Библиотека Воеводина _ "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д.

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д._ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

КНИГА 2 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XVI—XVIII ст.
2.1. Аграрні відносини в Україні у XVI — першій половині XVII ст.

Господарство України на відміну від країн Західної Європи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам, Молдавському князівству.
Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава — Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі Посполитої в першій половині XVII ст. характеризувалися такими даними:

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї українські козаки заснували Запорозьку Січ, що стала зародком відновленої Української держави.
Протягом XVI — першої половини XVII ст. в господарстві Галичини та Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне господарство.
Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів, шляхти, церкви. З середини XVI ст. почало формуватися козацьке землеволодіння.
Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в староства — великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо них "ключів" — окремих груп поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень. Проте високий рівень концентрації земельного фонду в державних маєтках не свідчив про економічну могутність короля. Ця власність часто була формальною, оскільки фактичними власниками землі були магнати та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористування існувала власне оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк застави тривав до повернення боргу, доход йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зрослою потребою держави в грошах, так і втягуванням феодальних маєтків у товарно-грошові відносини, що приводило до нагромадження значних коштів у великих землевласників. Наприклад, Я. Острозький на початку XVII ст. тримав Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне, Переяславське— за 2000. Застави збагачували магнатів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався фонд державних земель.
Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. У 70—80-х роках XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах двом десяткам магнатів (Замойським, Потоцьким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше поселеннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст. Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5—9 селами, мали 1/5 приватних поселень.
У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині. Про розмір їх маєтностей свідчить чисельність кінних воїнів, що виставлялися під час війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств). У 1528 p. виставили: князь Слуцький — 433 "коні", Радзівілл — 260, Ходкевич — 187, Вишневецький — 98. Одним з наймогутніших магнатів був Василь-Костянтин Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині 59 міст і містечок, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів землями на Київщині, Брацлавщині, Поділлі.
Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії 1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських земель. У цьому самому році була проведена ревізія "пустопорожніх" земель у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала королеві повне й необмежене право роздавати "пустині, що лежали за Білою Церквою". Фактично ці землі були заселені козаками і селянами. Проте силою зброї польські пани захоплювали землі, а населення перетворювали на підданих. В Україні з'явилися латифундії "королев'ят" — українських і польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські — землями на річці Тасмині, Замойські — від Тернополя до Паволочі, Потоцькі захопили Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки Сули виникла латифундія князів Вишневецьких з центром у Лубнах. У 30-х роках XVII ст. у володіннях Я. Вишневенького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, близько 230 тис. селян. Крім земель на території України, ці магнати мали великі маєтки в Польщі.
Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, шлюбів, пожалувань короля, купівлі та захоплення земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.
В аграрному господарстві значного розвитку набуло шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за сеймовою ухвалою "про вивід шляхетства" до шляхетського стану включалися лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено перепис шляхти.
Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство. За Люблінською унією шляхта звільнялася від військової служби і державних повинностей. Вона в основному була польського походження або спольщена. Українські роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські, Витвицькі, Попелі, Ярмолинські, Сагайдачні та ін.) були дрібними власниками. Деякі з них володіли одним селом або його частиною. Зростанню шляхетського землеволодіння, так само як і магнатського, сприяли великокняжі й королівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель. Часто шляхта орендувала землю у магнатів.
На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і 250 магнатських маєтків.
Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. У Руському і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень.
Неухильно зростала велика феодальна власність у Закарпатті та Північній Буковині. Після входження Сіверщини до складу Речі Посполитої (остаточно за Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних володінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали польським магнатам і шляхтичам. О. Песочинський заволодів Стародубщиною, канцлер Оссолінський — Батурином і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським староством.
У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.
Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до живота"). У ЗО—50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литовський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя, маєтками розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.
Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави.
У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися схилити її на свій бік.
Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині XVII ст. найбільшим землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київського митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський монастирі. Не поступався перед найбільшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.
Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм намірам покатоличення і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков.
Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київщині близько 50 маєтків належало католицьким монастирям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.
Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами.
Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На початку XVI ст. у західних українських землях селяни користувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність.
Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбулося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.
Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.
Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.
З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов'язана волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.
Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси, наділялися меншими наділами — півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю.
Основою господарства став фільварок, під який відводилися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала.
Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки.
Дворище було замінено "димом" — селянським господарством з індивідуальною відповідальністю за примуси. Селянська влада за німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше селян з метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільнялися від примусів.
Литовський статут 1566 p. визнавав за селянами лише обмежене право на рухому власність, а продаж землі допускав лише між селянами одного маєтку.
У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах Закарпатської України вони з'явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така система не склалася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній і Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освоїти колонізовані землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі, запропонувавши їм слободи (поселення, звільнені від сплати примусів та оброків протягом 15—ЗО років).
Найбільші фільварки мали по 400—600, середні — по 100—250 га ріллі.
Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність на землю. На всі українські землі поширився принцип абсолютної неподільної спадкової станової власності, що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного права на землю і на працю виробників. Нешляхетської земельної власності не могло існувати. Селян було позбавлено права на спадкове користування землею. Вони поділялися на групи залежно від майнового стану і господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і виконували примуси з тяглом. Загородники "сиділи" на городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї працювали як тимчасові наймані робітники.
До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним наділом (ланом), які мали змогу широко розгорнути господарство. Найбільша кількість таких повноланових господарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне гноблення не набуло таких розмірів, як на інших українських землях. Завдяки невеликій густоті населення там залишалося багато вільної землі. До заможної групи належали також селяни, що займалися сільськими промислами, — мельники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини — отамани і "вибранці" (селяни, що належали до королівського війська і мали привілеї, такі як звільнення від данини і примусів). Заможні селяни іноді відкуплялися грішми від робіт на пана, а траплялося, що й купували собі волю.
Аграрна реформа 1557 p. і розвиток фільварків прискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян. Про це свідчать дані люстриції 1564—1565 pp. усіх сіл державних маєтків Руського і Волзького воєводств про співвідношення кметських наділів і загальної кількості дворів:

На початку XVII ст. на українських землях 15 % кметів мали наділ більше півлану, близько 33 % — півлану, до 20 % — менше чверті лану. Третину селянства становили малоземельні й безземельні. У 40-х роках XVII ст. найпоширенішими були господарства на чверть лану (5—7 га), це був той мінімум, який, на погляд панів, забезпечував прожиток селянської сім'ї і створював сприятливі умови для відтворення робочої сили — селянина і його реманенту як основи існування і розвитку фільварку.
Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права селян на землю, а й призвело до збільшення їх панщини, примусів і втрати права переходу. На українських землях у складі шляхетської Польщі основна маса селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI ст. Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана й узаконили дводенну панщину. Королівський асесорний суд в 1518 p. позбавив селян права подавати скарги на пана і, як правило, був на боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків.
На українських землях Литовської держави відбувалися ті самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли купувати селян без землі. "Устави на волоки" 1557 p. юридичне закріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його майно є наше". Для тяглових селян встановлювалася панщина в розмірі двох днів на тиждень з волоки, для городників — один день пішої панщини (без робочої худоби) і додатково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяглові селяни повинні були виконувати "шарварки" (роботи з будівництва), "толоки", "ґвалти", жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст. на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині, південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими набігами, панщини не було.
"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 p. і третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили селян, їм заборонялося самостійно виступати на суді, свідчити як проти, так і за своїх панів. Практично неможливим стало право переходу. "Похожі" селяни, які вважалися вільними, проживши десять років в маєтку пана, повинні були при переході сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало половині вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, отриману при поселенні. Шляхтич мав право протягом десяти років розшукати селянутікачів, а спіймавши їх, зробити "отчичем", тобто селянином, який втратив право переходу. Всі селяни вважалися кріпосними, позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його без дозволу поміщика, повинні були коритися і щодо віросповідання. Запроваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг позбавити селянина життя на свій розсуд.
У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі нормою для волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У північно-західній частині Київщини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд з регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала запроваджуватися урочна панщина, коли селянин повинен був виконати певну роботу в точно зазначений строк.
Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечення квартирами, харчами й фуражем військових загонів, вартування при панському дворі, лагодження шляхів, будівництво при млинах, ремонтування будинків, випасання худоби тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми або волами з панським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — на ярмарки або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти овець, чесати льон і коноплі, працювати на городі.
Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на Лівобережжі. Ці землі освоювалися і заселялися завдяки широкій народній колонізації. Селяни "сиділи" в слободах і мали пільги на 25—ЗО років, сплачуючи натуральну та грошову ренти. Строки "волі" минали в кінці 20—30-х років XVII ст. і саме в цей час почалося посилення кріпосництва.
У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба селян і козаків за землю, знищення кріпацтва, перетворення їх на вільних землевласників.
У Закарпатській Україні феодальні повинності регламентувалися угорським загальнодержавним законодавством. У XVI ст. максимальна величина панщини становила 52 дні із селянського господарства на рік. В основному це були будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з другої половини століття — праця у сільському господарстві. З поширенням фільварків у середині XVII ст. панщина досягла двох-трьох днів на тиждень.
На Буковині основою господарства залишалися селянські землі. За користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні податки на користь молдавського господаря і турецького султана.
Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатськошляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст.

 

 

