Библиотека Воеводина _ "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д.

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д._ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

КНИГА 1 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

Частина III СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ТА ПОСТШДУСТРІАЛЬНОЇ ШОХ (XVI ст. — до наших днів)

Розділ 4. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО (1939 p. 90-ті роки XX ст.)

4.1. Економіка країн світу в роки другої світової війни
Друга світова війна (1939—1945 pp.) була небаченим лихом в історії людства. Минуло вже 50 років після її закінчення, але й досі економісти та історики не можуть остаточно підрахувати матеріальних і людських втрат. У роки війни в більшості країн господарство занепало або розвивалося, орієнтуючись на задоволення лише воєнних потреб. Єдиною державою, що не лише не зазнала краху, а навпаки, виявилася в 1945 p. сильною державою, були США.
Обсяг промислового виробництва США значно зріс. У 1939—1944 pp. виплавка сталі збільшилася на 70%, електросталі, легованої сталі — більше ніж у 4 рази, прокату— на 56,7 %, видобуток кам'яного вугілля — на 60 %, а коксівного — в 4 рази. Динамічно розвивалися кольорова, хімічна, електротехнічна, нафтопереробна, автомобільна, літакобудівна галузі. Найшвидше розвивалася суднобудівна промисловість.
Лише за 1943 p. американці збудували флот, рівнозначний усій англійській флотилії 1939 р. Ніде в світі військова промисловість не розвивалася такими швидкими темпами, як у США. У 1939—1945 pp. було виготовлено 296,1 тис. літаків, 86,5 тис. танків, 233 тис. гармат, 14 263 тис. кулеметів, автоматів, гвинтівок, інших видів зброї. Впроваджені нові підприємства та найновіше устаткування на суму 25 млрд дол. В усіх галузях застосовувалися новітні досягнення науковотехнічного прогресу, механізація, автоматизація, стандартизація, спеціалізація.
У воєнній промисловості продуктивність праці зросла на 35 %. У 1943 р. обсяг промислового виробництва подвоївся порівняно з 1937 р. США — єдина країна, яка в роки війни, випускаючи воєнне спорядження, не припиняла виробництво товарів мирного призначення. Різко збільшилися державні капіталовкладення в економіку. З 76 млрд дол., інвестованих в усі галузі господарства США, державні інвестиції становили 33 млрд дол., або близько 44%. За державний кошт було збудовано 150 сталеплавильних заводів. Уряд США надав корпораціям 175 млрд дол. на виробництво промислової продукції, зокрема таким гігантам, як "Дженерал Моторе", "Дженерал Електрик", "Фундатор". За допомогою держави побудовано або модернізовано понад 2500 заводів на суму 25 млрд дол.
У воєнні роки тривав процес концентрації виробництва, зокрема в хімічній, металургійній, газонафтовій, машинобудівній галузях. У 1940 р. було створено Національний комітет оборони. Його відділи очолили висококваліфіковані спеціалісти. У роки війни Національний комітет оборони значно розширився — з'явилися нові підрозділи, зокрема відділ економічної війни, ленд-лізу тощо.
Незважаючи на незначне розширення посівних площ (менше ніж на 5 %), обсяг сільськогосподарського виробництва у США в 1944 р. зріс порівняно з 1939 р. на 36%. Кон'юнктура сприяла підвищенню цін на сільськогосподарську продукцію. Це дало можливість фермерам оновити і розширити матеріально-технічну базу своїх господарств. Фермерство США справедливо почали вважати найрозвиненішим щодо механізації польових робіт, електрифікації, застосування прогресивних технологій.
Технічний прогрес стимулював підвищення продуктивності праці. У 1940 p. один фермер США забезпечував продуктами харчування 11 % жителів країни, в 1950 p. — вже 15,5. Диференціація ферм призвела до того, що з 1940 по 1945 p. зникло 281 тис. неконкурентоспроможних господарств і з'явилося 44 тис. нових великих ферм. Фермери не тільки повністю забезпечували продовольством своє населення, а й експортували сільськогосподарську продукцію в десятки країн світу.
Вивіз американського капіталу збільшився з 14 % у 1937 p. до 33% у 1947 p. США захопили головні позиції в економіці більшості країн.
Людські втрати Великобританії в роки другої світової війни порівняно з іншими країнами невеликі — 245 тис. чол. вбитих, 278 тис. чол. — покалічених. Дуже постраждала її економіка. Державний борг збільшився з 7247,3 млн ф. ст. у 1939 p. до 23 741,9 млн. ф. ст. у 1945 p., зменшилися золоті та валютні запаси. Загальні втрати Великобританії оцінюються в 7300 млн ф. ст., або близько 1/4 національного багатства країни. Індекс промислової продукції Великобританії, який у 1939 p. становив 123 (за 100 взято 1929 p.), знизився у 1946 p. до 112. Експорт з 471 в 1938 p. скоротився до 266 млн ф. ст. у 1944 p.
Ще напередодні війни прем'єр-міністр Великобританії У. Черчіль виробив надзвичайні заходи щодо переведення мирної економіки на воєнний лад. У 1939—1945 pp., напружуючи всі людські й матеріальні ресурси, промисловість Великобританії налагодила масове виробництво літаків, танків, гармат, інших видів зброї та боєприпасів. Імпорт сировини, інших стратегічних матеріалів надходив до Британських островів з перебоями. Німецькі підводні човни знищили 1/3 торгового флоту Великобританії. В 1944 p. видобуток кам'яного вугілля порівняно з 1938 p. знизився більше ніж у 4 рази, залізної руди — у 12,4 раза. Виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося наполовину. Через нестачу трудових ресурсів припинився обробіток землі на 1,5 млн га.
Наприкінці війни Британська імперія формально не припинила свого існування. В Африці вона навіть "заокруглила" власні колоніальні володіння за рахунок Лівії та Сомалі. Проте в інших районах світу, де її вплив до війни був особливо сильним (Близький Схід, Індія, ПівденноСхідна Азія), вже господарювали США, витіснивши союзників — Великобританію та Францію. Великобританія, хоч і перемогла у другій світовій війні фашистську Німеччину, зберегти могутню імперію вже не мала сил, розвалилася, що було природно, закономірно. Загальні витрати Великобританія на війну дорівнювали 25 млрд ф. ст.
Франція до 1939 p. була однією з найрозвиненіших держав світу. Спираючись на високий промисловий потенціал, сільське господарство, фінанси, уряд міг захистити країну від німецько-фашистських загарбників. Однак того не сталося. Замість мобілізації усіх людських і фінансово-матеріальних ресурсів на захист країни він самовпевнено надіявся на оборонну лінію Мажино. Не було налагоджено масового випуску бойових літаків, танків, гармат, інших видів озброєння. Ні президент, ні уряд, ні генеральний штаб французької армії не виробили стратегічного плану ведення війни.
У результаті цього в червні 1940 p. Францію окупувала гітлерівська Німеччина. Понад 4 роки французькою економікою повністю розпоряджалися німецькі загарбники. У роки другої світової війни Франція втратила вбитими 1100 тис. чол., було знищено 2100 тис. будинків, пошкоджено 253 тис. ферм, 195,5 тис. промислових підприємств. Рівень промисловості в 1944 p. порівняно з довоєнним становив 38%. Виробництво продукції сільського господарства зменшилося в 2 рази. 600 тис. французів фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Більшість шахт, електростанцій, суднобудівних заводів було зруйновано. Франція втратила весь торговий і військовий морський флот. Розпадалася французька колоніальна система. Національна валюта (франк) девальвувалася. Капіталовкладення за кордоном зменшилися в 10 разів. Війна завдала Франції великих збитків, що оцінювалися у 1440 млрд довоєнних
франків.
Фашистська Німеччина, головний винуватець другої світової війни, зазнала більших втрат, ніж США та всі західноєвропейські країни разом узяті. Ще з середини 30-х років гітлерівська адміністрація вела відкриту тотальну підготовку до війни. Нагромаджувалися запаси продовольства, стратегічних матеріалів. Було запроваджено карткову систему на харчові продукти і промислові товари широкого вжитку. Восени 1939 p. запаси зерна становили 6,5 млн т, жирів — 500—600 тис. т, цукру — 1600 тис. т. Державний борг дорівнював 60 млрд марок.
Наскільки серйозно Німеччина готувалася до війни, свідчать дані 00Н за 1937 p. Частки окремих країн у світовому промисловому розвитку становили, %: США — 41,4, Великобританія — 12,5, Німеччина — 12, Франція — 6, Японія — 4,8. У 1939 p. Німеччина виробляла в 2 рази більше стратегічних матеріалів, ніж Великобританія і Франція разом узяті. У виплавці алюмінію (194 тис. т) вона обійшла США і Канаду, зайнявши перше місце у світі. З 1933 по 1939 p. літакобудування зросло у 23 рази. На 1 липня 1939 p. машинний парк країни складався з 2 млн автомобілів.
Напередодні другої світової війни (1939 p.) Німеччина у використанні природних ресурсів випередила Великобританію і Францію, що видно з таблиці, наведеної на с. 213.


На окупованих територіях європейських країн німецькі фашисти запровадили "новий порядок". До літа 1941 p. з цих країн було вивезено майна всього на суму 9 млрд ф. ст. 92 дивізії вермахту (німецька армія) були оснащені французькими автомобілями. Гітлерівці знищили майже 40 % національного багатства Польщі. Загинуло 6 млн мирних жителів. На її території було збудовано десятки таборів смерті, у яких замордовано 12 млн чол. з усієї Європи. Разом із завойованими державами Німеччина в 1941 p. видобула 403 млн т кам'яного вугілля, 7,5 млн т нафти, виплавила 31,8 млн т сталі. Від експлуатації господарств Франції, Бельгії, Голландії, Угорщини, Румунії, Болгарії, Словаччини німці отримали 120 млрд марок. З цих країн на заводи Німеччини надходили нікель, мідь, нафта, інші стратегічні ресурси.
Спад у воєнній фашистській промисловості настав уже в 1942 p. Держави антигітлерівської коаліції набагато випередили супротивника у виробництві різних видів озброєння. Якщо Німеччина в 1942 p. випустила 14,7 тис. літаків, 9,3 тис. танків, 12 тис. гармат, то лише в тодішньому СРСР було виготовлено 25,4 тис. літаків, 24,7 тис. танків, 34 тис. гармат.
У 1944 p. випуск продукції в усіх галузях промислового комплексу скоротився на 10—65%. Не допомогли 7,5 млн іноземних робітників, насильно вивезених з європейських країн. Поразки на фронтах, оголошення Туреччиною війни Німеччині, ізоляція Іспанії призвели до остаточного краху економіки фашистського рейху. У липні 1944 p. видобуток кам'яного вугілля ще становив 26,3 млн т, а в січні 1945 p. — лише 11,8, у лютому — 7 млн т. У березні настала енергетична криза. Припинилися видобуток кам'яного вугілля, подавання на заводи електроенергії, виробництво авіаційного бензину. Запаси енергоресурсів вичерпалися. Усі галузі господарства країни були паралізовані. 8 травня 1945 p. Німеччина капітулювала.
7 грудня 1941 p. Японія без оголошення війни напала на американську воєнно-морську базу Пірл-Харбор на Гавайських островах. Розпочалася чотирирічна американо-японська війна. Японія нарощувала воєнний потенціал. Стратегічна сировина надходила на воєнні заводи з Кореї, завойованих провінцій Китаю, країн Південно-Східної Азії. У 1941— 1942 pp. Японія, маючи значні запаси продовольства, паливно-енергетичних ресурсів, рідкісних металів, успішно вела війну з США. Японські війська захопили Індонезію, Нову Гвінею, Бірму, Таїланд, інші території в басейні Тихого океану. За роки війни Японія перетворилася на сильну індустріально-аграрну державу. Віддавши повну перевагу воєнним галузям, уряд занедбав легку промисловість. Так, виробництво тканин у 1941—1945 pp. скоротилося у 25 разів.
У багаторічній війні японській торговий флот зазнавав дедалі більших втрат. Імпортувати сировину ставало дедалі тяжче. Господарство працювало з перебоями. Зростало напруження у промисловості, аграрному секторі, фінансах. Для того щоб врятувати економіку від розвалу, уряд запроваджував нескінченні воєнні податки, примусові поставки, контролював кредитні операції, позики, інвестиції, внутрішню торгівлю. Проте врятувати господарство від банкрутства було вже неможливо. Економіка мілітаризованої Японії зазнала краху у війні проти США та їхніх союзників. Після атомних бомбардувань Нагасакі і Хіросіми у серпні 1945 p. Японія склала зброю.
У результаті другої світової війни зазнав серйозних руйнувань механізм міжнародних валютних відносин. Так, уже під час війни розподіл запасів золота в розвинених країнах набув ще більш нерівномірного характеру, ніж у довоєнні роки. Тоді як у США за 4 роки (з 1938 по 1941) запаси золота збільшилися з 14,5 до 22,7 млрд дол., то у Великобританії, навпаки, вони невпинно знижувалися.
Крім того, у деяких країнах за роки війни великою мірою зросла державна заборгованість:

Проте ні збільшені під час війни податки, ні зростаючі державні позики не спроможні були ліквідувати дефіцит державних бюджетів воюючих країн. Покриття цього дефіциту потребувало значного збільшення випуску паперових грошей. Зростання паперового грошового обігу під час другої світової війни в США, Великобританії, Франції та Італії ілюструють такі дані:
а) у США з кінця 1940 p. до кінця 1945 p. він збільшився з 8,7 до 26,5 млрд дол., або на 222,6%;
б) у Великобританії наприкінці 1939 p. в обігу перебувало 55 млн ф. ст., наприкінці травня 1945 p. — 1270, a наприкінці листопада — 1328 млн. ф. ст., тобто більше на 139%;
в) у Франції з кінця 1939 p. до кінця 1944 p. грошова маса в обігу зросла з 151 до 573 млрд фр.;
г) в Італії за цей період грошовий обіг збільшився з 24 до 233 млрд лір” тобто майже в 10 разів.
Разом з зростанням кількості паперових грошей в роки другої світової війни збільшувалися депозити комерційних банків. У США з 76 млрд дол. у 1940 p. вони зросли до 152 у 1945 p., у Великобританії — з 2441 млн ф. ст. у 1939 p. до 4859 у 1945 p.
У 1944 p. у Бреттон-Вудсі (США) відбулась міжнародна фінансова конференція, в роботі якої взяли участь 45 дійсних і асоційованих членів 00Н, а також міністри фінансів 16 країн. На основі підписаних там угод було створено Міжнародний валютний фонд. Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Завданням цих інститутів декларувалися гарантування стабільності обмінних курсів валют, забезпечення швидкої оборотності коштів, потрібних для системи багатосторонніх платежів, створення умов для накопичення ресурсів для відбудови економіки країн Західної Європи.
Друга світова війна завдала народам багатьох країн небувалих страждань, вони зазнали величезних людських жертв і матеріальних збитків. Якщо за роки першої світової війни фінансові видатки всіх воюючих країн становили 208, то під час другої — 962 млрд дол. Для того щоб ліквідувати її жахливі наслідки знадобилися роки напруженої праці, значні матеріальні та фінансові ресурси.

