Библиотека Воеводина _ "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д.

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д._ Зміст




Тексты принадлежат их владельцам и размещены на сайте для ознакомления

КНИГА 1 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

Частина III СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ТА ПОСТШДУСТРІАЛЬНОЇ ШОХ (XVI ст. — до наших днів)
Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО КРАЇН ЄВРОПИ, США У ПЕРІОД ГЕНЕЗИ ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА (XVI — XVIII ст.)
1.1. Основні аспекти розвитку господарства країн Західної Європи

XVI—XVIII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу від феодального до індустріального суспільства. Англійська буржуазна революція (1640—1660 pp.) завершила пізнє Середньовіччя (XVI — перша половина XVII ст.) і поклала початок новій історії (друга половина XVII — XVIII ст.). Перехідна епоха полягала у розкладі феодального господарства і генезі основних ознак індустріального суспільства, яке внаслідок промислового перевороту в Англії і Французької буржуазної революції (1789— 1794 pp.) перетворилося на панівний клас.
Для перехідного періоду характерні значні досягнення в галузі науки і техніки. Посилився між- і внутрішньогалузевий поділ праці. В XVI ст. виділилося майже 100 основних ремесел, в XVIII — 200. Лише в текстильній галузі було понад 20 спеціальностей.
Удосконалилися водяні млини внаслідок застосування верхньобійного колеса. Це дало змогу будувати млини не тільки на річках, а й там, де були сприятливі умови для розвитку виробництва, регулювати силу та рівномірність дії водяних двигунів. Їх застосовували в усіх галузях виробництва.
Істотні зрушення відбулися у текстильній промисловості, зокрема у виробництві сукна. Самопрядка замінила веретено, горизонтальні та стрічкові ткацькі верстати — примітивні вертикальні. Поширилися сукновальні водяні млини. З'явилися в'язальні машини. Почалось виробництво шовкових та бавовняних тканин, панчіх.
Технічний прогрес охопив гірниче і металургійне виробництво. Було механізовано процеси дроблення та промивання руди. Розвивалося доменне виробництво для добування заліза. З'явилися примітивні токарні, свердлильні, шліфувальні, гвинторізні верстати, механічні молоти тощо.
В Європі почали виготовляти папір, що замінив пергамент. Розвивалося книгодрукування за допомогою літерного набору, використовувалися годинникові механізми з маятником. Було сконструйовано телескоп, мікроскоп, термометр, барометр, гідрометр. З'явились нові типи кораблів (баржі, каравели), зросла їх вантажність (від 500 до 2 тис. т), поліпшилися мореплавні характеристики. Ширше публікувалися наукові праці, був виданий географічний атлас. Відбулися агрокультурні зрушення: перехід до травосіяння та багатопілля, широке застосування добрив, багаторазова оранка, порайонна спеціалізація сільського господарства, підвищення продуктивності праці. Отже, технічні передумови підготували перехід від дрібного до великого виробництва.
В економічному розвитку Західної Європи велику роль відіграли географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Їх важливою економічною передумовою була криза левантійської торгівлі з другої половини XV ст. Після загарбання турками Константинополя у 1453 p. ними контролювалися Чорне та Середземне моря. Венеціанцям довелось платити велике мито, щоб залишити торгові факторії, а генуезців турки вигнали із своїх володінь. Західноєвропейські купці намагалися знищити монополію італійців у торгівлі зі Сходом. Континентальну караванну торгівлю ускладнив розпад Монгольської імперії. Торгові шляхи через Північну Африку були монополією арабів.
Значним стимулом до географічних відкриттів було золото як матеріалізація багатства. Відчувалася нестача грошей у товарному обігу. Видобуток коштовних металів був обмежений, значна їх частина йшла на прикраси. Пасивним залишався баланс Європи у східній торгівлі. Іспанські дворяни після завершення війни з арабами і відвоювання у 1492 p. Гранади залишилися без засобів існування. Вони зневажали економічну діяльність і намагалися вийти із скрутного становища за допомогою територіальної експансії, вирушаючи в небезпечні експедиції.
Розвиток абсолютизму в Західній Європі створив політичні передумови для організації великих морських експедицій для колоніальних загарбань. Монархам потрібні були гроші для утримання війська, чиновників, двору.
Перші експедиції, що поклали початок великим географічним відкриттям, споряджалися за рахунок держави. Серед таких відкриттів успішною була подорож 1497— 1498 pp. португальця Васко да Гама, який відкрив морський шлях з Європи в Індію через Атлантичний океан. Генуезець Христофор Колумб, підтриманий Іспанією у 1492 p., рушив на Захід через Атлантичний океан (шлях біля берегів Африки контролювала Португалія) і відкрив Америку. Колумб здійснив ще три експедиції до Америки в 1493—1496, 1498—1500, 1502—1504 pp. Першу навколосвітну подорож здійснила експедиція Магеллана в 1519—1521 pp.
Великі географічні відкриття мали важливе значення для господарства Західної Європи. Почалася перебудова європейських економічних відносин. Виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими областями, землями і народами різної матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з країн Середземного моря на океани: Атлантичний, Індійський, Тихий. Зовнішня торгівля у XVI— XVIII ст. досягла розмірів світової. До її обігу були залучені нові товари, до того не відомі в Європі: тютюн, кава, какао, чай та ін. Почалося формування світового ринку як складової частини індустріальної економіки. Центрами світової торгівлі стали спочатку Лісабон, Севілья, з середини XVI ст. — Антверпен, у XVII — Амстердам, у XVIII ст. — Лондон.
Небачений приплив до Європи благородних металів зумовив так звану революцію цін. Вона почалася насамперед в Іспанії, яка отримувала значну частку колоніального золота та срібла (в 1600 p. — 83 %). Ціни на товари зросли в Іспанії, Португалії у 4 рази, а на хліб — навіть у 5 разів, у Франції —в 2,3, а в Англії — 2,5 раза. Одночасно почалося здешевлення дорогоцінних металів. Наслідки революції цін були значними. Збагатилися купці, які займалися посередницькою торгівлею. Прискорився перехід до мануфактурного виробництва. Збільшилися прибутки промисловців внаслідок здешевлення найманої праці. В аграрному укладі європейських країн зменшилися реальні розміри фіксованої грошової ренти або орендних платежів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію зросли.
