Библиотека Воеводина _ "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д.

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д._ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления


КНИГА 2 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XIX — на початку XX ст.
3.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у ЗО—40-х і завершився в 70—80-х роках XIX ст.
Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю Російської імперії. Протягом Першої половини XIX ст. продовжувала існувати феодальнокріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість підприємств становили міські та сільські кустарні промисли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.
У суспільстві панувала ідея російської "аграрності", хоча Петро І своїми заходами штучно створював промислову структуру господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала залишатися землеробською країною і не була готова до .скасування кріпосного права. Економічна політика Романових відповідала інтересам дворянства, і допомога промисловому підприємництву була незначною.
Проте в умовах кріпосного господарства в першій третині XIX ст. мануфактурна промисловість досягла певних успіхів і підготувала умови для промислового перевороту. В Україні кількість підприємств (без винокурень) зросла з 200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення мала обробна промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова (ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текстильна (суконна, полотняна, канатна), салотопна, миловарна, шкіряна, виробництво будівельних матеріалів (цегельна, скляна). У 20-х роках виникла цукрова промисловість. Першу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Трощині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові мануфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Україні, з 30-х років — на Правобережжі. Важка промисловість була представлена деревовугільною металургією на Поліссі, розробкою кам'яновугільних копалень в Донбасі. Потребу України у металі задовольняв Урал.
Мануфактури за становою належністю їхніх власників поділялися на поміщицькі, купецькі, селянські. Засновником промислових мануфактур була державна скарбниця. Важливим явищем було зростання частки підприємств із вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили 46,2 % усіх підприємств, на них працювало 25,6 % робітників. Вільнонаймана праця переважала у склоробному, шкіряному, салотопному виробництвах. Почали використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у Великобританії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного характеру.
Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання й згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цукроварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових" було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва грунтувалося на примусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40—50-х роках. Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику.
У 20-х роках XIX ст., з'явилися перші парові ґуральні. Технічний прогрес позначився і на ґуральництві. Парова техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горілки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно зростав.
Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробництва була суконна. Кількість мануфактур з 12 у 1797 p. збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне становище займали поміщицькі підприємства, частка яких у загальному обсязі виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобережжя. Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов'язкових поставок державній скарбниці та надання права вільної торгівлі сприяли розвитку приватного підприємництва. У ЗО—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих на вільнонайманій праці. У 1860 p. працювало 26 вотчинних мануфактур і 22 підприємства на вільнонайманій праці, обсяг виробництва яких ріс до 53 % загального виробництва проти 25,3 % у 1823 p. Центр виробництва перемістився на Лівобережжя у посад Клинці. Перші підприємства тут виникли в 1812 p., а перші машини на них з'явилися через 20 років. У 1834 p. на 11 клинцівських мануфактурах налічувалось 132, а в 1845 p. на 10 мануфактурах — 283 машини різних найменувань. Однак з усіх 15—16 операцій технологічного процесу виготовлення сукна машини застосовувалися фактично лише у двох — чесанні та
прядінні.
Майже всі машини клинцівських мануфактур являли собою машиноподібні ремісничі знаряддя, оскільки роль рушійної сили виконували самі люди або худоба. У 1860 p. застосовувалося лише 17 парових машин загальною потужністю 240 к. с.
Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Дунаївці Подільської губернії не досяг навіть рівня клинцівських мануфактур. Перші машини з'явилися тут лише в середині 40-х років XIX ст.
Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток машинобудівної промисловості, яка почала створюватися в Україні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17. Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час реформи 1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм належала важлива роль як у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різноманітних потреб населення.
На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за 1850—1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників.
Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині , Одещині, Слобожанщині. Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не менше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих підприємств була незначною, проте вони відігравали важливу роль в економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металургійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці вільнонайманою.
У дореформений період в Україні існувала й кам'яновугільна промисловість. На початку XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась праця державних і поміщицьких селян, була невисокою. До 1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового характеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній, кріпосній праці.
Основним видом транспорту були гужові засоби. Більшість ґрунтових шляхів під час осінньої та весняної негоди зовсім виходили з ладу, і транспортування ними ставало неможливим. Гужовий транспорт використовувався у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підводна повинність.
У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську війну (1853—1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе — від Києва та від Харкова до Петербурга.
Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю численних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічувалося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'явилися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 пасажирських, решта — буксири.
Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які обслуговували їх. У 40—50-х роках основна частина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та поштові перевезення.
Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку української промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У виробництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у виробництво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали переважно поміщикам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства, особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по 1861 p. кількість їх (без ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали невеликі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з великими мануфактурами виробляли більшу частину товарної продукції.
На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства превалювали над поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Україні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підприємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %, а купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених десятиліть частка вільнонайманої праці в українській промисловості зросла з 25 % у 1825 p. до майже 74 % у 1861 p.
Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про кризу феодально-кріпосницької системи.
У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Якщо в 1860 p. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869 p. — 3712 промислових підприємств. У 1879 p. обсяг виробництва 867 українських фабрик і заводів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кожному підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.
З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який тривав протягом 60—80 років.
Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння. Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882—1885 pp. досягла 87,8 %. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії.
Машинна індустрія в цукровій промисловості України сформувалася в основному з великих вотчинних цукрових мануфактур ("парових" заводів) заміною на них в усіх основних операціях ручної техніки системою машин, а примусової праці кріпосних селян —працею вільнонайманих робітників.
Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності праці.
Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість. Правда, введення в липні 1861 p. норми виходу спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припинили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової, характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. У 1862—1863 pp. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в цукровій промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість ідприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому не тільки не зменшувались, а й, навпаки, зростали.
Основними районами виробництва спирту в Україні стали Київська, Харківська та Подільська губернії. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років багато винокурних підприємств перейшло до промисловців.
Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала частка великих підприємств — парових млинів. На зміну примітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.
У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.
З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років майже 6,5 млн кг вовни (порівняно з більш як 8 млн кг виробництва її в Російській імперії в цілому) 25 % залишалося для переробки на українських підприємствах. Решта української вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга, оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцентровано в російських губерніях.
У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципово нових технологічних процесів і відповідних механізмів.
Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігівщині, залишалась осторонь технічного прогресу і в кінцевому підсумку припинила своє існування.
Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурного типу (Волинська губернія), які виникли ще в дореформений період, проіснували на два десятиріччя довше, ніж рудні.
Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (поміщицької) мануфактури вони практично перетворилися на мануфактуру капіталістичну^ Проте через ряд обставин і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.
Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Через це уряд Російської імперії наприкінці 60-х — на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим результатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні України виникли перші металургійні підприємства типу фабрики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p.. Область Війська Донського).
Технологічний процес на обох підприємствах засновувався на використанні мінерального палива. Однак між ними існувала й істотна відмінність: Юзівський завод налагодив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а на Сулінському заводі було зроблено спробу організувати доменний процес на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка спочатку виявилася невдалою. Остаточно на ньому налагодили постійне виробництво чавуну лише у 1883 p. Потужність цього підприємства набагато поступалася Юзівському, на'якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.
Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870—1880 pp. у 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість в ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому (приріст виплавки чавуну за 1870—1880 pp. в імперії становив 25, а випуск прокату — 139 %). Частка України у виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла в 3 рази.
Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, транспорту, а також хижацьке винищення лісів, що викликало великий попит на мінеральне паливо, стали важливими факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка. Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугілля шахти, виникали нові кам'яновугільні підприємства, акціонерні товариства за участю іноземних капіталів. Протягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5 раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імперії. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Зменшувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали число великих і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим потреби промисловості й транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо.
Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі процеси -видобуток і транспортування в лаві вугілля — здійснювалися вручну.
Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найважливіші галузі важкої індустрії розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно відставало. Порівняно швидко розвивалося сільськогосподарське машинобудування, що було викликано зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку 60-х років в Україні існувало не більше 20 невеликих машинобудівних заводів, то в 1884 p. діяло 75 заводів (без Таврійської губернії). Серед них були досить великі підприємства фабрично-заводського типу. В Харкові, наприклад, діяли заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 p.) і Мільгозе (1873 p.). В Херсонській губернії працювало два підприємства — в Одесі та Єлизаветграді. У 1876 p. в Луганську було засновано машинобудівний завод Гартмана.
Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно було представлено Херсонською і Миколаївською верф'ями — великими капіталістичне організованими підприємствами. До кінця 70-х років вони будували дерев'яні парусні кораблі для Чорноморського флоту.
З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї галузі.
Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил України мав транспорт, особливо залізничний. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої залізничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст. 1 вересня 1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У 1869 p. закінчено лінію Балта — Крюків (через Єлизаветград) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя.
Перша залізниця на Лівобережжі з'явилася в 1868 p. Вона пролягала від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів. У 1870 p. цю залізницю було з'єднано з Києвом. У 1869 p. завершено будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ — Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з'єднала Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Ростовом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Активне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років.
У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій, а за попереднє десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єднали між собою найбільші міста та промислові райони Донбасу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії. Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кременчук, Катеринослав, Одеса.
Здійснюючи програму залізничного будівництва в Україні, царський уряд виходив з своїх великодержавних інтересів. Залізниці мали насамперед з'єднати російські промислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на захід колії були підпорядковані не стільки господарським, скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господарськими інтересами України. Митними й провізними залізничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ставив економіку України у дедалі важче становище. Наприклад, норми вивізних тарифів на українське збіжжя й інші товари на однакових відстанях залізничних колій були вищі для українських і нижчі для російських експортерів.
Головною водною артерією був Дніпро з його притоками. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище порогів у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74. Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними морськими воротами не тільки України, а й всієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн. На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8 % вартості вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських морських портів зростало.
Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватися також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.
Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в історико-економічній літературі є два протилежних погляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861 p., інші пов'язують його завершення з 90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід від мануфактури до фабрики в провідних традиційних галузях промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація гірничо-добувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення, завершилася пізніше.
Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виникли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1825 p. в містах України налічувалося 528 промислових підприємств, то через 22 роки в 1847 p. їх було вже 718.
Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили збільшення чисельності міського населення. Характерно, що якщо в 1811—1858 pp. міське населення всієї України зросло майже в 3 рази, то на Лівобережній Україні — в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній — 64,5 раза. Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях зумовлювалося як їхнім порівняно швидким економічним розвитком в умовах нерозвинених феодально-кріпосницьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка міського населення України протягом 1811—1858 pp. зросла з 5 до 11 %. Жителі значної частини міст майже зовсім не займалися сільським господарством.
Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж сільське. В 1885 p. у 50 губерніях Європейської Росії налічувалося 660 міських поселень, з яких 165 припадало на Україну. В містах України проживало 28 % усіх міських жителів Російської імперії (міщан, купців, ремісників, робітників).
Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення належала до сільських станів (державні, поміщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.
Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.

 

 

3.2. Індустріалізація
Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку економіки. Наприкінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпосництва, розпочалась індустріалізація.
Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.
У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів. Товариство Брянського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним товариством криворізьких залізних руд про постачання сировини, у 1885 p. розпочало будівництво потужного чавуноливарного підприємства поблизу Катеринослава (Олександрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. завершено спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти друга піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ). У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в 1884р. — Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в 1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи. Південноукраїнські металургійні підприємства були досить великими. На Сулінському заводі працювало 1200, на Юзівському 5—б тис., Кам'янському — близько 3 тис., Олександрівському — 4 тис. робітників.
У результаті спорудження нових і збільшення продуктивності діючих заводів на півдні України було створено велику металургійну промисловість. Виробництво чавуну зросло з 1,3 у 1880 p. до 8,5 млн пудів у 1889 p. (у 6,5 раза), а прокату — відповідно з 1,7 до 5,2 млн пудів (або більше ніж у 3 рази). Частка Півдня України у виробництві чавуну в монархії Романових за цей період збільшилася з 5 до 19 %, прокату — з 4,5 до 13 %. У 1913 p. в Україні діяв 21 металургійний завод. Наприкінці 90-х років XIX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 p. — 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.
У зв'язку з розвитком металургійної промисловості на півдні України почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди,
Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 по 1899 p. виробництво коксу збільшилося в Україні у 10,2 раза. У загальному виробництві коксу в Росії частка України у 1889 p. становила 91, а в 1899 p. — вже 99,4 %.
На відміну від кам'яновугільних копалень коксове виробництво вже на перших металургійних заводах України одразу виникло у вигляді великих підприємств. Продуктивність коксових установок металургійних заводів становила 3,5—4,5 млн пудів на рік, на копальнях — 0,3—18 млн пудів. На металургійних підприємствах використовувались закриті коксові печі, значно економічніші порівняно з відкритими, що діяли на копальнях.
Розвиток металургійної промисловості України був нерозривно пов'язаний з освоєнням Криворізького залізорудного басейну. За останнє десятиріччя XIX ст. значно зросла кількість залізних рудників у Криворіжжі.
Покращилася технічна оснащеність українських рудників. Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Залізорудна промисловість перетворювалася на самостійну галузь великого індустріального виробництва. Збільшилась кількість великих рудників, устаткованих паровими машинами. Наприкінці XIX ст. велике машинне виробництво в українській залізорудній промисловості давало понад 75 % загального обсягу продукції. Тут було зайнято понад 62 % робітників. Залізорудна промисловість України, як і металургійна, розвивалася швидше, ніж в інших промислових районах Російської імперії. Частка України в загальноімперському видобутку залізної руди зросла з 4,4 % в 1880 p. до 52,9 % у 1899 p.
Сформувалося велике кам'яновугільне виробництво в Донбасі. Частка Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля (без Королівства Польського) зросла в 1890 p. до 84,6 % і в 1898 p. — до 92 %. Видобуток вугілля збільшився з 927 млн пудів у 1909 p. до 1543,8 у 1913 p. (або на 66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. чол.
Перетворення великих кам'яновугільних підприємств на переважаючу форму виробництва кам'яновугільної промисловості Донбасу було пов'язане з тим, що вони стали порівняно передовими технічно. Однак технічний прогрес у цій галузі індустрії не набув широкого розвитку, оскільки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.
Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною промисловістю машинобудування в Україні, за винятком сільськогосподарського, розвивалося повільно. У 1884 p. Тут було 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської губернії). Протягом 80-х років сформувалися два райони українського машинобудування загальноімперського значення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноросійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %). Наприкінці XIX ст. в Катеринославській губернії 33 підприємства виробляли сільськогосподарські машини і знаряддя, в Таврійській губернії — 19, в Херсонській — 16.
В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарських машин, що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством, котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердянську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості. У 1876—1890 pp. вартість машин, випущених на підприємствах чотирьох південних губерній Російської імперії (Донської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської), зросла більше ніж у 8 разів, а за наступні чотири роки — ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи розвитку машинобудування в усій монархії Романових. Однак машини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю і якістю поступалися іноземним. Мало вироблялося машин для самої промисловості, в тому числі для машинобудування.
У 1895 p. розпочалось будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896 p. — Луганського машинобудівного заводів. Уже в 1900 p. ці підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського виробництва. У Катеринославській губернії поряд з заводами сільськогосподарського машинобудування було побудовано вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Великим центром машинобудування став Харків. Першими машинобудівними заводами, що випускали спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський.
Про розвиток українського суднобудування досить яскраво свідчить діяльність Миколаївського заводу "Наваль". Заснований у 1895 p. Бельгійським анонімним акціонерним товариством (з первісним капіталом близько 5 млн крб., який через 2 роки збільшився вдвоє), завод "Наваль" до 1900 p. мав 2250 робітників. Загальний випуск продукції досяг 4200 тис. крб. Проте при повній завантаженості підприємства його річна продуктивність могла становити понад 8 млн крб. за умови, що тут було зайнято 5 тис. робітників.
Усього в Україні в 1913 p. налічувалося 450 машинобудівних і металообробних підприємств, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобудування становив 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Проте українське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвитку країни. Велику кількість машин та верстатів, як і раніше, ввозили з-за кордону, зокрема майже половину складних сільськогосподарських машин.
Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.
Підприємства харчової промисловості Правобережжя і частково Лівобережжя наприкінці XIX ст. виробляли 72 % українського цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % загальноімперського виробництва).
З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні становило 78—85, цукру-рафінаду — 73—75 % загальноімперського виробництва. Кількість діючих в Україні цукрових заводів за 5 років перед першою світовою війною (1910—1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників, які працювали на них, — з 110 732 до 129 256 чол.
Центром борошномельної промисловості був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали галузями великої промисловості всеросійського значення. З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.
Важливе місце в економіці України займала винокурна промисловість, яка з кожним роком збільшувала випуск своєї продукції.
У тютюновій промисловості України поряд з невеликими тютюновими підприємствами, які кількісно переважали, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працювало кілька сотень робітників.
Важливим фактором індустріалізації України на початку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. У 1881—1890 pp. в Україні було введено в дію 1093км залізниць, а у 1890—1895 pp. — ще 1141 KM. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці, решту — великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис. верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії. У першому десятиріччі XX ст. темпи будівництва залізниць порівняно з 90-ми роками минулого століття знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні першої світової війни у зв'язку з промисловим піднесенням. У цілому по Росії протяжність залізниць збільшилась у 1913 p. до 70 200, у тому числі в Україні — до 10 900 KM.
Залізниці створили необхідні умови для швидкого зростання металургії на півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу. У 1870—1874 pp. залізниці України щороку перевозили близько 121 млн пудів вантажів, а в 1895—1899 pp. — понад 1414. Якщо в 1878—1882 pp. мінеральне паливо становило 13,1 % вантажів, то в 1899— 1901 pp. — вже 28,9 %.
У 1901—1911 pp. вантажообіг на залізницях України зріс на 81,6 %, причому темпи зростання зернових (103,6 %) і вугільних (96 %) перевезень були випереджаючими. На зерно і вугілля припадала майже половина вантажообороту, що відбивало характер розвитку економіки України в загальноімперському масштабі. У 1913 p. українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.
Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні мав іноземний капітал, приплив якого збільшився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 p. тут було створено 22 іноземні компанії.
Монополістичні об'єднання в Україні, особливо великі, були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25 % усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капітал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон.
Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках. Цей процес набув широкого розмаху в 90-х роках, під час кризи 1900—1903 pp., яку змінило промислове піднесення 1910—1913 pp. Воно було зумовлене врожайними роками, посиленням у зв'язку з проведенням столипінської реформи капіталізації села, зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Приплив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню основних капіталів приватних акціонерних комерційних банків і торгово-промислових підприємств, зростанню акціонерних товариств. На масштаби промислового піднесення чималий вплив мало значне збільшення замовлень державної скарбниці, пов'язаних з підготовкою царизму до першої світової війни.
Створення акціонерних товариств певною мірою вирішувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капіталу в українську промисловість.
У 70—80-х роках виникли перші акціонерні компанії. Чимало їх було створено в 90-х роках. Серед них Голубівське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство (1890), Російське-Донецьке товариство кам'яновугільної та заводської промисловості (1895), акціонерне товариство Брянських кам'яновугільних копалень та рудників (1896), Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таганрозьке металургійне товариство (1896). У 1896 p. утворюється також Донецько-Петровеньківське гірничозаводське товариство для розробки кам'яновугільних та інших покладів в Катеринославській губернії. У 1898—1899 pp. виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові товариства, Кримське-Донецьке товариство кам'яновугільної та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катеринославського трубо- і залізопрокатного заводу. Південноросійське металургійне товариство. Товариство Керченських металургійних заводів і рудників, Краматорське металургійне товариство.
Акціонерні компанії з'являлися також в інших галузях промисловості півдня України: Товариство рудників Дубової Балки в Кривому Розі з видобутку залізної руди (1892), Російське паровозобудівне і механічне товариство (1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана (1896), Товариство Південно-російського машинобудівного заводу (1896) тощо. В руках найбільших акціонерних товариств зосереджувалася більша частина капіталів.
Показовими є дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі найважливіших галузей промисловості. У 1870—1890 pp. кількість найбільших товариств, основний капітал яких становив від 1 млн крб. і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. При цьому загальний основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кількістю. До того частка акціонерних товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб. зменшилася в 1,6, а з основного капіталу — в 1,33 раза.
Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувалися тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального голосу надавалось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 — три.
Акціонерна промисловість України, як і монархії Романових в цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х років норма прибутку в ній коливалася між 11,5 і 15,6 % на капітал, що становило в середньому 13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, досягали небачених надприбутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів, прибуток яких у 1897 p. досягав в середньому 50 % на капітал, а Юзівського заводу — 100 %. Дивіденди Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і Товариства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового виробництва становили ЗО—40 % на капітал. У 1897—1898 операційному році товариство Дніпровського заводу отримало близько 4 млн крб., тобто 80 % чистого прибутку на капітал, видавши з цієї суми 2 млн крб., або 40 % дивідендів.
Дивіденди акціонерних товариств коксового виробництва досягали ЗО—35, а вугільних — 9—12 % на капітал. Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багатомільйонні багатства.
Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій.
Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 1900—1903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань.
За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.
Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. становила 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі.
Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і вугільної зокрема була організація в 1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприємствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.
У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії синдикат "Продамет". Його мета — торгівля виробами заводів цього об'єднання. У синдикат входило 12 підприємств (товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське металургійне товариство "Провідане" та ін. На початок 1908р. "Продамет" зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. Синдикат продавав залізо різного гатунку, балки, рейки, бандажі, осі в імперії Романових.
У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береденкам, Хряковим. Спочатку синдикат об'єднував 78 %, а в 1892—1893 pp. — 91 % усіх цукрових заводів України. Основним його завданням було регулювання цін на цукор і забезпечення підприємцям високого монопольного прибутку на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років в Україні діяло 153 цукрових заводи, які виробляли 23,9 млн пудів цукру. Як і в перші роки існування цукрового синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього в Російській імперії.
Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі народного господарства. Напередодні першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монополізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств, на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то в 1913 p. їх налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих металургійних заводів виплавляли 49 % усього чавуну в Україні, забезпечивши понад 25 % його загальноімперського виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства припадало вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % виробництва його у Росії в цілому. Усі монополістичні об'єднання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіональне, а загальноімперське значення.
Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої кількості невеликих підприємств, які, застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги продукції.
В умовах економічного прогресу на межі XIX—XX ст. швидко зростали міста, створювалися нові промислові центри. У 1897 p. міські жителі України становили близько 13 % загальної кількості населення. Кількість міст з населенням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвоє. Тут проживало лише 11,8 % міського населення. При цьому подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У 1897 p. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У них сконцентрувалося 35 % міського населення. Більше ніж половина міських жителів України, як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням до 50 тис. чол. у кожному.
Швидкий промисловий розвиток викликав значний приплив населення з центральної Росії, насамперед у Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської, Київської губерній помітно переважало російське населення. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %, українців — 7,5 %, у Харкові — відповідно 62,8 і 26, в Одесі — 47,4 і 9,2, в Києві — 54,5 і 21 % і т. д. У Донбасі приблизно 70 % робітників були вихідцями з великоросійських губерній.
В цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила 12 %. Це були переважно робітники-гірники, металурги та адміністративні службовці.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. Україна піднялася на вищий щабель економічного прогресу. Вона зайняла в монархії Романових одне з перших місць щодо індустріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом цукру. В усіх провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні перетворення.
Однак для докорінних змін в економіці цього було недостатньо. Україна, як і раніше, була аграрною країною. В 1913 p. у сукупній продукції промисловості та сільського господарства України промисловість становила 48,2 %. Частка засобів виробництва у всій промисловій продукції дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % населення України.
До першої світової війни українська промисловість становила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При цьому частка України в обробній промисловості Російської імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індустрія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстильної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвивалися хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Металообробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечували найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і цвяхи на Наддніпрянщину завозили з Росії.
Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продовжувала залишатися відсталою в техніко-економічному відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розвиток промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. слід визнати надзвичайно швидким. Якщо ж виходити з можливостей промислового розвитку, які відкривав тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати, що в українській економіці на початку XX ст. докорінних якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завершена, її перервала перша світова війна.

