|
Лекція 4. ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
ПЛАН
1. Сировинний
2. Паливно-енергетичний
3. Водний
4. Робочої сили
5. Споживчий
6. Транспортний
7. Науково-технічного прогресу
8. Ринкової кон’юнктури
9. Економіко-географічного положення
10. Екологічний
У теорії розміщення продуктивних сил фактор розміщення є одним з центральних
понять. Навіть можна сказати, що будь-який аналіз розміщення виробництва
або населення – це, насамперед, факторний аналіз. Лише уважно вивчивши
фактори розміщення, можна робити обґрунтовані висновки про його ефективність.
Попри важливість поняття «фактор розміщення», однозначного трактування
цього терміна нема. Саме слово «фактор» (від латинського factor – той,
хто робить; виробник) означає причину, рушій якогось процесу або явища.
Але стосовно розміщення продуктивних сил це не повністю розкриває зміст
поняття.
У першому наближенні можна вважати факторами деякі умови, що впливають
на розміщення продуктивних сил. Проте передумови розміщення також є певними
умовами, одначе передумови й фактори – не одне й те саме. Якщо передумови
– це загальні умови, що визначають можливість або неможливість розміщення
виробництва й населення хоча б на мінімально ефективному рівні, то фактори
– це конкретні умови, що визначають ступінь ефективного розміщення.
Передумови й фактори не завжди розмежовуються. Наприклад, для галузей
сільського господарства провідну роль відіграють природні передумови,
які репрезентують комплекс природних умов. Водночас окремі елементи цього
комплексу – якість ґрунтів, режим зволоження, кількість сонячної радіації
– є факторами розміщення окремих галузей сільського господарства.
Можна розглядати фактор як певне співвідношення між об’єктом розміщення
й територією, на якій він розміщується. У такому випадку факторами розміщення
можна назвати усю сукупність аргументів, стосовно яких роль функції відіграє
вибір місця розміщення об’єкта. Отже, у формулі у=f(x) фактори позначаються
через x, а територія – через y.
Якщо змінюється склад факторів, повинне змінюватись і місце, придатне
для розміщення об’єкта. Насправді кожна територія (реґіон) характеризується
набором факторів, що визначають її придатність для розміщення конкретного
виробництва. У дійсності нема такого об’єкта, розміщення якого залежало
б лише від одного фактора. Тільки сукупність кількох (іноді навіть десятків)
факторів визначає ефективність розміщення.
Один з засновників теорії факторного аналізу А. Вебер назвав три найважливіших
фактори: праця, сировина й транспорт. Згодом кількість факторів, що використовуються
в економічному аналізі, значно збільшилась. Їх можна об’єднати у групи,
які справляють найбільший вплив на розміщення виробництва: сировинна,
трудова (фактор трудових ресурсів), транспортна, споживча, енергетична,
водна, ринкової кон’юнктури, науково-технічного прогресу, економіко-географічної
ситуації, екологічна. Дія цих факторів є наслідком їхнього взаємозв’язку
та взаємовпливу. Часто дія одного фактора підсилюється впливом іншого.
Так, транспортні витрати істотно впливають на розміщення матеріаломісткого
виробництва, достоту «прив’язуючи» підприємства до джерел сировини. Розгляньмо
вплив окремих факторів на розміщення виробництва.
1. Сировинний фактор
Його часто-густо називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина
й матеріали – не одне й те саме. Але у практичному аналізі витрати на
сировину й матеріали об’єднують; у такому випадку кажуть про матеріаломісткість
виробництва. Це чималі витрати й у більшості галузей промисловості складають
понад половину всіх вкладень.
Звичайно ступінь матеріаломісткості визначається від ношенням витрат на
сировину до обсягу виробленої продукції. Водночас обидві величини можна
виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Наочнішим є метод
зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини й готової
продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції лише трохи перевищує
одиницю, то виробництво нематеріаломістке; якщо ж кратність становить
два й більше, то матеріаломісткість вважається високою .
Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції,
звичайно, треба розташовувати поблизу сировинної бази, щоб не робити завеликих
відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готової
продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища
матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину.
Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розташовуватися
лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості,
виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва
поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших
місцях, як-от виробництво соди. Для одержання однієї тонни соди треба
1,7 т кухонної солі, яка у цьому випадку добувається у вигляді розсолу,
цебто її об’єм значно збільшується, і сировина стає практично нетранспортабельна.
Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо
сировина (стебло) теж нетранспортабельна.
Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю,
інші – середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургії збагачення
сировини – дуже матеріаломісткий вид виробництва. Адже навіть багаті мідні
руди містять металу не більше 5%, а руди рідких металів – десяті й соті
частки процента. Звичайно, возити на велику відстань величезну кількість
гірської породи безглуздо. Ось чому на місці видобутку руду збагачують
і одержують концентрат, який потім відправляється на подальшу переробку.
