Библиотека Воеводина _ "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)_ Зміст


курьеры магазинам


Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления


Лекція 13. Економічне районування України

 

План
1. Центральноукраїнський район
2. Західноукраїнський район
3. Донецько-Придніпровський район
4. Північно-Східний район
5. Південний (Причорноморський) район

 

У класичному розумінні «економіка» – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є реґіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, – це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін «реґіон» є синонімом терміну «район». Найважливіша характеристика реґіону – його цілісність. Реґіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Реґіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.
З поняттям «реґіон» пов’язаний термін реґіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття «реґіональна економіка»та «розміщення продуктивних сил» близькі за змістом; усе-таки реґіональна економіка більше «прив’язана» до поняття «реґіон», у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнореґіональними проблемами. У сучасній літературі реґіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.
Одна з функцій реґіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Реґіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На реґіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань реґіонального характеру.
У сфері реґіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля іноземний туризм, мають реґіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу реґіону. Таким чином, господарство реґіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжреґіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, між галузеві та міжреґіональні виробничо-економічні зв’язки.
Для реґіональної економіки характерні такі засади функціонування:
– комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;
– єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;
– територіальна спільність виробництва;
– відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;
– цілісність системи соціальної інфраструктури;
– поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.
Інтегральну характеристику реґіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або реґіону, їхню економічну спроможність.
Сутність соціально-економічного потенціалу на реґіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.
Незалежно від конкретного реґіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціал. Структура СЕП пов’язана з особливостями місця та ролі реґіону у територіальному поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал може бути розподілений згідно з галузевою структурою матеріального виробництва.
Виробництво матеріальних благ починається, як відомо, з вибору території, місця його організації. При цьому виникає низка складностей, що мають життєво важливе значення: якими критеріями керуватися при виборі місця господарювання? Які природні ресурси та господарські умови даної території можуть дати людині найбільшу користь? Як, у якій послідовності та навіщо використовувати ці ресурси та умови? Які види виробництва організувати на даній території та як їх сполучити тощо. Відповіді на ці питання відбиті у реґіональній політиці держави. Ця політика, а також механізм її реалізації, повинні сприяти зростанню комплексності розвитку реґіону, оптимізації розміщення продуктивних сил по території країни, вирівнюванню умов господарювання та життєдіяльності людини.
Згідно до “Стратегії економічної та соціальної політики на 2000-2004 роки”, регіональна політика передбачає впровадження ефективно діючої системи влади й управління як на місцях, так і в центрі, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на основі оптимального співвідношення загальнодержавних, регіональних й місцевих інтересів.
Державна регіональна політика повинна надавати прискорених темпів регіональному соціально-економічному розвитку за рахунок більш повного та ефективного впровадження в господарський обіг природно-ресурсного потенціалу регіону, використання переваг територіального поділу та кооперації праці; розширення повноважень, підвищення відповідальності регіональних і місцевих органів влади та управління за рішення поточних й перспективних проблем .
У процесі розробки реґіональної політики велике значення має аналіз чинних тенденцій та закономірностей розвитку окремих реґіонів, вимірювання та оцінка рівнів використання їхніх соціально-економічних потенціалів, оцінка ефективності функціонування матеріального та нематеріального виробництва, виявлення специфіки та масштабів індивідуального споживання. Такий аналіз може також служити інформаційною основою для перерозподілу сукупного суспільного продукту та національного прибутку.
Для здійснення реґіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу реґіону, виявлення джерел та масштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку реґіону.
Таким чином, однією з найважливіших задач розробки реґіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного реґіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс. Ці перспективи, враховуючи пріоритети у розвитку окремих реґіонів, повинні виявлятися на основі раціоналізації розміщення продуктивних сил країни і виражатися передусім у визначенні та систематичному уточненні спеціалізації реґіону. Складовою частиною реґіональної політики є державні реґіоні програми, які реалізуються у масштабі країни, окремих областей, систем розселення. Виконання таких програм має забезпечуватися спеціальними фондами реґіонального розвитку та протекціоністською політикою держави стосовно окремих реґіонів (надання пільг, розподіл фінансових коштів тощо). Вони покликані сприяти скороченню соціально-економічного розвитку між регіонами. В Україні найбільш актуальною є розробка програм для Донбасу, Придніпров’я, Причорномор’я та Криму, Карпат, Полісся, зони Чорнобильської АЕС.
Важливим аспектом розробки економічної політики у реґіоні є комплексний розвиток, що реалізується на основі раціонального використання всіх територіальних ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних, енергетичних, рекреаційних тощо). Для максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів, міжреґіональних зв’язків, необхідна розробка та реалізація реґіональної господарської політики на локальному рівні, що пов’язано з інвестиційною політикою у реґіоні. Її наслідком має стати реґіональний господарський механізм, основу якого становить система стимулів та реґуляторів територіальних відношень. Це ціни й тарифи, ставки платежів за територіальні ресурси, система нормативів формування державного і місцевих бюджетів, централізовані державні й місцеві фонди розвитку тощо. Окрім того, сюди входять договірні та інші економічні форми організації територіальних стосунків. Наріжним питанням дієвості економічного механізму є така організація всіх його елементів, яка дозволяє органічно сполучати у єдиній системі централізовані, тобто державні, та децентралізовані засади територіального управління.
Механізм централізованого економічного управління покликаний забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної реґіональної політики, включно з розв’язанням таких завдань, як раціональне розміщення великих підприємств, поліпшення використання територіальних ресурсів.
Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою реґіону неефективна. Без ініціативи реґіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток їхнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі реґіональною, має зростати. Одним з проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві умови – як природні, так і господарські.
У кожному реґіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Реґіональна спеціалізація може бути внутрішньореґіональною, міжреґіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні; що мають значну питому вагу в структурі господарства даного реґіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.
Основою визначення спеціалізації є ступінь участі реґіону у територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці – це одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їхнього розвитку.
До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших реґіонів. Найбільш розвинуті міжреґіональні зв’язки у поливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості завдяки концентрації виробництва в обмеженій кількості районів. Завдяки широкому асортименту відбувається значний обмін продукцією легкої та харчової промисловості.
Завдяки міжреґіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських реґіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Докладніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і, навіть окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики реґіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у реґіоні, а також ефективне обслуговування не лише свого, але й інших реґіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці.
Для визначення спеціалізації реґіонів країни застосовуються такі показники:
– частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) реґіону стосовно загального по країні виробництва продукції відповідної галузі;
– коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території реґіону;
– коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; цей показник обчислюється за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в реґіоні до аналогічного показника по країні;
– коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у реґіоні, а за деякими видами продукції – як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках. Формули розрахунку цих показників докладно описані у параграфі 2.1.
Отже, виробничо спеціалізованими можна вважати галузі, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція яких великою мірою задовольняє потреби інших реґіонів країни.

ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ
Ефективність реґіональної політики залежить від чіткого визначення території реґіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану, Адже реґіон – це об’єкт реґіональної політики, – тому велике значення має економічне районування країни, тобто виокремлення на її території самостійних реґіонів, які представляють економічні райони.
Економічні райони підрозділяються на галузеві та інтегральні. Галузеві райони характеризуються зосередженням на певній території підприємств окремих галузей (паливної, металургійної тощо). Інтегральні райони характеризуються загальністю внутрішніх економічних зв’язків, територіальною, адміністративною цілісністю. Надалі йтиметься саме про інтегральні райони.
За своїм масштабом, розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяють мікрорайони (група адміністративних районів), мезорайони (як правило, дві-три області) та макрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десяти та більше областей). Макрорайони у деяких інтерпретаціях називають ще великими економічними районами.
Економічне районування України – непроста проблема. Реґіональний аналіз для здійснення районування доцільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував групи-мезорайони: Донбас, Катеринославське Придніпров’я, Слобідська Україна, Київське Полісся, Волинське Полісся, Українські Карпати, Поділля, Середнє Придніпров’я, Північне Причорномор’я, Крим. На підставі мезорайонування він виокремив п’ять макроекономічних районів:
1. Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області);
2. Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);
3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);
4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);
5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).
Мережа районів, яку запропонував В. Поповкін, є найбільш обґрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного реґіонального розвитку України. Тому характеристика мікрореґіонів України в підручнику дається саме за В. Поповкіним. Назви деяких реґіонів, на наш погляд, доцільно трохи спростити, а саме: Донбас і Нижнє Придніпров’я ми назвали Донецько-Придніпровським районом, а Слобідську Україну – Північно-Східним.

1. ЦЕНТРАЛЬНОУКРАЇНСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН
Район складається з Київської, Чернігівської, Черкаської, Житомирської й Кіровоградської областей. За територією (136,2 тис. км2 або 22,6% загальноукраїнського показника) він поступається лише Західноукраїнському, а за кількістю населення (9,9 млн чол.) – Донецько-Придніпровському й Західноукраїнському. Визначна риса району – його центральне положення в Україні, причому не лише географічне, а ще більше – геополітичне. Територія Центральноукраїнського району – це ядро формування української державності. Саме тут була серцевина Київської Русі. Київ як історичний, політичний, релігійний та культурний центр протягом сторіч політично, економічно, духовно зв’язував інші українські землі навіть тоді, коли вони були у складі різних держав.
У внутрішньому поділі праці Центральноукраїнський район спеціалізується на не металомісткому, працемісткому машинобудуванні, сільгоспмашинобудуванні, хімічній промисловості, особливо хімії органічного синтезу, харчової, легкій промисловості; велике значення в економіці району мають сільське та лісове господарство. Така структура господарства району зумовлена обставинами його формування й розвитку.