 

 

3.3. Промисловий розвиток західноукраїнських земель
У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях безроздільно панувало феодальне господарство. А коли наприкінці XVIII ст. розпочався перехід від мануфактур до фабрик з використанням машин і парових двигунів, тут не було навіть розвиненого мануфактурного виробництва. Нечисленні мануфактури в переважній більшості не були явищами нового суспільства, а кріпосницькими і переважно невеликими.
На захоплених імперією Габсбургів українських землях, особливо у Східній Галичині, в першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Не було села або фільварку, де б не виробляли полотно. У Жовківському, Бережанському та інших округах відкрилися суконні мануфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, залізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрийській окрузі. У Винниках та Монастириській працювали тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було зайнято 1320 робітників.
Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1836 p. в Галичині і на Буковині налічувалося 4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн австрійських відер горілки, 1845 p. — відповідно майже 1512 і 12,2, 1850 p. — 990 і майже 10 млн. Поміщицьке горілчане виробництво набуло найвищого розвитку в 20-х — в середині 30-х років XIX ст. Згодом кількість ґуралень зменшилася за рахунок концентрації та вдосконалення технології виробництва. Старі ґуральні поступово перебудовувалися, переоснащувалися.
Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Добре була налагоджена пивоварна справа у маєтках Ягільницького Ключа на Тернопільщині. Це передусім пояснювалося наявністю сировини — зерна.
Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом зиску західноукраїнських землевласників стає цукроваріння. У 1823 p. в Пужниках недалеко від Станіслава було збудовано першу в краю цукроварню. Згодом у різних частинах західного регіону України виникло ще кілька цукроварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на початку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі (400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька цукроварня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на рік. Вона належала до підприємств фабрично-заводського типу. На початку 40-х років тут було встановлено один з перших парових двигунів у Галичині. Крім центрального підприємства, Тлумацька цукроварня мала філії та численні фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля. У 40-х роках на цукроварні було зайнято близько 700 робітників і ремісників. На 11 фабричних сушарнях працювало 2000 чол., а на сезонних роботах з вирощування буряків і розробки лісу — майже 3000 робітників.
Залізоробне виробництво краю було представлено переважно руднями. В 1807—1811 pp. на території Східної Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 p. — 15 (сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві). На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів заліза. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім того, на допоміжних роботах (випалювання і транспортування вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи) широко використовувалася малопродуктивна примусова праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів. Продукція залізних гут Східної Галичини у 1841—1848 pp. сягала 66,6 тис. віденських центнерів. Проте цієї кількості заліза не вистачало для того, щоб задовольнити попит місцевих ринків на металеві вироби.
Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному розвитку в першій половині XIX ст. соледобувної промисловості. Це насамперед стосувалося Закарпаття. Видобуток солі відкритим способом замінився на підземний. Третину середньорічного видобутку солі забезпечував район Солотвино. На соляних рудниках працювало в першій половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.
За обсягами виробленої продукції до найпродуктивніших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала солеварня у с. Стара Сіль. Прикарпатська сіль забезпечувала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозилася за кордон. На солеварнях краю здебільшого використовуваласяе вільнонаймана праця.
Негативно вплинув на молоду західноукраїнську промисловість початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвивалось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Чехії почало занепадати. Внаслідок антиукраїнської політики австрійського уряду та через інші причини не було введено в дію збудовану на початку 40-х років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи, а через короткий час після відкриття були ліквідовані механічні прядильні та ткальні в Яворові, Бродах, Заліщиках, Глинянах.
Попри пожвавлення промислового виробництва краю в ЗО—40-х роках XIX ст., воно й надалі залишалося на ремісничо-мануфактурному рівні. В 1841 p. тут налічувалося близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 % їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш потужні, ніж подібні підприємства західних провінцій імперії, мали нижчий рівень механізації та організації виробництва.
Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у Східній Галичині налічувалося всього 29,4 тис. ремісників. На 100 чол. населення тут припадало у 3 і навіть у 5 разів менше ремісників, ніж у промислове розвинених західних провінціях Австрії. Зростаючий попит на промислові товари задовольнявся значною мірою ввезенням їх із західних районів імперії Габсбургів.
Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким розвитком промисловості регіону ще до селянської реформи 1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після селянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі) здебільшого в сільське господарство. Крім того, на заваді розвитку промисловості в Західній Україні стояв уряд: західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних провінціях.
Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках почали вкладати в них капітали.
У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало таких масштабів, як видобування нафти, і на початку XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.
У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів. Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів, західний регіон України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості західних провінцій монархії Габсбургів.
Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоко — розширювалися видобування і первинна переробка сировини, а не виробництво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Австро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід промислового перевороту, початковий етап якого припадав на 50—70-ті роки XIX ст.
В індустріальну епоху західноукраїнські землі ввійшли зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відносин, що в поєднанні з колоніальною політикою центральних властей монархії Габсбургів та іноземного капіталу гальмувало їх економічне піднесення. Вже. протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку значно підвищилась. У 1904 p. тут нараховувалось 347 машин, тоді як у 1851 p. в усій галицькій промисловості працювало 5 парових машин. Прискорене застосування машин призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній промисловості, в якій на початку XX ст. працювало в середньому 5857 чол. проти 12 тис. чол. у 1873 p.
На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м. Потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання в Дрогобицькому і Станіславському гірничих округах досягла в 1910 p. близько 20 тис., а в 1913 p. — майже 50 тис. к. с. Напередодні першої світової війни в нафтодобувній промисловості використовувалося значно більше парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання, ніж у всіх інших галузях промисловості в цілому. Внаслідок застосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках — 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис., а в 1909 p. — більше 2050 тис. т. Пізніше він зменшився, проте залишався досить високим і в 1913 p. становив 1,1 млн т. Найбільше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича.
Галицька нафта перероблялася на австрійських та угорських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині. На вивізну неочищену нафту ввели нижчі мита, ніж на вивізні нафтопродукти, заохочуючи так нафтовидобуток і обмежуючи переробку нафти на місцях. У 1905 p. в Західній Україні її очищалося лише 33,7 %, тоді як в австрійських провінціях, що не мали власної нафти, — 42,5 %. Це був один з виявів гальмування монархією Габсбургів розвитку промисловості колоній — Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття;
Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 p. становив 65 тис. т, у 1900 p.— 145 тис., у 1908 p. — понад 1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждало від "соляного голоду".
З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м2. Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів. Потужність парових двигунів на галицьких лісопильнях, яка в 1870 p. не перевищувала 120 к. с., у 1885 p. досягла 1,6 тис., а в 1890 p. — 2,2 тис. к. с. Це становило 2/5 потужності всіх парових двигунів переробної промисловості краю. Ще більше посилився розвиток лісопиляння на рубежі XIX—XX ст. На західноукраїнських землях у той час діяло близько 100 лісопильних заводів, на кожному з яких працювало більше ніж 20 чол.
Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон поставлялися з Чехії та Америки.
Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 p. в Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні заводи. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.
Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий завод в галицькому місті Ходорові.
На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з центральних районів монархії Габсбургів.
Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств. На найбільших з них було зайнято по кілька десятків робітників.
У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908—1912 pp. у зв'язку з використанням машин. На ньому вироблялися колеса для паровозів, невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утворення в 1892 p. картеля з метою нормування цін на нафту. Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицьке-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн крон, компанія "Східниця" з капіталом 10 млн крон, компанія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.
У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисловості прискорився процес концентрації підприємств. Кількість їх з 344 у 1907 p. (Скоротилася до 254 у 1910 p. Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що видобувалася в Галичині.
У деревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p. діяв синдикат "Мундус". Акціонерний капітал синдикату становив в 1910 p. З млн, а в 1916 p. — 7,3 млн крон. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910— 1911 pp., належав будапештській компанії "Сольва", акціонерами якої крім австрійських були англійські, французькі та американські підприємці.
Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою.
Спочатку панівне становище в ній належало австрійським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом американський і англійський капітали. В 1911 p. англійським капіталістам лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 нафтовидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі та англійські фірми об'єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти в басейні, заволодів усіма нафтопроводами цього району, чотирма з семи великими нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову промисловість Прикарпаття почав посилено проникати і французький капітал. Напередодні першої світової війни вкладений у нафтодобувну промисловість Прикарпаття капітал оцінювався у 310 млн австрійських крон, з них майже 1/3 припадала на австрійський капітал, 1/5 — на англійський, по 12—15 % — на німецький, французький і місцевий галицький, по 2 % — на американський і бельгійський.
Австрійський капітал займав провідні позиції в лісопильній та деревообробній галузях промисловості. Іноземні підприємці скуповували на західноукраїнських землях тисячі гектарів лісу. Хижацька розробка лісових масивів призводила до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p. вони скоротилися більше ніж,на 1 100 га.
З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань.
Розвиток промисловості, зростання внутрішнього ринку на західноукраїнських землях потребували вдосконалення шляхів сполучення. Проте власті не поспішали з їх будівництвом. Будівництво залізниць, як і в попередні десятиріччя, велося переважно з стратегічних міркувань. Протягом 1870—1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині зросла на 1430 км. У 1910 p. вона становила 4120 км. Незважаючи на це, західноукраїнські землі були гірше забезпечені залізницями, ніж розвинені країни Європи, а також західні провінції Австро-Угорщини. У 1900 p. в Галичині на 1 тис. км2 території припадало всього 45,7 км залізниць, а на Буковині — 46,6, тоді як у Нижній Австрії — 98,8, а в Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 % усіх залізничних ліній Угорщини).
Тенденційне ставлення австро-угорських урядових і фінансових кіл до потреб економічного розвитку західноукраїнських земель виявлялось і в залізнично-тарифній політиці. На першому промисловому з'їзді в Кракові у 1901 p. вказувалося, що і державні, і приватні залізниці своєю системою транспортних тарифів поставили західноукраїнські підприємства в неоднакове становище порівняно з своїми австро-угорськими конкурентами.
Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст — Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910 pp. збільшилася на 62,8 %. У 1880 p. частка жителів міст у всьому населенні становила 17,1,ав 1910р. — 19,8%. Найшвидше зростало населення Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p. населення міста збільшилося на 286,5 %.
В цілому населення західноукраїнських міст зростало в порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним провінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869—1910 pp. міське населення збільшилося на 71 %, тоді як все населення зросло на 45 %.
Торгово-промислове населення за цей період зростало значно швидше.
Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 p. сільським господарством було зайнято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 % населення.
Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських земель була відсталою. Енергоресурси всієї Австрії наприкінці XIX ст. становили 1 016 420 к. с. А на Галичину, в якій проживало майже 1/3 населення Австрії, припадало лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість парових машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905— 1909 pp. їх налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці XIX ст. На підприємствах Буковини в 1889 p. було 297 парових машин, що становило 0,9% їхньої кількості в Австрії загалом. Велике значення для подальшого технічного прогресу промисловості мало будівництво на початку XX ст. у Львові досить великої (потужністю 10 тис. кВт) електростанції. В ряді інших міст були введені в дію менші електростанції. Підвищення рівня механізації виробництва сприяло значному піднесенню продуктивності праці, зростанню в кілька разів випуску продукції фабрично-заводської промисловості, посиленню й ролі в економіці краю.
На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62— 63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 p. наближалася до 7 тис. чол.
Галузева структура західноукраїнської промисловості залишалась однобокою і мала характер, типовий для колоніальних територій. Головну частину продукції давали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокеритна. Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означає, що незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX — на початку XX ст. становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось.
В цілому промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до початку першої світової війни ще не завершився. Західний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно відставав від передових країн світу. Це стало результатом насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Австро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Середньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної незалежності України не могли повною мірою зростати нові тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був типовим для колоніальних імперій.

 

 

