Библиотека Воеводина _ "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)_ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления


Лекція
12 МІЖНАРОДНИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА СВІТОВІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВЯЗКИ

 

План
1. Сутність міжнародного поділу праці
2. Соціально-економічна типологія країн
3. Економічна інтеграція. Економічні спілки.
4. Форми зовнішньоекономічної діяльності
5. Зони спільного підприємництва
6. Зовнішньоекономічні зв’язки України

1. Сутність міжнародного поділу праці
Сутність міжнародного поділу праці, основні потоки капіталу та робочої сили. Під міжнародним територіальним поділом праці (ТПП) розуміється процес концентрації в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на їхній обмін або продаж іншим країнам. Міжнародний ТПП також передбачає розвиток економіки країн з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між країнами або реґіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв’язків.
Слід розрізняти три основних типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Під загальним розуміється розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. При цьому міжнародна спеціалізація окремих країн істотною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнародне ТПП виявляється у поділі країн-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні.
Частковий ТПП – це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту.
Одиничний міжнародний ТПП – спеціалізація окремих країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва. Цей вищий тип властивий високорозвиненим країнам.
Сучасному міжнародному поділу праці притаманна «традиційна» спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються – на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП блискуче проявилися такі тенденції, як різке поглиблення спеціалізації, зрощування національних господарств розвинених країн у міжнародній кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява країн-«надекспортерів», перенесення деяких галузей з розвинених країн до країн, що розвиваються.
Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між країнами сягнув небаченої раніше глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація окремих країн. В товарообміні з’явились зустрічні потоки, що складаються з продукції одних і тих самих галузей, яка відрізняється одна від одної якістю. Наприклад, США експортують свої автомобілі до Європи та Японії, одержуючи звідти європейські та японські машини. Об’єднання «ЛогоВАЗ» у Росії продає автомобілі фірм «Пежо», «Рено», «Вольво» та інші поруч з «Ладами».
Міжнародний поділ праці включає обмін між країнами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяються 10 районів, що налагодили зв’язки за сировиною: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія.
На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих країн від неї зумовлена орієнтацією на імпорт більш дешевої сировини «третіх» країн та економією власних резервів, а також значними масштабами споживання сировини промисловістю.
1. До США мінеральна сировина завозиться з усього світу. Основна маса сировини надходить з Канади (44%), Латинської Америки (38%), а також країн Перської затоки.
2. Західна Європа забезпечується сировиною з Африки (15%), Канади (12%), Латинської Америки (10%), Перської затоки, а також країн Східної Європа (газ, нафта, фосфати, залізна руда, кольорові метали).
3. Японія – найменш забезпечена сировиною країна. Імпорт покриває 100% потреб у бокситах, нікелі, урані, фосфоритах, 94% потреб у нафті, природному газі, залізній руді, кам’яному вугіллі. Найважливіші постачальники сировини: Австралія (25%), Південна та Південно-Східна Азія (18%). В останні десятиріччя збільшився імпорт сировини з країн Перської затоки та Росії (нафта, ліс, руда, кам’яне вугілля).
4. На Канаду припадає 15% світового експорту мінеральної сировини: руд срібла, платини, кольорових металів (цинку, свинцю, нікелю), заліза, а також деревини.
5. Австралія дає близько 10% світового експорту сировини, – бокситів, цинку, свинцю, нікелю, кобальту, ванадію, залізної руди, кам’яного вугілля.
6. ПАР має потужний ресурсний потенціал (30% світових запасів хромітів, ванадію, марганцеві та цинкові руди, сурма, алмази, золото, срібло, платина, кам’яне вугілля). Сировина експортується перш за все до Західної Європи та Японії.
7. Латинська Америка дає 40% експорту країн, що розвиваються. За запасами мінеральної сировини вона поступається Африці. Основні види експортної сировини: срібло, сурма, боксити, залізна руда, вольфрам, свинець, цинк, олово. Найбільші країни-експортери: Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Болівія. Сировина вивозиться у США, Західну Європу, Японію.
8. Країни Африки дають близько 10% експорту сировини, яка постачається до Західної Європи та США. Це алмази, чорні та кольорові метали, сировина для виробництва мінеральних добрив.
9. Країни Південної та Південно-Східної Азії експортують руду і концентрати кольорових металів, чорні метали до Японії та США.
10. Країни Західної Азії експортують енергоносії. Тут найбільше виокремлюється реґіон Пермської затоки.
Країни, що розвиваються, – одні з основних постачальників сировини на світовий ринок. Пояснюється це не стільки багатством надр, скільки підлеглим характером розвитку їхніх економік у міжнародному ТПП. На їхню частку припадає 70% видобування олова, графіту, слюди, 50% марганцевих руд, хромітів, вольфраму, сурми та ін. Країни, що розвиваються, дають третину світового експорту сировини і лише десяту частину його імпорту. Останнім часом помітно зросла питома вага цих країн у імпорті деяких видів сировини. Наприклад, країни Перської затоки більше завозять кольорових металів (алюмінію, нікелю тощо). Це пов’язано з високою енергомісткістю виробництва кольорових металів, а наявність у цих країнах енергоносіїв (у тому числі супутнього газу) дають можливість транснаціональним корпораціям переробляти сировину на шляху її транспортування до Північної Америки, Західної Європи та Японії.
Велика частка країн, що розвиваються, у виробництві хімічних продуктів, зокрема мінеральних добрив. Це пов’язано з прагненням розвинених держав винести «брудні» виробництва у країни третього світу. Прикладом можуть служити нафтопереробні заводи у Сінгапурі, Тринідаді й Тобаго, на Віргінських островах.
Міжнародний поділ праці у машинобудуванні. Машинобудування є провідною галуззю світового промислового виробництва. Саме тут виразно помітний науково-технічний прогрес, динамічно міняються ринки виробництва та збуту продукції.
За останні десятиріччя значення транспортного машинобудування знизилось, а електротехнічного – різко зросло. Тим часом на світовому ринку посилилась спеціалізація виробництва та зросли її масштаби. Вона зумовлена не лише скороченням номенклатури виробів, що випускаються у кожній країні, але й більшою залежністю розвинених країн від імпорту машинобудівної продукції. Істотні зміни у галузі пов’язані з впливом науково-технічної революції. Практично не залишилось жодного великого підприємства у країнах Західної Європи, яке не одержувало б комплектуючі зі сторони. Частіше за все до 50% комплектуючих підприємства одержують ззовні і таким чином наповнюють «складальний цех». У машинобудуванні триває концентрація капіталу. Багато підприємств автомобільної промисловості та ракетобудування належать транснаціональним та багатонаціональним компаніям.
Світовий ринок споживчих товарів – провідна царина міжнародного поділу праці. Цим товарам притаманна висока експортність. Наприклад, понад половину вироблених у світі автомобілів призначено на експорт. Окрім того, споживчі товари – одна з основних статей імпорту більшості країн. Величезний ринок виробництва споживчих товарів – Західна Європа, де зосереджена половина світового експорту та імпорту споживчих товарів. На другому місці – США, на третьому – Японія. Тут чітко виявляється вплив соціально-економічного фактора і рівня життя у тій або іншій країні. Чим багатша країна, тим більше вона ввозить та вивозить споживчих товарів.
Ринок споживчих товарів найбільш динамічний: лідери у ньому змінюються через 10–20 років, з’являються нові конкуренти. На ринку одягу та взуття активізувались країни, що розвиваються. Експорт текстилю з цих країн виріс за останні 20 років у 5 разів. 
Серед основних постачальників бавовняних тканин виділяються Індія, Пакистан, Гонконг, США, Японія. Питома вага розвинених країн у експорті тканин скорочується. США ввозять з країн, що розвиваються, переважно ті товари, у виробництві яких бере участь американський капітал.
Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, ніж в інших сферах виробництва, що пов’язано з основним призначенням сільськогосподарської продукції: їжа для людей та технологічна сировина для промисловості.
Торгівля сільськогосподарською продукцією виникла ще в епоху Великих географічних відкриттів, коли товари постачали з Індії, Бразилії, а потім Латинської Америки та Африки.
Серед найбільших країн світу завжди велись війни за володіння джерелами сільськогосподарської сировини. Міжнародний поділ праці в сільському господарстві зв’язаний з різними природними умовами, соціально-економічними та політичними чинниками. При цьому постійно змінювались експортери та імпортери сировини. Малоросія спочатку спеціалізувалась на вивозі пшениці, а потім – м’яса та сала. Індія спочатку була відома Європі чаєм та спеціями, а пізніше – бавовною. Велика Британія спочатку експортувала вовну, а тепер імпортує її з Австралії і Нової Зеландії. Канада давно була знана в світі як експортер зерна, а в останні двадцять років вона зменшує його експорт, замінюючи на експорт яловичини.