Природні передумови. Територія району розташована у межах Східно-Європейської платформи. У тектонічному відношенні район складається з трьох частин: найбільший за площею – Український щит з виходами на поверхню кристалічних порід; на Лівобережжі – Дніпровсько-Донецька тектонічна западина; на крайньому північному сході до меж району заходить Воронезький масив, перекритий товщею осадових порід. Згідно з геологічною будовою розміщуються мінеральні ресурси району. На півдні й південному заході розташувався Дніпровський буро-вугільний басейн (головні родовища – Олександрійське, Ватутінське, Коростишевське). З Дніпровсько-Донецькою западиною пов’язані родовища нафти (Леляківське, Гнідинцівське) та газу (Талалаївське) в Чернігівській області. Полісся багате на поклади торфу (Бучманське, Замглайське тощо). На півдні району є родовища уранових руд. На металургійну сировину Центральноукраїнський район не багатий. В Кіровоградській області можна відзначити Побузьке родовище нікелю, в Житомирській – Іршанські поклади титанової руди (ільменіт). З нерудних копалин, окрім палива, виділяються графіт (Завалля), каоліни, будівельна сировина (граніт, пісок, глина тощо); найбільші поклади цінної нерудної сировини розташовані на кристалічному щиті. Загалом мінеральні ресурси Центральноукраїнського району не відіграють визначної ролі в побудові його народногосподарської структури. Частка цього району в інтегральному природоресурсному потенціалі країни складає лише 16,5%, що значно менше, ніж його частка в території України та в загальному економічному потенціалі. До того ж, інтегральний потенціал включає не тільки мінеральні, а й усі природні ресурси.
Істотнішу роль в економіці району відіграють агрокліматичні й лісові ресурси. Територія Центральноукраїнського району розташована в трьох природних зонах: мішаних лісів (Полісся), лісостепу та північного степу. Зональна різноманітність зумовлює багатогалузеву структуру сільського господарства. Район достатньо забезпечений вологою і теплом. Якість ґрунтів поліпшується в напрямі з північного заходу на південний схід – від дерново-підзолистих (Житомирська, північ Київської та Чернігівської областей) до типових і звичайних чорноземів (Черкаська, Кіровоградська області). Південна частина Центральноукраїнського району зосереджує значну частину найкращих чорноземів країни. 
Чималі пасма лісів зосереджені переважно в Житомирській, Київській та Чернігівській областях. Найбільш поширені породи – сосна, дуб, береза, осика, липа. Центральноукраїнський район – другий за значенням постачальник деревини в країні. (після Західноукраїнського).
Водними ресурсами, на тлі загального дефіциту в країні, Центральноукраїнський район забезпечений краще, ніж більшість інших районів. Основною водною артерією є Дніпро з притоками; він же – головне джерело гідроенергоресурсів в Україні. В межах району на ньому діють Київська, Канівська, Кременчуцька (Світловодськ) ГЕС.
Вплив природних передумов на галузеву й територіальну структуру народногосподарського комплексу району виявляється у двох основних аспектах. По-перше, місцеві мінеральні ресурси відіграють підпорядковану роль як районотвірний фактор. Навіть такий промисловий вузол, як Черкаський, що має велике ресурсномістке виробництво, працює на сировині (природний газ) з інших реґіонів.
Виняток становлять каолінові глини та граніти, інші кристалічні породи, що певною мірою підкреслюють типові ознаки економіки району. По-друге, агрокліматичні умови сприяли розвитку потужного багатогалузевого сільського господарства й харчової промисловості, а лісові ресурси – деревообробної й лісохімічної промисловості.
Демографічні передумови. В Центральноукраїнському районі живе значна частка населення країни. Щільність населення – 73 чол./км2, що трохи менше загальноукраїнського показника (84 чол./км2 ). 
Демографічна ситуація в Центральноукраїнському районі дуже складна. Протягом тривалого часу природний приріст населення тут знижується; зараз він від’ємний в усіх без винятку областях. Найгірше становище у Чернігівській області (коефіцієнт становить -10,6‰). Кількість населення в реґіоні поступово знижується. Незважаючи на такі демографічні умови, трудові ресурси Центральноукраїнського району відіграють визначну роль у народногосподарському комплексі, у формуванні його галузевої структури. Тут розвинені такі працемісткі галузі, як текстильна, трикотажна, швацька, взуттєва, складне, точне машинобудування, поліграфічна, а також народні художні промисли. Розміщення в районі наукомісткого виробництва пов’язане, в першу чергу, з Києвом – потужним науково-дослідним центром, справжньою кузнею високоосвічених кадрів.
Економічні передумови. Протягом сторіч економічний розвиток району здійснювався неоднозначно. З одного боку, Київ, майже всю свою історію, виділявся на тлі навколишньої території як визначний політичний, культурний та промисловий центр не лише регіонального, але й всеукраїнського масштабу. З іншого боку, територія центральноукраїнського району довгий час являла собою аграрний реґіон з відносно невеликими центрами переробки сільськогосподарської сировини. Капіталістичні відносини в сільському господарстві тут розвивалися повільніше, з запізненням відносно південних реґіонів України, його товарність була низькою. А проте, на основі сільського господарства розвивалися, особливо з другої половини XIX ст., численні цукроварні, винокурні, а на півдні – олійні. Водночас набуває розвитку легка промисловість.
У роки індустріалізації виникає машинобудування, розвивається хімічна промисловість. Наявність кваліфікаційних кадрів і певна віддаленість від металургійних баз зумовлюють розвиток неметаломісткого машинобудування. Недостатня потужність власної паливно-енергетичної бази стримує розміщення тут енергомістких видів виробництва, за винятком Черкаського вузла, котрий, як вже вказувалося, користується довізним паливом. Розвиток агропромислового комплексу стимулює розміщення сільськогосподарського машинобудування.
Центральне економіко-географічне положення району сприяє розвитку виробництва, яке має не лише реґіональне, але й загальноукраїнське значення. Особливо це стосується машинобудування (верстатобудування, виготовлення приладів, електротехніка, електронно-обчислювальна техніка), хімічної промисловості (фармацевтична, лакофарбова, виробництво хімреактивів, виробництво шин, синтетичних волокон), легкої промисловості, поліграфії.
Визначне положення Києва зумовлює певну нерівномірність розміщення промисловості в районі. Найважливіші з погляду науково-технічного прогресу галузі й види виробництва зосереджено в столиці та околичних містах (Біла Церква, Бровари). Інші міста, навіть обласні центри, значно поступаються Київському промисловому вузлу в цьому відношенні. Перетворення Києва на столицю незалежної держави робить його ще більш привабливим щодо інвестицій, і тому нерівномірність розміщення промисловості і населення в районі згодом може посилитися.
Територіально-галузева структура народногосподарського комплексу. На Центральноукраїнський район припадає 16% валового внутрішнього продукту України. Головні галузі спеціалізації: середнє і точне машинобудування; агропромисловий комплекс (зернове господарство, скотарство, виробництво цукру, льону, картоплі); хімічна промисловість (мінеральні добрива, хімічні волокна, фарби, пластмаси); легка промисловість; лісопромисловий комплекс; транспортний комплекс. Провідною галуззю району є машинобудування, яке характеризується різноманітністю, але переважають неметаломісткі, працемісткі види виробництва. Це насамперед верстатобудування, приладобудування, електротехнічне та електронне машинобудування. Головні центри – Київ, Житомир, Біла Церква, Умань. Обладнання для різних галузей виробництва виготовляється в Броварах, Ніжині, Черкасах, Коростені, Фастові.
Транспортне машинобудування зосереджене у Києві (річкове суднобудування, виробництво мотоциклів). Сільськогосподарське машинобудування розміщене по території району досить рівномірно; найбільшими його центрами є Кіровоград, Умань, Ніжин, Новоград-Волинський.
Хімічна промисловість представлена як основною хімією (виробництво мінеральних добрив), так і хімією органічного синтезу й «тонкою хімією» (фармацевтична, хімреактиви тощо). Виробництво мінеральних добрив зосереджено в Черкасах (азотно-туковий завод, що працює на природному газі). Хімічні волокна виробляються в у Києві, Черкасах, Житомирі. Фармацевтична промисловість, виробництво гумових виробів, лакофарбова промисловість розміщені в Києві; у Білій Церкві – виробництво шин.
Лісопромисловий комплекс розвинений переважно на півночі району, в зоні мішаних лісів. Тут зосереджені лісове господарство й лісозаготівля, а також значна частина деревообробних і целюлозно-паперових підприємств. Головні центри деревообробки: Житомир, Чернігів, Бровари. Целюлозно-паперова промисловість розміщується переважно в невеликих містах: Малин, Коростишів, Корюківка.
Легка промисловість працює як на своїй сировині (льон, вовна, шкіри), так і на довізній (бавовна) й хімічній сировині (хімічні волокна). Ця галузь досить широко розміщена в районі. Основні центри легкої промисловості – Київ (текстильна, швацька, трикотажна, взуттєва галузі), Черкаси (текстильна), Житомир (лляні тканини), Чернігів (камвольно-суконний комбінат), Біла Церква (трикотаж, взуття), Богуслав (суконна фабрика) тощо.
Агропромисловий комплекс Центральноукраїнського району є однією з найважливіших ланок структури народного господарства. Значення сільського господарства й харчової промисловості виходить за межі району. Питома вага валової продукції сільського господарства в загальноукраїнському обсязі становить 23% (друге місце після Західноукраїнського району). На Центральноукраїнський район припадає 21% виробленого країною зерна, 28% цукрових буряків, 13% соняшнику, 19% овочів, 22% м’яса, 27% картоплі.
Агропромисловий комплекс району характеризується великою структурно-галузевою різноманітністю, що зумовлює його розташування у трьох природно-кліматичних зонах. Полісся спеціалізується на молочно-м’ясному скотарстві, льонарстві й картоплярстві. За виробництвом картоплі Чернігівська область посідає перше місце серед областей України, хоч загалом район у цьому відношенні поступається Західноукраїнському. Спеціалізація лісостепової зони – цукрові буряки, зернові культури (пшениця, ячмінь), м’ясо-молочне скотарство, свинарство. Більша частина території району входить до «цукрового поясу» України. Південна половина Кіровоградщини входить до степової зони. Тут ще є цукрові буряки, але вже з’являється соняшник. Зернові культури (пшениця, ячмінь, кукурудза) мають більшу питому вагу в посівах в порівнянні з попередніми зонами. Скотарство має м’ясо-молочний напрямок; поширене свинарство, яке базується, зокрема, на зерні, відходах цукроваріння й олійництва.