Безпосереднім результатом великих географічних відкриттів було створення колоніальної системи. Першими на шлях колоніального грабунку вступили Іспанія і Португалія, створивши величезні колоніальні володіння. Поступово їх витиснули Голландія, Англія, Франція, перемігши на зовнішньому й внутрішньому ринках. Нещадне пограбування колоніальних народів принесло європейським колонізаторам величезні багатства й сприяло піднесенню економіки європейських країн.
Почалася перебудова європейських економічних відносин. Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства; спеціалізація ремесла, що наближалася до рівня мануфактурного поділу праці; посилення майнової та соціальної диференціації; формування великих капіталів і розвиток розширеного відтворення. У сільському господарстві ці процеси відбувалися повільно. Феодальна земельна власність поступово стала об'єктом купівлі-продажу. Розорення дрібного і середнього дворянства набуло широких масштабів. У Франції воно поповнювалося за рахунок "людей мантії" (чиновників, буржуазії). Селянські цензиви еволюціонували у дрібну селянську власність, феодальна грошова рента і оренда — у капіталістичну ренту і оренду, використовувалася наймана робоча сила. Дворянство збідніло. Були вигідними ліквідація селянських наділів, перехід до фермерського господарства.
Генеза індустріальної цивілізації пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI—XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне.
Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована.
Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI — першій половині XVII ст., грунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі.
Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва і утвердилася в другій половині XVII ст. Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. були в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямах: 1) торговий капітал підпорядковував виробництво; 2) виробник ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в промисловості зберігалися ремесло і дрібне товарне виробництво.
Передумови індустріалізації сільського господарства формувалися у трьох основних напрямах: створення буржуазних форм земельної власності, перетворення феодальної ренти на капіталістичну, зростання товарності. Ці процеси відбивали боротьбу між ринковим підприємництвом і дрібнотоварним виробництвом.
Відбулися значні зрушення в сфері обігу і розподілу. Просте товарне виробництво переростало в ринкове, розвивався міжнародний поділ праці, формувалися національні, європейські та світові ринки товарів і грошей. Панівну роль відігравали Голландія і Англія. Європейські феодальні країни були вилучені із світового ринку і перетворилися на країни-продавці продукції своїх аграризованих економік.
Відбулися радикальні зміни в організації світової торгівлі. З'явилися монопольні торгові компанії, вдосконалилися товарні біржі. Зародилася страхова справа. Доходи розподілялися через зарплату (найману працю), прибуток (капітал), ренту (земельну власність).
Значну роль у процесі генези індустріальної цивілізації відіграли буржуазні революції в Нідерландах (1566— 1609 pp.), Англії (1640—1660 pp.). Північній Америці (1775 —1783 pp.), Франції (1789—1794 pp.).
У першій половині XVI ст. у Нідерландах, особливо в північних провінціях, швидкими темпами розвивалася промисловість на основі мануфактурного виробництва. Національний ринок ставав частиною європейського та світового ринків. Відбувалися зміни в сфері земельних відносин. Більшість селян були вільні. Питома вага феодального землеволодіння становила лише 20—25%. Створювалися фермерські господарства, райони "торговельного землеробства", що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур або галузевому тваринництві. У середині XVI ст. Нідерланди стали провінцією феодальної Іспанії, яка намагалася перетворити їх на свою колонію. Це прискорило революцію.
Революція та визвольна війна перемогли тільки в північних провінціях, що в 1579 p. проголосили себе незалежною державою — Республікою Сполучених Провінцій Нідерландів (Голландія), яка вступила на шлях індустріального розвитку. Проте революції в Нідерландах були властиві незавершеність і половинчастий характер економічних і політичних реформ. До влади прийшла купецько-патриціанська олігархія, яка конфронтувала з підприємцями. Були конфісковані та розпродані лише землі церкви і дворян-емігрантів, ленні дарування іспанського короля Філіппа II збереглися. Основою аграрного ладу залишалися дрібні селянські господарства. Поступово були відновлені корпоративні привілеї цехів. Як наслідок з другої половини XVIII ст. Голландія перестала бути панівною промисловою нацією, почала відставати в економічному розвитку від Англії.
Нідерландська буржуазна революція привела до встановлення капіталізму в Голландії, але не вплинула на інші європейські країни. Такого впливу домоглася буржуазна революція в Англії, яка розпочалася в умовах індустріального розвитку країни. Зростав обсяг багатогалузевого мануфактурного виробництва, торгівлі. З'явилося економічно сильне середнє і дрібне дворянство — джентрі, яке господарювало на підприємницькій основі. Аграрний переворот XVI ст. знищив старе феодальне землеволодіння, прискорив процес знеземелювання селян, сприяв організації сільського господарства на фермерській основі.
Заходи, проведені в процесі й після буржуазної революції в Англії, зміцнили буржуазні відносини у сфері промисловості, торгівлі, кредиту. Були відмінені всі рицарські подарування, що перетворило лордів на єдиних власників землі. Зберігався копігольд, усі феодальні платежі були на користь землевласника. Землі церкви, корони, противників революції продавалися на комерційній основі. Поширився перехід копігольда на лізгольд — короткострокове користування землею. В 1651 p. було опубліковано Навігаційний акт, який заборонив каботажне плавання іноземних кораблів між англійськими портами, дав змогу іноземцям постачати в Англію лише товари своєї країни і підтверджував монополію англійських комерсантів на торгівлю з колоніями Англії. Цей акт забезпечив панування Англії на світовому ринку. Революція закінчилася компромісом між новим дворянством і буржуазією, проте вона створила умови, що забезпечили перемогу індустріального суспільства в Англії. З 1707 p., після укладення унії з Шотландією, Англія дістала офіційну назву Великобританія.
У XVI ст. розпочалася колонізація європейцями Північної Америки. В цьому досягла успіху насамперед Англія, яка створила на Атлантичному узбережжі 13 колоній. Перед війною за незалежність в колоніях сформувалося ранньобуржуазне суспільство з пережитками європейського феодалізму і рабства. Проте Англія гальмувала розвиток колоній. Управляла ними англійська влада. Так, в англійському парламенті не було представників колоній, тому закони про колонії мало стосувалися місцевих жителів. Створювалися перешкоди для розвитку фермерського господарства. Кращі землі належали англійцям, підтримувалося дворянське землеволодіння. Англійський уряд прагнув затримати розвиток тих галузей, які створювали конкуренцію для англійської промисловості. Торгівля з іншими країнами дозволялася лише через англійських купців. Колонії були ринками збуту, джерелами сировини і грошових багатств для Англії. Це призвело до війни за незалежність, яка закінчилася перемогою. У 1776 p. було проголошено створення незалежної федеральної держави Сполучених Штатів Америки. Війна одночасно була і буржуазною революцією. Вона знищила маєтки феодального типу, "квіт-ренту" за оренду землі, конфіскувала і розподілила землі прихильників Великобританії (роялістів). Сформувався фонд державних земель на Заході, що створило сприятливі умови для розвитку фермерських господарств. Революція прискорила розвиток промисловості та торгівлі. До влади прийшла буржуазія разом з рабовласниками. Плантаційне господарство і рабство збереглися на півдні країни.