 

4.2. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку другої половини 40—90-х років XX ст.
Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов'язані з збільшенням території та населення так званої світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав:

Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства. Посилилося державне регулювання господарських процесів.
У повоєнні роки стартові умови для стабілізації та розвитку національних господарств були різними. Занепад економіки європейських країн, Японії сприяв встановленню економічного панування США. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх індустріальних держав разом узятих. Широкого розмаху набула економічна експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановлювалася першість її національної валюти. У європейських країнах скоротилося промислове виробництво. Рівень його в 1946 p. становив порівняно з 1937 p. у Великобританії — 95%, Франції — 73, Японії — ЗО, ФРН (у 1948 p.) — 56 %. Панувала внутрішня інфляція. Європейські валюти не конвертувалися, їхній курс був заниженим щодо долара, який став єдиною твердою валютою, і всі країни прагнули отримати його в обмін на свої товари. Скоротився міжєвропейський обмін товарами і послугами. Бартер став переважаючою формою торгівлі. Європейські уряди здійснювали непопулярні заходи для приватного капіталу: контроль цін на основні товари, перерозподіл національного доходу, збільшення грошей в обігу. Через це приватні інвестори переводили свої активи з Європи у США. Для відбудови господарства Європи, стимулювання економічного зростання потрібні були значні фінансові ресурси.
Стан господарства Європи негативно впливав на світову економіку. Реконверсія господарства в США відповідно до потреб мирного часу зумовила появу таких проблем, як скорочення виробництва та зайнятості, необхідність оновлення цивільних галузей. Сполучені Штати повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного становища допомогти європейським країнам у відбудові господарства. У липні 1947 p. в Парижі було створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), завданням якої було вироблення спільної програми відбудови Європи.
У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла (за ім'ям державного секретаря Дж. Маршалла) — план економічної допомоги країнам Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, з грудня 1949 p. — ФРН. Мета плану — розвиток економіки на "принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності". Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між країнами. Вони були не пасивним об'єктом американської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалізації плану. До його завдань входило відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації, встановлення справедливих обмінних курсів. Діяв план Маршалла з квітня 1948 p. по ЗО грудня 1951 p. Обсяг допомоги країнам ОЄЕС становив 17 млрд дол. (у цінах 1990 p. 102 млрд дол.). З них 4 млрд дол. асигнувалося протягом перших 15 міс. Американський уряд гарантував капіталовкладення своїх інвесторів, вивезення оптимального прибутку в доларах. Передбачалися скасування мита, обмеження імпорту американських товарів, постачання сировини в США.
У США для організації допомоги була створена Адміністрація економічного співробітництва, місія якої діяла в кожній країні. Допомога надавалася: 1) безпроцентними товарними позиками та "дарами", склад яких визначали США; 2) звичайними кредитами під малі проценти; 3) у вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Нею розпоряджалися інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською платіжною спілкою.
Фонди згідно з планом Маршалла розподілялися між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари надавалися в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх продажу, надходили в національний банк на спеціальний рахунок (так звані еквівалентні фонди). 95% цих фондів повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку
вивозили США.
Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного промислового рівня було досягнуто на початку 50-х років. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал зростання без обмежень. Посилився державний контроль за економікою. Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. Однак значення допомоги за планом Маршалла для різних країн не було однаковим. Найкраще реалізувала його можливості ФРН.
Радянський Союз відмовився від допомоги за планом Маршалла, оскільки США відкинули його вимоги. По-перше, кожна країна мала самостійно визначати свої потреби в допомозі та її форму. По-друге, СРСР вимагав розмежувати країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині повинна бути тісно пов'язана з проблемою репарацій. Історики та економісти не однозначно оцінюють неприйняття Москвою плану Маршалла. Безумовно, що його реалізація була б конструктивним підходом до розв'язання повоєнних господарських труднощів. Однак поширеним є твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, що вже розпочалася, планувалася так, щоб поставити СРСР в умови, коли він змушений буде сам відмовитися від участі у плані Маршалла.
Етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу стали 50—60-ті роки. Прискорилися порівняна з міжвоєнним періодом темпи економічного зростання. Середньорічні темпи зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) і промислового виробництва становили відповідно, %:

Загальний розвиток національних господарств характеризує динаміка основних показників за 1953—1968 pp.:

Змінилася структура світового капіталістичного господарства. Найбільш динамічно розвивалася промисловість, в основному за рахунок обробної промисловості. Частка інших галузей матеріального виробництва, особливо сільського господарства та будівництва, поступово зменшилася. В цілому сукупна частка галузей матеріального виробництва в загальному обсязі валового внутрішнього продукту залишалася стабільною — близько 52 %. Сфера послуг і торгівлі розвивалася в країнах неоднаково. Це й призвело до незначного зменшення її частки у виробництві ВВП. Однак у 1950—1960 pp. середньорічні темпи зростання виробництва в цій сфері збільшилися на 4,5 %, а в сфері матеріального виробництва — на 4,3% .

Структурні зміни в національних господарствах бул пов'язані з особливостями їхнього розвитку. В цілому гі лузеві структури господарств провідних економічно розвинених держав зближувалися. Загальні тенденції їхньої розвитку характеризують такі статистичні дані, %:

Промисловість була провідною галуззю господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами розвивалося виробництво електроенергії та газопостачання. Значення обробної промисловості зростало. Зменшилася частка "старих" традиційних галузей — текстильної, харчової, взуттєвої. Середньорічні темпи приросту їхньої продукції становили відповідно 2,9%; 2,6%; 3,5%. Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес, насамперед хімічна промисловість, її виробництво в 1970 p. порівняно з 1948 p. зросло майже в 9 разів. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Це зумовило розвиток нафтохімічної промисловості. Друге місце за темпами розвитку займала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню, однак його традиційні галузі перебудовувалися. Зростало виробництво продукції верстатобудування, технологічного і транспортного обладнання. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна (виробництво ЕОМ, систем автоматизації). Якщо в 1938 p. металообробні галузі давали 1/5 всього виробництва обробної промисловості, то на початку 70-х років — 2/5.
Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої промисловості. Якщо на початку XX ст. у загальній вартості продукції обробних галузей переважали товари легкої промисловості, в 30-х роках між продукцією цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х років важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. обсяг виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої — в 1,9 раза. їхнє співвідношення в загальному обсязі виробництва обробної промисловості в середині 60-х років становило, %: в середньому в економічно розвинених країнах — 65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33.
Японія досягла середнього рівня західноєвропейських країн у середині 70-х років.
Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирівнювання індустріального розвитку країн. Перебудова господарських структур відбилась у зміні структури населення. Зросла частка найманих робітників у загальній чисельності промислових працівників, %:

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольноуправлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явилися нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На грунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо. Зароджувалась інформаційна революція.
За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науководослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР). З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції. Майже в усіх країнах (крім Японії) держава асигнувала половину витрат на НДДКР. У 1970 p. її частка у витратах монополій становила у США — 43,1 %, Японії — 2 % , ФРН — 18,2 %, Франції — 32,8 %, Великобританії — 31,8 %. Значні кошти вкладалися в аерокосмічну, електротехнічну, приладобудівну, хімічну промисловість, транспортне машинобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80% вчених, інженерів, техніків. Значна увага приділялася фундаментальним дослідженням. Головне місце в НДДКР належало виготовленню нових видів продукції, поліпшенню їхньої якості. У зв'язку з "холодною війною" значна частина коштів витрачалася на воєнні цілі. Структуру витрат на НДДКР у 1970 p. характеризують такі дані:

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Якщо їх частка у ВНП економічно розвинених держав світу у передвоєнні роки становила в середньому 15,4%, то в 1970 p. вона досягла в Японії — 29, ФРН — 24, Великобританії — 21, Франції — 26, США — 14%. США втратили перевагу в сфері капіталовкладень у господарство. У 1950 p. рівень їх в Японії, Великобританії, Франції, ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж у США, а в 1972 p. перевищував їх на 48%.
Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У 60-х роках переважали інтенсивні чинники розвитку економіки (51—67%). Основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини, обладнання становили 74% валових капіталовкладень у господарство, в обробній промисловості — 81 %. У ФРН це співвідношення становило відповідно 78 і 82 % Третина цих коштів йшла на впровадження засобів контролю за виробничими процесами, інформації, управління.
Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину. У 1968 p. частка їх у структурі всіх капіталовкладень становила в США— 76,6 %, ФРН — 56,6, Франції — 53,3, Великобританії — 61,2 %.
Важливим структуротворним чинником було зростання рівня концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізації.
У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і приватний сектори. Головними формами організації бізнесу є власна справа, товариство, корпорація. За кількісними характеристиками перші дві форми в 50—60-х роках становили 80—90 % всіх підприємств, але їх частка в промисловому виробництві не перевищувала 10—20%.
У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Цей процес охопив великі корпорації. Так, у США у 1968 p. втратили самостійність 12 компаній з капіталом понад 250 млн дол. Визначальним чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів.
У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала конкуренції, особливо з американськими монополіями.
У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпорацій. Особливо швидко вони утворювалися в обробній промисловості:

Зросла кількість міжнаціональних монополій, в яких об'єднувалися капітали різних економічно розвинених держав: "Ройал датч-Шелл", "Юнілевер", "Агфа-Геверт", "Данлоп-Піреллі". Укладалися угоди про співробітництво між монополіями різних країн.
У багатьох економічно розвинених країнах великим власником була держава, їй належало 15—25% національного багатства країн. Держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції та послуг. Так, у 1970 p. частка держави у виробництві ВНП становила у ФРН 35 %, Італії — 37, Японії — 21, США — 10,2 %. Однак у США державі належить провідне місце серед економічно розвинених країн щодо закупівлі в національному продукті (31—32%), у споживанні промислових товарів і послуг. Так, у 1968 p. держава придбала 87% продукції авіаракетної промисловості, 40% радіоелектронної апаратури, 35% виробництва чорної і 22% кольорової металургії.
Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 p. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40 %, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції— 6,7.
Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної стратегії". Вона грунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.
Зростало значення міжнародних економічних відносин, що забезпечували єдність виробництва і обміну в міжнародному масштабі. Новою важливою його формою стали міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку вони можуть проходити такі етапи: 1) зона вільної торгівлі; 2) митної спілки; 3) спільний ринок; 4) економічна спілка; 5) повна інтеграція, що передбачає здійснення єдиної економічної політики. Великого значення набула інтеграція економічно розвинених країн світу. У 1957 p. утворилося Європейське Співтовариство. Інтеграція спрямовувалася на інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяльності та внутрішньоекономічних структур країн — членів ЄС. Тодішні соціалістичні країни у 1949 p. інтегрувалися у Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).
У повоєнний період роль лідера у всесвітньому господарстві належала США. Перехід до мирного виробництва зумовив у 1944—1946 pp. промисловий спад. Скорочувався випуск продукції в галузях, пов'язаних з воєнним постачанням, зокрема у сталеварній, авіаційній, суднобудівній, хімічній. Підвищений попит населення на товари широкого вжитку стимулював розвиток текстильної, харчової, шкіряної, нафтової галузі, розширення житлового будівництва. Восени 1948 p. розпочалася перша в повоєнний період циклічна криза перевиробництва. Кризи потрясали американську економіку в 1953—1954, 1957—1958, 1960—1961, 1969—1970 pp. У ці періоди знижувалося виробництво ВНП — на 1,6—3,9%, промислове виробництво — на 8—12%. Рівень безробіття зростав до 7 % .
Найбільш високі середньорічні темпи промислового виробництва характерні для 1949—1953 pp. (5,85%), 1962— 1967 pp. (6—8,4%). Це пояснювалося структурними змінами в господарстві, прискоренням технічного переоснащення промисловості, посиленням механізації, автоматизації виробничих процесів.
Американська економіка відзначалася високорозвиненою промисловістю, в якій створювалося понад 50 % національного доходу країни.
У галузевій структурі індустрії скоротилася частка добувної промисловості. Зберегла своє значення металургія, однак темпи її розвитку були нижчі, ніж середні. Майже 1/3 промислового виробництва давало машинобудування. Найбільш динамічно розвивалися галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом: електронна, електротехнічна, аерокосмічна. Перестала бути стрижнем економіки автомобільна промисловість. Зменшилося значення верстатобудування, текстильної та харчової галузей.
Важливим чинником, що сприяв зростанню економічного потенціалу США у повоєнний період, було використання досягнень науково-технічного прогресу. За розмірами витрат на НДДКР США в 1970 p. випереджали ФРН у 7 разів, Англію — у 11, Японію — у 7,2 раза. Джерелами фінансування НДДКР були асигнування з державного бюджету, кошти фірм, вузів, некомерційних дослідних організацій. У 1970 p. на американські корпорації працювало 15 тис. наукових лабораторій. Вони витрачали 75% всіх коштів на НДДКР, державні лабораторії — 14—15 %, університети та коледжі — 9—10%. Нараховувалося 120 науково-промислових комплексів. Найбільшими з них були Кембріджський. Каліфорнійський, Мічиганський. У 50-х роках адміністрація США створила механізм програмно-цільового фінансування і управління НДДКР.
Прискореними темпами переоснащувалася американська промисловість. Після війни середній вік обладнання становив 21 рік, у 1957 p. — 17 років. Внаслідок модернізації виробництва в 1966 p. 36 % обладнання мало вік до 5 років, а в окремих галузях (аерокосмічній, автомобільній) воно становило 48—52 %. Завершилася механізація виробництва. Запроваджувалася автоматична електронна техніка. В 1970 p. використовувалося 28 тис. верстатів з програмним керуванням, майже 70 тис. електронних обчислювальних машин різного типу.
Відносно високий рівень промислового виробництва забезпечувався ефективністю хімічної промисловості, яка почала працювати на нафті, нафтопродуктах, природному газі. Зросло їхнє значення у виробництві паливно-енергетичних ресурсів (до 70%). Атомна енергетика забезпечувала до 5 % електроенергетичних потужностей країни.
У повоєнний період США, як і раніше, займали перше місце серед економічно розвинених країн у виробництві важливих видів продукції. Наприклад, їхня частка у видобутку кам'яного вугілля в 1970 p. становила 47,7%, виробництві електроенергії — 42,2 %, сталі — 28,3 %, автомобілів - 30,3 %, синтетичних волокон — 36,5 % .
Посилилася спеціалізація в промисловості. Вона охопила невеликі підприємства, що спеціалізувалися на випуску деталей для корпорацій і були мобільнішими щодо виробництва. Виникли фірми, що спеціалізувалися на ремонтних роботах, консультаціях різних галузей і напрямів діяльності. Інженерні фірми займалися проектуванням, обладнанням виробничого процесу.
У повоєнний період капітальні вкладення в американську економіку зростали більш високими темпами — у середньому на 3,35% за рік порівняно з 2,95% у міжвоєнний період. З їхньої загальної суми 40 % припадало на обробну промисловість, 16,5 — на енергетичну, 8,5 — на транспорт, 8—12 — на зв'язок, 21—24% — на сферу послуг і торгівлю. Майже 70% інвестицій, що направлялися в обробну промисловість, вкладалися в машини, обладнання, більш як ЗО % — на автоматизацію виробничих процесів. Це сприяло зростанню ефективності американської промисловості, переходу її до переважно інтенсивного характеру відтворення.
Характерною ознакою промисловості США в цей період стала диверсифікація. Так, компанія "Литтон індастрид" протягом 1954—1970 pp. об'єднала 100 фірм. Її 225 підприємств випускали товари 10 тис. найменувань — від зброї до ділових бланків.
У США процес концентрації та монополізації відбувався найшвидше. На підприємствах з чисельністю зайнятих понад 1 тис. (1 % загальної кількості) у 1970 p. працювало 32,8 % зайнятих в обробній промисловості^ Частка 500 великих корпорацій у загальній сумі продажу промислових товарів зросла у 1955—1970 pp. з 48,6 до 66,6 %. Перші 100 компаній контролювали 41,5% всього продажу. В банківському бізнесі частка 10 банків у загальній сумі активів комерційних банків у 1950 p. становила 15,6 %, в 1970 p. — 26,5%. Десять з 1790 страхових компаній США в 1970 p. володіли 57,7% загальної суми активів, 50 з них — 82,9%.
Швидко зростали абсолютні розміри монополій. Мільярдерами стали 79 корпорацій за активами і 115 за сумами річного обороту.
Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпорацій), автомобільна (3 корпорації), електротехнічна (5 корпорацій), хімічна (6 корпорацій), металургійна (5 корпорацій), кольорова металургія (2 корпорації), авіаційна (5 корпорацій) галузі промисловості.
Панівне становище в американській промисловості в 50—60-х роках належало 20 фінансовим групам. Вони контролювали 750 корпорацій і банків (0,04% усіх фірм), 70% активів, 85% прибутку. Наймогутнішими були групи Моргана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька, Клівлендська. Каліфорнійська.
Зросла кількість американських транснаціональних компаній. Так, "Дженерал Моторе" мала філії у 18 країнах, "Форд Моторе" — у 27, "Дженерал Електрик" — у 32, "Мобіл Ойл" — у 38. У 1951—1970 pp. вони отримали від філій у країнах, що розвиваються, у вигляді дивідендів і процентів без прибутків, реінвестованих на місці, 37,2 млрд дол.
Технологічна революція, що розпочалася в 70-х роках, мала для США надзвичайно велике значення. Йшов безперервний процес технічного переобладнання промисловості, відбувалися істотні зрушення в її структурі. Застаріле устаткування замінялося принципово новим, яке відповідало тодішньому рівню науки і техніки. Розвивалася стандартизація виробництва, автоматизація, вдосконалювалась електронно-обчислювальна техніка. Оновлюючи основний капітал у важкій промисловості, США досягли позитивних результатів у сфері екології. Науково-технічний прогрес посилив концентрацію і централізацію виробництва й капіталу, що зумовило появу економічних конгломератів (об'єднань підприємств найрізноманітніших галузей).
Швидкими темпами розвивалися галузі промисловості, безпосередньо пов'язані з науково-технічним прогресом,— електронна, хімічна, точного приладобудування, атомної енергетики. Виробництво електроенергії зросло на 50%, що забезпечило збільшення енергозабезпеченості виробничих І'Йроцесів, підвищення продуктивності праці. Автомобілебудування досягло пікового рівня в 1977 p., коли з конвеєрів зійшло понад 16 млн машин. Однак уже в 1983 p. їхній випуск скоротився до 9,5 млн. Науково-технічний прогрес створив сприятливі умови для випуску найрізноманітніших товарів хімічної промисловості, пластмас, синтетичних волокон. Збільшувалося виробництво радіоприймачів, побутової техніки. Повільніше проходила реконструкція в машинобудуванні, текстильній, взуттєвій, суднобудівній, транспортній галузях. Істотні зміни відбулися в структурі транспорту США. Залізничні та водні перевезення різко скоротилися. Разом з тим зросла частка автомобільного й авіаційного транспорту, нафто- і газопроводів.
В економіці США неабияке значення мало воєнне виробництво. У період "холодної війни" зміцнів воєнно-промисловий комплекс (ВПК). Ця галузь повною мірою забезпечувала технікою не тільки власні національні збройні сили, партнерів по НАТО, а й зарубіжних споживачів. Володіючи надлишковим капіталом, США вивозили його за кордон. З цих інвестицій виникали сотні, тисячі транснаціональних корпорацій, переважною частиною яких володіли бізнесмени США.
У повоєнні роки зміцнилася державна власність, частка якої у ВНП країни становила близько 20 %. До них належали нові підприємства, збудовані за рахунок державного бюджету, земельний фонд (21,4% земельного фонду країни в 1955 p.), воєнне майно, пошта, мережа електростанцій, шляхи сполучення, канали, система водопостачання, позикові установи, фонди соціального страхування. Об'єктами державної власності були федеральний уряд, уряди штатів, муніципалітети.
Зросла частка державних інвестицій, що становила в середньому 20% усіх капітальних вкладень в економіку. Вони спрямовувалися на нове будівництво, інфраструктуру, електроенергетику. США займали перше місце в світі за масштабами державного фінансування розвитку науковотехнічного проґресу — 50—60% загальних витрат. Через систему державних контрактів реалізувалося 3/4 коштів, що давало можливість уряду контролювати тематику, строки, якість НДДКР. У 60-х роках на цій основі було отримано ЗО тис. патентів. Кошти спрямовувались у державні науково-дослідні інститути та лабораторії (30%), на фінансування науково-дослідних центрів приватних компаній, що працювали за замовленням уряду (понад 50%). З державного бюджету на 55% фінансувалися вузи, на 70% некомерційні дослідні установи. Пріоритет у фінансуванні державою НДДКР належав воєнним витратам (76% у 1960 p. і 53% у 1970 p.). Держава взяла на себе відповідальність за розвиток національної інформаційної системи, виділивши на це лише в 1960 p. 76 млрд дол. За планом Маршалла, приватним фірмам було передано інформацію про науково-технічні досягнення німецької промисловості, що у вартісному вираженні становило 10 млрд дол.
Важливим засобом регулювання економіки були державні закупівлі товарів і послуг. Вони здійснювалися або через торгові угоди, або у формі замовлень приватним фірмам. У 1955—1970 pp. обсяг державних закупівель зріс з 75 до 218,9 млрд дол. Окремі фірми постачали державі 50—70% річних продажів.
Уряд США провадив політику стимулювання економічного зростання. В 1946 p. Конгрес прийняв "Акт про зайнятість", що зобов'язував уряд сприяти досягненню повної зайнятості, збільшенню масштабів виробництва та купівельної спроможності населення. Широко використовувалося кон'юнктурне (короткострокове) програмування. Воно грунтувалося на індикативних методах, які визначали напрями рзвитку, орієнтири, але не були імперативними (обов'язковими) для приватних корпорацій. Директивний характер мали програми для державних підприємств. Уряд Дж. Кеннеді в межах програми "Нові рубежі" зробив спробу перейти до програмування економіки, однак корпорації чинили цьому опір. У 60-х роках важливе значення в економічній ПОЛІТИЦІ держави, як і раніше, мало довгострокове прогнозування. У 1947 p. економічним прогнозуванням займалося 20 % промислових корпорацій, у 1966 p. — 90 %. У 1961 p. міністерство оборони США прийняло систему ППБ — "планування — програмування — розроблення бюджету", її метою було об'єднати елементи розподілу ресурсів бюджету і планування. В 1965 p. цю систему було перенесено на державні установи.
Ефективним методом державного регулювання економіки стало використання фінансово-кредитної системи. Головна роль відводилася державному бюджету: регулювалися ставки податку, виплати на безробіття, соціальне страхування. Протягом 50—60-х років було проведено амортизаційні реформи, які скоротили строки амортизації. Прибуток, що перераховувався в амортизаційний фонд, не підлягав оподаткуванню, використовувався на потреби фірми. Було введено додаткові пільги для корпорацій (у 1962 p. 7 %-не податкове зниження на капіталовкладення на обладнання). Виходячи зі ставки індивідуального податку (14—70 %), уряд контролював співвідношення динаміки розміру доходу і податків з населення.
Значну увагу держава приділяла сфері кредиту. Державні кредити на тривалий строк з виплатою пільгових відсотків надавалися на розвиток сільського господарства, будівництво житла, суднобудування, транспорт.
Приватний кредит держава регулювала через Федеральну резервну систему (ФРС). Усі приватні банки, що належали до цієї системи, були зобов'язані зберігати 10—22 % своїх депозитів у федеральних резервних банках. Регулюючи цей обов'язковий резерв, уряд стимулював обсяг приватного кредитування. Регулювалися умови споживчих кредитів. Держава виступала гарантом депозитів приватних банків, створивши соціальну установу — Федеральну корпорацію страхування депозитів.
На початку кожного року президент США виступає перед Конгресом зі звітом про економічне становище країни і заходи уряду щодо господарської діяльності на майбутній період. Особливе місце серед цих документів належить державному бюджету. Він визначає перспективи як розвитку господарства своєї країни, так і удосконалення міжнародних економічних відносин. У США є три рівні бюджетів — федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади. Основні капіталовкладення спрямовуються на воєнні заходи, в економіку, на оплату державного апарату, поліції, судових органів тощо. За традицією бюджети штатів і місцеві бюджети використовуються на утримання освітніх закладів, лікарень, будівництво доріг, комунальних господарств тощо.
У бюджетному процесі простежуються три стадії: підготовка проекту, розгляд і затвердження його Конгресом і виконання бюджету. За допомогою державного бюджету уряд прагне вирішувати важливі господарсько-політичні проблеми — пом'якшувати наслідки кризових явищ в економіці, стимулювати економічне піднесення в провідних галузях, запобігати соціальним негараздам.
Гроші в США випускають державна скарбниця, федеральні державні та комерційні банки. Перша — випускає в обіг дрібні купюри номіналом 1—20 дол., а також срібні долари і розмінні монети. Державна емісія становить у цілому не більш як 11 % грошової маси. Основну масу грошей в країні випускають федеральні резервні банки. Третій вид & емісії — гроші безготівкового обороту. У грошовій масі вони Ц представлені сумами на рахунках до запитання. Чек виконує функцію передавання депозиту одним власником іншому. У повоєнний період ціни на товари і послуги зросли в США у 2,7 раза за індексом роздрібних цін і в 2,9 раза за індексом оптових цін. Найвідчутніше зросли ціни на продовольчі товари (3,18 раза), тарифи на газ і електроенергію (2,83), оплату транспорту (2,85) і медичне обслуговування (3,57 раза).
Сучасна кредитна система США акумулює тимчасово вільні грошові капітали підприємств, доходи і збереження різних груп населення і надає їх в позику монополіям, приватним особам і державі. Вона складається з банківських і небанківських установ, інститутів університетського типу, які виконують різноманітні кредитно-розрахункові операції. Американські кредитні установи бувають трьох типів: центральний емісійний банк, комерційні банки, спеціалізовані кредитні інститути. За сумою активів комерційні банки займають перше місце серед кредитно-фінансових установ США. Банки акумулюють грошові ресурси різними каналами: продажем акцій, прийманням коштів на поточні рахунки, у формі строкових і ощадних вкладів. Банківські позики надаються на строк від кількох днів до 10—12 років.
Крім комерційних банків в США існують такі кредитні установи: банківські траст-відділи і траст-компанії; позиково-ощадні асоціації; взаємно-ощадні банки; компанії зі страхування майна; пенсійні банки; брокерські фірми; фінансові компанії; кредитні союзи; державні кредитні установи.
Для розвитку структури національного господарства Великобританії у повоєнний період характерним було зменшення у ВНП частки промисловості, сільського господарства, збільшення сфери послуг. За темпами зростання ВНП, національного доходу, промисловості ця країна відставала від інших економічно розвинених країн. У промисловості зростало значення машинобудування, хімічної, електроенергетичної галузей, що забезпечували технічний прогрес. Важливе значення мали нові галузі — нафтоочисна, атомна, електронна, авіабудівна. Значно розширився випуск автомобілів. Скоротилося виробництво у "старих" галузях: суднобудуванні, текстильній, шкіряній, деревообробній. Це пояснювалося зміною структури експорту, втратою традиційних ринків збуту, розвитком нових джерел енергії.
Капіталовкладення в промисловість Великобританії досягли довоєнного рівня в 1949 p. і зросли в 1948—1961 pp. на 128,4 %. Протягом 1953—1969 pp. частка інвестицій у ВНП збільшилася з 14,3 до 18,3 %. Високі темпи інвестицій диктувалися потребами відбудови, реконструкції та модернізації основних галузей. З 50-х років значно розширилися капіталовкладення в реконструкцію вугільної, сталеплавильної промисловості, у нові галузі — нафтохімічну, електротехнічну, автомобільну, виробництво пластмас, машинобудування. У 60-х роках першість в інвестуванні мали авіаракетна, приладобудівна, хімічна, нафтопереробна, гумовотехнічна галузі. Зменшилися інвестиції в добувну промисловість.
Основні зрушення в структурі капітальних вкладень відбулися між сферами національного господарства. Загальна частка матеріального виробництва в 1965 p. зменшилася з 58,9 до 50,2 % в основному за рахунок сільського господарства, транспорту. Інвестиції в нематеріальну сферу збільшилися на торгівлю, соціальні послуги. Вирішальне значення мало житлове будівництво, хоча його частка скоротилася (24—21 %).
Уряд лейбористів двічі в 1945—1951 pp. і 1964—1970 pp. провів націоналізацію вугільної, газової, металургійної, електроенергетичної галузей промисловості. Державними стали транспорт і засоби зв'язку (повітряний флот, залізниці, річковий транспорт, радіозв'язок). Англійський банк. Отже, були націоналізовані ті галузі, від діяльності яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення. Державний сектор охопив близько 20 % промислового виробництва. Приватні власники отримали компенсацію.
Державні інвестиції обслуговували, як правило, загальнонаціональні потреби економіки, їхня частка у валових капіталовкладеннях в 1970 p. становила 45,8 %. Понад 1/3 їх вкладалася у модернізацію обладнання.
Держава була великим споживачем суспільного продукту. Більше ніж 1/2 бюджетних коштів йшло на поточні витрати на товари і послуги (майже 20 % у ВНП країни). Значною була частка воєнних витрат (в 1950 p. — 17,3, в 1970р. — 13,8 %).
Визначальною ознакою господарського розвитку повоєнної Великобританії було прискорення монополізації. За промисловим переписом 1958 p., на 52 % усіх підприємств (з кількістю зайнятих 500 чол. і більше) працювало 49,2 % зайнятих у промисловості, їхня частка у випуску продукції становила 68,5 % . Концентрація охопила усі галузі господарства. В автомобільній промисловості 3 корпорації володіли понад 40 % всіх активів галузі, в машинобудуванні 20 корпорацій — 75 % активів. При цьому функціонувала значна кількість невеликих фірм. У обробній промисловості в 60-х роках налічувалося майже 140 тис. підприємств з кількістю зайнятих 1—10 робітників.
Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна група. Група "Морган-Гренфілл" знаходилася під контролем американської "Дж. П. Морган". Вона включала сім торгово-промислових компаній, вісім інвестиційних трестів і контролювала електромашинобудування. Група "Джардайн Мейтсон енд компані" — "Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн" з банком Я. Н. Ротшільда діяла за участю американського капіталу. Вона поширила свій вплив на суднобудування, страхування, банківську справу.
У 70—80-х роках у Великобританії, як в інших економічно розвинених державах, простежувалися закономірні кризові явища, концентрація виробництва в промисловості та сільському господарстві, банківсько-кредитній системі, впровадження в усіх галузях досягнень науково-технічного прогресу. 500 корпорацій посіли панівне становище в господарському житті країни.
100 найбільших монополій випускали 40 % промислової продукції. У п'яти авіаційних компаніях зосереджувалося 71 % зайнятих робітників і службовців. Наприкінці 70-х років вони забезпечили 76 % випуску галузевої продукції. Ще більшою була концентрація робочої сили і випуску продукції в галузі електронно-обчислювальної техніки — відповідно 80 і 84 %, штучних волокон — 90 і 96 %. Промислові компанії були тісно пов'язані з банківським капіталом, особливо з так званою великою четвіркою, яка зосередила у своїх руках майже 90 % всіх акціонерних банків Великобританії.
На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації промисловості, склався державний сектор, частка якого становила 10 % валового національного доходу країни, майже 20 % промислової продукції, 19 % загальної кількості зайнятих робітників і службовців. Капіталовкладення державного сектора становили 40 % усіх інвестицій. Консервативний уряд заохочував приватних власників викуповувати націоналізовані підприємства, які завдяки фінансовій державній підтримці, подолавши технічну відсталість, знову стали конкурентоспроможними.
Відкриття родовищ нафти у шельфі Північного моря перетворили Великобританію у 70—80-х роках на одного з найбільших експортерів нафти і нафтопродуктів у Європі.
Становище Великобританії на світовому ринку дещо погіршилося. По-перше, остаточно зруйнувалася Британська колоніальна імперія, а Співдружність ще не зміцніла. Подруге, й випередили не тільки США, а й ФРН, Японія і Франція. Якщо в 1938 p. загальна сума іноземних капіталовкладень на світовому ринку дорівнювала 43, то у 80-х роках — 20 %.
Франція після другої світової війни швидко модернізувала своє господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж середні в економічно розвинених державах, але нижчі, як у ФРН, Японії, Італії. У структурі господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної промисловості, транспорту, зв'язку. Розширилася сфера матеріального виробництва. Традиційні галузі французької промисловості — текстильна, швейна, деревообробна, харчова — поступилися першістю галузям важкої промисловості. Наирикінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових робітників. Вартість продукції становила 64 % загальної вартості виробництва всієї промисловості. На етапі відбудови найшвидше розвивалися вугільна, газова, електроенергетична, нафтопереробна галузі. Протягом 80-х років промислове виробництво зросло на 70 %. Вирішальне значення мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична галузі, частково сільськогосподарське машинобудування, їхнє зростання було пов'язано з воєнними замовленнями, переорієнтацією на виробництво споживчих товарів, на потреби міжнародного ринку. Так, частка товарів для населення зросла в обсягах продажу автомобільної галузі до 60—65 %, в електротехнічній — до 25 %. Швидкі темпи розвитку (10% середньорічних) хімічної промисловості зумовлювалися розвитком нових видів сировини, застосуванням добрив у сільському господарстві. Були створені атомна, авіаракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробництво точної механіки, оптики. Виникла нова сучасна структура промислового виробництва.