Харчова промисловість – одна з найбільших розвинених і типових для району галузей. Вона зосереджена як у великих промислових центрах, так і в численних невеликих містах, центрах адміністративних районів. Цукор виробляється в усіх областях; найбільше його виготовляється у Черкаській області, в Черкасах діє й рафінадний завод. Олійництво зосереджено на півдні. М’ясна й молочна промисловість розміщена в усіх областях, але передусім у приміських зонах обласних центрів. Типовими галузями для району є борошномельна, крохмальна, виноробна промисловість.
Промислові вузли. В Центральноукраїнському районі сформувалися два великих промислових вузли – Київський та Черкаський, вони мають неоднаковий профіль. Для Київського вузла характерне переважно неметаломістке машинобудування, особливо наукомістке, хімічна, легка, харчова промисловість, поліграфія.
Черкаський промвузол базується на матеріаломісткому виробництві: азотні добрива, синтетичні волокна, цукрова промисловість. Водночас тут розвинута легка промисловість (шовкові тканини, трикотаж), виробництво технологічного обладнання для харчової промисловості.
Транспортний комплекс – один з найрозвинутіших в Україні. Його значення зумовлено центральним положенням району. Старовинний річковий шлях по Дніпру доповнюється сучасними транспортними засобами – залізницями, автошляхами, трубопроводами, які мають досить велику густоту. Київ – авіацентр міжнародного значення. Район перетинають важливі магістралі, що проходять транзитом або виходять з Києва: Київ – Харків, Київ – Львів, Одеса – Київ – Москва, Київ – Кишинів – Бухарест – Софія, Київ – Брест – Варшава та інші.
Основні проблеми удосконалення територіально-галузевої структури району. Однією з найбільш гострих проблем є паливно-енергетична. Вона може бути вирішена за рахунок збільшення видобутку вугілля Дніпровського басейну. Нафтогазові родовища невеликі та значною мірою вже вичерпані. Дефіцит паливно-енергетичних ресурсів спонукає до їх раціонального використання за рахунок запровадження енергозберігаючих технологій, а також шляхом обмеження розвитку енергомістких виробництв.
У машинобудуванні недостатньо поглиблена внутрігалузева спеціалізація виробництва; більшість підприємств ще має універсальний характер, зі своєю заготовкою, обробкою, збиранням. Найбільш прогресивні види машинобудування концентруються в Києві; в інших містах його галузева структура застаріла.
Центральноукраїнський район характеризується нерівномірністю рівнів розвитку окремих його частин. Якщо Київська область має високий рівень розвитку (відносно середнього показника в Україні), Черкаська – рівень вище середнього, то Житомирська і Чернігівська – нижче середнього. Наданням інвестиційних пільг треба вирівняти перепад у рівнях економічного розвитку.
Район має значно розширити географію наукомістких виробництв, що визначають науково-технічний прогрес, особливо в машинобудуванні. Зараз таке виробництво зосереджено в Київському промвузлі, а потенційні можливості інших областей використовуються недостатньо. Складною є екологічна ситуація. Район має два «епіцентри» екологічної напруги: зона радіоактивного забруднення навколо Чорнобиля й Черкаський промвузол. Потрібні великі кошти на остаточну ліквідацію наслідків аварії на АЕС та технологічне переобладнання хімічних виробництв.

2. Західноукраїнський економічний район
До складу району входять Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська та Чернівецька області. Це - найбільший район в Україні за площею (158 км2 або 26,1% території України) і другий за кількістю населення (13,2 млн чол., або 26,0%) після Донецько-Придніпровського. Західноукраїнський район розташований поблизу географічного центру Європи, має зручне транспортне сполучення як із східноєвропейськими, так і центральноєвропейськими державами. Водночас район досить віддалений від основної металургійної бази України, від чорноморських портів. Він має різноманітні корисні копалини, сприятливі агрокліматичні умови, лісові багатства, значні трудові ресурси. Це зумовило спеціалізацію району на переважно неметаломісткому, працемісткому машинобудуванні, гірничодобувній, хімічній промисловості, багатогалузевому агропромисловому комплексі, легкій і лісовій промисловості. Західноукраїнський район веде перед в Україні за валовим обсягом продукції сільського господарства (30%), в першу чергу – за виробництвом цукрового буряку (43%); за виробництвом товарів народного споживання в легкій промисловості (28%), особливо тканин (39%).
Природні передумови. Західноукраїнський район має найбільш складну геологічну будову порівняно з іншими районами країни. Його східна частина розташована на Волино-Подільській плиті, південно-західна зайнята Карпатською гірською системою. З північного сходу Карпати відокремлюються Передкарпатським передовим прогином, з південного заходу – Закарпатським прогином. Саме з тектонічними прогинами пов’язані найбільш важливі поклади корисних копалин. З Передкарпатським прогином пов’язані родовища нафти (Долина, Борислав, Надвірна), газу (Дашава, Більче-Волиця), калійних солей (Калуш, Стебник), кухонної солі (Дрогобич), сірки (Роздол), озокериту, мінеральних вод. Закарпатський прогин багатий на кухонну сіль (Солотвин), поліметали, алуніти, барит.
Корисні копалини платформної частини району не такі різноманітні й багаті. Тут найбільше значення має Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн, а також родовища фосфоритів в Придністров’ї (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області). На півночі району є поклади торфу. Район багатий на сировину для будівельної промисловості.
Контрасти геологічної будови району зумовили його рельєфну неоднорідність. Заболочені низини Полісся межують із сильно розчленованою річково-яружною системою поверхні Волинської, Подільської й Придніпровської височин. Гірська система Карпат певним чином впливає на особливості розміщення сільського господарства, транспортної мережі, системи розселення.
Агрокліматичні умови сприятливі для сільського господарства. Західноукраїнський район найкраще забезпечений вологою, порівняно з іншими реґіонами, континентальність клімату тут не так виявляється. Але якість ґрунтів дещо гірша. Полісся зайняте дерново-підзолистими ґрунтами, природна родючість яких невисока. Гірські райони вкриті бурими лісовими ґрунтами, центральна площа Поділля – сірими лісовими, східна частина – опідзоленими чорноземами. Окремими пасмами в Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській областях вкраплюються родючі типові чорноземи. В Західноукраїнському районі зосереджені найбільші й найкращі за якістю ліси країни. Особливо виділяється Карпатський реґіон, де лісопокрита площа становить понад 40%. Із хвойних порід переважають сосна (передусім на Поліссі), ялина (насамперед у Карпатах), ялиця. З листяних – дуб, граб, береза. Західноукраїнський район розташований в трьох природних зонах – мішаних лісів (Полісся), лісостепу та гірській зоні Карпат; це зумовлює різноманітність галузевої спеціалізації сільського господарства.
Водними ресурсами, в тому числі питною водою, Західноукраїнський район забезпечений краще, ніж країна в цілому. Велике значення мають мінеральні води, які поширені по всій території району і становлять (поряд із гірськими, лісовими ландшафтами, покладами озокериту), основу рекреаційного господарства. Не тільки в Україні, а й за її межами відомі такі бальнеологічні курорти як Трускавець, Немирів, Хмільник, Моршин та інші.
За інтегральним природно-ресурсним потенціалом (22% загальноукраїнського показника) район поступається тільки Донецько-Придніпровському. Різноманітність ресурсної бази сприяла розвитку тут гірничо-хімічної промисловості, паливно-енергетичної, лісохімічної, розвиненого сільського господарства, харчової, лляної промисловості, рекреаційного комплексу.
Демографічні передумови. Західноукраїнський район характеризується значною кількістю населення взагалі й трудових ресурсів зокрема. Трудоресурсний потенціал району – цілком достатній, бо значна частина трудових ресурсів буде вивільнятися із сільського господарства зі зростанням продуктивності праці.
Демографічна ситуація в Західноукраїнському районі сприятливіша, ніж у решті реґіонів України. Природний приріст населення в районі невисокий, але тільки тут цей показник має у нас позитивне значення (Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Львівська, Чернівецька). Області Поділля (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська) мають неґативний показник. Найвище значення приросту – в Закарпатській області (1,8‰), найнижче – у Вінницькій (-6,9‰).
Сприятливі демографічні умови району зумовлюють розвиток тут працемісткого виробництва: точне машинобудування, легка промисловість, працемісткі галузі сільського господарства. Рівень урбанізації тут нижче пересічного по Україні. Найвищий він у Львівській області (61,0%), але більшість областей мають показник менший за 50%. З великих міст тут виділяється Львів, в цілому ж у міській мережі найбільш типові середні та малі міста. Процес концентрації міського населення в Західноукраїнському районі триває досить високими темпами, що також є характерною ознакою.
Економічні передумови. Район складається з кількох історико-географічних реґіонів – Волині, Галичини, Поділля, Буковини, Закарпаття, – які в різні часи були частинами різних держав: Австро-Угорщини, Польщі, Росії, Румунії, Чехословаччини. Це стримувало внутрішньореґіональні інтеграційні процеси. З іншого боку, Галичина, що була в складі Австро-Угорщини, отримала стимул до більш раннього розвитку капіталістичних відносин, ніж інші реґіони України. Тут була збудована перша в Україні залізниця (Перемишль – Львів у 1861 р.), розвивалася гірничодобувна промисловість. Велику політичну, духовну, культурну й економічну роль в усі часи відігравав Львів, вплив якого відчувався не тільки в Галичині, але й в усій країні.