3.4. Сільське господарство України в дореформений період
Протягом першої половини XIX ст. в сільському господарстві України панівною залишалася панщинна система господарства. У аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння:
У складі Російської монархи, % усієї землі
Лівобережна і Слобідська Україна 68—70 
Правобережна Україна 75 
Південна Україна 68
У складі Австро-Угорської монархії
Східна Галичина 96 
Північна Буковина 69 
Закарпаття 90
У Російській державі було видано ряд указів, що дозволяли купівлю землі та володіння нею міщанам, купцям, державним селянам. Це сприяло формуванню буржуазної власності на землю і деякою мірою підривало монополію дворянства. Наприкінці 50-х років понад 34,5 тис. державних селян володіли більше ніж 86 тис. десятинами землі. Значним землевласником залишилася держава.
Розвиток західноукраїнських земель з кінця XVIII ст. регулювався аграрним законодавством австрійських монархів Марії Терезії та Йосифа II під час їхнього спільного правління (1765—1780 pp.) і самодержавної влади останнього (1780—1790 pp.).
Першими потрапили в сферу реформаторської діяльності закарпатські селяни. Згідно з маніфестом від 26 квітня 1766 p. про урбаніальну регуляцію селянин отримував від землевласників садибу і земельній наділ від 10,2 до 17,1 га землі залежно від її якості. За користування землею повнонадільні селяни повинні були відробляти на пана 5 днів на рік, жедяри (безземельні) — 18 днів. Крім того, селяни відробляли примуси. За поміщиком зберігалася влада над особою селянина, який отримав право ходити на заробітки. Поміщик користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою. За законом 1783 p. закарпатські селяни дістали право займатися ремеслом, розпоряджатися майном. Поміщикам заборонялося втручатися в родинні стосунки селян, відбирати у них без дозволу державних установ садиби, примушувати виконувати не передбачені законом примуси. Закон 1875 p. звільнив селян від кріпосницької залежності. Вони здобули право вільно пересуватися по країні, передавати у спадщину майно, обирати професію, навчатися в школах.
Першим законом (1773 p.), що змінив земельні відносини в Галичині, одержавлювалася королівщина. Була проведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі приватні збори за продаж селянам товарів. У 1774 p. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Ліквідовано 54 монастирі, з них 15 у Львові. Священики греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів.
Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 p. Поміщикам заборонялося притягати селян відбувати примуси понад ті, що були зафіксовані в інвентарі, до панщини в неділю і свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, примушувати купувати у корчмаря горілку, карати селян без спеціального присуду. Потрібно було точно встановити розміри повозових примусів. Закон підривав засади влади пана, визнавав лише його право на верховну владу по відношенню до земель селянського користування.
Йосиф II будував свою економічну політику, виходячи з ідеї французьких фізіократів про продуктивність праці та юристів про природні права людини. Патентом від 5 квітня 1782 p. він скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, іти від пана, служити за умови писаного дозволу на відбуття з підданства. Селяни ставали не панськими, а цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі, продовжували виконувати панщину та інші примуси.
Закони і розпорядження 1784 p. скасовували шарварки, регулювали повозні примуси, панщину. 16 червня 1786 p. вийшов "Роботопатент", що став кодексом законів з аграрних відносин у Галичині, як і в усій Австрії, та діяв до революції 1848 p. Підтверджувались усі попередні розпорядження і встановлювалися нові норми відробітків залежно від кількості землі, що була у користуванні, визначалися категорії селян і встановлювалися розміри панщини. Скасовувалися нормована панщина, дворові примуси, роботи за звичаєм, монополія домінії на купівлю продуктів селянських господарств. Розрізнялися селянські та двірські землі, але, як і раніше, поміщик міг вигнати селянина з землі, передати її іншому.
У 1785—1788 pp. в усій Австрії було проведено перший кадастр земель (йосифінська метрика) з метою вдосконалення системи оподаткування. В квітні 1787 p. вийшов закон, який вирішив питання сталості селянського землекористування. Землі домінії поділялися на рустикальні та домініальні. Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку під час злиднів. Цей закон був поширений і на Буковину.
Найпрогресивнішим був загальноавстрійський Урбаніальний патент Йосифа II від 10 лютого 1789 p. Проголошувалося, що всі селянські примуси належить встановлювати пропорційно до кількості землі, що перебувала у їхньому користуванні. Розміри державних і урбаніальних (на користь пана) примусів не могли перевищувати ЗО % загального доходу від селянської землі. Урбаніальні примуси повинні були сплачуватися грішми, що призводило до скасування панщини. Встановлювались однаковий земельний податок для всіх категорій власності, а також норми доходності окремих категорій земельних угідь. Зміни в соціальноекономічному становищі зумовили значний приріст населення: наприкінці третьої чверті XVIII ст. населення Східної Галичини становило 1520, в 1800 p. — 2187 тис. чол. Цілеспрямовано переселялися польські та німецькі колоністи. За 1772—1784 pp. в 150 державних фільварках їх поселилося 15—16 тис. чол.
Незадоволення земельних власників, у тому числі галицької шляхти, гальмувало впровадження патенту. Наступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 p. видав закони про покарання підданих киями і скасування урбаніального патенту, наказав повернутися до колишніх норм оподаткування і панщинних примусів. Епоха реформаторства закінчилася. Почався період феодальної реакції.
Австрійське аграрне законодавство було прогресивним, оскільки відповідало інтересам економічного розвитку, було спрямоване на подолання відсталості Галичини. Проте збереження права власності феодала на всі землі маєтку і визначення рустикальних земель не майном, а наділом селян, малоземелля, відсутність вільних земель стримували реалізацію прогресивних законів.
В Австро-Угорщині за урядовим циркуляром 1814 p. придбати майно могли лише привілейовані стани або власники індигенату (дозволу), право надання якого мав лише монарх. Піддані селяни виключалися із числа можливих власників землі. В 1820 p. дозвіл на купівлю маєтків було дано всім, але коштів у селян не було. В 1789 p. почався розпродаж державних (камеральних) маєтків. Якщо на початку панування Австрії в Галичині налічувалося 315 камеральних доміній, то в 1833 p. — всього 33. Міським громадянам, церковним парафіям, вільним селянам належало 4 % землі.
У Північній Буковині великим землевласником був релігійний фонд, утворений законом 1786 p., що складався з 267 монастирських маєтків і володів 77,75 % усієї землі. Дрібним землевласникам (резеціам) належало 0,5 % землі, в середньому приблизно по 11,5 га.
Характерною рисою поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. У Східній Україні вони були зосереджені переважно на Правобережжі та Півдні, в Лівобережній Україні та на Слобожанщині переважали невеликі маєтки.
Більше ніж половина всіх земель в Україні належала великим власникам. Так, графам Браницьким на Правобережжі належало 300, барону Штігліцу на Півдні — 126 тис. десятин землі. У Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів землі (286 десятин), на один маєток у Північній Буковині — 2977 моргів (1183,4 десятини).
Значного поширення набуло орендування маєтків. Наприклад, у Київській губернії понад 12 % маєтків було в оренді. В Стрийському окрузі Галичини з 152 землевласників 60 орендували маєтки.
Скорочувалися надільні землі, зменшувалось обезземелення селян, основними групами яких були державні, поміщицькі, монастирські. У Східній Україні вони становили відповідно 40,3 і 59,7 % усіх селян. Поміщицькі селяни переважали в губерніях Правобережної України (58 %), а державні селяни — в губерніях Лівобережної (67,2 %) і Південної (69 %) України. Незначну групу становили удільні селяни. На західноукраїнських землях поміщицькі селяни становили приблизно 70 % населення.
Напередодні селянських реформ частка селянських наділів у загальній площі поміщицьких земель становила, %: у Лівобережній Україні — 38,8, Правобережній — 36,7, Південній
— 14,3, Східній Галичині — 48,9, Північній Буковині — 41,9.
Землевласники різними способами збільшували землі, якими користувалися, за рахунок селянських: урізували наділи, заміняли гірші землі на кращі, забирали пустки після втечі селян тощо. За період 1787—1834 pp. у Галичині було захоплено 1 млн моргів рустикальних земель.
У Київській губернії за 1847—1861 pp. поміщицьке землеволодіння зросло на 13,8, у Закарпатській Україні протягом першої половини XIX ст. — на 20 %. Землевласники володіли майже всіма лісами, а в Східній Україні — пасовищами, луками. В Галичині в користуванні селян їх було 2/3.
Розмір наділу залежав від способу ведення господарства поміщиком. У Східній Україні тяглові господарства, що мали 2—4 пари робочої худоби, отримували наділу 2 раза більший, ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі та 4 десятинами сіножатей, піші господарства — 3 десятинами орної землі та 1 десятиною сіножатей. У Полтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у Київській — 6—9 десятин і 3 десятини. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. В кінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні
—7,519,25%. .
Переважна більшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятини у Херсонській губернії.
У Східній Галичині за період від земельного кадастру 1819 p. до земельного кадастру 1847—1857 pp. кількість селянських господарств зросла на 55 %. При цьому 27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1, у гірських карпатських селах — 35—43 %. У Закарпатській Україні 80—90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1— 5,2 десятини).
Збільшилося число селянських господарств, які не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. В Східній Україні чисельність їх коливалася від 29,5 % в Харківській до 60—70 % в Катеринославській і Полтавській губерніях. У Галичині в окремих маєтках лише 7 % селян мали 3—4, 40 % — 2 голови робочої худоби, решта господарств її зовсім не мали.
Напередодні селянських реформ в користуванні селян було землі: в Лівобережній та Слобідській Україні — в середньому 2,5—3 десятини на одну ревізьку душу; Правобережній — 1,23—2,8, Південній — 3—4 дес.. Східній Галичині — 8,7 морга на одне господарство (3,4 десятини), у Закарпатській Україні — 1,5 десятини.
За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічними заробітками.
Головними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна ренти. Переважала панщинна організація господарства. Напередодні реформи 1861 p. в Правобережній Україні серед поміщицьких селян панщинних кріпаків було 97,4 %, в Лівобережній — 99,3, Південній — 99,1 %, тоді як в російських губерніях їх було менше — від 41 до 80 %. Закон 1797 p. встановлював 3-денну панщину з вільною неділею. Проте фактично вона становила 4—6 днів на тиждень. Були поширені денні "уроки" (відрядна форма праці), виконання яких займало 2—3 дні. Обов'язково відроблялися додаткові повинності (будівельні дні, повозова, шарварки тощо). Запроваджувалися переведення селян у дворові, праця на підприємствах, на місячне утримання землевласників. У 1840 p. на Лівобережжі було вже 25 % селян-місячників.
Державні селяни Східної України вважалися особисто вільними. За своїм складом вони були неоднорідними. Найчисельнішими групами були державні селяни, які сиділи на казенних або власних землях, козаки Полтавської та Чернігівської губерній, колоністи-іноземці. Вони сплачували грошові податки (подушне, земські тощо), виконували рекрутську, підводну повинності, феодальну ренту. За характером відбуття феодальної ренти вони поділялися на дві групи: оброчних і на так званому господарському становищі. На оброці перебували селяни Лівобережної та Південної України. Через те що більша частина державних маєтків Правобережної України здавалася поміщикампосесорам в оренду, селяни виконували панщину, інші повинності, тобто мало відрізнялися від поміщицьких селянкріпаків.
Посилилась експлуатація селян, які були на оброці. Зросли оброчний і подушний податки. Державні податків забирали 40 % річного прибутку селян, переважна частина яких була неспроможна сплатити їх.
У 1837 p. царський уряд заснував міністерство державного майна, завданням якого було вдосконалення управління державними селянами з метою зміцнення фінансів країни. У 1839—1841 pp. було проведено реформу, згідно з якою ліквідовувалася оренда державних маєтностей. Замість подушного вводився оброк з землі та прибутків від промислів. Державні селяни обирали сільські та волосні управління, що залежали від губернських палат державних маєтків. Ця реформа прискорила майнове розшарування селянства, створила умови для більш швидкого переходу господарств селян на ринкові відносини.
У 1847—1848 pp. було проведено інвентарну реформу поміщицьких селян Правобережжя. За інвентарними правилами, земля, що була в користуванні селян, закріплювалася за ними, регулювала повинності на користь поміщика. Тяглові селяни повинні були відбувати на тиждень 3 дні з упряжкою і 1 жіночий день, інші селяни — 2 дні чоловічих і 1 жіночий. Городники за користування садибою і присадибною ділянкою платили оброк або відробляли 24 дні панщини на рік. Натуральні данини скасовувались. Усі селяни відбували додаткові повинності з оплатою. Однак через те що контролю за здійсненням інвентарних правил не було, їх практично не додержували.
Для становища селян західноукраїнських земель було характерне поступове відновлення економічних позицій землевласників, що існували до австрійського аграрного законодавства в 70—80-х^роках XVIII ст.
Шляхта залишалася повним власником домініальних земель і верховним власником рустикальних земель, намагалася позбавити селян права користуватися лісами, пасовищами, При проведенні земельних кадастрів зменшувалися рустикальні землі. Селянин без дозволу поміщика не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл на перехід в іншу домінію, був зобов'язаний на своє місце "інших здатних ставити". В 1798 p. було прийнято патент, згідно з яким селяни могли викупити повинності, а землевласники передати їм домініальні землі. Однак для Галичини цей закон значення не мав.
Зросли феодальні повинності селян. Запроваджувалася чотириупряжна панщина для тяглових підданих з двома робітниками на день, відрядна панщина з встановленням високих денних норм виробітку, примусова наймана праця, панщина за користування лісом, лугами, пасовищами, відновлювалися допоміжні роботи. Найпоширенішим способом збільшення панщини було роздріблення наділів, хоча за австрійськими законами лише старший син міг успадкувати землю. Буковинські землевласники, укладаючи дозволені урядом угоди з селянами, добилися збільшення панщини з 12 до 70, а інколи до 100—150 днів на рік з господарства. У Закарпатській Україні, яка входила до Угорського королівства, земельні та підданські відносини регулювалися законом 1836 p. Панщина становила залежно від наділу 25—140 днів на рік. За австрійськими переписами 1819—1820 pp., панщина в Східній Галичині і Закарпатті становила 4/5 феодальних повинностей селян, натуральна данина — 1/6. В Буковині частка панщини у повинностях була меншою. Повинності селян становили 69 % загальної суми чистого прибутку від селянських земель. Крім того, селяни платили державні податки, що дорівнювали 13,6 % прибутку.
Протягом першої половини XIX ст. з розвитком товарно-грошових відносин на українських землях поглибилася майнова диференціація селянства. В Східній Україні цей процес проходив повільніше, ніж у Центральному промисловому районі Росії, що пояснювалося переважанням панщини як гальмуючого фактора. Майнова нерівність більш виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної та Південної України. Утворилася група селян, що володіла або орендувала 100 десятинами землі і більше. Селяни-власники Катеринославської губернії зосередили в своїх руках 18 % загальної кількості приватної землі. Структура господарств державних селян (козаків) Полтавської та Харківської губерній у 1836 p. характеризувалася такими даними: 15,7 % не мали землі, 25,6 — мали лише садиби, 4,4 — займалися ремеслом, 53,4 % — володіли землею. Серед державних селян Правобережної України 15 % селян були безземельними, 35 % не могли обробляти свої поля самостійно, без супряги. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю, віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхівка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та базарні площі, пасіки, рибні стави тощо. Частина селян записувалась у стан міщан і купців.
Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян. У 1801 p. державні селяни зрівнялися в правах з купцями і міськими жителями на придбання незаселених земель. У 1818 p. їм дозволили влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 p. — розводити сади, городи на громадській землі розміром 1—3 десятини. При переселенні на нові землі державні селяни отримували ЗО—60 десятин у селах і 25—40 в хуторах.
Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласники могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах. З їхнього середовища виростали великі промисловці-підприємці.
У Східній Галичині за переписом 1847—1859 pp. структура селянських господарств мала такий вигляд: повні селяни, які користувалися понад 20 моргами землі, становили 8,3 %, півселяни, які мали 10—-20 моргів, — 23,4; чвертьселяни, або піші, які "сиділи" на 2—10 моргах, — 41,1; загородники (до 2 моргів землі) — 27,2 %.
У Північній Буковині селяни за економічним становищем поділялися на 4 групи: заможні-фрунташі, які користувалися повним наділом 15—20 га, — 4,9 %; середнякиміклаші — 16,1; малоземельні-кодаші — 61,2, безземельні халупники і комірники — 17,1 %.
В окремих повітах Закарпатської України безземельні селяни становили 45—50 % селянських дворів і лише 2/3 селян користувалися 14—18 десятинами землі.
У західноукраїнському селі виник новий тип господаря — підприємець. За умов збереження перемінного землекористування при чергових переділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали по ЗО—80 моргів землі, що призводило до утворення багатонадільних господарств. Такі господарства обов'язково використовували працю челяді. Це в основному були комірники, які не сиділи ні на рустикальній, ні на домініальній землі. Вони були постійним резервом поденних робітників для домінії.
Швидке розорення селянських господарств створювало надлишок робочих рук. У Східній Україні був поширений відхід на "заробітки". В 40-х роках лише з Полтавщини в південні губернії щороку йшло на заробітки 90 тис. чол. Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у Новоросійський край, на Кавказ, у Саратовську й Астраханську губернії. У 1838—1852 pp. з Лівобережної України переселилося 58,5 тис. чол. Переселялися в основному селяни середнього достатку. Не маючи реальної допомоги царського уряду, переселенці часто розорювались і поверталися назад у свої села.
У першій половині XIX ст. сільське господарство продовжувало набувати товарного, підприємницького характеру. Головною функцією панщинного господарства було виробництво заради грошей. Землевласники Східної України створювали в своїх маєтках економії, де була робоча худоба, землеробські знаряддя, і змушували селян виконувати панщину. На західноукраїнських землях зберігалася домініально-фільваркова система. Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданих сільськогосподарської продукції та сировини займали панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землеробство в селянських господарствах. У Російській державі в першій чверті XIX ст. були скасовані всі обмеження щодо торгівлі землевласників. Вони зберегли привілей безмитної внутрішньої торгівлі, отримали право вести закордонну оптову торгівлю, записуватися в купецькі гільдії. На західноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торгово-підприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.
Для землеробства України характерним був зерновий напрям. За обсягом посівів у Східній Україні перше місце посідала пшениця. В Київській губернії посіви її становили 1/4—1/3 усіх посівних площ, зайнятих озимими і яровими культурами, в Подільській — 2/3, в Катеринославській — 3/4 полів, що відводилися під озимі. Друге місце займало жито, третє — овес і ячмінь. Урожайність зернових культур залишалася низькою. Валові збори зростали в основному за рахунок освоєння цілинних земель на Півдні та розширення посівів. За 1778—1851 pp. посівні площі зернових на Півдні України збільшилися в 25 разів. У Київській та Подільській губерніях, яким належала значна роль у виробництві хліба, посівні площі розширювалися внаслідок зменшення селянських наділів, посилення експлуатації селян.
Більша частина зерна йшла на продаж. За кордон щороку вивозилось 2,5 % врожаю. У Росії зерно переробляли на горілку, постачали для армії.
У Східній Галичині, Закарпатті у рільництві панував вівсяно-ячмінний напрям. У 40-х роках XIX ст. у Галичині овес становив майже 40 % усього збору зернових. Він займав 46 % посівних площ у Закарпатті, а в гірських районах — до 90 %. Значне місце за обсягом посівів посідали жито і гречка, останнє місце — пшениця. Проте оскільки на ринку першість займала пшениця, поступово зростала її частка і у посівах. Наприклад, у Мукачеве-Чинадіївській домінії Закарпаття за 40 років (1806—1848) посівні площі зернових збільшилися в 3 рази, зокрема посіви пшениці — в 9, жита — в 5, ячменю — в 8, вівса — в 4 рази. Зерно було однією з важливих статей прибутків.
Кукурудза займала 28—71 % посівів. Вона була головною сільськогосподарською культурою в господарствах Північної Буковини.
У перші два десятиріччя XIX ст. землеробство досягло деякого піднесення, що пояснювалося державними замовленнями на зерно. Після наполеонівських воєн зернова продукція Галичини не витримала конкуренції американського і російського зерна. Вивезення зерна за кордон мало спорадичний характер. Більша його частина реалізувалася на місцевому ринку, використовувалася для відгодівлі худоби і птиці, перероблялася на горілку і пиво. Найвищого рівня хліборобство досягло в 30-х роках. У 1837 p. річний збір зернових культур становив 1780 тис. т. Зросла урожайність зернових культур.
Проте цього було досягнуто в умовах зростання чисельності сільського населення. Продуктивність праці в сільському господарстві протягом першої половини XIX ст. зменшилася на 1/4.
Високого рівня в Україні досяг розвиток технічних культур, найважливішими з яких були льон, конопля, тютюн, хміль, цукровий буряк. Льон і коноплю вирощували на всій території Західної України. В Східній Україні на виробництві конопель спеціалізувалися Полтавська і Чернігівська губернії, льону — Катеринославська, Херсонська губернії, Ізюмівський повіт Харківської губернії. Виробництво тут мало товарний характер. З прядива виготовляли одяг. Воно було цінною сировиною для полотняних мануфактур, ткачів, ремісників. З конопляного сім'я виробляли олію для харчування і макуху для відгодівлі телят. Певна частина полотна вивозилася за межі краю. З Південної України вивозилося насіння льону, що користувалося попитом за кордоном.
Швидкими темпами розвивалося тютюнництво як галузь торгового землеробства. В Лівобережній Україні в 50-х роках щороку збирали до 800 тис. пудів тютюну. У передгірних районах Східної Галичини, між Дністром і Прутом збирали щороку 20 тис. віденських центнерів тютюну. Набувало поширення тютюнництво в Закарпатті.
У Східній Україні переважало вирощування цукрового буряку, через те що він давав більший прибуток, ніж зернові посіви. За 1848—1860 pp. площі цієї культури зросли на 57,7 % і становили майже 44 тис. десятин. Цукровий буряк сіяли у поміщицьких маєтках Правобережної та Лівобережної України, особливо в Київській губернії (59 % загальної площі цукрових буряків). Цукрозаводчики мали в своєму розпорядженні власні плантації, закуповували його у тих, хто не мав власних цукрових заводів.
Розширювалися посіви соняшника, особливо в Полтавській губернії. Отриманий урожай збувався курським торговцям олією.
У Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті найважливішою культурою стала картопля як продукт харчування, сировина для горілчаних підприємств і фураж для худоби. Вона витісняла посіви зерна. У 1815—1840 pp. збір її зріс майже у 18 разів, посіви картоплі займали 16 % усієї посівної площі. Це призвело до виснаження грунтів, а коли в 40-х роках почалось ураження картоплі хворобами — до бідування селян.
У Східній Україні хліборобство велося традиційними способами і засобами. Більшість селянських господарств продовжувала застосовувати традиційну техніку (плуг, серп, косу). Оранка українським плугом була низькоякісною і повільною (за три дні можна було зорати не більше ніж 2 десятини). До того ж плугів не вистачало. На поміщицьких полях у 30-х роках почали впроваджувати фабричні знаряддя обробітку грунту, сіялки, віялки, жатки, кінні молотарки. Продовжувало панувати класичне трипілля, зокрема у вирощуванні зернових культур. На коренеплідні, технічні культури відводили окрему ділянку поля. На півдні панувала перелогова система. Окремі поміщицькі господарства під впливом зростаючих потреб внутрішнього та зовнішнього ринків переходили до інтенсивного землеробства. Поступово почали застосовувати багатопільну трав'яну систему, закладати елементи плодозмінної системи (озима пшениця — кормові корені — ячмінь з підсіванням конюшини — конюшина). Утворювалися сільськогосподарські товариства, поширювалася спеціальна економічна література. У 1765 p. утворилося Вільне економічне товариство, в 1828 p. в Одесі — Товариство сільського господарства Південної Росії.
На західноукраїнських землях під впливом агротехнічного перевороту в західних країнах відбулися певні зрушення. Важливою культурою стала конюшина, посіви якої займали 5—6 % усієї посівної площі. Почав її культивувати вчений-агроном Ф. Ройтер — управитель маєтків Чарторийських. Крім конюшини, вирощували вику, люцерну, що мали велике значення для поліпшення структури грунту, як грубі корми для худоби. В передових господарствах З рази обробляли пари, осушували заболочені місця, застосовували загінну систему обробітку грунту (між загонами робили борозни для стікання води). Трипілля поступово замінялося п'яти-шестипільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів. Видавалися праці Ф. Ройтера "Наука про рільництво" і двотомник Касперовського "Рільництво". В газетах, зокрема в "Газеті Львівській", давалися рекомендації з питань розвитку землеробства. З дозволу уряду шляхта в 1845 p. заснувала Галицьке господарське товариство.
В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угноєнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. В цілому забезпеченість полів органічними добривами була низькою.
Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість поміщицьких господарств України. Так, в Харківській губернії на початку 50-х років було лише 40 маєтків (0,75 % загальної кількості), в яких робилися спроби перейти до раціонального землеробства. В Західній Україні після 1815 p. під впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення прибутковості своїх маєтностей посилила панщинний гніт.
Для торгового землеробства були характерні промислове городництво, садівництво і виноградарство. Майже всі сорти фруктових дерев завозилися з Баварії та Австрії. На сторінках журналів друкувалися поради щодо практичного виведення кращих сортів овочів і фруктів. У Закарпатті вирощувалося багато промислового винограду, з якого виготовляли вино, що користувалося попитом на міжнародному ринку.
У Східній Україні промисловим городництвом займалися селяни приміських господарств. Досить розвиненою була спеціалізація. Так, у Васильківському повіті на Київщині вирощували капусту, в Черкаському повіті — цибулю і кавуни, в Полтавській губернії — часник, в Херсонській — баштанні культури.
Найбільше садів було в Харківській, Полтавській, Київській, Волинській та Херсонській губерніях. Україна продавала сухі та свіжі фрукти в Москву і Петербург.
Розвивалося торгове тваринництво. В усіх губерніях України в поміщицьких маєтках влаштовувалися кінні заводи. В Катеринославській у 30-х роках їх було 287, у Київській — 8 великих, у Полтавській — 419, здебільшого невеликих, у Харківській — 155. Як і раніше, розводили велику рогату худобу української породи. В Катеринославській губернії було 762 заводи, в яких налічувалося до ЗО тис. голів худоби, в Харківській — 269 (в середньому по 72 голови).
У середині 40—50-х років у Східній Україні розпочалося скорочення цих галузей, оскільки землевласники переходили до розширення зернового господарства. В Східній Галичині, навпаки, поміщицькі господарства перебудовувалися із зернових на тваринницькі. Розводили корів швейцарської, тірольської, штирійської, молдавської порід, займалися племінною справою.
Високопродуктивні породи худоби вирощували в Закарпатті. У 1794—1845 pp. у Мукачеве-Чинадіївській домінії поголів'я волів збільшилось у 94 рази, а великої рогатої худоби — у 25 разів. Після наполеонівських воєн зросло поголів'я коней — тяглових, спортивних. Періодично влаштовувалися виставки кращих коней. Тваринництво стало давати великі прибутки. Коней і велику рогату худобу скуповували, відгодовували, а потім збували на ярмарках. Продану худобу відправляли в Царство Польське і Росію. Тільки в Москву і Петербург продавали до 260 тис. голів.
Щорічно на ринках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії реалізовувалося 60—90 тис. волів. На продаж йшли масло, сир, шкіри. Галицька шляхта створила великі випасові господарства, які здавалися в оренду для перегінної худоби з Росії в західні країни.
Швидко розвивалося вівчарство. В 1850 p. у Східній Україні налічувалося 10 млн голів овець, з яких 4,5 млн голів були тонкорунними. Царський уряд вжив ряд заходів щодо розвитку вівчарства. Роздавалися державні землі під овечі заводи. Поміщикам видавалися пільгові позики. Було видано положення про організацію вовняних ярмарок. Довізне мито підвищилося, вивізне мито зменшилося.
Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках. Вивезення вовни протягом ЗО—50-х років з чорноморськоазовських портів і через Бесарабію становило 7,8 млн пудів.
У Галичині та Буковині поголів'я овець досягло майже 1,4 млн голів. Грошовий прибуток від вівчарства в Східній Галичині у 20—30-х роках дорівнював 80 тис. золотих ринських. Великим попитом користувались овечі шкіри, кожухи, шапки, ковдри та інші товари.
Певного значення набули птахівництво, свинарство, бджільництво, розведення риби.
На шлях торгового землеробства стали селянські господарства. З ринком були пов'язані переважно заможна верхівка селян, господарства іноземних колоністів. На зерновий ринок йшло 10 % селянського товарного зерна і 90 % з поміщицьких маєтків. Селяни культивували тютюн, вирощували цукровий буряк, соняшник, коноплі.
Промисловим городництвом і садівництвом, бджільництвом займалися селяни містечок і сіл, розташованих навколо міст Львова, Києва, Станіслава, Полтави, Харкова. У Херсонській губернії під городами і баштанами було зайнято 50 тис. десятин землі. Державні селяни займалися садівництвом. Лише в Харківській губернії збувалося 500 тис. пудів сушених фруктів. У селі Лебедині Київської губернії деякі селяни мали сади, доход від яких становив до 40 тис. крб. Колоністи Херсонської губернії продавали до 9 тис. пудів фруктів і 60—120 тис. відер вина. Виникло бойківське чумацтво: закупівля в Закарпатті свіжих та сухих фруктів і торгівля ними у Варшаві та Наддніпрянській Україні.
У гірських районах Карпат розвивалося селянське тваринництво торгового напряму. Селяни-багатії (гендлярі) торгували місцевою худобою, скуповували волів, овець на півдні України, Росії, Молдавії, Угорщини, а потім продавали в Австрії, Чехії, Моравії. Проте розвиток торгового землеробства стримували феодально-кріпосницькі відносини: феодальна рента, залежність селянина від поміщика і держави.
Товаризація сільського господарства виявлялась у застосуванні найманої праці. Як і раніше, практикувалася примусова наймана праця, коли землевласники встановлювали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селянам за додаткову панщину тощо. У Східній Галичині робоча сила батраків-поденників у окремих фільварках набула домінуючого значення. Запроваджувався обов'язок відбувати "заробітні" дні. Челядь була також обов'язковим елементом повнонадільного селянського господарства. Перед розкріпаченням кількість коморників-батраків становила 400 тис. селянських сімей, або майже 40 % населення краю.
Вільнонаймана праця набула значного поширення в Катеринославській і Херсонській губерніях. Менше вона застосовувалася в маєтках Київської, зовсім мало — в Полтавській, Чернігівській і Волинській губерніях. Строк найму був різний: поденно, на тиждень, на певний строк, особливо під час збирання зерна та сінокосу. Проте сільське господарство залишалося кріпосним.
Отже, сільське господарство України розвивалось екстенсивне за рахунок розширення посівних площ, посилення відробіткової ренти. Панщинна система гальмувала розвиток сільського господарства. Так, Східна Галичина була сільськогосподарською провінцією Австро-Угорщини. У 40-х роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна — 13 %, льону — 23, тютюну — 16, конопель — 25, картоплі — 38 % загальної продукції цих культур. Землеробство мало вівсяно-картопляний напрям. На душу населення вироблялося зернових культур 288 кг, у тому числі жита і пшениці — 60. Кількість волів на 100 чол. становила 11, корів — до 20, свиней — 14. Це означає, що основна маса населення зовсім не споживала хліба і м'яса. Звичайною їжею селян були картопля, овочі.
Посилився занепад поміщицьких маєтків. У Східній Україні в 1858 p. 23,9 % їх, а також 65 % кріпаків було заставлено і перезаставлено. Царський уряд збільшив розмір позик, які кредитні установи видавали поміщикам, зменшив банківський процент. Тільки за позики землевласники повинні були сплатити 77 млн крб. У Східній Галичині в 1841 p. шляхта створила Галицьке земельне кредитне товариство, в 1842 p. — Ощадну касу, яка являла собою іпотечний банк. Однак ці заходи не могли подолати депресійний стан фільваркового господарства.
Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчутний вплив на розвиток сільського господарства справляли стихійні лиха, епідемії. У 1799—1856 p. в Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. У ЗО—50-х роках в окремі роки смертність в Галичині перевищувала народжуваність.
Разом з тим протягом першої половини XIX ст. землеробство і тваринництво дедалі більше набували торгового характеру. Сільське господарство пристосовувалося до товарно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окремих районів. Були спроби окремих землевласників перейти до раціонального землеробства. Товарно-грошові відносини проникали в господарства селян. Поглиблювалася майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці. Утворювалися господарства заможних селян, що стали на шлях торгового землеробства, перетворення яких на фермерські господарства гальмувало кріпосне право.
Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського господарства в Україні свідчили про кризу панщинної системи господарства. 
Хліборобство велося традиційними способами і засобами. Феодальне суспільство неспроможне було створити сприятливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає визначальним для агровиробничого процесу в країнах Західної Європи. Хід економічного розвитку України об'єктивно потребував скасування кріпосного права.

