та послуг;
– переважні методи забезпечення ліквідності;
– заходи щодо зміцнення конкурентних позицій банку на ринку;
– політика встановлення тарифів на послуги банку;
– розмір та склад банківського персоналу, програми навчання співробітників тощо.
Підбір людей на керівні пости – це також функція ради директорів. Справа в тому, що сучасний банк – це надзвичайно складне та ризикове підприємство. Для його успішної роботи необхідні підготовлені та відповідальні люди.
Контроль за позичковими та інвестиційними операціями, консультації, періодична перевірка діяльності банку, утворення комітетів – це головні завдання ради директорів.
Для керівництва та здійснення практичних операцій рада директорів формує управлінські структури банку. За ступенем самостійності та об’єму повноважень управлінський склад має три рівні:
– вищі менеджери;
– адміністратори;
– особи, наділені наглядацькими та ревізійними функціями. 
Вищі менеджери мають найвищу ступінь самостійності при прийнятті рішень, і сфера їх повноважень розповсюджується в усі сторони діяльності банку. Основне їх завдання – координація діяльності окремих служб, визначення конкретних програм, консультації, оцінка результатів роботи діяльності відділів. До категорії адміністраторів відносяться керівники окремих функціональних служб, які несуть відповідальність за свою частину роботи.
Головна їх мета – забезпечити нормальну роботу свого відділу, загальні цілі банку для них другорядні. Наглядачі – це найбільш кваліфіковані оперативні працівники, яким доручається керівництво вузькоспеціалізованою групою або відділом, та надають допомогу рядовим працівникам, вирішують спірні та складні питання, дають консультації, займаються навчанням персоналу. 