На галузеву структуру району впливає його економіко-географічне положення. Значна віддаленість від металургійної бази зумовила недоцільність розвитку тут металомісткого машинобудування, а власних значних металургійних підприємств район не має через брак сировини. Водночас близькість до європейських країн сприяє становленню плідних кооперативних зв’язків на рівні підприємств і навіть галузей, особливо в машинобудуванні, хімічній промисловості. Здавна досить тісні зв’язки існували з країнами Східної Європи, а тепер відкрилися можливості для кооперування із західноєвропейськими країнами. Цьому сприяє також розвинена мережа транзитних шляхів (залізничних, автомобільних, трубопровідних), що з’єднують Україну з Заходом.
Територіально-галузева структура народногосподарського комплексу. Питома вага Західноукраїнського району в валовому продукті країни становить 18,3%, це друге місце після Донецько-Придніпровського району. Галузева структура складається з паливно-енергетичного, машинобудівного, хімічного, лісовиробничого, агропромислового, рекреаційного комплексів, дуже розвиненої легкої промисловості. В народному господарстві поєднуються матеріаломісткі й енергомісткі (гірничо-хімічна, паливно-енергетична, лісохімічна й деревообробна, цукрова промисловості) галузі з нематеріаломісткими, працемісткими (точне машинобудування, легка промисловість). Промисловість здебільшого працює на власній сировині, але використовує й довізну (метали, газ, нафтопродукти, бавовна тощо). Взагалі галузева структура економіки району близька до структури Центральноукраїнського району, але тут значно більше розвинені галузі, пов’язані з корисними копалинами: паливно-енергетична, гірничо-хімічна.
Паливно-енергетичний комплекс представлений Львівсько-Волинським вугільним басейном, родовищами нафти й газу у Передкарпатті. Вугілля використовується переважно на місцевих теплових електростанціях, головними з них є Бурштинська й Добротворська. Буре вугілля в невеликій кількості видобувається в Закарпатті. Поклади нафти й газу видобуваються вже давно, ще з минулого сторіччя, й вони здебільшого вичерпалися. Значна кількість цих енергоресурсів приходить до реґіону з Росії. Хімія органічного синтезу Західноукраїнського району все більше орієнтується на довізну сировину. Газові родовища району входять у систему «Братерство», яка має вихід до сусідніх східноєвропейських країн.
Електроенергетична мережа, крім теплових електростанцій включає також Рівненську й Хмельницьку АЕС, гідроелектростанції в Закарпатті (Теребля-Ріцька) й на Дністрі (Дністровська ГЕС).
Машинобудівний комплекс складається з електронного й електротехнічного машинобудування, виробництва автомобілів, автокранів, сільськогосподарської техніки.
Електронне й електротехнічне машинобудування з зосереджене у Львові (телевізори, кінескопи, радіоелектронна, медична апаратура), Луцьку (електроапаратура), Рівному (електротехніка), Хмельницькому (трансформаторні підстанції), Вінниці (радіотехнічна апаратура).
Транспортне машинобудування представлене автомобільними заводами у Львові та Луцьку. Сільгоспмашинобудування є поширеною галуззю; головні центри – Львів, Ковель, Вінниця (тракторні агрегати). Технологічне обладнання для різних галузей виробництва виготовляється в Хмельницьку, Івано-Франківську.
Хімічний комплекс – багатогалузевий. Гірничо-хімічна промисловість представлена видобутком калійних і кухонних солей, сірки. Основна хімія – виробництво кислот (Новий Роздол), калійних (Калуш, Стебник) і азотних (Рівне) добрив. Успішно розвивається хімія органічного синтезу. Насамперед це Сокаль (хімічні волокна), Калуш (поліетилен). Фармацевтична промисловість зосереджена у Львові.
Легка промисловість територіально дуже поширена й представлена багатьма центрами. Це – текстильна промисловість – Тернопіль (бавовняні тканини), Рівне (лляні тканини), Луцьк (шовк); трикотажна (Львів, Івано-Франківськ); взуттєва (Львів, Івано-Франківськ, Хмельницький, Виноградів, Чернівці); швацька (Львів, Чернівці, Хмельницький). На Західноукраїнський район припадає 23% трикотажу та 27% взуття, виготовленого в країні.
Агропромисловий комплекс характеризується значним обсягом валової продукції та галузевою різноманітністю; це район зернового господарства, найбільшого в країні виробництва цукрових буряків (43% до загальноукраїнського виробництва), льонарства, овочівництва, виробництва м’яса (27%), у Закарпатті вирощується виноград.
За природними умовами, район поділяється на кілька зон сільськогосподарської спеціалізації. Полісся спеціалізується на молочно-м’ясному скотарстві, льонарстві, картоплярстві. Передкарпатська зона представлена льонарством, цукровими буряками, скотарством м’ясо-молочного напряму, свинарством. Гірська зона Карпат зайнята пасовиськами зі спеціалізацією на м’ясо-молочному скотарстві й вівчарстві.
Найбільшу територію займає лісостепова зона, яка спеціалізується на виробництві цукрових буряків, зернових культурах (пшениця, ячмінь), м’ясо-молочному скотарстві, свинарстві. Три області Поділля (Вінницька, Хмельницька і Тернопільська) виробляють 68% цукрових буряків району, 61% зерна, 42% овочів, 44% м’яса. Найбільш розвинений АПК у Вінницькій області. Закарпаття спеціалізується на виноградарстві, овочівництві, тютюнництві, м’ясо-молочному скотарстві, вівчарстві.
Харчова промисловість представлена, насамперед, виробництвом цукру. Цукрові заводи розташовані скрізь у лісостеповій зоні, але найбільше – у Вінницькій області. З інших галузей виділяється борошномельна, спиртова, овочеконсервна, м’ясна, молочна, сироварна.
Лісопромисловий комплекс – одна з найтиповіших ланок господарства Західноукраїнського району. Його підприємства розміщені в Карпатському реґіоні та Поліссі. Найбільш цінну деревину дають Карпатські ліси. У Карпатах, Передкарпатті й Закарпатті зосереджені основні потужності деревообробної промисловості: Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Дрогобич, Свалява, Ужгород, Мукачеве. В Поліському реґіоні головні центри – Рівне, Костопіль, Сарни, Ковель, Ківерці. Целюлозно-паперова промисловість розміщена в Понінці, Жидачеві, Рахові.
Промислові вузли. У районі сформовані вузли, які базуються на матеріало- й енергомісткому виробництві. Це – Червоноградський, Дрогобицько-Стебницький, Рівненський, Новороздольський, Калусько-Долинський вузли. Індустріальний профіль їх визначають вугільна, нафтова, газова, гірничо-хімічна, хімічна промисловості (як основна, так і хімія органічного синтезу), виробництво електроенергії. Особливістю цих вузлів є сильний техногенний вплив на навколишнє середовище.
До іншої групи належать Львівський, Луцький, Івано-Франківський вузли. Вони зорієнтовані на машинобудування, легку й харчову промисловість, деревообробку.
Основні проблеми удосконалення територіально-галузевої структури району. Проблемою найбільш загального характеру є помітна індустріальна відсталість більшості областей реґіонів. Це виявляється в недостатньому поки ще розвиткові галузей «верхнього поверху», особливо складного машинобудування, верстатобудування. Виробництво валового продукту на душу населення тут менше, ніж у середньому по Україні. Найбільш відсталі в своєму розвитку області – Волинська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Закарпатська. Нижче середнього рівня розвиток Вінницької, Івано-Франківської, Чернівецької областей. Лише Львівська область має рівень вище середнього. Отже, потенційні можливості реґіону далеко не вичерпані. При активізації інвестиційної діяльності він може розвиватися за рахунок нових потужностей в машинобудуванні, тонкій хімії й інших працемістких виробництвах.
Надається додатковий імпульс формуванню й розвитку вузлів – Вінницького, Хмельницького, Тернопільського, Чернівецького.
Передкарпатський реґіон, а також Рівненський промвузол знаходяться в зоні екологічної напруги, це проблема, яка мусить бути негайно вирішена за рахунок, зокрема, галузевого перепрофілювання. Активізації й розширенню підлягає приміська сільськогосподарська зона навколо обласних центрів і промвузлів, що збільшить виробництво овочів, молока, м’яса.

3. ДОНЕЦЬКО-ПРИДНІПРОВСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН
Складається з Донецької, Луганської, Дніпропетровської й Запоріжської областей. Територія району – 112,3 тис. км2 (18,6% території країни), населення – 13,6 млн чол. (26,9%). За кількістю населення він посідає перше місце серед макрорайонів України.
Донецько-Придніпровський район – індустріальне серце України. Його частка у виробництві промислової продукції країни становить майже 53%. На нього припадає майже 90% видобутку кам’яного вугілля, переважна частина видобутку залізної й 100% марганцевої руди, майже вся виплавка сталі, переважна більшість виплавки чавуну й виготовлення прокату. Район дає значну частину металомісткого устаткування, в першу чергу, металургійного й гірничошахтного; тут виробляють автомобілі, локомотиви, верстати. Важка промисловість визначає профіль економіки району.
Легка, харчова промисловості, сільське господарство перебувають у «затінку» важкої індустрії, але й вони дають значний внесок в економіку країни: район посідає перше місце за виробництвом трикотажу (34%), взуття (28%), зерна (22%), соняшнику (44%), овочів (25%). Отже, район представлений всіма основними галузями виробництва досить вагомо. Донецько-Придніпровський район – лідер і за узагальнюючими показниками: за валовим продуктом (41%) і за основними фондами (понад 31%). У районі є потужний потенціал висококваліфікованих кадрів робітників, інженерів, науковців. Він має густу транспортну мережу. Попри різноманітний характер передумов і факторів формування багатогалузевої структури району, все ж таки слід підкреслити, що визначна роль у формуванні цієї структури належить природно-ресурсному потенціалу.