2.2. Аграрна еволюція українських земель у другій половині XVII — XVIII ст.
Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.
Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.
Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.
Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.
Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодаликатолики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників.
Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою "дідичних панів", не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.
Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.
За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: "... шляхта... чтоб при своих шляхетських вольностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін.
Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 p. і залишили їм право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто "виконав присягу вірності" Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельницького (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654—1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.
У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення козацької власності на землю. Це було юридичне затверджено під час Переяславської ради 1654 p.:
"Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольньї били".
Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.
В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.
Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648—1657 pp. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої вартості (млини, будинки).
Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція.
Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам'янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя — м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння — Чигиринське староство.
За Московсько-переяславським договором 1654 p. лише гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова старшина "для прокормленія" отримувала млини. Поступово право надання земель у власність поширилося і на неї.
Взагалі в роки Хмельниччини (1648—1657 pp.) старшина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. У Московській державі існували феодально-кріпосницькі порядки ("Соборне Уложення" 1649 p.), і всі звернення української старшини знаходили підтримку. Першими отримали царські грамоти посли Війська Запорозького до Москви в 1654 p. — переяславський полковник П. Тетеря на місто Смілу і геніальний суддя С. БогдановичЗарудний на місто Старий /Мліїв з селами і всіма угіддями". Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отримав грамоти на міста Остер і Ромни з селами, 5 містечок і З села з усіма доходами і угіддями. Родина Золотаренків випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто Борзну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами. Право власності на землю ще не означало його фактичної реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати примуси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, селяни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю, що призводило до загострення соціальних суперечностей.
Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо військова служба здійснювалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань, намагався зупинити процес покозачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня 1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Проте в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розмежування козаків і покозачених селян. Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як рівноправні із спадковими козаками.
Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в "Березневих статтях" так: "Кто пашеной крестьянин, тот будет должность бьілую его царскому величеству отдавать, как й прежде всего".
Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках, перебували "під правлінням сотенним, в ведомстве полковом й в диспозиции гетьманской". За переписом 1666 p., який проводився царським урядом з метою запровадження нової системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському полках вільні військові села становили більше половини загальної кількості населених пунктів. Селяни вважали землю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно користувалися результатами праці. Селянські наділи значно зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу норму, що становила до 1648 p. четвертину лану.
Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і адміністративного апарату. Обов'язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у формі "звиклеє послушенство". Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до обов'язкових робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заставили селян "роботизну віддавати". Б. Хмельницький прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначалися характер і тривалість робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.
В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Інші вчені вважають, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, права на користування землею та угіддями свідчили лише про значний крок до селянської власності. Продовжувало існувати громадське (спільне) і сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні володіння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельницького в Українській державі посилилася тенденція зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися.
Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Визвольної війни посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.
Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.
Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними виробниками.
Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.
Зміни в поземельних відносинах були затверджені в "Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.
Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються в історико-економічній літературі порізному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке на той час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодальна земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське селянство перейшло в категорію феодальне залежних селян. Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користувалися нею, добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом збирання державних податків.
Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почалася в умовах, коли на території, на якій утворилася козацька держава, почався процес генези індустріального суспільства, більшість населення була особисто вільною і не було кріпосного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних відносинах, знищено феодальну власність, крім монастирської та незначної частини шляхетської, права на які практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Козацтво і селянство вступали в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого перетворення козацько-селянських маєтків на господарства фермерського типу. Проте в складі феодальнокріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.
Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей, в адміністративнотериторіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський).
На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автономію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Було ліквідовано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утворено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. — Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі виникла Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запорозьку Січ остаточно було зруйновано. Внаслідок російськотурецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.) Південне Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської держави. На українських землях запанували загальноросійські порядки.
Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобережна Україна і Волинь.
XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямовувався з Правобережної та Західної України на Лівобережну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у 70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреччиною, а також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст.
На територію Лівобережної і Слобідської України спрямовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також білоруси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві, Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спостерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися повільно. Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихійний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою,
Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України.
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII —XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і організації господарства. Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало.
Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини становила майже 21 тис. осіб.
Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.
Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини.
Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722—1727 pp.) і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація.
Старшинське володіння землею існувало у двох формах:
приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове ("зупольне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від службового становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних актах. \ Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських та гетьманських надань на "ринг", "до ласки військової", "на підпертя дому". Строк, на який воно давалося, визначався формулюваннями "до ласки нашої рейментарської і військової" або "до смерті". Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.
Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду "за службу великому государю" з фонду вільних військових маєтностей.
Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на початку XVIII ст. свідчать дані "Генерального слідства про маєтності", проведеного в 1729— 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів.
У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини.
Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів і полковників. Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав понад 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський (1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими подвір'ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з 151 подвір'ям. За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за період 1728—1741 pp. роздано царем» Сенатом, Малоросійською колегією, гетьманами 13 544 двори посполитих у вічну і спадкову власність.
Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок козацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусовий характер. Землі відбиралися за несплату боргів. Збільшення примусів змушувало селян залишати землі.
У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував узаконити кількість подвір'їв за рангами. Указом від 1 лютого 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного 400 подвір'їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв — 300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200, генерального писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська і судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина отримувала від 5 до ЗО подвір'їв.
Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збереження полкових і сотенних посад у сім'ях. Так, Апостоли були миргородськими полковниками, Лизогуби — чернігівськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими землевласниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів, Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і багато інших. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.
У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною земельного фонду володіли 250 родин Слобідської української старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські, Шидловські, Перехрести та ін. Багато маєтків мала харківська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна, пізніше російська імператриця.
Власниками великих латифундій були гетьмани. Про розміри їх володінь свідчить "Табель", складений в 1764 p. після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав подвір'їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882, Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник, наказний гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губерніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К. Розумовський — понад 45 тис.
Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, волоських дворян, які під час Прутського походу 1711 p. перейшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими землевласниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Милорад овичі.
У 1742 p. для управління маєтностями царської сім'ї, російських землевласників, іноземців була створена "комісія", що безпосередньо підпорядковувалася Малоросійській канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі дісталися російським вельможам.
У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство, службові люди володіли землями з другої половини XVII ст. (Абрамови, Тев'яшови, Морозови, Алферови). Російським членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832 подвір'я. З'явилася група власників прибалтійського походження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобідській Україні власників українського походження було 298, російського — 32, іноземного — 29.
Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплювати запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецькими колоністами. Аграрну політику місцевої влади визначав "План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення" (1764 p.). Після зруйнування Січі (1775 p.) частина запорозьких земель була подарована царським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 десятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13 подвір'їв селян.
У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.
Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними "Генерального слідства про маєтності", в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародубського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір'їв.
Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства.
Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-продажу власником цих земель було "цехове товариство від старшого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земельних наділів купцям були нечастими. Один з перших універсалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими жалуваними грамотами.
Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейованим станом Лівобережної та Слобідської України. Чисельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт "чисельність козаків" у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня) Лівобережної України було 55 240 козаків. У 1735 p. під час російсько-турецької війни головнокомандувач російської армії фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до Катерини II при вступі на престол старшина вказувала, що знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у війську.
У Слобідській Україні в 1700 p. в п'ятьох полках було 3500 козаків, у 1723 p. в чотирьох полках, крім Острозького, — 75 898 козаків. Козаки зберігали земельні наділи, що мали до Визвольної війни, вони купували, освоювали шляхом займанщини нові землі. Цим правом користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Так, у 1659 p. новоприбулим надавалося: отаманові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5, простим козакам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі, крім цього ліси і сіножаті.
До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при виникненні земельних суперечок. У Слобожанщині займане право було скасоване рішенням князя Шаховського, затверджене царським указом (1735 p.). Козацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів. Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях протягом року.
Після Визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Козацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.
Одночасно старшина змушувала козаків безплатно працювати в своїх маєтках: орати землю, косити траву, заготовляти сіно і дрова, доглядати за худобою, брати участь у будівельних роботах, забороняла їм торгувати горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу, записувала в посполиті. Козаки давали старшині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво, спочатку натурою, з кінця XVII ст. — грішми.
Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про проведення в 1753 p. ревізії в Лівобережній Україні, козацькоселянське населення за майновою ознакою поділялося на:
1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш як 50 десятин землі, хутори з сіножатями та луками, кінські, овечі заводи, пасіки або товару на суму до 1 000 крб.;
2) середньогрунтових і середнього промислу, які мали не менш як 20 десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в крамницях; 3) малогрунтових і малого промислу, які не мали до 20 десятин землі, а доходу з промислів і торгівлі — 200 крб.; 4) ніщетних, які мали від 2 до 4 десятин землі;
5) крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір'ях з городів або у безподвірних хатах без городів, займалися заробітками.
Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було закріплено універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтверджено спеціальним розпорядженням "Правління гетьманського уряду", який затвердив царський указ (1735 p.).
Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків "без всякой подмоги" і виборних "с подмогой", яких частково або повністю мали забезпечувати підпомічники. До виборних без підмоги належали козаки, що мали орне поле, сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або "знатні" та "середні" промисли. Виборними з підмогою вважалися козаки, що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей посіву (2,5 десятини). До підпомічників належали ті козаки, |^ які не мали грунтів, промислів, а мали лише свої хати, а також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за свій кошт іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.
Господарське становище козаків погіршувалось у зв'язку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони від татар. У статтях гетьманів І. Скоропадського (1722 p.), Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням прав і привілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів російської армії в дворах простих козаків, виконання ними гужового примусу. Козаки брали участь у так званих командираціях — будівництві та ремонті каналів, фортець. На будівництві Ладозького каналу працювало 20 тис. козаків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в спорудженні Української оборонної лінії (1731—1733 pp.) брало участь 25 тис. лівобережних козаків, слобожани давали по одному козаку з 10 дворів. Тяжкою була служба на цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив у 1751 p. звільнити лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13 тис. козаків були у від'їзді у зв'язку з військовою службою, в 1778 p. — 10 тис. Це призводило до запустіння господарств, в яких козаки жили та утримували сім'ї. Вони були змушені залишати військову службу, виходити з козацького стану (виписники), займатися промислами, торгівлею, йти на заробітки.
Необхідність збереження козаків як дарової військової та робочої сили змушувала уряд обмежити скуповування земель у козаків. "Решительньїе пунктьі" (1728 p.) гетьмана Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і селян успадковані та куплені землі. Царські укази 1739—1741 pp. забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків. У 30-х роках XVIII ст. було заборонено скуповувати землі козаків у Слобожанщині. Проте на практиці нічого не змінилося. В 1754, 1760, 1761 pp. гетьман К. Розумовський видав спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося залишити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в 1764 p. спеціальною грамотою наказати гетьманові Розумовському оформити купчі документи на всі придбані у козаків землі. В середині 60-х років видавалися розпорядження для покарання покупців козацьких земель "отнятиєм грунта, лишениєм денег, за оний заплачений". Землі козакам поверталися безплатно.
Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забороняв переводити козаків у посполиті. Указ 1735 p. наказував Генеральній військовій канцелярії визволити "закріпачених козаків" (козак, що був посполитим 15 років, міг ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував насильства та зловживання старшини щодо козаків. У 1783 p. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у категорію державних селян:
козаки зберегли особисту свободу та право на володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувались у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх господарств.
Селяни Української держави поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. У перші десятиліття після Визвольної війни більшість селян (до 80 % залежно від полку) становили жителі вільних військових маєтностей. Селяни могли вільно переходити до козацького стану. Проте вже за гетьманування І. Самойловича (1672—1687 pp.) російський уряд у 1674 p. заборонив вписувати селян у козацькі реєстри. Гетьман І. Мазепа також не дозволяв козацькій адміністрації "в козацтво приймати" посполитих. У 1764 p. на Лівобережжі було 65 401 козацьких дворів, а селянських — 114 943. У Слобожанщині більшість населення становили посполиті.
Змінилось майнове становище селян. За переписом 1666р. селян за господарською ознакою поділили на три групи:
орних, які обробляли землю власною худобою; ремісників;
бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня.
Основою господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті податків було подвір'я, в якому часто мешкало кілька сімей.
Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку обробляли, своєю власністю. В другій половині XVII — на початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували, продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасовоумовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з наявними примусами на користь власників землі.
Зростання земельної власності старшини та монастирів призводило до знеземлювання селян. Вільно військові маєтності передавалися в приватні руки. Проте старшина отримувала права не тільки на особистість селянина і його землю, а й на частку селянської праці, що виражалася в певних примусах і платежах. Ствердити право власності можна було шляхом придбання або прямого загарбання землі, про що свідчать документи того часу.
З кінця XVII ст. суд не визнавав звичаєвого права селян на землю й посилався на Литовський статут, який залишався основою чинного права в Гетьманщині та феодально-кріпосницькі принципи якого задовольняли українську старшину. Вона неодноразово просила царський уряд затвердити Литовський статут як основний юридичний кодекс Української держави. В універсалі 1708 p. гетьмана І. Мазепи зазначалося, що селяни, які покинули маєток, втрачали всі права на землю. В офіційних документах заборонялося купувати та брати під заставу землі посполитих без дозволу володільців землі. В 1727 p. Генеральна військова канцелярія постановила, що землі селян після їх відходу залишаються у власника маєтку.
Знеземлювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після Визвольної війни в середині XVII ст. 80—90 % селян мали землю. За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765—1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентровували значну частину надільної землі та худоби. Безземельні посполиті або займалися землеробством на старшинській, монастирській, казенній землі, що виділялась їм у тимчасове користування, або жили за рахунок продажу робочої сили.
Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до ЗО— 40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, ЗО—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини або "на пропитання", або за річну плату (2—10 крб.).
Продовжувало існувати землеволодіння громад, що об'єднували всіх мешканців села — козаків і селян. Юридичне угіддя під назвою "вільних", "громадських", "мирських" вважалися власністю Війська Запорозького. Община розпоряджалась угіддями, лісами, озерами, розподіляла їх, продавала громадникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів, рудень, видавала листи на право передання або користування землею. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли общинні землі. В середині XVIII ст. ці землі занепали під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала їх, або оголошувала землі вільними та захоплювала їх.