4.5. Небанківські кредитні інститути
У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути представлені лізинговими, факторинговими компаніями, кредитними спілками, касами взаємної допомоги. Росту ролі спеціалізованих небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три причини: ріст доходів населення; активний розвиток ринку цінних паперів; надання цими установами спеціальних послуг, яких не можуть надавати банки.
Основні форми діяльності цих установ на ринку фінансових послуг зводяться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям і державі, мобілізації капіталу через усі види акцій, наданню іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги.
Лізингові компанії – фінансово-кредитні формування, що досить поширені в західних країнах. Вони займаються купівлею устаткування, машин, транспортних засобів, споруд виробничого призначення, які дорого коштують, та наданням їх в оренду з правом наступного викупу. У нашій країні лізингові операції здійснюють комерційні банки.
Для придбання машин і устаткування лізингові компанії використовують власні та позичкові кошти. Держава, як правило, створює їм пільгові умови одержання банківських позичок, оскільки лізингові операції приносять істотну вигоду підприємницькій діяльності. Лізинг забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що є неминучими при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, ЕОМ дозволяє уникнути витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва. 
Каса взаємної допомоги – це громадська кредитна установа, яка об’єднує на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників і службовців – членів профспілки, в колгоспах – для колгоспників, у відділах соціального забезпечення місцевих рад – для пенсіонерів.
Управління касою взаємної допомоги здійснюється загальними зборами її членів і обраним на ньому управлінням. Члени каси сплачують вступні і щомісячні членські внески у встановлених розмірах. Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних і членських внесків, пені, за несвоєчасне повернення довгострокових позик, дотацій профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надаються довгострокові (до шести, в окремих випадках – до 10 місяців) та короткострокові (до чергового одержання заробітної плати) позички. За рішенням правління каси її членам може бути надана відстрочка повернення довгострокових позичок до трьох місяців. Граничні розміри позичок встановлюються правлінням каси, причому довгострокових позичок – залежно від суми внесків, нагромаджених членом каси. Позички надаються без стягнення процентів. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1 % від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць. Коли один з членів каси вибуває, повертаються йому членські внески, за винятком його заборгованості за позичками.
В Україні необхідність у спеціалізованих фінансових установах досить велика, тому необхідно докладніше розглянути даний сектор на прикладі кредитних спілок (союзів).
В умовах повільного збільшення доходів населення постійно збільшується попит на предмети довгострокового користування – будинки, автомобілі, меблі, дорогі товари домашнього вжитку. У навколишньому світі такі покупки практично ніколи не виконуються за рахунок збережень, а існуючі механізми нагадують забуту (але ефективну) систему купівлі «у кредит» та видачі позичок, яка існувала в соціалістичному господарстві. Симбіоз кредитних союзів і торгівлі дає двоякий результат як для громадян – негайне надання права користування товаром, так і для торгівлі – збільшення обороту. Подвійний позитивний ефект підсилюється і тим, що кредитні союзи носять суспільно-позитивний характер, тобто участь у них самих споживачів. Основна мета такої форми – взаємне кредитування, а мета діяльності спілки – підвищення добробуту учасників шляхом взаємного кредитування їх фінансових потреб на умовах повернення й платності.
Кредитні спілки створюються на кооперативній основі з метою залучення особистих заощаджень громадян для взаємного кредитування. Кредитні спілки спеціалізуються, в основному, на обслуговуванні малозабезпечених верств населення. Пасивні операції їх формуються за рахунок пайових внесків у формі купівлі особистих акцій, за якими виплачуються відсотки, а також кредитів банків. Активні операції – 90 % усіх активів складають короткострокові позики, а інша частина формується за рахунок вкладів у цінні папери як приватні, так і державні. 
Безумовно, така форма кредитування не нова на сучасному банківському ринку. Але в політиці, яку проводять банки, існують певні недоліки: нерозвинені механізми кредитування приватних осіб, малого бізнесу тощо. До сьогоднішнього часу ця сфера поповнюється із приватних позичок і заповнюється далеко не на 100 відсотків.
Звертаючись до досвіду зарубіжних країн, починаючи від США та післявоєнної Західної Європи і закінчуючи нашими сусідами – Польщею, Чехією, Угорщиною, де малий бізнес відіграє дуже важливу роль у забезпеченні економічного росту, неможливо не звернути увагу на роль кредитних спілок. Становлення малого підприємства майже завжди пов’язане з труднощами в отриманні початкового капіталу. Банки зацікавлені у кредитуванні вже стабільного бізнесу з постійними грошовими потоками. Тому основним інвестором малих проектів виступають такі інститути, як кредитні установи. Переносячи цю схему в наші умови, визначимо відразу – потреба українського малого бізнесу в інвестиціях величезна, особливо якщо врахувати, що розвиток виробничого бізнесу робить тільки перші кроки і вимагає більших капіталовкладень, ніж торгова діяльність.
Отже, кредитна спілка – це юридична форма кооперування фізичних осіб з метою більш ефективного використання вільних грошових засобів учасників на основі взаємного кредитування, тобто шляхом видачі споживацьких та комерційних кредитів.
Виділяються такі етапи діяльності кредитних союзів:
1) залучення капіталів учасників;
2) аналіз і вибір об’єктів інвестування;
3) надання кредиту;
4) повернення кредиту.
В Україні існують досить солідні теоретичні доробки, які потрібно використати для розвитку даного інституту в умовах національної економіки.
Головною причиною є невідповідність законодавства та повне протиріччя його загальновизнаним нормам світового права, тобто відсутність достатньої юридичної бази, яка б регулювала діяльність такої юридичної форми (регулюється Указом Президента України «Про тимчасове положення про кредитні союзи» від 20.09.93 № 337/93). Більше того, діяльність кредитних союзів вступає у протиріччя з існуючим законодавством, згідно з яким, кредитування – виключно функція банків.
Друга за значимістю причина – загальна нестабільність. Тому довгострокове кредитування вважається надризиковим.
Наступна причина – соціально-психологічна. Після краху трастів та інших споріднених їм структур у населення з’явилась стійка неприязнь до всіх організацій, які збирають кошти.
Але, незважаючи на велику кількість труднощів, такий інститут, як кредитний союз, неминуче пройде етап становлення та займе своє місце у кредитно-банківській системі.