Природні передумови. Інтегральний природно-ресурсний потенціал району дуже великий: 36% загальноукраїнського показника. В його основі –вугілля, залізна й марганцева руди, кухонна сіль, ртуть, вогнетривкі глини й флюсові вапняки, цементна сировина. Не менш важливе значення мають агрокліматичні ресурси – родючі чорноземи, достатня кількість сонячного тепла. Поряд з цим району бракує зволоження, водних ресурсів, що вносить певні корективи в спеціалізацію і розміщення виробництва.
Не тільки загальноукраїнське, а й світове значення мають поклади вугілля, залізної й марганцевої руд. Основні запаси українського кам’яного вугілля зосереджені в Донбасі – в Донецькій, Луганській, а також Дніпропетровській (Західний Донбас) областях. Вугілля високої якості, але його собівартість також висока, бо видобувається воно вже давно, верхні шари вже великою мірою вичерпані, шахти досить заглиблені. До того ж обладнання дуже застаріло. Залізні руди характеризуються великими запасами й високою якістю: зміст заліза в криворізькій руді сягає 65%.
Якісною рудою вирізняється й Білозірське родовище. Поклади марганцевих руд зосереджені в Нікопольському та Токмацькому родовищах. Залізна й марганцева руди – неабиякий за вартістю експортний товар України.
Кухонна сіль (Слов’янськ, Артемівськ) також вирізняється як великими покладами, так і високою якістю.
Наявність високих запасів коксівного вугілля, залізної й марганцевої руд, вогнетривких глин, – до того ж зосереджених на компактній території, – сприяла розвитку потужної чорної металургії. Донецько-Придніпровський металургійний район один з найбільших у світі; він виробляє металу значно більше, ніж українська економіка має в ньому потреби. Вугілля, а також кухонна сіль є сировиною для хімічної промисловості.
Гідроресурси району обмежені. На Дніпрі збудовані Дніпрогес, Каховська й Дніпродзержинська ГЕС.
Чорноземи й переважно рівнинна поверхня території сприяють розвиткові сільського господарства, особливо зернового виробництва, й на його основі – багатогалузевої харчової промисловості.
Надмірна територіальна концентрація виробництва, переважання матеріаломістких й енергомістких виробництв створили в реґіоні дуже напружену екологічну ситуацію.
Демографічні передумови. Щільність населення становить тут 121 чол./км2, що значно вище середнього показника в Україні. Переважна більшість населення живе у містах, ступінь урбанізації тут найвищий; питома вага міського населення сягає 90%.
У районі сформувалися агломерації – Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, що характеризуються дуже високою територіальною концентрацією населення.
Район має великий контингент трудових ресурсів; частка населення в працездатному віці становить 56,3%, що трохи вище пересічного показника в Україні. Переважна більшість трудових ресурсів зайнята в промисловості.
Демографічна ситуація в Донецько-Придніпровському районі несприятлива. Всі області мають від’ємне значення коефіцієнта природного приросту населення. 
Економічні передумови. Степове Подніпров’я було заселене українцями ще з часів Київської Русі. Велике історичне значення мало існування на території району Запорізької Січі. Тривалий час реґіон мав суто сільськогосподарську спеціалізацію. З XVIII ст. тут розвивається видобувна промисловість; цей процес різко прискорюється з середини XIX ст., коли почала формуватися потужна металургійна промисловість. Капіталістичні відносини в промисловості розвивалися тут прискореними темпами, що, поряд з іншими факторами, перетворило реґіон на одну з найбільших металургійних баз світу. В XX ст., особливо в роки індустріалізації, здійснюється небачена за масштабом концентрація металомістких, енергомістких видів виробництва. Цей процес посилюється по другій світовій війні через створення потужностей військово-промислового комплексу, на який працювали металургійна, хімічна промисловість, машинобудування, енергетика.
Природні та історико-економічні передумови сприяли створенню в районі територіально-виробничого комплексу класичного типу: тут діють послідовні й паралельні зв’язки між галузями й об’єктами виробництва; широко запроваджено кооперування й комбінування; чітко виділяються «поверхи» в галузевій структурі комплексу. Нижній поверх складає видобувна промисловість; далі йде металургія, енергетика; ще вище – машинобудування, хімічна промисловість (зокрема коксохімія). Район вкрито густою мережею залізниць та автомобільних шляхів, його перетинає Дніпро, що сприяє зміцненню виробничих й інших економічних зв’язків між галузевими й просторовими елементами комплексу.
Хоча виробничий потенціал району дуже потужний, він базується переважно на застарілих, зношених фондах. Галузева структура промисловості, з переваженням матеріаломістких виробництв, характеризується певною консервативністю, відсталістю порівняно з розвиненими країнами Європи (Німеччина, Велика Британія), для котрих фаза металомісткого машинобудування вже позаду.
Територіально-галузева структура народногосподарського комплексу. Економічне обличчя району сформувала важка індустрія, насамперед, гірничодобувна, паливно-енергетична, металургійна галузі, основна хімія, металомістке машинобудування. Разом з цим, значний внесок в українську економіку роблять галузі агропромислового комплексу. Складне, точне машинобудування призначалося передусім для обслуговування військово-промислового комплексу.
Паливно-енергетичний комплекс справляє величезний вплив на рівень, структуру й розміщення промисловості, транспорту й інших галузей. Завдяки покладам вугілля й гідроенергетичним ресурсам саме у цьому районі вперше в Україні почали зосереджуватися енергомісткі види виробництва – кольорова металургія, органічний синтез та деякі інші. Донецький басейн містить майже всі види кам’яного вугілля – від антрацитів до коксівних. Основні поклади зосереджені в північній частині Донецької й південній частині Луганської областей, а також на сході Дніпропетровської.
Балансові запаси кам’яного вугілля Донбасу становлять 49 млрд т. Вугілля залягає порівняно глибоко, тому його видобувають підземним способом, що підвищує його собівартість. За запасами й видобутком коксівного вугілля Донбас має світове значення.
Основу електроенергетики становлять потужні теплові станції – Вуглегірська, Слов’янська, Луганська, Курахівська, Старобешівська, Штерівська, Зуївська, Криворізька, Придніпровська тощо. Певне значення мають гідроелектростанції Дніпровського каскаду, особливо Дніпрогес-1 і Дніпрогес-2.
Металургійний комплекс складається з галузей чорної та кольорової металургії. Чорна металургія є провідною галуззю й утворює основу індустріального комплексу Донецько-Придніпровського району. Сучасна чорна металургія району включає в собі практично все металургійне виробництво – від видобутку й збагачення залізних і марганцевих руд, виробництва коксу, вогнетривів до виплавки чавуну, сталі, виготовлення прокату, труб, феросплавів, металевих виробів. Чорна металургія району є головною ланкою, що зв’язує хімічний, енергетичний, машинобудівний, транспортний комплекси в єдину систему. Серед металургійних районів світу є мало, де на такій невеликій відстані були б розташовані ресурси залізної, марганцевої руд, коксівного вугілля.
Територіально-галузевий комплекс чорної металургії поділяється на три групи підприємств – Донецьку, Придніпровську й Приазовську. З них Донецька орієнтується на вугілля. Тут зосереджені найстаріші заводи, бо за колишньої технології на виробництво тонни чавуну йшло більше коксівного вугілля, ніж залізної руди. До цієї групи входять металургійні центри: Донецьк, Макіївка, Харцизьк, Єнакієве, Краматорськ, Алчевськ, Стаханов.
В Придніпровську групу входять центри Дніпропетровської та Запорізької областей – Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Нікополь, Новомосковськ, що орієнтуються на місцеві залізні й марганцеві руди; неабияке значення має водопостачання є Дніпра. Криворізький металургійний комбінат є одним з найпотужніших у світі.
В Запоріжжі на основі дешевої електроенергії діє завод феросплавів. Придніпровський мезорайон – лідер металургійної промисловості України.
Приазовська група підприємств зосереджена в Маріуполі. Тут металургія базується як на криворізькій, так і на керченській залізній руді, а коксівне вугілля довозиться з Донбасу.
Машинобудівний комплекс за вартістю валової продукції, за часткою промислово-виробничих фондів і за чисельністю робітників посідає перше місце в структурі економіки Донецько-Придніпровського району. Тут виробляється найбільше машин і устаткування серед районів України.
Вдале сполучення економічних умов сприяло формуванню складної й багатогалузевої структури машинобудівного комплексу. Основні фактори, що визначають його характер, такі: наявність масового виробництва металу; забезпеченість трудовими ресурсами; місткий ринок машин; розвинута науково-технічна база машинобудування.
Асортимент продукції машинобудування району надзвичайно великий. Тут виробляється металургійне, гірничорудне, шахтне, хімічне устаткування, магістральні тепловози, верстати, сільгоспмашини, автомобілі, технологічне обладнання для різних галузей промисловості. В галузевій структурі машинобудування виділяються такі групи: важке машинобудування; транспортне машинобудування й приладобудування.
Важке машинобудування визначається великим споживанням металу й відносно малою працемісткістю. Тому виробництво металургійного, гірничошахтного устаткування, важких верстатів зосереджено у великих металургійних центрах, які водночас є й найбільшими споживачами такої продукції, – в Донецьку (гірничошахтне й гірничорудне устаткування), Луганську (обладнання для вугільної промисловості), Кривому Розі (гірниче устаткування), Дніпропетровську й Краматорську (металургійне обладнання), Горлівці (вугільні комбайни), Маріуполі.
Транспортне машинобудування представлено автомобільним виробництвом (Запоріжжя), локомотивобудуванням (Луганськ).
Випуск тролейбусів налагоджено в Дніпропетровську. В Маріуполі виготовляються залізничні цистерни, у Мелітополі – мотори.
Верстатобудування зосереджено переважно в найбільших містах – Донецьку, Дніпропетровську, але є воно також в інших містах, зокрема в Краматорську.