Після II Світової війни посилилися експортні функції США, Австралії та Канади в Західну Європу, де сільське господарство було занедбано війною. У 50-ті роки країни Західної Європи значно збільшили виробництво сільськогосподарської продукції, утворили Європейське Економічне Співтовариство і перекрили потік сільськогосподарських товарів до цих країн. Більш того, з часом вони стали зазіхати на ринок США, Африки, Латинської Америки та Східної Європи, шукаючи нові країни для збуту своєї продукції.
В останні роки в Західній Європі відбуваються цікаві зміни у використанні найцінніших – обробних земель. Через перевиробництво сільськогосподарської продукції, що веде до розорювання багатьох фермерів, деякі країни почали зменшувати площі під зерновими культурами. Ці землі виводяться з землекористування, на них висаджуються ліси, а фермери за це отримують дотації з бюджету своєї держави. В Іспанії та Португалії з часом всі землі, що зараз зайняті під зернові, планують засадити пробковими дубами.
Країни, що розвиваються, все ще відрізняються монокультурністю свого сільського господарства і спеціалізуються на вирощуванні для експорту 1–2 культур. Наприклад, питома вага кави: в Колумбії – 60%, в Уганді – 97%, в Ефіопії – 64%; какао: в Гані – 74%, в Кот д’Івуарі – 60%.
Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором країн спеціалізації. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед країн, що розвиваються, виокремлюються такі групи:
– країни-виробники та експортери нафти: 12 країн ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до цієї організації, наприклад Мексика, Бруней, Румунія;
– країни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана – 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал – 65% експорту фосфатів; Чилі, Замбія, Заїр – 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія – 33% експорту марганцевої руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Таїланд – 72% експорту олова;
– нові індустріальні країни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.;
– країни монокультурного сільськогосподарського виробництва: «бананові республіки» Центральної Америки – основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо.
Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці. По-перше, зменшилась роль сировинного фактора у розміщенні продуктивних сил у зв’язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало- та енергомісткості виробництва.
По-друге, поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка направлена на поліпшення якості продукції, зниження її собівартості за умов жорстокішої конкурентної боротьби на світовому ринку. Багато галузей промисловості розвинених країн, не знаходячи збуту всьому обсягу продукції, що випускається усередині країни, орієнтують виробництво на зовнішній ринок. У більшості розвинених країн Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт. Експортність стає основним критерієм та стимулом промислового прогресу.
По-третє, окрім міжгалузевого поділу праці, розвинувся внутрішньогалузевий. Один з напрямків внутрішньогалузевої спеціалізації – обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами. У сучасному машинобудуванні не більше за 20% деталей є оригінальними, а решту 80% становлять взаємозамінні мікропроцесори, деталі (наприклад, автошини для автомашин, блоки живлення та ін.).
По-четверте, зросло значення міжнародної передачі технології, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво. Використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японії, але й у багатьох Нових Індустріальних Країнах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство країн у виробництві 
У формуванні економіки вирішальну роль відіграють міжнародні монополії: транснаціональні та багатонаціональні корпорації, а також міжнародні монополістичні спілки.
Транснаціональні корпорації (ТНК) – концерни або трести, національні за капіталом та контролем, міжнародні за масштабами та характером діяльності. Вони функціонують у десятках країн, створюючи там дочірні, внучаті товариства, філії, опорні пункти. Прикладом можуть служити «Дженерал моторз», «Ексон», «Дюпон де Немур», «Сіменс», «Філіпс», Крайслер (США) з Даймер-Бенц (ФРН). Транснаціональні компанії не підзвітні жодному уряду, контролюючи при цьому економічний, політичний та соціальний стан в низці країн та реґіонів.
Багатонаціональні корпорації (БНК) – концерни та трести, які є міжнародними не тільки за масштабами, але й за особливостями об’єднання міжнародних коштів. Вони є власністю фінансових магнатів двох і більше країн. Прикладом можуть служити англо-нідерландські концерни: нафтовий «Ройял-Датч Шел» та хіміко-харчовий «Юнілевер», бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн «Арбед» тощо. Міжнародні монополістичні спілки створюються на виробничій, науково-виробничій та комерційній основі (картелі, консорціуми). Прикладом може служити ОПЕК.
За даними Вашингтонського університету, до кінця століття 300-400 супервелетенських корпорацій зосередять у своїх руках 75% світового промислового виробництва. Міжнародний капітал, беручи участь у міжнародному поділі праці, сприяє спеціалізації та концентрації виробництва, формує транснаціональні корпорації, багатонаціональні трести (БНТ) й концерни, а також транснаціональні банки. Одна з причин об’єднання капіталу – концентрація виробництва у країнах Західної Європи, США та Японії. Ці ж реґіони характеризуються найвищими темпами науково-технічного прогресу. 
Широкий розвиток ТНК одержали у тих сферах, де необхідні чималі витрати на проведення науково-дослідних робіт. Ці тенденції виявляються передусім у аерокосмічній, атомній промисловості, машинобудуванні.
У межах ТНК широко розвинулась внутрішньофірмова кооперація. ТНК прагнуть зосередити в одних руках постачання, виробництво та збут своєї продукції як усередині країни, так і за рубежем. За даними ООН, у світі є понад 500 ТНК з оборотом капіталу понад 1 млрд дол. Вивезення капіталу означає вилучення частини капіталу з національного обороту та інвестування його в економіку іншої держави. Перетікання капіталу пов’язане з низкою причин: одержання більшого прибутку з капіталу в іншій країні, ощадливіше оподаткування, прискорена віддача, інтернаціоналізація виробництва, екологічний фактор, що у свою чергу зумовлює переміщення до країн, що розвиваються, екологічно брудних виробництв, які у власній країні обов’язково поєднуються з величезними витратами на екологічну безпеку.
Форми вивезення капіталу бувають різні: 1. Прямі капіталовкладення у виробництво для випуску матеріальних цінностей, що дає контроль над виробництвом. Лідер у залученні інвестицій – Східна та Південно-Східна Азія – 49,8 млрд дол. у 1994 році, Латинська Америка – 36,1, Африка – 17,8 млрд дол. Серед країн головними інвесторами виступають США – 46 млрд дол., вони ж є найбільшими споживачами інвестицій – 49 млрд дол. 2. Портфельні інвестиції – капіталовкладення, придбання акцій, облігацій, що не дають права контролю закордонних підприємств. На кінець 1995 року на ринку цінних паперів України функціонували близько 70 інвестиційних компаній, 20 інвестиційних фондів, 250 довірчих товариств і Українська фондова біржа. Структура капіталу, що бере участь на ринку цінних паперів: банки – 23,5%, дрібні інвестори – 23,3%, інвестиційні компанії, фонди – 22,5%, підприємства – 21,5%, іноземні інвестори – 9,2%. Поки що Україна для іноземних інвесторів належить до країн з найбільш нестабільним інвестиційним кліматом. 3. Міжнародні позики – надаються одними країнами іншим або міжнародними (транснаціональними) банками.
По війні капітал вкладався у добувні галузі промисловості, бо розвинені країни відчували гострий дефіцит сировини і шляхом інвестицій могли знизити її вартість. Нині капітал вкладається у галузі НТП у розрахунку на довготермінове одержання прибутку. Японські монополії різко збільшили капіталовкладення у ці галузі за рубежем. Окрім того, змінився напрямок капіталовкладень. Якщо раніше кошти йшли на розробку сировини, щоб зменшити її вартість, то тепер капітали спрямовують на створення потужностей з виробництва автомобілів, кольорових телевізорів, відеомагнітофонів тощо. Серед країн, що освоюють ці інвестиції, виокремлюються Республіка Корея, Тайвань, Китай і навіть США. В останні роки активізувались інвестиційні компанії ФРН. Після Великої Британії вони займають друге місце у Західній Європі за обсягом закордонних інвестицій. Сферою інтересів західнонімецьких інвесторів є, зокрема, країни Східної Європи. В Україні спільно з німецьким концерном «Сіменс» створено спільне підприємство для виробництва електротехнічних виробів, концерн «Фольксваґен» продає у Києві автомобілі.