4.6. Контрактні фінансові інститути
Контрактні фінансові інститути, як правило, включають інвестиційні трасти, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, фінансові компанії, позичково-ощадні асоціації, благодійні фонди.
Інвестиційні компанії – різновид фінансово-кредитних інститутів, поширених у західних країнах. Їх капітал утворюється на акціонерній (пайовій) основі шляхом акумуляції грошових коштів приватних інвесторів за допомогою емісії власних цінних паперів (зобов’язань). Сформований капітал вкладається в акції та облігації підприємств у своїй країні та за кордоном. Таким чином, інвестиційні компанії виступають посередником та індивідуальним інвестором. Вони купують, зберігають і продають цінні папери з метою одержання прибутку на вкладений капітал.
Залежно від методу формування пасивів інвестиційні компанії поділяються на дві основні групи – закритого та відкритого типу. Перші мають фіксований акціонерний капітал, їх акції котируються на ринку і не підлягають погашенню до моменту ліквідації компанії. Другим властивий капітал, що постійно змінюється, тобто їх акції (паї) вільно продаються та купуються учасниками компаній за цінами, які відповідають поточній ринковій вартості активів інвестиційної компанії. У продажну ціну такої акції (паю) включається додаткова надбавка, як правило, у розмірі 6 – 9 %. 
Інвестиційні компанії можуть користуватися в обмежених розмірах позичковими коштами. Компанії відкритого типу мають право залучати тільки банківський кредит, а закритого типу – випускати також облігаційні позики.
З розвитком ринкових відносин інвестиційні компанії виникли і в нашій країні. Основними операціями інвестиційних компаній є організація емісії власних цінних паперів і видача гарантій у їх розміщенні, здійснення інвестицій безпосередньо в цінні папери, купівля-продаж цінних паперів за свій рахунок і від свого імені і т. д. В Україні поки незначна частина підприємств є акціонерними товариствами, тому інвестиційні компанії здійснюють, в основному, реальні інвестиції, що є менш ефективним, тому що існує складність оперативного управління такими вкладами. Крім того, діяльність інвестиційних компаній значно ускладнюється багатьма труднощами, основними з яких є низька ліквідність ринку цінних паперів України та відсутність досвіду роботи у сфері інвестиційної діяльності.
Інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у вигляді акціонерного товариства, виключною діяльністю якого є спільне інвестування. Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій та вкладає мобілізовані таким чином засоби дрібних інвесторів у інші цінні папери, що приносять дохід у вигляді відсотка і підвищенні курсової вартості. Відкриті інвестиційні фонди (взаємні) мають право на придбання цінних паперів інших емітентів як будь-яка інша юридична або фізична особа. Закритим інвестиційним фондам дано право працювати з приватизаційними цінними паперами.
Інвестиційні фонди класифікуються залежно від форми їх організації. Власне, у світовій практиці склалося дві форми організації інвестиційних фондів: корпорація і довірче товариство (траст). У першому випадку засновники фонду є його учасниками, вони утворюють апарат управління та об’єднують свої засоби в початковому статутному фонді. Корпорація також може бути організована із зовнішнім апаратом управління, що працює за наймом (контрактом). Тоді може бути утворено довірче товариство (траст). Ця форма інвестиційного фонду виникла на початку минулого століття і заснована на повному юридичному розпорядженні прав володіння і використання (управління) майном. Наприклад, вдова або неповнолітні нащадки майна, залишаючись власниками, потрапляли під опіку (управління) старшого сина. Організовуються трасти наступним чином: засновники фонду залучають на контрактній основі ще одного або декількох учасників фонду, які збирають засоби і утворюють траст. Тобто, при інвестиційному фонді (компанії) може бути утворено декілька трастів, які у будь-який момент можуть вийти із фонду, розірвавши угоду і сплативши 2 – 3 % штрафу від суми активів.
У вітчизняній практиці основою діяльності інвестиційних фондів і компаній є трастові операції. Але, на відміну від фонду, компанія може працювати також інвестиційним консультантом або фінансовим брокером на фондовій біржі. Не дивлячись на труднощі, інвестиційні фонди та компанії повинні зіграти важливу роль у процесі приватизації, так як за їх допомогою інвестори отримують реальну можливість успішного вкладання своїх грошових засобів і приватизаційних сертифікатів у акції підприємств, що приватизуються. 
Пенсійні фонди у західних країнах створюються приватними та державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплати пенсій і допомоги робітникам та службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій самих пенсійних фондів.
У пенсійних фондах західних країн акумулюються значні довгострокові грошові кошти, які інвестуються переважно в акції приватних компаній як на національному, так і на міжнародних ринках позичкових капіталів. Профспілкові фонди є самостійною ланкою західної кредитної системи. Уряд заохочує розвиток пенсійних фондів, тому що частина їх резервів розміщується у короткострокові й довгострокові державні цінні папери. Створений в Україні позабюджетний пенсійний фонд постійно відчуває труднощі з ресурсами через інфляційні процеси.