У північній частині Лівобережної та частково Слобідської України зберігалося сябринне землеволодіння. В спілку сябрів входили в основному родичі, але були спілки й чужих людей. Члени об'єднання спільно господарювали, проте кожен володів і розпоряджався своїм паєм. Вступ до спілки, вихід, передання, продаж землі здійснювалися за згодою усіх членів спілки. Сябринство існувало й серед старшини, багатих козаків, при спільному придбанні землі, млинів, паїв, членів спілки. В 60-х роках XVIII ст. до 40 % орної землі було в сябринному володінні. Однак до кінця XVIII ст. воно поступово зменшилося, панівною стала індивідуальна власність на землю.
У 1765 p. царський уряд видав маніфест про генеральне межування — точне визначення земельних володінь землевласників, козаків, селян, церкви, міст. Воно проводилося до 1861 p. і було юридичною основою поземельних відносин.
З кінця XVII — протягом XVIII ст. відбулися значні зміни в правовому становищі селян. Поступово поширилася та утвердилася феодальна рента, зокрема відробіткова.
У ЗО—60-х роках відробіткова рента стала триденною, під час польових робіт — щоденною, а в другій половині XVIII ст. досягла п'яти і більше днів на тиждень. Відробіткова рента поєднувалася з натуральною і грошовою, розміри яких фіксувалися.
На чинші перебували посполиті ратушних і магістратських сіл, північних районів, де земля була мало придатна для землеробства.
Вихідці з Росії, України, Білорусії, які поселялися на слободах, звільнялися від примусів на 2—3 роки, а потім виконували всі обов'язки посполитих.
У другій половині XVIII ст. почали застосовувати місячину, коли у селян забирали наділи землі та вони працювали на доменіальній землі за натуральну щомісячну плату.
Політика гетьманської адміністрації та царського уряду позбавляла селян права переходити на інші місця. В універсалі до старшини Полтавського полку (1706 p.) І. Мазепа наказував розшукувати селян, які вийшли із старшинських маєтків, повертати назад, відбирати майно й карати їх. Сенатські укази потребували повернення на попереднє місце проживання старшинських і монастирських селян на Лівобережжі та Слобожанщині. У проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.) старшина, прагнучи юридичне оформити своє економічне панування, записала, що селяни повинні завжди "послушание й повинности" віддавати своїм володільцям, останні мали можливість карати селян, давати дозвіл йти на заробітки.
З середини XVIII ст. наступ на селян посилився. Універсал гетьмана К. Розумовського від 22 квітня 1760 p., підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селянам без дозволу власника маєтку переходити на нові місця. Ще одним кроком у цьому напрямі був Рум'янцевський опис Малоросії (1765—1769 pp.), за яким визначалася належність населення до різних станів.
Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з царським указом від 3 травня 1783 p. В ньому зазначалося, що селянин повинен "залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою ревізією". У південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлено в 1797 p. Встановлювалася триденна панщина із збереженням всіх натуральних і грошових примусів.
В Українській гетьманській державі. Слобідській Україні земельні володіння були непривілейованими. Вони грунтувалися не на грамотах і документах, а на реальному володінні. Питання юридичного закріплення прав на землю було нерозривно пов'язане з проблемою нобілітації старшини, оскільки за російськими законами дворянство монопольне володіло землею. У "Глухівських статтях" (1669 p.) був пункт про надання в майбутньому дворянського звання козацькій старшині. У "Коломацьких статтях" (1687 p.) вона вже прирівнювала себе до службового дворянства та просила царський уряд підтверджувати права на володіння землями, отриманими від гетьмана. Проте уряд довго негативно ставився до нобілітації української старшини, видавав грамоти на землю окремо кожному прохачу та затягував вирішення питання про зрівняння української старшини в правах із російським дворянством. Відома заява Сенату, що в "Малой России дворян нет".
У 1726 p. за розпорядженням із Петербурга була проведена офіцерська ревізія з метою визначення земельних маєтностей і перевірки прав власності. В "Решительних пунктах" 1727 p. гетьмана Д. Апостола висувалося питання про перевірку прав володільців маєтностей, зокрема тимчасовоумовних, і упорядкування земельних відносин. У 1729— 1730 pp. було проведено "Генеральне слідство про маєтності". Всі землі були поділені на шість категорій: 1) приватновласницькі; 2) рангові; 3) монастирські; 4) ратушні; 5) вільні військові; 6) спірні. Власники рангових маєтностей, які не могли довести права на них, повинні були їх повернути. Старшина отримувала юридичне закріплення права на землю, якщо доводила законність придбання. Д. Апостол просив царський уряд "об уравнении малороссийских чинов с русскими табельними".
Після Визвольної війни (1648—1667 pp.) термін "шляхетство" не вживався в Українській державі. За Петра І він поширився в Російській імперії й козацька старшина прагнула закріпити його за собою законодавче. У проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.) шляхетські права визнавалися за всіма категоріями старшини та їхніми дітьми й духовенством. Проте, оскільки цей документ обґрунтовував право Лівобережної України на самоврядування в межах Російської імперії, його не було затверджено.
Старшина робила спроби домогтись юридичних прав на землю, звертаючись до російських імператриць Єлизавети Петрівни (1742 p.) і Катерини II (1764 p.). Проте ці клопотання було відхилено, хоч формально дворянські права визнавалися, бо царський уряд постійно підтверджував права старшини на землю. Юридичною підставою для претензій старшини став Рум'янцевський опис Малоросії (1765— 1769рр.).
З другої половини 60-х років XVIII ст. царизм змінив негативне ставлення до нобілітації старшини й реалізовував заходи щодо відокремлення її від козацького стану. У 1764 p. офіцерські чини та статус дворянства отримала старшина Слобідської України у зв'язку з ліквідацією козацьких полків.
Із скасуванням деяких указів адміністративно-територіального ладу Лівобережної України царський уряд остаточно зрівняв права старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Рум'янцева право участі в місцевій адміністрації та суді належало дворянам, "вотчини і поместья свои в тех губерниях имеющим". Отже, старшина здобула всі права, що мало російське дворянство. У 1783 p. було видано указ про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні; в 1784 p. — указ, за яким рядові козаки мали окремий суд. "Жалувана грамота дворянству" (1785 p.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчила про завершення нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов'язкової військової служби, не могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці XVIII ст. на Лівобережжі нараховувалося близько 100 тис. українських дворян. 130 землевласників мали понад чверть мільйона кріпосних, зокрема Забіли — 4400, Жураковські — 4826, Милорадовичі — 13180, Родзянки — 16000, Кочубеї — 16200, Скоропадські — 25670, Безбородьки — 31290.
Отже, аграрний розвиток Української гетьманської держави протягом другої половини XVII — XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Російської держави. Було знищено землеволодіння селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина домоглася нобілітації та спадкової власності на рухоме й нерухоме майно, перетворилася на привілейований стан.
У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст. західноукраїнські землі не ввійшли до Української козацької держави. Галичина залишилась у Речі Посполитій, Північна Буковина належала Молдавському князівству, васалу Туреччини, Закарпатська Україна була у складі Угорщини і потрапила в залежність від монархічної Австрії.
Протягом другої половини XVII ст. за Правобережну Україну точилася боротьба між Польщею і Туреччиною. Трактатом "Про вічний мир" 1686 p., за Андрусівським договором (1667 p.), рішення якого були підтверджені, Галичина, Північна Київщина, Волинь залишились у складі Речі Посполитої, султанська Туреччина захопила Поділля, Південна Київщина і Брацлавщина були оголошені нейтральною зоною. Після Карловицького конгресу 1698— 1699рр. Правобережна Україна, Волинь і Галичина входили до складу Речі Посполитої. На цих землях зберігався адміністративний поділ на воєводства Київське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Руське й Волзьке.
Відбулись істотні зміни в земельних відносинах на Правобережжі. У Руському, Волзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Брацлавському, південно-східних районах Київського воєводства велике й середнє феодальне землеволодіння було в основному ліквідовано. Селяни стали фактичними власниками землі. У Волинському, північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність шляхти з 1648 по 1683 p. скоротилася з 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.
З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 p.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) почалася магнатська колонізація земель. Перша половина XVIII ст. — це період утвердження та зміцнення феодальної власності в Правобережній Україні.
Продовжували існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська землевласність. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у "Правах кардинальних" (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не повинні бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, розміри якої не вказувались, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.
Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів. У Галичині в кінці XVIII ст. королівщині належало близько 15% доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіальне і пов'язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).
Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773 p.), в Галичині нараховувалося 6450 фільварків, об'єднаних 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належало шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % населення краю.
Справжніми власниками землі в Галичині і Правобе|^ режжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, Замойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивілли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей ї\ Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більше ніж половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.
У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.
Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основному "сиділи" на дрібних наділах землі або тільки у садибах — загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі. В XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато "бояр", вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою.
Більшість шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служила управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.
Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.
У Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, четверта частина всіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті нараховувалося понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні та дрібні землевласники були українського походження.
Характер селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони лише "сиділи" на землі, маючи право посілості й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. В спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська.
У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи з наявності робочої сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею з твердо встановленими примусами.
У Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене в кінці XVII—XVIII ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю.
На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського, Київського воєводств відновлення феодальної власності здійснювалося за рахунок організації слобід. Селяни на 4—6 років звільнялися від примусів, створювали своє господарство. Оскільки це були в основному втікачі, феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь праці. Двірських земель не було, магнатське господарство складалося з промислів і промислових підприємств. Протягом ЗО—60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-панщинна система господарства. Магнатські маєтки з переважанням доменіальних земель панували у Волинському, північно-західній частині Подільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст. вони поширилися по всьому Правобережжі.
Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV—XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.
Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % загальної кількості сімей.
Селянські господарства різнилися між собою і за господарськими функціями в фільварково-панщинній системі.
Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових, піших. У Галичині парові селяни, як правило, користувалися наділом у 16—24 моргів польової землі та 4—8 моргів сіножаті, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші "сиділи" на чверті наділу, працювали на ручних роботах. Більшість селян становили мало- та безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або в своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина селянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У середині XVIII ст. чисельність безземельних господарств дорівнювала майже половині. Згідно з даними земельного кадастру 1786—1789 pp. у Галичині одна селянська родина в середньому користувалася 16,42 морга землі.
Розміри землі, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, поєдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58 % селянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.
Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових господарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 в кінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, корів — менше, ніж по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття ("лібертині") та Буковини ("решезі").
Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7 %), пряжею (2,2 %), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.
У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.
На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і 2—3 дні взимку.
Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових — 6—18 злотих. Селяни, які мали 5—6 волів, платили ЗО—40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних українських землях другої половини XVII—XVIII ст. було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північнозахідних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян, збільшення чисельності мало- та безземельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.
Провідну роль в економічному житті України продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В степовій зоні домінувала перелогова система, що еволюціонувала в парову. В районах Полісся, Волині, Карпат застосовувалася підсічна система. В кінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.
Став інтенсивнішим спосіб підживлення грунту. За Литовським статутом 1529 p., удобрені грунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення грунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток грунту (посилення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості грунту було виділення орних площ під пасовища. У Бойківщині, Лемківщині, Полтавщині існувала прак-тика, коли частину поля займали під овес, на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою грунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.
Для підвищення родючості грунту використовували різні форми сівозміни. Парове поле займали лише житом, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля видозмінилось у чотирипілля або нерегулярну парову систему. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему.
Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, в який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней. Поряд з плугом у південному Поліссі й зоні Лісостепу застосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороновидні) рала. Ними орали м'який грунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів або коней. Застосовувалась двозуба соха. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли й збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. З XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна оранка під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяб• лева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою силою основна маса селян обробляла землю супрягою, об'єднуючи тягло кількох господарств.
Хліборобство в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині овес становив 34 % обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 %. Посіви озимини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пшениця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.
Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. За гетьмана Скоропадського за наказом Петра І була спроба перетворити південну частину Лівобережжя на район високоякісного тютюнництва. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався французький майстер. У 1723 p. на Лівобережжі було зібрано до 100 тис. пудів тютюну. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд.
У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, в низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на півдні Поділля.
Врожайність зернових і технічних культур навіть при сприятливих умовах була невисокою. Враховуючи, що частину врожаю селяни віддавали як чинш, а частину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало і це призводило до голодування селян, особливо в гірських районах, на чернігівській землі.
Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.
Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з'явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі. З першої
чверті XVIII ст. у Києві існував казенний сад. В 1764 p. в ньому нараховувалося 2583 фруктових дерева і 43 401 виноградна лоза.
У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 p. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.
У фільварках Правобережної України тваринництво в основному використовувалося на потреби панського маєтку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів великої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське господарство.
Важливе місце в господарському житті займало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. За даними люстрації 1565 p., у селах Самбірської економії нараховувалося приблизно 16,3 тис. овець. Овече молоко переробляли в селах, або так званих шалашах, якщо пасовища були розташовані далеко від сіл. Шалаші були як виробнича ланка і як форма кооперації селян. На село припадало 2—3 шалаші, кожен з яких оподатковувався. В селах і містах були "мирские стада", для яких відводилися пасовища. ,
Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умови, намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. В полки направлялися виписані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов'язком яких було навчити жителів методам розведення та стриження високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців. На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів встановлювалися спеціальні посади — "отборних овець овчарів", "комиссаров овчарних заводів".
Розвиток тваринництва ставив питання про корми. В окремих господарствах Лівобережжя сіножаті займали до 250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в 40-х роках XVIII ст. 10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували 2,25 крб., то в 1755 p. — 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною, вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі за культурні трави.
Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, поглибилася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці (арнаутка), на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі, Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней.
Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство.
У Польщі в XVI ст. появляються трактати з сільського господарства. В 1534 p. вийшла перша друкована книга "Про злаки, тварин, птахів, риби". Всього протягом XVI ст. було надруковано 25 трактатів із сільського господарства.
Для сільського господарства в XVI — XVIII ст. характерним було зростання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, решта — експортувалася.
Значні доходи мала старшина від продажу тютюну, продуктів тваринництва, промислів, пов'язаних з переробкою сільськогосподарської продукції (млинарства, ґуральництва, олійниць, свічкарень та ін.), а також від лісопилень, рудень, гут, цегелень, поташень, селітряних варниць.
Старшинські господарства мали великі площі лісів, що були об'єктом купівлі-продажу. У 60-ті роки один гектар лісу коштував приблизно 15—16 крб.
Найбільш прибутковими були млинарство та ґуральництво. Річний прибуток з двох водяних млинів військового товариша Т. Свічки в 1767 p. становив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 p.) у маєтках старшини нараховувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв давали більше 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум'янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік.
Одночасно старшина закуповувала сільськогосподарський інвентар, хліб для ґуральництва, сировину для промислів, худобу, місцеві та закордонні промислові вироби, предмети розкоші,
Селянські та козацькі господарства залишалися натурально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. У другій половині XVIII ст. посіви сільськогосподарських культур коливалися в таких межах: жито — до 4 десятин, пшениця — до 0,5, гречка — до 2, ячмінь — до 1,5, просо — 0,25, коноплі — до 0,5, льон — до 0,5 десятини. Однак потреба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхідних товарів змушувала селян і козаків дедалі більше продуктів вивозити на ринок.
Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль в їхніх господарствах відігравали промисли, пов'язані з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, млинарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом, чумацтвом, торгівлею. У другій половині XVIII ст. річний прибуток виборних козаків м. Борисполя, які займалися сільським господарством, в середньому дорівнював 7 крб., торгівлею — 15, промислами і землеробством — 20 крб.
Млини та ґуральні в селянських господарствах обслуговували власні потреби. З 1667 p. селяни Лівобережжя мали право викурювати горілку за відповідну плату лише на весілля, похорони. В 1761 p. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися ґуральництвом, проте воно продовжувало існувати. В основному селяни мали 1—2, а окремі — 7—10 казанів.
Важливою статтею грошових прибутків у латифундіях були оренда і посесія (заставна оренда, за допомогою якої феодал розплачувався за борги з кредиторами). Посесор управляв маєтком на основі контракту, в якому записували суму боргу, обов'язки селян і посесора. Однак останні систематично порушували договори і, як наслідок, господарювання посесора призводило до розорення маєтків, про що свідчили численні судові справи. В оренду здавали право прорінації, млини, ставки, промисли, збір повинностей. У 60-х роках XVIII ст. третина володінь Потоцьких здавалася в оренду і посесію.
У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та добування солі).
Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), то більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, щомали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом.
Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігравала роль лихварського капіталу.
Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, кабальний, примусовий. Людей примушували орати поле, жати, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових підприємствах.
На рубежі XVII — XVIII ст. в Гетьманщині плата найманих женців становила третину врожаю, в кінці XVIII ст. — п'яту частину, молотників — десяту, день оранки оплачувався 4 копійки (у XVIII ст. 1 кг пшениці коштував 0,2 копійки).
Відносини між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення обумовленого строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час роботи. Якщо господар розривав угоду, то сам платив наймиту за всю домовлену роботу.
Використання вільного найму поєднувалося з примусовим. Селян примушували возити горілку до Києва за визначену плату, займатися поденною роботою в маєтках старшини. Постійні робітники жили при економіях у побудованих для них хатах. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Топальській сотні Старо дубського полку 35,7 % козацьких господарств мали найманих робітників, у Конотопській сотні Ніжинського полку — 16 % .
У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку працювало до десяти постійних найманих "паробків". Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12—20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, південно-східної частини Подільського і Київського воєводств.Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким).
Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.