В текстильній промисловості бавовноочисні й вовномийні заводи також розташовуються
поблизу місць виробництва бавовни й вовни, бо після очищення вага сировини
набагато знижується.
У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну,
коли на одну тонну готової продукції потрібно приблизно дві тонни залізної
руди, 1,3 тонни коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі
глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу
сировини. При цьому зміна технології процесу впливає на зсуви у розміщенні
виробництва. Так, на початку XX ст. для виробництва тонни чавуну використовувалось
більше коксівного вугілля, ніж залізної руди. Тому найбільші металургійні
центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас в Україні, Рурський басейн
у ФРН тощо. А нині заводи «шукають» руду. Найбільший металургійний комбінат
в Україні (і один з найбільших у Європі) – у Кривому Розі; у США чорна
металургія посунулась, з одного боку, до Великих озер (родовища руди),
а з іншого, – до портів, куди підвозять імпортну руду; в Німеччині великим
металургійним центром стало портове місто Гамбург, де використовують імпортну
руду.
У бурякоцукровому виробництві одержання цукру-сирцю прив’язане до місць
буряківництва, а рафінадне виробництво – до споживача.
Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна
промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво
соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд
кольорових і чорних металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю,
цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання,
цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовноочисна
й вовномийна промисловість, ґутництво.
Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд металів,
мінеральна сировина для хімічної промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого
виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і
Придніпров’я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує
криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне
вугілля. Підприємства реґіону – найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі
види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання,
локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-Придніпровський
район виробляє чорних металів і продукції важкого машинобудування більше,
ніж може спожити Україна, а тому значна частина виробів експортується.
Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний
фактор не має істотного значення, або, принаймні, роль сировини менш значна
порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанції
зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину)
і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні,
оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша
за вартість готової продукції, і за вагою сировина не перевершує готову
продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі
не обов’язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого
фактора – трудового, який у цьому випадку переважає.
В усьому світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва,
тому вплив сировинного фактора поступово спадає.
2. Паливно-енергетичний фактор
Цей фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький
до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний
ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного
фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі
й паливомісткі.
За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва
(частка паливно-енергетичних витрат становить 30–45% витрат на вироблення
продукції), середньоенергомісткі (15–30%) та неенергомісткі (менше за
15%).
До електромістких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів
(алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів
та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва
повинні розміщуватись поблизу великих джерел електроенергії, – бажано
біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший
український алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогес.
У Росії одні з найпотужніших у світі гідроелектростанції Красноярська
та Братська у Сибіру дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що
практично не має власної алюмінієвої сировини, є великим експортером алюмінію,
бо 80% електроенергії країни виробляється на ГЕС. У державах Перської
затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешевої нафти споруджуються
теплові електростанції, котрі живлять алюмінієві заводи, – алюміній перетворюється
там на експортний товар.
Власне, тепер нема такої галузі народного господарства, де не використовувалася
б електроенергія. Проте більшість споживає її відносно небагато, а тому
вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховується машинобудування,
легка й харчова промисловість.
До паливомістких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла.
Сюди відноситься виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію),
на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку
(15 т.у.п.), випічка хліба (2 т.у.п.), виплавляння нікелю (50 т.у.п.),
виробництво соди (0,5 т.у.п.), синтетичного каучуку, целюлози, цементу,
скла, виплавляння цинку тощо.
Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад,
у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку. Транспортні
витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення
палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі
й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний
завод у Миколаєві побудований на розхресті: імпортні боксити вивантажуються
у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля. Оскільки Миколаїв розташований
неподалік від Донбасу, такі перевезення виправдані.
Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного
каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для їхнього одержання
треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила
можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який
працює на карагандинському вугіллі.
Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям.
Для ДРЕС потужністю 3 млн кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій
у Донбасі й Придніпров’ї) треба приблизно 6,5 млн т.у.п: на рік. Зрозуміло,
що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергії, повинні
розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію
на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, – ДРЕС «притягують»
до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові
електростанції Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов’янська,
Вуглегірська тощо).
Водночас невеликі теплоелектростанції, а також ТЕЦ, які покликані постачати
електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву,
розташовуються ближче до споживача.
3. Водний фактор
Вплив цього фактора, як і попередніх двох, основується на використанні
природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається
у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного
транспорту, хоча і є ресурсом, – звичайно не вважається складовою частиною
водного фактора.
У світі споживається величезна кількість прісної води, причому водоспоживання
виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у
промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання
у різних країнах не однакові. Водоспоживання великою мірою залежить від
розвитку зрошування у реґіоні: це найбільш динамічна складова у структурі
споживання води. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими
запасами. На господарчо-питні потреби у країні витрачається 84 куб.м води
у розрахунку на одну людину.
Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських
культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис.м3
води, бавовни – 5 тис.м3.
Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва, навіть за інших сприятливих
умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії,
а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському
районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових
металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози,
віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру,
де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та
достатком води.
4. Фактор робочої сили (трудовий)
Його дія пов’язана з демографічним потенціалом країни (реґіону) і
залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової
структури. Треба зазначити, що з розвитком науково-технічного прогресу,
який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва,
роль трудового фактора збільшується.
Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво
одиниці продукції. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення
питомих витрат на зарплату в собівартості продукції. Проте такий метод
розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості
вихідної сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готової
продукції її питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітної
плати. Сам розмір заробітної плати теж залежить від багатьох обставин,
які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду,
реґіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу зарплати у собівартості
впливає також рівень механізації праці.
Точнішим – хоча не завжди зручним для розрахунків – є метод натуральних
показників, – наприклад, витрати людино-годин на одиницю продукції. Цей
метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке
уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.
Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції,
яка припадає на одного виробничника (у тоннах). Наприклад, на одну людину
з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750
т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130
т, синтетичного каучуку – 90 т, сталі – 61 т, але у виробництві холодильного
обладнання – лише 6 т, віскозного шовку – 3 т, трикотажної пряжі – 2 т,
обчислювальної техніки – лише 0,6 т. Зрозуміло, що чим менше продукції
за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого
для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований
метод, що враховує натуральні й вартісні показники.
Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво
ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування,
оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування,
швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість. Щодо паливної
промисловості, то вона не є працемісткою в економічному розумінні: високу
питому вагу зарплати у собівартості продукції наприкінці 80-х років пояснювали
невиправдано низькими розцінками на саму паливну сировину. При цьому треба
враховувати, що працемісткість вуглевидобутку набагато вища, ніж нафти
й газу.
Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які
мають вільні трудові ресурси. Це не обов’язково найбільші міста: дуже
часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення.
Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через
вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте
населення, – подібні міста є і в Донбасі.
З іншого боку, міста, що виросли на «суто чоловічих» виробництвах (шахти,
металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів
і металургів). Для раціонального використання трудових ресурсів тут доцільно
розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне
виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією,
хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат,
який дав роботу жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва
фабрика.
Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати
у реґіонах з високою щільністю сільського населення.
У сучасному світі існує тенденція випереджуючого розвитку працемістких
галузей у країнах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення,
котрому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва,
які потребують великих витрат праці (більшість галузей легкої промисловості,
побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинутих країн
до таких, що розвиваються.
До фактора «працемісткості» наближений фактор наукомісткості виробництва.
До наукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше,
висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень у науково-дослідну
базу. Мається на увазі виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- й автомобілебудування,
виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва треба розміщувати у великих
містах, які мають декілька (здебільшого понад десять) науково-дослідних
інститутів і вищих навчальних закладів. В Україні до таких міст належать
Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів.
Інколи наукомістке виробництво разом з науковою базою «виноситься» за
межі великого міста, утворюючи міста-супутники. Такими є у Росії Новосибірське
академмістечко, Зеленоград. У США спеціалізованими центрами наукомісткої
продукції (авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана
(супутники Лос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско). Сьогодні
кожна велика фірма має власний науково-дослідний заклад, а транснаціональні
корпорації – цілі науково-дослідні центри.
5. Споживчий фактор
Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання
готової продукції. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:
а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві
йому споживчі властивості (хлібобулочні вироби, борошно, такі кондитерські
вироби, як торти. тістечка, молочні продукти, а також сірчана кислота,
енергія ТЕЦ):
б) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може
істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла
та інші будівельні матеріали й конструкції);
в) коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах,
наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується
легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад,
сталь з металобрухту – «мала металургія», соняшникова олія, м’ясо, сірники,
нафтопродукти). До цієї ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив
та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського
господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої
промисловості, сільськогосподарські машини, бо їхнє перевезення коштує
дорожче за сировину для їхнього виробництва.
Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються
у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво:
кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом
дії – до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25–30
км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів,
які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий
сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового
споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла – більш транспортабельної
продукції.
Для транспортування сірчаної кислоти потрібна особлива місткість, що подорожчає
перевезення. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях її
масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно
від того, де розташована сировина. У зв’язку з цим у центрах виробництва
суперфосфату (Одеса, Вінниця, Суми, Костянтинівка) завжди є виробництво
сірчаної кислоти.
Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує 30 км (інакше
тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах
і не обслуговують периферію.
Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих
машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а
на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але
це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стадії одержання
чавуну. У Росії за цим принципом побудовані заводи у Москві й Московській
області; чимало є аналогічних заводів у Японії, Італії, Німеччині. Український
завод «Центроліт» в Одесі обслуговує литвом машинобудівні підприємства
міста.
До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин,
бо сировину для їхнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову
продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацької промисловості.
Масовим споживачем виробів з пластмас є машинобудування, тому їхнє виробництво
зосереджене у великих машинобудівних центрах.
6. Транспортний фактор
Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх
факторів: його складова у структурі витрат нерідко дуже висока. Залежно
від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини,
або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить
від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали:
пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити
на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати не лише стають співставними
з вартістю продукції, але й можуть перевершити її. Здебільшого частка
транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше.
Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна,
шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1–1,5%.
Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують
нижчу вартість перевезення одиниці вантажу. Це, передусім, водний і трубопровідний
транспорт. Так, у річковому транспорті України 83% обсягу перевезень припадає
на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях
усередині країни морським транспортом припадає 56%. Але морські й річкові
шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства,
до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються
переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні
вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукції перевозяться здебільшого по
залізниці, а компактні малогабаритні – автомобільним транспортом. Виняток
становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі
відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк – до цукроварень,
овочі – до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються,
як правило, залізницею, а ближнього – автомобільним транспортом.
В Україні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає:
на кам’яне вугілля й кокс – 25%, на руду – 12%, на чорні метали – 7%,
на нафтові вантажі – 5%.
7. Фактор науково-технічного прогресу
Зміни у технології та організації виробництва, якщо вони мають кардинальний
характер, можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На території
деяких країн і реґіонів може виникнути виробництво, яке раніше було тут
неефективним. Наприклад, до середини XVIII ст. бавовняна промисловість
Великої Британії не могла конкурувати з індійською, яка спиралась на власну
сировинну базу й відносно дешеву робочу силу. Але після винаходу прядивних,
а згодом і ткацьких машин виробництво тканин у Великій Британії настільки
подешевшало, що англійська бавовняна промисловість виявилась поза конкуренцією
майже на півтора сторіччя.
Застосування у чорній металургії процесу пудлінґування (переробки чавуну
на маловуглецеве тістоподібне залізо на поду так званої пудлінґової печі)
дало змогу замість деревного вугілля використовувати кам’яне й розташовувати
металургійні заводи не лише у лісовій зоні, але й у районах вуглевидобутку.
Це дозволило Англії, що мала великі поклади вугілля, але не мала достатньо
лісу, стати на певний час лідером у виробництві металів. Завдяки зміні
технології Донбас з його кам’яним вугіллям обігнав наприкінці XIX сторіччя
Урал, де для виробництва чорних металів використовувалося деревне вугілля.
До XX сторіччя підприємства чорної металургії орієнтувались переважно
на вугілля, бо його треба було більше, ніж руди на одиницю металу. Так
з’явились великі металургійні райони: Донбас, Рурський басейн, Пенсільванія
(США). Але потім технологія змінилась. Руди почали витрачати більше, ніж
вугілля, і чорна металургія почала пересуватися до залізорудних басейнів:
Криворіжжя, Великі озера (США), а також до припортових міст Німеччини
(Гамбург), США (Лос-Анджелес), куди зручно підвозити імпортну руду.
Зміна технології у хімічній промисловості також сприяла зсувам у розміщенні
виробництва. Так, перші підприємства з виробництва синтетичного каучуку
в Росії «прив’язувалися» до картопляних районів: Ярославль, Єфремов, Вороніж,
бо каучук одержували з відносно дешевого картопляного спирту. Але згодом
його почали виробляти зі ще дешевшої сировини – нафти, і тому нові підприємства
почали розміщуватись або у районах нафтовидобутку (Тольятті, Стерлітамак),
або вздовж траси нафтопроводів (Омськ).
Сучасному етапу науково-технічної революції притаманна тенденція до зниження
матеріаломісткості виробництва. Наслідком цього є не лише послаблення
дії фактора матеріаломісткості, але й зміни у розміщенні виробництва.
Особливо помітна ця тенденція у машинобудуванні. Машини, зокрема верстати
й обладнання, стають легші, а конструкція їхня ускладнюється. Внаслідок
цього послаблюється залежність машинобудування від розміщення металургійних
баз, але натомість зростає залежність від районів зосередження кваліфікованих
трудових ресурсів.
Розвиток України до світового рівня науково-технічного прогресу вплине
на розміщення машинобудування. По-перше, істотно зміниться структура машинобудування
Донецько-Придніпровського району: понизиться частка металомісткого машинобудування
й збільшиться частка складного машинобудування, що має меншу металомісткість.