Страхові компанії відіграють надзвичайно велику роль на фінансовому ринку, забезпечуючи інвесторам страховий захист від різного роду ризиків. Угоди страхування, що з ними укладаються, є основою для фінансового забезпечення інвестиційних проектів. Пасивні та активні операції страхових компаній носять специфічний характер і суттєво відрізняються від аналогічних операцій банків та інших кредитно-фінансових установ. Так, активні операції складаються із інвестицій у державні облігації центральних і місцевих органів влади, в облігації та акції приватних корпорацій іпотеку та нерухомість, а також у борг під поліси. Позики під поліси – це, по суті, кредитування осіб, що застрахувалися в даній компанії. Особливістю активних операцій компаній зі страхування життя полягає в тому, що це, в основному, довгострокові вклади на 5, 10 і більше років. Страхові компанії володіють достатніми довгостроковими страховими резервами і є основними постачальниками довгострокового капіталу на національних ринках фінансових послуг провідних західних країн.
Ломбарди – це кредитні установи, які надають грошові позички під заставу рухомого майна. У нашій країні вони виникли на початку 20-х років. Ломбарди – це державні госпрозрахункові підприємства. Вони перебувають у розпорядженні місцевих рад у системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені для надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позичку під заставу цих речей.
Ломбарди видають позички на строк до трьох місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % вартості виробів із дорогоцінних каменів, металів, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позички, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів – за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.
Фінансові компанії – кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та ін.), проведенні фінансових операцій. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3 – 6 місячних). Вони акумулюють грошові кошти промислових та торговельних фірм, деяких фінансових установ і менше – населення. Фінансові компанії сплачують своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.
Фінансові компанії з кредитування продажу в розстрочку споживчих товарів тривалого користування надають позички не безпосередньо споживачам, а купують їх зобов’язання у роздрібних торговців та дилерів зі знижкою (як правило, 7 – 10 %). Розвиток фінансових компаній можливий при широкій насиченості споживчого ринку товарами та послугами, а також активній конкуренції між ними. Фінансові компанії є важливим інструментом проштовхування товарів тривалого користування на ринки для великих промислових корпорацій, особливо в умовах низького попиту та погіршення економічної кон’юнктури. 
Фінансові компанії, які займаються обслуговуванням систем комерційного кредиту, надають аванси фірмам, що відвантажують товар, одержуючи при цьому право вимоги щодо боржника (покупця).
Існують фінансові компанії, що спеціалізуються на наданні дрібних позичок індивідуальним позичальникам під високий (лихварський) процент. 
Розвиток благодійних фондів пов’язаний з рядом обставин:
· благодійність стала частиною підприємництва;
· створення благодійних фондів має прагматичну причину – бажання власників великих особистих капіталів уникнути великих податків при передачі нащадку чи даруванні. 
Остання обставина – найбільш важлива та визначальна, тому що дозволяє великим власникам приховувати свої капітали від обкладання прибутковим податком та податком на спадок. 
Передача засобів до благодійних фондів здійснюється у вигляді великих грошових надходжень або пакетів акцій. За рахунок цього благодійні фонди діють на фінансовому ринку, вкладаючи засоби в різні цінні папери або отримуючи дивіденди з переданих їм цінних паперів, і, таким чином, збільшують свій капітал. Статистична інформація про інвестиції благодійних фондів, як правило, дуже обмежена, а іноді взагалі недоступна. Багато фондів не надають звітів і не повідомляють про структуру своїх активів. Благодійні фонди користуються великими податковими пільгами.
Позичково-ощадні асоціації – це кредитні товариства, створені для фінансування житлового будівництва. На Заході вони виникли біля 150 років тому, але істинного розвитку вони набули після другої світової війни. Основою їх діяльності є надання іпотечних кредитів під житлове будівництво в містах і сільській місцевості (90 % активів), а також вклади в державні цінні папери.
В останні роки позичково-ощадні асоціації стають серйозними конкурентами комерційних і ощадних банків у боротьбі за залучення заощаджень населення. Це досягається високими відсотками, а також прагненням населення за допомогою цих закладів вирішити житлову проблему.
У цілому позичково-ощадні асоціації домінують на ринку іпотечного кредиту для житлового будівництва. Як правило, до його послуг у західних країнах звертаються середні верстви населення. 