Важливою особливістю повоєнного розвитку Франції було збільшення обсягу інвестицій, їхня частка у ВНП зросла з 14,9 % в 1953 p. до 26,3 % у 1969 p. Як і в інших економічно розвинених країнах, зменшилася частка виробничих і збільшилася частка невиробничих вкладень. У відбудовний період інвестиції у виробничу сферу становили 3/4 всіх капіталовкладень, наприкінці 60-х років — близько 47 %. Всередині матеріальної сфери майже 60 % спрямовувалося у промисловість, 20—25 % у зв'язок і транспорт. У 50-х роках основна сума інвестицій вкладалася в нове будівництво і модернізацію обладнання, в 60-х — на модернізацію та раціоналізацію. Невиробничі капіталовкладення забезпечували житлове будівництво (46—40 %), освіту (25— 22 %), охорону здоров'я (6,5 %), послуги, адміністративні витрати.
Значно посилилося державне втручання в господарське життя. В 1944—1947 pp. було проведено націоналізацію вугільної, авіаційної галузей, електростанцій, повітряного флоту, автомобільних заводів "Рено", французького і чотирьох найбільших депозитних банків. Державному сектору належала 1/3 національного майна країни. Він охопив 20— 25 % загального обсягу промислового виробництва, 75 % загальних перевезень, 50 % ресурсів банківсько-кредитної системи, 33 % зайнятого населення. Частка державних виробничих інвестицій у ВНП становила 35—25 % їхньої загальної суми.
Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях програмування національної економіки. В 1947—1953 pp. діяв "План Моне" (за ім'ям його ініціатора). Перевага надавалася шести галузям (видобування вугілля, виробництво електроенергії, сталі, цементу, сільськогосподарських машин, транспорт). Хоча цей план і не був виконаний, він стимулював розвиток важкої промисловості.
У 1954—1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом модернізації економіки. Третій план (1958— 1961 pp.) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". З приходом до влади генерала де Голля економічна стратегія четвертого (1962—1965 pp.) і п'ятого (1966—1970 pp.) планів передбачала фронтальний розвиток усіх галузей промисловості ("індустріальний імператив"}” Така економічна політика держави отримала назву "дирижизму", її головним змістом був вплив на нагромадження капіталу. Оскільки в 50-х роках промисловість не відчувала труднощів зі збутом товарів, зусилля держави були спрямовані на розвиток виробничих потужностей. У 60-х роках зросли державні закупівлі, провадилася політика "колективного будівництва".
Повоєнний період характеризувався швидким зростанням концентрації та централізації капіталу. Цей процес відбувався у двох напрямах: злиття великих і середніх капіталів, розорення і об'єднання невеликих сімейних і ремісничих підприємств. Так, в обробній промисловості у 1954—1962 pp. кількість підприємств зменшилася на 25 % . Найбільш монополізованими були металургійна, нафтова, хімічна галузі. До перших десяти промислових корпорацій належали п'ять нафтових, три хімічні, одна металургійна, одна транспортна. У 1949—1970 pp. кількість французьких банків зменшилася з 380 до 235 при збільшенні філій з 3,3 до 6,4 тис. Господарством країни керувало 10 фінансових груп.
Однією з ознак французької економіки було зміщення позицій іноземного капіталу. В середині 60-х років загальні вкладення з метою контролю за діяльністю підприємств досягли 4,6, портфельні вкладення — 1,3 млрд дол. Майже 1/3 іноземних капіталів була американською.
Економіка Франції у 70—80-х роках розвивалася надзвичайно динамічно. Вступ Франції до ЄС стимулював процес концентрації промисловості. У 1970 p. 500 монополістичних об'єднань виробляли 80 % національної продукції. Формувалися гігантські не тільки промислові, а й фінансові групи.
На початку 70-х років Франція перетворилася на одну з найрозвиненіших країн світу, її частка у випуску промислової продукції становила майже 7 %. Щорічний приріст продукції її індустрії перевищував 5 %. З середини 70-х — на початку 80-х років темпи зростання дещо знизилися. Ця тенденція зумовлювалася скороченням виробництва у "старих" галузях (кам'яновугільній, металургійній, текстильній). Одночасно на вищий рівень піднялась авіаційна промисловість компаній "Конкорд", "Аеробус", транспортна (швидкісні електропоїзди), автомобільна "Пежо-Сітроен", воєнно-промисловий комплекс. У 1960—1983 pp. обсяг виробництва, пов'язаного з науково-технічним прогресом, а саме: електронікою, кібернетикою, ЕОМ, зріс у 4 рази, виробництво електроенергії (особливо АЕС) — у 3 рази, випуск телевізорів — у 2,5, автомобілів і нафтопродуктів — у 17,6, виробництво штучних волокон, пластмас — у 4 рази.
Однак на початку 80-х років у Франції спостерігалися значний бюджетний дефіцит, посилення інфляції. Збільшився пасив платіжного балансу (в 1984 p. — 3,5 млрд дол.). Значних розмірів набув відтік валюти за кордон. Спад виробництва супроводжувався зростанням соціальних конфліктів.
На економіку Франції негативно впливали воєнні витрати, які досягли в 1983 p. 7,6 млрд дол. За цим показником Франція поступалася тільки США. Франція систематично випробовувала ядерну зброю, створила власний термоядерний потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували нормальний процес індустріального відтворення.
Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він розпочався із значно гірших стартових позицій порівняно з Великобританією і Францією. Виробничі потужності використовувалися на 15—ЗО %. Панували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держава контролювала ціни і заробітну плату. Для організації виробництва треба було мати дозвіл окупаційної влади.
Початок переходу до ринкової економіки поклала грошово-цінова реформа у червні 1948 p. Л. Ерхарда (міністра народного господарства ФРН у 1949—1963 pp. і канцлера в 1963—1966 pp.). Він вважав, що Німеччина має побудувати суспільство соціального ринкового господарства (поєднання власної ініціативи і конкуренції з розумним втручанням держави у господарське життя в інтересах соціального захисту громадян). Завданням реформи було скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних і приватних боргів. Для реалізації реформи було прийнято ряд законів. Обмін грошей (старих рейхсмарок) мав здійснюватися конфіскацією у співвідношенні 100:10. Однак реальна пропорція складала 100:6,5. Для забезпечення мінімумом на особу виділялося по 60 нових марок: 40 — у день проведення реформи, 20 — через 2 міс. Короткострокові борги знецінювалися у пропорції 10:1, для тривалих було встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали державні боргові зобов'язання. Зменшилися податки. Було проведено лібералізацію цін (ліквідовано державний контроль за цінами). Однак залишився контроль за цінами на продукти харчування, паливо, електроенергію, квартирну плату. Друкувалися "каталоги доречних цін". Закони карали за необгрунтоване підвищення їх. Фактично зберігалися ціни довоєнного періоду. Стабілізаційним чинником стала допомога за "планом Маршалла". Ринок наповнився товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок запасів фірм і швидкої конверсії промисловості. Перевага надавалася не базовим галузям, а виробництву предметів споживання. Заробітна плата не перевищувала темпів зростання продуктивності праці (14 і 16 %). У 1949—1950 pp. розпочалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Велике значення мала система соціального страхування, на яку спрямовувалося 15 % національного доходу.
Уряд ФРН провів демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок, які укладали договори про оренду з попередніми власниками. В роботі вони підпорядковувалися Опікунському управлінню — офіційній державній установі, що фінансувалася з бюджету. Восени 1948р. окупаційна влада повернула колишнім власникам їхні підприємства, які також переорганізувалися в акціонерні компанії. Акції замінювалися у співвідношенні 1:1,5—З, внаслідок чого капітал нових компаній перевищував старий. У банківській сфері замість Німецького, Дрезденського і Комерційного банків було створено ЗО самостійних банків. Уряд демонтував систему державного контролю за промисловістю, створену при Гітлері. Однак тривало регулювання економіки через субсидії, дешевий кредит, податкові пільги. Конверсія мілітаризованої економіки стала фактором зростання промислового виробництва.
З відбудовою господарства протягом 50-х років економіка ФРН перейшла у стан безперервного піднесення. Середньорічний приріст промислової продукції становив 9,6 %. У 60-х роках зростання виробництва тривало, проте з відчутними коливаннями середньорічних темпів — від 3,6 % у 1963 p. до 12 % у 1968—1969 pp. В цілому темпи економічного зростання перевищували середні темпи розвитку економічно розвинених держав.
Структура господарства ФРН характеризувалася збільшенням частки у ВВП галузей матеріального виробництва. Сфера послуг не набула такого розвитку, як у США, інших країнах Західної Європи. Особливо зросла частка обробної промисловості, транспорту. Як і в інших країнах, зменшилася частка добувної промисловості, сільського господарства. Відповідні зміни відбулися у структурі зайнятості. Якщо у 1950 p. в сільському господарстві працювала 1/4 самодіяльного населення, то в 1960 p. — 1/7. При цьому чисельність зайнятих у промисловості, на транспорті збільшилася.
Структурна перебудова промисловості була пов'язана передусім з розвитком прогресивних галузей — переробки штучних і синтетичних волокон, хімічної, електротехнічної, транспортного машинобудування, видобування і переробки нафти, точної механіки і оптики. У 50-х — на початку 60-х років чотири галузі (хімічна, електротехнічна, транспортне і загальне машинобудування) сконцентрували 70 % приросту промислової продукції. Темпи їхнього зростання становили відповідно 11,5, 16,2, 19,9, 10 %.
Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економічне диво) визначалися значною мірою збільшенням капітальних вкладень. Частка їх у ВНП зросла з 19,7 % у 1953 p. до 25,3 % у 1969 p. Висока ефективність інвестицій зумовлювалася технологічною структурою. В 50-х роках 60 % загальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х роках зросли вкладення у невиробничу сферу (майже 57 % в 1968 p.). Переважна частина інвестицій спрямовувалася в житлове будівництво (20—18 %), промисловість і промислове будівництво (23—15 %), транспорт і зв'язок (21—17 %). У промисловості 3/4—4/5 коштів витрачалися на обладнання і лише 1/4—1/5 — на нове будівництво.
Основними джерелами капіталовкладень були приватні та державні кошти, інвестиції з еквівалентних фондів за планом Маршалла. У 1948—1949 pp. Західна Німеччина отримала Від США 1,4 млрд, тоді як інші країни разом 2,6 млрд дол. Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948— 1960 pp. на 144,6 млрд нових марок державних інвестицій пі , фонди були не дуже істотними — 9,5 млрд нових марок.
Значний вплив на процес відтворення справляло державне регулювання економіки. Головною його формою були державні фінанси. У 1950 p. їхня частка в загальних валових капіталовкладеннях становила 11,4, в 1970р. — 16,2 %. Протягом 50-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що становило 33,6 % інвестицій у національне господарство ФРН.
Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і послуг. За 10 років (1950—1959 pp.) вона витратила на них 187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВНП. У 6U-x роках у зв'язку з посиленням мілітаризації важливим джерелом стабільності промисловості стали воєнні замовлення. Воєнний бюджет досяг значної суми — 12 млрд марок у 1960 p. і 20,5 млрд марок у 1970 p. (23,7 % федерального бюджету).
Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна власність. На кінець 50-х років держава контролювала 13 % основного капіталу акціонерних компаній, 26,2 % видобутку кам'яного вугілля, 15,2 % нафти, 36,3 % залізної руди, 45,3 % цинку, 44,6 % виробництва легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей, потребували значних вкладень з повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію, сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.
Структурні зміни супроводжувалися посиленням концентрації виробництва і капіталу. Кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 чол. і більше зросла протягом 50—60-х років з 1,9 до 2,9 % загальної кількості. На них працювало понад 50 % зайнятих у промисловості. 68 корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контролювали 53,3 % основного капіталу всіх акціонерних товариств. Відновилися старі концерни Крупа, Фліка, "ІГ Фербер індустрі", "Дойче банк", "Дрезднер банк", "Комерцбанк". У металургійній промисловості панували дев'ять корпорацій, у хімічній — вісім, автомобільній — шість, у видобутку вугілля — три, залізної руди — чотири. За рівнем монополізації виробництва і ринку ФРН займала провідне' місце в Європі. Разом з тим тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпорядковувалася потребам монополій. Так, на "Сіменс" працювало до ЗО тис., на Крупа — 21, на "Даймлер Бенц" — 18 тис. невеликих підприємств-постачальників.
Отже, для господарства Західної Німеччини визначальними були швидкі темпи розвитку, зростання у ВНП частки промисловості та зайнятого в ній населення, розширення інвестицій.
Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у 70—80-х роках був науково-технічний прогрес. Простежувалися такі тенденції, як різке скорочення традиційних галузей важкої та легкої промисловості. Відпала потреба у великій кількості металу та кам'яного вугілля. Західна Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, вивозячи за кордон капітал, вкладала його в розвиток чорної металургії в країнах, що розвиваються. Сучасна промисловість споживає менше металу, але високої якості. Модернізація охопила основні галузі господарства. У ФРН розпочалося масове впровадження автоматизації, роботизації. Домни і мартени було замінено електропечами. Відбулася майже повна електрифікація залізничного транспорту. Середня швидкість електровозів становила 350—500 км/год. З залізничним транспортом успішно конкурував автомобільний. Цьому сприяли інтенсивне будівництво автострад, випуск найрізноманітніших модифікацій вантажних автомобілів.
Після другої світової війни у ФРН працювало багато іноземних робітників — з Туреччини, Африки, ПівденноСхідної Азії, Югославії. Наприкінці 80-х років їхня праця стала зайвою. Промисловість потребувала висококваліфікованих кадрів. Через це у ФРН часто виникали конфлікти на соціальному та національному грунті, особливо в моменти кризи, посилення безробіття.
У 70-х — на початку 80-х років Західна Німеччина, хоч і поступилася Японії, але залишилася економічним лідером "об'єднаної Європи". Тут проживало 25 % населення тодішньої Європейської Співдружності, але вона виробляла ЗО % валового національного продукту, 34 % обсягу промислової продукції. У ФРН, як і в усіх економічно розвинених країнах, посилилась концентрація виробництва і капіталу. У 1975 p. три автомобільні концерни випускали 51% машин. Такі самі тенденції спостерігалися в гірничорудній галузі, де монополії контролювали 61 % продукції, у виробництві канцелярських приладів і ЕОМ — 71 %, літакобудуванні — 84 % . У 1971—1975 pp. в середньому щороку відбувалося 299 об'єднань різних форм, тоді як в попередніх десятиріччях — не більше 130.
У 80-х роках загальний обсяг промислового виробництва в 5 разів перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світовому випуску індустріальної продукції становила 13 %. Її господарство у 80-х роках контролював "клуб мільярдерів" — 116 найбільших монополій і три банки.
У розвитку господарства Японії в повоєнний час розрізняють три етапи. 1946—1951 pp. були періодом відбудови. За час війни Японія втратила майже 25 % виробничих фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %. Рівень інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжував втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не було голоду, країна імпортувала продукти харчування. Японії заборонялося брати участь у міжнародній торгівлі. Імпорт контролювали уряд і Верховне командування союзницьких сил (ВКСС).
Важлива роль у відбудові японської економіки належала державному регулюванню, прогресивним реформам — земельній, наймання робочої сили, ліквідація головних компаній (дзайбацу). Початком державного регулювання стали замороження банківських депозитів, деномінація єни, нова система фіксованих цін і впровадження нового податку на власність. Були створені Комітет економічної стабілізації та Банк реконструкції Японії. Використовуючи такі економічні інструменти, як нормування стратегічних товарів, політика пріоритетних галузей, в які примусово спрямовувалася 1/2 інвестиційних ресурсів комерційних банків, обмеження субсидій розмірами державних фондів, заборона підвищувати заробітну плату понад інфляційний рівень, фіксований обмінний курс єни, урядові вдалося зменшити інфляцію. Нормалізації державних фінансів і відновленню механізму відтворення сприяла лінія Дж. Доджа, якому президент США Г. Трумен доручив очолити перетворення в Японії. Стабілізаційна політика передбачала єдиний обмінний курс валюти (360 єн за 1 дол.), поліпшення організації та управління на підприємствах, поступову заборону субсидій на експорт і виробництво, відміну контролю за цінами, зрівняння їх з світовими, впровадження принципів вільного ринку. Зовнішня торгівля була денаціоналізована. Разом з тим зовнішні фінансові угоди контролювалися. Для регулювання грошових потоків через кордон було створено Бюджетну систему іноземної валюти і прийнято закон про іноземні інвестиції.
Протягом 1946—1950 pp. змінилася структура японської акціонерної власності. В ході "декартелізації" було ліквідовано головні компанії (дзайбацу) і встановлено державний контроль за злиттям компаній та картелюванням (антимонопольний закон 1947 p.). Сприяла зростанню промислового виробництва і розвитку внутрішнього ринку земельна реформа 40-х років, яка зумовила індустріалізацію села, появу нового трудового законодавства, піднесення життєвого рівня.
Довоєнний рівень промислового виробництва у Японії було перевищено у 1951 p. (114,4 %), а сільськогосподарського — в 1950 p. Протягом першої половини 50-х років темпи зростання уповільнилися, оскільки виробничі потужності досягли можливого максимуму. Друга половина 50-х - 60-ті роки стали періодом оновлення та розширення виробничих потужностей, їхньої модернізації. Визначальною ознакою Японії у цей період були високі темпи економічного зростання. У промисловості вони в 1951—1970 pp. становили 15,2% щороку. В 60-х роках Японія здобула також першість у темпах приросту ВНП (11,4 %).
Структурні зміни господарства полягали насамперед у розвитку промисловості. Основним її напрямом було формування спочатку базових галузей важкої промисловості, потім виробництво наукоємної продукції. В загальному виробництві зменшилася частка електроенергетики і видобутку кам'яного вугілля. Як і раніше, простежувалася тенденція зростання важкої промисловості. У 1961 p. її співвідношення з легкою промисловістю досягло 66,9 і 66,1 %. Найбільш швидкими темпами зростали машинобудування, хімічна промисловість (17,7 і 15,6 % у 60-х роках).
Першорядного значення набув розвиток радіоелектроніки, приладе- і суднобудування, виробництво штучних каучуку, смол, волокон, пластмас, енерго- і матеріалозберігаючого обладнання. Японія зайняла друге місце в світі після США у використанні ЕОМ, випуску автомобілів. Зросла роль атомних електростанцій. Уповільнилися темпи розвитку текстильної та харчової промисловості.
Важливе місце в японській економіці традиційно займала невиробнича сфера. Після війни сприятливим чинником стало аграрне перенаселення. Робоча сила, яку не могла поглинути промисловість, йшла у сферу послуг і торгівлю. Для неї була характерна велика кількість невеликих підприємств.
Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання капітальних вкладень, їхня частка у ВНП значно збільшилася порівняно з іншими економічно розвиненими країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона зросла з 25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість, будівництво, на машини й обладнання. За масштабами оновлення виробничих фондів Японії належало перше місце в світі.
Якісне оновлення японського господарства було пов'язано з розвитком науково-технічного прогресу. Процес розгортання НДДКР в Японії має свою специфіку. Слабкий власний науковий потенціал компенсувався впровадженням зарубіжного науково-технічного досвіду. У 1950—1970рр. було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і патентів. Японія, технічно переоснастивши промисловість, зекономила значні матеріальні та фінансові ресурси (витрачено коштгв у 7 разів менше, ніж у США).
Значну роль у швидкому розвитку господарства мала дешева робоча сила японських робітників. У 1955—196 2 pp. обсяг виробництва зріс у 2,7 раза, продуктивність праці на 48 %, заробітна плата — на 35 % . На невеликих і середніх підприємствах зарплата була меншою на 50—60 % порівняно з великими. У 50-х роках праця японського робітника оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в кінці 60-х років — у 4 рази.
Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили діяльність старі фінансово-промислові групи, виникли нові. Особливістю економіки була її двоїста структура — паралельне існування великої, малої та середньої промисловості. Частка останніх в загальному промисловому виробництві наприкінці 50-х років становила 51,8 %, а в харчовій, текстильній, швейній, деревообробній — 58—95 %.
У 1968 p. на великих підприємствах (понад 1 тис. зайнятих) зосереджувалося лише 16—17 % робочої сили і вироблялося 28—50 % продукції. Характерним явищем стало підпорядкування малого та середнього підприємництва великому капіталу через систему субпідрядів.
Надзвичайно велике значення у повоєнній Японії мала регулятивна роль держави в економічній сфері. Протягом 50-х років розроблялися трирічний, два п'ятирічні, шестирічний плани розвитку господарства, які визнавалися незадовільними. Наприкінці 50-х років була створена Рада галузевої структури, за розробками якої було прийнято десятирічний комплексний план структурної перебудови (план "Ікеда" — за ім'ям тодішнього прем'єр-міністра Японії). Тривалі економічні програми мали характер планів-прогнозів. Вони визначали певні цілі, умови розвитку, виявляли "вузькі" місця економіки. За ними вироблялася державна політика і розподілялися державні інвестиції.
Економічна діяльність здійснювалася за принципами приватної ініціативи через ринковий механізм і механізм цін. Держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції. Частка її у виробництві національного продукту в 1971 p. досягла 21 %.
Кредитно-фінансові заходи держава здійснювала через Японський банк і спеціалізовані державні кредитно-фінансові інститути, державний бюджет.
Реалізація курсу на індустріалізацію, форсований розвиток галузей, які визначали технічний прогрес, вивели Японію на друге місце в світовій індустрії.
У 70—80-х роках Японія займала у промисловому світовому виробництві друге місце після США. Пік "японського дива" пройшов. В усьому світі настали несприятливі кон'юнктурні умови. У 1973—1974 pp. на світових ринках ціни на нафту зросли в 4 рази. Оскільки економіка Японії на 3/4 залежала від привізної нафти, то у господарстві країни запанувала справжня паніка. Для того щоб вийти з кризи, Японія збільшила вивіз товарів. Щороку в США японці реалізовували до 2 млн автомобілів. Другий шлях, який мав вивести Японію з застою,— зміна економічної стратегії або курс на всебічний розвиток найновіших, наукоємних галузей: виробництво ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з програмним керуванням, очисних споруд, устаткування зв'язку, атомних електростанцій тощо. Японія витрачала на наукові дослідження 3 % ВНП, скоротивши витрати на колишні традиційні галузі — суднобудування, металургію, нафтохімію. Завдяки цьому, подолавши кризові явища, вона зберегла за собою в 70—80-х роках друге місце серед економічно розвинених країн світу. Для того щоб не допускати різких спадів у динамічному розвитку свого господарства, уряд Японії затвердив план державного регулювання національної економіки.
Підсумком економічного розвитку найсильніших економічно країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи. Зростання виробництва останньої фактично визначалося ФРН, Францією, Великобританією. За основними економічними показниками ці країни займали становище лідерів. Послабилися позиції США, хоча замасштабами виробництва ВНП вони у 5 разів переважали Японію. Відновивши своє господарство і здійснивши структурну перебудову, країни Західної Європи і Японія обійшли США. Великобританія поступово втрачала значення могутньої держави.
Новий рівень економічного розвитку індустріальних держав характеризують такі дані:

Створення так званої соціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів економічного розвитку. До 1950 р. були в основному подолані труднощі повоєнної відбудови. 50—бО-ті роки стали періодом форсованої індустріалізації на основі екстенсивного розвитку. Економічна політика засновувалася на методах і механізмах, що. використовувалися в тодішньому СРСР. Це зумовило її уніфікацію. Використовувалися однакові інструменти впливу на господарське життя. Були здійснені перетворення у трьох напрямах: націоналізація промисловості, впровадження планової економіки, аграрні реформи.
Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка (НДР) мали сформований промисловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв'язків у 1950 p. існувало три групи країн: 1) найбільш розвинені — Чехословаччина, НДР; 2) з рівнем удвоє меншим за цими показниками — Угорщина, Польща; 3) СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раза і більше відрізнялися від країн першої групи.
Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн. Ставилося завдання подолання аграрного характеру господарств та перетворення їх на індустріальне розвинені. Протягом 50—60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало прискорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в 50-х роках. У наступному десятиріччі в "країнах соціалістичного табору" розпочалося уповільнення темпів:

Відбулися структурні зміни в національних господарствах. Головним напрямом розвитку стало швидке зростання промисловості. Як наслідок, наприкінці 60-х років понад 1/2 національного доходу створювалася за рахунок промисловості, %: в Болгарії — 49,2 , Угорщині — 63,3, НДР — 65,4, Польщі — 53,5, Румунії — 54,7, СРСР — 56,1.
Змінилася структура промисловості. Випереджаючими темпами розвивалася важка промисловість. Частка галузей групи А постійно зростала. На 1970 p. вона становила, %: в СРСР - 73,4, Румунії - 70,4, НДР - 64,3, Польщі 63,6, Угорщині — 65,1, Чехословаччині — 67,8, Болгарії — 54,7. Головна увага приділялася розвитку металургії, важкого машинобудування, виробництва будівельних матеріалів, тобто галузей, що не були носіями технічного прогресу, їхня продукція орієнтувалася на внутрішній ринок. У б0-х роках збільшилося виробництво предметів тривалого використання (автомобілів, електротехнічного і електронного обладнання) та індивідуального споживання. Істотного значення набула хімічна промисловість, валова продукція якої зросла в 9,4 раза. Промисловість реконструювалась на основі механізації та автоматизації.
Залежно від темпів індустріалізації та рівня промислового розвитку змінилася структура зайнятості в соціалістичних країнах. В 1970 p. в промисловості, на транспорті працювало 50 % усіх зайнятих в господарстві. Діяв принцип повної зайнятості. Середньорічний приріст зайнятості був протягом 50-х років в цілому вищим ніж 3 %, що свідчило про екстенсивний тип зростання. Наприкінці 60-х років НДР, Угорщина, Чехословаччина, виходячи з приросту чисельності зайнятих, перейшли до інтенсивного типу зростання.
Важлива роль в економічному розвитку соціалістичних окраїн належала зростанню капіталовкладень. Однак менше, ніж в економічно розвинених країнах, виділялося коштів на НДДКР.
50—60-ті роки були періодом взаємного пристосування національних господарств. Основними формами економічних зв'язків були обмін товарами і послугами, переміщення фінансових ресурсів з однієї країни в іншу, міграція робочої сили, обмін науково-технічними досягненнями, міжнародна координація економічної політики і господарської діяльності.
Відбувалися зміни у процесі зближення економічного розвитку країн РЕВ:

Основним стратегічним напрямом розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки в 50—60-х роках XX ст. була індустріалізація. Вирішальне значення мав розвиток промисловості, особливо обробної, транспорту, будівництва. Змінилося співвідношення легкої та важкої промисловості: в середині 60-х років воно становило відповідно 56,9 і 43,1 %. Значення сільського господарства, частка якого в 1950 p. у 2 рази перевищувала промислове виробництво, поступово зменшувалося. Намітилася тенденція переважного розвитку сфери послуг порівняно з сільським господарством. Це зумовлювалося більш високим доходом, незначною потребою в матеріально-технічному забезпеченні, аграрним перенаселенням і зосередженням робочої сили в містах. Традиційно в містах значною була частка торговців, кустарів.
Економіка аграрно-сировинних держав зростала швидше порівняно з економічно розвиненими державами. В 60-х роках середньорічний приріст національного продукту становив 5,4 %, промислового виробництва — 7,3, важкої промисловості — 9,1, сфери послуг — 6,4 %. Нарощування економічного потенціалу нівелювало відмінності в структурі національних господарств країн, що розвиваються, та економічно розвинених:

Процес індустріалізації забезпечувався зростанням капітальних вкладень в економіку, їхня частка у ВНП зросла дo 14—20%. Майже 50% коштів інвестувала держава. Було становлено національний суверенітет ресурсного потенціалу країн. Сформувався державний сектор в економіці, що включав банківську систему, зовнішню торгівлю, транспорт, комунальне господарство, енергетику, деякі галузі промисловості. Сфера натурального патріархального господарства зменшилась до 4—25 % ВНП. Державі належала провідна роль у визначенні та реалізації стратегії економічного розвитку, ії діяльність зосереджувалася на виробленні та за-
твердженні планів, здійсненні індустріалізації з урахуванням зайнятості, створенні інфраструктури, на контролі за використанням іноземного капіталу, регулюванні зовнішньоекономічної політики, впровадженні нових технологій, операціях у сфері послуг.
Більшість аграрно-сировинних держав мали змішану економіку, що грунтувалася на поєднанні приватногосподарського і державного капіталів. Важливою тенденцією було подолання дезінтеграції та незбалансованості економіки, перехід її на національну базу, переорієнтація на внутрішній ринок, самозабезпечення.
Помітний вплив на галузеву структуру країн, що розвиваються, мала експансія транснаціональних компаній. Головними формами їхньої діяльності були дочірні компанії, філії, відділення, змішані підприємства. Останні стали одним з каналів отримання нових технологій, управлінського досвіду, підвищення кваліфікації кадрів. На початку 50-х років 391 транснаціональна компанія мала в обробній промисловості цих країн 170 змішаних компаній. Так, 20 % великих корпорацій Латинської Америки були спільними з транснаціональними компаніями. Акції останніх становили 20—40 %. Поширеними типами угод між транснаціональними компаніями і національними підприємствами стали угоди про технічну допомогу, управлінське сприяння, надання певних послуг. Ефективність співробітництва з транснаціональними компаніями залежала від державного контролю.

 

 

4.3. Індустріалізація сільського господарства
Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.
У 50—60-х роках сільськогосподарське виробництво зростало повільніше, ніж інші галузі, середньорічні темпи становили 2,6 %. Обсяг виробництва в загальному в усіх економічно розвинених країнах збільшився на 65 %.
Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. До другої світової війни його загальний середній рівень становив близько 34 %. Після війни цей показник знизився до 27 %, у 1968 p. — до 20 %. У США, Великобританії зайнятість населення у сільському господарстві зменшилась в 2, у ФРН, Франції, Японії — в 3 рази.
Протягом 60-х років площа сільськогосподарської землі в США збільшилася в 2 рази, у Великобританії, ФРН зменшилася відповідно в 1,4 і 1,7 раза, у Франції стабілізувалася.
Посилилася концентрація виробництва. Кількість ферм лише у 60-х роках зменшилася у США на 27 %, Великобританії — 22, ФРН — 39, Франції — 17 %. Поступово вони перетворювалися на сучасні підприємства. Однак зберігалися і сімейні ферми.
Протягом 50—60-х років у розвинених країнах основою сільського господарства були фермерські господарства, які реалізовували продукцію на ринку.
Найбільшої концентрації виробництва досягли США. Підприємства з обсягом продукції понад 100 тис. дол. на рік і активами в 1 млн дол. наприкінці 60-х років становили 4,1 % загальної кількості підприємств і виробляли 47,4 % товарної продукції. В основному вони спеціалізувалися на вирощуванні овочів і м'ясному тваринництві. Однак типовою була ферма з обсягом товарної продукції не менше ніж 20 тис. дол. на рік.
В американському сільському господарстві поширилася оренда землі. Кількість фермерів — повних власників землі становила 62 %, на їхню частку припадало 35,3 % сільськогосподарських угідь. Переважно землю орендували господарства з обсягом річної товарної продукції понад 40 тис. дол.
Великими власниками землі в США були монополії, деркава. За переписом 1954 p. банкам, страховим компаніям, монополіям належало 40 % фермерських земель. Майже 1/4 землі контролювалася за допомогою іпотечного кредиту. У державній власності перебувало 364 млн га землі, або 40 % загальної земельної площі країни.
У сільськогосподарському виробництві США з'явилися акціонерні підприємства, їх було менше ніж 1 % загальної кількості ферм. Вони зосередили 7 % угідь і виробляли 8 % товарної продукції.
У ФРН у 1947—1949 pp. окупаційна влада провела аграрну реформу. За законом про земельну власність було перерозподілено 178,5 тис. га землі, або 1,3 % сільськогосподарських площ.
Земельна реформа в Японії 1947—1949 pp. передбачала примусовий викуп державою землі, що здавалася в оренду, а також більше ніж 1 га. Продаж здійснювався під наглядом земельних комітетів. Плата за землю регламентувалася і виплачувалася державними облігаціями. Потім землю перепродували селянам за низькими цінами. До 1949 p. було продано 1,63 млн га землі. В оренді залишилося 13 % землі. Виникло понад 400 тис. селянських господарств. Частка селянської власності на землю збільшилася з 31 % в 1941 p. до 70 % в 1955 p. Для реалізації реформи в 1952 p. було прийнято закон про сільськогосподарські угіддя, який встановлював контроль за ринком землі.
У сільському господарстві Японії головною галуззю за часткою у валовому продукті було рослинництво. За вартістю продукції (60—70 %) провідна роль належала тваринництву, що розширилося на основі м'ясного і молочного скотарства, птахівництва. Рослинництво значною мірою стало кормовою базою тваринництва, пристосовувалося до його потреб. Почали більше вирощувати овочевих та технічних культур. Зросла врожайність зернових.
В економічно розвинених країнах ефективність сільського господарства досягалась за рахунок інтенсифікації. Використовувалися досягнення науково-технічного прогресу. Розвивалися механізація, електрифікація, хімізація виробництва.
У США ще на зламі 40—50-х років було впроваджено повну механізацію обробітку грунту. Наприкінці 60-х років повністю було механізовано збирання зернових, картоплі, коренеплодів, збирання кормових культур на силос і зелену масу, на 90 % — збирання бавовни, на ЗО—50 % — овочів і фруктів. Зменшилась кількість техніки, що застосовувалась у сільськогосподарському виробництві, але при цьому зросли її потужність та універсальність. У Великобританії, Японії широко застосовувалися монокультиватори (мала механізація).
Широко впроваджувалася хімізація. За кількістю добрив на 1 га оброблюваної землі першість належала Японії (386 кг), далі — ФРН (212), Франція (167), Великобританія (92), США (32). Особливо швидко зростало застосування азотних добрив (43 %), збільшувалося використання отрутохімікатів. У США 70 % збільшення врожайності у рослинництві забезпечувало використання хімічних добрив.
Особливістю сільськогосподарського виробництва США був високий рівень електрифікації. В 1966 p. він становив 98,3 %. Використання електроенергії дало змогу механізувати трудомісткі роботи у тваринництві, створити автоматичні системи та лінії, зокрема з програмним керуванням. Впроваджувалися механізація і автоматизація вантажнорозвантажувальних робіт, різних процесів у тваринництві. Для розвитку сільськогосподарського виробництва велике значення мала мережа комунікацій. У США основним засобом перевезення був автомобільний транспорт. Залізницями перевозили зерно на великі відстані. Було телефоніЦзовано більшість фермерських господарств.
Постійно зростали інвестиції в сільське господарство. Відбувалося становлення структури аграрного капіталу. Однак у структурі капіталовкладень національних господарств частка сільського господарства зменшилася і ставовила в 1968 р у США — 1,6 %, ФРН — 4,3, Франції — 3,8, Великобританії — 1,4, Японії — 6,9 %. Зросло значення зовнішніх джерел фінансування, хоча норма нагромадження становила близько ЗО % фермерського доходу. Так, у США обсяг основних виробничих фондів сільськогосподарських підприємств збільшився у 1950—1975 pp. з 34,7 до 119 млрд дол. Для великих господарств співвідношення позикових коштів до власних досягло 35—37 % загальної величини активів. За допомогою позики вони майже повністю фінансували поточні витрати. За іпотечною позикою фермери платили у вигляді процентів до 3 млрд дол. У 1970 p. фермери заборгували кредитним установам 57 млрд дол.
Використання інтенсивних методів господарювання забезпечило зростання продуктивності праці сільськогосподарських підприємств. У США в 1966 p. на одну людиногодину праці вироблялося в рослинництві в 4,4, тваринництві — в 3,4 раза більше продукції, ніж в 1939 p. Один фермер міг прогодувати 43 чол. Вимоги до його кваліфікації, освіти були вищі, ніж у промисловості.
В усіх економічно розвинених країнах сформувалися агропромислові комплекси (АПК), що складалися з власне сільськогосподарського виробництва, а також галузей, що виробляли і постачали промислову продукцію, та зайнятих транспортуванням, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції. За допомогою так званої вертикальної інтеграції фінансовий капітал поєднував всі стадії виробничого процесу у секторах АПК. Так, найбільшій світовій корпорації "Каліфорніа лендс інкорпорейтед" належали 600 тис. акрів землі, спеціалізовані господарства з виробництва сільськогосподарської продукції, переробки овочів, фруктів, консервні заводи, торгова мережа.
У 60-х роках у США склався певний тип сільськогосподарського маркетингу. Промислові компанії створили мережу баз і збутових центрів (дилерів). До їхніх обов'язків належали реалізація сільськогосподарської техніки, її обслуговування, постачання хімікатів. Вони активно втручалися в усі стадії виробництва, надавали кредити.
Набула поширення кооперація для об'єднання економічних ресурсів, особливо в молочному тваринництві, овочівництві, садівництві. У США на її частку припадало майже 40 % збуту товарної продукції.
Сільськогосподарське виробництво розвивалося в умовах посиленого державного регулювання, головним завданням якого була стабілізація ринку сільськогосподарських товарів, цін і доходів фермерів.
Державні асигнування надавалися на захист грунтів від ерозії, на іригаційні роботи, поліпшення земельного, лісового фонду. Науково-дослідну роботу проводили, як правило, урядові установи.
У США функції регулювання виконували міністерство сільського господарства, державна товарно-кредитна корпорація (ТКК), адміністрація земельного фонду. У 1953— 1964 pp. уряд реалізував 25—47 % валового збору пшениці, 9—16 % кукурудзи, 4—32 % ячменю, 15—62 % бавовни, 9—48 % тютюну. У 1962 p. фермерам, які скоротили посіви зернових на 20 %, надавалося право здавати продукцію під заставу ТКК за гарантованими цінами, на 13—27 % вищими, ніж ринкові. За незібраний урожай фермери отримували компенсацію у розмірі 45—50 % його вартості. Цим скористалися переважно великі ферми, що отримали 93 % державних виплат. Американські фермери мали гарантовані стабільні доходи.
Важливим підсумком розвитку сільського господарства в економічно розвинених країнах стало зростання його економічного потенціалу. Вони досягли високого рівня самозабезпеченості продуктами харчування, за винятком продукції тропічного землеробства. За масштабами сільськогосподарського виробництва, використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів першість серед цих країн утримували США, які виробляли найбільше в світі пшениці, кукурудзи, тютюну, бавовни, картоплі, цукрового буряку, мали найчисельніше поголів'я великої рогатої худоби, свиней. Сільське господарство набуло експортної орієнтації на світові ринки сировини і продуктів. Другим після США експортером сільськогосподарської продукції стала Франція. Вона була єдиною країною в Західній Європі, яка вивозила зернові, молочні продукти, вино.
Розвиток сільськогосподарського виробництва п'яти найрозвиненіших країн світу ілюструють такі статистичні дані:

Важливим чинником розвитку сільськогосподарського виробництва в 60-х роках стала єдина сільськогосподарська політика країн — учасниць Європейського Співтовариства, її метою було піднесення життєвого рівня працівників сільськогосподарських підприємств, встановлення однакових цін на сільськогосподарську продукцію, регулювання ринків головних сільськогосподарських товарів. У 1968 p. було ліквідовано мито на продукцію країн — членів Співтовариства.
Розвиваючись на індустріальній основі, у 70—80-х роках сільськогосподарське виробництво провідних країн світу вступило в новий етап розвитку. Глибокі якісні зміни тривали в аграрному секторі економіки США. Його підприємства відзначалися високою продуктивністю. Найпоширенішою формою їх були сімейні, партнерські й так звані інші господарства. Сімейні працювали на власному капіталі та кредитах комерційних банків. Таких господарств в країні було більшість, їм належало 70 % землі. Вони виробляли 60 % сільськогосподарської продукції. Партнерська ферма — це об'єднання членів однієї родини різних поколінь. Партнерство дає змогу поєднати капітали, земельні ділянки, матеріальні та трудові ресурси. Це забезпечує зростання продуктивності сільськогосподарського виробництва. Володіючи 16 % землі, вони виробляють понад 16 % продукції галузі. До "інших" фірм належать сільськогосподарські кооперації та кооперативи. Перших у США близько 60 тис. Займаючи 14 % землі, вони забезпечують 24 % товарної продукції США. Важлива роль належить кооперативам, їх у країні майже 55 тис., а чисельність пайовиків — 4,5 мдн чол. Кооперативи реалізують готову продукцію, забезпечують сільськогосподарських виробників технікою, фінансовими послугами.
У США 3 % населення, зайнятого в сільськогосподарському виробництві, повністю забезпечує продовольством населення країни. Продукція цієї галузі експортується також за кордон. Цього було досягнуто завдяки інтенсивній професійній підготовці виробників, широкому застосуванню різноманітної, високоякісної техніки і зв'язку, всебічній державній допомозі фермерству.
У 70—80-х роках уряд Великобританії приділяв велику увагу розвитку національного сільськогосподарського виробництва. Державні субсидії почали отримувати хлібороби, зокрема за реалізацію виробництва високоякісної продукції. Уряд ввів постійні доплати фермерам за збільшення урожайності зернових і продуктивності тваринництва. Завершувалися
механізація, електрифікація, хімізація галузі. Держава встановила високі ціни на сільськогосподарську продукцію, стимулюючи фермерське виробництво. За 10 років (1970—1980рр.) урожайність пшениці збільшилася в 2 рази. Однак і в цей період сільськогосподарському виробництву належала другорядна роль в економіці Великобританії. Тут вироблялося лише 6 % валового національного продукту. Галузь забезпечувала населення країни своєю продукцією на 75 %. Значну частину продовольства Великобританія імпортувала з європейських країн.
Великі зміни відбулися у сільськогосподарському секторі Франції. Сільськогосподарське машинобудування перетворилося на одну з найрозвиненіших галузей французької економіки. Застосування добрив зросло вдвоє. Внаслідок цього зросла продуктивність праці. Ці зрушення торкнулися великих індустріальних ферм. Переважна частина невеликих селянських господарств практично не користувалася ні тракторами, ні іншою великою сільськогосподарською технікою. Парцелярне господарство, хоча і повільно, однак відходило на задній план. Техніка застосовувалася не тільки в землеробстві, айв тваринництві. Отже, Франція стала світовим експортером сільськогосподарської продукції. Вона є одним з найбільших постачальників молочних продуктів, вина, цукру.
У 70—80-х роках високим рівнем розвитку характеризувалося сільське господарство Західної Німеччини. У ньому простежувалися такі тенденції, як концентрація, хімізація та комп'ютеризація виробництва. До мінімуму було знижено імпорт продукції цієї галузі. У 80-х роках воно майже повністю забезпечувало населення країни продовольством. У цей період німецьке сільське господарство спіткала гостра конкуренція на європейських ринках партнерів по Спільному ринку — аграріїв Франції, Італії, Великобританії. Вистояти у цій ситуації німецьким аграріям допомогли щедрі державні дотації та найвищий рівень механізації виробництва.
Японське сільське господарство в 70—80-х роках помітно знизило темпи розвитку. Однією з причин цього є постійне скорочення оброблюваних земель в країні. Воно відбувається у зв'язку з використанням угідь під будівництво доріг, промислових об'єктів, житлових будинків, через стихійні лиха. Лише в 1960—1987 pp. орна площа скоротилася на 12 %. Зниження урожайності було зумовлено також надмірною хімізацією, застосуванням отрутохімікатів, агротехнічними порушеннями.
Недостатній рівень виробництва сільськогосподарської продукції в країні, а також підвищення життєвого рівня населення потребували імпорту продовольства. Особливо зросла потреба в таких товарах, як кава, какао, банани, ананаси, прянощі. Головними постачальниками сільськогосподарської продукції в Японію є США і Австралія. Цей процес регулює уряд, який контролює внутрішній ринок виробництва продовольства, його імпорт і експорт. Система регулювання ринку стосується насамперед закупівлі основної культури Японії — рису. Перевиробництво його — одна з найскладніших проблем, з якою зіткнувся уряд Японії. Держава встановила премії за скорочення посівів цієї культури. У 1968—1988 pp. площа, на якій вирощували рис, зменшилася на 1170 тис. га. Відповідно збільшилися урожаї пшениці, кормових культур. Сьогодні, як і в минулому, більшість селян у Японії є дрібними власниками, що пов'язано зі специфікою орних земель, які розташовані переважно на гірських схилах.
У цілому сільськогосподарське виробництво в Японії, як і в інших економічно розвинених країнах, набуло інтенсивного розвитку. Попри зменшення площі сільськогосподарських угідь та чисельності працюючих в цілій галузі, виробництво продуктів харчування зростало.
У соціалістичних країнах у другій половині 40-х років було проведено аграрні реформи, які передбачали конфіскацію землі у великих власників, монастирів і передавання її мало- і безземельним селянам (крім Польщі та Югославії). Частина землі перейшла у власність держави. На ній було організовано державні сільські господарства, дослідні станції. Ліквідовувалися іпотечна та інша заборгованість селянських господарств.
Протягом 50-х років відбувалося кооперування селянських господарств, 60-ті роки стали періодом інтенсифікації на основі механізації, хімізації, електрифікації. За цей час соціалістичні країни розвивали сільське господарство більш швидкими темпами, ніж економічно розвинені. Помітно підвищувався рівень споживання основних видів продовольства на душу населення. Однак за врожайністю культур соціалістичні країни значно відставали: зернові — 18 ц/га, кукурудза — 36, цукровий буряк — 50, картопля — 136 ц/га. Нижчою порівняно з розвиненими країнами була частка тваринництва в сільськогосподарському виробництві: від 35,3 % в Болгарії до 58,2 % в НДР. Комплексна механізація охопила близько 50 % зернових господарств. У птахівництві, свинарстві відгодівля на комплексних фермах не перевищувала 25—ЗО %. Промисловість постачала не комплексні системи машин, а окремі їх види. Втрати продовольства становили ЗО—50 % у циклі виробництва в цілому. Практично не розвивалася інфраструктура.
В аграрно-сировинних країнах сільське господарство залишалося основною формою господарювання і зайнятості населення. У 50— 60-х роках частка його у ВНП зменшилася, однак наприкінці 60-х років у ньому працювало понад 60 % зайнятого населення. За статистикою 00Н, загальні темпи зростання аграрної продукції в країнах, що розвиваються, були вищі, ніж в економічно розвинених, і становили 3 % річних. Хоча продукція сільського господарства зросла в 2,2 раза, однак розрив між цими країнами збільшився. Обсяг виробництва на душу населення в розвинених країнах перевищив відповідний показник для аграрно-сировинних країн. Для більшості з них використання досягнень науково-технічного прогресу для забезпечення населення продуктами харчування виявилось завданням, яке вони не змогли успішно розв'язати. Уряди збільшували інвестиції в сільське господарство, сприяли запровадженню високоврожайних, засухостійких сортів зернових і технічних культур. Однак панування невеликих господарств, котрі не мали можливості придбати сучасну техніку, добрива, засоби захисту рослин, не давало змоги підняти врожайність. Агротехнічний рівень, кількість сільськогосподарської техніки зростали повільно.
У 70—80-х роках сільське господарство соціалістичних держав переживало затяжну кризу. У переважній їх частині панували колгоспи і радгоспи, не вистачало власного зерна. СРСР, Польща, Чехословаччина з року в рік імпортували зерно. Багато сільськогосподарських робіт виконувалися вручну. Інтенсифікація галузі затягувалася. Життєвий рівень селян порівняно з Заходом залишався низьким.

 

 

4.4. Міжнародні економічні відносини
Друга світова війна негативно вплинула на систему міжнародних економічних відносин. Механізм співробітництва практично не діяв. Позиції європейських країн на світовому ринку погіршилися. Монопольне становище зайняли США. Їхня частка в експорті серед світових держав зросла з 14,5 % в 1938 p. до 32,5 % у 1947 p. При цьому частка країн Західної Європи становила 33,4, Японії — 1,3%. Відновивши економічний потенціал, на початку 50-х років вони активно включилися в міжнародний товарообмін.
Світова торгівля в 50—60-х роках характеризувалася значним пожвавленням. В економічно розвинених Країнах щорічний експорт дорівнював 9,4 % при зростанні національного доходу на 4,5 % , промислового виробництва — на 5,5 %. Експортна квота у ВНП збільшилася з 7 % у 1950 p. до 10,6 % у 1970 p. У соціалістичних країнах темпи зовнішньоторгового обороту становили 11,3 % в 50-х роках і 8,6 % в 60-х.
У країнах, що розвиваються, середньорічні темпи зростання зовнішньої торгівлі в 60-х роках становили 6,7 %, а | експортна квота у сукупному ВНП — 14,5 % в 1970 p.
Зростання експорту та імпорту в окремих країнах характеризують індекси за 1953—1969 pp. (1953 p. = 100 %).

Індекс зростання зовнішньої торгівлі соціалістичних країн лише за 60-ті роки становив 230.
Інтенсивно йшов процес розвитку зовнішньої торгівлі між економічно розвиненими країнами, % :