Міжнародна міграція робочої сили. Причини переміщення робочої сили пов’язані з різною оплатою праці у країнах, а також з рухом капіталу, що створює нові робочі місця. Існує переміщення трудових ресурсів як з країн, що розвиваються, до розвинених, так і між розвиненими країнами й тими, що розвиваються. Наприклад, жителі Туреччини, Іраку та інших країн використовуються на некваліфікованих роботах у Західній Європі, мексиканці – у США. Тим часом існує «перетікання мізків» з країн Західної Європи до США. У країнах, що розвиваються, сформувалось декілька центрів тяжіння для робочої сили. Так, ПАР за рівнем економічного розвитку виділяється на континенті і, починаючи з 50-х років, приваблює робітників з інших африканських країн. У 60-ті роки до складу Нових Індустріальних Країн увійшли Мексика, Бразилія, Арґентина й Венесуела. Ці країни стали об’єктом припливу робочої сили. Зріст видобування нафти та природного газу на Близькому Сході в 70-ті роки зумовив створення у цьому реґіоні додаткових робочих місць, а, отже, сприяв припливу робочої сили з інших країн Азії, особливо Індії та Пакистану. Зараз формується новий центр тяжіння для робочої сили – Південно-Східна Азія.

2. Соціально-економічна типологія країн
Країни світу, залежно від мети вивчення, можна групувати за різними ознаками: за площею, за чисельністю населення, за економіко-географічним положенням, за політичним та державним ладом, за рівнем соціально-економічного розвитку. Нас цікавитиме, передусім, остання ознака.
Для розробки соціально-економічної типології країн треба врахувати не лише вищезгадані ознаки, але й загальний валовий національний продукт, валовий національний продукт на душу населення, показники якості життя, купівельну спроможність у перерахунку на одного мешканця тощо. Виокремивши 200 показників, що характеризують рівень соціально-економічного розвитку, та проаналізувавши з їхньою допомогою низку країн, В. Вольський запропонував власну типологію, яка змінена в підручнику з урахуванням змін у світі. За цією типологією країни світу поділяються на 3 групи: економічно розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються. Наразі розгляньмо найбільш характерні групи країн у світовій економіці й міжнародному поділі праці:
I. Економічно розвинені країни.
1. Велика Сімка – США, Японія, Велика Британія, Італія, Франція, Канада та ФРН.
Ця група країн виділяється високим валовим національним продуктом (ВНП), питома вага якого у світовому господарстві зростає. Так, ВНП тільки США, Канади та Японії у 1999 р. склав 40% світового ВНП, а на 2010 р. прогнозується у розмірі 41%. У розвинених країнах прибуток на душу населення склав 30,5 тис. дол. і прогнозується на рівні 73 тис. дол. до 2010 р. Країни «Великої сімки» зосередили у своїх руках 60% промислового виробництва, 40% торговельного обороту, вони є основними інвесторами та кредиторами, «законодавцями мод» у галузі науково-технічного прогресу, економіки та політики. Вони вирізняються найвищим валовим національним продуктом та його душовим показником.
2. Малі високорозвинуті країни Західної Європи (ВНП на душу населення перевищує 15 тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія. Ці країни увійшли до числа розвинутих завдяки високому ступеню експортності своєї промислової продукції (понад 50%), якості цієї продукції, інтенсифікації сільського господарства, що зробила їх продукцію конкурентоспроможною на європейському та світових ринках.
3. Країни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія. Туреччина, Ізраїль, Нова Зеландія. Деякі з них, наприклад, Австралія, ПАР, Ізраїль, Нова Зеландія називаються «країнами переселеного капіталізму», бо під час їх освоєння мешканцями Старого Світу тут панували первісні взаємини, а нові переселенці привезли і впровадили капіталістичні відносини у вигляді гірничо-добувної промисловості у ПАР і Австралії, або інтенсивного тваринництва на «шипстейшингах» (вівчарних фермах у Австралії та Новій Зеландії).
II. Країни, що розвиваються.
Порівняння розвинених країн і країн, що розвиваються, за основними показниками якості життя (ВНП на душу населення та середня тривалість життя) показує величезний розрив між державами:
– ВНП на душу населення: розвинені країни – 20 тис. дол., країни, що розвиваються – 900 дол., слаборозвинуті країни – 300 дол.
– середня тривалість життя: розвинені країни – 75 років, країни, що розвиваються –61 рік, слаборозвинуті країни – 50 років.
За низкою показників країни, що розвиваються, усе-таки лідирують: за територією, чисельністю населення, наявністю природних ресурсів, виробництвом сільськогосподарської продукції.
1. Країни, що розвиваються, зі значним потенціалом (входять до першої десятки країн світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю багатьма видами природних ресурсів): Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Мексика. У цих країн є сприятливі передумови для переходу до вищої групи за умови структурної перебудови економіки та інтенсивнішого ведення господарства.
2. Нові Індустріальні Країни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур та Республіка Корея відомі під назвою «чотирьох маленьких тигрів» (або драконів) Південно-Східної Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни «великого потенціалу» – Мексику, Бразилію та Арґентину. Нові Індустріальні Країни відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвиненими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі наукомісткої, НІК займають провідні позиції у світовій економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й посунули деякі розвинені країни.
Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість. Гонконг займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань – моніторів, швейних машин; Республіка Корея – телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет; Сінгапур – магнітних дисководів для комп’ютерів. НІК є найбільшими виробниками суден (Південна Корея, Бразилія, Тайвань), морських нафтосвердлових установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Республіка Корея, Бразилія, Мексика), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).
Транснаціональні корпорації провідних капіталістичних країн на першому етапі розвитку нових індустріальних країн грали вирішальну роль. Першими до економіки НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих країнах філії, вкладали кошти у добувну і обробну промисловість. Це дало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технології, освоїти іноземні інвестиції. Для цього на території НІК були створені експортно-виробничі зони – один з типів особливих економічних зон. Експортно-виробничі зони – це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукції з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних країн.

3. Слаборозвинуті країни. Прибуток на душу населення не перевищує 300 дол. Це більша частина країн Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану. Практично вони є на всіх континентах; їхня економіка характеризується монопродуктивністю. Це «бананові республіки» або сировинні придатки великих країн – покровительок. Як правило, ці країни зберегли економічну або політичну залежність від колишніх метрополій, а їхня економіка повністю контролюється ТНК.
ООН до найбідніших країн відносить 46: 10 – в Азії, 31 – в Африці, 4 – в Океанії та Латинській Америці. Зокрема, це Афганістан, Бангладеш, Бутан, Ґвінея, Лаос, Малі, Нігер, Чад, Непал, Сомалі, Ефіопія та інші.
4. Нафтоекспортні країни.
Це насамперед 12 країн ОПЕК: Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак тощо. Вони виділяються високим душовим показником ВНП (понад 15 тис. дол.), переходом від монофункціональної економіки (нафто- та газовидобуток) до поліфункціонального господарства (машинобудування, електромісткі галузі металургії, хімічна промисловість тощо).
5. Малі країни – «квартироздавальники».
Це країни «зручного прапора» – Ліберія, Панама; «країни-готелі» – центри міжнародного туризму та рекреації – Канарські острови, Кіпр, Мальдіви, Сейшели та інші; «країни – банківські та страхові центри» – Бермудські та Багамські острови тощо. Вони розвивають одну чи кілька схожих функцій і мають від них чималий прибуток, забезпечуючи цим собі досить високий рівень життя.
III. Країни з перехідною економікою складно вписуються у попередні групи, бо існує диспропорція в їхньому розвитку: Україна та Росія за виробничим потенціалом входять до десятки європейських країн, а за рівнем ефективності виробництва та прибутків на душу населення – до країн, що розвиваються. Країни Східної Європи більше тяжіють до країн середнього рівня розвитку (Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія), хоч ряд ознак радше відповідає країнам, що розвиваються.
Більшість цих країн, з одного боку, тяжіють до розвинених: вони мають досить високий економічний потенціал, кваліфіковані кадри, високий освітній рівень, в них є всі галузі виробництва, притаманні розвиненим країнам. З другого боку, в цих країнах низький ВВП на душу населення (менше 2–3 тис. дол.), спад виробництва, інфляція, безробіття, старе устаткування, низька продуктивність праці, екстенсивне сільське господарство – як у більшості країн, що розвиваються. Перехід цих країн від планового соціалістичного господарства до ринкового капіталістичного дає змогу виділити їх в окрему групу «країн перехідної економіки». Це країни Східної Європи, Прибалтики, СНД, Монголія, В’єтнам, Китай. Хоча останній повинен розглядатися окремо з соціалістичними країнами Кубою та КНДР), бо ринкові реформи тут провадяться під керівництвом компартії Китаю, а роздержавлення промисловості недостатнє. Проте сучасні темпи ринкових відносин, зокрема в Східному поясі з зонами спільного підприємництва дають змогу не ставити цю країну на один рівень з суто соціалістичними.

3. ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ. ЕКОНОМІЧНІ СОЮЗИ
Економічна інтеграція – це об’єктивний процес розвитку глибоких, стійких взаємозв’язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнародних господарських комплексів у межах держави. Економічна інтеграція – форма інтернаціоналізації господарської діяльності (виробництва), зближення та поглиблення взаємодії національних економік. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та науково-технічною революцією. Економічна інтеграція виявляється у державних формах об’єднання країн. Наприклад, Європейський Союз, ОПЕК, Всесвітня торгова організація, Європейська асоціація вільної торгівлі тощо. Одначе при цьому економіка інтегрованих країн втрачає своє національне обличчя, самобутність.
Економічна інтеграція сприяє посиленню взаємозв’язку та взаємодоповнюваності національних господарств на основі міжнародного поділу праці. Інтеграційний процес характеризується:
1. Планомірною зміною структури окремих країн, координацією співпраці держав, узгодженою ув’язкою асортименту продукції у країнах співдружності, а також спільним використанням науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці. Внаслідок цього прискорюється науково-технічний процес, повніше використовуються сировинні ресурси, підвищується ефективність функціонування національних господарств.
2. Створенням та удосконаленням міжнародної співпраці, що поглиблює міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.
3. Активізацією ролі внутрішньої економічної політики у створенні умов для поглиблення ефективності господарських зв’язків з іншими країнами. Це виражається у перебудові економік поєднаних країн, скерованій на реалізацію взаємних та міжнародних норм якостей та стандарту. 
Економічні спілки або союзи можуть бути реґіональними (Європейський союз, Латиноамериканська асоціація інтеграції, Організація Центральноамериканських держав тощо); спеціальними, наприклад МАГАТЕ, товарно-виробничими (ОПЕК, Міжнародна спілка електрозв’язку); інвестиційними – Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Союзи також бувають військово-політичними: НАТО, СЕНТО, СЕАТО.
Реґіональні економічні спілки.
Європейський союз утворився 1992 року, до його складу увійшли 12 країн ЄЕС і 3 країни з ЄАВТ. Європейська економічна спільнота – ЄЕС – заснована у 1957 році Римським договором, у якості основної ідеї задекларувала: сталий збалансований зріст, гармонійний економічний розвиток та підвищення рівня життя населення. При цьому був створений спільний ринок промислових та сільськогосподарських товарів, лібералізовано вивезення капіталу, створено єдиний ринок робочої сили, усунуто митні бар’єри.
ЄЕС – реґіональна організація, до якої входили 12 держав: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Велика Британія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія..
Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) створена 1960 року для задоволення спільних інтересів країн, які не ввійшли до «Спільного ринку». До асоціації входять: Ліхтенштейн, Швейцарія, Норвегія та Ісландія. 
Загальний обсяг торгівлі країн ЄС становить 40% світового. Країни ЄС повинні зменшити свій державний борг, знизити рівень інфляції. Для розв’язання фінансових питань створений Європейський банк у Франкфурті-на-Майні.
Теоретики Об’єднаної Європи розробили концепцію «технологічної Європи», що передбачає поглиблення науково-технічної інтеграції. Основою її стане спільна науково-технічна політика країн-членів спільноти. До ЄС дотепер увійшли: Австрія, Бельгія, Велика Британія, ФРН, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція – разом 15 країн. В майбутньому до ЄС можуть увійти ще 25 країн Західної та Східної Європи, а на перспективу – всі європейські країни. Норвегія після референдуму з цього питання не вступила до ЄС, вважаючи, що цей інтеграційний союз зачепить її економічні та національні інтереси.
Співдружність незалежних держав (СНД) створена у 1991 р., входять 12 країн; мета – координація діяльності країн – членів.
З 1 січня 1994 року набрала чинності угода про вільну економічну зону між США, Канадою, та Мексикою – Північно-Атлантична зона вільної торгівлі, що охоплює територію понад 20 млн кв. км з населенням 360 млн чол. У світі є чимало інших економічних, політичних, фінансових спілок. Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛААІ) створена у 1980 р.; входять Арґентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі та Еквадор. Мета – ліквідація торговельно-митних обмежень усередині реґіону, стимулювання індустріалізації, формування передумов спільного ринку. Штаб-квартира – у Монтевідео. Латиноамериканська економічна система – «Панамський договір» (ЛАЕС) – створена у 1975 р. 27 країнами Латинської Америки. Штаб-квартира у Каракасі (Венесуела). Організація американських держав (ОАД) – створена у 1948 р. Входить 35 латиноамериканських держав, США та Канада. Мета – координація торгівлі, співпраця. Штаб-квартира Вашингтон. Організація економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) – створена у 1961 р.; входять Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Фінляндія, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція та Японія – 21 держава. Мета – координація економічної та фінансової політики, розвиток торгівлі. Штаб-квартира – Париж. Рада співпраці арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) – заснована у 1981 р. Мета – координація та інтеграція країн, зміцнення зв’язків у економіці, політиці, освіті та культурі. Входять: Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. Штаб-квартира – Ер-Ріад. Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) – створена у 1967 р.; входять Індонезія, Сінгапур, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Філіппіни, Малайзія, Бруней. Мета – сприяння розвитку соціально-економічної співпраці країн. Штаб-квартира – Джакарта. Асоціація реґіональної співпраці Південної Азії (СААРК) – створена у 1985 р. Входять: Бангладеш, Бутан, Пакистан, Індія, Мальдівська Республіка, Непал, Шрі-Ланка. Мета – сприяння соціально-економічному та культурному розвитку країн, розширення багатосторонньої співпраці. Штаб-квартира – Катманду. БЕНІЛЮКС – економічна спілка Бельгії, Нідерландів та Люксембургу, підписано у 1958 р. на 50 років; мета – створення єдиної валюти, усунення митних бар’єрів.
Загальносвітові об’єднання.
Конференція ООН по торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) – заснована 1964 р.; бере участь 186 держав, у тому числі Україна. Штаб-квартира – у Женеві. Економічна та соціальна рада ООН – створена у 1946 році, складається з 54 держав, у тому числі України, керує діяльністю шести реґіональних комісії ООН. Економічна та соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану – створена у 1947 р, складається з 39 держав та 10 асоційованих членів. Штаб-квартира – Бангкок. Економічна комісія ООН для Африки (ЕКА) – створена у 1958 році; складається з 53 держав. Штаб-квартира – Аддис-Абеба. Економічна комісія ООН для Європи – створена у 1947 році, включає 55 європейські держави (у тому числі Україну), а також США й Канаду. Штаб-квартира – Женева. Економічна та соціальна комісія ООН для Західної Азії (ЕСКЗА) – створена у 1973 році, складається з 13 арабських держав. Штаб-квартира – Амман. Економічна комісія ООН для Латинської Америки та Карибського басейну – створена у 1948 році, входить 41 держава Латинської Америки, а також США, Велика Британія, Франція, Нідерланди, Канада, Іспанія, Португалія. Штаб-квартира – Сантьяго. Міжнародна асоціація розвитку (МАР) – заснована у 1960 році. Входять 134 країни. Мета – надання кредитів урядам країн, що розвиваються, на особливо пільгових умовах. Допомога МАР надається переважно країнам з річним прибутком менше за 480 дол. Штаб-квартира – Вашингтон.
Товарно-виробничі об’єднання.
Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) – створена у 1960 році, входять 12 держав. Створена для узгодження політики країн-експортерів нафти. Всесвітня продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО) – заснована 1945 р. як орган ООН. Мета – координація у системі ООН діяльності, пов’язаної з міжнародною співпрацею у галузі виробництва продовольства та торгівлі ним. Складається з 169 держав-членів. Штаб-квартира – Рим.
Спеціальні об’єднання.
Міжнародне агентство по атомній енергії (МАГАТЕ) – засноване у 1957 р. Створене для використання атомної енергетики у мирних цілях. Штаб-квартира – Відень. Міжнародна торгова палата (МТП) – неурядова організація, що об’єднує торгові палати, спілки підприємств та окремі великі фірми більше ніж з 100 країн. Мета – сприяння усуненню перешкод у міжнародній торгівлі, закордонних капіталовкладеннях, економічному зростанні країн. Штаб-квартира – у Парижі. Рада Європи (РЄ) – міжнародна організація консультативного типу, заснована 1949 р. Об’єднує 43 країни Європи (включно з Україною). Займається проблемами співробітництва у соціальній, науковій, культурній, гуманітарній та правовій сферах. Штаб-квартира – Страсбург (Франція).