По-друге, триватиме зміщення галузі до Західного району, який має резерви
трудових ресурсів. Це супроводжуватиметься перебудовою металургійної бази
України: разом зі зниженням виробництва чорних металів зросте частка легованих
сталей, електросталей, економічних профілів прокату, прокату з захисним
покриттям тощо.
НТП змінить співвідношення значимості різних видів металів для народного
господарства. Якщо використання чорних металів зменшуватиметься, то більшість
кольорових металів користуватиметься стабільним або й підвищеним попитом.
З одного боку, це традиційні метали – алюміній, мідь, свинець, цинк, –
які досить широко використовуються в електротехніці, хімічній промисловості,
будівництві, авіабудуванні, автомобілебудуванні; з іншого боку, це рідкісні
метали, як-от цирконій, індій, талій, що використовуються в електроніці,
а також легуючі метали – вольфрам, молібден, тантал, ванадій.
Завдяки НТП у хімічній промисловості значне зрушення сталося і в розміщенні
продуктивних сил. Масове виробництво пластмас скоротило споживання чорних
і кольорових металів, деревини, що змінило орієнтацію на сировинні бази.
Створення синтетичних волокон послабило залежність текстильної промисловості
від районів вирощування волокнистих культур і виробництва вовни, але посилило
залежність від постачання нафти, газу й вугілля.
НТП на транспорті також змінив розміщення деяких галузей народного господарства.
Зокрема, електронний транспорт істотно послабив залежність виробництва
від енергетичних баз, що особливо важливо для машинобудування, легкої
промисловості, сільського господарства. Трубопровідний транспорт здешевив
перевезення нафти й газу, що уможливило їхнє масове споживання у місцях
виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. Завдяки цьому велике
виробництво азотних добрив удалося розмістити в Черкасах. Аміакопровід
завдовжки понад тисячу кілометрів подає сировину для великого хімічного
комбінату в м. Південному під Одесою. Місцеположення комбінату зумовлене
необхідністю імпортувати напівфабрикати й експортувати частину готової
продукції морським транспортом. Аналогічні зміни сталися й за кордоном:
у Росії виробництво синтетичного каучуку розмістили в Омську; нафтопереробні
заводи розташувалися вздовж трас трубопроводів у Полоцьку (Білорусь),
Плоцьку (Польща), Пуертольяно (Іспанія) далеко від джерел нафти.
Включення атомних електростанцій до енергосистеми також істотно спрощує
проблему транспортування енергоносіїв. Сировина для АЕС настільки компактна
й висококалорійна, що можна знехтувати будь-якою відстанню від джерела
сировини й будувати електростанції поблизу споживача електроенергії.
Науково-технічний прогрес у кожній своїй історичній фазі виводить наперед
ті або інші галузі економіки. Якщо до середини XIX ст. це були сільське
господарство й текстильна промисловість, то згодом прийшла черга на чорну
металургію й транспортне машинобудування. Тепер репрезентують науково-технічний
прогрес енергетика, машинобудування, хімічна промисловість та електроніка.
8. Фактор ринкової кон’юнктури
Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили становлять
поняття ринкової кон’юнктури. Фактори кон’юнктури визначають рух цін,
цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юнктура ринку –
конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях
між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою
у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку
виробництва. У протилежному разі з’являється необхідність скорочувати
виробництво. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка, у свою чергу,
визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельної
спроможності населення.
Співвідношення попиту й пропозиції, яке лежить в основі кон’юнктури ринку,
впливає на структуру й розміщення народного господарства. Якщо коливання
кон’юнктури короткотермінові, вплив незначний або й зовсім мізерний, але
якщо підвищення або пониження попиту на певні товари має довготермінову
тенденцію, істотні зрушення у розміщенні продуктивних сил неминучі.
За приклад може правити кон’юнктура, що складається на світовому ринку
енергоресурсів у нашому сторіччі. У першій третині сторіччя головним паливним
ресурсом було вугілля – його питома вага у паливному балансі економічно
розвинутих країн сягала 75–80%. Вугільна промисловість була тоді потужним
районотвірним фактором (така ситуація склалася ще у XIX ст.). На базі
вугілля виникли всесвітньовідомі багатогалузеві територіально-виробничі
комплекси: Донбас, Рур, Судети, Йоркшир, Пенсільванія тощо.
Проте поступово економічніші види палива – нафта й газ – почали витісняти
вугілля у паливно-енергетичному балансі. Нові нафтохімічні комплекси почали
визначати обличчя економіки багатьох країн світу Волго-Уральський та Західносибірський
реґіони Росії, американські штати Техас і Каліфорнія, країни Перської
затоки), приваблюючи до себе капітали, матеріальні й трудові ресурси.
Тим часом у деяких країнах економіка традиційних вугільних районів почала
занепадати. Вугілля виявилось неконкурентоспроможним, бо у перерахунку
на умовне паливо його вартість у 5 разів перевищує собівартість нафти
й у 10 разів – газу. Багато шахт у Європі та США почали закриватися. Частка
вугілля у світовому енергобалансі понизилася до 26%.