Хімічний комплекс Донецько-Придніпровського району характеризується багатогалузевістю. Він працює переважно на місцевій сировині (коксохімія, содова промисловість), а також і на довізній (азотні добрива з природного газу, фосфорні добрива). Каркас основної хімії утворюють виробництва мінеральних добрив, сірчанокислотна промисловість, виробництво соди. Основу хімічної промисловості в районі становить коксохімія, що пов’язана з металургією. Азотні добрива виробляються в Горлівці, Сіверськодонецьку. Центром виробництва фосфорних добрив є Костянтинівка й Маріуполь (переробка фосфатшлаків). Содова промисловість працює на великих покладах кухонної солі Слов’янського й Артемівського родовищ. Найбільші центри содової промисловості – Слов’янськ, Лисичанськ.
Хімія органічного синтезу представлена виробництвом пластмас (Донецьк, Горлівка, Сіверськодонецьк, Запоріжжя, Дніпропетровськ). Крім того, тут розміщені підприємства гумових виробів (Лисичанськ), шин (Дніпропетровськ).
Важливе значення має виробництво фарб; найбільшим центром є Рубіжне. Лакофарбовий завод міститься в Дніпропетровську.
Агропромисловий комплекс району характеризується однорідністю територіальної спеціалізації. Це пояснюється тим, що вся територія району практично розташована в одній природній зоні – степовій. Головні галузі спеціалізації сільського господарства – зерно (пшениця, ячмінь, кукурудза), соняшник, м’ясо-молочне скотарство, свинарство, птахівництво. Донецько-Придніпровський район – основна зернова й олійницька база України. Вирощуються також коноплі, на півночі Дніпропетровської області – цукровий буряк. Навколо міських агломерацій розвинуто господарство приміського типу: молочно-м’ясне скотарство, свинарство, птахівництво, виробництво овочів та плодів. Найбільше цей тип спеціалізації розвинуто в Донбасі, де він утворює досить велике за територією суцільне пасмо.
Харчова промисловість району представлена масложировою, олійною, м’ясною, молочною, борошномельною, соляною промисловостями. В Артемівську діє завод шампанських вин; для їх визрівання використовуються відпрацьовані соляні штольні, які мають незмінну температуру протягом року.
Легка промисловість врівноважує структуру зайнятості трудових ресурсів у реґіоні. Галузі важкої промисловості, які домінують, використовують чоловічі робочі руки; текстильне ж, швацьке, шкіряно-взуттєве, трикотажне виробництва дають змогу реалізувати жіночу працю, хоч перекіс у структурі зайнятості все ж таки залишається. Підприємства легкої промисловості зосереджені переважно в Донбасі. Текстильне виробництво представлено Донецьким бавовняним комбінатом, Луганською фабрикою тонкого сукна, прядильною фабрикою в Макіївці. Трикотажні фабрики діють в Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Шахтарську. Взуттєві підприємства є в Луганську, Донецьку, Макіївці.
Транспортний комплекс є важливою галуззю спеціалізації району. За обсягом перевезень вантажів Донецько-Придніпровський район посідає перше місце в Україні. Тут найщільніша мережа шляхів сполучення. Найбільше значення мають залізниці, що перевозять масові вантажі: вугілля, руду, метали, добрива, зерно, насіння соняшнику тощо.
Великою інтенсивністю перевезень відзначається залізниця Донецьк – Дніпропетровськ – Кривий Ріг, яка діє за маятниковим принципом: на захід йде вугілля, на схід – руда. У вантажообігу на першому місці – вугілля, кокс. У межах Донецької залізниці сформувалися два залізничних вузли, що спеціалізуються на відправленні вугілля – Донецький і Попаснянсько-Довжанський.
Автомобільний транспорт відіграє важливу роль у внутрішніх перевезеннях малогабаритних вантажів. Автошляхова мережа району відрізняється високою густотою. Найважливіші шляхи: Донецьк – Дніпропетровськ, Донецьк – Харків, Луганськ – Ростов-на-Дону, Харків – Дніпропетровськ, Харків – Запоріжжя – Сімферополь, Одеса – Мелітополь – Маріуполь – Ростов-на-Дону.
Дніпропетровський водний шлях забезпечує зв’язки між портами сусідніх реґіонів. У межах Донецько-Придніпровського району найважливіші порти: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь. Головні вантажі, що йдуть по Дніпру, – вугілля, залізна руда, мінерально-будівельні матеріали.
Важливе значення має трубопровідний транспорт. Він забезпечує район нафтою, нафтопродуктами, газом, що надходять з інших реґіонів, переважно з-за кордону. Транзитом через Донецько-Придніпровський район проходять газопровід «Союз» й аміакопровід Тольятті – Одеса. Із Ставрополя й Шебелинки в район надходить газ. На цій сировині працює хімічна промисловість Донбасу й Придніпров’я.
Реґіональні промислово-економічні вузли. В Донецько-Придніпровському районі зосереджена найбільша кількість вузлів, що базуються на матеріаломісткому, енергомісткому, екологічно небезпечному виробництві. Це – Донецько-Макіївський, Горлівсько-Єнакіївський, Торезо-Сніжнянський, Слов’янсько-Краматорський, Селідово-Курахівський, Новотроїцько-Докучаївський, Алчевсько-Стаханівський, Свердловсько-Ровенківський, Краснолуцько-Антрацитівський, Криворізький, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Нікопольський, Запорізький. Основою формування цих вузлів є вугільна й залізорудна промисловість, важке машинобудування. Надзвичайно щільна територіальна концентрація таких промислових вузлів призводить до величезної екологічної напруги.
Проблеми територіально-галузевого вдосконалення економіки району. Надмірне перевантаження в структурі економіки галузей важкої індустрії привело до серйозних соціально-економічних диспропорцій.
Район має застарілу структуру промисловості, яка вже не відповідає вимогам науково-технічного прогресу. Переважає металомістке машинобудування, недостатня частка працемісткого , особливо електронного, верстатобудування, приладобудування.
У вугільній промисловості Донецького басейну застаріли основні фонди, погіршилися гірничо-геологічні умови. Собівартість вугілля зростає, рентабельність знижується; тому нерентабельні шахти доцільно вивести з експлуатації.
Металургійна промисловість, що дає значний внесок в експортний потенціал країни, характеризується технологічною відсталістю.
У виробництві сталі переважає мартенівський спосіб, частка електроплавильного – лише 10%. Мало виготовляється спеціальних сортів сталі. Подальший розвиток чорної і кольорової металургії стримується через брак енергоносіїв і води, особливо в Донбасі. Можливості для екстенсивного розвитку металургії вичерпано; належить її докорінно модернізувати.
Дефіцит енергоресурсів зумовлює потребу енергозберігаючих технологій. Екологічна проблема має розв’язуватися за рахунок часткової територіальної деконцентрації виробництва й технологічної перебудови промисловості.

4. Північно-Східний економічний район
До складу району входять Харківська, Полтавська й Сумська області. За територією – 84 тис. км2 (13,9% території України) та кількістю населення – 6,1 млн чол. (12,1%) Північно-Східний район найменший. Проте його роль в економічному потенціалі держави досить велика. Він характеризується, насамперед, потужним і галузево-різноманітним машинобудуванням: від важкого до електронного й авіаційного. Він має розвинений агропромисловий комплекс; за виробництвом цукрового буряка (23,5% обсягу в країні) й соняшника (17,4%) район посідає третє місце. У галузевій структурі виділяються також легка, хімічна промисловість, енергетика, видобуток корисних копалин.
Районотвірним фактором є дуже розвинена транспортна мережа з магістралями загальнодержавного й міжнародного значення – залізницями, автошляхами, трубопроводами, авіалініями.
Велику організуючу роль відіграє Харків з його потужним науково-технічним потенціалом, що представлений низкою вузів, науково-дослідних установ, лабораторій, культурних закладів.
Природні передумови. Північно-Східний район має сприятливі агрокліматичні умови, запаси цінних корисних копалин. Але природно-ресурсний потенціал не визначає господарський комплекс району; його частка в загальноукраїнському потенціалі становить лише 10,5%, тобто менше, ніж частка території.
Природні ресурси представлені, насамперед, корисними копалинами, особливо паливними. В межах району проходить Дніпровсько-Донецька тектонічна западина з покладами нафти й газу. На сьогоднішній час це основна нафтогазова база України.
Найбільші нафтові родовища – Глинсько-Розбишівське, Більське, Зачепилівське, Качанівське, Рибальське. За браком нафти ці родовища дещо пом’якшують сировинну проблему України.
Газові родовища зосереджені в Харківській області. Це, насамперед, славетне Шебелинське родовище, а також поклади в Єфремівці, Кегичівці, в Полтавській області – Солохівське, Яблунівське. Інша група корисних копалин представлена залізними рудами Кременчуцького родовища, на основі якого працює Полтавський збагачувальний комбінат.
Значна територія району вкрита родючими ґрунтами – чорноземами типовими; особливо широкі їхні пасма в Полтавській і Харківській областях. У Сумській області, поряд з чорноземами, є сірі лісові ґрунти. Взагалі агрокліматичні умови Північно-Східного району сприятливі для багатогалузевого сільського господарства.
Демографічні передумови. Район характеризується складною демографічною ситуацією. Показники природного руху тут найгірші в Україні (за винятком Чернігівської області, яка, до речі, межує з районом). Природний приріст скрізь від’ємний. 
Північно-Східний район виділяється посиленою міграцією, населення у великих містах поступово зменшується за рахунок від’ємного природного приросту. Великі міста, особливо Харків, характеризуються інтенсивною маятниковою міграцією.
Трудові ресурси району мають досить високу кваліфікацію й рівень освіти; це стосується, насамперед, ресурсів Харківської агломерації, Полтави, Сум, де зосереджені складні, наукомісткі види виробництва. Зменшення контингенту трудових ресурсів перешкоджає розширенню працемістких виробництв, на яких район до цього часу в значній мірі спеціалізувався. Швидкий відтік сільського населення в міста не супроводиться адекватним підвищенням продуктивності праці в сільському господарстві, що також створює гостру проблему.