Питання для контролю
1. Сутність поняття «послуга». Фінансові послуги у системі ринкових відносин.
2. Фінансовий ринок як сфера надання фінансових послуг.
3. Загальне поняття фінансового посередництва. 
4. У чому різниця між прямим переміщенням (трансфером) капіталу (від тих, хто має заощадження, до тих, хто їх потребує), непрямим переміщенням через інвестиційні банки та непрямим переміщенням капіталу з використанням фінансового посередника.
5. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг.
6. Роль банківської системи в господарській структурі країни.
7. Комерційні банки (у вузькому та широкому розумінні): їх види та операції. 
8. Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків. У чому їх сутність?
9. Які банки прийнято називати універсальними?
10. Які банки називаються спеціалізованими? У чому сутність функціональної та галузевої (чи секторної) спеціалізації?
11. Виходячи з досвіду західних країн, усі універсальні банки можна об’єднати в 3 групи. Назвіть їх. 
12. В Україні система кредитних товариств тільки починає розвиватись. Проте цей різновид універсальних банків в Україні розвивається надто повільно, Назвіть причини.
13. Найчастіше спеціалізовані банки виникають у таких секторах ринку:…
14. Конкретні спеціалізовані банки в різних країнах істотно відрізняються за назвою, структурою, характером діяльності. Назвіть найпоширеніші види спеціалізованих банків.
15. У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути представлені такими видами фінансових установ:…
16. Росту ролі спеціалізованих небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три основні причини. Назвіть їх.
17. Основні форми діяльності спеціалізованих небанківських установ на ринку фінансових послуг зводяться до …
18. Лізингові операції приносять істотну вигоду підприємницькій діяльності. Аргументуйте.
19. Механізм формування та функціонування кас взаємної допомоги. Механізм здійснення пасивних та активних операцій кредитних спілок.
20. До категорії контрактних фінансових інститутів прийнято включати… 
21. Інвестиційні компанії та інвестиційні фонди як інститути спільного інвестування. Вкажіть особливості механізму їх утворення та функціонування.
22. Інвестиційні фонди класифікуються залежно від форми їх організації. У світовій практиці склалося дві форми організації інвестиційних фондів: корпорація та довірче товариство (траст). Укажіть особливості механізму їх утворення та функціонування.
23. Роль недержавних пенсійних фондів у кредитній системі зарубіжних країн та проблеми їх розвитку в Україні. 
24. Специфіка здійснення пасивних та активних операцій страховими компаніями.
25. Фінансові компанії та особливості їх спеціалізації. 
26. Назвіть обставини, що стимулюють розвиток благодійних фондів. 
27. В останні роки позичково-ощадні асоціації стають серйозними конкурентами комерційних та ощадних банків у боротьбі за залучення заощаджень населення. За рахунок яких переваг це досягається?
28. Чим відрізняються функції комерційних банків та ощадних установ?
29. Які види контрактних установ ви знаєте?
30. Назвіть і порівняйте основні джерела коштів фінансових компаній, страхових компаній, пенсійних фондів.
31. Чим відрізняються функції брокерів і дилерів?
32. Назвіть депозитні та контрактні фінансові установи.
33. Назвіть основні функції фірм, що займаються діяльністю з цінними паперами.
34. Що таке «взаємні фонди»? Чи є вони популярними серед інвесторів?
35. З якою із фінансових установ Ви маєте справи? Ви виступаєте у ролі суб’єкта, що має надлишок заощаджень, чи суб’єкта, що має недостатні заощадження? Поясніть.
36. Використовуючи дані, що публікуються, спробуйте прийняти інвестиційне рішення. Запишіть у зошиті обрані вами цінні папери, торговців, контракти за наведеною формою. Наприкінці семестру підсумуйте дохід, який ви одержали б у разі придбання цінних паперів, що їх обрали.

Торговець або

біржа, на якій

обертаються цінні папери

Цінні папери

1.

1. Назва акції________________________

2. Ціна купівлі ______________________

3. Ціна продажу _____________________

4. Дивіденд _________________________

 

2.

1. Назва облігації ____________________

2. Ціна купівлі _______________________

3. Ціна продажу ______________________

4. Процент __________________________

3.

1. Назва опціону _____________________

2. Ціна _____________________________

3. Дата виконання ___________________

4. Премія_____________________________

Рекомендована література: /16, c. 40 – 79; 17, c. 138 – 150; 40, c. 20 – 88; 50, c. 156 – 167; 51, c. 65 – 75, 176 – 219; 52, c. 52 – 76; 54, c. 133 – 265; 61/.

<< 3. Структуризація та сегментація фінансового ринку
5. Фінансові послуги на грошовому ринку  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Ринок фінансових послуг" / Ходаківська В.П., Данілов О.Д._ Зміст