 

 

3.5. Аграрні реформи та розвиток сільського господарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
Панщинно-кріпосницька система господарства була гальмом економічного розвитку України. В середині XIX ст. гостро стало питання про реформування аграрних відносин.
У Східній Галичині з 1814 p. на сторінках преси відкрито обговорювали питання про шкідливість панщини і підвищення заінтересованості селян у праці. Це питання не сходило з порядку денного станового сейму Галичини, діяльність якого була відновлена в 1827 p. У 1829 p. сейм висловився за радикальні заходи щодо перебудови господарства, а в 1843 p. офіційно порушив перед монархом питання про необхідність врегулювання панщинних відносин. Проте реальних наслідків не було.
У 1846 p. почалося повстання галицьких селян проти шляхти. Розгромлено понад 200 поміщицьких маєтків, перебито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.
Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину. 7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпосного права в Австрії.
Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня 1848 p. за винагороду поміщикам за рахунок держави. Існуючі сервітути (ліси, пасовища, луки), якими користувалися спільно землевласники і селяни, залишалися недоторканими. Селяни могли ними користуватися за відповідну плату, що визначалася спільною угодою між ними та поміщиками. Землевласники звільнялися від "опікунських обов'язків": надавати допомогу селянам, сплачувати витрати, пов'язані з доставкою рекрутів у місця набору, епідеміями при захворюванні худоби, обов'язку представляти підданих у правових суперечках, оплати урбаніального податку. Було передбачено повне відшкодування земельним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3 вартості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали компенсацією за звільнення земельних власників від "опікунських обов'язків".
Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положення закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали верховну владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави. Скасовувалася різниця між домінікальними і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Регулювалося проведення індемнізації (викуп підданських обов'язків). Повинності коморників і халупників скасовувалися безплатно. За користування сервітутами необхідно було платити. Селяни мали змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні безплатно. Скасовувалася практика примусової купівлі горілки і пива, але право на пропінацію збереглося.
Отже, внаслідок аграрної реформи шляхта втратила владу над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне отримання яких гарантував уряд.
При визначенні вартості феодальних повинностей в основу було покладено їхню річну ціну, що була прийнята за 5 % річних з капіталу мінус ЗО % вартості скасованих "опікунських повинностей" шляхти щодо селян. Суму винагороди обчислювали за формулою

За описами кріпосних повинностей було підраховано, що в Східній Галичині кількість зобов'язаних підданих становила 3749 тис. осіб, загальна вартість повинностей — 2,3 млн флоринів, капіталізована вартість повинностей — 46,5 млн флоринів. На одне господарство припадало 124 флорини, на один морг землі — 12 флоринів, тоді як річний доход від морга селянської землі становив близько 1,3 флорина.
Суму платежів виплачували поміщикам у вигляді 5 % облігацій з погашенням протягом 40 років починаючи з 1858 p. Селяни повинні були разом з процентами за облігації виплатити 224 млн флоринів, по 5—6 млн на рік, причому землевласники отримували індемнізацію незалежно від того, оброблялася їхня земля чи ні.
Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізаційного боргу. Його сплачували селяни як додаток до постійних державних податків. До 1898 p. вони виплатили свій "борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали виплачувати до 1943 p.
Під час проведення реформ землевласники позбавляли селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було встановлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових сервітутних процесів (було подано більше ЗО тис. справ) селяни програли, витративши на їх ведення 15—20 млн флоринів.
У 70-х роках XIX ст. селяни були змушені викупити право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками всіх громадян краю.
У Буковині селяни повинні були платити 4 млн флоринів. У Закарпатті від панщини було звільнено лише частину селян.
На користь землевласників було розв'язано земельне питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони користувалися до реформи. Проте під час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отримали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Половина галицьких селян мала менше як по 10 моргів землі (приблизно 5 га). 72 % селянських дворів Буковини становили наймити з наділом від 2 до 3 моргів або без наділу. Близько 70—80 % закарпатських селян мали менше половини дореформеного наділу.
Отже, внаслідок реформ 1848 p. на західноукраїнських землях було створено умови лише для повільної індустріальної еволюції села.
У Російській державі підготовка до селянської реформи тривала майже 5 років. Початок поклала промова царя Олександра II у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Таємний комітет, що було перейменовано у Головний комітет у селянській справі. З метою забезпечення економічних інтересів землевласників створювалися губернські дворянські комітети, скликалися повітові та губернські з'їзди, наради дворян, на яких обговорювалися умови реформи. Більшість землевласників України були прихильниками звільнення селян або без землі, або з клаптиком землі, щоб перетворити селянське господарство на додаток до поміщицького. Вони пропонували обов'язковий викуп не лише вартості землі, а й особистої волі селян.
Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 p. та Загальному положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності. Поземельні відносини між поміщиками і селянами в Україні визначалися трьома Місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення відносилось одночасно до трьох південних губерній України — Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також до південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалося Малоросійське місцеве положення. На Правобережжі — в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме місцеве положення. Були опубліковані різні "додаткові правила", зокрема Положення щодо влаштування дворових людей та ін. Документи вирішували такі основні питання:
1) ліквідація особистої залежності селян від землевласників і надання їм прав вільних громадян; 2) наділення селян землею і визначення повинностей за неї; 3) викуп селянських наділів. Згідно з цими документами було скасовано кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали вільними. Вони могли купувати, володіти і продавати рухоме та нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани. Із землевласників знімались їхні зобов'язання щодо постачання продовольства та опікування селян, відповідальність за внесення селянами державних податків, виконання ними грошових і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казенних стягненнях.
Разом з тим зберігались обмеження, що залишали селян нижчим станом. Вони отримували паспорт лише на рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх могли карати різками, зберігалися окремі селянські суди. Створювалися сільські та волосні органи селянського управління, що мали поліцейсько-фіскальний характер. Рішення їх залежали від дворянства й чиновників. Землевласники вважалися попечителями сільської громади. Свій вплив на селянське управління вони здійснювали до 1874 p. через інститут мирових посередників із дворян, повітові мирові з'їзди, потім до 1889 p. через губернські в селянських справах "присутствія", а з 1889 p. нагляд за селянами та їх обмеженим самоуправлінням здійснювали земські начальники, яких призначав губернатор із дворян. У цих інстанціях розглядали скарги між поміщиками і селянами. Там, де існувала община, зберігалася кругова порука при сплаті податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини селяни не могли вільно залишити село.
Землевласники зберігали власність на всі землі, що їм належали. Вони були зобов'язані надати, а селяни взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. Селянам надавалося право викупу садиби. Наділ можна було викупити лише за згодою поміщика. До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними, після оформлення її — селянами-власниками. За користування садибою селяни, як правило, платили оброк, за користування польовим наділом — або оброк, або відбували панщину. Розміри повинностей і польового наділу визначались уставними грамотами, що складалися між поміщиками і сільською громадою протягом двох років. Перевірку грамот і введення їх в дію доручали мировим посередникам.
Розміри оброку і панщини встановлювали для кожної місцевості окремо. Так, за користування садибою селяни південних губерній платили оброк від 1 крб. 50 копійок до З крб. 50 копійок з ревізької душі. В Лівобережній і Правобережній Україні його визначали з розрахунку 5 крб. 10 коп. за десятину. Повинності за користування польовим наділом для селян південних губерній становили 40 днів чоловічих і ЗО жіночих на рік, а в оброчних маєтках — 8—12 крб. оброку. В лівобережних губерніях селяни відробляли за десятину наділу 12—21 день панщини на рік або платили від 1 крб. 40 копійок до 2 крб. 80 копійок оброку, в правобережних губерніях — відповідно 5—20 днів панщини і 1 крб. ЗО копійок — 3 крб. ЗО копійок оброку.
Норми польового наділу встановлювали залежно від якості землі та місцевості. Оскільки в Україні були родючі землі, то уряд намагався зберегти у землевласників максимальну кількість землі.
У степових губерніях встановлювали єдиний так званий указний наділ, розміри якого коливалися від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу. Для південної частини Харківщини визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий, що становив 1/3 вищого. Вищий наділ дорівнював З—4,5 десятини.
На території лівобережних губерній, де діяло Малоросійське положення, вищий наділ встановлювали від 2,75 до 4,5 десятини на ревізьку душу, розмір нижчого наділу визначався половиною вищого. Землю відводили всій громаді, а потім виділяли селянським сім'ям у спадкове користування. Розміри наділів залежали від господарської забезпеченості тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів, як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечували усіх селян, для тяглих існували додаткові наділи.
За селянами Правобережної України зберігалися наділи в розмірі, що визначався інвентарними правилами 1847— 1848 pp. Усі "мирські землі" поділялися на корінний та додатковий наділи. Якщо наділ 1861 p. був менше інвентарного, селяни могли через мирового посередника домогтися його збільшення. В середньому селянам виділяли 1,9— 2,3 десятини на ревізьку душу. Як і на Лівобережжі, землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами в спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з польським повстанням 1863 p. царський уряд ЗО липня 1863 p. видав закон, згідно з яким було введено обов'язковий викуп селянських наділів, викупні платежі зменшувалися на 20 %.
Якщо селянин мав до реформи 1861 p. більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу, то поміщик міг відрізати лишок. Він також мав право зменшити селянські наділи, якщо після наділення селян землею у нього залишалося менше третини усієї землі в Лівобережжі, а в степовій смузі —менше половини. Селянин міг безплатно отримати дарчий наділ розміром в 1/4 вищого або указного наділу. Дрібнопомісні землевласники могли звільняти селян зовсім без землі, або не нарізати її, якщо наділи були меншими за норму.
Порядок викупу землі та розмір викупної суми визначало спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викупати в будь-який час за умови відсутності на селянському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп польової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти бажання селян.
Розмір викупної суми визначали не ринковою вартістю землі, а сумою капіталізованого оброку, що сплачував селянин на користь поміщика, виходячи з 6 % річних. Якщо за користування садибною землею селяни платили за кожну десятину 5,1 крб. оброку, то при капіталізації цієї суми з 6 % вони мали заплатити (5,1 х 100 : 6) = 85 крб. Внести одночасно всю суму викупу за садибу та польову землю селяни не могли. 80 % викупної суми уряд виплачував поміщикам у вигляді 5 % банківських білетів або викупних свідоцтв. Якщо селяни брали на викуп неповний наділ, то виплачували 75 % загальної викупної суми. Селяни ставали боржниками держави і були зобов'язані отриману позику погасити протягом 49 років, вносячи щорічно по 6 % викупної суми. Решту 20—25 % викупної суми селяни платили безпосередньо поміщику. Отже, поміщик щорічно мав у банку проценти з викупної суми, які дорівнювали прибутку, що він отримував від селянина до реформи.
Перехід на викуп відбувався досить швидко. Частка селян, які підписалися на купівлю землі і сплату податків за землю, встановлених державою, становила від загальної кількості на Харківщині — 97,7 % , Херсонщині — 94, Катеринославщині — 63,8, Чернігівщині — 88,9, Полтавщині — 76,8 %. На 1881 p., коли викуп землі став обов'язковим, тимчасово зобов'язаними залишалося 110 тис. селян у степових і лівобережних губерніях.
Отримана селянами земля за цінами 1857—1861 pp. коштувала 128 млн крб., викупна сума становила 166,8 млн крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб. До скасування платежів з 1 січня 1907 p. селяни сплатили 382 млн крб. Отже, землевласники зберегли не лише землю, а й той прибуток, що вони отримували до реформи. Вартість десятини землі за викупними платежами перевищувала дореформені ціни на Лівобережжі у 1,5—2,5 раза, на Правобережжі — на 25,4 %. Лише в Подільській губернії плата була нижчою на 13,6 %. Фактично це перевищення було платою поміщикам за викуп особи селянина.
Дворові селяни (173 тис. осіб) і ті, хто працював на поміщицьких підприємствах, ставали особисто вільними, проте протягом двох років мали служити своїм власникам або платити оброк. За положенням вони отримували лише ті землі, що мали до реформи, але фактично більшість з них землі не мала.
Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 і 1866 pp. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали у безстрокове користування за так звані щорічні державні оброчні податки (до 1913 p.) або передавали у власність з правом викупу протягом б років. Розміри наділів і оброку, який зріс на 5—12 %, визначались у власницьких записах. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалася община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Для того щоб вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин громади. Селяни, що не мали поля до реформи, його не отримали. В 1886 p. для державних селян було введено обов'язковий викуп землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно з поміщицькими селянами, проте вони перевищували ринкову вартість землі. В цілому в господарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими.
Внаслідок земельної реформи з 48,1 млн га земельного фонду в дев'яти українських губерніях селяни отримали 21,9 млн га землі (45,7 %), поміщикам залишалося 22,5 млн га (46,6 %), церкві та державі належало 3,7 млн га (7,7 %).
За офіційними даними (1877—1878 pp.), надільне землекористування селян в Україні зменшилося на 27,6 %. Після проведення реформи з загальної чисельності 2,5 млн ревізьких душ поміщицьких селян 9,2 % залишилися без наділів, 3,9 % — отримали дарчі наділи.
Більшість українських селян отримала садибні та піші наділи землі. Обробляючи їх, вони не могли забезпечити себе прожитковим мінімумом. Середній наділ на Лівобережжі на ревізьку душу становив до 2,5 десятини, у губерніях Степової України — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини. Наділи державних селян в середньому становили 4,9 десятини на ревізьку душу, що майже вдвоє перевищувало розміри наділів кріпаків.
Про зменшення землеволодіння селян свідчать такі дані порівняння загальної площі землі, яку використовували селяни, з урахуванням зростання населення:

Землевласники заміняли кращі селянські землі на гірші, при розмежуванні землі утворювали черезсмужжя. Пасовища, сіножаті, ліси, частина яких після реформи була залишена у спільному користуванні селян і землевласників, після сенатського указу 1886 p. майже повністю стали власністю останніх.
В основному надільну землю закріпили в спадково-подвірне землекористування. Проте значну її частину урядом, як і в Росії, було передано в общинне землеволодіння:
на Катеринославщині — 95 % надільної землі, Херсонщині
— 88,8, Харківщині — 95,3, Полтавщині — 15,9, Чернігівщині — 51,7, Київщині — 6,7, Поділлі — 5,4, Волині — 22,1 %.
Оскільки для України традиційним було подвірне землекористування, то переділи землі, там де община була суб'єктом землеволодіння, майже не проводили. До сплати державі викупних платежів громада і двори не могли вільно розпоряджатися надільною землею.
Селянська реформа 1861 p. визначала аграрні відносини і стан сільського господарства в другій половині XIX ст.
— на початку XX ст. Відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Після реформи поміщицьке землеволодіння було збережено і розширено за рахунок селянських наділів. Протягом 60-х років XIX ст. — на початку XX ст. у Східній Україні відбувався процес поступового його зменшення. В дев'яти українських губерніях, за земельним переписом 1877 p., поміщицьке землеволодіння зменшилося до 16 млн десятин, в 1905 p. — до 10,9 млн десятин, або приблизно на 41 % проти 1862 p.
Особливо швидко дворянське землеволодіння скоротилося в степових і лівобережних губерніях — на 39—49 % протягом 1877—1905 p., у правобережних губерніях — на 16—17 %, що було пов'язано з політикою царського уряду, який після повстання 1863 p. конфіскував у польських землевласників землю і передав російським дворянам і місцевим чиновникам. У 1901 p. польським землевласникам належало 47 % приватновласницької землі, тоді як в 1863р.— 90 %. Частка дворянського землеволодіння в 1905 p. становила на Правобережжі — 34,8 % усієї землі, на Лівобережжі — 20,4, на Півдні— 19,4, у середньому по всій Україні — 24,5 %.
Високим був рівень концентрації землі. На початку XX ст. налічувалося 32,5 тис. поміщицьких маєтків, розміри яких в середньому становили 334 десятини землі. 2835 власників маєтків мали понад 1 тис. десятин, їм належало 7,8 млн десятин, або 68 % усієї дворянської землі, зокрема у губерніях: Волинській — 32 %, Київській — 15, Таврійській — 13, Херсонській і Катеринославській — по 10 %, Чернігівській, Полтавській, Харківській — по 5, Подільській — 2 %. Крім спадкових землевласників Браницьких (167тис. десятин), Потоцьких (197 тис. десятин), Скоропадських (42 тис. десятин) з'явилися нові — Харитоненки, Симиренки, Терещенки (останнім належало 141 тис. десятин).
Погіршився фінансовий стан поміщицьких маєтків. Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, яка продовжувала зростати. Якщо в 1859 p. вона становила 86 млн крб., то в 1888 p. — 240 млн крб., в 1903 p. — 676 млн крб. На початок XX ст. у банках було заставлено 75 % приватновласницької, в основному поміщицької, землі.
Земля стала товаром. За 1863—1902 pp. було продано і куплено 25,6 млн десятин землі. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками "вільних" професій.
У Західній Україні зберігалася велика земельна власність землевласників, монастирів, держави. На початку XX ст. вона становила в Галичині 40,3 % , Буковині — 46, Закарпатській Україні — 70,9 %. З кінця XIX ст. посилилося руйнування поміщицької власності, вона почала переходити до орендарів, посесорів, купців, селян. За період 1881—1907 pp. зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-продажу поміщицької землі. З 1852 по 1912 p. поміщицька власність у Галичині зменшилася з 44,4 % загальної площі землі до 31,8 %. Іпотечний борг з 1869 по 1910 p. зріс у З рази і становив 751,3 млн крон. В основному землю купувала єврейська буржуазія. В Східній Галичині в 1910р. з 2 тис. великих маєтків їй належало 1,1 тис. і понад 900 тис. моргів землі, в Буковині — 223 тис. моргів. Українське селянство з 1852 по 1912 p. купило близько 38 000 га землі, а колоністи з Польщі та Західної Галичини — 237 000 га. Землю перепродували спекулянти, підвищуючи ціну на 25—50 % .
Характерною ознакою аграрних відносин у Західній Україні була мобілізація земельної власності. На початку XX ст. у Галичині 43 % великої земельної власності займало магнатські латифундії площею понад 10 000 моргів, 32,67 % усієї землі належало господарствам площею понад 1000 моргів. У Буковині 63 господарства, на кожне з яких припадало понад 2 тис. га, мали 30,2 % загальної кількості землі. В Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної кількості землевласників) належало 45 % землі.
Великою кількістю землі володіла католицька й уніатська церква, буковинський православний релігійний фонд:
у Галичині — 126 тис. га, в Буковині — 270, в Закарпатті — 20 тис. га.
Характерними ознаками селянських господарств у Східній Україні були малоземелля, черезсмужжя, кругова порука, обтяжливість викупними платежами, податками і повинностями. Селяни були позбавлені лісів, луків, випасів тощо. В 1905 p. З млн селянських дворів володіли 20,1 млн десятин надільної та 5,6 млн десятин купленої землі, на двір в середньому припадало відповідно 6,5 і 1,9 десятини. Скоротилися селянські наділи на одну ревізьку душу, зокрема за пореформений період до 1900 p. на Правобережжі з 2,9 до 1,5 десятини, на Лівобережжі — з 2,5 до 1,7, в Степовій Україні — з 3,2 до 2,5 десятини. Процент зменшення по губерніях становив:


Зросла майнова диференціація селянства. Надільна земля дедалі більше була зосереджена в заможних господарствах. У 1905 p. вона розподілялася так:

Заможних господарств в Україні було менше порівняно з іншими регіонами Російської імперії. В Центрально-Чорноземному регіоні їхня частка становила 20,3 %, в індустріальному — 24,5, на Уралі — 78,4, Білорусії — 28,5, Литві — 77, Балтійському — 97,8 %.
Селяни мали черезсмужне розкидані ділянки. Наприклад, селяни 58 % маєтків Подільської губернії мали наділи у чотирьох місцях і більше. В Полтавській губернії в селянських господарствах було 10—16 смуг. Часто селянські садиби переносили на інші, менш придатні для землеробства місця.
На розвиток сільських господарств негативно впливало общинне землеволодіння, що охоплювало на початку XX ст. близько 40 % усіх селянських дворів: на Лівобережжі — 33 %, на Правобережжі — 14, на Півдні — 80 %. Уряд оберігав общину, яка гарантувала спільну відповідальність за сплату викупних платежів, подушного тощо. Селяни намагалися вийти з общини і перейти до подвірного землекористування, яке протягом 20,років (1862—1882) зросло у 2,6 раза.
У пореформений період селянське землеволодіння зростало за рахунок купівлі й оренди землі. 90 % приватної землі були у господарств, що мали 10 десятин і більше. Площа приватного селянського землеволодіння до революції 1917 p. становила 9,5 млн десятин. У 1882 p. було створено Селянський поземельний банк, що став посередником у купівлі селянами поміщицької землі.
Оренда землі селянами наприкінці XIX ст. становила 4,2 млн десятин землі, або 21,3 % їх надільного землеволодіння.
За даними перепису 1917 p., 43,2 % селянських господарств орендували 6,3 млн десятин, що дорівнювало 20 % площі їх землекористування. Були поширені такі види оренди: підприємницька оренда заможним і частково середнім селянством; суборенда, коли великі орендарі здавали землю ділянками селянам; продовольча (голодна); відробіткова. Орендні ціни швидко зростали. Наприклад, на Полтавщині в 1861 p. вони становили 0,75 крб. за десятину, в 1900 p. — 11,92, в 1916 p. — 18 крб. У середньому орендна ціна десятини землі в 1916 p. становила 14 крб. Якщо наприкінці XIX ст. селянство на оренду землі витрачало 65 млн крб., то на початку XX ст. великі власники отримували за оренду щорічно близько 175 млн крб. Прибуток селян був незначним, оскільки оренда досягала 60 % його.
Основну частину видатків селян становили викупні платежі. З 1887 p. їх почали сплачувати державні селяни. До 1883 p. поміщицькі, а до 1886 p. державні селяни платили подушну подать. Крім того, з кожної ревізької душі стягували губернські, повітові, волосні, страхові та інші платежі. В 70-х роках на одну десятину їх припадало 2,2—2,3 крб., тоді як землевласники платили 7—23 копійки. Таке становище зумовлювало систематичну заборгованість селян державі. На західноукраїнських землях селянське землеволодіння поступово збільшувалося за рахунок купівлі поміщицької землі, відбувався процес розшарування селянства, концентрації землі у його заможної частини. Цей процес характеризують такі дані перепису 1902 p.:

Розвитку селянської земельної власності сприяв закон 1868 p., що дав змогу селянам вільно розпоряджатися надільною землею, продавати, ділити її між спадкоємцями. Якщо в 1868 p. було 1520 актів купівлі-продажу селянської землі, то в 1896 p. — 65 671. Було скасовано кредитні обмеження, що сприяло зростанню іпотечної заборгованості селянської власності протягом другої половини XIX — початку XX ст. майже в 2 рази (в 1910 p. — 629,4 млн крон). Збільшилася кількість примусових продажів за судовим вироком селянських земель, площа яких в 1910 p. дорівнювала 1333 545 га. З 1868 по 1884 p. в Галичині діяв Рустикальний банк, який позичав селянам гроші під заставу землі, був посередником у продажу та купівлі землі.
Отже, у пореформений період для аграрних відносин в Україні було визначальним розширення та зміцнення приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння, зростання його іпотечної заборгованості. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала. У Галичині 1 га землі в 1901 p. мав вартість 790 крон, а в 1906 p. — 1264 крони. В Східній Україні земля була дорожчою порівняно з іншими районами Російської імперії.

Посилився процес розшарування селянства, концентрації землі у заможної верстви. Селяни обробляли надільну, приватну, орендовану землю. До 80 % селянських господарств були без- і малоземельними. Статистики на початку XX ст. підрахували, що лише ті селяни, які володіли від 6 до 9 десятин і більше, могли одержувати певний прибуток.
Наслідком значних залишків кріпосництва в сільському господарстві України було штучне аграрне перенаселення. У Східній Україні протягом 1860—1910 pp. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських земель — лише на 31 %. На кінець XIX ст. з 36 млн населення (з них 27—28 млн українців) — хліборобством займалися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України могла використати не більше як 1 млн. Це зумовлювало зменшення індивідуального селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві та промисловості, гальмувало розвиток сільського господарства і промисловості. Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бесарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. За даними 1891 p., на заробітки виходило з сіл Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній майже 800 тис. осіб. За 40 років (з 1861 по 1900 p.) видача паспортів відходникам збільшилась у 10 разів. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, на Далекий Схід. За 1885—1896 pp. з українських губерній виїхало 209 259 осіб. Протягом 1896—1906 pp. після спорудження Транссибірської магістралі на Схід переселилося близько 0,6 млн осіб. Єврейське населення з Правобережжя і Полісся емігрувало до Америки.
На західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук перевищував потреби сільськогосподарського виробництва у 2—3 рази. Лише в Галичині, де протягом 1857— 1900рр. кількість населення зросла на 61,3 %, площа орної землі — на 5,8 %, 170 тис. селянських родин не мали зовсім землі, аграрне перенаселення перевищувало 1,2 млн осіб. Еміграція тут почалася в 70-х роках XIX ст. і була спрямована за океан, до Америки. За 1890—1913 pp. емігрувало 700—800 тис. осіб.
Після реформи 1861 p. сільське господарство швидше розвивалося на Півдні України, де поміщицькі господарства на кінець XIX ст. перейшли на удосконалену техніку. На Правобережжі та Лівобережжі України зміни відбувалися в зв'язку із зростанням посівів цукрового буряка. Поступово зростала кількість парових молотарок, букерів (три-і чотирилемішних плугів), жаток, сівалок, віялок, культиваторів, парових двигунів (в Україні працювало їх більше 700). При цьому на Лівобережжі машини були тільки в найкращих господарствах, 40 % плугів були дерев'яними. Незначний процент селянських господарств обробляли землю за допомогою машин.
У Східній Галичині на початку XX ст. застосовували 1552 сівалки, 1015 грабарок, 3537 молотарок, 122 сепаратори, 1424 сортувалки. Однак лише 26,5 % поміщицьких господарств використовували машини.
За даними першого всеукраїнського перепису населення, у 1897 p. в поміщицьких і селянських господарствах Східної України працювало 425 тис. постійних робітників. Разом із строковими і поденниками в сільському господарстві використовували працю 1,5—1,8 млн найманих робітників. На західноукраїнських землях на початку XX ст. сільськогосподарських робітників налічувалося 600 тис.
Раціонально, інтенсивно розвивалася незначна частина господарств. У Східній Україні підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося 1199, або 39,4 % . Більшість поміщицьких господарств, не маючи коштів, засобів, досвіду, вели господарство у формі відробітків або брали землю в оренду. Існували такі види відробітків, як праця за гроші з своїм реманентом, за борг або проценти з боргу, за землю і житло, за порушення ловецького, лісового та інших законів, права пасти худобу на полях поміщика тощо. Відробітки селяни виконували як своїм реманентом, так і панською худобою і реманентом. Серед селянства була поширена відробіткова оренда, коли земля бралася за відробітки або натуральну плату (спільщина). Часто селяни віддавали половину врожаю. За рахунок відробітків виконувалися нерідко всі основні роботи в поміщицькому господарстві.
Відробіткова система була пережитком аграрних відносин феодального господарства. Вона прискорювала розорення селянства, сприяла поширенню лихварства. Поміщик виступав не як підприємець, а як землевласник-лихвар. Ціна орендованої землі була вища ринкової в 6—8 разів. Агрокультурні досягнення не застосовували, врожайність була низькою. Для підвищення продуктивності господарств власники землі поступово переходили до грошової, підприємницької оренди або створювали економії, використовуючи найману працю. Це був шлях поступового становлення фермерських господарств.
Індустріальні відносини в сільському господарстві поширювались в основному в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, змішана система господарювання — в Полтавській і Харківській. У Східній Галичині з 50 повітів в 35 були поширені відробітки. Одночасно майже 47 % фільварків перебували в оренді у підприємців-фермерів.
Отже, темпи розвитку сільського господарства України залежали від того, наскільки швидко і в який спосіб буде ліквідовано залишки панщинного господарства.
У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву "столипінської" за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П. А. Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 22 листопада 1906 p., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 p. Уряд під час революції 1905—1907 pp. домагався стабілізації становища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні — 91 млн десятин надільної і 5,4 млн десятин приватної землі. Землевласники володіли відповідно в Росії 53, в Україні 10,9 млн десятин. Тому уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П. А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян.
Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905—1907 pp., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.
Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність закріплювалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 p., коли ціни були нижчі. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, проте якщо вона його не давала протягом ЗО днів, то селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. В громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, земля у власність закріплювалася обов'язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платати взагалі.
29 травня 1911 p. був прийнятий закон про землеустрій, згідно з яким у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадковоподвірне землеволодіння.
Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ і Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії.
Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? Закон 14 червня 1910 p. діяв до 1915 p. За цей час закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі — 48,9 % селян, на Півдні — 42, на Лівобережжі — 16,5 % (за іншими даними, відповідно 50,7, 34,2, 13,8 %). Масової хуторизації не відбулося (дані за 1913 p.).
Проте встановлення Селянським банком високих цін на длю зробило неможливим для основної маси селян когстуватися його допомогою. Протягом 1906—1916 pp. банк дав селянам 596,4 тис. десятин землі.
За 1906—1912 pp. було утворено 226 тис. хуторів, що становили 5,1 % всіх господарств, а в 1916 p. їх налічувалося 440 тис., або 14 % селянських дворів.
Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — в розмірі 100 %.
дав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, йнявши ціни з 105 крб. за десятину в 1907 p. до 136 крб. 1914: р. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків 572,2 тис. десятин землі.
Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби песелення з українських земель. Протягом 1907—1912 pp. уїхало близько 1 млн осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселення. У 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн українців.
Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід датського села на індустріальну основу, створила сприїливі умови для розвитку приватного селянського земле'лодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У ^09—1913 pp. продуктивність сільського господарства „осла в півтора раза. Земські агрономи, які поступово взяі ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 pp., органідали прокатні станції техніки, сільськогосподарські чи,ння. Для малоземельних селян створювали товариства з «енди землі та колективного ведення рільництва. Однак лдернізація українського села здійснювалася повільно лрівняно з країнами Західної Європи і була перервана
мною 1914 р.
У цілому кількість різних груп землевласників у 1907 р. ізначалася даними, наведеними у таблиці (див. с. 543).
Матеріальне становище українських селян, за даними ,)дьськогосподарського перепису 1917р., було таким: бідлків — 60,3 %, середняків — 27, заможних господарів

Протягом другої половини XIX — на початку XX ст. начальним для сільського господарства України було зростання товарного, підприємницького виробництва. Посилилася спеціалізація. Степова Україна, Галицьке Поділля, Покуття стали районами торгового землеробства. У Степовій Україні розвивалося поміщицьке експортне зернове господарство, значні площі займав льон-кудряш, пізніше — соняшник. Правобережжя було районом бурякосіяння. Лівобережжя— вирощування тютюну. Торгове тваринництво було добре розвинене в підгірських районах, на Буковині та в Закарпатті, на території останнього уйпішно розвивалося торгове садівництво і виноградарство.
Провідна роль в сільському господарстві України належала зерновому виробництву. Розширювались орні землі та посіви. В Східній Україні за 60—70-ті роки XIX ст. площа орних земель зросла в I860 р. з 19,7 до 29,1 млн десятин у 1887 р. У зв'язку з трипільною системою посівні площі були меншими і дорівнювали в 1860 р. 12 млн десятин (60 % орної), 1870 р. — 16,3 (85 % орної), 1890 p. — 22, у 1913 p. — 22,9 млн десятин.
Зернові культури займали в 1870р. 14,7 млн десятин, в 1913 р. — 20,7 млн десятин, або 90,5 % посівних площ, технічні культури — 3,8 %, овочі і картопля — 3,8, кормові культури — 2,1 %. Україна була основним регіоном Російської імперії, де вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, гречку. В Україні більше, ніж у всіх європейських губерніях Росії, вирощували озимої та ярової пшениці, ячменю (в 1900 p. відповідно 75,1 %, 38,8, 51,4 %), а жита — лише 14 %. Поступово зростала середня врожайність зернових культур.

Середня врожайність у 1909—1913 pp. становила: озимої пшениці — 10,4 ц/га; озимого жита — 9,8; ярової пшениці — 7; ячменю — 10,7; вівса — 10,7; проса — 9,9; кукурудзи — 11,2. Найвищі врожаї були на Правобережжі, а найнижчі — в Степовій Україні.
Виробництво зерна на душу населення зросло з б0-х до 90-х років у Степовій Україні в 2,5 раза. Правобережжі — на ЗО, Лівобережжі — на 10 %.
Вирощували багато картоплі, яка зайняла важливе місце в харчуванні, стала сировиною для промислового ґуральництва, виробництва крохмалю. З 1870 по 1900 p. посіви картоплі збільшилися майже втроє (з 194 до 542 тис. десятин).
Швидко зростали посіви цукрового буряка, зокрема в Правобережних, Харківській, Чернігівській губерніях, і становили в 1900 p. 350 тис. десятин, або 78 % площі, зайнятої цукровими буряками в Російській державі. В цілому Україна давала 82 % валового збору в імперії.
Важливими технічними культурами в Україні залишалися льон і тютюн. Основним районом виробництва льону-кудряшу, що вирощувався для виробництва олії, була Степова Україна, де під цією культурою було зайнято 200 тис. десятин, а в інших губерніях — 57 тис. десятин. 2/3 льону збирали в поміщицьких господарствах. З 80—90-х років XIX ст. посіви скорочувались, а основною олійною культурою став соняшник. Перше місце у виробництві тютюну займали Чернігівська та Полтавська губернії, на які припадало 40—50 % виробництва махорки і тютюну в імперії.
Незважаючи на деяке піднесення, рослинництво в Східній Україні залишалося відсталим. Прогрес тут характеризувався переходом до багатопільної системи землеробства, розширенням площі озимини, застосуванням сівозмін з посівами кормових культур і травосіяння, використанням мінеральних добрив. Проте ці заходи стосувалися лише кращих поміщицьких маєтків, частини заможних селянських господарств, вони не набули масового характеру. Головною системою землеробства залишалося трипілля, а в степовій частині зберігався переліг. На Лівобережжі та Півдні ярові посіви переважали. В 1913 p. в Україні вони займали 71 % посівної площі зернових культур.
Однобічний зерновий розвиток при відсталій техніці призводив до виснаження грунту та зниження родючості. Україна завозила з інших районів імперії картоплю, льон, коноплі.
Повільніше, порівняно з рільництвом, розвивалося тваринництво. Наприкінці XIX ст. вартість його продукції дорівнювала 10 % вартості сільського господарства. Це було пов'язано зі скороченням площ сіножатей і пасовищ, однобічним зерновим розвитком сільськогосподарського виробництва. Переважна більшість худоби належала поміщикам, заможним селянам, проте половина сільських дворів була безкінними. Особливо погіршився стан тваринництва після неврожаїв 90-х років XIX ст. З 1897 по 1912р. зменшилося поголів'я, великої рогатої худоби на 7—9 %, свиней — на 9, овець грубошерстних — на 5—7, тонкорунних — на 70 %. Скоротилася кількість волів, їх місце зайняли коні. Кількість коней протягом другої половини XIX ст. збільшилася на 85 %.
Товарність сільського господарства Східної України забезпечували в основному поміщицькі та заможні селянські господарства. За 1909—1913 pp. середня щорічна валова продукція була оцінена приблизно в 2 млрд крб., а товарна продукція — 694,26 млн крб., що становило 1/3 валової продукції. У Західній Україні земля за угіддями розподілялась так, %:

Отже, ріллі для рослинництва було мало. У структурі посівів провідна роль належала зерновим культурам, якими засівали 56—59 % ріллі. На відміну від Східної України в Галичині панував вівсяно-житній напрям, у Буковині та Закарпатті — вівсяно-кукурудзяний. Пшениця займала третє місце і вирощувалася в поміщицьких маєтках.
Валовий збір і середня врожайність зернових культур поступово зростали. Так, у 1898 p. валовий збір в Галичині та Буковині дорівнював 13,4 млн ц, а в 1913 p. — 23,8 млн ц. Середня врожайність за цей період відповідно зросла: пшениці з 8,3 до 14,8 ц/га, жита з 7,2 до 12,7, ячменю з 7,2 до 13,5, вівса з 5,7 до 13,5, кукурудзи з 10,1 до 12,2 ц/га.
Технічні культури (цукровий буряк, льон, коноплі, хміль, тютюн) займали лише 1 % посівів. Цукровий буряк вирощували в Галичині, а напередодні першої світової війни — на Буковині. Посівні площі з 1898 по 1913 p. зросли в 3,5 раза, середня врожайність — з 205 до 217,6 ц/га. Важливою культурою залишалася картопля, посіви якої на початку XX ст. збільшилися в 2 рази, врожайність — з 94,5 до 105,14 ц/га, валовий збір у 1913 p. становив близько 38 млн ц.
Тваринництво на західноукраїнських землях розвивалося краще, ніж на східних. В основному ним займалися селянські господарства, яким належало 82,5 % великої рогатої худоби, 85,7 % коней. Окремі селяни мали для продажу по 80—100 голів худоби. Напередодні першої світової війни поширилася тенденція зменшення поголів'я худоби, зокрема великої рогатої худоби і овець, проте кількість свиней і коней зростала.
Відбувся перехід від трипільних до багатопільних сівозмін, збільшилися посіви пшениці, цукрових буряків, кормових трав.
Сільське господарство західноукраїнських земель дедалі більше набувало торгового характеру. Господарства землевласників були багатогалузевими і працювали на ринок. Продавали зернові культури, картоплю. В торговому балансі селянських господарств провідну роль у рослинництві відігравали льон, тютюн, картопля, цукровий буряк, хміль. Зерно продавали лише 15 % заможних селян, 65 % селян його закуповували. Успішно розвивалося торгове тваринництво, ціна на продукцію якого (масло, молоко, яйця) зросла у 2—3 рази. Селяни поставляли на внутрішній і зовнішній ринки велику рогату худобу, коней, свиней. Одночасно сільське господарство не забезпечувало потреби населення в продуктах харчування. Свого зерна не вистачало. Його споживали в 2 рази менше порівняно зі Східною Україною. За 1857—1900 pp. на душу населення споживання хліба зменшилось до 65,6 %, щорічний недобір пшениці становив 42 кг, жита — 21 кг. Щорічно Галичина ввозила 2 млн ц борошна з Угорщини.
На розвиток сільського господарства України негативно вплинула перша світова війна. В Східній Україні в армію було забрано половину працездатного чоловічого населення. Посівні площі скоротилися на 1880 тис. десятин, валовий збір зменшився на 16,8 %, зернових — на 200 млн пудів щорічно, врожайність — на 8 %, кількість коней — на 10,8 %. Погіршилося становище селян. На 1917 p. з 980 тис. господарств 16 % не мали посівів, 16,2 % мали до однієї десятини, 28,7 % не мали корів, 35 % були безкінними. Війна призвела до економічної розрухи також на західноукраїнських землях.
Отже, визначальною подією аграрного розвитку України наприкінці XIX ст. було скасування кріпосного права в ході реформ 1848 і 1861 pp. на користь землевласників, збереження залишків кріпосництва. Як наслідок сільське господарство мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Більшість селянських господарств були парцельованими, що виключало можливість застосування агротехнічних заходів. Повільно створювалися і розвивалися фермерські господарства. Вони були інтенсивні за виробництвом, постачали на ринок зерно, картоплю, льон, цукровий буряк. Широко використовували найману працю.
Сільське господарство стало торгово-підприємницьким. Посилилася спеціалізація. В товарно-грошові відносини втягувались як поміщицькі, так і селянські господарства. Прискорила інтенсифікацію сільського господарства загальноєвропейська криза.