Коли розпочалася французька буржуазно-демократична революція, в Європі вже існували дві буржуазні держави — у Великобританії та Голландії, а на Американському континенті утворилася незалежна буржуазна республіка США. Промисловий переворот у Великобританії зробив процес індустріального розвитку незворотним. У Франції існувала багата і політичне сильна буржуазія, розвивалася мануфактурна промисловість, проводилася політика меркантилізму, панував торговий капітал.
Революція у Франції декларувала скасування феодального режиму та ліквідувала дворянські привілеї. Знищувалися особисті примуси селян, встановлювалися умови викупу основних примусів. Всім громадянам гарантувалося право на будь-які посади і звання. В лютому 1791 p. спеціальні декрети Установчих зборів скасували державну регламентацію промислового виробництва, ліквідували цехи, проголосили свободу торгівлі.
Після повалення монархії, у період правління жирондистів — великої буржуазії (серпень 1792 — травень 1793 p.) аграрне питання не було розв'язано. Лише з приходом до влади якобінців — середньої та дрібної буржуазії (червень 1793 — липень 1794 p.) феодальні стосунки було остаточно знищено. Було оголошено обов'язковим розподіл земель громад у тому випадку, якщо цього бажала третина місцевих жителів. Був виданий декрет про повне знищення феодальних прав дворянства, ліквідацію боргів селян феодалам, а документи про феодальні права підлягали привселюдному спаленню. Цензиви стали власністю селян без викупу. Земля емігрантів конфісковувалася і продавалася. Був виданий декрет про відміну рабства у колоніях.
За правління якобінців була створена сталеливарна промисловість, 33 заводи і багато майстерень з виготовлення зброї. Розширилося виробництво селітри, пороху, вичинених шкір, взуття: Конвент (уряд) вважав, що промисловість не повинна бути на бюджеті республіки і не проводив її націоналізацію. У сфері розподілу були встановлені максимум цін і заробітної плати, введена карткова система на продукти харчування. У сільському господарстві освоювалися нові землі, вирощувались нові культури: капуста, морква, картопля, ріпа, поширювалися агрономічні знання. Була запроваджена метрична система мір (метр, кілограм). Одночасно якобінський уряд проводив політику збільшення податків, реквізиції хліба та фуражу, мобілізації робітників промисловості; осіб, зайнятих у сільському господарстві, торгівлі товарами першої необхідності, заборонив робітничі організації та страйки. Це викликало незадоволення широких мас і диктатури якобінців.
Французька революція (1789—1794 pp.) набула загальноєвропейського і світового характеру. Вона зумовила кінець перехідного періоду та перемогу індустріального суспільства.
Батьківщиною мануфактурного господарства були Нідерланди. З утворенням Голландії економічний розвиток прискорився. Міжнародного значення набули текстильна промисловість та кораблебудування. Швидко розвивалися мануфактури, на яких виготовляли льняні, шовкові, бавовняні тканини, полотно, вельвет, плюш. Мануфактури виникли в парусній, канатній, паперовій, цукрово-рафінадній, миловарній, скляній, пивоварній галузях промисловості. Переважали централізовані мануфактури, на яких працювало до 100 робітників. Зросло міське населення. У першій половині XVII ст. воно становило від 35 до 50% усього населення країн. Створювалися галузеві та міжгалузеві спілки підприємців.
З другої половини XVIII ст. голландська мануфактура почала відставати від англійської. Державним законодавством були відновлені цехи (1749 p.), бюргерство взяло гору над підприємцями. Уряд на вимогу промисловців не проводив політику протекціонізму. В інтересах торгового капіталу дешеві іноземні товари заповнювали місцеві ринки. Капітал набув лихварського характеру, перемістившись у банківську сферу. В кінці XVIII ет. у Голландії промисловість перебувала у стагнації.
У промисловості Великобританії мануфактури зайняли панівне місце. Третина промислового населення була зайнята у сукнярстві. Так, його продукція у середині XVIII ст. становила 1/3 англійського експорту. Існувала спеціалізація за окремими видами сукна (кілька десятків). Розвивалися бавовняні, паперові, скляні, металургійні, кораблебудівні мануфактури. У Великобританії добували залізну руду, мідь, олово, свинець, кам'яне вугілля. Питома вага населення міст становила 30%. За темпами і масштабами англійська промисловість у кінці XVIII ст. зайняла перше місце в Європі.
За рівнем промислового розвитку Франція займала друге місце після Великобританії, однак переважало ремісниче виробництво. XVI ст. було періодом активного впровадження монархією цехового ремесла. В містах жило 15— 17% населення. Мануфактури Франції виготовляли в основному предмети розкоші; шовк, атлас, оксамит, парчу, килими, меблі, скляні та порцелянові вироби, а також військове спорядження. Нові форми організації виробництва поширилися в текстильній, друкарській, гірничій галузях промисловості. Франція займала перше місце в Європі з виробництва полотна, яке виготовляло сільське населення, а організаторами були через систему розсіяної мануфактури купці та лихварі. Уряд проводив політику протекціонізму та меркантилізму. Система заходів сприяла створенню державних і приватних мануфактур, надавала підприємцям субсидії, пільги, привілеї. Митна політика захищала національну промисловість від іноземних конкурентів. Переважали децентралізовані мануфактури. На дрібних та середніх централізованих підприємствах працювало до 50 робітників, рідко — до 100. Розвиток мануфактур був повільним і обмежувався в основному легкою промисловістю. Це пояснювалося вузьким внутрішнім ринком, спрямуванням капіталу в лихварство.