 

 

2.3. Мануфактурний період української промисловості
У господарському житті України велику роль відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від землеробства час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодальне залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне виробництво.
Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалося понад 8000 ремісників. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі — 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському намісництві ремеслом займався 1 % населення, в Катеринославському намісництві — 4 %. За даними австрійського перепису 1773 p., у Галичині нараховувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 p. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 p. тільки в Ужгороді їх налічувалося 226.
Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдосконалювалося, появилися нові галузі виробництва. У першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. У кінці XVIII ст. кількість ремісничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання.
Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Посилилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з кращими зразками західноєвропейського ремесла.
У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових об'єднань збільшилася. Чисельність ремісників у цехах була різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середини XVII ст. продовжувався процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 p. усі київські ремісники (понад ЗО спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 p. у Києві існувало 12 цехів.
Діяльність цехів регламентувалася цеховими статутами, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сировини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху нових членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів, забороняла їм мати свої майстерні. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими майстрами). У першій половині XVII ст. питома вага партачів у суспільному виробництві міст України була досить значною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників. На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдикцією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духовенства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренцією цехове ремесло.
Шляхта, підтримуючи нецехове ремесло, домоглася в 1538 і 1542 pp. сеймових постанов про заборону цехів. Король доручив старостам і воєводам не дозволяти їх створення. Проте, оскільки промисловість збільшувала прибутки власників міст, король і шляхта в своїх містах і містечках досить часто були ініціаторами створення цехів, надавали їм привілеї. Це обмежувало самостійність цехів, які віддавали засновникам частину продукції та доходів.
У ході Визвольної війни середини XVII ст. українські ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, давала дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.
Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ремісниками про поділ функцій, сплату певних податків.
Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували чисельність підмайстрів і учнів.
Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.
У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в українських землях завдала урядова політика Російської й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій було створено на основі виданих Петром І "Регламентів Головного майстрату" (1721 p.) і указу "Про цехи" (1722 p.). До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежувалися розміри виробництва, не регламентувалася кількість учнів і підмайстрів. "Ремісничим регламентом" (1785р.) розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існували цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали потребам економічного зростання, вони перетворилися на державні органи для збирання податків та виконання інших примусів. У 1785 p. загальноросійські закони були поширені на українські цехи Лівобережжя.
Постанови австрійського уряду 70—80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно продовжувалось онімечення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.
Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додатком до сільського господарства.
У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 % населення, налічувалося 200 ремісничих професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (виробництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь пращ).
Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виробами. Наприклад, село Смолевичі на Чернігівщині славилося виробництвом килимів, села Роменського і Миргородського повітів на Полтавщині — ряднинами. На Чернігівщині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних виробів, дьогтю, смоли. У передгірських і гірських районах Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих льоні та коноплі, що там вирощували. За обсягом виробництва воно перевищувало цехове. Селяни містечка Комарно поблизу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16—18 тис. штук полотна (близько 400 тис. пог. м).
Поступово відбувався процес підпорядкування сільського ремесла міському. Внаслідок певної насиченості сільського ринку ремісник намагався збути свій товар у місті. Проте це вдавалося їм з великими труднощами. Адміністрація міста штрафувала чи конфісковувала товар сільського ремісника, який втручався в монополію цехових ремісників. Сільські ремісники намагалися переселитися в місто. Переважна більшість втікачів поповнювала ряди партачів.
Якщо в XI—XV ст. ремісник контролював виробництво і збут своїх товарів, то в XVI—XVIII ст. він втратив владу над своїм продуктом. Сформувалася нова соціальна група
— скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібного товарного виробництва у нову, вищу форму промисловості — мануфактуру.
Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали важливими господарськими, політичними та культурними центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувалося 970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві — 177, Волзькому — 32, Холмській землі — 23, у Волинському воєводстві — 150, Подільському — 111, Брацлавському — 122, Київському — 385, Чернігівському — понад 40, на Слобожанщині — близько 20, Північній Буковині — 10, у Закарпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Конотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія, Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиши, Бориспіль, Гайсин, Бердичів, Бобровиця та ін.
Ініціатива у створенні міст належала польським магнатам, але будували їх та мешкали у них українці. Магнати або королівські старости шукали собі нові джерела доходів — податки з ремісників, плата за проїзд у місті, за місце на ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало панові у 5—10 разів більший прибуток, ніж село, на грунті якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції. Доходи від сіл, розташованих поблизу міст, завжди були більшими.
Містечка були порівняно невеликими, половина з них налічувала до 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що мали до 20 "ринкових" будинків. У заснованих містечках зароджувалися ремесло і торгівля. Проте більшість населення становили землероби, від селян вони відрізнялися тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише сплачували натурою чинші та данину. Містечка, залишившись аграрними, з десятками ланів землі, незначною кількістю ремісників і купців, відрізнялися від звичайних сіл тільки ярмарками й торгами.
Більшість міст України протягом XVI — першої половини XVII ст. нараховувала по 100— 300 будинків. Однак в окремих містах кількість їх зростала до 1750 (у Києві). У більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у містечках — 700—800.
У другій половині XVII—XVIII ст. продовжували створюватися міста. У XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса. Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними. За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобережної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося 2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині — 900.
Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8 % населення, де більша частина їх були військові, селяни, в основному українського походження з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани, становили 12,1 % міських жителів.
Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.
Соціально-економічний розвиток міст і становище їх мешканців залежали від правового статусу. У складі Речі Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташовувалися на державних землях, як правило, були адміністративними центрами королівської влади на місцях. В управлінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст (80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а також католицької та православної церков.
Близькими за своїм становищем до приватновласницьких міст були юридики в королівських містах — це шляхетська чи церковна власність на території міст (двори, будинки), яка впліталась у господарство міст, але не підлягала їм ні юридичне, ні економічно. Незважаючи на заборону королівської конституції 1611 p., власники юридиків з метою збагачення поселяли в своїх володіннях ремісників, купців, робітників промислів. Подекуди юридики досягали значних розмірів і давали великі доходи. Вони негативно впливали на економічний розвиток міст, підривали ремесло й ^торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя.
З подальшим розвитком ремесла, промислів та торгівлі В в XVI — першій половині XVII ст. в Україні посилилася | диференціація міського населення. Виділилися три основні "групи: 1) найбагатша купецько-лихварська верхівка — патриціат; 2) середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани — бюргерство; 3) експлуатована й зовсім безправна біднота — плебс (плебейство).
До патриціату належали сім'ї польських і покатоличених українських міщан, розбагатілі родини німців, вірменів та інших національностей.
Бюргерство створювало опозицію патриціату і вимагало місця для себе у міському управлінні. Так, у 1577 p. населення Львова набуло права обирати "колегію мужів" із обмеженими контрольними функціями.
Плебейство (позацехові, незаможні ремісники, підмайстри наймити) становили переважну більшість міського населення. Реєстр подимного Київського воєводства за 1631 p. відрізняв у містах або містечках будинки "ринкові", "вуличні" й "убогі", або "нужденні халупи". Значну частину городян становили "загородники", "коморники", "підсусідки".
Крім трьох основних груп, у містах України проживала значна частина населення, яка не підлягала міській владі — козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін.
Козаки, які становили значну частину населення міст Брацлавщини, Подніпров'я, відігравали значну роль у економічному розвитку міст, займалися торгівлею, промислами, ремеслом. За офіційними документами, їх називали "непослушними", оскільки вони не були підпорядковані міській управі, не виконували повинностей і вважали себе вільними. Крім українців, у містах проживали поляки, німці, євреї, вірмени, греки, татари та ін. У Наддніпрянській Україні міста мали український характер.
Українське населення міст обмежувалося в правах займатися торгівлею та ремеслом, не допускалося до міського самоврядування. Наприклад, у Львові православні українці не мали права займати жодної посади і мешкали лише на невеличкій ділянці міста (Руська вулиця). Мешканці платили податки і виконували повинності на користь короля, церкви, приватних власників, старост і орендарів у "королівщинах", — грошима, натурою, відробітками. Останні були різноманітними (тижнева панщина, ремонт млинів, підводна, толоки, шарварки, сторожування). Великим тягарем для міського населення було покриття витрат на військові потреби Польщі, утримання жовнірів. Городяни виконували повинності на користь місцевих церкви чи костьолу.
Значної шкоди завдавали свавілля королівської та міської адміністрації, міжусобна боротьба магнатів і шляхти, знущання польських жовнірів і найманих іноземних військ, а також оренда і застава міст.
Під час Визвольної війни українського народу середини XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так, Б. Хмельницький видав кілька універсалів про охорону Києва від постоїв козацьких військ, погрожував покаранням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі, забороняв місцевим селянам користуватися землями і сіножатями, що належали місту. Приватновласницькі та королівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і керували ними ратуші, що підлягали компетенції загальної козацької влади в краї.
Деякі міщани покозачилися (близько 60—80 %), деякі селяни записалися в міщани. В окремих містах (Черкаси, Канів, Переяслав) більшу частину населення становили козаки. Зросла міська верхівка з бюргерства, козацької старшини, шляхти. Більшість населення була українцями.
У Східній Галичині 90—94 % міст належали магнатам, шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6—10% усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею (ЗО—40 %). Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі.
Отже, XVI—XVIII ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими.
Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором у розвитку товарного виробництва.
Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується порізному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії— нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.
Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такт мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.