 

 

3.6. Зародження і розвиток кооперативного руху
У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового народу, особливо селянства, посилювалось його соціальною та політичною незахищеністю.
Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які грунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й в економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60—70-х років XIX ст. Ініціатором організації першого споживчого кооперативу в Україні виступила харківська громада. Статут харківського споживчого товариства було затверджено 6 жовтня 1866 p. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники побували у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними кооперативними організаціями.
У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товариства було заплановано кооперативний з'їзд та утворення споживчого кооперативного союзу. Проте харківський губернатор заборонив проведення цих заходів на тій підставі, що діяльність таких товариств не повинна поширюватися поза межі одного міста.
Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві наприкінці 1868 p. Його раду очолювали тогочасні найвидатніші діячі українського національного руху, провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активну участь у діяльності товариства брали інші члени київської громади, студенти університету. Його фундатором був відомий молодий економіст М. Зібер. Товариство налагодило торгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Керчю. В той самий час виникли споживчі товариства в Єлизаветграді. Ізюмі, Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Лебедині. Протягом 1866—1870 pp. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів. Їх загальна кількість в імперії Романових тоді становила 63.
Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт для кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню українських міст. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариств не мали практичного досвіду.
Реакційна політика російського уряду в середині 70-х років, переслідування місцевої ініціативи в освітньому та економічному житті негативно вплинули на діяльність перших українських кооперативів. Протягом 20 років темпи кооперативного руху були надто низькими. З 1870 до 1894 p. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора "артільного батька" М. Левитського, який, здобувши у 1885 p. університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відносини українського села та його господарства. Завдяки його енергійним зусиллям 29 вересня 1894 p. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль, її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням.
З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Якщо у 1894 p. в Україні діяло 5 спілок, то в 1895 p. — 12, а наступного року — уже більше 100. Артільний рух з України перекинувся й на російські терени. Виникла настійна потреба в юридичному оформленні сільських виробничих кооперативів. Тому М. Левитський розробив статут артілі, в якому чітко сформулював причини, що зумовлювали доцільність об'єднання селян у виробничі спілки, визначив найважливіші засади їх практичної діяльності.
Кількість членів селянських спілок була невеликою. Здебільшого вони об'єднували по 15—20 господарств, інколи — 50 чи більше. Артільного старосту обирали на один рік. Усі ці спілки проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них селяни не були підготовлені до ведення спільного господарства та розрахунків між собою. У цілому ж хліборобські спілки М. Левитського не мали значного впливу на сільське господарство. Тому "артільний батько" з 1903 p. зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці та в інших містах. Після прийняття у 1902 p. царським урядом закону про виробничі артілі в українських містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 p. було засновано артіль київських друкарів. Такі спілки було організовано й в інших містах України. У 1912 p. на Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як у всій імперії Романових їх чисельність становила 6700.
На початку українського кооперативного руху виникли кредитні товариства. Особливо почастішали спроби їх організації після селянської реформи 1861 p. Так, група ремісників Одеси в 1862 p. підготувала статут ощадно-позикового товариства (подальша доля його невідома). В 1869 p. виникло ощадно-позикове товариство у м. Гадячі на Полтавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників та купців. Товариство видавало позики за порукою, проте кожен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Середній обсяг позики за перші роки діяльності товариства становив 27 крб. У 1871 p. виникли Вереміївське на Катеринославщині, Обознівське й Петрівське на Херсонщині ощадно-позикові товариства. Два перших проіснували недовго, останнє діяло до 1917 p.
Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове товариство в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтавщині, засноване в 1871 p. дворянином ліберальних поглядів, відомим громадсько-культурним діячем, піонером української кредитної кооперації Г. Ґалаґаном. Керівними органами товариства були загальні збори його членів, наглядова рада, управа і "попечитель" (опікун-куратор), яким за статутом вважався сам Г. Ґалаґан; він був і головою наглядової ради. Статут надавав попечителеві право систематично перевіряти касу товариства, вимагати від управи необхідних даних й слідкувати за тим, щоб управа дотримувалася усіх вимог статуту. Членський пай, як на той час, був дуже високий, але його можна було вносити частинами. Крім того, члени товариства платили вступні внески по 1 крб. Позики видавали на підставі особистої довіри в сумі до 25 крб. кожному під 9—10 % річних, а більші — за борговим зобов'язанням і чиєюсь порукою або під заставу рухомого і нерухомого майна і то не більше як 100 крб. Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували меншої суми і хто раніше став членом товариства. Лише за 1873 p. було видано позики 108 членам строком від 3 до 9 міс. на суму 9810 крб. У наступні роки сокиринське ощадно-позикове товариство досягло нових успіхів. Г. Ґалаґан виклопотав для нього у державному банку позику, яка поступово збільшувалась і в 1892 p. перевищувала 60 тис. крб. Того року було видано позик на суму 127 тис. крб. А власний пайовий капітал товариства зріс до 43 тис. крб.
Значного розвитку набули кредитні товариства в районах господарств фермерсько-хутірського типу. Зокрема, в Таврійській губернії за 5 років (1873—1878) для сільського населення створено ЗО ощадно-позикових товариств з капіталом 65 тис. крб. Кредитами цих товариств користувалися не лише сільська верхівка, а й незаможні селяни. В їхній діяльності брали активну участь священики, вчителі, лікарі, окремі представники волосної адміністрації, земські агрономи, статистики. В кооперативну діяльність поступово втягувалися й свідоміші селяни.
Проте кредитно-кооперативний рух занепадає майже на 20 років. Старі товариства ледве животіли, а нові майже не виникали. Однією з причин цього було й те, що до середини 90-х років XIX ст. в Російській імперії не було закону, який би нормував організацію та діяльність кредитних кооперативів. Лише у 1895 p. царський уряд з ініціативи СанктПетербурзького відділу Московського комітету допомоги ощадно-позиковим та промисловим товариствам видав закон про організацію кооперативного кредиту, так зване Положення про установи малого кредиту. Цей документ передбачав запровадження поруч з існуючими ощадно-позиковими товариствами організацій малого кредиту — кредитних кооперативів типу Райфайзена, їх засновували не на паях, як це мало місце в ощадно-позикових товариствах. Основний капітал кредитних товариств становили позичені чи пожертвувані суми. Ці товариства здебільшого отримували на основний капітал позику з державного банку під солідну відповідальність їх членів (ощадно-позикові товариства не мали права на таку позику). Тому кредитні товариства контролювали державний банк. Позики в кредитних товариствах були довгострокові, їх видавали лише на виробничі потреби. Ці товариства могли також вести посередницькі операції.
Закон 1895 p. передбачав деякі полегшення і для ощадно-позикових товариств. Вони мали право видавати довгострокові позики за порукою й під заставу рухомого та нерухомого майна. Детальніше визначалася роль кваліфікації кураторів. Права попечителів надавались і земствам, якщо вони кредитували ощадно-позикові товариства. Тому земства одержували право контролю й ревізії діяльності цих товариств. Для обох типів кредитних кооперативів були видані нові статути.
Вперше в Україні та й усій монархії Романових кредитне товариство виникло в селі Іванківці Прилуцького повіту на Полтавщині в 1895 p. Такі кооперативи завдяки значним позикам державного банку швидко засновували й в інших населених пунктах України. Станом на 1 січня 1914 p. в Україні уже діяло 2181 кредитне і 911 ощаднопозикових товариств. Вони об'єднували й обслуговували більш як 1,7 млн членів, мали основного капіталу 19 701 705 крб., збирали членських внесків 69 334 166 крб., видали позик на. суму 117,5 млн золотих крб. Це становило понад 19,3 % з 14 500 кредитних кооперативів Російської імперії. Для керівництва їх роботою в 1904 p. було створено урядовий орган Управління для справ малого кредиту як департамент міністерства фінансів. На місцях діяли відповідні губернські управління. Хоч українські кредитні спілки розвивались у системі загальноросійської кооперації, проте багато з них, особливо в сільській місцевості, стали важливими осередками громадської самодіяльності, формування національної свідомості їхніх членів.
Чим більше розгортався український кооперативний рух, тим нагальнішою ставала потреба в об'єднанні розрізнених товариств з метою координації та поліпшення їхньої діяльності. Однак такому об'єднанню української кооперації чинили різні перешкоди як царський уряд, так і центральні імперські кооперативні установи. Та завдяки допомозі російського кооператора О. Беретті, який керував IX відділом інспекції державного банку, в 1901 p. виник перший на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бердянську Таврійської губернії. У 1903 p. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надавали практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, кооперативам. Досягнення бердянського та мелітопольського союзів кредитних кооперативів заохочували інших українських кооператорів.
У 1899 p. з ініціативи молодого кооператора X. Барановського у Вінниці відбулася нарада представників чотирьох кредитних товариств із Вінниці, с. Дзенгелівки, що на Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити питання перед владними структурами про заснування союзу південно-західного краю. Він повинен був об'єднати кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній. Лише у 1907 p. влада дозволила діяльність такого союзу, але не в Києві, а в с. Дзенгелівці, й до того ж без права на банківські операції. Проте через 4 роки вдалося перевести його на новий статут з правом банківської діяльності під назвою Київський кредитний банк — Союзбанк. Тоді ж місцем його перебування став Київ. Союзбанк очолював X. Барановський, членами правління були В. Мельников і П. Доманицький.
Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України. Крім банківських, він почав здійснювати торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради. З 1913 p. видавав свій двомовний часопис "Муравейник-Компанія". З посередницьких операцій Союзбанку найбільшими була закупівля за кордоном сільськогосподарських машин та знарядь праці, доставка буряків до цукроварень і хліба для військового інтендантства. За своїми фінансовими оборотами до першої світової війни він перевищував усі обласні кредитні союзи Російської імперії. Операції за внесками Союзбанку у 1913 p. становили 1 131 473 крб., позики кредитним товариствам — 947 956 крб. Приклад київського Союзбанку поширився на Харківський, Одеський, Катеринославський та Подільський обласні кооперативні союзи.
Відбувався процес союзного будівництва в споживчій кооперації. На Поділлі він почався зі створення невеликих районних об'єднань. Такі об'єднання були засновані в 1909р. у Пеньківцях Ямпільського повіту, Яланецьке та Вороновицьке, а в 1913 p. — у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаївцях та в деяких інших населених пунктах. У 1908 p. був заснований київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком у змаганні проти Московського союзу. Та після фінансового краху в 1913 p. його було ліквідовано. Незважаючи на короткий час свого існування, Київський і Вінницький споживчі союзи провели важливу організаторську та просвітню роботу. За їхньою допомогою виникло багато районних кооперативних об'єднань, які діяли до 1917 p. Завдяки згуртуванню українські кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали спільну мету, погоджували плани дій.
На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів були здебільшого наймані робітники, в економічно відсталій Західній Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які й становили абсолютну більшість членів кооперації. Піонерами кооперативного руху, а згодом і керівниками усієї його організації були "дрібноміщанські адвокати і сільські священики", інші представники інтелігенції, які "вийшли із села та цілою технологією зв'язані із селом", — відзначав у 1934 p. часопис "Кооперативна республіка".
Розвиток українського кооперативного руху був обумовлений потребами капіталізації сільського господарства. Перевагами кооперативного кредитування та збуту користувалися не тільки великі сільські господарі, а й малозабезпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для організації збуту своєї товарної продукції, кредитування й постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями праці, добривами, насіннєвим матеріалом. Для сільських підприємців кооперація була не лише засобом збагачення, а й знаряддям боротьби проти сильних інонаціональних конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання — створити внутрішній ринок для національної промисловості. Створення розгалуженої мережі споживчої кооперації забезпечувало реалізацію продукції українських підприємців. Кооперація мала стати двигуном української індустрії. Австро-угорський уряд, проаналізувавши роль західноєвропейської кооперації та становище в країні, визнав доцільним використати кооперативний рух у своїх цілях. У 1873р. було видано закон про заробітково-господарські спілки, який передбачав розвиток кооперації на всій території АвстроУгорщини. Власті мали на меті використати кооперативний рух для загальмування процесу розорення дрібних товаровиробників і збільшення припливів капіталу за рахунок податків у державну скарбницю.
Ще до появи австро-у горського закону 1873 p. в Галичині діяло кілька десятків кооперативів, заснованих поляками. В 1874 p. польські кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до якого входило 51 кредитний і 7 промислово-торгових кооперативів з 17 175 членами. Серед них було чимало українців. Згодом деякі кооперативи перейшли в українські управи. До таких перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка "Віра", яка виникла в 1873 p. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту.
Зародження української кооперації на західноукраїнських землях пов'язано з особою інженера-архітектора В. Нагірного. За час 11-річного перебування у Швейцарії він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й після повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із провідних громадсько-політичних діячів краю, редактором газети "Діло" В. Барвінським, який дав йому можливість на сторінках газети пропагувати ідеї західноєвропейської кооперації з метою боротьби з "чужинецькою" лихвою і "чужонаціональними" посередниками. Зусиллями В. Нагірного і видавця газети "Господар і промишленник" А. Ничая в 1883 p. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян було організовано кооперативне торгове підприємство "Народна торгівля", яке мало стати "оборонним валом проти чужинецької лихви в галузі торгівлі споживчими товарами". Роком зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883 p. За програмою, накресленою у звітній доповіді на перших загальних зборах у 1885 p., "Народна торгівля" мала "зростатися в дерево величаве, що обійме цілу Галицьку Русь, в тіні якого відпочине бідний народ свобіднішою груддю". Наскільки далекоглядними були ці слова, свідчить уся подальша, більш як 50-річна історія "Народної торгівлі".
Діяльність першого західноукраїнського кооперативу спочатку зводилася виключно до підтримки української приватної торгівлі. У великих містах Східної Галичини він організував філійні оптові комори для постачання товарами широкого вжитку українських міських крамниць. Напередодні першої світової війни кількість таких філій становила 19. Якщо в 1888 p. з "Народною торгівлею" та її складами співпрацювало 130 крамниць, то у 1905 p. — вже 801.
Важливим етапом діяльності "Народної торгівлі" стало перетворення її на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно до змін статуту 1907 p. вона мала організувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та бути для них центральною організацією. У 1912 p. вона підтримувала торгові відносини з 831 крамницею: читальнями, громадськими й українськими приватними установами, а перед першою світовою війною мала 19 власних великих крамниць у галицьких містах.
Споживча форма кооперації до першої світової війни слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу створити таку кооперацію робило культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке з 1891 p. почало займатися також економічною діяльністю й інтенсивно пропагувало кооперацію. У 1899 p. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Одеську на Золочівщині місцеве товариство "Сільський господар", яке в 1905 p. перейшло до Львова, стало крайовим органом кооперації і перейняло від "Просвіти" її економічні функції.
Переломним у діяльності товариства став 1909 p. На хліборобській виставці у Стрию відбулися надзвичайні збори його членів. Вони змінили статут, обрали нові керівні органи, намітили широку програму подальшої діяльності. Втілення її у життя очолив відомий кооперативний та громадсько-політичний діяч Галичини Є. Олесницький. Він разом із своїми співробітниками розвинув інтенсивну організаторську роботу. "Сільський господар" швидко перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, станціями. Наприкінці 1912 p. товариство мало 90 філій, 1151 гурток, в яких налічувалося 26 612 членів. Найважливішими напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських спілок, пропаганда сільськогосподарських знань серед населення, організація читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, проведення з'їздів, курсів й виставок, налагодження роботи зразкових господарств, дослідних станцій, посередництво при купівлі землі, штучних добрив, реманенту, при збуті сільськогосподарських продуктів. З 1910 p. головна рада товариства видавала тижневик "Господарська часопись", випустила 27 брошур із серії "Бібліотека сільського господаря", придбала для бібліотек філій чимало спеціальної літератури. При головній раді діяла велика фахова бібліотека.
У 1899 p. у Перемишлі було організовано Спілку для господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка охопила усі українські кооперативи цього типу в Галичині і стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'єднанням у 1911 p. цієї спілки з торговим відділом "Сільського господаря" було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який до 1913 p. організував 28 сільських господарсько-торгових спілок. Його філії діяли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві, Золочеві, Бродах, Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі, Теребовлі, Тернополі, Ходорові, Сяноку та в інших містах.
У 1910 p. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби в Галичині, які одразу стали посередниками австрійського агентства і почали відправляти худобу до Відня. У 1911 p. таких спілок було 62, вони налічували 29 879 членів. Для керівництва цими спілками було створено Крайовий союз купівлі та збуту худоби, який став одним з головних постачальників свиней з Галичини на австрійські ринки.
Кредитна кооперація була типовою для західноукраїнської кооперації в австро-угорський період, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від розвиненого лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств населення в кредитні спілки.
Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 p. Крайового союзу кредитного (КСК) пертого західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. Його організатором та довголітнім головою дирекції був провідний політик галицьких українців К. Левицький. З виникненням КСК, який поставив перед собою мету створити нові кооперативи й опікуватися ними, пожвавився кооперативний рух. Щороку до КСК приєднувалися нові кооперативи. Союз видавав для них статути,. вказівки, друковану продукцію, здійснював контроль за їх розвитком. У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів, 1 110 000 крон власного майна, 1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а загальний оборот досяг майже 106 млн крон. Серед членів КСК з року в рік зростала кількість кредитних кооперативів. Якщо у 1899 p. їх було 17, то у 1912 p. — вже 339. Всього на початку 1913 p. в Галичині налічувалось 1011 українських кредитних спілок.
З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська. Першу західноукраїнську молочарську спілку в с. Завадові біля Стрия заснував у 1904 p. місцевий священик, відомий український композитор О. Нижанківський. Через рік, коли вже існувало 6 молочарських спілок, вони об'єдналися як відділ при стрийській філії товариства "Просвіта", а в 1907 p. його було реорганізовано в Крайовий господарсько-молочарський союз. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ. До першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів, які на рік переробляли 7 млн л молока. У 1911 p. при Крайовому господарськомолочарському союзі започатковано щорічні курси діловодства та молочарства.
Сильний поштовх для організаційної розбудови кооперативного руху дав закон 1903 p. про ревізійні союзи кооперативів, за яким вводились обов'язкові нагляд і контроль за діяльністю кооперації. Цим законом ревізійні союзи мали право на самоврядування. В 1904 p. утворився Крайовий союз ревізійний (КСР), який об'єднав п'ять згаданих спеціалізованих центрів. У 1912 p. йому були підпорядковані 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих, 40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 57 змішаних). Вони об'єднували понад 180 тис. членів, а торговий оборот їх становив понад 20 млн крон.
З січня 1904 p. KCP почав видавати часопис "Економіст", навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків кооперації. Головним редактором часопису, автором багатьох теоретичних статей, оглядів українського та зарубіжного кооперативного життя, вихователем нового покоління кооператорів був К. Паньківський. Його вихованцем був А. Жук — редактор популярного часопису КСР "Самопоміч", який,почав виходити з 1908 p. Створення окремих кооперативних союзів стало вирішальною організаційною передумовою розвитку західноукраїнської кооперації.
До першої світової війни в Галичині утворилося три кооперативних об'єднання, які організаційно та політичне спрямовували свій розвиток. Провідна роль серед них належала Крайовому союзу ревізійному. Через спеціалізовані кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, "Народна торгівля". Крайовий господарсько-молочарський союз, Крайовий союз господарсько-торговельних спілок та Крайовий союз закупівлі та збуту худоби) до 1914 p. він підпорядковував собі близько 600 українських кооперативів.
Набагато меншою за кількістю кооперативів, чисельністю, іншими показниками була друга українська (так звана руська) кооперація, керівники якої дотримувалися москвофільської великодержавної орієнтації і в 1909 p. об'єднали своїх послідовників у Руському ревізійному союзі (РРС). У 1913 p. він налічував близько 100 кооперативів.
Третій кооперативний союз — Державний Крайовий патронат хліборобських спілок, заснований у 1899 p. в інтересах польських промисловців та землевласників відповідно до рішень галицького сейму. Крім польських та мішаних кооперативів, він об'єднував понад 400 українських кооперативів. Всього на початку 1913 p. у Галичині із загальної кількості (4191) кооперативів українських було 1256. До них належала деяка частина українських кооперативів, що не були об'єднані в союзи.
Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух на Буковині. Перша українська ощадно-позикова каса типу Райфайзена виникла в 1889 p. у с. Раранчі під Чернівцями. У 1896 p. було засновано міський кредитний кооператив в Чернівцях. Найбільшого поширення в краю набули сільські "райфайзенки" універсального типу. В 1903 p. у Чернівцях було засновано їхню союзну організацію "Селянська каса". Вона була організаційним, ревізійним і фінансовим центром усіх видів української кооперації на Буковині. В 1912 p. до "Селянської каси" належало 174 кооперативи, з них 159 сільських "райфайзенок", 3 інших кредитних спілки, 8 споживчих, 2 молочарських і 2 інших. "Селянська каса" давала кредити союзним кооперативам та фізичним особам, здійснювала постачання "райфайзенок" і споживчих кооперативів та вела молочарський відділ, ревізувала їхню діяльність. Головою її ради був професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який багато зробив для розвитку суспільно-політичного життя Буковини. В 1909 p. на 8 550 516 крон балансу "Селянської каси" власних капіталів припадало 207 845 крон, ощадних вкладів 1 900 307 крон, решту становили банківські кредити.
Крім кооперативів, об'єднаних у "Селянській касі", перед першою світовою війною на Буковині існувало ще 26 кас, організованих москвофільськими діячами.
На Закарпатті українська кооперація виникла в ході так званої верховинської акції, яку з кінця 90-х років XIX ст. здійснювала мукачівська експозитура угорського міністерства хліборобства з ініціативи єпископа Фірцака. Експозитурі на початку XX ст. вдалося дещо збільшити кількість кредитних кооперативів. У 1902 p. в Ужанському комітеті діяли кредитні спілки в Перечині, Чорноголовому, Заричевому, В. Березному, Ставному, Худловому, на Мараморощині в с. Дубовому, Ганичі та ін. У 1900—1913 pp. кількість кредитних спілок на Закарпатті збільшилася від 31 до 206, а їхніх членів — від 7900 до 51 тис., тобто в 6,5 раза.
Відповідно зростав і позиковий капітал. У 1909 p. він досяг 4,9 крон. Власні кошти кредитних спілок (пайовий капітал, проценти з позик, запасний капітал та інші надходження) збільшилися з 430 тис. крон у 1900 p. до 2900 тис. у 1913 p., тобто майже в 7 разів. Та, незважаючи на це зростання, їх частка в загальній сумі коштів, яку мали спілки, була незначною. У 1909 p. власні кошти спілок становили 29 %, частка вкладів — 18, а кошти, позичені у банків — 53 %. Фінансова допомога уряду кредитним спілкам Закарпаття також була незначною. У 1911 p. кредитні кооперативи чотирьох комітетів одержали лише 13,5 тис. крон державної позики (менше 100 крон на одну спілку), з яких було витрачено на заробітну плату головам спілок та обліковцям б тис. крон.
Роль кооперації в системі кредиту і товарообороту була незначною. Кооперативні спілки задовольняли близько 20 % потреб селян у позикових коштах, а частка постачальнозбутових кооперацій в сільському господарстві становила 10—15 % і збільшувалася повільно.
До першої світової війни на Закарпатті не було крайового кооперативного союзу. Тому більшість місцевих кооперативів підпорядковувались кооперативним союзам у Будапешті. Всього на початку 1913 p. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1 % їхньої загальної кількості.
Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу. В кооперації українське громадянство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка наближала Україну до Заходу.