Економічні передумови. Північно-Східний район розташований на історичній території, яка називалася Слобідською Україною. Сюди переселялися українські й російські селяни, які тікали від феодального гніту й засновували тут слободи.
Географічне положення району створило передумови для формування економічних зв’язків з Росією, більш міцних, ніж це характерно для інших реґіонів України. Таке положення посилювалося розміщенням району на перетині напрямків масових перевезень вантажів між двома індустріальними велетнями: Донецько-Придніпровським районом України й Центральним районом Росії. Безпосередня близькість Північного Сходу до української металургійної бази сприяла розвитку тут важкого, металомісткого машинобудування.
У 1919–1934 роках Харків був столицею України. Тут зосереджувалися кваліфіковані кадри, інтелектуальний, науковий потенціал. Розміщувалося виробництво складних машин і обладнання, для якого Харків був своєрідним полігоном. Ця роль колишньої столиці значною мірою збереглася, Харків і нині, поряд з Києвом, уособлює науково-технічний прогрес у країні. Наявність кваліфікованих кадрів в обласних містах сприяла розвиткові працемістких виробництв у промисловості.
Потреби промислового комплексу викликали необхідність розміщення сільськогосподарського машинобудування, виробництва тракторів, обладнання для харчової промисловості.
Близькість металургійної бази, кваліфіковані трудові ресурси й потреби транспорту – все це сприяло розвиткові тут транспортного машинобудування.
Територіально-галузева структура економіки. Північно-Східний район дає 13,7% валового внутрішнього продукту, зосереджує 12,7% основних фондів. Його частка в обсязі валової сільськогосподарської продукції становить 14,6%. Провідною галуззю економіки Північно-Східного району є машинобудування, де працює 61% промислово-виробничого персоналу. До важливих галузей належить також сільське господарство, харчова промисловість, транспортний комплекс.
Машинобудування району представлено як металомісткими, так і працемісткими галузями: енергетичне, електротехнічне, гірничошахтне, будівельно-шляхове, підйомно-транспортне, тепловозобудування. Енергетичне машинобудування зосереджене в Харкові, де діє завод по виготовленню турбін – один з найбільших в Європі – і завод важких електромашин. Електротехнічне машинобудування розміщено у Полтаві, Конотопі. Будівельно-шляхові машини випускаються в Кременчуці.
Тракторобудування й локомотивобудування зосереджене в Харкові, виготовлення вантажних залізничних вагонів – в Кременчуці, вантажних автомобілів – в Кременчуці («КрАЗ»).
Працемісткі види машинобудування зосереджені переважно в Харкові: верстатобудування, електроніка, виготовлення приладів, інструментів; тут же міститься один з найбільших в Європі авіазавод. У Сумах працює завод електронних мікроскопів. Верстатобудування, крім Харкова, є також в інших центрах – Лубнах, Сумах, Чугуєві.
Агропромисловий комплекс посідає друге місце в районі за часткою в валовій продукції. Він представлений, в першу чергу, виробництвом цукру, зерна, соняшнику й олії, м’яса, молока.
Найбільші цукрові заводи діють у Лохвиці, Сумах (рафінадний завод), Куп’янську. Найпотужніші м’ясокомбінати – в Полтаві, Харкові, Сумах, Охтирці.
Легка промисловість представлена переважно трикотажною, швацькою й взуттєвою галузями. Найбільші центри – Харків, Полтава, Суми, Лубни, Лебедин.
Паливно-енергетичний комплекс базується як на місцевій сировині – видобуток і переробка нафти, газ, – так і на довізному з Донбасу вугіллі, а також поставках нафти й газу з-за кордону. В електроенергетиці переважають теплові електростанції, з них найбільша – Зміївська. Та назагал, енергомісткі види виробництва для Північно-Східного району не типові.
Хімічна промисловість характеризується перевагою нематеріаломістких виробництв. Виняток становить завод фосфатних добрив у Сумах. Для цієї галузі в Північно-Східному районі властивий «тонкий» профіль. Це виготовлення фото- і кіноплівки (Шостка), гумових виробів (Суми), фармацевтична промисловість (Харків), виробництво пластмас, лаків, фарб.
Транспортний комплекс відзначається густою мережею залізничних, автомобільних і трубопровідних шляхів. Через територію району проходять міжнародні транзитні магістралі: Москва – Харків – Ростов-на-Дону, Москва – Харків – Сімферополь, а також важливі шляхи республіканського значення (Одеса – Харків, Київ – Харків та інші).
Харків є найбільшим залізничним вузлом України, в ньому перетинаються найважливіші залізничні й автомобільні магістралі країни.
Трубопровідна мережа включає магістралі міжнародні (газопроводи «Союз», Шебелинка – Москва, Ставрополь – Донбас – Москва, нафтопровід Самара – Кременчук) і внутрішньодержавні, які віялом відходять від Шебелинки – великого газорозподільного вузла. Значним транспортним вузлом є Кременчук, де сходяться залізничні, автомобільні й водні шляхи.
Реґіональні промислово-економічні вузли. У районі сформувалися два великі вузли – Харківський і Кременчуцький. Перший з них спеціалізується на багатогалузевому машинобудуванні, хімічній, легкій, харчовій промисловості. Тут випускаються турбіни для теплових і гідравлічних станцій, електродвигуни, екскаватори, обладнання для тепловозів, літаки, верстати, електронна техніка, прилади, велосипеди, поліграфічне обладнання та багато іншого устаткування. Хімічна промисловість виробляє пластмаси, лаки, фарби, ліки. Розвинена швацька й трикотажна промисловість.
Треба відзначити, що територіальна концентрація виробництва в Харківському вузлі надмірна й можливості для екстенсивного його розвитку вичерпані.
Кременчуцький вузол спеціалізується на матеріаломісткому виробництві. Це – видобуток залізної руди, вагонобудування, виробництво вантажних автомобілів і машин для шляхового будівництва, нафтопереробка й нафтохімія. Поряд з цим тут діють трикотажна, взуттєва фабрики, м’ясокомбінат.
Проблеми територіально-галузевого удосконалення економіки району. Ресурси району обмежені, а тому треба істотно підвищувати продуктивність праці. За рахунок великих капіталовкладень слід модернізувати основні фонди промисловості, завершити індустріалізацію сільського господарства на новій основі.
Необхідна територіальна деконцентрація виробництва, особливо в Харківському і Кременчуцькому вузлах, економічна активізація малих і середніх міст, зокрема на Сумщині. У структурі машинобудування наукомістким видам треба надати пріоритет.

5. Причорноморський (Південний) економічний район
Район складається з Автономної Республіки Крим, Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Площа району – 113,4 тис. км2 (18,8% загальноукраїнської території), населення – 7,7 млн чол. (15,2%). За основними економічними показниками (валовий внутрішній продукт, основні фонди, інтегральний природно-ресурсний потенціал, валова продукція сільського господарства) Причорноморський район посідає четверте місце в Україні, але його питома вага поступово зростає.
Специфіка економіко-географічного положення, сприятливі кліматичні умови, наявність кваліфікованих трудових ресурсів – усе це вплинуло на формування територіально-господарського комплексу з розвинутою промисловістю, багатогалузевим транспортом, рекреаційним і агропромисловим комплексами. Економіка району базується на машинобудуванні (насамперед, на суднобудуванні й судноремонті, сільгоспмашинобудуванні, верстатобудуванні), харчовій, легкій промисловості, зерновому господарстві, виноградарстві, курортному господарстві, морському транспорті.
Природні передумови формування народногосподарського комплексу. Взагалі інтегральний природно-ресурсний потенціал Причорноморського району не високий – лише 15,6% загальноукраїнського; це пояснюється відносною бідністю корисними копалинами. Але є два фактори, які цілком компенсують дефіцит мінеральних ресурсів: це – теплий клімат і море.
Перший – сприяв формуванню потужного агропромислового комплексу й унікального для України рекреаційного комплексу з південною специфікою. Вихід до моря, крім рекреаційного значення, має велике економічне: завдяки цьому в районі сформувалися припортові комплекси, які працюють як на українській сировині (зерно, цукор, риба – переробляються й вивозяться в інші реґіони країни й за кордон), так і на довізній з інших країн (аміак, суперфосфорна кислота, чай, значною мірою тютюн, нафта, бавовна, джут). Завдяки морю однією з провідних галузей стало суднобудування.
Корисних копалин небагато, але значення деяких з них набуває загальноукраїнського характеру. Це керченська залізна руда, солі кримських озер і Сиваша, газ, мармур, лікувальні грязі лиманів, мінеральні джерела.
Порівняно з іншими районами, Причорномор’я найгірше забезпечене енергетичними ресурсами, що не лише стримує енергомісткі виробництва, а й неґативно впливає на розвиток господарства.
Демографічні передумови. Щільність населення району – 68 чол./км2, що нижче за середньоукраїнський показник. Найнижча вона в Херсонській області (44 чол./км2). Демографічна ситуація в районі складна. Коефіцієнти природного приросту населення скрізь від’ємні. 
Характерною рисою розселення населення Причорноморського району є те, що його найбільші міста – Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастополь, Керч – розташовані вздовж морських берегів; у внутрішньому просторі переважають малі й середні міста (за винятком Сімферополя). Це неґативно впливає на розвиток «гінтерланду», який не має сильних організуючих центрів.