Світові фінансові об’єднання.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) – спеціалізована організація при ООН, заснована у 1944 р. Мета – координація валютно-фінансової політики країн-членів 
та надання позик. Входить 181 держава, у тому числі Україна. Штаб-квартира – Вашингтон.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) – створений у 1945 році, 180 членів (у тому числі Україна), штаб-квартира – Вашингтон. Мета – стимулювання довгострокового збалансованого розвитку країн.
Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) – створений у 1990 р., 57 членів (в тому числі Україна). Штаб-квартира – Лондон, мета – підтримка країн Центральної та Східної Європи у переході до ринкової економіки.
У сучасній геополітичній та економічній обстановці актуальним стає формування нового економічного об’єднання – Чорноморський район економічної співпраці або Чорноморського економічного союзу (ЧЕС). Сучасна економічна ситуація у Чорномор’ї створила передумови для формування нового економічного простору, у межах якого можливо розв’язувати проблеми вільної торгівлі, змішаної економіки, поліпшення екологічної ситуації. 23 лютого 1992 року у Стамбулі підписана Декларація про створення Парламентської асамблеї Чорноморської економічної співпраці. До ЧЕС входять 11 країн: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Україна, Туреччина.
В 1993 році створений Карпатський Єврореґіон. До нього увійшли Угорщина, Польща, Україна, Словаччина. Мета – координація господарської та зовнішньоекономічної діяльності, створення сприятливих умов для інтеграції.
Інтеграційні процеси – тенденція, що визначає світовий поділ праці.

4. ФОРМИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
До основних форм зовнішньоекономічної діяльності відносяться: торгівля, кредитування, науково-технічна співпраця, створення спільних підприємств, реалізація проектів на компенсаційній основі, культурна співпраця, туризм тощо.
Міжнародна торгівля. Найбільш істотною характеристикою торгівлі є товарообіг – обіг товарів, який забезпечує рух товарних мас зі сфери виробництва до сфери споживання. Це сукупність актів купівлі та продажу товарів. Показниками міжнародного товарообігу є експорт та імпорт товарів. Імпорт (від лат. importo – ввожу) – ввезення товарів або капіталів у країну з-за кордону. Експорт (від лат. exporto – вивожу) – вивезення товарів або капіталів за кордон.
Для будь-якої країни дуже важливим є співвідношення суми експорту та імпорту зовнішньоторговельного сальдо. Воно повинно бути позитивним, що дає змогу країні мати вільні кошти для розширення виробництва чи інвестування їх в своїй або чужій країні. В Україні цей показник з 1996 р. позитивний.
У світовому торговому обігу лідирують США, хоч країни ЄС за сумарним товарообігом перевершують США; друге місце після США, займає Японія. Високими темпами в останні роки розвивалась торгівля ряду країн «третього світу»: ОПЕК та «Нових Індустріальних Країн» Південно-Східної Азії. На Республіку Корея, Сінгапур, Тайвань припадає половина вартості експорту країн, що розвиваються, та біля 1/3 імпорту.
Біля 60% світового експорту товарів припадає на розвинуті країни, у цих же країнах реалізується до 60% світового експорту товарів і лише 14% надходить до країн, що розвиваються (мал. 7.1, 7.2).
Країни ЄС збільшили імпорт енергоносіїв, зменшивши ввезення сировини та продовольчих товарів. У зовнішній торгівлі країн ЄС перевага віддається партнерам по Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), хоч товари США також активно впроваджуються на європейський ринок.
Зниження матеріало- та енергомісткості виробництва у розвинених країнах світу, що зумовило зменшення попиту на сировину, змусило країни, які спеціалізуються на його експорті, шукати нові сфери діяльності у межах міжнародного розподілу праці. Росте питома вага хімічної промисловості у міжнародній торгівлі; це пов’язано зі значним розширенням асортименту штучних та синтетичних матеріалів.
1995 року створена всесвітня торговельна організація (ВТО). Її членами є 128 країн. Функція ВТО – підписання багатосторонніх угод за загальними правилами торгівлі.
Кредитування та інвестування. Кредитування – надання кредиту. Кредит – позики у грошових одиницях чи у вигляді товару на умовах повернення з виплатою процентів. Інвестиції – капіталовкладення. Інвестиції іноземні – довгострокові вкладення капіталу закордонними власниками у промисловість, сільське господарство, транспорт та інші галузі економіки. Найбільшими інвесторами у світі є Японія, США, країни Західної Європи.
Прямі інвестиції у 1999 році склали 800 млрд дол., на розвинені країни приходилося 460 млрд дол., на країни, що розвиваються – 166 млрд дол. Домінують серед інвесторів економічно розвинені країни (649 млрд. дол); потік інвестицій з країн, що розвиваються, дещо менший. Інвестиції в країни Східної Європи досягли 19 млрд дол.
Мусульманські країни інвестували в економіку США та Західної Європи понад 800 млрд дол. Більше половини цих коштів належить Саудівській Аравії.
Серед країн світу щорічно проводиться рейтінг ступеню сприятливості для інвесторів. В ньому враховуються: політична та економічна стабільність, інфляція, рівень безробіття тощо. У першу десятку відповідно входять: Люксембург, Швейцарія, США, ФРН, Нідерланди, Франція, Австрія, Велика Британія, Японія, Фінляндія. Поміж 180 країн Україна займає 129 місце, Росія – 159, Куба – 177.
До найбільших країн – боржників у світі належать: Мексика (125 млрд дол), Китай (111), Росія (110), Бразилія (100).
Зовнішній борг України на 01.06.1999 р. дорівнював 12,4 млрд дол., в тому числі: Росії – 2 млрд дол., МВФ – 2,4; СБРР – 1,2; ЄБРР – 0,07; країнам ЄС – 0,35 млрд дол.
Науково-технічна співпраця може набувати наступних форм:
1. Експорт продукції, що репрезентує досягнення науково-технічного прогресу.
2. Кооперація країн у створенні нової техніки й технології з подальшим її впровадженням та використанням.
3. Спорудження за рубежем заводів «під ключ» або експорт комплексного обладнання при виробництві нової техніки.
4. Модернізація об’єктів за участю закордонних партнерів.
5. Оренда нового обладнання – лізинґ.
6. Технічне навчання персоналу країн-імпортерів технологій.
7. Обмін передовим технічним досвідом.
8. Спільні конференції, симпозіуми, публікації, координація та кооперація наукових досліджень.
9. Технічна допомога при опануванні нових виробництв.
10. Науково-технічна співпраця у галузі навчання та підвищення кваліфікації наукових кадрів.
Продаж ліцензій – тобто авторських прав на використання запатентованих винаходів на території країн, де вони захищені патентами. Є ще термін «ноу-хау» (англ.
Know-how – знаю як). Обмін ліцензіями став важливим елементом міжнародних економічних стосунків: він досягнув 10% світового зовнішньоторговельного обороту.
Діє спільна українсько-російсько-казахська програма запуску космічних кораблів, експлуатації космічної станції “Мир” та будівництва нової космічної станції (за допомогою США та інших країн) – «Альфа». Утворено спільне українсько-російське підприємство «Космотран» для комерційних запусків космічних супутників.
За програмою «Sea-Lunch» (морський старт), в якій приймають участь Україна, США, Норвегія та Росія з плаваючої платформи «Одіссей» здійснюються запуски космічних кораблів біля о. Різдва в Океанії за допомогою українських ракетоносіїв «Зеніт».
Спільне підприємництво – порівняно розповсюджена форма зовнішньоекономічної діяльності. В світі є десятки тисяч підприємств зі змішаним капіталом; в Україні зареєстровано понад тисячу. Окрім економічних вигод у вигляді отримання інвестицій або нових технологій, спільне підприємництво пом’якшує й політичні проблеми, бо країна, що вклала капітал в економіку іншої країни, буде зацікавлена у сталості. Сфера діяльності спільних підприємств в Україні – будівництво, туризм, торгівля, посередницькі послуги, промислове виробництво.
Італійська фірма «Фіат» утворила в Кременчуці СП «Iveco–КрАЗ» з виробництва вантажівок. В Київській області налагоджено збирання МАЗів. В Ірані створюється СП з Росією з виробництва літака ТУ-334. Японська компанія Nisso Ivai Co інвестувала 70 млн дол. в реконструкцію нафтопереробного заводу в Дрогобичі (виробництво бензину «євросупер») і буде брати участь в будівництві нафтопроводу Одеса–Броди.
Експорт та імпорт послуг. До них відносяться: міжнародний та транзитний транспорт, іноземний туризм, послуги банків та страхових компаній, послуги охорони здоров’я, навчання, торговельно-технічна діяльність тощо. Провідну роль у наданні послуг (80%) відіграють розвинені країни.