Стійкий попит світового ринку на деякі сільськогосподарські товари може
протягом багатьох років визначати спеціалізацію сільського господарства
деяких країн і реґіонів. Так, на початку XIX ст. Єгипет перетворився на
бавовносійну країну через підвищений попит на довговолокнистий бавовник.
Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, переважна частина якого експортувалася.
Країни Центральної Америки перетворились на «бананові республіки», постачаючи
за кордон продукцію тропічного землеробства. Чай визначає добробут жителів
Шрі-Ланки, арахіс – Сенегалу. Сприятлива кон’юнктура на ринку чаю вже
у другій половині нашого сторіччя визначила спеціалізацію на цій культурі
країн Східної Африки – Кенії, Уганди й Танзанії, хоча для мешканців цього
реґіону чай – незвичний напій.
Спеціалізація на монокультурі – економічно ризикована справа, бо через
погіршення кон’юнктури країна може опинитись у тяжкому стані.
Водночас урахування фактора ринкової кон’юнктури й гнучка зміна структури
господарства дозволяють досягти певного економічного ефекту. За приклад
може правити південь України. Зі звільненням краю від панування Османської
імперії та з посиленням російських впливів південний степ використовувався
переважно для випасу овець: південь України почав постачати бараняче сало
на ринки Росії та світу. Проте до середини XIX ст. дешевше австралійське
сало почало витісняти з Європи українську продукцію. Тоді рільники півдня
розорали пасовища й почали вирощувати пшеницю, конкурентоспроможність
якої на європейському ринку залишалася високою майже до кінця минулого
віку.
Ринкова кон’юнктура тісно пов’язана з науково-технічним прогресом, чутлива
до його розвитку. Товари вищої якості, вищого ступеня складності, що задовольняють
нові потреби, мають підвищений попит, ціни на них зростають. У тих країнах
і реґіонах, де своєчасно враховуються тенденції кон’юнктури, економіка
витримує темп науково-технічного прогресу.
9. Фактор економіко-географічного положення
Розташування кожного об’єкта народного господарства у просторі зумовлене
впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням
(ЕГП) об’єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних
об’єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об’єкт (не обов’язково підприємство,
– це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням
на певній території, але й системою зв’язків (реальних або потенційних)
з іншими об’єктами.
Залежно від економічної природи об’єкта найважливішими вважаються його
відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції,
а також можливість виробничої кооперації з іншими об’єктами, транспортна
забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення –
категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний
простір довкола об’єкта, то це відіб’ється на економічному потенціалі
самого об’єкта.
Наприклад, переміщення європейських торговельних шляхів у XV–XVI ст. з
Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих
доти Венеції, Генуї та Флоренції. Натомість почалося економічне піднесення
спочатку Іспанії й Португалії, а потім – Нідерландів, Франції, Англії,
північнонімецьких міст. Відомо, що стародавній Київ став економічним і
політичним центром України–Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується
на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою.
По-друге, він лежав майже у центрі серед політично пов’язаних між собою
князівств.
Ще кілька прикладів з ближчих до нас часів. Освоєння території США почалося
з реґіону Нова Англія, який розташований на крайньому північному сході
на найменшій відстані від Європи. Протягом деякого часу це був найбільш
процвітаючий реґіон США, бо саме через нього проходили перші поселенці
й товари. Але з освоєнням глибинних територій США Нова Англія опинилась
на окраїні й почала пасти задніх у розвитку. Натомість різко активізувалося
Середньоатлантичне узбережжя (з містами Філадельфія, Нью-Йорк), яке, хоч
і розташовувалось трохи далі від Європи, мало зручніше положення стосовно
районів, котрі знову колонізувалися. Сінгапур до початку XIX ст. був невеличким
поселенням в економічно малорозвинутому реґіоні й не мав хоч якогось економічного
значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати
вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних
шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден,
страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий
промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці.
Географічне розташування об’єкта або території може розглядатись на трьох
рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини
об’єкта з великими реґіонами або навіть міждержавний рівень відносин.
Україна, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує,
або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих країн,
які можуть бути ринком збуту нашої продукції й постачальниками сировини,
обладнання й товарів ширвжитку. Крім того, наша країна має вихід до моря,
що не замерзає. Тим часом є країни, які не мають виходу до моря і оточені
економічно слабкорозвинутими країнами. До таких відносять деякі країни
внутрішніх реґіонів Африки. Їхній і без того нелегкий економічний розвиток
утруднюється невигідністю економіко-географічного положення.