Особливістю господарства Німеччини була його відсталість від Голландії, Великобританії, Франції. Переважала цехова система. Це зумовило появу розсіяних мануфактур у сільській місцевості. Вони виникали на основі купецького капіталу в сукняному, полотняному виробництві. Централізовані мануфактури поширилися у гірничій, металургійній, металообробній промисловості. У кінці XVIII ст. у Берліні було 10 тис. робітників і вироблялося товарів на 6 млн талерів. Існували також вотчинні мануфактури з кріпосною працею. В умовах політичної роздробленості та панування кріпосних порядків відсталість Німеччини прогресувала.
У сільському господарстві індустріальні відносини розвивалися повільніше, ніж у промисловості. Найрадикальнішим був аграрний переворот у XVI—XVIII ст. в Англії (Великобританії). Примусова експропріація дрібних власників і конверсія (перетворення) земель на пасовища були зумовлені товарно-грошовими відносинами, необхідністю збільшення сировини для текстильних мануфактур. Там, де застосовувалося обгороджування землі, відразу утворювалася велика земельна власність буржуазного типу. В XVII ст. землю орендували селяни (коттери, батраки) або власники її самі розводили великі стада овець. Масштаби обгороджувань зросли із секуляризацією монастирських земель, що розпродувалися на комерційних засадах. Після буржуазної революції на обгороджуваних землях утворювалися фермерські господарства, а лендлорди отримували капіталістичну ренту. Землеволодіння копільгольдерів ліквідовувались повільно, їх переводили на становище орендарів, змушували відмовитися від своїх прав на користування землею. Посилилася майнова диференціація селянства. У XVIII ст. із завершенням експропріації селянства дрібні селянські господарства перестали існувати, звільнивши місце великій буржуазній земельній власності лендлордів і фермерів.
Сільське господарство д осягло значних успіхів у вівчарстві, агрокультурі та агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни, використання добрив), зросла врожайність зернових культур. У XVIII ст. Великобританія вивозила 20% врожаю. Вона стала країною класичного фермерського господарства.
У Голландії розвиток сільського господарства мав компромісний характер. Революція не ліквідовувала феодальну земельну власність, проте пріоритет в аграрному розвитку належав зміцненню дрібноселянської власності за рахунок скуповування монастирських володінь, осушування земель (польдеризація), на яких розвивалися фермерські господарства. Вони орієнтувалися на культури, що давали найбільший прибуток, — льон, коноплі, тютюн, хміль, рослинифарбники, товарне тваринництво, селекційні роботи. Голландські сир і масло вивозили в усі країни Європи.
У Франції протягом XVI—XVIII ст. зберігалося велике землеволодіння, яке втратило умовний характер. Людина будь-якого статусу могла нею володіти та розпоряджатися без обмежень. Зміцнилася спадкова цензива. Грошова земельна рента досягла 20—25% від урожаю зерна. Доменіальні землі феодали здавали в оренду. На 2/3—3/4 території Франції була поширена оренда за половину врожаю. Крім того, селяни платили натуральну ренту, десятину та мито за купівлю землі (5—8 % її вартості), обробляли дворянські землі, виконували будівельні роботи. У XVIII ст. почався процес обгороджування альменд, половину яких привласнили сеньйори. Аграрне законодавство якобінців під час французької революції перетворило селянина на дрібного власника індустріального суспільства.
У німецьких землях на захід від Ельби і в Австрії основною виробничою одиницею залишалося селянське господарство на основі грошової та натуральної ренти. Селяни могли вільно розпоряджатися землею. Орендні відносини визначалися договорами. Селянське землеволодіння підтримувалося князівською владою, зацікавленою у збільшенні податків. У всіх територіальних землях заборонялося продавати селянські наділи. У доменіальних господарствах феодалів і церкви існувала як відробіткова рента, так і наймана праця. Поширилися орендні (маєрні) господарства, що мали товарний характер, і міжселянська оренда. Зросла майнова диференціація селянства, майже 60% селян були безземельними. Посилилася спеціалізація сільського господарства, переважало зернове виробництво (жито, пшениця), почали сіяти гречку, вирощувати картоплю, кукурудзу на корм худобі, конюшину. В цілому перебудова відбувалася повільніше, ніж у Великобританії. Зберігалася земельна, особиста, судова залежність селян від феодалів.
У мануфактурний період торговельний капітал переважав над промисловим. Головними сферами вкладення капіталів у Великобританії та Голландії були зовнішня торгівля і морські перевезення. В 1770 p. на інвестиції в англійську промисловість припадало всього 9% внутрішніх капітальних вкладень, або 0,5 % національного доходу, а в 1790 —1793 pp. — відповідно 13 і 7,8%.
Під впливом географічних відкриттів змістилися світові торгові шляхи. В Європі зберіг своє значення морський шлях від Піренейських портів до Північної Франції, Великобританії, Нідерландів. Середземне море перетворилося на континентальне з невеликим економічним значенням. Італійські міста втратили свою монополію на східну торгівлю. Венеція вивозила з левантійських країн шовкові тканини, а ввозила англійське сукно. В середині XVI ст. переважні позиції у левантійській торгівлі зайняла Франція, яка почала вивозити масло, вовну, зерно, коралі, фрукти, шовк, килими. У стороні від світових торговельних шляхів залишилися німецькі міста. Визначальною стала океанська торгівля. Почали формуватися атлантична економіка, світовий ринок і торгівля.
Торгівля розвивалася швидкими темпами у тих країнах, де цьому сприяли географічне положення та можливість колоніального пограбування. На початку XVI ст. такими країнами були Іспанія та Португалія. В 1494 p. вони розділили сфери колоніального панування. Португалія монополізувала торгівлю з Африкою та Азією, витіснила арабів з Індійського океану, а торгівлю з Індією оголосила королівською монополією. Іспанія залишила у сфері свого панування всю Америку. До Європи вивозили цукрову тростину і велику кількість благородних металів. За 1521—1660 pp. було вивезено 18 тис. т срібла і 220 т золота. Однак багатства не вкладалися у вітчизняну промисловість, комерційну діяльність, а витрачалися на споживання і марнотратство.
На початку XVI ст. столицею світової торгівлі став Антверпен (місто у провінції Брабант). Його економіка грунтувалася на посередницькій торгівлі світовими і європейськими товарами: англійським сукном, німецькими винами, міддю та сріблом, привезеними португальцями перцем та прянощами, іспанцями — вовною, винами, сухими фруктами, срібними монетами та зливками. Із Скандинавії голландці привозили дерево для кораблів, рибу, з Польщі та Литви — хліб, худобу, льон, віск, мед, сіль, з Росії — шкури, льон, прядиво. В Антверпені мали представництва і агентства купецькі фірми всієї Європи.