Торгівля інженерно-консультаційними послугами «інжиніринґ» – надання послуг виробничого, комерційного та наукового характеру. Найбільшого розвитку інжиніринґ одержав у галузі капітального будівництва. Провідними експортерами цього виду послуг є фірми США, Канади, Великої Британії, Франції, ФРН та Японії. Сюди входить проектування об’єкту, вивчення ринку, установка і випробування обладнання, набір та підготовка кадрів, послуги з реалізації продукції, сприяння в організації реклами, розробка методів утилізації відходів тощо.
Туризм. Розрізняють три види туризму: рекреаційний, науковий та діловий; на перший вид припадає 70%. Основний потік туристів переміщується у межах розвинених країн. Для Іспанії та Австрії туризм – одна з основних експортних галузей, вона дає відповідно 30% та 80% прибутків від експорту. Провідне місце туризм займає в Італії, Франції, Швейцарії, Ізраїлі. В Україні переважає маршрутно-пізнавальний туризм.
Прибутки від туризму в світі в 1998 р. становили понад 445 млрд дол, чисельність туристів дорівнювала 625 млн чол. Найбільші прибутки отримали: США – 75 млдр дол;Франція – 27,,9; Італія – 30, Іспанія – 28, Велика Британія – 19,9 , ФРН – 19 млрд дол.
В Україні у 1997 році туристами були 15 млн чол. (сума в’їзду та виїзду), в тому числі до нас приїхало 2,6 млн іноземних туристів. прибуток склав 350 млн дол. і 1090 млн грн.
Організація спортивних турнірів та змагань також відноситься до однієї з форм зовнішньоекономічної діяльності, бо об’єднує зусилля та фінанси багатьох країн-учасниць. Найбільш масштабними є літні та зимові Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи з хокею, футболу, фігурного катання, шахів, тенісу, велоспорту тощо.
Культурна співпраця передбачає організацію виставок картин або експозицій провідних музеїв світу, музичні та пісенні конкурси, фестивалі, обмін творчими колективами, спільне вивчення культурних та історичних цінностей (стародавні піраміди, розкопки доісторичних поселень), обмін кіно-, відео- та аудіопродукцією.

5. ЗОНИ СПІЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА
Першими зонами спільного підприємництва (ЗСП) у світі вважались території великих морських портів, залізничних вузлів, аеропортів. Вони, як правило, відділялись за допомогою митного режиму від основної території країн та функціонували за рахунок безмитного ввезення та вивезення товарів. Утворенню таких зон передувало оголошення «вільних портів», тобто територій, де могли б безмитно зберігатись товари, що привозяться у зону для подальшого їх продажу. Перші звістки про «вільні порти» пов’язані з XVI–XVII ст.
Перші законодавчі акти про митні зони були прийняті у США 1934 р., у Мексиці – 1946 р. Діяльність ЗСП реґулюється міжнародними договорами: Конвенцією від 18 травня 1973 р. (м. Кіото, Японія) та Постановою Ради Спільноти країн ЄС від 25 липня 1986 р. «Про вільні митні зони та склади». Сьогодні більше ніж у 80 країнах світу функціонують понад 700 ЗСП. Їхній щорічний торговельний оборот оцінюється на 15–25 млрд дол.
На перших етапах зони створювались для комерційної діяльності у вигляді консиґнаційних (складських) територій. Тут товари складувались та піддавались операціям, скерованим на збереження їхньої якості та поліпшення зовнішнього вигляду. У 60-ті роки з’явились перші варіанти промислово-складських зон, у яких, окрім зберігання товарів, здійснювалась додаткова їх обробка, розфасовка з метою збільшення добавленої вартості товару. Для залучення іноземного капіталу у ЗСП розроблялась система пільг: 1) скасувалось оподаткування у рахунок права на експорт; 2) частково або повністю скасовувались податки на прибуток іноземного персоналу, який працює у ЗСП; 3) податки на прибуток на визначений термін; 4) зменшувались мита на ввезену сировину, матеріали, паливо, напівфабрикати та обладнання, а у деяких випадках – і на ввезену готову продукцію. При цьому країна, що надавала частину своєї території для створення ЗСП, переслідувала такі цілі:
1. Забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як у ЗСП, так і в країні. Ця мета є передумовою для створення ЗСП у країнах, що розвиваються, – Китаї, Мексиці, Індії,Таїланді тощо. Іноземні фірми, що вкладають кошти у розвиток цих зон, розраховують одержати додатковий прибуток за рахунок використання дешевої робочої сили порівняно з своїми країнами.
2. Залучення інвестицій, особливо у вільно конвертованій валюті. Цей мотив характерний для створення ЗСП у Китаї та у країнах Східної Європи (зокрема в Україні), де розраховують за допомогою валютних надходжень від ЗСП на своїй території зібрати кошти для модернізації економіки.
3. Організація у економічних зонах таких виробництв, продукція яких пішла б на експорт, а також сприяла б модернізації технологій і залученню «ноу-хау» в провідні галузі виробництва.
4. Розвиток відсталих реґіонів, навчання фахівців та робітників новим методам праці та управління. У Китаї ЗСП з 1979 року стали важливою складовою економічної політики держави. Їхня кількість зростає: до таких зон на півдні країни, як Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шаньтоу, додалось ще 14 приморських міст, а також острів Хайнань. Тепер це суцільна агломерована зона вздовж Тихоокеанського узбережжя, де переважають дві форми залучення капіталу: організація спільних виробництв, у яких статутні фонди створюються за рахунок іноземних та китайських фірм, а також на основі співпраці, коли капітал та технологія – іноземні, а земля та трудові ресурси – китайські.
5. Використання власних сировинних і трудових ресурсів для виробництва експортної продукції. Такі зони створені у Гані для переробки бокситів, у Об’єднаних Арабських Еміратах – для експорту та переробки нафти, у Находці – для експорту й часткової переробки деревини, кам’яного вугілля та інших природних ресурсів.
У світі є 23 види ЗСП; основні з них такі:
1. Безмитні багатопрофільні зони, розташовані на основних перехрестях транспортних систем (Шеннон у Ірландії, о. Хайнань, Сінгапур). Сінгапур має тепер валютний запас – понад 40 млрд дол., що дорівнює валютному запасу Китаю та Індії разом узятих (для порівняння: площа Сінгапуру 0,6 тис кв. км, населення 2,7 млн чол.; відповідно площа Індії та Китаю – 3288 та 9561 тис. кв. км, а населення – 890 та 1209 млн чол.). У Сінгапурі найдешевші у світі товари та безмитна торгівля. Сінгапур – третій найбільший центр переробки нафти у світі після Роттердама й Г’юстона, другий найбільший порт світу. Кожних 10 хвилин у цей порт заходить судно, а кожних 20 хвилин – танкер. На рік Сінгапур відвідає 3 млн туристів, хоча історичних пам’яток тут обмаль. З 70-х років у Сінгапурі пріоритетний розвиток одержали наукомісткі та капіталомісткі галузі. Тут розміщено понад 200 найбільших комерційних та торгівельних банків. Він входить до двадцятьох найбагатших міст світу: валовий національний продукт на душу населення становить 10 500 дол. Морський порт – основа вільного міста – найсучасніший у світі: його відвідають 40 тис. суден на рік, тут розташовані представництва 700 морських компаній, здійснюється повна комп’ютеризація зберігання, облік, навантаження та розвантаження.
2. Експортні промислові зони, орієнтовані на зовнішню торгівлю. Китайська зона Шеньчжень займається випуском експортних товарів з вітчизняної сировини та за допомогою вітчизняної робочої сили. За десять років чисельність жителів міста зросла з 30 тис. до 1 млн чол. Тут працює 2,5 тис. екологічно чистих підприємств, випускається 1115 найменувань товарів, з яких 650 йде на експорт. Площа зони – 327 кв. км, на її території діє 3,8 тис. спільних підприємств, іноземний капітал становить 18,5%. Подібні зони створені у Південній Кореї, на Шрі-Ланці, у Єгипті, Гонконгу, Малайзії, Індії, Мексиці.
3. Зони економічного та науково-технічного розвитку – це район країни, де надаються пільгові умови для створення та діяльності національних, спільних та іноземних підприємств. Такі зони створюються переважно у розвинутих країнах. У США є 141 економічна зона, у Швейцарії – 26, в Іспанії – 22, в Італії – 11, у Франції – 1, у Фінляндії – 7, у ФРН – 6. Завдяки цьому підприємці одержують можливість на пільгових умовах імпортувати необхідні компоненти, вести складання виробів, експортувати продукцію; ці зони підвищують конкурентоздатність товарів, стимулюють їхнє виробництво за світовими стандартами.