У 1970 p. в Болгарії, Угорщині, Чехословаччині, НДР цей показник становив 27,34 %, в Польщі, Югославії, Румунії — 17—24 %. У Радянському Союзі він був найменшим — 7 %.
Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі істотно вплинула на ситуацію на світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам, їхня частка у світовому експорті зросла з 61,8 % у 1950 p. до 71,9 % у 1970 p., європейських соціалістичних країн відповідно з 6,8 до 9,9 %, аграрно-сировинних зменшилася з 6,2 до 5,5 %. Перше місце в світовому експорті зберегли США — 15,4 % (без колишніх соціалістичних країн), на друге місце вийшла ФРН (12,4), третє і четверте поділили Великобританія і Японія (7), на п'ятому була Франція (6,4 %).
Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Значення сировини і продуктів харчування зменшилося, а палива — зросло. Значно розширилася торгівля готовими виробами. Якщо їхня частка в світовому експорті у першій половині XX ст. становила 38—45 %, то в 1960 p. вона досягла 55, а в 1970 p. — 65 %. Особливо швидко зростав промисловий експорт економічно розвинених країн - 76,9 % у 1969 p. У структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання, засоби транспорту. Соціалістичні країни індустріалізували господарства на власній технічній базі, тому їхня частка у світовому імпорті-експорті машин була незначною — 12—13 %. У торгівлі між країнами РЕВ експорт машин у 1967 p. становив 31 %. Першість мали Чехословаччина (50 %), НДР (49 %). Радянський Союз вивозив паливо, метал, сировину (40 %), частка машин становила лише 20 %. Одночасно імпорт з країн РЕВ давав можливість СРСР забезпечити 1/3 потреби у машинах і продуктах харчування, рослинній сировині.
Ринком збуту продукції обробної промисловості, що швидко зростав, були країни, що розвиваються. У свою чергу, вони постачали на світовий ринок менше ніж 10 % готових виробів, 1,3 % машин і обладнання. Основними статтями їхнього експорту (75 % загальної суми) були нафта, продукти харчування, бавовна, каучук, цитрусові, кава, боби какао.
Змінився географічний розподіл зовнішньої торгівлі, що визначався економічною інтеграцією країн і відбувався в рамках ЄС, РЕВ, Європейської асоціації вільної торгівлі, що утворилася в 1960 p. (ЄАВТ). До її складу входили Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція. В Америці діяли Центральноамериканський спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Андський спільний ринок. У Африці утворилися митні спілки.
Для країн ЄС частка взаємного зовнішньоторгового товарообороту становила в 1960 p. 36,4 %, в 1970 p. — 46, для Західної Європи — 61 %. Країни Центральної та Південно-Центральної Європи після війни надавали переважне значення традиційним зв'язкам з Заходом. У 1948 p. частка Заходу в товарообігу Чехословаччини становила 68 %, Угорщини — 66, Польщі — 59, Румунії — 29, Болгарії — 22, Східної Німеччини — 25 %. Частка СРСР до війни не перевищувала 1—3 %. Утворення соціалістичної системи, РЕВ зумовили переорієнтацію країн на Радянський Союз і взаємний зовнішньоторговий оборот. Наприкінці 60-х років його частка сягала 50—75 % загального обсягу. Це пояснювалося в основному політичними, а не економічними причинами, оскільки поділ праці між країнами лише формувався.
Загальною тенденцією для всіх країн, що розвиваються, було поступове зменшення взаємної торгівлі. Основні їхні партнери — економічно розвинені країни світу. Зовнішня торгівля між останніми розвивалася найбільш динамічно і становила до 80 % їхнього торгового обороту.
Стимулюючим фактором зростання міжнародної торгівлі, зміни її товарної та галузевої структури було поглиблення міжнародного поділу праці під впливом науковотехнічного прогресу. Внаслідок спеціалізації, кооперування, особливо в обробній промисловості, в торговий оборот залучалися проміжні товари (вузли, деталі). Значний вплив мало зростання обсягу міжнародних внутрішньокорпораційних поставок транснаціональних компаній і міжнародних монополій, що перевищував ЗО % товарообороту на світовому ринку. Зменшилася залежність економічно розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синтетичними замінниками. Індустріалізація сільського господарства спричинила повну самозабезпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту:
Протягом 50—60-х років для більшості економічно розвинених країн постійною ознакою був пасив зовнішньої торгівлі внаслідок перевищення імпорту над експортом. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт постійно був вищим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за рахунок доходів від іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг в інших сферах.
Зростала незбалансованість торгівлі між економічно розвиненими і аграрно-сировинними країнами. У 60-х роках ціни на сировинні товари зросли на 7, на готові — на 17 %. Незначне зростання експорту країн, що розвиваються, платіжні труднощі зумовили їхню зовнішню заборгованість.
При загальних тенденціях розвитку зовнішньої торгівлі в п'ятірці найбільш економічно розвинених країн зміни відбувалися по-різному. Найбільш динамічно розширювала експорт Японія, її товари (комп'ютери, відеомагнітофони, електронне обладнання, побутова техніка) характеризувалися високими технічними показниками. Значне відставання імпорту зумовило дефіцит багатьох країн у торгівлі з Японією, зокрема з США він виявився в 1965 p.
США займали важливе місце в експорті "наукоємної" продукції. Наприкінці 60-х років вона становила 51,5 % загального обсягу, а у ФРН — 47, Великобританії — 42, Франції — 31 %. Однак за конкурентоспроможністю товарів більшості галузей США відставали.
У Великобританії традиційні галузі — текстильна, вугільна — майже в 2 рази скоротили експорт. Зросла експортна квота металургії (22,5 %), машинобудування (33,8 %). Зовнішня торгівля переорієнтовувалася на ринок економічдо розвинених держав. У результаті суперництва Великобританії з країнами Спільного ринку частка їх у світовій торгівлі зменшилася, проте в цілому з країнами Західної Європи збільшилася майже на 60 %.
Залежність господарства ФРН від зовнішніх ринків значно посилилася. Експортна квота хімічної, машино-, приладо-, суднобудівних галузей становила 1/5—1/2 продукції, що реалізувалася на зовнішньому ринку.
Товарна структура експорту Франції порівняно з іншими країнами характеризувалася низькою часткою готових виробів і обладнання (відповідно 47 і 20 %).
Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. У 1947 p. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця угода відігравала двояку роль. Це був договір, що фіксував основні правила і принципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні. Одночасно ГАТТ — це центр, в межах якого провадилися багатосторонні переговори з метою розв'язання проблем міжнародної торгівлі. В результаті діяльності ГАТТ у 50-х роках — першій половині 60-х років країни дещо пом'якшили митні бар'єри. У другій половині 60-х років учасники переговорів досягли згоди про зниження митних тарифів у середньому на 38 %.
У країнах ЄАВТ митні бар'єри було скасовано до січня 1967 p., в ЄС — до лютого 1968 p. Було встановлено єдиний зовнішній тариф як форму колективного протекціонізму в ЄАВТ — на промислові, в ЄС — на промислові та сільськогосподарські товари. Загальною була тенденція зниження ввізних мит. Однак підвищувалися податки на імпортовані товари, встановлювалися обов'язкові імпортні внески. У США в 1970 p. кількісно обмежувався імпорт на 67 видів промислової продукції, в країнах ЄС — 65, у Великобританії — 21.
Питаннями міжнародної торгівлі займалися Конференція 00Н з торгівлі та розвитку (ЮН КТАД), перше засідання якої відбулося в 1964 p.. Рада митного співробітництва (заснована на початку 50-х років).
У повоєнний період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми міжнародних економічних відносин. Це було пов'язано з інтернаціоналізацією господарського життя, прискореними темпами його зростання та структурними зрушеннями в умовах високих темпів науково-технічного прогресу, поглибленням міжнародного поділу праці, розширенням світових господарських зв'язків, Ці фактори в нових політичних умовах зумовили зміну ролі та структуру вивозу капіталу.
Збільшилися масштаби іноземного інвестування економічно розвинених держав з 51 млрд дол. в 1945 p. до 285 млрд дол. в 1970 p. (приблизно в 6 разів). Перевага серед країн-експортерів віддавалася США, Канаді. Європейські країни, зайняті відбудовою господарства, не могли вивозити капітал у значних розмірах. У Західній Німеччині, Японії певний час діяла формальна заборона на вивіз капіталів. Існувала нерівномірність в експансії інвестицій. Вони сконцентрувалися в невеликій групі країн:

Відбулися зміни у співвідношенні різних форм вивозу капіталу. Великим його інвестором за кордон стала держава. У США початком державних інвестицій вважається план Маршалла. Хоч їхня частка в загальному вивозі капіталу країни зменшилася з 39 % в 1950 p. до 21 % в 1970 p., однак значення держави в регулюванні міжнародного руху капіталів неабияке. Вона стимулювала вивіз за кордон приватного капіталу, була його гарантом. З посиленням могутності транснаціональних компаній збільшилася їхня роль як експортерів капіталу. У 1966 p. вартість зарубіжних інвестицій цих компаній становила 90 млрд дол.
США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих інвестицій. У 1970 p. вони становили 52 % всіх капіталовкладень країни. Для Великобританії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіталу в позиковій формі.
Змінилася географічна структура капіталовкладень економічно розвинених держав. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. Для американського приватного капіталу найважливішою сферою їхнього вкладення стали країни Західної Європи, частка яких в 1950—1970 pp. зросла з 14,4 до 31,2 %. Так, інвестиції в економіку Великобританії зросли в 10 разів, ФРН — 25,5 раза. За 60-ті роки корпорації США купили або побудували у країнах Спільного ринку 1722 підприємства. Частка Латинської Америки зменшилась з 39 до 15,6 %, Канади — з 32,1 до 29 %. Провідна роль в експорті капіталу належала економічно розвиненим країнам: Великобританії — 70 % в 1970 p., ФРН — 71,5, Франції — більше ніж 60 %.
Значні кошти економічно розвинених держав вкладалися в економіку США. Протягом 60-х років загальна сума прямих інвестицій збільшилася в 2 рази, з яких 2/3 припадало на Західну Європу. Майже в 2 рази знизилася частка Канади (23,5 %). Почали вкладати за кордоном свій капітал і Австралія, Нова Зеландія, країни, що розвиваються. Частка Японії становила близько 2 %. Проте іноземний капітал не впливав істотно на економіку США, оскільки прямі інвестиції складали лише 1/4 усіх зарубіжних вкладень. Переважною їх формою були портфельні інвестиції.
Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 50—60-х роках США, Європу вивозилося понад 1/3 інвестицій (38 %). Більша частина була зосереджена у країнах Азії (27,2 %), Латинської Америки (17,5 %), Середнього Сходу, Африки.
Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіоном вкладення капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою робочою силою, високими прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в економічно розвинених країнах. Однак якщо в 50-х роках переважали державні інвестиції та 60 % коштів надходило від Офіційної допомоги розвитку (ОДР), то в 60-х роках почали переважати приватні інвестиції. У 1950—1970 pp. американські інвестиції в Азії збільшилися в 4 рази. Латинській Америці — 3, Африці — майже в 18 разів.
Новим у вивозі приватного капіталу була зміна джерел фінансування. Поряд з новими іноземними інвестиціями збільшилося значення реінвестованих прибутків. В США в 60-х роках вони становили майже 1/2 усіх вкладень.
Певні зрушення сталися у галузевому розподілі капіталовкладень економічно розвинених держав. Об'єктом їх були насамперед добувна і металоплавильна промисловість. У 60-х роках започаткувалася тенденція до переміщення капіталу в обробну промисловість. Так, при загальному зростанні інвестицій США в 2 рази в обробну промисловість їх надійшло в 3 рази більше. Майже 1/2 американського капіталу в Західній Європі вкладалася в цю галузь. У 1970 p. зарубіжні інвестиції Японії становили 27 %, Франції — 20, ФРН — 80 %. Наприклад, у Латинській Америці іноземний капітал контролював видобування мінеральної сировини, виробництво і експорт сільськогосподарської продукції. Проте 67 % капіталів вкладалося в обробну промисловість.
Вивіз капіталів за кордон забезпечував значні прибутки. Норма прибутку американських корпорацій у 1947— 1971 pp. становила 104,4, а для країн, що розвиваються,— 204,6 %.
У 1946—1974 pp. функціонувала Бреттон-Вудська валютно-грошова система золотодоларового стандарту. Восени 1946 p. було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ). У грудні 1946 p. опубліковано початкові валютні паритети більшості країн—членів МВФ. Навесні 1947 p. він розпочав валютні, операції. Радянський Союз не став його членом з політичних міркувань. З цих самих причин вийшли з цієї організації Польща, Чехословаччина, Куба.
Важлива роль належала міжнародним валютно-фінансовим організаціям — Міжнародному банку реконструкції та розвитку (МБРР), що мав стимулювати приватні інвестиції у західноєвропейських країнах після закінчення другої світової війни, Міжнародній фінансовій корпорації (МФК) і Міжнародній асоціації розвитку (МАР), організованих для інвестування країн, що розвиваються.
Бреттон-Вудська система тривалий час характеризувалася відносною стабільністю, сприяла зростанню міжнародних інвестицій, торгівлі. З середини 60-х років розпочалися труднощі в її діяльності. Роль долара не відповідала реальним співвідношенням у всесвітньому господарстві, структурі міжнародних економічних відносин. Обезцінення долара було пов'язано також з дефіцитом платіжного балансу США. Певний час він покривався не золотом, а на 3/4 доларами. Долар нагромаджувався в банках країн Західної Європи, Японії. Майже в 7 разів збільшили свої капітали за кордоном монополії США. Виник новий міжнародний грошовий ринок, так званий ринок євровалют, тобто доларів за межами США, що безконтрольно переміщалися з однієї країни в іншу. У 1976 p. масштаби його оцінювалися в 46,5 млрд дол. За умовами Бреттон-Вудської угоди США повинні були за вимогою іноземних банків обмінювати долари на золото. Внаслідок цих операцій золотий запас США в 1970 p. покривав лише 25 % зовнішніх доларових зобов'язань і зменшився з 24,4 млрд дол. у 1948 p. до 11,1 млрд дол. у 1971 p. Власники доларів прагнули конвертувати їх в більш стійку валюту, зокрема західнонімецьку марку, японську єну. Країни ЄС, Японія поставили питання про зміну паритету США. Становище ускладнювалося кризами окремих національних валют.
Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1951 p. за Паризькою угодою Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація, об'єднавши кам'яновугільну” залізорудну, металургійну промисловість, контролювала 60 % виплавлення сталі, 50 % видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.
Наступним кроком в інтегральному процесі була Римська угода 1957 p., за якою шість перелічених раніше західноєвропейських держав заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом). Передбачалося ліквідувати митні кордони між країнами для вільного пересування людей, товарів, капіталів, послуг. Планувався поступовий перехід до єдиної економічної, соціальної політики та паспортної унії. Євроатом мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 p. для цих двох організацій були утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган). Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 p. ці установи стали спільними і для ЄОВС. Бюджет ЄС формувався з внесків його членів.
Головним досягненням ЄС протягом 1958—1969 pp. було створення митної спілки. З 1 липня 1968 p. його учасники почали застосовувати єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику. Нарада в Гаазі в 1969 p. винесла постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.
У 70-х роках науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах, які сприяли їхньому економічному суперництву з США та Японією. Назріла проблема створення для ЄС єдиної валютної системи. У 1973 р. в ЄС вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило його економічну могутність. У 1987 р. розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. З приєднанням до ЄС Греції (1981), Іспанії та Португалії (1986) "Спільний ринок" став мобільним і міцним. Він зумів не тільки конвертувати національні валюти, а й створити єдину інтеграційну грошову одиницю — екю.
Політична структура ЄС складається з ради, комісії, парламенту, суду. Рада — вищий орган ЄС, до якого входять представники 12 країн. Оскільки вона є законодавчим органом, то вирішує головні питання діяльності "Спільного ринку". Комісія — постійний виконавчий орган, членів якого призначають країни ЄС. Парламент — консультативний орган, що здійснює загальний нагляд за усіма інституціями. Суд здійснює юридичний контроль, зокрема за Римською угодою розв'язує будь-які спори між членами співтовариства. Його призначають країни — члени ЄС. Усі органи фінансуються з митних надходжень третіх країн та інших джерел. Перелічені органи приймають рішення одностайно і простою більшістю.
Протягом 70—90-х років продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було скасовано митні бар'єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій спільноті відсутні єдині зовнішні тарифи. Кожна країна з державами провадить самостійну економічну політику: товари цих країн не можуть вільно пересуватися усередині ЄАВТ (за винятком непродовольчих товарів ЄС). Стосунки ЄАВТ з ЄС дуже перспективні. ЄС і ЄАВТ планують формування єдиного спільного ринку для всієї Європи. Між ними підписано угоду про Європейську економічну зону, яка повинна об'єднати 380 млн населення Європи. Західна Європа стане ще більш конкурентоспроможною в економічному суперництві з Японією і США.
Важливу роль в світовій економіці на початку 70-х років відігравала стерлінгова зона, до якої входили всі країни — члени Співдружності, крім Канади, Південної Родезії, острівні володіння Великобританії у різних частинах світу, а також із незалежних держав.
Стерлінгова зона була найбільшою з валютних груп за територією і чисельністю населення країн, що належали до неї. Вона забезпечувала Великобританії певні економічні вигоди, оскільки країни-учасники поставляли їй найрізноманітнішу сировину для обміну на англійські промислові товари. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінга як міжнародної резервної валюти в умовах міжнародного економічного суперництва. Долар США дедалі більше почав використовуватися в країнах стерлінгової зони. Вступ Великобританії в 1973 р. у "Спільний ринок" ще більше знизив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві Великобританії поняття стерлінгової зони ще формально зберігається, однак фактично вона перестала існувати.
Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. У 1956—1957 рр, країни перейшли до координації народногосподарських планів, спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації з співробітництва в різних галузях господарської діяльності ("Інтерметал", "Інтерелектр" тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальмувалися інтеграційні процеси пануванням планово-розподільних і командно-ад' міністративних методів управління.
Структурні зміни в економіці економічно розвинених удержав супроводжувалися розвитком сфери нематеріального виробництва, тобто сфери послуг. Найприбутковішими у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм. За оцінками ГАТТ, у 1989 р. світовий експорт товарів становив 3095, послуг — 680 млрд дол. Сьогодні сфера послуг досягла 1/5 світового торгового обороту. Рівень розвитку сфери послуг Східної Європи різко відстає від рівня економічно розвинених країн світу.
Не в усіх країнах структура експортних товарів однакова. Економічно розвинені держави постачають на світові ринки переважно готові вироби. Левина частка в сучасній міжнародній торгівлі припадає на США -— 42 %, Німеччину — ЗО, Японію — 12 %. Вони експортують на світові ринки ЗО—40 % наукоємних товарів. Головними постачальниками нафти у світі є країни ОПЕК. Останнім часом з'явилися й інші — Норвегія, Великобританія, Мексика.
У міжнародно-економічних відносинах величезне значення має науково-технічна інформація. Експерти комісії ЄС підрахували, що конкурентоспроможність 2/3 промислової продукції 90-х років і 55 % робочих місць у Західній Європі залежать від рівня розвитку технології та інформатики. Країна, яка не шкодує витрат на НДДКР, перемагає у конкурентній боротьбі на світових ринках. Економічно розвинені країни особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науково-технічного прогресу. Значні інвестиції вкладаються у НДДКР. У повоєнний період частка таких витрат становила не більше ніж 1 % національного продукту. З 60-х років державні субсидії помітно зросли, а в 90-х роках у середньому становили 3 %.
Загальні витрати 24 країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на НДДКР наприкінці 80-х років дорівнювали 230 млрд дол. Більшу частину цієї суми становили державні субсидії. Держава, фінансуючи гроші на розвиток науки і техніки, прогнозує розвиток як національної, так і глобальної економічної стратегії. Німеччина та Японія застосовують "ноу-хау" насамперед для зміцнення конкурентоспроможності своїх товарів, США — для космічних досліджень, розвитку аеронавтики.
Для підвищення конкурентоспроможності товарів розгортається науково-виробнича кооперація на рівні фірм. У них беруть участь всесвітньо відомі "Сіменс" і "Інтел", "Сіменс" і "Тошіба", "Дженерал електрик" і "Філіпс" і т. д. Широкомасштабними є проекти ЄС. Розроблено ряд програм, розрахованих до 2000 p. Найголовніша з них — Еспріт (Європейська стратегічна програма в галузі інформаційної технології). Завдяки їй ЄС реалізує план "Технологічна Європа", згідно з яким європейська економіка наприкінці XX ст. має досягти найвищого рівня виробництва. На ці плани затрачено мільярди екю.
Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн — США, Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії. Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання життєвого рівня. У межах ГАТТ здійснюється 4/5 світового товарообороту, 300 транснаціональних корпорацій контролюють 75 % товарів, що направляються в країни "третього світу". Вони мають можливість знижувати ціни на сировину, підвищувати на промислові товари. Характерним прикладом '• інтернаціональної кооперації можуть бути фірми "Дженерал Моторе", "Тойота", "Боінг", "Вольво". Процвітає торгівля зброєю. Лише за 1967—1986 pp. продано зброї на суму 635 млрд дол. Основними її покупцями були: Саудівська Аравія, Ірак, Єгипет, Ізраїль, Лівія, Сирія, Йорданія, країни Перської затоки. Найбільшими виробниками різних видів озброєнь є США та Росія (до 1991 p. — СРСР). За 1982— 1989 pp. Саудівська Аравія заплатила за цей смертоносний товар 42, Ірак — 42,8 млрд дол.
Закінчилася конфронтація між так званим соціалістичним табором і економічно розвиненими державами. Дедалі більше країн, вирвавшись із "соціалістичної" системи, намагаються ввійти в економічні, політичні, культурні, воєнні структури Європейського Союзу. Ця історична тенденція — визначна подія сьогодення.
Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБВР. З 1992 p. він почав обслуговувати і країни Східної Європи. Питаннями світової торгівлі займається ГАТТ, валютно-фінансовими відносинами — МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних економічних відносин є конвертовані валюти. Розвинені країни давно стабілізували національні валюти. Завдяки цьому вони можуть встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв'язки, входити в міжнародні світові інтеграції, мати доступ до передової технології, здійснювати патентно-ліцензійні операції. Конвертована валюта відкриває шлях до ринкових відносин.
Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього середовища енергоємні виробництва.
У "третьому світі" з'явилися країни, які швидко розвиваються. Вони виробляють і експортують готову продукцію, в тому числі наукоємну. Для цього створюються промислові зони, звільнені від податків та мита. Головний напрям їхнього розвитку становить експорт товарів на світовий ринок. Організатором промислового виробництва у цих країнах та регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії. Світове співтовариство мусить рахуватися з тим, що у "третьому світі" зберігається градація країн на слабкорозвинені, середнього розвитку і такі, що вийшли на сучасний рівень.
Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких сьогодні є 20, — господарське зближення в ім'я прогресу. Наймогутніший з них — Європейський Союз. У 1949—1991 pp. діяла Рада Економічної Взаємодопомоги. В 1992 p. підписано угоду про створення "спільного ринку" між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У 90-х роках заснувалося Чорноморське економічне співтовариство (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). На початку 90-х років підписано угоду між урядами США, Канади, Мексики про північноамериканський "спільний ринок". Подібні інтеграції діють в Південно-Східній Азії, Африці та в інших регіонах планети.
Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбувався під знаком "визволення" енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане своєрідна психологічна революція. Пріоритет дістане розумова праця інженерів, економістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій сфері. Світові запаси сировини, енергії вичерпуються. На часі проблема регулювання світового господарства в цілому. Найповніше цю функцію виконує 00Н, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Конференція з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Програма з навколишнього середовища тощо.
Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер мають також щорічні наради "Великої сімки".
На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі інтернаціоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в області науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80 % сільськогосподарського та промислового виробництва. Наступає потреба в регулюванні всього світового господарства.
У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, причому з використанням найновіших досягнень науки і техніки; переважає товарний тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність;
Продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних (комп'ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва — послуги, які асоціюються з екологічними, економічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство — духовні цінності.
Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції із світовим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху.
Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Так, наприклад, країни — члени ЄС вводять спільну грошову одиницю — євро. Вже в 2002 році вона стане основною для всіх членів європейського валютного союзу.
Сучасні інтеграційні процеси відзначаються динамічністю. Якщо, наприклад, в 1997 p. до "Спільного ринку" входило 12 країн, то в 1998 p. — 15, а в 1999 p. — їх буде 20. У перші ж роки XXI століття майже вся Європа становитиме одне економічне ціле. Подібні явища відбуваються на всіх континентах земної кулі. Інтернаціоналізація господарського життя набирає глобального характеру.
Подібні зміни простежуються в розвитку науки, техніки. Еволюційні процеси, що тривали до 60-х pp. XX ст., змінилися в кінці 90-х pp. революційними перетвореннями у технології всіх галузей матеріального виробництва та сфери послуг. З'явилася електронно-обчислювальна техніка, промислові роботи і матеріали нового покоління, ведеться розробка та впровадження нових джерел енергії і т.д.
Постійно зростають капіталовкладення у наукові дослідження. Якщо Великобританія на ці цілі у XIX ст. витратила 1 млн фунтів ст., то сьогодні лише щорічно — 1,5—2 млн. Річні витрати США на науку ще більші — 300—400 млрд дол. щорічно. Відповідно різко зросла чисельність наукових працівників. Якщо в кінці XIX ст. їх було близько 50 тис., то сьогодні — 6 млн.
Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половини XX ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити наслідки сучасної науково-технічної революції. На його думку, вона ліквідує суттєві суперечності в соціально-економічному ладі промислово розвинених-країн. У постіндустріальному суспільстві провідну роль відіграють не індустріальні центри, а "універсітети", відповідно ведучою соціальною групою такого суспільства стають не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукоємких технологій.
Постіндустріальна система суспільного виробництва базується на знаннях, інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у структурі привласнення.
Про посилення вищезгаданої тенденції свідчать такі дані по США. Сукупний обсяг людського капіталу там становить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи корпорації тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського капіталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі інтелектуального народно-господарського розвитку здібностей населення". Такі програми здійснюються в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції. Як наслідок, у провідних країн світу питома вага працюючих з творчим характером діяльності збільшилася з 20 % у 1960 p. до 50—60 % у 1997 p.
Поняття "технологія" в постіндустріальному суспільстві розуміється не тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин, обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну, методів управління, маркетингу. Показово, що в багатьох країнах, які розвиваються, швидкими темпами також нагромаджується людський капітал, особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому "третій світ" упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості, наприклад, у напівпровідниковій.
Ще одна характерна особливість постіндустріального суспільства — безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах. Згідно з прогнозом у США в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері становитиме 60—75%. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяє запровадженню ЕОМ у всі сфери людської діяльності. Отже, у промислове розвинених країнах сформувався окремий електронно-інформаційний комплекс.