Торгівля Голландії мала універсальний характер і охоплювала весь світ. У 1602 p. була створена Ост-Індійська компанія. Голландці, витіснивши португальців, створили імперію, що простягнулася від Мозамбіка до Японії. Вони не тільки монополізували постачання прянощів і східних товарів, а й займалися каботажними перевезеннями, забезпечуючи торгівлю та обмін між торговими центрами Атлантичного узбережжя. При утворенні Ост-Індійська компанія мала капітал 6,5 млн флоринів, поділених на акції по З тис. кожна. В 1699 p. капітал компанії дорівнював 4 т золота. Дивіденди становили від 18 до 100%. Вона утримувала 100 кораблів, на яких в XVII—XVIII ст. було перевезено мільйон осіб. Вест-Індійська компанія, створена в 1621 p., займалася піратством і работоргівлею. Лише в 20 —30-х роках XVII ст. голландські пірати захопили в Атлантиці 547 кораблів, вартість яких становила 40 млн гульденів.
З кінця XVI ст. наступником Антверпена став Амстердам (Голландія). Його кораблі перевозили 5/6 товарів, якими обмінювалися Піренейський півострів і Північна Атлантика. Голландці зайняли панівне становище у торгівлі Португалії з Іспанією. З розвитком торгового капіталу і флотів Великобританії, Німеччини і Франції активність нідерландської посередницької торгівлі обмежувалася, і з 30-х років XVIII ст. вона поступилася першістю Великобританії.
З розвитком океанської економіки Англія, що раніше знаходилася осторонь від основних торгових шляхів, опинилася в їх центрі. Починаючи з контрабандної торгівлі з іспанськими і португальськими колоніями, вона знищила іспанський флот ("Непереможну Армаду" в 1588 p.), обігнала за масштабами колоніальної та торгової експансії Нідерланди, відвоювала у Франції її найважливіші володіння, захопила Індію і перетворилася на світову колоніальну імперію.
Створилися монопольні торгові компанії — Левантійська, Віргінська, Гвінейська, Вест-Індійська, Ост-Індійська, а після встановлення зв'язку з Московською державою — Російська. Англія зайняла монопольне становище у работоргівлі, так званій трикутній торгівлі. Схема плавання для всіх работоргових кораблів була одна. З Англії кораблі виходили з тканинами, мідним та олов'яним посудом, залізом, скляним товаром, горілкою, порохом і зброєю. Ці товари обмінювалися в Африці на рабів (60—80% експорту), шкури, слонову кістку, арахіс. Їх доставляли в Америку. Тут закупляли цукор, бавовну, індиго і везли в Європу. І в кожній вершині трикутника реалізовувався прибуток.
На 1792 p. Великобританія мала позитивне торгове сальдо більше ніж у 5млн фунтів стерлінгів (імпорт — 19,5 млн фунтів стерлінгів, експорт — 24,9 млн фунтів стерлінгів). Цю торгівлю забезпечували ЗО 470 кораблів, з них лише 3620 були іноземними. Обсяг зовнішньої торгівлі Великобританії становив 1/5 європейської та 1/7 світової.
Франція не вела такої активної колоніальної торгівлі та експансії. Це було пов'язано з меншим економічним потенціалом, незаінтересованістю та пасивністю французької буржуазії. Колоніальні торгові компанії створювалися за ініціативою та допомогою держави (Ост-Індійська компанія отримала від державного скарбу 90 млн ліврів). Як наслідок Франція програла боротьбу за колонії.
XVI—XVIII ст. — період завершення становлення національних ринків, їх розширення та зміцнення. Це було пов'язано з подальшим відокремленням сільського господарства від промисловості, розвитком територіального поділу праці, міст і міського населення, відміною внутрішніх мит, удосконаленням шляхів сполучення. Найбільшим за обсягом був національний ринок у Великобританії, хоча за кількістю населення вона поступалася Франції, Іспанії. Визначальну роль у XVIII ст. відігравало будівництво шосейних доріг і каналів. У 1657 p. було створено генеральний поштамт для всієї країни. У кінці XVIII ст. обсяг його становив приблизно 40—60 млн фунтів стерлінгів на рік, або 4—6 млн прибутку (обсяг зовнішньої торгівлі на рік — у середньому 20 млн фунтів стерлінгів). Зв'язок між різними регіонами країни забезпечувався завдяки періодичним ярмаркам, подорожуючим купцям.
Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи та кредиту. На початку XVI ст. в Антверпені склався грошовий ринок, де у міжнародних розрахунках використовували векселі (письмові боргові зобов'язання) на пред'явника. Борги та кредити поступали на ринок. ВекЦ селі були в обігу замість готівки, переходили з рук в руки, поки не анулювалися, коли боржник, який підписав зобов'язання, не отримував його як кредитор. Загальною стала практика платіжних розпоряджень (асигнацій), що встановлювала відповідальність кредиторів. У 1598 p. було засновано Страхову палату.
У другій половині XVI — 20—30-х роках XVII ст. розпорядниками європейських платежів і розрахунків були генуезькі купці-банкіри. Почавши з фінансування іспанської корони з 10 % річних, вони контролювали торгівлю золотом і сріблом в Європі. Після іспанського банкрутства 1627 p. генуезьці вклали капітал у позики Австрії, Баварії, Швеції.
Протягом XVII ст. міжнародним фінансовим центром став Амстердам. У 1609 p. був створений Амстердамський депозитний і валютний банк, вклади якого зросли з 1 млн в 1610 p. до 8 млн флоринів у 1640 p. В 1611 p. була створена біржа, яка стала грошовим центром, звідки голландські капітали у вигляді позик і кредитів направлялися в усі країни світу. Втративши промислово-торгову першість, Сполучені Провінції зберегли своє значення найбільшого і найдешевшого кредитора. Вартість кредиту становила 5 %. У кінці XVIII ст. Амстердам контролював 3/7 облігацій англійського національного боргу. Саксонія отримала кредити на 9 млн, СІЛА — на 2 млн флоринів. Гарантіями були земля, дорогоцінності, державні борги.