4. Зони страхових та банківських послуг сприяють зміцненню економіки країни, характерні для невеликих країн: Сінгапур, Гонконг, Багамські острови, Бермудські острови, Тайвань, а також Туреччина та Філіппіни. У вільних банківських зонах приймаючою стороною формуються сприятливі умови для проведення кредитно-фінансових операцій (пільговий режим оподаткування банків, а у деяких зонах – повна відсутність такого). Такі зони одержали назву «податкового сховища» або «податкового раю». З 1985 р. у Туреччині з’явились «вільні міста»: Мерсин, Ізмир, Адана, Трабзон, Стамбул. Основна мета їхнього створення – залучення інвестицій за максимально низькими ставками. Мінімальна сума сплаченого статутного капіталу спільного банку у ЗСП повинна була складати не менше за 1 млн дол. 
5. Імпортно-промислові зони та зони по заміщенню імпорту. Вони забезпечують сторону, яка приймає, сучасними товарами, а місцеві підприємства – передовою технологією. Такі зони є у Франції, США, Китаї та інших країнах.
6. Складські (консиґнаційні) зони формуються у районах міжнародних морських та авіатортів. У Русі на Дунаї створена зона безмитної торгівлі зі складськими приміщеннями на площі 100 га. Такі ж зони сформувались під Іллічівськом та у Рені.
7. Зони вільної торгівлі, де немає мита на ввезення та вивезення товарів для їхнього продажу. Іноді вони прив’язані до великого морського або авіапорту (Шенон у Ірландії, Сінгапур, Руса, Будапешт, Бєлград тощо).
Варіанти створення зон спільного підприємництва в Україні. У нас за останні роки з’явилось багато варіантів створення ЗСП. Серед них Кримська, Донбаська, Севастопольська, Ренійська, Скадовська, Одеська, Закарпатська, Сиваш, Європа-Центр, Маріупольська та інші. Верховна Рада ухвалила закон про особливі економічні зони.
ЗСП «Європа-Центр» у Закарпатті передбачає утворення консиґнаційної (складської) зони між Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, а також видобуток золота на Мужиївському золотоносному родовищі. У 1995 р. в Україні утворено понад 20 ліцензійно-консиґнаційних складів, локальних зон «порто-франко» у Києві, Одесі, Рені, Ізмаїлі.

6. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИ
Питома вага України у світовій економіці досить помітна. За економічним потенціалом Україна входить до першої шістки країн Європи (окрім неї – Росія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія). Об’єктивно це мало б визначити істотну роль нашої країни у міжнародному територіальному поділі праці. Проте частка України у світовій торгівлі досі не надто висока. Недостатньо використовуються можливості для міжнародної кооперації, зовнішніх інвестицій тощо. Попри це українська продукція добре відома у багатьох країнах: для деяких країн та реґіонів Україна є важливим партнером в економічній співпраці.
Неоднозначне положення України у міжнародному територіальному поділі праці пояснюється впливом низки передумов, насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних. Розгляньмо коротко їхню дію.
Природні передумови. На відміну від найбільших країн світу (Росія, США, Китай, Канада) Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами; проте вона має значний природно-ресурсний потенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинуті країни (Японія, Італія). Кажучи про природні передумови, треба виділити агрокліматичні умови, які здавна сприяли перетворенню України на великий реґіон сільськогосподарського виробництва, особливо зернового господарства, буряківництва, скотарства, свинарства. Ці умови створюються унікальними чорноземними ґрунтами, достатньою кількістю тепла, помірною вологістю, переважно рівнинним характером території. Ми маємо чималі ресурси корисних копалин; деякі з них мають світове значення: залізні та марганцеві руди, кухонна сіль, кам’яне вугілля.
Значний рекреаційний потенціал країни, – це узбережжя теплих морів, гірничоландшафтні комплекси Карпат і Криму, мінеральні джерела, лікувальні грязі лиманів, озокерит.
Деяких важливих ресурсів у нас обмаль, як-от нафта, газ, більшість руд кольорових металів, деревина. В останнє десятиріччя значно зменшились рибні ресурси Чорного та Азовського морів.
Загалом, за природними ресурсами наша країна перебуває у стані певної рівноваги: дефіцит (а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших, не менш важливих.
Демографічні передумови. Маючи 49,9 млн чол. населення, Україна використовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчих товарів. У працездатному віці знаходиться 56% населення, у суспільному виробництві зайнято 25 млн працівників. Трудові ресурси країни характеризуються високим рівнем кваліфікації та освіти; питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 29%, усе доросле населення освічене. У 159 вищих навчальних закладах навчається понад 800 тис. студентів.
Високий інтелектуальний потенціал країни: у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах (НДДКР) зайнято майже 250 тис. фахівців. Всесвітньовідомі такі наукові центри, як Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона, Український фізико-технічний інститут, Інститут надтвердих матеріалів та багато інших. Чималі заслуги українських учених та інженерів у ракето- та авіабудуванні, кібернетиці, біофізиці та біохімії, а також у дослідженні проблем циклу гуманітарних наук. Значна частина інтелектуальної еліти країни донедавна була зайнята у військово-промисловому комплексі. Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинутої науково-дослідної бази сприяє виробництву складної, наукомісткої продукції, що користується попитом на світових ринках.
Що стосується внутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то він формується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельною здатність. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме і ринок України приваблюватиме закордонних виробників товарів народного споживання.
Історико-економічні передумови. Протягом століть, аж донедавна, вельми великі території України завойовувались або захоплювались тими або іншими державами. Тому з погляду територіального поділу праці її економіка працювала, перш за все, на внутрішній ринок тієї держави, до якої вона входила повністю або частково, і економіка нашої країни розвивалася за принципом доповнюваності: у нас розміщувались лише ті галузі виробництва, які тут були найефективніші з погляду міжреґіонального обміну. Так, наявність високоякісної залізної руди та коксівного вугілля, відносно густа мережа залізниць, достатня кількість трудових ресурсів, вигідне географічне положення зумовили перетворення Донецько-Придніпровського району на першу металургійну базу не існуючої вже держави СРСР. Ці ж фактори сприяли розвитку металомісткого машинобудування, теплоенергетики, основної хімії. При цьому виробництво набагато перевищувало власні розумні потреби України. Зокрема, за її межі йшло 43% чорних металів, 25% залізної та 82% марганцевої руди, 20% коксопродуктів, значна частина тепловозів, гірничошахтового обладнання, азотних добрив, кальцинованої соди, цементу, вугілля, електроенергії. За багатьма найважливішими видами виробництва важкої промисловості частка України була набагато вища за її питому вагу в території, населенні, валовому суспільному продукті колишнього СРСР. Окрім того, Україна вивозила за свої межі 42% виробленого цукру, 25% олії, а також м’ясо, вершкове масло, борошно, овочі, вино.
Водночас Україна, маючи високу щільність населення, висококваліфіковані трудові ресурси, помітно відставала за трудомісткими видами виробництва, особливо щодо текстильної промисловості, інструментального машинобудування, автомобілебудування. Товари цих галузей виробництва у великій кількості завозились в Україну з інших союзних республік.
Другою складовою історико-економічних передумов зовнішньоекономічних зв’язків України були її орієнтація на країни Східної Європи, особливо після створення Ради Економічної Взаємодопомоги. Це також випливало передусім з політичних міркувань. Україна постачала у ці країни залізну та марганцеву руду, прокат чорних металів, електроенергію, азотні добрива, верстати та обладнання. Натомість вона одержувала продукцію машинобудування (верстати, транспортні засоби, електроніку), легкої та харчової промисловості, фармацевтичні товари. На «країни РЕВ» припадало 70% українського зовнішнього товарообігу. Водночас зв’язки з країнами «несоціалістичної» системи розвивалися повільно, що також було наслідком політичних причин. Відносно успішно розвивалися торговельні стосунки з Індією, а з країнами Західної Європи, Північної Америки та Японією товарообіг був незначний.
Геополітичні передумови. Економіко-географічне положення України досить вигідне для активної участі у міжнародному територіальному поділі праці. Вона розташована поблизу економічно високорозвинутого реґіону – Західної Європи, у безпосередній близькості до Росії, Білорусі та країн Східної Європи. Морським шляхом вона пов’язана з Середземномор’ям, Близьким Сходом та країнами басейну Індійського океану. Через Україну проходять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільні дороги, нафтопроводи й газопроводи) з країн СНД до Європи та чорноморських портів.
Особливість сучасної геополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що зв’язки з країнами СНД зазнають змін через нові реалії в галузі економічного і політичного суверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективи для економічної співпраці України з економічно розвинутими країнами, причому не тільки Європи, але й США, Японією, Канадою. З’явилась можливість проводити активнішу торговельну політику стосовно країн, що розвиваються, особливо на Близькому та Середньому Сході, в Південній та Південно-Східній Азії. Ці реґіони можуть постачати нам нафту, бавовну, джут, чай, каву, натуральний каучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, – тобто товари, попит на які у цих країнах та реґіонах розширюється.