 

 

4.5. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток
Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50—60-х років XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих галузей і господарств у цілому. Чотири країниБразилія, Мексика, Аргентина, Індіяв середині 60-х років забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Окрему групу утворили країни — експортери нафти, які в 1960 p. об'єдналися в ОПЕК.
Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літературі вони дістали назву "нові індустріальні країни". В аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового експорту (до 20 %) їх почали називати "новими експортними країнами". Це суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові економічні зв'язки.
Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2) зосереджено 30 % лісових світових масивів. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення, Бразилія задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для динамічного розвитку національних господарств.
Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку. Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів, нарощуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба було створити базові галузі економіки: гірничорудну, металургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках в країнах Латинської Америки легка і харчова промисловість становила 40 % ВНП, а базова — 45 %, то в 1992 p. остання дорівнювала вже 72 %. Отже, розвиваючи галузі обробної промисловості, ці країни впритул наблизилися до рівня розвинених держав. Частка обробної промисловості в США становила 79 %, у Мексиці — 75 %. Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій індустрії. Добившись того, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла 70 % усього промислового потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних розвинених країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці наймогутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого прокату становлять в США 475 дол., Японії — 500, ФРН — 528, Південній Кореї, Бразилії — 424 дол. Отже, ві індустріальні країни стали конкурентоспроможними пій галузі на світових ринках. З 23,4 млн т чавуну, виплавленого в Бразилії в 1980—1988 pp., 2/5 пішло на експорт. Лише в 50—80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази, у грошовому вираженні він становив 184,8 млрд дол.
Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали назву "експортно-промислової орієнтації". За виробництвом окремих видів продукції промисловості вони не поступаються розвиненим країнам. Так, Бразилія займає п'яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Надзвичайно велику увагу нові індустріальні країни приділили розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад, розгорнула біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів. На їхній основі в країнах Латинської Америки діють АЕС.
Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на експорт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей. Південна Корея, наприклад, створила зовсім нові галузі: гірничорудну, кольорову металургію, машино- і суднобудівну, автомобільну, електронну тощо. Такі структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові індустріальні країни Азії досягли в розбудові електротехнічної та електронної промисловості, їхня частка в 1970 p. в Південній Кореї в усьому промисловому виробництві становила 1,8 %, у 80-х роках — 11,5, а у 1989 p. — ЗО %.
Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася не тільки внутрішніми, а й зовнішніми факторами. Південна Корея лише в 1962—1989 pp. одержала з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % — японські.
В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний сектори. Наприклад, в 1974 p. було створено національну нафтову компанію "Петронанс", яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні, добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує вирощування каучуконосів, маслинових пальм. На Малайзію припадає 60 % світового виробництва пальмової олії.
Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для добування нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти майном, але не більше ніж 49 % нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким підприємством чи плантацією повністю, але за умови, що 50 % виробленої продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних компаній. Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких частка американських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол. Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.Зpocrae приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім риватних капіталів у Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх досягла 10,5 млрд дол.
Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуляторів тощо. За участю японського капіталу автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.
У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну власність підприємства державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації надійний шлях підвищення темпів економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому числі за кордоном, для передавання у приватну власність державних залізниць.
У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд вткнувся з неймовірними труднощами державотворення.
Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років британського панування економіка Індії залишалася аграрною, відставала в промисловому відношенні. Країна з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8 % світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 % населення було зайнято в аграрному секторі. Земля перебувала в руках поміщиків. Орендна плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались гострими релігійними, соціальними (кастовими), етнічними конфліктами.
Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування, поряд з приватним, державного сектора економіки. Спочатку було націоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках було націоналізовано найбільшу нафтову компанію "Есо". Вже в середині 70-х років ЗО % промислового виробництва належало державному сектору. Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. При фінансовій допомозі ФРН, СРСР, США, інших країн Індія перетворилася на один з найбільших центрів важкої промисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпечила себе металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.
Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала сучасні галузі промисловості — хімічну, машинобудівну, нафтопереробну, енергетичну.
Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками, збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70—80-х роках увійшла в десятку найбільш промислове розвинених країн.
Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення її зростає, сьогодні воно наближається до 1 млрд чол. Для того щоб забезпечити його продовольством, в країні здійснено аграрну реформу. Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом, змогла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону. Починаючи з 60-х років уряд проводить програму "зелена революція". Це цілий комплекс заходів, які сприяють піднесенню аграрного сектора. До нього входять будівництво іригаційних споруд, ефективне використання хімічних добрив, застосування високоурожайних сортів зернових, виведення породистих тварин.
Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка завпускає власні супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.
Драматичним і суперечливим в економічному відно шенні був шлях, яким довелося пройти людству в 1939—1990 pp. Під час другої світової війни (1939— 1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало величезних збитків. Лише окремим з них, наприклад США, вдалось не тільки зберегти, а й зміцнити промисловість, сільське господарство, фінанси.
У повоєнний період загострилися стосунки між Схо дом і Заходом. Перший обрав соціалістичну, сталін ську, модель розвитку господарства, другий — традицінну цивілізовану, індустріальну. Відбудова промисловості, сільського господарства в умовах тоталітарних режимів проходила повільно, як і зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії завдяки плану Маршалла, фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті населення.
Промисловість, сільське господарство, інші галузі західних держав у 50—60-х роках розвивалися в умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові технології (лазерні, плазмові, комп'ютерні), транснаціональні корпорації охопили усі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у виробничій і фінансовій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених країн спрямовувалася на всебічне забезпечення населення матеріальними і духовними цінностями. Яскравим прикладом цього є небувале господарське піднесення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як "економічне диво".
Протягом 50—60-х років XX cm. у світовому господарстві відбулися зміни у співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та загальним економічним потенціалом.
За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані соціалістичні країни. Зменшилася частка економічно розвинених країн та країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та промисловому виробництві. В світовому експорті частка економічно розвинених країн зросла, що свідчить про збереження їх впливу на світове господарство.

Якісний аналіз розвитку економічних сил свідчить про переваги економічно розвинених країн. Порівняно з ними у соціалістичних країнах обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення становив 26 % у 1950 p. і 45,8 % у 1970 p., у країнах, що розвиваються, відповідно 15,4 і 7,6 %.
Різними були темпи індустріалізації. В економічно розвинених країнах господарство розвивалося інтенсивно, визначалося галузями, пов'язаними з розвитком науково-технічного прогресу, швидким технічним переоснащенням промисловості. Сільське господарство досягло рівня індустріального. У соціалістичних країнах зростання відбувалося на основі екстенсивних факторів. Лише в другій половині 60-х років Чехословаччина, НДР перейшли до інтенсивного розвитку. Перевага надавалася традиційним галузям, становлення наукоємних галузей розпочалося в 60-х роках. Індустріалізація сільського господарства не завершилася. У країнах, що розвиваються, індустріалізація лише розпочалася, формується мінімальний промисловий комплекс.
У 70—90-х роках виникли і розвинулися нові індустріальні країни. Як за обсягом виробництва, так і за якістю промислової продукції вони наблизилися допередових країн світу, а в окремих галузях зрівнялися з ними.
У 60—90 х роках на нашій планеті утворилися десятки міждержавних економічних об'єднань. Наймогутніше з них — Європейський Союз. У 90 х роках простежується стабілізація розвитку економічно розвинених країн.
Після краху СРСР нерівномірно розвивається економіка посткомуністичних держав.

Запитання і завдання для самоперевірки
1. Які економічні наслідки другої світової війни? У чому полягає значення плану Маршалла для відбудови європейської економіки?
2. Визначте тенденції й напрями розвитку світового господарства у 50—90 х роках XX cm. Охарактеризуйте структурні зрушення у світовому господарстві.
3. Проаналізуйте чинники, що сприяли "економічному диву" Німеччини та Японії в 50—60-х роках.
4. Які зміни відбулися в структурі промислового виробництва:
а) економічно розвинених країн;
б) колишніх соціалістичних країн;
в) країн, що розвиваються?
5. Яке значення має науково технічний прогрес для роз витку національних господарств і світової економіки в цілому?
6. Охарактеризуйте місце сільського господарства в світовому і національних господарствах.
7. Яка роль держави в розвитку національних господарств розвинених країн?
8. Визначте основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних відносин у 50—90-х роках XX cm. Яка роль держави у зовнішньоекономічній діяльності? Назвіть основні центри економічного суперництва світового господарства.
9. Проаналізуйте особливості розвитку міжнародної торгівлі. Які зміни відбулися в товарній структурі та географічному розподілі зовнішньої торгівлі?
10. У чому полягають особливості вивозу капіталу в світовому господарстві?
11. Перелічіть нові індустріальні країни. Розкрийте стратегію їхніх економічних програм.
12. Які риси є характерними для фінансової та кредитно-грошової системи економічно розвинених держав світу?

<< Розділ 3. Господарство світу в міжвоєнний період
Розділ 1. Господарство українських земель у праісторичні часи та княжий період  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д._ Зміст