 

 

3.7. Внутрішня і зовнішня торгівля
Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна торгівля.
Протягом XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах монархії Романових, була дуже густа мережа ярмарків. Кожен більш-менш значний населений пункт знаходився в межах цієї мережі, перебував у сфері її впливу. В першій половині XIX ст. налічувалося понад 2 тис. ярмарків, на початок 1895 p. кількість їх зросла у 1,8 раза, за 10 років (1895—1904) — з 4250 до 5600.
Як і раніше, ярмарки проходили в усі пори року — взимку, навесні, влітку і восени. У зв'язку з відсутністю удосконалених шляхів сполучення і відсталістю засобів транспортування найбільші торгові операції на ярмарках проводили у січні, лютому, червні, липні, серпні, коли грунтові шляхи були найбільш зручні для транспортування вантажів.
Торгові обороти окремих ярмарків були різними: від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. За даними звітів губернаторів урядові, напередодні реформи 1861 p. в Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн крб., а продано — на 56,7 млн крб. На початок 1895 p. продаж товарів зріс в 1,25 раза.
Протягом 1895—1904 pp., за значно заниженими даними, сума вартості привезених товарів на ярмарки України збільшилася з 143,2 до 260 млн крб. Якщо вважати дрібними ярмарки з привозом товарів на суму до 5 тис. крб., середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис. крб., то в 1863 p. в Україні налічувалося дрібних ярмарків 1064, середніх — 972 і великих — 8.
У Харківській губернії в 1845 p. відбулося 440 ярмарків, з яких на міста припадало 79 і на села — 361. Проте з 34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали 1/10, а міські — 9/10.
Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслуговували порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти.
Торгівлю тут вели в основному місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках, брало участь майже все місцеве населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був торговець-скупник. Особливо потрібними ці ярмарки були в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна торгівля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських промислових виробів не набув організованого характеру. Тривалість таких ярмарків обмежувалась одним-двома днями.
Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-адміністративні регіони України, об'єднували їх в одне економічне ціле, також втягували українські землі в систему всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросійського обміну. На цих ярмарках широко практикували оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям й поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари майже з усіх українських губерній, багатьох центральних губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики.
Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому ярмарку купівлю-продаж здійснювали в основному у формі контрактів (договорів) на товари, що були на місцях виробництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).
Деякі оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту, а деякі, навпаки, з проведенням залізниць розширювали торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські торгові пункти.
На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого ярмарку. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на трьох його ярмарках — Хрещенському, Покровському та Успенському — мануфактура становила 40 % привезених і 70 % усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки спеціалізувалися на торгівлі шкірами та взуттям, які становили не менше ніж 10 % загальної вартості виставлених тут товарів і майже завжди розкуповувались.
Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий ярмарок. Він був не лише традиційним місцем привезення і збуту різноманітних товарів з українських та російських губерній, а й славився оптовими операціями купівліпродажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя).
Ярмарки на півдні України (Петропавловський в Ярмолинцях, Успенський в Нікополі) також спеціалізувалися на операціях із зерном, яке великими партіями звідси відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике значення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські базари, торги. Протягом першої половини XIX ст. кількість базарів у містах України значно зросла за рахунок як влаштування базарів у містах, де вони раніше не збирались, так і збільшення базарних днів там, де вже були базари.
На час реформи 1861 p. в містах України був 12 141 базар, причому один раз на тиждень базари відбувались у 34 містах, два рази на тиждень — в 41, три рази на тиждень
— у 13 і щоденно в 9 містах.
Серед містечкових виділилися базари в містечках Ставищі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт), Таганчі (Канівський повіт) Київської губернії. У містечку Ставищі (належало графу О. Браницькому) базари відбувалися через кожні два тижні. Тут торгували сіллю, рибою, худобою, дрібними товарами і особливо збіжжям. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на цих базарах щороку в середньому продавали товарів на суму 25—ЗО тис. крб. Значний торговий оборот на базарах у Смілі, Городищі й Таганчі був зумовлений насамперед тим, що тут знаходились великі на той час промислові підприємства зі значною кількістю робітників.
Базари були важливою ланкою в тогочасній торговій системі. Через базари значною мірою обмінювали промислові та сільськогосподарські товари, здійснювали економічний зв'язок між містом і селом.
Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям в основному займалися торговці-скупники. Відвідуючи сільські базари, міські торги та ярмарки, вони скуповували хліб у селян і землевласників, а потім перепродували його оптовим торговцям або безпосередньо збували на внутрішньому чи зовнішньому ринках. Якщо в перші пореформені роки базари відкривали переважно в містах, то у 80—90-х роках
— і в більшості сіл. У 1900 p. базари збиралися в 940 пунктах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 p. в українських губерніях ринки функціонували в 1300 містах та інших населених пунктах понад 110 тис. днів.
У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так, наприкінці XIX ст. у Києві їх було 6, у Харкові та Одесі — по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продуктами землеробства і тваринництва, які виробляли для продажу поміщицькі, куркульські та селянські господарства, дедалі більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зростання транспорту, особливо залізничного, сприяло розширенню географії торгівлі: на базари доставляли товари не лише з близьких місцевостей, а й з віддалених губерній.
У 1913 p. щоденні обороти ринків великих торгово-промислових міст, таких як Одеса, становили не менше ніж 10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 2,5—3 тис. крб., адміністративних центрів економічно менше розвинених губерній (наприклад Житомира) — в середньому 1,5 тис. крб., повітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожний базарний день, а в селах — від 0,1 до 0,2 тис. крб.
В українських губерніях порівняно з іншими регіонами Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка з 80-х років XIX ст. переважала. Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку товарів безпосередньо споживачу, зробили врешті-решт непотрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх гужових перевалочних пунктів. Кількість постійних торгових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків, корчм) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 p. в Україні їх налічувалося 33,2 тис., то в 1900 p. — майже 87 тис.
В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля набула нових форм. Неухильно зростав її обсяг і збільшувався асортимент товарів. У торгівлі, як і в промисловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіснення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх торговців. Це, зокрема, здійснювалося створенням великих універсальних і багатофілійних магазинів.
Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгували оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств з продажу горілки, вина, тютюну тощо.
У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в дореформений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прийнятні. для учасників операції. У 1870 p. в Україні діяла одна товарна біржа, а в 1904 p. — 6. На початку XX ст. заснування бірж продовжувалось.
Серед бірж за обсягами операцій виділялися Київська та Одеська. Єлизаветградська й Миколаївська біржі проводили операції з купівлі-продажу зерна.
У січні 1902 p. було засновано Харківську кам'яновугільну і залізоторгову біржу. Створення її було, з одного боку, наслідком швидкого промислового розвитку Півдня України, а з іншого — недостатньою оперативністю промислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місцевого ринку в Україні, так і внутрішнього ринку Російської імперії. Пізніше, коли утворилися й почали панувати в економіці України такі монополії, як "Продамет" і "Продвугілля" та інші, Харківська біржа перетворилася на організацію великого торгово-промислового капіталу і сприяла утвердженню його панування на внутрішньому ринку монархії Романових. Через цю біржу здійснювали мільйонні угоди зі збуту мінерального палива, руди, заліза. Особливо великими були операції "Продамета" і "Продвугілля". Навіть у не найсприятливіші для господарства України роки (1905, 1906, 1907 pp.) через біржу було укладено угоди на продаж вугілля і заліза — відповідно на 1 230 827, 2 279 177, 1 343 000 крб.
Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноросійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Україні і підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів.
Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816— 1817 pp., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х років 81 % продукції українського землеробства, що експортували через чорноморсько-азовські порти, становила пшениця. В сукупності експорту її частка дорівнювала 68 %.
Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти, більшість яких була на території України, сприяла як зовнішня торгова політика царського уряду, так і надання цим портам деяких привілеїв. Так, у 1782 p. з метою розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення там на 1/4 митних зборів.
Ряд торгових привілеїв було надано Одесі. Наприклад, у 1804 p. було дозволено провозити товари транзитом через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р, Одесі "подаровано" на 30 років порто-франко, тобто право безмитного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем складування іноземних товарів, що розходилися звідси не тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит — в Австрію, через Кавказ — в Персію. В Одесі організовували банкірські доми, обороти яких охопили все побережжя Чорного та Азовського морів: одеське купецтво стало швидко багатіти. Введення порто-франко сприяло перетворенню Одеси на один з найважливіших портів Російської імперії. Імпорт товарів через Одеський порт постійно зростав. Так, якщо в 1802 р. сюди було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис. крб., то в 1860 р. на 14 766 тис. крб., причому вивіз у 1860 р. поступався за обсягом ввозу багатьом попереднім рокам. Значні обороти в зовнішній торгівлі мали такі південні порти, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон. 
Україні та Росії належала велика роль у російському експорті. Про це свідчать такі дані: у 1861—1865 pp. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії в середньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 45,5 млн пудів, або 60,6 % загального їх вивозу. У 1891—1895 pp. вивіз зерна з Росії вже становив 377,5 млн пудів, з яких на чорноморськоазовські порти припадало 288,3 млн пудів, або 76,5%.
Поряд з продуктами землеробства з України відправляли на експорт велику кількість продуктів тваринництва. Вивозили коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну, шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896— 1890 pp. щорічно відправляли в середньому по 74,3 тис. овець. Через європейські кордони Росії у 1861—1865 pp. вивозили вовни 1188 тис., а у 1886—1890 pp. — 1839 тис. пудів. Україна давала понад 50 % загального її вивозу з Росії, зокрема основну частину мериносної породи.
Ще вищою стала частка України в зовнішньоторговому обороті Російської імперії на початку XX ст. Експорт із України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс становив активне сальдо 367 млн крб., 1901 р. —740, 1902 p.
— 468, 1904 p. — 287, 1905 p. — ЗОЇ млн крб. Протягом 1909—1914 pp. середньорічне активне сальдо сягало 319 млн крб. Із цієї суми 262 млн припадало на торгівлю із закордоном і 57 млн на торгівлю з Росією та іншими краями імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо України дорівнювало 528,1 млн крб. Вартість українського експорту в 1913 р. становила 1022,8 млн крб, сума імпорту
— 648 млн крб., активне сальдо — 374,8 млн крб.
У загальному експорті Росії на той час частка України становила майже 26 %, а в імпорті — 11,5 %. Поза межі імперії Романових з України вивозили пер'еважно продукти сільського господарства, в Росію — промислову сировину й напівфабрикати. Вартість експортованих з Росії сільськогосподарських продуктів протягом 1909—1911 pp. становила 85 % всього експорту, в тому числі Україна давала майже 50 % вивозу зерна. Перше місце в українському експорті займав цукор. У 1913 p. його вартість становила 267,4 млн крб., збіжжя й борошна — 235,3 млн, руд та необроблених металів — 115,4 млн крб. З усіх товарів, які вивозили з України в Росію, 75 % їх вартості становили промислові матеріали. Така політика російського царизму гальмувала економічний прогрес України.
У системі заходів царського самодержавства, спрямованих на колоніальне узалежнення України, неабияка роль відводилась митному тарифу 1822 p. Його метою було зміцнення корінної російської промисловості й перетворення України на монопольний ринок російського текстилю. Головна мета цього тарифу, незважаючи на численні доповнення, залишалася незмінною і в наступні роки. Його положення позбавили Україну змоги ввозити необхідні їй товари з-за кордону. Високі мита ставили український ринок у залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед вироби текстильної промисловості, які пізніше частково завозили в Україну і з польських промислових центрів, що були в межах імперії Романових. Так, уже в 1834 p. російська промисловість поставила в Україну 85,9 % загальної кількості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були основним предметом українського імпорту в другій половині XIX ст. — на початку XX ст. Із загальної суми українського імпорту, яка протягом 1909—1911 pp. становила 471 млн крб., на текстильні вироби припадало 208 млн. Проте продукція текстильних підприємств України становила дещо більш як 8 млн крб. Російські купці завдяки протекції уряду опанували великі українські ярмарки — київський, харківський, лубенський, полтавський та інші, які регулювали торгівлю Росії з Україною тканинами.
Важлива роль у внутрішній і зовнішній торгівлі належала купцям, чисельність яких протягом 1816—1856 pp. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зростали суми капіталів, що зосереджувалися в їхніх руках. У пореформений період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу, значно збільшилася кількість людей, діяльність яких була тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею. Протягом 60— 70-х років зросли чисельно і збільшили свої капітали купці. Якщо на 1861—1862 pp. у містах України було понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1864 p., за неповними даними, 16 290. Чималу групу населення України в період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які щорічно брали посвідчення на право вести торгівлю. Зокрема, у 1864 p. губернські установи видали понад 23 тис. посвідчень, власники яких могли вести дрібну торгівлю у своїй місцевості. Крім того, було видано більш як 1000 посвідчень. За даними офіційної статистики, у 1885 p. торгову діяльність в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст.
— вже 334,1 тис. осіб. Отже, чисельність торговців збільшилась у 1,9 раза на розвізну і близько 1500 на розносну торгівлю. У 1882 p. кількість посвідчень на ведення місцевої дрібної торгівлі становила понад 54 тис. Чисельність дрібних торговців і в наступні роки залишалася значною. Про це переконливо свідчить той факт, що лише у Київській губернії в 1890 p. було видано на дрібну торгівлю близь-ко 12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській губернії в 1897 p. — відповідно близько 730 посвідчень та 7490 білетів.
На західноукраїнських землях протягом XIX ст. розвивалися всі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці XIX
— на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків.
Ярмарки на західноукраїнських землях, так само як і на східноукраїнських, відбувалися в усі пори року, однак насиченість ярмаркових операцій була неоднаковою, найменше ярмарків було навесні, а найбільше восени, що безпосередньо пов'язувалося з наявністю товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах.
Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та Північній Буковині відбувались у найбільших тоді торгово-промислових центрах — Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. Наприклад, у Львові проходили знамениті святоюрські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі — великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях — полотна і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися протягом першої половини XIX ст. універсальні ярмарки в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три тижні.
На ярмарках, що були розташовані поблизу великих річок чи залізниць, великими партіями зрубали ліс та лісоматеріали.
У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгівлю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого 1897—1900 pp. приганяли в середньому по 123 тис. голів рогатої худоби, коней, овець, у 1901—1905 pp. — 130 тис., у 1906—1910 pp. — 120 тис. Важливими ринками збуту зерна стали Чернівці, Вижниця, Садгора.
Значну роль в економічному житті Галичини відігравали контрактові ярмарки, які щорічно, починаючи з кінця XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня — початок лютого). До періодичної форми торгівлі належала також базарна торгівля.
у ЗО—40-х роках XIX ст. на території Західної України щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. — майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі на тиждень вони збиралися в окружних містах, а також там, де розвивалися солеварні та інші ремісничі промисли (Делятин. Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та ін.). Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Снятині, Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові.
На базарах продавали переважно продукти харчування, ремісничі вироби, а також товари, закуплені на великих ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв'язок. У деяких містах, зокрема у Львові, збиралися торги, які за товарообігом і кількістю учасників не поступалися малим ярмаркам. На торги часто приїжджали купці з ближніх та віддалених міст, навіть з-за кордону. Асортимент товарів свідчив про певну порайонну спеціалізацію. Торги і базари мали важливе значення у реалізації продуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської сировини, ремісничих виробів.
Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресивнішим та стабільнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі — стаціонарна.
У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів. У 1812 p. у місті діяло 8 оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з продажу вина, пива, меду, горілки, тютюну. У 1850—1851 pp. у львівській торгівлі було зайнято 2700, а у допоміжних торгових підприємствах — майже 8000 осіб, зокрема понад 2100 купців торгували різними товарами. За 1870—1911 pp. кількість осіб, зайнятих у стаціонарній торгівлі Львова, збільшилася з 1,9 до 3 тис. Всього у Східній Галичині в 1902 p. було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.
Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закарпатті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Сигеті у першій половині XIX ст. було вже чимало купціввласників крамниць, магазинів, винних склепів тощо. Наприклад, лише в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося близько 100 винних склепів, Мукачеве-Чинадіївська домінія надавала тоді в оренду м'ясні лавки і 37 різних магазинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним місцем, де постійно торгували, була корчма.
Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Topгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитне переміщали до національних окраїн, а в зворотньому напрямі — через "високі митні бар'єри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у промисловому відношенні західних провінцій і корінних австрійських земель. Якщо в 1844 p. ввіз становив 221,5 тис. золотих ринських, то в 1849 p. — майже 356,8 тис. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.
У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження. Значна частина худоби була не місцевого походження, а пригнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поза межі краю вивозили щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої худоби, 300 тис. голів свиней, багато продукції вівчарства, птахівництва, жирів, масла.
В останню третину XIX ст. у великій кількості вивозили на захід продукцію сировинних галузей промисловості, які на той час почали бурхливо розвиватися, — нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти сухої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. також калійну сіль.
Із західних провінцій монархії-імпортували у країни Західної Європи, особливо в Німеччину, різні вироби фабрично-заводської промисловості. Крім товарів для задоволення побутових потреб населення, особливо міського, тканин, одягу, шкіряних товарів, взуття, галантерейних виробів, предметів культурного і хатнього вжитку (паперу, меблів, скловиробів, фарфоро-фаянсового посуду тощо), а також деяких харчових продуктів — цукру, кондитерських і тютюнових виробів, алкогольних напоїв, вин, почали ввозити машини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент та ін. Потреби краю переважно задовольнялись імпортними фабричними промисловими виробами.
Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість мала дуже обмежені можливості експортувати свою продукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на східний ринок і лише незначною мірою на експорт на Балкани. Напередодні першої світової війни сировина становила більш як 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші й лише кілька процентів становили фабрикати.
Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фактором підтримання багатьох сторін господарського життя західноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст. на територію Правобережної України завозили численні вироби західноукраїнських ремісників, зокрема галицьких і буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ливарників, кушнірів, римарів, закарпатських "дротярів" і мандрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріали і сировину, точильні знаряддя праці тощо. Лише у 1838— 1839 pp. з Галичини через Радзивилівську митницю вивезено у Росію столярних виробів на суму 169 тис. крб. асигнаціями. В 1839 p. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до Росії становив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї групи товарів особливим попитом користувалися вироби буковинської деревообробної промисловості та львівських каретників. Наприклад, у 1831—1839 pp. серед відправлених з Буковини у Росію і в Україну через Новоселицьку митницю дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000 бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. лопат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сани, а також ночви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо.
У російсько-українському експорті в Галичину чільне місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика рогата худоба і коні. Так, у звіті київського губернатора міністерству внутрішніх справ за 1808 p. зазначалося, що в Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігнано через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів. У 1825—1835 pp. через цю митницю переправлено 12,1 тис. волів і коней, 1840—1850 pp. — майже 47,6 тис. волів.
Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами, вовною, хутром та виробами з нього. Привезену сирицю обробляли в основному у дубильних майстернях Бродів, Буська, Доброжан, і Пошиковців, Засова.
Незважаючи на різні перешкоди й обмеження з боку австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розвивалися й міцніли економічні зв'язки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними статтями вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція деревообробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессарабію, до Одеси. Частину їх сплавляли річками до Дунаю і далі до Чорного моря. З 70-х років, після з'єднання залізниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісоматеріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівельними матеріалами, що сприяло його економічному розвитку.
Тисячі західноукраїнських селян працювали у Наддніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у промисловості й сільському господарстві. Посилення економічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним кордоном землями України було природною потребою життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче пожвавлювала їх. Особисте спілкування населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття з наддніпрянськими українцями сприяло зміцненню свідомості етнічної єдності всього українського народу.
Отже, протягом XIX — на початку XX ст. у внутрішній та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. З'явилися прогресивні форми товарообміну. Важливого значення почали набувати товарні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок. Проте на нього негативно впливала антиукраїнська політика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола імперій Романових та Габсбургів.