Структура зовнішньоекономічних зв’язків України характеризується розгалуженістю, але все-таки зовнішня торгівля залишається їхньою основною формою. До інших форм відносяться створення спільних підприємств, фрахтування, міграція робочої сили, участь у економічних спілках та деякі інші.
Зовнішня торгівля. Основні показники зовнішньої торгівлі: обсяг товарообігу, структура експорту та імпорту, сальдо зовнішньоторговельного балансу, географія торгівлі. Структура товарообігу обумовлена загальним економічним потенціалом країни; галузевою структурою економіки; рівнем життя населення; конкурентоздатністю товарної продукції; динамікою курсу національної валюти; умовами митного реґулювання; кон’юнктурою світового ринку на ті або інші товари.
Основними експортними товарами є: залізна та марганцева руди, прокат чорних металів, чавун, кам’яне вугілля, кокс, кальцинована сода, азотні добрива, прокатне та ковальсько-пресове обладнання, обладнання для хімічної промисловості, тепловози, екскаватори, літаки, енергетичне обладнання, цемент, віконне скло. У групі товарів народного споживання – цукор, м’ясо, соняшникова олія, борошно, а також телевізори, побутові холодильники, мотоцикли. Підприємства ВПК експортують зброю .
В імпорті переважають нафта, газ, руди кольорових металів, деревина, бавовна, одяг, взуття, калійні добрива, верстати та обладнання для легкої й харчової промисловості, свердловинні установки, засоби обчислювальної техніки, вантажівки, папір, целюлоза, риба, а також чимало кондитерських та плодоовочевих виробів, алкогольних напоїв.
В 2000 р. експорт України становив 18,1 млрд дол., імпорт – 15,3 млрд дол. Отже, сальдо зовнішньої торгівлі становило 2,7 млрд дол.
Сальдо складається з різниці між експортом та імпортом. Багато товарних позицій одночасно фігурує і в експорті, і в імпорті, тому за окремими позиціями також обчислюється сальдо. Які ж товари дають Україні позитивне сальдо, а які – від’ємне? Найбільше позитивне сальдо припадає на чорну металургію (залізна та марганцева руди, чавун, прокат. У торгівлі з країнами СНД, окрім чорної металургії, позитивне сальдо утворилось також за рахунок підприємств харчової промисловості та сільського господарства (цукор, м’ясо, олія, молоко, борошно), машинобудування. Найбільш неґативне сальдо припадає на нафту й газ. (Треба врахувати, що нафтопереробні потужності України у 10 разів перевищують власне видобування нафти.) Від’ємне сальдо є також за деякими видами тканин, обладнанням для легкої промисловості, засобів обчислювальної техніки, риби.
Географія зовнішньої торгівлі. Чимала частина зовнішньоторговельного обороту припадає на країни СНД. Потужний торговельний партнер України – Росія, звідки ми одержуємо нафту, газ, руди кольорових металів, деревину, тканини, обладнання, вантажівки, електроніку. Україна експортує до Росії прокатне, гірничошахтове та енергетичне обладнання, тепловози, телевізори, залізну та марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, вугілля, а також цукор, соняшникову олію, м’ясо, плодоовочеві консерви.
Наступним за обсягом торгівлі партнером серед країн СНД є Білорусь. Вона постачає верстати, вантажівки, трактори, калійні добрива, продукцію легкої промисловості. Наш експорт складається переважно з прокату чорних металів, верстатів та обладнання, цукру, олії.
Значне позитивне сальдо торговельного балансу Україна має з країнами Середньої Азії (окрім Туркменистану), Казахстаном та країнами Закавказзя. Наш експорт до цих реґіонів: прокат чорних металів, обладнання, металорізальні верстати, промислові товари широкого вжитку, цукор, борошно. Імпорт: газ, руди кольорових металів, бавовна, тканини.
Українські товари добре відомі на ринках розвинутих країн і країн, що розвиваються. Особливе місце у зовнішній торгівлі України займають країни Європи. Серед розвинутих країн цього реґіону чільне місце посідає Німеччина. Значний товарообіг Україна має також з Італією, , Нідерландами, Францією. Відновлюються торгівельні зносини також із країнами Східної Європи, насамперед, з Польщею, Угорщиною, Болгарією та Словаччиною. Істотно виросла торгівля з Китаєм.
Розгляньмо географію зовнішньої торгівлі з країнами Західної та Східної Європи за основними вантажопотоками. До країн Західної Європи, окрім руд чорних металів та феросплавів, Україна постачає кокс, скло, штучні алмази та алмазний інструмент, невелику кількість металообробних верстатів, металургійне обладнання, а також олію. Одержує Україна верстати та обладнання, хімічні продукти, засоби обчислювальної техніки, одяг, взуття, побутову електроніку.
Значно активізували торгівельні зв’язки з нами США, Канада, Японія та інші неєвропейські економічно розвинуті країни (мал. 7.3). У групі країн, що розвиваються, найбільше значення для України має Індія. Українські підприємства брали участь у поставках у цю країну комплектного обладнання для будівництва металургійних, енергетичних та машинобудівних об’єктів. Окрім того, здійснювались поставки сучасного озброєння. Україна одержує з Індії бавовняні тканини, одяг, чай, каву, фрукти, соки. В останні роки активізувалась торгівля з Туреччиною та Республікою Корея.
Про інші форми зовнішньоекономічних зв’язків (спільні підприємства, міґрація робочої сили, участь у міжнародних економічних угодах, фрахтуванні тощо) йшлось у попередніх підрозділах. Наразі коротко зупинімося на понятті платіжного балансу. Платіжний баланс – це співвідношення суми платежів, здійснених даною країною за кордоном, та суми надходжень у країну з-за кордону за певний період. Він складається з платежів та надходжень від зовнішньої торгівлі, фрахтування, туризму, грошових переказів приватних осіб тощо. Якщо сальдо платіжного балансу неґативне (пасивне), воно має бути покрите за рахунок вивезення золота або шляхом одержання позик у конвертованій валюті. Пасивне сальдо платіжного балансу неґативно позначається на стані національної валюти.
Важливе значення для економіки країни мають іноземні інвестиції. Прямі інвестиції в Україну на початок 1999 р. складали 2782 млн дол., що дуже мало, зважаючи на економічний потенціал нашої країни. Найбільші капіталовкладення надійшли до внутрішньої торгівлі, харчової промисловості, машинобудування. Головні інвестори – США, Німеччина, Нідерланди, Росія.
Нарешті, слід сказати про торгівлю послугами. Загальний експорт послуг становив в Україні у 1998 р. досить значний обсяг – 3,8 млрд дол. Найбільше послуг було надано Росії за транзит газу трубопроводами та за деякі інші потреби – 2,2 млрд дол.
Зовнішньоекономічна політика –це система заходів уряду, скерована на зміцнення позицій країни у світовій економіці, у міжнародних економічних стосунках. Вона означає встановлення вигідних економічних зв’язків, одержання пільг у двосторонній торгівлі (принцип «найбільшого сприяння»), досягнення активного сальдо платіжного балансу. Зовнішньоекономічна політика має бути направлена на розширення ринків збуту своєї продукції, на доступ до ринків продукції. Інструментами зовнішньоекономічної політики є: вреґулювання політичних стосунків з зарубіжними країнами; підтримка національної валюти та валютне реґулювання; митна політика (встановлення протекціоністського або ліберального мита на експорт та імпорт окремих товарів) тощо.
Актуальними напрямками зовнішньоекономічної політики України є : 
– зміцнення позицій на ринках Східної Європи;
– зміцнення співпраці з економічно розвинутими країнами Західної Європи, США, Канадою, Японією, Австралією, ПАР;
– розширення торговельної співпраці з країнами Середземномор’я, Близького та Середнього Сходу, Південної та Південно-Східної Азії;
– проведення валютного та митного реґулювання, лібералізація умов іноземних капіталовкладень для залучення іноземної валюти та повернення приналежних Україні коштів, що знаходяться у банках інших держав.
Зовнішньоекономічні стосунки спливають з загальної економічної політики держави. Їхня ефективність залежить від успішного розвитку економіки Україна, зміни структури промисловості, впровадження нових технологій, обладнання, тобто того, що підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку.

<< Лекція 11. Транспортна система
Лекція 13. Економічне районування України  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Розміщення продуктивних сил" / Конспект лекцій (КНЕУ)_ Зміст