Мезоположення характеризує об’єкт за відношенням до компактної та відносно
невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення
обласного центру або міста усередині якогось реґіону. Територія, що тяжіє
до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького
Hinterland – країна, що перебуває «поза» об’єктом). Найчастіше назва «гінтерланд»
вживається щодо території, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х
роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса–Балта, яка дала вихід подільському
хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний
«кут» України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська
губернія.
На мікрорівні – а подеколи й на макрорівні – можна розрахувати зони впливу
міст, цебто визначити радіус території довкола міста, вплив котрої відчутний
тією чи іншою мірою. Є досить проста формула, відома як закон взаємодії
центрів тяжіння (закон Рейлі):
 ,
де Аam – сила тяжіння міста А до точки М; Pa – потенціал міста А, що виражається
здебільшого чисельністю населення, але часом і іншими показниками (як-от
обсяг торгівлі); Ram – відстань А до М.
Проте у точці М може виявитись вплив не одного, а кількох центрів. Тоді
формула Рейлі набуде трохи іншого вигляду:
 ,
де n – кількість міст, що впливають на точку М.
Концепція демографічного потенціалу, як часом називають закон Рейлі, має
практичне застосування: її використовують, зокрема, при визначенні оптимальних
місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари. Тоді Vm
позначає розміри контингенту потенційної клієнтури.
Мікроположення характеризує об’єкт відносно невеликого оточення. Це може
бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської
ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукції
тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору
може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, приміром, кав’ярня
розташована у малолюдній частині міста, то кількість її клієнтів буде
невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській
магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати
об’єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань
до центру міста, залюдненість прилеглої території, щільність транспортної
мережі, потенціал робочої сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення
об’єкту.
Вплив ЕГП виявляється у тому, що об’єкт або реґіон одержують певні економічні
переваги при оптимальній взаємодії економічних зв’язків з іншими об’єктами
й реґіонами. До того ж чим інтенсивніші зв’язки, тим вищий економічний
потенціал об’єкта (реґіону). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер
використовують переваги свого географічного положення у вигляді «перевалювальних
баз» на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи.
Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеччина, Велика Британія,
Франція, дозволяє їм максимально використовувати переваги міжнародного
територіального поділу праці.
Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед
це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного
виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання
таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину
вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти
на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне
місто.
Прикладом може бути Одеса, яка у першу чверть свого віку мала відверто
торговельний профіль. Проте потреби флоту сприяли побудові в місті канатного
заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в
Одесі з’явилася мережа великих млинів. Цукор-сирець, який надходив до
Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Україні
заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюнова,
джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революції працював на північноафриканських
фосфоритах), корковий завод, маслоробні заводи (переробляли кокосову копру).
Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу,
крім суперфосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консервних
заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших українських
портів.
З ЕГП пов’язано також створення зон спільного підприємництва, які найкраще
формувати довкола великих портових міст із добре розвинутим гінтерландом
(про ці зони докладніше йтиметься у розділі 7).
10. Екологічний фактор
З розвитком світової економіки, із збільшенням кількості підприємств
та їх потужностей, із залученням все більших обсягів природних ресурсів
до виробництва, зростає значення екологічного фактору в розміщенні продуктивних
сил. Наприкінці 20-го сторіччя деякі вчені, суспільні діячі, політики
навіть висунули гасло ( так званий “екологічний імператив”): “Екологічна
безпека – понад усе!” Це означає, що будь-які економічні вигоди не можуть
бути виправдані, якщо їх здобуття супроводжується загрозою для довкілля.
Отже, існує певне протиріччя між розвитком виробництва і станом навколишнього
середовища. Воно може бути роз’язане різними засобами. Теоретично зменшення
тиску на природу було б досягнуто на шляху істотного скорочення світового
виробництва, особливо в галузях важкої промисловості, обмеження споживання
товарів не найпершої необхідності
( предмети розкоші тощо). Саме цей шлях пропонують члени Римського клубу.
Але практична його реалізація сьогодні мало ймовірна. Більш продуктивним
є використання позитивних наслідків науково-технічного прогресу для подолання
екологічної кризи. Це, насамперед, технологічна реорганізація виробництва
та його оптимальне розміщення.