Економічні передумови. До середини XIX ст. Причорномор’я розвивалося лише як сільськогосподарський реґіон. Але з будівництвом залізниць (Одеса – Кременчук – Харків, Харків – Сімферополь, Одеса – Київ) структура господарства почала швидко ускладнюватися. Різко виросли обсяги експорту пшениці; згодом у портових містах (Одеса. Миколаїв, Генічеськ) виникло велике борошномельне виробництво з орієнтацією на експорт. На зовнішній ринок працював і Одеський цукрорафінадний завод. На імпортній сировині діяли джутова, тютюнові, чаєрозважувальні фабрики й суперфосфатний завод в Одесі. Наприкінці XIX ст. виникло суднобудування в Миколаєві. Потреби сільського господарства сприяли розвитку сільськогосподарського машинобудування, зокрема виробництву плугів в Одесі. Власну сировину використовують численні овочеконсервні (Одеса, Херсон, Ізмаїл, Сімферополь) заводи.
У першій половині XX ст. в районі виникає верстатобудування; в повоєнні роки – електротехнічне, електронне машинобудування, розширюються потужності хімічної промисловості.
Перехід до ринкової економіки відкриває перед районом нові можливості для розвитку, особливо на шляху зміцнення економічних зв’язків з країнами Середземномор’я, Близького Сходу, басейну Індійського океану, Далекого Сходу, Латинської Америки. Через Дунайську транспортну систему район має безпосередній вихід до Східної та Центральної Європи.
Територіально-галузева структура економіки. Питома вага Причорноморського району в валовому внутрішньому продукті України становить 10%, в обсязі сільськогосподарської продукції – 16%. Значно вища його частка в виробництві зерна (20%), соняшнику (23%0, овочів (24%). На півдні України вирощують переважну частину винограду. Район лідирує у виробництві кукурудзозбиральних комбайнів, плугів, джутових тканин, суднобудуванні, рибальстві, виробництві рибних консервів. 
Промисловість має провідне значення в районі. Вона виробляє 70% сукупного суспільного продукту реґіону. При цьому на видобувні галузі припадає лише 4% промислового виробництва.
У структурі агропромислового комплексу найбільшу питому вагу має багатогалузева харчова промисловість.
Провідна роль у промисловому виробництві належить машинобудівному комплексу, який охоплює такі галузі спеціалізації: суднобудування й ремонт, сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування, обладнання для харчової промисловості, електронне й електротехнічне машинобудування й приладобудування.
Підприємства суднобудування й судноремонту є у всіх областях району. Тут виготовляється переважна частина морських і річкових суден України. В Одесі розміщені два судноремонтних заводи, по одному – в Севастополі, Херсоні, Керчі, Іллічівську й Ізмаїлі. Найбільші центри суднобудування – Миколаїв і Херсон.
Сільськогосподарське машинобудування посідає важливе місце в економіці району. Підприємства цієї галузі є в усіх великих містах району, але й найбільші центри – Херсон (кукурудзозбиральні комбайни), Одеса (тракторні плуги), Джанкой (тракторні причепи).
Верстатобудування також є спеціалізуючою галуззю району. Тут вперше в Україні організовано виробництво радіально-свердлильних верстатів. Найбільшим центром верстатобудування є Одеса, де зосереджено майже все їх виробництво (універсальні й координатнорозточні верстати, верстати з програмним управлінням, ковальсько-пресове обладнання та інші). Концентрація верстатобудівних підприємств в Одесі пояснюється наявністю тут значного контингенту кваліфікованих робітників та мережі науково-дослідних установ та лабораторій.
Поряд з розвитком основних галузей машинобудування в районі виникла низка нових: енергетичне й електротехнічне обладнання в Первомайську, Бориславі, Новій Каховці.
В Сімферополі й Одесі виготовляється електроніка (телевізори, електронно-обчислювальна техніка). Обладнання для різних галузей виробництва зосереджено переважно в Одесі (завод «Автогенмаш», «Продмаш», «Холодмаш», «Будгідравліка» тощо).
Другою за значенням спеціалізуючою галуззю промисловості Причорноморського району є харчова, яка входить до складу агропромислового комплексу. Вона посідає перше місце за вартістю валової продукції Півдня. Провідна роль належить рибній, виноробній, плодоовочеконсервній, м’ясній, борошномельно-круп’яній, олійній, тютюновій і ефіроолійній галузям. На території району діють 14 плодоовочевих консервних заводи і велика кількість цехів та малих підприємств. Консервна промисловість здобула широкого розвитку майже по всій території району, але особливо в Одесі, Ізмаїлі, Херсоні, Сімферополі. Рибопереробна промисловість сконцентрована в Керчі, Очакові, Іллічівську, Білгороді-Дністровському.
Виноробна промисловість представлена великими заводами шампанських і марочних вин, коньячними заводами, що зосереджені переважно в Автономній Республіці Крим і в Одеській області. Продукція консервної та виноробної промисловості йде далеко за межі району, вона реалізується не тільки в Україні, але й експортується в інші країни.
Хімічний комплекс розвинуто поки що недостатньо. Поряд зі старими галузями, що розмістилися в Одесі (виробництво фосфатних добрив, лаків і фарб) в повоєнні часи виникли нові. Це Сиваський комплекс, що оснований на переробці ропи (Червоноперекопськ), припортовий хімічний комплекс в Південному близь Одеси (мінеральні добрива), хімічний комплекс в Саках.
Легка промисловість є третьою за обсягом виробництва після машинобудування й харчової промисловості. Але виробництво її продукції як в абсолютному вимірі, так і на душу населення тут нижче, ніж в інших реґіонах. Провідна роль у легкій промисловості району належить текстильній галузі, а саме – виробництву бавовняних тканин. Херсонський бавовняний комбінат – найбільше підприємство цієї галузі в Україні. Сукно виробляється в Одеській області. Розвинуто також виробництво трикотажної, швацької й шкіряно-взуттєвої галузей. Трикотажні підприємства Півдня постачають трикотажне полотно для фабрик Донецько-Придніпровського району.
Сприятливі природні й економічні умови впливають на розвиток багатогалузевого сільського господарства. Район майже цілком розміщений в степовій зоні, за винятком Південного узбережжя та гірської частини Криму. В загальноукраїнському розподілі праці Причорноморський район виділяється виробництвом зерна, м’яса, овочів, соняшнику, винограду, вовни. В загальній площі території сільгоспугіддя займають 89%. Під оранкою зайнято 82% угідь, тобто ступінь сільськогосподарської освоєності земель тут дуже високий. Отже, розширення сільськогосподарського виробництва тут можливе лише шляхом його інтенсифікації.
На зернові культури (озима пшениця, ячмінь, кукурудза) припадає 50% посівних площ. На зрошуваних землях вирощують рис (Херсонська область, Крим). Серед технічних культур переважають соняшник та ефіроолійні культури.
Тваринництво має м’ясо-молочний напрям. Досить розвинуто свинарство, птахівництво й вівчарство. За виробництвом вовни Причорноморський район посідає перше місце в Україні.
Транспортний комплекс. Вигідне географічне положення, специфіка територіальної організації господарства, природні умови сприяли розвиткові в районі морського, залізничного, автомобільного, річкового й трубопровідного видів транспорту, хоч густота сухопутних шляхів тут нижча ніж в цілому по Україні.
Найбільше значення – не тільки реґіональне, але й загальноукраїнське – має морський транспорт: Азово-Чорноморське і Дунайське пароплавства. На морському узбережжі й на Дунаї розташовано 12 основних торгових портів, з яких найбільші – Іллічівськ, Одеса, Південний, Керч, Миколаїв. Велике значення має річковий транспорт Дніпра, Дунаю, Південного Бугу й Дністра.
Рекреаційний комплекс Причорномор’я є районотвірним елементом, галуззю спеціалізації. Він представлений переважно закладами лікування, відпочинку, туризму. Його розвиткові сприяють природні умови (тривалість сонячного сяйва, теплий клімат, морське узбережжя, мальовничі ландшафти Криму) та наявність природних ресурсів (лікувальні грязі й ропа лиманів, мінеральні джерела). Для курортного господарства умови є майже скрізь у Причорномор’ї, але найбільше виділяються два райони: Кримський і Одеський. Перший район базується на унікальному субтропічному кліматі, мальовничих гірських ландшафтах, морських пляжах, лікувальних грязях. В Одеському реґіоні перше місце займають морські пляжі й бальнеологічні ресурси (лікувальні грязі, мінеральні джерела типу «Куяльник»).
Промислово-економічні вузли. В районі сформувалися вузли з багатогалузевою структурою виробництва при вирішальній ролі машинобудування й металообробки. Це Одеський, Миколаївський, Херсонський вузли. У кожному з них розвинена легка й харчова промисловість, портове господарство.
Одеський промвузол відрізняється надмірною концентрацією виробництва, що неґативно впливає на стан навколишнього середовища. Меншим за розміром, ніж перші три, є Каховсько-Бериславський вузол, який має можливість подальшого розширення.
Проблеми територіально-галузевого удосконалення економіки реґіону. В харчовій промисловості утворилася диспропорція між обсягом виробництва сировини й виробничими потужностями її переробки; особливо бракує потужностей по переробці винограду, соняшника.
Недостатньо розвинена виробнича база будівництва, реґіон не забезпечує себе цілком будівельними матеріалами, хоча сировини для їхнього виробництва у районі достатньо.
Дефіцит палива й електроенергії перешкоджає розвиткові енергомістких виробництв, але спорудження поблизу Одеси нафтового терміналу й розробка нафтогазових родовищ на шельфі значно полегшать цю проблему.
На території Причорноморського району промисловість розміщується нерівномірно: найбільше розвинуті Одеська й Миколаївська області. Промисловість зосереджується у великих містах, а частка малих міст у виробництві продукції, чисельності промислово-виробничого персоналу, вартості основних виробничих фондів – недостатня.
За останні десятиріччя майже зруйнована екологічна система Причорномор’я; особливо забруднені Чорне й Азовське моря. Це призводить до збитків у рекреаційному господарстві, зменшує приплив туристів, неґативно впливає на здоров’я мешканців. Проблема має бути вирішена за рахунок технологічного переобладнання промислових підприємств і спорудження ефективних очисних споруд.

<< Лекція 12 Міжнародний територіал
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)_ Зміст