У XVIII ст. у діловому світі почав панувати англійський фінансовий капітал. В 1694 p. був утворений Англійський банк, білети якого до 1797 p. обмінювалися на золото. Формувалися приватні лондонські банки. В 1807 p. їх було 73. У провінціях з'явилися сільські банки або банки графств:
в 1750 p. — 13, в 1784 p. — 120, в 1800 p. — 370. Вони були депозитними банками, мали право надавати кредит, враховувати векселі та позики. У 1773 p. була створена Розрахункова палата для компенсаційних розрахунків між банками.
Отже, банки, на відміну від великих ярмарків, що збиралися кілька разів на рік, регулярно проводили клірингові розрахунки (залік взаємних вимог та зобов'язань). Сконцентровані у банках гроші перерозподілялися і використовувалися у промисловості, торгівлі.
Розвивалася податкова система. У Великобританії податки становили з промисловості та сільського господарства в 1715 p. — 17%, в 1800 p. — 24%. У Франції вони були нижчими: у 1715 p. — 11%, в 1735 p. — 17%, в 1770 p.— 10 %. Однак у Великобританії переважало непряме оподаткування (70%), у Франції основну частину податків становили прямі.
Характерною ознакою господарств європейських країн був державний борг. Постійними боржниками були королі Іспанії. У Великобританії тільки в 1716 p. англійський державний борг називали національним. Країна була боржником голландських банкірів. Практикувалися примусові позики у населення. Проте борг Великобританії ніколи не досягав критичного рівня (подвійної суми національного доходу). У Франції перед революцією в 1789 p. він становив 3 млрд ліврів, що зумовило фінансову кризу і зубожіння держави.
Одночасно швидкий розвиток мануфактурного виробництва у Великобританії порівняно з іншими країнами у XVII —XVIII ст. забезпечив її економічні успіхи, сприяв ліквідації торгової монополії Голландії. Це була перемога промислового капіталу над торговим.
Отже, визначальним моментом господарського розвитку країн Західної Європи була підприємницька перебудова на ринкових засадах, формування індустріального укладу. Проте на кінець XVIII ст. нові відносини перемогли частково. В Іспанії, Португалії, Італії запанувала феодальна реакція, економіка характеризувалася занепадом і відносним застоєм.

 

 

1.2. Особливості економічного розвитку країн Центральної, Південно-Східної та Східної Європи
Для аграрної еволюції країн Центральної, ПівденноСхідної та Східної Європи протягом XVI—XVIU ст. визначальним було утвердження панщинно-кріпосної системи господарства. Вона характеризувалася захопленням феодалами селянських і громадських земель, зростанням доменів і створенням великих маєтків, закріпаченням селян з переважно відробітковою рентою, орієнтацією господарства не на особисті потреби феодала, а на виробництво товарної маси сільськогосподарської продукції для збуту на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей процес в історіографії мав назву "повторне закріпачення селян" і мав відношення до німецьких земель, він фіксував вторинність кріпосного права, що утвердилося в заельбських землях після поразки селянської війни 1524—1525 pp., по відношенню до кріпосних явищ класичного феодального господарства. В сучасній науці поширена концепція, що кріпосне право XVI—XVIII ст. було першим і єдиним у Європі, а використання терміну "повторне закріпачення селян" зберігається як традиція.
У сферах промисловості та обігу повільно розвивалося дрібне товарне і мануфактурне виробництво. Зовнішній ринок переважав над внутрішнім. Країни Центральної і Східної Європи перетворилися на аграрно-сировинний додаток до економічно розвинених західноєвропейських країн.
Причинами, що зумовили своєрідність економічного розвитку країн на схід від Ельби, були як місцеві закономірності та особливості, так і загальноєвропейські економічні фактори. Порівняно із Західною Європою ці країни не були готові до перебудови. В аграрних відносинах збереглися дворянські землеволодіння, елементи особистої та адміністративно-судової залежності селян від феодалів та відробіткова рента. Товаризація селянських господарств була незначною. Наявність колонізаційного земельного фонду, зокрема у Східній Німеччині, Польщі, Росії, ще більше гальмувала темпи розвитку. Урбанізація була меншою, ніж у Західній Європі. Міста були відносно слабкими і не могли взяти на себе роль (ні економічно, ні політичне) рушія суспільного прогресу, що було властиве західноєвропейським містам. Великі географічні відкриття віддалили ці країни від головних шляхів світової торгівлі. Продукція місцевих ремесел не могла конкурувати з мануфактурними західноєвропейськими виробами. Слов'янські народи, крім російського, не мали своєї державності, належали до багатонаціональних Російської, Австрійської держав. Речі Посполитої, та Туреччини. Селянська війна в Німеччині (1524— 1525 pp.), народні рухи в Чехії, Угорщині, Росії на початку XVII ст. були придушені і не закріпили прогресивних тенденцій розвитку.
На перехід країн від чиншу до панщинно-кріпосної системи господарства впливали загальноєвропейські економічні процеси. Темпи перетворень в аграрній сфері порівняно з промисловістю були повільнішими. Внаслідок "революції цін" знецінилася фіксована грошова рента, а дрібноселянське виробництво не могло забезпечити швидкого зростання. Збільшення цін на продукти харчування, розвиток міжнародної хлібної торгівлі стимулювали підприємницький характер феодальних господарств. Піднести товарність сільськогосподарського виробництва в короткий строк було можливо лише на основі відробіткової ренти. Становлення європейського і світового ринків зумовило початок міжнародного поділу праці. Тим часом як капіталістичне сільське господарство Великобританії, Голландії розвивалося інтенсивно, орієнтуючись на високопродуктивні та трудомісткі галузі (вирощування технічних культур, тваринництво), у центральних і східноєвропейських країнах культивувалося зернове господарство.
Класичним районом панщинно-кріпосного господарства були східнонімецькі землі між Ельбою та Одером. Дворяни зосередили у своїх руках усі три форми влади над селянином: земельну, особисту, судово-адміністративну. В середині XVI ст. відробіткова рента тривала один день, у кінці століття — два, в середині XVII ст. — три дні. Після Тридцятирічної війни (1618—1648 pp.) сільське господарство відновлювалося на основі селянських господарств. Проте вже на зламі XVII—XVIII ст. панщинно-поміщицьке господарство було відновлено. У XVIII ст. впроваджувалася урочна система панщини, різко зменшилася кількість селянських господарств, посилилася майнова диференціація. 58 % зібраного зерна селяни використовували для власних потреб, 34 % віддавали у вигляді феодальних примусів поміщикові. Можливостей для зміцнення і розвитку господарства у селян практично не було.