У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур. У Західній та Правобережній Україні вони створювалися в 70-х роках XVIII ст.
Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.
Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.
Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після Визвольної війни середини XVII ст., його поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожанщині в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.
Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і Грунтувалося на праці кріпаків.
Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. У кінці XVIII ст. на території Лівобережжя налічувалося 3362 водяних і 12 732 вітряних млинів, на Слобожанщині — близько 645, у Східній Галичині — 5117. Значна частина з них була великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.
У Гетьманській державі на будівництво й експлуатацію млинів видавалися спеціальні універсали гетьмана. Млини з орними землями, на яких засновувалися хутори або слободи, часто належали кільком власникам. Млинарство велося на високому рівні. Українські майстри-млинарі запрошувалися до Росії.
Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень.
У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті.
У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб.
Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними: в 1801 p. у Лівобережній, Слобідській, Південній Україні вони становили 4,3 млн відер горілки, в Подільській і Волинській — 760 тис. відер. На винокурнях широко використовували найману працю, яка на межі XVIII — XIX ст. в Слобожанщині на поміщицьких винокурнях становила 39—42 %. Поширеним був найм поміщиками для роботи своїх селян.
Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень.
В Українській козацькій державі рудні старшини монастирів були під суворим контролем Генеральної військової канцелярії, на користь якої надходила десята частина виробленої продукції. Для будівництва рудні був необхідний дозвіл гетьмана. Рудні будувалися не власником, а "коштом й стараньем" фахівців рудної справи, які отримували промисли в оренду. Першими рудниками в Лівобережній Україні були вихідці з Правобережної України і Польщі. Орендну плату внос'или як натурою, так і грішми. Для розвитку залізоробної промисловості велике значення мав указ : Петра І від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим ; указом майстрів звільняли від грошових поборів, військо[вої служби, їм гарантували спадкові права власників. У ^Слобідській Україні рудні не мали великого поширення, їх |відомо лише кілька.
Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавля[ залізо, і кузні. Виробничий процес поєднував залізоруд(добування руди), металургійне та металоробне виробництво. Чисельність працюючих була в межах від 7 до 24 Осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ праці. Існували такі основні професії, як рудокопи, рудовози, димарі, ковалі, курачі, серед яких також був поділ праці. Робітники на руднях були найманими. На допоміжних роботах використовували примусову працю панщинних селян. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. становила по 500—700 пудів сиродутного заліза на рік.
В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений на двоступінчастий, при якому в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька в Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в-селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті.
Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприємства, причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах занепаду рудень їх власники закріпачили рудників.
У першій половині XVI ст. в Україні почало розвиватися паперове виробництво, що виникло у формі початкової мануфактури, минаючи ремісничу стадію. Протягом XVI ст. було засновано 10 папірень, перша в м. Янові (1522 p.) біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку, Буську, Острозі, Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобережній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст. Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес на папірнях характеризувався значною спеціалізацією, здійснювали його робітники таких професій: ганчірники, дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальники, сушильники. У XVI—XVII ст. власниками папірень часто були городяни, які експлуатували найману робочу силу. Панські папірні були на оренді, працювали на ринок.
У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і козацькій старшині.
У XVI ст. в Україні з'явилося книгодрукування: у Львові (1573 p.) і Острозі (1580 p.). Працювали польські та вірменські друкарні. У 1616 p. була заснована друкарня Києво-Печерської лаври, в 40-х роках XVII ст. — Єлецького монастиря в Чернігові. На Волині в XVIII ст. працювали дві пересувні друкарні. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок свідчили, що друкарні були мануфактурами.
Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. Осередком цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом Польщі.
Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам.
Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селітри. У кінці 80-х років XVIII ст. лише в Слобожанщині налічувалося понад 500 селітряних буртів.
З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін.
Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була ^Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно ^.впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння.
Розвивалося виробництво скла. У другій половині XVIII ст. в Україні діяло приблизно 135 гут. Гути виготовляли листове скло, скляний посуд, кришталеві вироби. Чисельність робітників становила 15—26. Існував сталий розподіл праці. Використовували в основному найману працю, а також поденну.
Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у формі децентралізованої мануфактури. Протягом XVII — XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці та технологія. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорозьке.
Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100 робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах використовували кріпосних селян. Працювали робітники таких фахів: коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пилярі, фірмани.
Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському. Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти сіль.
Виробництво солі в 1773 p. становило в Прикарпатті 50—100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, "жабні" робітники, які добували сіль, "ратні" люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, мулярі, в'язальники. На кваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.
У деяких містах був поширений пороховий промисел. У Львові в першій половині XVII ст. існувало дві порохівні. Відома Кам'янець-Подільська порохівня, яку називали "млином для виробництва пороху".
Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщалася в шести великих майстернях.
Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.
Отже, наявність підприємств із застосуванням певних технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення початкових форм мануфактур. Тільки в Лівобережній і Слобідській Україні в кінці XVII — XVIII ст. їх налічувалося понад 200. Вони виробляли більшу частку продукції, що надходила на внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості, як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну, будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю широко застосовували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах. Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні відбувався процес монополізації багатьох галузей промисловості. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.
Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI — XVIII ст. підготував умови для поширення великих розвинених централізованих мануфактур, їх створення почалося в Лівобережній і Слобідській Україні. На кінець XVIII ст. налічувалося 40 великих мануфактур — казенних, посесійних, вотчинних, купецьких. Розвинені мануфактури виникли в текстильній промисловості, що підпорядковувалася Мануфактур-колегії .
В Україні найрозвиненішим виробництвом текстильної промисловості було суконне. Найбільшою суконною мануфактурою була посесійна Глушківська (Путивльська), заснована 1719 p. Наприкінці XVIII ст. на ній працювало 9 тис. робітників, щороку вироблялося близько 200 тис. аршинів сукна. Овечий завод при мануфактурі налічував у 80-х роках 17 тис. овець. На 1797 p. існувало 12 мануфактур з обсягом виробництва 304 620 аршинів сукна. Більша частина продукції припадала на мануфактури Лівобережжя і Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобережжя виготовляли 7,7%, а Півдня — 6,7 % продукції. Значне місце займали вотчинні суконні мануфактури, на яких виробляли 96 % сукна. Серед них Ряшківська (в Прилуцькому повіті), що належала князю Юсупову, Батуринська графа К. Розумовського, Салтівська в Слобожанщині, що належала поміщикові Л. Тендрикову.
У 1726 p. в Почепі було засновано полотняну мануфактуру, на якій працювало 220 українських і російських робітників. Пізніше вона злилася з Шептаківською мануфактурою (Стародубський полк) Строганових. Великою була парусно-полотняна мануфактура П. Рум'янцева в Топальській сотні Старо дубського полку. В місті Корці на Волині діяли суконна і полотняна мануфактури.
З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. У 1774 p. у слободі Нова Водолага засновано казенну шовкову мануфактуру, до якої було приписано 5 тис. селян. Одночасно посаджено 2 тис. шовковиць і розіслано насіння всім бажаючим. Продукція мануфактури не перевищувала 3 пудів шовку-сирцю на рік. Успішніше працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська (у місті Кадак під Катеринославом) казенна мануфактура з виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що призначалися для царського двору, а також продавалися. На ній працювало 136 верстатів, вартість річної продукції дорівнювала 26,7 тис. крб.
У 1794 p. була заснована Новоросійська суконна фабрика, до якої належало дві фабрики: суконна і шовково-панчішна. Для них на аукціоні закупили робітників на 16 тис. крб.
Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 p.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби.
Почалося мануфактурне виробництво зброї. У 1736 p. був побудований і працював з деякими перервами Шосткинський пороховий завод, що належав державній скарбниці. В 1788 p. він мав 15 порохових млинів і на ньому працювало близько 500 казенних селян, а потім солдати, які відбували довгострокову службу в армії. Тут виробляли майже 12 тис. пудів пороху на рік. У 1764 p. було відкрито казенний збройовий завод "Арсенал" у Києві, в 1789 p. — завод з ремонту зброї в Кременчуку. На них працювали як приписні селяни, так і наймані робітники.
У Слободській Україні першими мануфактурами були казенні Бахмутський і Торський (Слов'янський) соляні заводи. У 1782 p. роботу їх було припинено, оскільки варіння солі призводило до знищення лісів, а головне — не давало достатніх прибутків. У першій чверті XVIII ст. виникли Чугуєвський шкіряний завод Ф. Шидловського і Сумський Ф. Буташевича. На них працювали кріпосні селяни, а майстрами були наймані робітники.
У 1799 p. дав перший чавун Луганський чавуноплавильний завод. Розвивалася капіталістична мануфактура. В Києві було засновано шовкову мануфактуру купця Смородіна, в Ніжині — дві шовкові мануфактури купців Іванова й Алісова. З 70-х років на Топальській мануфактурі використовували найману працю.
Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові позики, підтверджувала монопольні права власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати (прядену і сучену вовну). Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'язувала власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства. Створювались обов'язкові відносини між мануфактурами та державою, які уряд контролював.
У західних і правобережних українських землях великі мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В 70-х роках вони виникли в текстильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького в м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього понад 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна на рік.
У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чорторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щорічно. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято майже 300 робітників.
У Галичині в 60—70-х роках діяла суконна мануфактура в Заліщиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 сукнярів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше і шовкову фабрику в Бродах зазнали невдачі.
У кінці XVIII ст. в Правобережному Поліссі виникли великі металургійні мануфактури — Високопіщанська, Кропивнянська, Чижівська, Городеська, в Закарпатті — у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.
У 1778 p. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювало близько 800 найманих робітників. Виникли фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10—20 найманими робітниками. Великим солевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.
Із загарбанням західних земель України Австрією почалася монополізація державою окремих галузей промисловості. Так, у 1774 p. була створена "Австрійська державна соляна монополія". Поширилася тютюнова монополія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право лише держава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості.
Отже, протягом XVI—XVIII ст. в українській промисловості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що грунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.