 

 

3.8. Фінанси і кредит
У XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі як на західних, так і на східноукраїнських землях.
Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів знизилося значення подушного і оброчного податків і зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так званого питейного доходу, який продовжував грунтуватися на системі відкупів. Напередодні селянської реформи 1861 p. він становив майже ЗО % державного бюджету.
Структура податків, основний тягар яких лежав на плечах селян, зумовила хронічний дефіцит бюджету. Так, лише за 1845—1861 pp. він становив понад 1 млрд крб. Уряд вдавався до збору податків і недоїмок натурою. У 1828 p. у 6 українських губерніях було зібрано податків натурою на суму близько 3,5 млн крб. Дефіцит покривали в основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх позик, а також паперових грошей.
Видаткова частина бюджету, яка становила майже 15— 20 % національного доходу Росії, значною мірою мала непродуктивний характер. Більшість витрат припадала на воєнне і морське міністерства. У 1804 p. з 122 млн крб. бюджету за цією статтею було витрачено майже 53, у 1855р. з 526 млн — 270, у 1899 p. з 1463 — 417,2 млн крб. Після витрат на армію, флот і платежів за державний борг утримання двору, чиновників різних міністерств становило важливу статтю державних видатків. Утримання двору поглинало понад 10 % бюджету. При цьому витрати на міністерство освіти в першій половині XIX ст. становили менше ніж 1% всіх бюджетних видатків.
Російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. На початку XIX ст. було реалізовано фінансову реформу М. Сперанського, який у 1803 p. зайняв пост директора департаменту Міністерства внутрішніх справ. У 1809 p. йому доручили скласти загальний проект державних реформ, який і був поданий за назвою "Вступ до уложення державних законів". У 1810 p. M. Сперанський подав Державній Раді "План фінансів" з теоретичними основами реформ у галузі фінансів і грошового обігу. Було припинено випуск нових асигнацій, різко скоротилися державні видатки, продано частину казенних маєтків у приватні руки, запроваджено нові податки, які викликали велике незадоволення дворянства. Проте практична діяльність М. Сперанського як реформатора закінчилась у 1812 p.
Дослідження М. Сперанського, і зокрема його записку "Про монетний обіг", не тільки ретельно вивчив, а й використав при підготовці грошової реформи Є. Канкрін. Німець за походженням, він у 1823 p. був призначений міністром фінансів Росії, пройшовши шлях від посади дрібного писаря. Його фінансово-економічна політика грунтувалася на таких принципах: дбайливо та економне використовувати державні кошти, обережно користуватися державними кредитами, бути дуже завбачливим при встановленні нових податків, постійно зміцнювати грошову систему. Грошову реформу 1839—1843 pp. проводили вилученням асигнацій і введенням твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Номінальне відновлювалася срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до З крб. 50 коп. асигнаціями (девальвація). У 1841 p. випущено нові, розмінні на срібло кредитні білети, а асигнації в 1843 p. вилучено з обігу, впровадження кредитних білетів на рівні зі сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу відмовитися від срібла, громіздкого в обігу (до того ж монети в обігу сильно стирались). Для розміну паперових грошей був створений фонд, який на вересень 1843 p. становив близько 36 млн, а в 1845 p. — уже 87 млн крб.
Однак у зв'язку із зростанням державних і особливо воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. Напередодні та в період селянської реформи 1861 p. грошовий обіг у Росії знову був розладнаний.
Індустріальний розвиток країни диктував необхідність впорядкування фінансово-грошової системи. Після 1861 p. царський уряд, який став на шлях прогресивних перетворень, провів фінансову реформу (1862 p.). Затверджено нові правила створення і розгляду державного бюджету, який почали публікувати. Внесено зміни в касову справу, державний контроль. У податковій системі відмінили винні відкупи (пережиток феодалізму), їх замінив акциз на вино, збільшились акцизи на тютюн, цукор. Проте порядок стягування податків з урахуванням станів не було знищено. Подушний податок не був відмінений до 80-х років (від нього звільнилися лише городяни), незважаючи на створення багатьох комісій для його скасування. У 1863 p. подушний податок з міщан міст Європейської Росії замінив податок на міське нерухоме майно, який становив у 1898 p. 8,6 млн крб. У 1894 p. був запроваджений квартирний податок.
У 1875 p. частина місцевих повинностей почала набирати форми державного поземельного податку без розмежування власників. Цей податок на селянські землі в середньому в 1,5 раза, а в деяких губерніях у 3 рази і більше перевищував податок на приватні землі. Прямі податки з селянської десятини землі в 70-х роках були в 10 разів більшими, ніж прямі податки з десятини поміщицької землі. Дише в результаті революційної ситуації 1879—1880 pp. царський уряд відмінив подушний податок (у 1882 p.), зменшив викупні платежі на 12 млн крб., встановивши обов'язковий викуп землі як для поміщицьких, так і для державних селян, створив Селянський банк тощо. Відміну подушного податку супроводжувало збільшення непрямих податків і платежів колишніх державних селян у зв'язку із переведенням їх на викуп у 1886 p. До цього вони платили оброчний (нижчий від викупних платежів) і подушний податки.
У 27 губерніях Європейської Росії платежі та примуси, що сплачували селяни наприкінці XIX ст. з десятини землі, дорівнювали в середньому 1,39 крб., що, за підрахунками урядової комісії, становило 15,4 % валового прибутку і 36,8 % чистого прибутку з десятини. У багатьох повітах податки перевищували прибуток від землі.
У 1900 p. загальна сума непрямих податків, які сплачувало населення Російської імперії, становила 657 млн крб., у тому числі з алкогольних напоїв — 317 млн, з тютюну — 41 млн, з цукру — 63 млн, з нафти — 25 млн, з сірників — 7 млн, з мита — 204 млн крб. Ці податки насамперед сплачували за продукцію, яку виробляли неросійські народи. Зокрема, спирт, цукор, тютюн були українського виробництва. Дев'ять українських губерній з 1868 по 1880 p. дали Російській імперії 2899,2 млн крб. З цієї суми на їх потреби повернено 1749 млн крб. Отже, лише за 13 років українське господарство втратило 1 150,2 млн крб. За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет монархії Романових одержував з України 3289 млн крб. прибутку. Асигнування державної скарбниці на потреби України становили 2605,2 млн крб. Це — одне із переконливих свідчень антиукраїнської колонізаторської політики російського царизму.
Істотною ознакою фінансів Росії був державний борг. Він безперервно зростав не лише абсолютно, а й відносно розміру бюджету. Якщо на початку XIX ст. сума державного боргу (внутрішні та зовнішні позики, асигнації) дорівнювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напередодні селянської реформи 1861 p. державний борг перевищував щорічний бюджет вже приблизно у 8 разів. З середини 80-х років Росія за величиною державного боргу займала третє місце після Франції та Великобританії, а за виплатою відсотків за борги — друге. У 1903 p. борг становив 6679 млн крб.
У 1862 p. царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло. Однак уже в кінці наступного року розмін було відмінено. Одержана Росією перед впровадженням розміну іноземна позика на 85 млн крб. була лише наполовину використана для збільшення розмінного фонду, друга половина пішла на відшкодування дефіциту державного бюджету.
Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в імперії Романових грошового обігу, заснованого на золоті, як це уже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота, яка могла бути одержана через активний торговий і розрахунковий баланси, скорочення ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшення податкового тягаря. В результаті фінансово-бюджетної політики царської Росії у Державному банку нагромаджувалися великі запаси золота у вигляді фонду для забезпечення майбутньої золотої реформи. В 1897 p. золотий фонд уже становив 1095 млн крб. при 1067 млн крб. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим карбованцем і паперовим кредитним карбованцем взяте було співвідношення, яке на той час після певних заходів, спрямованих на стабілізацію курсу карбованця, фактично встановилося на ринку, тобто кредитний карбованець коштував 66 коп. золотом, а колишній золотий імперіал вартістю 10 руб. — 15 нових карбованців золотом.
Іншими словами, реформа була проведена у вигляді девальвації, тобто зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 p. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'ятикарбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Емісійне право Державного банку було обмежено правилом: кредитні білети в обігу до 600 млн крб. забезпечувалися золотом повністю, понад 600 млн крб. — наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на суму 300 млн крб. Це емісійне правило забезпечення порівняно з емісійними системами інших країн досить суворе (в перші роки виконувалося навіть понад норми, оскільки золотий запас часто перевищував суму кредитних білетів у обігу: в 1899 p. — 1007 млн крб. золота і 661 млн крб. кредитних білетів в обігу, тобто на 646 млн крб. менше від емісійного права).
Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запасу розвивалися кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.
Постійну увагу грошовому обігу приділяли уряди Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії, під гнітом яких перебували Галичина, Буковина та Закарпаття. На західно-українських землях ще на початку XIX ст. панувала австрійська монетна система. На підставі монетної конвенції, підписаної Австрією з німецькими державами в 1857 p., карбувалися нові гульдени: австрійський, що дорівнював 2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і південнонімецький — 4/7 таляра, або 17 і 1/7 гроша. Австрійський гульден (флорин) важив майже 12,34г(11,1г чистого срібла 900-ї проби), він ділився вже на 100 крейцерів (замість 60). З 1870 p. випускали також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8 гульденів, що важили відповідно 3,2 і 6,5 г. У 1892 p. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона. Відтоді гульден не карбували, проте в обігу він залишався до 1899 p. (1 гульден = 2 кронам). Карбувалися золоті монети вартістю 20 і 10 крон (10 крон == 3,049 г золота) і срібні вартістю
1. 2 і 5 крон. Випускалися також паперові гроші вартістю 1,
2. 10, 20, 50, 100, 1000 і 10000 крон. Австро-угорська крона була в обігу на західноукраїнських землях до 1918р.
Жорстокий податковий гніт терпіло населення західноукраїнських земель. Бюджет монархії Габсбургів був хронічно дефіцитним. Так, у 1882 p. сума прибутків становила 448 155 793, а сума витрат — 485 720 951 золотих ринських. Отже, витрати у 1882 p. перевищували суму прибутків бюджету майже на 40 000 000 золотих ринських.
З населення Галичини стягували в основному прямі та посередні податки. Прямі податки у 1883 p. становили величезну суму, наприклад, податок на землю — 4 331 000 золотих ринських, податок на будинки — 3 670 000, на інші різні прибутки — 2 380 000, на заробітну плату — 745 000, екзекуційні штрафи — 31 000 золотих ринських. З цих сум на населення української частини Галичини припадало; податку на землю — 2 673 457 золотих ринських, податку на будинки — 2 265 431, з інших прибутків — 1 469 136, заробітну плату — 459 875, екзекуційні штрафи — 83 950 золотих ринських.
На західноукраїнських землях швидко збільшувалась іпотечна заборгованість селян. У Галичині податки на селянські господарства з 1862 до 1905 p. зросли на 770, у Буковині — на 470 %. У Галичині в 1910 p. заборгованість всіх землевласників становила астрономічну цифру — 1960 млн крон.
Дані державної статистики переконливо свідчать про колоніальну політику Австро-Угорської монархії на західноукраїнських землях. У 1883 p. уряд імперії Габсбургів, стягуючи різні податки, одержав з Галичини прибутків на суму 43 051 019 золотих ринських, а витратив на неї лише 31 217 384 золотих ринських, у тому числі на українську частину Галичини припадало прибутків 26 574 703 золоті ринські, а витрат — лише 19 269 989. Отже, в державній скарбниці залишалося 7 304 714 золотих ринських чистого прибутку.
Російський і австрійський уряди в умовах промислового розвитку розглядали як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 p. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в більшості великих міст імперії Романових: Одесі, Києві, Харкові та ін. Цей банк здійснював операції приймання вкладів на зберігання, вкладів з процентів (банк платив за вкладами спочатку 5 % , а потім 4 %), видання позик під заставу товарів і облік векселів. Комерційний банк кредитував торгівлю і частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька контора). Промисловість кредитували й інші кредитні установи: "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон", "Мануфактурний капітал" та ін.
Незважаючи на кілька міських приватних і громадських банків комерційного кредиту, в Російській імперії у той час все ще було розповсюджено лихварство. В Одесі на початку XIX ст., до заснування банку, процент у лихварів становив 36 %, а із заснуванням банку він знизився до 12 %.
Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змушений був вживати заходів, спрямованих на зміну всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було скасовано. Так само було ліквідовано і Державний комерційний банк з переданням усіх справ Державному банку (1860 p.). На останній було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової системи. Банк мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло та цінні папери, приймати вклади на зберігання на поточний рахунок тощо. Однак він не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Банк випускав кредитні білети для комерційних цілей в кожному випадку за спеціальними наказами. З середини 90-х років більшу частину вкладів становили казенні суми. Відповідно до цього ресурси Державного банку формувалися переважно з казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості переважно концентрувалися в акціонерних банках. Активні операції забезпечили банку вагомі успіхи: сума обліку векселів і спеціальні поточні рахунки під векселі зросли з 32 млн крб. у 1861 p. до 261 млн крб. у 1900 p.;
позики і спеціальні поточні рахунки під процентні папери — відповідно з 11 млн до 73 млн крб.; кількість золота — з 82 млн до 843 млн крб., тобто більше ніж у 10 разів. Хоча комерційні операції Державного банку були дуже великими, загальна сума обліково-позикових операцій всіх комерційних акціонерних банків зрівнялася наприкінці 80-х років з сумою цих операцій в Державному банку і надалі перевищила їх у кілька разів.
Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х роках, Державному банку надавалося право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; купувати і продавати процентні папери; надавати позики під заставу нерухомості і під товари; купувати і продавати золото і срібло, російські та іноземні векселі та чеки, білети іноземних банків; приймати грошові вклади тощо. Банк став центральним емісійним закладом Російської імперії і разом з тим найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.
Іпотечний тривалий кредит мав десять акціонерних земельних банків і два великих державних банки — Селянський поземельний банк (1883 p.). Дворянський земельний банк (1885 p.), а також міські кредитні товариства.
Селянський поземельний банк, надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою землю. За 1883—1900 pp. було надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі.
Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. За позиками банку позичальники зобов'язані були сплачувати певний відсоток зростання, на відшкодування позик тощо, проте менше, ніж платили позичальники Селянського банку. Банк діяв на території Європейської Росії (крім Польщі, Прибалтики і Фінляндії) та Закавказзя.
Царський уряд сповна допомагав Дворянському банку — за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив у 1897 p. розмір процента за позиками, які видавав банк, дозволив приєднати до капітального боргу недоплати дворян за одержаними позиками тощо.
На початку XIX ст. виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 p. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в Петербурзі у 1798 p. Після її реорганізації на Державний комерційний банк останній мав контори в Одесі (з 1819 p.), Києві (з 1839 p.), Харкові (з 1843 p.), Полтаві (з 1852 p.). Чималим кредитним центром був у ЗО—50-х роках XIX ст. Бердичів, де було зосереджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 p.) агентство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції здійснювалися через Київський контрактовий ярмарок. Ці операції здебільшого зводились до надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.
В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 p.), Харківський торговельний (1870 p.). Київський промисловий (1871 p.), Миколаївський комерційний (1872 p.), Одеський дисконтний (1879 p.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX — на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки — Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано заснований у 1912 p. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній основний капітал у 1913 p. становив менше ніж 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, обіг — 0,5 %, дисконт векселів — 0,6 %. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і міністерством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.
Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк — 31, АЗОВСЬКО-ДОНСЬКИЙ — 23. Мережу дореволюційних банків (1916 p., без іпотечних банків) можна проілюструвати даними, наведеними у таблиці(див. с. 590).
Наприкінці XIX — на початку XX ст. інтенсивно зрощувався (зливався) банківський капітал з промисловим. Наприклад, Петербурзький міжнародний та Дисконтний банки були зв'язані з українською металургією та вугільною промисловістю; АЗОВСЬКО-ДОНСЬКИЙ банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості імперії Романових.

Австро-угорський та інші іноземні капітали, економічно завойовуючи західноукраїнські землі, мали міцні позиції у кредитно-банківській системі краю, формування якої почалося ще у 50-х роках XIX ст. Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний Австро-У горський банк. Він був центральною кредитною установою всієї імперії. Його акціонерний капітал у 1900 p. становив 210 млн крон. У Галичині і на Буковині цей банк мав 12 філій. Він утримував основні позиції всіх банківських операцій, йому належала головна роль на місцевому грошовому ринку.
У 1888 p. Австро-Угорський банк брав участь в усіх 4 акціонерних банках Галичини і Буковини. Сума його коштів становила 48 млн крон. Крім того, він мав велику кількість іпотечних акцій та облігацій на багато мільйонів крон.
Австро-Угорський банк був розрахунковим центром у Західній Україні. Приватні комерційні та деякі земельні банки тримали, частину своїх капіталів у його центральному управлінні, конторах і відділеннях. Галицькі та буковинські філії здійснювали операції з іпотечними позиками, обліком векселів, зберігали вклади, фінансували господарства великих землевласників. Наприкінці XIX — на початку XX ст. майже 50 % усіх іпотечних операцій державного Австро-Угорського банку припадало на галицькі відділення. У 1909 p. банк видав 744 іпотечні позики на суму 59 670 546 крон. З цієї суми на Галичину припадало 27 651 986 крон, тобто майже половина всіх іпотечних позик.
Активно діяв Буковинський крайовий банк. Він видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі та^ здійснював інші операції. В 1898 p. іпотечна заборгованість Буковинському крайовому банку досягла 18 млн золотих ринських, у 1910 p. ця сума збільшилася до 68 177 093 крон.
У 1903 p. всі справи Буковинського крайового банку перейшли до Буковинського земельного банку в Чернівцях. У цьому банку кредити великим землевласникам стали ще більшими: в 1907 p. — 20 362 тис., а в 1909 p. — 23 630 тис. крон.
У 1890 p. земельні магнати при активному сприянні Австро-Угорського та місцевих банків заснували Львівський парцеляційний банк. Метою його було сприяти парцеляції великих землеволодінь і продаж селянам ділянок землі за умови виплати за неї протягом 5—10 років. При цьому банк продавав землі великих землевласників за найбільш спекулятивними цінами, які безперервно зростали. Так, у 1900 p. банк продавав морг землі за 1 100 крон. У 1905 p. ціна одного морга оброблюваної землі становила 1800 крон, а необроблюваної — 616 крон. Для порівняння: в Познаньщині, де земля давала у 2 рази більше прибутку, морг землі продавався за 462 крони.
У 1868 p. у Галичині виник Селянський банк, або, як його називали, Банк рустикальний, що фінансував також і буковинських селян. Банк позичав гроші під заставу нерухомого майна (землю) на 12 % річних. За 11 років він надав 62 972 позики.
Значна роль в економіці Західної України почала належати українським кредитним установам, у тому числі Українському акціонерному земельному іпотечному банку, заснованому в 1909 p., з капіталом у 1 млн крон. Акціонерами банку стало багато українських землевласників, торговців і. промисловців. Банк широко проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна. Він випускав векселі, організував інвестиції у різні торгово-промислові кооперативні підприємства. Цей банк став основним джерелом кредиту для західноукраїнських торгових і виробничих сфер, кооперативних установ.
Кредитами банку користувалися заможні селянські господарства. Тільки багаті селяни могли брати позику на суму понад 400 крон. Банк провів у 1910 p. 310 таких операцій на суму 1 540 000 крон, у 1911 p. — 416 операцій на суму 1877 тис. крон.
Значне місце в банківській системі західноукраїнських земель займав Промисловий банк у Львові. Його створення вимагали як польські, так і українські промисловці ще у 1901 p. Група галицьких промисловців у 1909 p. почала переговори з австрійським банком "Нідеростеррайхіше Ескомпте — Гезельшафт" про спільну організацію кредитної установи для фінансування галицької промисловості. Після тривалих переговорів контрагенти погодили організацію Промислового банку з акціонерним капіталом 10 млн крон. Двадцять відсотків акцій зобов'язалися викупити Крайовий сейм і місцеві підприємці, а 80 % капіталу мав оплатити Австрійський банк. Отже, з самого початку Промисловий банк був під контролем австрійської фінансової установи.
Наприкінці XIX ст. у зв'язку з акцією, спрямованою на обмеження приватного лихварства, на Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і установ, які працювали на зібраному капіталі за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, в основному німецьким банкірам.
Перед війною 1914—1918 pp. майже всю банківську систему Західної України контролювали австро-угорські та німецькі байки. Останні могли розпоряджатися не лише коштами своїх філій, а й грошовими ресурсами всіх приватних банків Західної України.
Отже, фінансово-кредитна система України, яку було сформовано в процесі промислового та індустріального розвитку, стала одним із важливих факторів соціально-економічного прогресу суспільства. За її допомогою правлячі кола Росії та Австро-Угорщини здійснювали свою жорстоку колоніальну політику на українських землях.
Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес й господарського розвитку. В економіці переважав іноземний капітал.
Внаслідок аграрних реформ 1848 та 1861 pp. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Цей процес гальмувався відсутністю в Україні у складі Російської імперії до реформи П. Столипіна права власності селян на надільні землі, недостатністю інвестицій, низькою агротехнікою. Ефективність праці була у Зрази менша, ніж у Франції, де, як і в Україні, селянське землеволодіння було парцелярним.
На рубежі XIX—XX ст. завершилося формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжнародного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення товарно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подальшого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансово-кредитна система. Зародився та розвивався український кооперативний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу виходячи з національних умов. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була обумовлена насамперед потребами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріального робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічного самозахисту українства.
Колонізаторська політика Російської та АвстроУгорської імперій не дала змогу українському народові зайняти гідне місце в світовому господарстві, сповна використати свої потенційні можливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилася на економічному розвитку України відсутність державності.
Запитання і завдання для самоперевірки
1. Охарактеризуйте передумови, основні етапи та наслідки промислового перевороту в Україні. Які його особливості ?
2. У чому полягає суть індустріалізації України? Які найважливіші наслідки її до початку першої світової війни?
3. Як вплинули промисловий переворот та індустріалізація на розвиток українських міст?
4. Коли почався і як проходив промисловий переворот на західноукраїнських землях? Чому він не завершився на початку XX cm.?
5. Назвіть характерні риси розвитку аграрних відносин в Україні напередодні 1861 p. На конкретних прикладах і фактах розкрийте підприємницький характер сільського господарства України в першій половині XIX cm.
6. Розкрийте зміст аграрних реформ 1848 і 1861 pp. та порівняйте їх.
7. Які зміни відбулися в українському селі у пореформений період?
8. В чому полягало прогресивне значення столипінської аграрної реформи?
9. Розкрийте передумови виникнення української кооперації, види та найважливіші напрями діяльності її.
10. Розкрийте зміст і покажіть наслідки грошових реформ, проведених російським урядом у XIX cm.
11. Назвіть характерні риси податкової політики Російської та Австро-Угорської імперій.
12. Як розвивалися російська й австро-у горська кредитні системи на українських землях?
13. Проаналізуйте головні форми організації внутрішньої торгівлі в Україні. Яка роль належала Україні в системі світового ринку?

<< Розділ 2. Господарство України в XVI—XVIII ст.
Розділ 4. Господарство України в 1914—1939 рр.  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д._ Зміст