Друга половина XVII—XVIII ст. — це період кризи панщинно-кріпосної системи господарства. Зміцніли позиції магнатів, яким належала у XVIII ст. половина землі. Для виконання відробіткової ренти, що становила 8—12 днів на тиждень з повного наділу, на роботу з селянського двору виходило по два робітники: селянин-кмет з тяглом і піший помічник. Загородники (малоземельні селяни) і коморники (безземельні) відробляли 2—3 дні панщини на тиждень. Одночасно посилилося значення грошової ренти, застосовувався кабальний, примусовий, вільний найм.
Фільваркове, переважно зернове, господарство Польщі було орієнтовано на ринок: у першій половині XVI ст.— внутрішній, з кінця XVI ст. — зовнішній. У 70-х роках XVIII ст. експорт зерна у Західну Європу оцінювався в 9— 10 млн злотих на рік. Середній домен продавав 2/3—3/4 своєї зернової продукції.
XVI — початок XVII ст. — період піднесення ремесла і торгівлі. Розвивалися цехи. Зростала чисельність партачівремісників, які не входили до цехових організацій. На основі цехового і позацехового ремесла виникали підприємства мануфактурного типу: керамічні, паперові, соляні.
Негативно впливала на розвиток міст і торгівлі політика шляхти. Міста були позбавлені права голосу в сеймі (1505 p.). Місцевим купцям заборонялося їздити за товарами за кордон (1565 p.). Сейм звільнив шляхту від мита на ввезення товарів. Чужоземні купці вільно торгували на території Польщі.
Після занепаду з 20-х років XVII ст. міст, ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі почалося економічне піднесення з другої половини XVIII ст. Посилилася урбанізація. Вотчинні мануфактури, продукція яких була дорожча на 75—100% за іноземні товари, розорювалися або переходили у власність купців. Розвивалися міщанські мануфактури.
На кінець XVIII ст. у гірничорудній промисловості було 165 підприємств, текстильній — 72, хімічній — 9, друкарень — 32. Позначилась промислова і сільськогосподарська спеціалізація різних районів Польщі.
Внаслідок поділу Речі Посполитої в кінці XVIII ст., частина польських земель потрапили під владу Росії, Австрії та Прусії і розвивалися в межах політики Романових, Габсбургів і Гогенцоллернів.
В Австрійській імперії Габсбургів тільки в суто австрійських землях збереглося чиншове господарство селян. На чеських, словацьких, угорських, словено-хорватських, українських землях поширилося доменіально-панщинне господарство. Відробіткова рента для певних категорій селян становила п'ять-шість днів на тиждень. Австрійське аграрне законодавство XVII. ст. поділило феодальні землі на рустикальні (селянські) та домінікальні (поміщицькі) із забороною їх замінювати, обмежило панщину трьома днями на тиждень, заборонило працювати на поміщиків у неділю і святкові дні. В XVIII ст. зросла підприємницька діяльність поміщиків, значно погіршилося становище селян, посилилася їх пауперизація.
За правовою ознакою селяни поділялися на рустикалістів і домінікалістів. Перші мали наділи на правах володіння, користування і розпорядження землею (закупні землі) або на правах лише тимчасового користування (незакупні землі). Селяни були зобов'язані виконувати всі три форми ренти та інші примуси, платити державні податки. Рустикалістські селяни були орендарями землі й не виконували регулярних примусів перед державою. Приблизно 40 % селян мали землі (повні та неповні селяни). Більшість селян були безнадільними. Особиста кріпосна залежність селян у Чехії, Моравії, Сілезії була ліквідована у 1781 p., в Угорщині — в 1785 p.
Після занепаду промисловості й торгівлі в другій половині XVI—XVII ст. почався їх розвиток. Грунтуючись на ідеях меркантилізму, австрійський уряд здійснив ряд реформ. Зросла кількість мануфактур (скляних, порцелянових, суконних, шовкових). Був створений Державний банк, обмежені права цехів, знищені внутрішні митні кордони. Промисловими районами стали Австрія та Чехія. Решта земель залишалася аграрною периферією.
У кінці XVI — на початку XVII ст. виникла Російська централізована держава, яка з середини XVI ст. стала багатонаціональною. До її складу ввійшли території Поволжя, Уралу, Сибіру, в 1654 p. на правах автономії Україна. В XVIII ст. Росія завоювала вихід до Балтійського моря.
У XVI—XVIII ст. в Росії існували різні форми землеволодіння: чорносошне (державне), двірцеве, світське, церковне. Швидкими темпами зростало феодальне землеволодіння. В середині XVII ст. чорні волості у центрі країни зникли. У XVI—XVII ст. скорочувалися світські вотчини та зміцнювалися помістя — умовні землеволодіння бенефіціального типу. Протягом цього періоду в загальнодержавних масштабах (Соборне Уложення 1649 p., указ 1714 p. Петра І) затверджувалися земельні права дворян, скасовувалася ієрархія земельної власності, узаконювалося злиття помістної і вотчинної форм землеволодіння. Власність поділялася на родову (отриману в спадок) і надбану. Указ 1762 p. про вольності дворянства дав змогу поміщикам самостійно займатися господарством. За "Жалованою грамотою дворянству" (1785 p.) вони отримали повну свободу щодо землі. Сприяло утвердженню феодальної власності генеральне межування згідно з маніфестом 1765 p., що проводилося протягом кількох десятиліть. Воно закріпило за дворянством до 50 млн десятин самовільно захоплених земель.
Змінилося економічне і правове становище селян. Селянські наділи (орні землі) лише за XVI — першу половину XVII ст. зменшилися з 15—19 до 6 десятин. На кінець XVIII ст. поміщицька рілля охоплювала в чорноземній зоні половину, а в нечорноземній — третину всієї землі, відробіткова рента дорівнювала шість днів на тиждень. Зростало значення грошової ренти. В середині XVIII ст. панщинне селянство становило 54,9%, чиншове — 45,1% кріпаків. Визначилося районування форм ренти.
Прийнявши Соборне Уложення 1649 p. — перший узагальнюючий правовий кодекс, уряд Росії завершив остаточне встановлення кріпосного права. Проголошувалося безстрокове, особисто-спадкове, поземельне прикріплення селян до землі. На селян поширювалася юрисдикція поміщиків і вотчинників. Законодавство другої половини XVII —XVIII ст. посилило особисту залежність селян. Без дозволу власників вони не могли піти на заробітки, укладати фінансові угоди, їм заборонялося скаржитися на поміщиків. Останні в адміністративному порядку засилали селян до Сибіру.