 

 

2.4. Розвиток українського національного ринку. Фінанси
Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кількість їх постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000, на території Лівобережної України — 8680, Слобожанщини — близько 2 тис. Виділялися своїми базарами міста Південної України: Одеса, Єлизаветград, Катеринослав та ін.
Торги та базари проводили раз або двічі на тиждень у визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Так, у Дрогобичі в 1523 p. був установлений вільний торг на м'ясо, який відбувався в понеділок, від свята Петра до Різдва. У Стрию й Самборі торги проводилися лише в четвер. Самбору привілеєм від 1623 p. було надано право ще на два торги протягом тижня. На Лівобережжі вони проходили найчастіше в понеділок і п'ятницю. Продавали продукти харчування, сільськогосподарську сировину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опішня на Лівобережжі крім "красного товару" і харчових продуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд. У Глухові, Конотопі, Борзні — хліб, Полтаві, Ромнах, Ніжині
— тютюн. У Прикарпатті в містечку Лисець торгували шкіряними виробами, у Бережанах — вовною і полотном, на торгах і базарах Заліщиків і Збаража — зерном, у Львові
— худобою і хлібом.
Торги проходили просто неба. Приїжджі купці та селяни продавали товари з підвод, а міські ремісники — в ятках, які ставили у визначених магістратом місцях.
Магістрати і ратуші слідкували за якістю продукції і за тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до міщан, а не до перекупників.
Обмежувалися права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій. Так, "вільна" торгівля м'ясом у місті Дрогобичі в 1523 p. відбувалася щопонеділка за такою умовою: якщо чужі люди будуть продавати м'ясо, мають дати замку від кожної голови худоби лопатку; міщани від вола або ялівки заплатити по одному грошу, від свині, вівці та теляти — півгроша.
За місце на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і однаковою для всіх міст, її визначали залежно від товару. В 1563 p. на торзі в Самборі від воза з горшками брали по 4 гроша, від вола та ялівки — по одному грошу, від теляти, барана — 6 динарів. Доход йшов на користь замку.
Починаючи з XVII ст. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи, яка до того часу була неоднакова. У багатьох містах України існували власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно були передані в оренду. Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх карав.
Якщо базари та торги обслуговували лише місцеві невеликі ринки, забезпечуючи економічний зв'язок між містом і селом, то ярмарки зв'язували між собою різні райони України, вони стали першою ознакою становлення внутрішнього ринку. Кількість їх постійно зростала. За переписом 1666 p., в лівобережних містах кількість їх становила 76, у кінці XVII ст. — 390, у Слобожанщині — 271, у Галичині й Буковині — близько 120, у Закарпатті — понад 70. У Правобережній Україні в першій третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40—60-ті роки — 42.
Кількість і тривалість ярмарків були різними. Наприклад, один раз на рік відбувались ярмарки в Борисполі, Тлумачі, Баворові, Бариші; двічі — у Києві, Житомирі, Бучачі, Чорткові, Кременці, Василькові, Калуші, Монастириськах, Ковелі, Надвірній, Ягольниці; тричі — у Чернігові, Тернополі, Барі, Зборові, Бродах, Володимирі-Волинському, Гусятині, Фастові; по чотири рази на рік — в Жовкві, Снятині, Борщеві; п'ять разів — у Самборі та інших. Ярмарки тривали по одному і більше тижнів. Наприклад, у Києві, Житомирі, Чернігові, Ніжині, Володимирі-Волинському, Бродах вони відбувалися протягом двох тижнів, в Стародубі — трьох, у Львові, Ярославі — чотирьох, Жовкві — шести тижнів. Більшість ярмарків приурочували до релігійних свят, що давало їм назву — хрещенський, воздвиженський, троїцький, георгіївський, іллінський, покровський та ін.
Склалася певна періодичність ярмарків. Найбільше їх збиралося восени і взимку. В XVIII ст. у Галичині в червні, вересні, листопаді, січні відбувалося до 50 % ярмарків. Це пояснювалося станом доріг і погодними умовами, наявністю товарних лишків, потребою в грошах і товарах селян, нерівномірним розподілом основних релігійних свят. Неодночасність ярмарків давала змогу купцям відвідувати по кілька їх, перевозити непродані товари та поповнювати асортимент. Так, у Сумах відбувався Введенський ярмарок (у листопаді — грудні), у Харкові — Хрещенський (в січні), Троїцький (у травні — червні), Іллінський у Ромнах (у липні
— серпні), Воздвиженський у Кролевці біля Сум (у серпні
— вересні), Успенський і Покровський у Харкові (в серпні
— жовтні). У Закарпатті зимові ярмарки відбувалися в Березові з 10 грудня, Мукачеві — з 7 січня, відповідно весняні — 6 квітня і 7 травня, 19 березня і 24 квітня; літні — 24 і 29 серпня; осінні — 2 і 12 листопада.
Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки (початок січня — лютого) перетворилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здавали в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали позики. В 1775 p. було укладено 1205 угод на суму 39,3 млн польських золотих, кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещенський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 p. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5 тис. чоловік.
За торговим обсягом ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. На великих ярмарках відбувалася торгівля оптом і вони збиралися рідко. Виділялися значними оборотами ярмарки в Києві, Ромнах, Кролевці, Стародубі, Ніжині, Харкові, Сумах, так звані святоюрські (червень і листопад) ярмарки у Львові на площі біля церкви св. Юра. На Іллінський ярмарок у Ромнах наприкінці XVIII ст. привозили товарів на 1—2 млн крб., на три Ніжинські — на 1,8, на три Почарські — на 1,1. Великі ярмарки постачали товарами середні та дрібні. Середні ярмарки обслуговували навколишні регіони, торгували місцевими та іноземними товарами невеликими партіями. Дрібні ярмарки мали локальний характер, на них місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Розміри ярмаркової торгівлі були меншими: від 2 до 100 тис. крб. Значну роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали торговціскупники.
У лівобережних містах у другій половині XVII—XVIII ст. за дотриманням правил торгівлі слідкували ярмаркові судді або козацька старшина. Торговці сплачували різні збори, зокрема мито від місця, кількості й різноманітності товарів, за його ввезення. Іноземні купці платили по ЗО, українські та російські — по 10, торгові люди — по 4—6 кіп грошей від одного воза товарів. У багатьох містах і селах ярмаркові збори здавалися на відкуп.
Ярмарки були універсальними. Торгували на них текстилем, галантерейними і господарськими товарами іноземного походження, залізним крамом, виробами ремесел, промислів, мануфактур, продуктами сільського господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі. Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі вузького виду товарів ремісничого, промислового виробництва та сільськогосподарської продукції. У Бродах і Тернополі відбувалися великі ярмарки коней, у Станіславі та Чернівцях — полотна і худоби. Традиційно торгували худобою на ярмарках міст Турки, Калуша, Коломиї, Старого Самбора, Перемишля, Чернівців, Кіцмані, Яворова, Ярослава. Практично всі великі ярмарки в Лівобережжі й Слобожанщині розпочинали кінними торгами.
Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торгових зв'язків між містами і селами, окремими господарськими районами. На цій основі відбувалися злиття місцевих ринків і подальша економічна консолідація лівобережних, слобожанських, запорозьких, правобережних, прикарпатських, закарпатських і північноукраїнських земель. Торгові зв'язки між українськими землями значно зміцніли, що зумовило встановлення тісних економічних зв'язків між ними. Ярмарки набули загальноукраїнського характеру.
Волинський і Подільський хліб збувався у містах Київщини. Київські купці продавали в Галичині дніпровську рибу, подільських волів, ремісничі вироби. Львівські купці возили сукно, полотно, мечі, плужне залізо, прикраси в Ярослав, Снятин, Кам'янець-Подільський, інші міста Волині й Наддніпрянщини. Кам'янець-подільські купці привозили до Львова волів, віск, шкіри, до Луцька — худобу, а звідти брали полотно, хутро. Бродівські купці доставляли до Києва вино, до Бара і Ярослава — шапки, до Самбора — цвяхи.
В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм універсалом 1657 p. наказав, щоб козацькі старшини "з людьми Львова як з власними нашими поводилися і в усякій торгівлі купецтву не робили перешкоди". Міста Полтавського полку встановили регулярні зв'язки з містами Харківського, Гадяцького і Ніжинського полку — з містами Сумського, полку. Слобідські купці продавали на лівобережних ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіри, ремені, худобу, а також товари, привезені з російських міст. Привозили тонкі сукна, срібний, олов'яний і мідний посуд, залізо. Масовий характер мала торгівля сіллю на Торських озерах. На слобідський ринок із Лівобережжя надходили хліб, товари, що привозилися з правобережних і західних українських земель, Польщі, Сілезії, Німеччини та інших країн.
Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими ремісничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем. Лівобережні торговці (коломийці) спеціалізувалися на доставці солі з Коломиї. За переписом 1666 p. у Нових Млинах було 6, в Ніжині — 11 дворів коломийців.
Лівобережна Україна в другій половині XVII ст. була основним постачальником зерна на правобережний ринок, Поділля забезпечувало хлібом Закарпаття, Прикарпаття, звідти вивозилися коні, воли, корови, вівці. Головним центром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям був Київ, звідки товари розходилися по всій Україні.
Активною була торгівля Правобережної України з Запорожжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купували коней, волів. Про обсяги торгівлі свідчить скарга кошового отамана на шляхту, що пограбувала 724 козаків забрала 1242 коней, 546 волів, 405 возів з рибою, 386 пар чобіт, 204 рушниці, всього товару на 1 598 277 талярів.
Із Закарпаття через Львів надходили товари з Угорщини та інших європейських країн. З Північної Буковини в інші українські землі гнали худобу, вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Основними предметами ввозу були залізо, мед, вироби ремесел і промислів.
Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Слобожанщини з Північним Причорномор'ям і Кримом. Українські купці привозило зерно, хутро, вироби ремісників, товари з Західної Європи. Вивозили сіль, коней, товари з Туреччини.
Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки). Наприклад, у Кременці (середина XVI ст.) налічувалося 70 крамниць, Овручі (1629 p.) — ЗО, Кам'янці-Подільському (1570 p.) — 40, Володимирі-Волинському (середина XVI ст.) — ЗО. У 1566 p. тернопільські купці отримали привілей на володіння оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 p. польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку у Львові працювало 15 крамниць, відкривалися нові. У тих крамницях ("крамах") вирувало торгове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки перекупок, саджавки з рибою. Черниці з монастиря Введення Богородиці продавали нитки.
У 80-х роках XVIII ст. у Лубнах торгувало 73 лавки (крамниці), Чернігові — 68, Миргороді — 52, Золотоноші — 36, Сумах — 40. Усього в містах і містечках Полтавщини і Чернігівщини було 2120 крамниць. У Буковині налічувалося близько 600 торгових закладів. У Бродах у Східній Галичині існувало 144 склепи і 67 крамниць.
Поширеною була така форма торгівлі, як корчмарювання. Торгували горілкою, пивом, медом. У середині XVI ст. у Києві діяло 58, у Вінниці — 42, Славуті — 10, Шепетівці — 7, в Луцьку — 68 шинків. У Галичині корчмарювання було на відкупі у корчмарів, в основному польських євреїв. Наприкінці XVIII ст. на 5467 сіл і міст Галичини припадало 5602 корчми, в Буковині торгувало близько 400, у Закарпатті лише Ужгородська казенна домінія здавала в оренду майже 80 корчм. У Лівобережній Україні дрібним виробникам забороняли продавати горілчані напої вроздріб, тому козаки і міщани орендували корчми.
Була поширена відкупна система. Після сплати певної суми в державну скарбницю відкупник отримував монопольне право на продаж горілки.
З кінця XVIII ст. у західноукраїнських землях з'явилась аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста.
Протягом XVII—XVIII ст. визначились основні торгові шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька. Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків, друга — через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До десяти доріг проходили через Чернігів — до Києва, Глухова, Новгорода-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука, Херсона, до польського кордону. З Харкова шляхи вели до Катеринослава та Херсона; до Києва — через Охтирку, Гадяч, Прилуки; до Сум і Новгород-Сіверського; на Дон. Західноукраїнські землі сполучалися з Києвом так званим Південним шляхом: Львів — Глиняни — Золочів — Вишневець
— Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полонне — Житомир — Коростишів — Білогородка — Київ. Зі Львова йшли шляхи на Станіслав — Коломию — Чернівці, на Самбір — Турку
— Ужоцький перевал — Ужгород, на Стрий — Сколе — Верецький перевал — Мукачеве.
Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях почалося будівництво шосейних доріг, що було викликано економічними і воєнними інтересами Австрії. З 1779 по 1790 p. було побудовано 750 км доріг, що з'єднали Львів з більш-менш значними містами Прикарпаття і Буковини, через перевали — із Закарпаттям, Віднем.
Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали річкові шляхи Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру — із Твер'ю і Смоленськом, по Десні
— з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині — з білоруськими та литовськими містами. Уже в 1571 p. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком'яг — невеликих річкових кораблів. Окремі заможні купці мали по дві й більше ком'яг. Крім того, було 10 великих човнів. У 1657 p. в Києві почав працювати річковий порт.
Відбулися зміни на транспорті. Продовжували користуватися влітку і восени возами, взимку — саньми, які протягом XVIII ст. урізноманітнилися. Використовували вози різної довжини, чумацькі вози типу "мажа" і "хура" (фірманка), легкі чотири- та двоколісні вози — брички, лінійки, таратайки та ін. Сани були пристосовані відповідно до призначення: виїзні та вантажні. Поширилися човноподібні судна — довжанки, байдаки, обшиванки, баркаси, що могли пересуватися за допомогою весел і спеціальних вітрил. Здавна використовували плоти і пороми.
Розвивалося мостобудування. Так, у Києві в 1713 p. було збудовано міст біля Печорської фортеці. Мости будували за новою технологією "на стругах, якорях та канатах".
У другій половині XVII ст. за гетьмана Д. Многогрішного було започатковано поштову справу. На західноукраїнських землях її розвиток почався в кінці XVIII ст. У Галичині за 1775—1795 pp. було створено 77, на Буковині — 12 поштових станцій, що перебували в державному управлінні.
Отже, внутрішня торгівля в XVI—XVIII ст. стимулювала господарське піднесення, сприяла розвитку товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України. Процес формування національного ринку продовжувався.
Значну роль у господарському розвитку українських земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактур, зростання міст призвели до зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи. Такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції та сировини з України. В той самий час Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн.
У XVI — першій половині XVII ст. на захід вивозили волів, зерно, коней, шкіри, мед, віск, закарпатські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль, дерев'яні вироби. Торгові зв'язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки вони не сплачували регіональних мит і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки товарів до річкових пристаней, на річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для продажу значну кількість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньої чверті XVI — першої чверті XVII ст. експорт з Галичини і Волині досяг великих розмірів.
У торгівлі України з Заходом значну роль відігравав | і найбільший на Балтійському морі порт Гданськ, через який \ вивозили багато лісових матеріалів: бруси, дошки, клепки, щогли, попіл, поташ. Завозилися в Україну насамперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари — ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукно, прикраси, книги тощо.
XVI — перша половина XVII ст. характеризувалися також подальшим посиленням торгових зв'язків України з Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії — Персією, Індією та Аравією. Українські купці часто отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини — вина, риба-білуга, мед, віск, воли, шкіри, горіхи.
Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633 p. у Львові "таксу" східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбування, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Снятині знаходилася головна митна "комора" для турецьких і молдавських товарів.
В імпорті з Угорщини чільне місце займали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті — сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до Старого Самбора — головного центру торгівлі поблизу кордону.