Спочатку подивимося, в яких напрямках найбільш небезпечно розвивається
екологічна напруга, пов’язана з господарською діяльністю людини, визначимо
“найболючіші точки”. Оскільки сферою життєдіяльності людини стала, по
суті, вся географічна оболонка, то і наслідки його діяння відчутні у всіх
сферах: атмосфері, літосфері, гідросфері, біосфері. Головними чинниками,
що обумовлюють забруднення і деформацію навколишнього середовища, є:
- використання зростаючих обсягів природних ресурсів ( мінеральні ресурси,
деревина, біологічні ресурси морів та прісних водоймищ, вода) для безпосереднього
вживання у виробництві;
- відповідно зростаючі обсяги викидів забруднюючих речовин в атмосферу,
водоймища та на суходіл;
- виробництво й викид в довкілля синтетичних сполук, що не є природними,
а тому дуже небезпечні для організму людини, тварин і рослин ( аміак,
бензапірен, дуст та багато інших); деякі з таких сполук, як-от пластмаси,
важко знищити або утилізувати, вони загромаджують великі території, водночас
отруюючи довкілля;
- реальною стала загроза радіоактивного забруднення внаслідок роботи атомних
елекростанцій та проведення ядерних випробувань;
- безпрецедентні темпи збільшення транспортних засобів, особливо автомобілів,
спричиняють утворення шкідливого повітряного середовища у великих містах
і вздовж напружених шляхових трас;
- забруднення Світового океану, насамперед, нафтою та нафтопродуктами,
що перевозять танкерами;
- ерозія і засолення грунтів через грубі порушення агротехніки; скорочення
площі земель, придатних для землеробства;
- знищення лісового покриву Землі, особливо тропічних та екваторіальних
лісів, що призводить не тільки до незворотніх біологічних витрат (зникнення
видів), але й порушує киснево-вуглекислий баланс в атмосфері;
- спорудження штучних водосховищ, гребель, гаток, осушення боліт, примусова
зміна напрямку річок або зниження рівню озер з господарськими цілями порушує
природний розвиток екосистеми, що часто веде до їх спотворення, а то й
загибелі, завдаючи при цьому непоправну шкоду господарству.
Основними шляхами вирішення екологічних проблем, зменшення господарського
тиску на природу реально можуть бути такі заходи.
1. Істотне зниження матеріаломісткості виробництва, зменшення витрат сировини
на одиницю продукції; цей процес вже відбувається в індустріально розвинутих
країнах.
2. Зниження електроємкості виробництва, зменшення витрат електричної та
теплової енергії на одиницю продукції.
3. Попередні заходи здійснюються вкупі із суттєвою структурною перебудовою
виробництва, що супроводжується зменшенням питомої ваги традиційних галузей
виробництва (чорна металургія, важке машинобудування, основна хімія) та
підвищенням нематеріаломіских, наукоємних виробництв ( електроніка, біотехнологія,
тощо).
4. Впровадження технологій з повним циклом виробництва. Досягнути повної
утилізації відходів сьогодні неможливо, але звести їх викиди до нешкідливого
рівня необхідно. Тверді відходи використовуються, зокрема, як будівельні
матеріали; гази, що відходять,- для одержання нових хімічних сполук. Використання
оборотної води не тільки заощаджує дефіцитну прісну воду, але й запобігає
забрудненню водоймищ.
Визначені вище заходи стосуються, передусім, технологічної перебудови
виробництва. Але є такі напрямки вирішення екологічних проблем, що залежать
від територіальної організації народного господарства. Врахування екологічного
фактора в розміщенні продуктивних сил виявляється в таких ситуаціях:
– недопустима концентрація шкідливих видів виробництва (з великими об’ємами
викидів) у населених пунктах і реґіонах з високою щільністю населення.
Щодо цього Донбас і Середнє Придніпров’я є класичним неґативним прикладом.
Зосередження кількох металургійних велетів у Дніпропетровську, Запоріжжі,
Маріуполі створює небезпечну екологічну ситуацію у цих містах. Те саме
можна сказати про Донецьк, Горлівку, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, де
металургійні й хімічні підприємства зосереджені на порівняно невеликій
площі, а самі ці міста розташовані у густонаселеному реґіоні;
– треба враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови. Там, де
може застоюватись повітря, не можна будувати великі підприємства з великими
викидами шкідливих речовин до атмосфери. Наприклад, в улоговинах при температурних
інверсіях холодне повітря стікається зі схилів униз, вертикальне перемішування
повітряних мас слабне, і шкідливі речовини, не розпорошуючись, можуть
подовгу висіти над місцем викиду. Такі явища властиві деяким містам Сибіру.
В улоговинах розташовані Лос-Анджелес, Мехіко, для яких смоґ – звичне
явище. У горах довкола Мехіко є прохід – долина, яка могла б вентилювати
повітря, але її «перегачують» будівлі нафтопереробних, сталеплавильних
і цементних заводів. Забрудненість повітря у місті у 100 разів більша
за допустимі межі;
– проектування промислових підприємств у містах має враховувати розу вітрів;
об’єкти слід розташовувати так, щоб імовірність задимлення житлових кварталів
була найменшою. У приморських містах небажана щільна багатоповерхова забудова
берегової зони, бо місто не провітрюватиметься свіжим морським повітрям.
Натомість у північних містах треба вибудовувати «барикади» висотних будинків
навстріч холодним вітрам;
– довкола підприємств з особливо шкідливим виробництвом створюються санітарні
зони, позбавлені постійного житла. Так, атомні електростанції оточуються
зонами з радіусом 30 км.
|