У цей час значних успіхів досягло сільськогосподарське виробництво. Розширилися освоєні землі. Промислово-торгового значення набули скотарство, вівчарство, городництво. Зросла товарність селянських господарств. Вони забезпечували 10% торгівлі хлібом. Більшу господарську самостійність порівняно з приватновласницькими селянами мали державні селяни.
Протягом XVI—XVIII ст. зросло господарське значення міст, проте в них мешкало лише 4 % населення. Збільшилася чисельність промислового населення: ремісники становили половину посадського населення країни. Ремесло отримало територіальну спеціалізацію, перетворилося на дрібне товарне виробництво. Оновлення ремесла реформами Петра І першої половини XVIII ст., офіційне впровадження ремісничого устрою сприяли поліпшенню організації виробництва, але його роль у промисловості зменшилася. Період панування ремесла закінчився.
На основі ремісничих підприємств, селянських промислів, дрібного товарного виробництва виникла мануфактура, яка панувала в текстильній, цегельній, рибальській, соляній галузях промисловості. Створювалися мануфактури, засновані на кріпосній праці. Класичною і найпоширенішою їх формою були вотчинні (поміщицькі) мануфактури, сформовані товаризацією феодального господарства. Вони грунтувалися на домашній промисловості селян, монопольному володінні феодалами робочою силою. Посесійні мануфактури належали приватним особам на основі умовного спадкового володіння, використовували працю приписних казенних селян, а також спеціально куплених для роботи на мануфактурах. Вони обслуговували потреби державної скарбниці і практично не були зв'язані з ринком. Кріпосні мануфактури панували в суконній, металургійній промисловості.
У XVII ст. у Росії розпочався процес формування всеросійського ринку. Це було зумовлено спеціалізацією окремих районів, розвитком товарно-грошових відносин. Якщо в XV ст. в основному торгували на місцевих ринках або торжках, у другій половині XVI ст. — на великих обласних ринках, то в XVII ст. вирішального значення набули ярмарки. Росія активно боролася за експортування товарів на Захід. Баланс зовнішньої торгівлі був активним. Політика царського уряду була протекціоністською. В експорті переважала сільськогосподарська продукція.
Господарський розвиток країн Центральної та Східної Європи зумовив істотну різницю з питань генези індустріального суспільства. Одні дослідники намагалися довести, що цей процес відбувався у мануфактурний період XVI— XVIII ст. так само, як і в розвинених західноєвропейських країнах, хоч і мав свої особливості. Інші обґрунтовують положення про початок перебудови в кінці XVIII—XIX ст. в умовах індустріального розвитку. В Росії початок перехідного періоду датується XVII ст.
Аграрний розвиток країн Центральної та Східної Європи був особливою формою генези індустріалізації сільського господарства. Експропріація селянства відбувалася через прикріплення їх до землі з позбавленням прав феодального володіння. Зменшення особистої заінтересованості селян працювати змушувало дворян посилити позаекономічний примус. Власність дворян на землю набувала рис буржуазної приватної власності. Мануфактурне виробництво існувало лише як індустріальне явище.
Більшість вчених розглядають панщинно-кріпосну систему господарства як фактор розпаду феодального господарства і створення передумов для індустріального розвитку. Зменшилося нагромадження капіталу у міщан і селян, торгівлю на внутрішньому і зовнішньому ринках монополізувало дворянство, яке витрачало прибутки на невиробничі потреби. Орієнтація на ринок поміщицьких господарств не змінювала підвалин феодального господарства, зокрема монопольної власності на землю. Вотчинні мануфактури існували як побічне прибуткове заняття на основі феодальних відносин власності. У промисловості, сфері обігу сформувався уклад індустріального господарства.
Отже, у процесі розпаду панщинно-кріпосної системи господарства визначилися два напрями розвитку європейських країн. У Західній Європі відновлювалося парцелярне господарство, капіталістичні відносини утверджувалися фермерським шляхом. У більшості країн Центральної та Східної Європи, зокрема в Росії, аграрна революція відбувалася повільно, із збереженням феодальних пережитків. Підприємницьке сільське господарство перемогло в середині XIX ст.
В економічному житті найрозвиненіших країн світу у XVI—XVIII ст. відбулися суттєві зміни. Після великих географічних відкриттів утворилися колоніальні імперії (іспанська, португальська, голландська, французька, англійська). Наступила епоха промислових переворотів, а разом з нею формування світового господарства. Поява заводів, нових станів — найманих фабричних робітників і власників на засоби виробництва, потужних підприємств стимулювала генезу індустріального суспільства. На зміну ручній мануфактурній діяльності людини прийшла машинна, високопродуктивна праця. Відбулися кардинальні зміни і в інших галузях економіки (сільському господарстві, транспорті, фінансах, торгівлі).
Генеза індустріального суспільства супроводжувалася зміною та вдосконаленням знарядь праці, розвитком промисловості і торгівлі. Потреби економічного розвитку диктували необхідність переходу від дрібного до розширеного товарного виробництва.
Запитання і завдання для самоперевірки
1. Назвіть економічні причини і наслідки географічних
відкриттів.
2. Обгрунтуйте положення про те, що зародження індустріального суспільства у країнах Західної Європи почалося в XVI cm.
3. Дайте визначення мануфактури, її типів. Розкрийте особливості мануфактурного періоду в розвитку промисловості у країнах Західної Європи, СІЛА.
4. Розкрийте значення буржуазних революцій XVI— XVIII cm. для становлення індустріального суспільства.
5. Які наслідки аграрного перевороту в Англії ? Які факти свідчили про прогресивний розвиток сільського господарства у країнах Західної Європи?
6. Як здійснювався процес формування і розвитку внутрішніх національних і світового ринків? Поясніть зміст політики протекціонізму та меркантилізму.
7. У чому полягала особливість господарського розвитку країн Центральної та Східної Європи?

<< Розділ 1. Господарство Європи в V—XV ст.
Розділ 2. Економічний розвиток провідних країн світу в XIX — на початку XX ст.  >>

Библиотека Воеводина ... Главная страница    "Економічна історія України і світу" / Лановик Б.Д._ Зміст