Розвивались украінсько-російські торгові зв'язки. Украінські купці торгували не лише у прикордонних містах, а й возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Російські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Росію вивозили шкіри, худобу, овець, коней, вовну, рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло, гончарні та інші вироби. Російські купці везли з України книги, продавали їх у Москві та найвіддаленіших районах держави. Так, у бібліотеці солепромисловиків Строганових у Сольвичегодську налічувалося сотні українських книг переважно "киевской почати". З Києва в Москву та Підмосков'я привозили для палацових садів різне насіння, саджанці угорських груш та слив, виноградні черенки. До двору московського царя Олексія Михайловича з України поставляли волоські горіхи.
Головним пунктом, куди прибували російські купці, був Київ. Тут, на Подолі, знаходилася російська купецька колонія. Київ був також основним пунктом транзитної торгівлі Росії з країнами Сходу. Через Київ товари з Персії, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього Новгорода, Швеції та Данії.
Утворення Української козацької держави відкрило широкі перспективи міжнародної торгівлі. Б. Хмельницький ввів у 1654 p. нову систему оподаткування. Мито збирали у розмірі двох золотих з кожних 250. Це було в 2,5 раза менше порівняно з тарифом 1643 p., що діяв в Україні до Визвольної війни. Гетьманські універсали заохочували імпортну торгівлю, обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Водночас було заборонено продавати хліб у Польщу,
Під час Визвольної війни розрив з Польщею послабив торгові зв'язки з західними країнами. Активно велася торгівля з Білорусією, Молдавією, Туреччиною, Кримом. Так, Б. Хмельницький продав у Молдавію поташ на 200 тис. талярів. У 1652 p. в Молдавію було привезено 400 возів із сіллю. Було розроблено проект договору з Туреччиною щодо торгівлі на Чорному морі. Українські купці отримали право вільно плавати і торгувати в Чорному і Середземному морях, звільнялися від мит і податків.
Систематичними були зв'язки з Московською державою, які раніше мали нестабільний характер. Царський уряд у 1649 p. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних російських містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. В прикордонних російських і українських містах влаштовували гостинні двори для російських та українських купців. Україна експортувала худобу, конопляне прядиво, тютюн, горілку, віск, воєнну здобич, поташ.
Важливе місце серед товарів з України посідала горілка. В "Глухівських статтях" і "Коломацьких статтях" були спеціальні пункти, що забороняли продавати горілку на території Росії, дозволяли здавати її лише на кухлеві двори, що були збудовані в Лівобережних містах царським урядом і приймали горілку за певну плату. Проте дрібні торговці таємно торгували нею в російських містах. Старшина, багаті купці вивозили і продавали горілку в центральних районах Росії, де вона коштувала дорожче, ніж у Лівобережжі. Для потреб армії велику іі кількість закуповувала держава. В XVIII ст. торгівля горілкою була монополізована підрядниками державної скарбниці та скупниками.
Козацька старшина і купці монополізували продаж в Росію селітри, а Російська держава — право на її купівлю. Так, в 1700 p. вона закупила ЗО тис., в 1790 p. — майже 53 тис. пудів селітри.
Лівобережні купці везли в російські міста з країн Західної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі тканини, прянощі, шаблі, лати, піщалі, латинські книги.
В кінці XVIII ст. посилилися торгові зв'язки Росії з південними українськими землями. Російські купці продавали там будівельні матеріали, продовольство, купували у місцевих жителів велику рогату худобу, коней.
Важливу роль у зовнішній торгівлі відігравали купцііноземці, особливо греки, їхні колонії існували в Києві, Переяславі. Б. Хмельницький дозволив грецьким купцям торгувати безмитне на всій території України, їх подвір'я звільнялися від підводної повинності та постоїв військ.
Після Визвольної війни в середині XVII ст. були відновлені традиційні зв'язки з Західною Європою через Гданськ, Кенінгсберг, Ригу, Сілезію. Гетьман І. Мазепа офіційно затвердив головні торгові шляхи з Стародуба та Чернігова через Мінськ і Гродно до Кенінгсберга. Основним центром зовнішньої торгівлі для західноукраїнських земель залишався Гданськ. Пожвавилася торгівля сухопутним шляхом через Вроцлав і Оломоуц. Українські купці збували свої товари (продукцію сільського господарства і промислів) у Франції та Голландії. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна, китайка, англійська і шлезька байка, золота, срібна і шовкова парча, гризет, тафта, венеціанський і флорентійський оксамит, золоті й срібні ґудзики, батист, чоловічі та жіночі панчохи, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя, вино, овочі та фрукти.
Продовжувалася торгівля з Білорусією. Водними та сухопутними шляхами вивозили хліб, м'ясо, рибу, прядиво, віск, вовну, сало, олію, тютюн, боброве хутро, горілку, поташ та інші товари. Українські купці торгували в Борисові, Вітебську, Гомелі, Пінську, Полоцьку, білоруські купці продавали і купували товари в Борзні, Києві, Лубнах, Ніжині, Почарі, Полтаві.
Значними масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля з Туреччиною і Кримом. Відбувалися прямий товарообмін і транзитна торгівля, що йшла через Київ. Шлях до Константинополя пролягав через Фастів, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Базарчик, Кучок-Чехмечі. Другий шлях вів через Фастів, Брацлав, Ясси, Галац, Базарчик. Купці користувалися також шляхом від Прилук через Переяслав, Умань, Бершадь, Ізмаїл. Водний шлях йшов по Дніпру і Чорному морю. У вивезенні з України переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби ремесла, зброя. Купці з турецьких і кримських земель привозили кумачі, папір, шовк, каву, сап'ян, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи тощо.
Українські купці здійснювали човникові рейси, торгуючи на великій території від Гданська і Кенінгсберга до Москви і Чорного моря.
Зовнішні торгові зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Магнати мали свої власні флотилії, пристані, склади для зберігання товару, використовували своїх селян для виконання феодальних повинностей або за примусовим наймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивезення товарів — в 29 разів.
Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було м. Броди. Після загарбання Австрією Галичини і надання Бродам прав "вільного" міста ( 1799 p.) через нього проходила торгівля Австрійської імперії з Росією, країнами Причорномор'я та Азії.
Головними перешкодами на шляху формування внутрішнього ринку в Україні та розвитку зовнішньої торгівлі були умови недержавності та залежності від інших країн, феодально-кріпосницькі відносини.
На українських землях, захоплених шляхетською Польщею, торгівля гальмувалася привілеями шляхти, яка звільнялася від мит на внутрішніх шляхах, а також при експорті й імпорті товарів, успішно конкурувала з міськими ремісниками і торговцями. Це скорочувало торгові обороти купців, обмежувало внутрішній ринок. У 1568 p. сейм заборонив місцевим купцям подорожувати за кордон по товари. У 1597 p. польський король зобов'язав купців з Туреччини, Волощини і Молдавії переходити кордон з Польщею тільки в Снятині, а у 1613 p. заборонив обминати Теребовлю. Королівська адміністрація самовільно збільшувала мита, часто арештовувала купців, примушуючи їх платити викуп. На великих і малих шляхах було безліч митниць (державних і приватних). Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали мито 174 рази. Збирали прикордонне мито (цло), шляхове, мостове, гребельне, перевізне, ярмаркове, торгове, помірне та ін. Високі мита в умовах слабкої охорони державних кордонів призвели до масового поширення контрабанди, яка дезорганізовувала торгівлю. Торгівля ускладнювалася великою строкатістю одиниць міри й ваги, характерних на той час (існували львівські, теребовлянські, галицькі та інші одиниці міри й ваги).
Збереглися привілеї купецьких братств, так зване гостинне право, право складу (складське), примусове користування певними шляхами, ринкове право тощо. Особливо негативно на розвитку торгівлі позначилося складське право. Воно примушувало місцевих та іноземних купців продавати товари місту, яке володіло таким привілеєм. Це ставило купців у скрутні умови, адже ціни визначала місцева влада. Такі умови розвитку торгівлі призвели до дефіциту зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст., який становив 10 млн польських золотих щороку.
У другій половині XVII — XVIII ст. в Речі Посполитій антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувалася. На Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи монопольне право на купівлюпродаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право на безмитну торгівлю.
На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 p. і Новоторговим статутом 1667 p. в Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.
Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну.
Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за. вве^ зення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз — евекту. ? Цей податок йшов до української державної скарбниці. І Було встановлено особливе мито на користь російської І скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар | мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8—10 % І вартості товару. В 1724 p. розміри митного податку були І збільшені: за олію, сало, льон, прядиво — на 4 %, за смолу |, — 18, за збіжжя — 25, за лляну пряжу і необроблені шкіри |— 38 %. Податок на ввіз товарів на українську територію І зріс до 10—37%. Намагаючись зменшити конкуренцію | українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх | додатковим 30%-м митом. Індукти, що збирала козацька | старшина, було передано на відкуп російським купцям. У 11709 p. на всіх українських прикордонних пунктах було рпоставлено російські військові застави, яким надавалося вправо контролю над українським торговим рухом. Це по|силило зловживання російських чиновників. і Царський уряд в 1754 p. скасував мито на товари, які | надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита | на території Лівобережжя. Російські купці отримали значні |лільги, їхні двори звільнялися від військових постоїв, їм дозволялося влаштовувати окремі лавки і магазини. З 1771р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 p. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.
Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У 1701 p. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було видано кілька указів (1714 p., 1719 p.), якими заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ).
Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і давати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів в 1722 p. дозвіл видавав російський комендант, а потім губернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську.
Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон.
Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв'язках з Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів. Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити умови для української торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції московських, зобов'язав українську владу сприяти виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі .перешкоджати купцям і чумакам у їхній діяльності, ввів мораторій на сплату боргів купців, особливо тих, які вели зовнішню торгівлю. В 1729 p. з ініціативи Д. Апостола в Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішення якого про скасування перешкод на вивіз заборонених російським урядом товарів гетьман передав на царське ім'я. У Зверненні до Колегії чужоземних справ (1728 p.) Д. Апостол домагався обмеження мита індуктою, яку повинні збиґрати українці, і дозволу їздити за кордон з українськими паспортами. Він склав меморандум до центрального уряду, "в якому обгрунтував основні положення про торгівлю в Україні: для українських і місцевих купців — вільна торгівІ'ля, а для іноземних купців — торгівля в Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не задовольнив Ігірохання українських купців і влади. Відносини України ї іншими державами розглядались як зв'язки їх з Росією. Товари з Правобережжя й Прикарпаття надходили до Жвобережної України через Васильківську, Стайківську, ЇЇорокашитську, Кам'янську та інші митниці.
Отже, протягом XVI—XVIII ст. в Україні сільськогосподарське і промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок. Проте
За розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційа політика Речі Посполитої й Російської монархії. Українська козацька держава поступово втратила самостійність зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт на імпорт були зведені нанівець, Україна перестала бути |амостійним членом міжнародної торгівлі. Українське купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено із міжнародної торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах України, посередницькою діяльністю. Згідно з Рум'янцевським описом Малоросії (1765—1769 pp.) великі капітали були зареєстровані лише в іноземних (грецьких) купців.
Розвиток торгівлі в XVI—XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм — використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.
У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські денарії, півгрошові монети. Набули поширення срібні таляри (27 г), угорські золоті дукати (3,5 г). У результаті грошової реформи 1526—1528 pp. в Польщі почали карбувати срібний грош, що дорівнював 18 денаріїв. Було введено лічильний золотий, на який йшло ЗО грошів. Реальною срібною монетою золотий став у 1564 p. ("півкопка"). Після Люблінської унії в результаті грошової реформи С. Баторія в 1578—1580 pp. була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Припинилося карбування півгроша і денаріїв, основними монетами стали шеляги (соліди), гроши, три- і шестигрошовики, півторагрошовики, з 1580 p. — польський золотий, або таляр (ЗО грошів, або 60 півгрошів). Випускалися легкі таляри (12,5г чистого срібла) і важкі, або імперські (25,2 г чистого срібла). Поширилися також західноєвропейські таляри і дукати. В 1627 p. польський уряд заборонив карбувати дрібні монети, а лише таляри (90 грошів), півталяри, дукати (180 грошів). У зв'язку з кризовим станом економіки Речі Посполитої в середині XVII ст. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і неповноцінні золоті з міді та срібла — тимфи. Всі ці монети були в обігу на українських землях в складі Речі Посполитої до кінця XVIII ст. У 70-х роках XVIII ст. з обігу були вилучені боратинки і тимфи. Основними грошовими знаками залишалися польський золотий (4 срібних і ЗО мідних грошів), дукат (13 злотих), таляр (8 злотих). Після загарбання України Австрією на західноукраїнських землях поширилась австрійська монетна система.
З середини XVII ст. на території Української козацької держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 p. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містилося 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, проте швидко знецінилися, що призвело до вилучення їх з обігу. Срібні монети — російські таляри, або єфімки, в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка.
Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі Лівобережної України. Випускалися мідні (копійка, п'ятаки), срібні (рублі, полтиники, гривеники), золоті (до 1753 p. червонці, з 1755 p. 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому балансі країни значення золотих монет було незначним (2,7%), зростало карбування мідних і на кінець XVIII ст. частка срібних і мідних монет зрівнялася. У 1769 p. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі було створено асигнаційні банки, що вільно розмінювали асигнації на мідну монету. В 1786 p. банки були об'єднані, асигнації перестали бути розмінними. За рахунок паперових грошей покривався дефіцит державного бюджету, що призвело до їх емісії та знецінення. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українські землі, витіснивши з обігу польсько-литовську монету. З'явилася назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч випускалися рублеві монети з косими нарізами (карбами) на ребрі замість написів. Отже, відбулось об'єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему.
Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях в XVI—XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів. Наприклад, група львівських купців у 1621 p. мала боргові записи і розписки молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649 p. львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом, закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано чимало випадків заборгованості магістратів Теребовлі, Рогатина, Снятина, які за борги розплачувалися громадськими землями, сіножатями, поступалися вільностями. Комерційний кредит брали для купівлі великих партій товару.
Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим — від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди — 50—100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.
У Російській державі на відміну від західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. В 1754 p. створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 крб. до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786р. Після цього його капітал було передано Державному позиковому банку. Невеликі капітали Петербурзького купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцями Петербурзького порту призвели до його закриття в 1782 p. і передачі вкладів до Дворянського банку.
Державний позиковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 крб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'яні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дворянству строком до 20 років з уплатою 5 % річних, містам і— на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою 4,5 % річних.
Комерційні операції здійснювали з 1772 p. облікові та [страхові контори в провінціях при Державному асигнацій йому банку. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 p. було створено вексельний статут, а в 1740 p. — банкрутський статут. Зберігав своє значення 'лихварський кредит, в основному в розмірі 12—20 % річних. У Російській імперії мали право користуватися позиками лише великоросійське дворянство, іноземці, які перебу1 вали в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме і майно. Українське дворянство було зрівняно з ними у правах на отримання позик лише в 1783 p. (Протягом XVI—XVIII ст. на українських землях відбулися зміни в фінансово-податковій системі й грошовому обігу. У Великому князівстві Литовському питаннями фінансів займалися підскарбії. Литовський статут 1529 p. звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і : повинностей на користь князя й адміністрації. "Устава на волоки" (1557 p.) на землях великого князя ввела оподатІкування замість дворища від диму відповідно до родючості грунту. Після Люблінської унії (1569 p.), коли українські землі були приєднані до земель корони, на них поширилася польська фінансова система.
У Польському королівстві основним щорічним податком з сільського населення було ланове. Розміри його протягом XVI ст. зросли з 12 до ЗО грошів з лану, а для малоі безземельних селян — від 20 до ЗО грошів з господаря сім'ї. Жителі міст платили шос у розмірі 2 гроша з кожної гривні вартості рухомого майна. Єдиним непрямим податком був акциз на алкогольні напої. Сейми встановлювали спеціальні додаткові мита. В 1563 p. був створений державний скарб, джерелом якого став постійний податок — кварта як четверта частина доходів від королівських маєтків і мита, що йшов на утримання найманого (кварцяного) війська.
У 1629 p. в Речі Посполитій була проведена реформа податкової системи. Замість ланового і шоса було введено подимне — податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 польських золотих. Ремісники з 1632 p. платили окремий податок. Зберігалася стація на утримання війська. Були встановлені державні торгові мита: в 1629 p. за вивіз товарів — евекта в розмірі 2—4 % їх вартості, в 1643 p. — за ввіз товарів — індукта в розмірі 4 % вартості товарів. На початку XVII ст. реальний доход від них становив 288 тис., а в середині XVII ст. — 466 тис. дукатів.
У другій половині XVII—XVIII ст. на українських землях, що залишилися в складі Речі Посполитої, продовжували існувати як державні податки кварта, мито, подимне, з 1676 p. — подушне з єврейського населення. В 1764 p. створено фінансові комісії для корони та Литви. З 1775 p. основним податком стало нове подимне у розмірі 5—16 польських золотих. Крім того, було введено податок на тютюн.
В Українській козацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони були невіддільні від його приватного господарства. Доходи створеного державного скарбу за Б. Хмельницького становили сотні тисяч золотих. Частину доходів він діставав від земельних володінь — колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духовенства. У трьох воєводствах (Київському, Брацлавському та Чернігівському) королівщинам належало близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті — близько 1400, католицькій церкві — понад 50. Ці землі частково були зайняті селянами-й козаками, частково перейшли у відання військового скарбу. Більшу частину цих земель держава передала старшині та козакам, які не одержували ніякої платні грішми, а також монастирям. Деяку частину землі військовий скарб продав.
Значні доходи козацька держава одержувала із сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприємства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В умовах становлення та зміцнення Української держави великого поширення набула оренда. Орендували винокурні, шинки, корчми, млини та ін. Великими орендарями були магістрати й монастирі. Поруч з ними багаті козаки та міщани брали оренду на власні імена. Вони здебільшого орендували млини, винокурні, шинки.
Важливою статтею поповнення державного скарбу були доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів, що їх платили на торгах і ярмарках, зокрема возове — від возів, помірне — від мір збіжжя, повідерщина — від продажу відрами спиртних напоїв, а на дорогах — мостове, перевіз. Великі міста гроші від цих зборів брали на власні потреби, а містечка — передавали їх до скарбу. Повністю належали скарбові кордонні мита від ввезення та вивезення товарів. Усі старі оборонні універсали, надані купцям, було скасовано, "аби і найменший ущербок скарбові нашому войсковому не бил", проте гетьман іноді звільняв купців від мит та інших торгових зборів.
Головним джерелом прибутків військового скарбу були загальні податки з населення Української козацької держави. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний податок від хати, дворів, землі; стацію — надзвичайний податок, який йшов переважно на утримання війська. Розміри податків становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачували зерном. Податки платили в основному селяни й міщани. Оподатковувалися також виробники спиртних напоїв. Цей податок, який називався показанщиною, платили і козаки.
Кошти державного скарбу за Б. Хмельницького витрачали в основному "на утримання послів і на всякі військові потреби". Рядових козаків за свою службу забезпечували земельними ділянками. Проте вища військова старшина й адміністрація одержували платню грішми: генеральний писар — 1000 золотих, генеральний обозний, військові судді — по 300, судовий писар — 100, гетьманський бунчужний, гарматні, полкові, сотенні хорунжі — по 50 золотих. Така платня була затверджена "Березневими статтями" 1654 p. Делегати Війська Запорозького пропонували видавати платню також полковникам і полковим осавулам по 200 золотих, сотникам — по 100, іншим старшинам — по 50, рядовим козакам — по ЗО золотих, але це прохання не було задоволене.
Однак, незважаючи на складні умови Визвольної війни середини XVII ст., фінанси України в цілому були добре організовані. Державний скарб, успішно долаючи труднощі, виконував покладені на нього важливі функції.
Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу спробу відокремити державні фінанси і передати їх до Московського царського скарбу, встановив посаду генерального підскарбія. З цього часу починається втручання Москви у фінансові справи України. Неподільність особистих коштів гетьмана і державного скарбу негативно відбивалися на українських фінансах. Так, при арешті гетьмана І. Самойловича був конфіскований і державний скарб, половину коштів забрала Москва, половину залишилося новому гетьману І. Мазепі, за якого приватний і державний доходи знову були об'єднані. Після його смерті комісія на чолі з Карлом XII визнала спадщину гетьмана приватною і передала його небожеві А. Войнаровському. Тим самим мазепЙІЙ|,ці за кордоном, зокрема гетьман П. Орлик, були змушені вЇЕГрачати свої кошти на державні справи. Конституція 1710 р.,'йкладена П. Орликом, обмежувала права гетьмана у розпорядженні державними коштами, військовий скарб відділявся від гетьманського та віддавався генеральному підскарбієві. На утримання гетьмана виділялись доходи з індукти, Гадяцького полку і Шептаківської сотні. Податки зменшувалися, оренда, збори на утримання війська скасовувалися.
У роки правління Малоросійських колегій (1722—1727 і 1764—1782 pp.) було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісяця і кожну третину року подавали у колегію рапорти про свою роботу. В 1725 p. було відіслано до Росії 244 255 крб. податків.
Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси, відновив посаду генерального підскарбія, відокремив державний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет ("військовий скарб"), розмір видатків у сумі 144 тис. крб. щорічно. Проте державний скарб залишався під контролем російського уряду. Спеціальні інструкції регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких обов'язково був росіянином, фінансового управління "Канцелярії зборів" і "Шетной комісії". Вони керувало збиранням податків, витратами, контролювали фінанси магістратів. Гетьман К. Розумовський зробив останню спробу відстояти фінансову автономію України, проте успіху не досяг. Царський указ 1754 p. вимагав подавати точні відомості про прибутки та видатки українського скарбу. Зі скасуванням в Україні гетьманства (1764 p.) фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії Романових.
Дуже обтяжливим для українського народу було безплатне утримання російської армії. Селяни й козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707—1709 pp. збори були незначними. Після Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівники, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора — інтересами окремих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозького козацтва однаково властиві й спільні дії, й індивідуальні зусилля.
Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.
В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630
—1642 pp., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох..."
У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.
Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 p. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.
Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств січового і паланкового підпорядкування, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства.
В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. .Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок "загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.
Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства — зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.
Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь війську та курінному товариству. З особистої частки жертвували січовій церкві.
Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користу!> ванні всього війська, на приватну власність.
Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до порушення військових законів.
У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала ідеальна соціальна єдність товариства, з'являлася реальна майнова нерівність.
Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.
Заняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах та на Азовському морі, де широко використовували найману працю. Йайнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6—7 крб. на рік.
Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, їх кількість на Запорожжі у 1774 p. становила 41.
Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його господарства, способу життя і суспільного ладу.
Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію Запорожжя не допускався "царев кабак", тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.
Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 млн крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партнером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортноімпортні операції іноземних купців.
Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради). Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того, січовий скарб функціонував як державна скарбниця.
Посада й коло службових обов'язків скарбника січового скарбу (шафара) походить з магдебурзького права. Під такою назвою з 1536 p. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та козацькій раді. Всього у владних структурах Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася на фактично безплатній особистій службі та праці запорожців, що не потребувало значного перерозподілу ресурсів.
Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звіриш лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдоходніші статті господарювання. По суті запорозькі регалії були приватноправовим інститутом.
Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.
Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя, якби тут частково не покривали витрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об'єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич, царське "жалованье". Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 p. Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту — майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів: золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.
З часом значення джерел доходів змінювалося. Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI і XVII ст., яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєннополітичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигідним.
Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 p. від неї залишилася "військова сума" в 120 тис. крб. У термінах сучасного бюджетного рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 p. та вільна касова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 p.
Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис. крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет оцінюється в 10—12 млн американських доларів.
Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й голландські талери, єфимки та ін. Через відсутність власної валюти Січ іноді переживала грошовий "голод" — нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.
На Січі здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.
На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 p. Кіш позичив "із військової суми" різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів й господарювання на власній території (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.
При відсутності приватної власності на землю на Запорожжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували.
Господарський і взагалі державний устрій Запорозької Січі, що складався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорозька господарська система несе в собі
колорит епохи, передає характер життєдіяльного українського народу — працелюба, промисловця, воіна-колонізатора степової окраїни. Засновуючись на національному грунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя.
XVI—XVIII cm. були періодом генезису тдустріаль ного суспільства, панування мануфактурного вироб ництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи мож ливостей розвивати власне господарство і вільно роз поряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII cm., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських зе мель визначався економічними системами Речі Поспо литої та Московської держави, до яких вони належали.
Тоді як у США та Західній Європі розвивалися вільні фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувалася наймана праця, в Україні протя гом XVI—XVIII cm. утвердилася панщинно кріпосни цька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни ста ли кріпаками, опинившись в особистій, земельній, су дово адміністративній залежності від панів землевлас ників. Правда, у той період в Україні існувало коза цьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобереж жя, визволялися від панщини і позаекономічного при мусу. Козацька селянські війни кінця XVI — першої половини XVII cm. були боротьбою за збереження осо бистоі свободи, за вільну хліборобську працю.
У результаті Визвольної війни українського наро ду середини XVII cm., що відбувалася одночасно з Анг лійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодаль них землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла збе регти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політи ки російського царизму. В Гетьманщині виникли при ватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 p. і зруйнування Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності росій ських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII cm. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних україн ських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.
У промисловості України мануфактурний період почався в XVI cm. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з'явилися в другій половині XVIII cm. В умовах панщинно кріпос ницької системи розвивалися селянські, купецькі ма нуфактури, засновані на вільнонайманій праці, а та кож казенні та посесійні мануфактури, де застосову валася праця кріпосних селян.
В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окре мих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ Поспо лита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення й на колонію.

Запитання і завдання для самоперевірки
1. Охарактеризуйте процес утвердження домініальнопанщинного господарства в XVI — другій половині XVII cm.
2. Які були соціальне економічні завоювання українського народу в ході Визвольної війни середини XVII cm.?
3. Проаналізуйте зміни, що відбулися в земельних відносинах в Українській гетьманській державі та Слобідській Україні. Як змінилося правове становище селян?
4. Розкажіть про господарство старшини, козаків, селян в Українській гетьманській державі.
5. Проаналізуйте форми землеволодіння на правобереж них та західноукраїнських землях. Назвіть особливості селянського землеволодіння.
6. Як вдосконалювалася агрокультура українського села? На конкретних прикладах проілюструйте зростання товаризації сільськогосподарського виробництва.
7. Якою була економічна система Запорозької Січі? Дайте характеристику торгівлі та фінансам Запорожжя.

<< Розділ 1. Господарство українських земель у праісторичні часи та княжий період
Розділ 3. Господарство України в XIX — на початку XX ст.  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д._ Зміст